Текст книги "Роман про Батьківщину"

Автор книги: Дзвінка Матіяш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

А коли вчать табличку множення запитую в Бабуні

У другому класі каже Бабуня і ми домовляємося що я іще рік повчуся в школі вивчу

таблицю множення і тоді вже зможу працювати в магазині Може я тоді продаватиму тільки

цукерки більше нічого.

* * *

Коли мені холодно, я починаю думати про свою батьківщину, себто про країну, в якій живу.

Але там також не завжди тепло. Я шукаю місця, де можна зігрітися. І думаю про гарячий чай

або каву, про щось, що зігріває. Руки, очі, сплетені тіла. Щоб зігрівати одне одного, ми

роздягаємось і ділимося теплом своєї шкіри. Твоя шкіра пахне молоком, моя —

помаранчевими шкірками. Ми дихаємо одне біля одного й уже не можемо розрізнити наших

подихів. Ми стаємо дуже однакові, ми стаємо однією шкірою.

Часом мені серед ночі хочеться їсти, тоді я встаю і навшпиньки босоніж, щоб нікого не

збудити, прокрадаюся на кухню і шукаю в холодильнику сир і масло, щоб зробити собі

канапку. Я повертаюся з канапкою до ліжка, жую її в темряві й навіть не бачу, що я їм. І

зовсім не відчуваю смаку. Сьогодні вночі мені приснилося, що моє ліжко засипане чорними,

навдивовижу смачними, оливками. Оливки котилися простирадлом, зупинялися між моїми

пальцями, найбільше їх було в ногах, пальцями ніг можна було їх намацувати. Я

прокинулась і подумала, що тепер четверта ночі, ні, вже ранку. Подивилася на годинник,

циферблат якого світиться в темряві, і справді, була четверта година. Мені подобається знати

щось наперед. А наступної ночі приснилося, що в мене народився син. Я прокинулась від

власного сміху, я так радісно сміялась, бо в тому сні я була дуже щаслива.

Я згортаюсь у ліжку клубочком і розповідаю собі казку. Це я у гніздечку, тут тепло і зовсім

не страшно. Я думаю, що я маленьке каченя, – може, навіть не гидке. Може, з мене виросте

хтось гарний.

Як я живу іноді

Я слухаю кроки людей, які ходять вулицями, і намагаюся почути ті, які мені потрібні, але їх

не чую. Я перетворююся на слух. Мені здається, що я слухаю очима, грудьми, сонячним

сплетінням, пальцями. Я сплітаю й розплітаю пальці. Кроки на поверх вище не ті. Кроки

через стіну справа не ті. Кроки під моїм вікном і бризки сміху також не ті.

Мої пальці – годинникові стрілки, що відраховують час; вони рухаються і пєю швидкістю,

з якою я хочу. Мій час сьогодні тягнеться дуже повільно, чк розтоплений голландський сир.

Іноді я хочу зупинити час, тоді мої пальці міцно-міцно обіймають одні одних, але це не

завжди допомагає. Люди не фотографують речей, яких не бачать. Навколо є дуже багато

речей, яких нам не видно. Речі від нас ховаються, вони затуляють долонями свої обличчя і

стають невидимими.

Не можу розмовляти, мені важко багато говорити. Чому люди хочуть, щоб їм багато

розповідали.

Люди відчувають набагато більше, ніж говорять. Це ти так кажеш, і я з тобою погоджуюсь.

Багато хто так думає, але не каже. Багато хто так не думає. Багато хто не думає про те, що

відчуває. Це дуже небезпечно. Все атрофується. Якісь серцеві м'язи – ті, що відповідають за

почуття. Людина без почуттів – це людина без властивостей. Щось назавжди перестало

працювати.

Час спливає непомітно, я його не затримую. У деяких розмовах час перестає існувати.

Я не можу нічого втратити, бо все маю. І маю назавжди. Мої руки пахнуть кедром,

сандаловим деревом, ливаном і миррою. Є запахи, які не кожен витримає. Запах смерті мало

кому подобається. Не бачити не чути не розуміти не доторкатися.

Серце, як м'ячик, котиться по дорозі. Я виймаю своє серце і також пускаю його м'ячиком.

Тільки щоб хтось не наступив на моє серце і не розчавив його. У грудях у мене велика рана,

я затуляю її руками. Тепер усім буде видно, що в мене всередині. Виснажені легені.

Я вмиваюся з милом, щоб позмивати бруд, який налипає на обличчя, і пересушую собі

шкіру. Вона стягується і починає мені заважати. Я не можу з неї нічого змити, все воно

залишається. Дні налипають мені на обличчя, і воно старішає. Я не знаю, чому в мене такі

сумні очі. Може, це все через стягнену шкіру.

Мені сумно, тому що я хочу бачити і не бачу. Я пришиваю небо до свого вікна і знову колю

собі пальці.

Мені бракує повітря, і ще дуже багато чого мені бракує. Коли люди просять грошей, а

натомість запропонувати їм хліба, вони відмовляться. А ще кажуть, що хліб найважливіший.

Зима біла, красива і холодна, я відкушую від бурульки маленькі шматки й думаю, що люблю

всі пори року і зиму також.

Вони фарбують стіни в коричневий колір, пишуть слова на дахах, на стінах, на підлозі, на

вікнах. Пишуть у себе на одязі, пишуть у себе на шкірі, не залишається жодного вільного

місця, треба дуже багато казати. Сказати все одразу ніколи не виходить. Тому доводиться

вичавлювати із себе слова порціями. Як зубну пасту. І розчищати, тоді щось буде видно.

Я видряпую слова голкою у себе на шкірі. Моя шкіра поранена. Мої руки ледве дихають.

Мої пальці хапаються одні за одних, щоб не померти. Я не знаю, чи їх надовго вистачить. Ми

як маленькі звірята щулимося втягуємо голову в плечі хтось засне когось погладять по голові

Хочу щоб мені хтось написав доброго листа слова слова слова вони осипаються як листя все

осипається як листя

Листя завжди осипається мені згадуються різні листопади Хтось плаче бо не знає спокою

хтось плаче бо комусь сняться недобрі сни хтось плоче і подушка мокра

Хочу навчитися готувати айран хочу навчитись вирощувати квіти хочу навчитися робити

запахи багато чого навчитися допоки ще можу чогось вчитися вечір ніч ранок день

Вечір ніч ранок день я так чекаю ранку сьогодні як спасіння завжди чекаю ранку або вечора

як спасіння

Як спасіння чекаю денного світла.

Як спасіння чекаю деяких запахів. Купую воскову свічку, яка має пахнути медом, запалюю

Ті, а вона не пахне.

Люди носять із собою ліхтарі, щоб краще бачити. Людям потрібне світло. Так можна менше

боятись так буває краще так тепліше рукам і серцеві Наші серця, як птахи, видзьобують

добрі слова, які нам кидають добрі перехожі. Серця тріпочуть крилами. Серця б'ються, як

птахи у клітці. Коли мене не буде, моє серце перестане битись, як птах у клітці. Коли мене не

буде, буде щось інше. Інші будуть.

Тим, хто не спить, не потрібен твій сад, бо вони не захочуть прийти туди, їм не здасться

сльозою твоя сльоза, і тобі не дадуть води. І нічого не дадуть.

Я витираю сльози, дивуюся, що вони течуть і ніяк не хочуть зупинятися. Думаю про те, хто

вмикає зорі й хто і'х вимикає. І хто вишив небесну ковдру. Небо – це велика ковдра, яка

накриває землю на ніч, щоб їй було тепло та затишно.

Думаю про тих, хто плаче під ковдрою. Думаю про тих, хто взагалі плаче. Думаю про тих,

хто плаче, тому що не довіряє. Думаю про тих, хто беззахисний. Думаю про тих, чию печаль

видають тільки очі. Я знаю, як ти плачеш, тому мені здається, що знаю про тебе дуже багато.

Може, навіть усе.

Звіря сумне і кучеряве. Ми всі звірята сумні й кучеряві. Скулюємось іноді й тихо виємо. Нас

ніхто не чує, бо нас нікому почути. Хіба що вити вдвох – від цього може бути краще. Ми

затуляємо голови лапами, бо раптом нас ударять.

Сніг був сьогодні, сніг буде ще завтра. Я впізнаю твої сліди на снігу і радію, бо вони ведуть

до моїх дверей, тому я знаю, куди ти приходиш. Часом хтось знаходить мої двері і стукає в

них. Я радію, що можу комусь відчинити. Дуже радію. Добре, що сніг білого кольору.

Прикриваю руками сліди тих, хто мені дорогий. Припадаю руками до білого снігу. Моїм

рукам холодно.

Люди повертаються до себе тільки тоді, коли себе знаходять. Є ґумові люди, які дуже добре

адаптовані до цього світу. У них дуже чіпкі ґумові руки, якими вони дуже боляче б'ються.

Після їхніх ударів не залишається синців. Не залишається взагалі нічого, окрім ґуми. Не хочу

знатися із ґумовими людьми. Я думаю, що насправді їх боюся, тільки не хочу в цьому

зізнаватися.

Ношу в кишені коричневий цукор, схожий на бурштин. Мої очі не можуть відрізнити

бурштин від цукру. Руки також ні. Язик може. Люблю, коли мене згадують ті, кого я люблю,

і ті, хто мене любить.

Нашим очам стає погано від снігу, і ми відвертаємося, але сніг зусібіч, і очам далі гіршає.

Треба заплющити очі. Снігу більше немає. Нічого більше немає.

Якщо ти попросиш мене прийти, я прийду. Навіть якщо ніч буде холодною і дощовою.

Сьогодні мені наснилося, що до мене в гості прийшла Смерть і принесла мені повітряну

солодку вату. Вона каже, що це дуже смачно. Я їй вірю, бо хіба можна не вірити смерті? Я

ще не знаю, чи вона моя, але можу м неї це уточнити, все одно вона тут поруч.

Закохані жінки стають красивішими. Жінки, яких ніхто не любить, перестають бути

гарними. У них псується шкіра і з'являються нові зморшки, і Іерестає блищати волосся.

Немає нічого сумнішого за жінку з поганим нолоссям.

Якщо нас завалить снігом, ми не зможемо звідси вийти. Але, може, це й добре, нам не

потрібно буде звідси виходити. Ми будемо сидіти за столом і пити теплий чай нам буде

тепло

Зі мною буде все добре тобі не треба нікуди йти нікуди йти тобі не треба я сама дійду

виходжу надвір і хочу оглянутись щоб побачити що ти стоїш на порозі і раптом думаю що

може ти вже там не стоїш і боюся оглядатись і застигаю на місці і міцно втискаюся в землю

тому що боюся що можу не втриматись на ногах може забракнути рівноваги і мені дуже

гаряче у підошви дуже гаряче

Так ніби хтось щось зможе тобі пояснити раніше у мене було багато питань тепер мені вже

нецікаво їх ставити у наші вирії літають різні бездомні птахи всі ми трохи бездомні такі

трохи неприкаяні

Ти спиш тобі сняться кольорові сни і ти усміхаєшся до своїх кольорових снів

Я хочу босоніж бігати по молодому снігові мені в очі потрапляють сніжинки це лоскітно й

трохи смішно У лісових печерах живуть добродушні карлики, вони виходять на землю

гуляти у світлі місяця. Хоча вони виходять не тільки вночі. Часом, коли день теплий, і земля

не волога, і вночі не було дощу, вони виходять зі своїх підземних хаток, мружаться від

сонця, ідуть шукати якусь затишну й теплу галявину. Розсідаються кружка, хтось сідає по-

турецьки, хтось виставляє ноги у крихітних червоних черевичках, бо черевички гарні, і

треба, щоб їх бачили. Карлики шиють різнокольорові ковдри із клаптиків. Іще вони грають

на маленьких сопілках і бубнах. У декого з карликів поганий зір, і вони носять окуляри.

Далекозорий карлик не може засилити нитки в голку і просить сусіда підсобити. Я приходжу

в гості до карликів, також сідаю на землю, суху й зовсім не холодну, нічого не кажу, просто

дивлюся перед себе, і мені добре.

Болять місця у роті, там, де вже немає зубів і немає протезів. Це рани, які зажили, але все

одно залишаються ранами.

Ой мамо як давно ти не приходиш у гості ой мамо як давно ми не ходимо в гості одна до

одної

Хтось із нас плаче, а когось із нас ніхто не чує.

Я хотіла би все написати – і не зможу. Я би хотіла все розповісти – і також не зможу.

Уміти читати думки – і все буде швидше. Я знаю, що відбувається у тебе під шкірою, знаю,

що ти закушуєш губи і дивишся інакше. Знаю, чому так буває, і насправді добре, що так

буває. Тільки не треба боятися. Руки, які ми простягаємо назустріч, витягаються,

видовжуються і перестають бути нашими руками.

Як мені тебе запам'ятати, тобто як мені тебе вивчити. Я дивлюся на твої речі, я намагаюся

запам'ятати їхні запахи, я беру їх у руки і силкуюся уявити, як ти до них доторкаєшся,

намагаюся відчувати їх твоїми пальцями. Я дивлюся на постіль, яка ще зберігає обриси твого

тіла, і думаю, що дещо про тебе я вже знаю.

Хтось із нас помре першим, цього також не треба боятися. Господи, навчи мене сміятися,

порятуй мою душу. Якщо можеш порятувати мою душу, Господи, порятуй її сміхом.

Якщо можу сміятися, коли течуть сльози, значить, усе буде добре. Якщо я могтиму сміятися,

коли течуть сльози, значить, усе буде добре й надалі.

* * *

Мені не шкода того, що моє і що я втрачаю, або що у мене відбирають, або що кудись

зникає непомітно для мене, і я не встигаю оговтатись, і вже нічого немає. Це я намагаюся

собі довести, і змусити себе в це повірити, мовляв, мені нічого не шкода. Виходить слабо,

точніше, зовсім не виходить. «Після 35 треба фарбувати волосся у світлі кольори, не можна

фарбувати в темне та ще й із зеленими пасмами. І нащо ги фарбуєшся так радикально?» «А

мені подобається чорний. І зелений геж подобається». «А чоловік твій що казав?» «Він мене

ще не бачив.

Я в нього питала, як мені пофарбувати волосся, то він казав, що чорний гарно і зелений теж

нічого. Та йому байдуже, який колір, він мене будь-як любить».

Не ридай мене мати у гробі видяще. Не ридай мене мати во гробі зряще. Не ридай мене

мати, бо я ридатиму з тобою. Не ридай мене мати, не проливай сліз наді мною. Коли плачуть

матері, їм дуже боляче. І боляче на них дивитись, як вони плачуть.

Мати за мною не плаче. Ніхто за мною плаче. Ніхто мене не шукає. Господи, порятуй мою

втомлену окаянну душу, правда, я не зовсім знаю, що таке окаянна. Ну, звідки мені це знати.

як я хочу плакати сьогодні Боже як я хочу плакати

Якби ми були іроніками, то, може, не було би воєн. Це не мої слова, а одного дуже мудрого

чоловіка. Не знаю, від чого може врятувати іронія. І не знаю, чи ми би менше плакали, якби

не було воєн. Від чого люди менше плачуть. Люди плачуть так по-різному. Беззахисно,

голосно, жалібно, істерично, надривно, аж здається, що це не сльози, а саме життя з очей

витікає. Я найбільше боюся такого плачу, бо тоді вже годі чимось зарадити. Так за життям

плачуть: за своїм і за тими, кого любиш і кого вже немає.

Жовті хризантеми у вазі на підлозі. Красиво. Не можу відірвати від них очей. Хоча вони вже

в'януть і доведеться їх викинути. Треба буде купити інших квітів. Може, жовтих нарцисів.

Раніше я не любила жовтих квітів. Мене лякав цей колір. Тепер мені він подобається, не

знаю, що змінилося.

Один чоловік, який мене любив, віддав мені свого бронзового дельфіна, що приносить

щастя. Себто віддав мені трохи свого щастя. Це тепер я так думаю, бо тоді я не змогла ні

оцінити цього подарунка, ні зрозуміти. Дельфіни лагідні й сильні. Дельфінові було декілька

тисяч років. Він багато бачив і був дуже мудрий, але з вигляду цього не можна було сказати.

Цей дельфін живе у мене й досі.

Я дивлюся на себе в дзеркало у ванній і помічаю, що в мене тіло зрілої жінки. Дорослої

втомленої жінки. І мені стає дивно, і я відводжу очі, бо лячно на себе дивитися. Я себе такою

ще не знала. І не знаю, звідки взялась ця втома. Не можу збагнути, через що мені страшно.

Не через те ж, що тіло в мене втомлене і що це вже тіло не дівчинки. Чомусь мені перестало

подобатись дивитися на себе в дзеркало. Не через те, що тіло міняється. А через те, що моє

обличчя – це не я, і моє тіло – це також не я. І моє ім'я – це також не я. Можу жити без

імені і не бачити себе в дзеркалі.

Сьогодні я купила собі смугасті шкарпетки. Іще одні. Швидко в мене буде ціла колекція

смугастих шкарпеток. Інших шкарпеток я тепер не ношу з принципу. Ось які у мене тепер

принципи. Я ще багато чого не роблю з принципу. Просто зціплюю зуби також із принципу.

Смугасті рукавиці й шалики. Смугасті штани і спідниці, від яких я відвикла. Смугасте небо.

Смугасті дороги. Увесь світ смугастий, чорне біле червоне жовте зелене синє жовтогаряче

А сьогодні бачила на вулицях двох людей із безумними поглядами. Перший був чоловік із

газонокосилкою, одягнений у комбінезон у стилі Карлсона, він із таким відчаєм і переляком

дивився перед себе, і якби не тримався за свою газонокосилку, мабуть, не міг би встояти на

ногах. А друга була жінка за вікном першого поверха будинку, збудованого, очевидно, в

шістдесятих. Які вони печальні, ці будинки. Вона дивилася кудись у порожнечу – крізь

шибки, крізь людей, що проходили під її вікном, її погляд був водночас холодний і гарячий, і

я подумала, що ця жінка вже не боїться смерті. Може, вона її навіть бачить. Я колись теж

побачу свою смерть і, може, навіть усміхнуся до неї.

Здається, якби я робила щось таке, як Мати Тереза, все в моєму житті було би добре.

Творити діла милосердя. Часто й регулярно. Тільки я не дуже знаю, як це, і, мабуть, у мене

не дуже вийде. Красива дівчинка з білими пасмами волосся на чолі каже мені, що хоче, аби

сталося чудо. Велике і справжнє чудо. І тоді в неї і в інших також усе буде добре раз і

назавжди. І я тоді думаю: Боже, якщо хочеш, зроби для неї велике і справжнє чудо. І я

думаю, що якби я могла для неї щось зробити, я зробила би. Тільки для цього мушу забути

про себе всерйоз. Тільки не змушуйте мене тепер ні про що говорити. Не хочу ні про що

говорити, не хочу ні про що думати. Іще в мене болять очі. Боже, як у мене болять очі...

як мені важко зі своєю пам'яттю хоча я й так уже майже нічого не пам'ятаю що було що є і

що буде окропи мене іссопом і очищуся обмий мене і паче сніга убілюся Господи губи мої

відкрий і уста мої будуть говорити тільки те що варто сказати

Сьогодні середа, і я по-справжньому сумую, тільки навряд чи хтось може мене розважити.

«Утоли мої печалі», – шепочуть мої пересохлі губи, і я думаю, хто ж може це зробити.

Може, це ти, Господи? Але як же ти їх утолиш? Подаси мені води живої у пластиковій

пляшці чи якось інакше? Я уявляю смак цієї води, смак спасіння, вона повинна бути добра,

ця вода, я думаю про цей смак тоді, коли готую сніданок, варю собі каву, доливаю в горня

молока, щоби був такий дивний бежевий колір – так, як я люблю, а мені здається, що жива

вода дощем стікає по наших шибках із того боку. І ми не зриваємося на ноги, не припадаємо

до цих струмків, просто сидимо мовчки біля кухонного столу, і нашу тишу повільно крають

звуки радіопередачі, повільно і нещадно. Велика любов померла, бо втомилася довго жити.

Ах, не сипте солі на мої поранені руки, ліпше їх перебинтуйте.

Моя голубина душа голубого кольору. Не блакитного, а сизого, бо голубині крила сизого

кольору. Бо голубий колір – це колір голубів.

Голуби носять його на крилах. Моя душа така, як голубині крила. Сльози сизого кольору.

Усе всередині в мене сизе, усе всередині в мене стає сльозами. Розіллятися сизим дощем. Як

би я хотіла, щоби хтось подав мені руку порятунку. І міг мене втримати, міг мене тримати

трохи далі від краю, раз і назавше. Бо мені так незатишно на цьому краєві. Я увесь час за

півкроку, тільки не заступайте за білу лінію, громадяни пасажири, тільки не висовуйтеся з

вікон, і не притуляйтеся до дверей, і будьте обережні, коли заходите у свої поїзди, які з

різновеликими перешкодами колись та доберуться до кінцевої зупинки.

Із рук у мене виростають чорні квіти. Опадають на білу землю. Я боюся доторкатись до

твого обличчя, щоб не залишити на ньому чорних слідів.

Насправді не так це має бути. Повинно бути інакше: виноградна лоза виростає із моїх ребер,

чорна, попалена сонцем, без листя і плодів. Зверху ніби мертва, а всередині жива. Обвий

мене живою лозою, напій мене терпким вином, подаруй мені спочинок у твоїх

виноградниках, зроби мене своїм глеком, благий виноградарю.

Якщо Ти хочеш, Боже, щоб я молилась до Тебе, то це дуже даремно, бо якраз це у мене і не

вийде. Бо мені тяжко розмовляти не тільки з Тобою. З усіма мені тяжко розмовляти. Хочеш,

я даруватиму Тобі все, що пишу? Бо кому мені ще це подарувати? Ах, Господи, не відкидай

цього подарунка, бо що я тоді робитиму – із собою та зі своїми безладно й недолуго

записаними думками?

А коли Ти захочеш читати те, що я написала, Господи? Чи, може, Ти вже читаєш зараз із-за

мого плеча? Цікаво було би знати, що Ти про це думаєш. І що Ти взагалі думаєш про мене?

Про моє тут перебування? Так, між іншим, мені хотілось би про це дізнатися. Зрештою, мене

хвилює ще й те, що мені робити зі своїм невпорядкованим життям. Я нічого не можу

поліпшити і пришвидшити, і взагалі чомусь усе в мене валиться. Господи, я би також хотіла

дізнатися, чого Ти від мене хочеш? Навчи мене, Господи, чого мені хотіти. Ти ж розмовляв із

ноями, авраамами, яковами, сарами, магдалинами, маріями, мартами й іншими. Може, Ти

скажеш мені щось важливе, і тоді я перестану блукати в потемках, може, ми могли би просто

поговорити як друзі, так щоб без усіляких там страхів, удаваної покори, смирення та всього

такого іншого, про що я дуже мало знаю, а якось дуже просто і щиро. Знаєш, я би запитала у

Тебе тільки одне: невже Ти справді хочеш карати тих, хто Тебе не любить, хто про Тебе не

пам'ятає, хто у Тебе не вірить? Тому що я не знаю, як Тебе любити. Бо я Тебе погано знаю, а

дуже важко любити тих, кого погано знаєш. І всіх не можна любити, Господи. Я не можу

любити всіх людей, яких знаю. Хоча за когось одного я могла би віддати життя. Тільки моє

життя, Господи, і так Тобі належить. А ще я хотіла би дізнатися, невже обов'язково молитися

словами. Можна ж молитися до Тебе всім тілом, порами шкіри, солоним літнім потом,

почервонілими жилками очей, зморшками на лобі, тремтінням рук, тахікардією, кашлем

післяцигарковим, своєю втомою і радістю, своїм сміхом, чим завгодно, адже Ти читаєш

тексти сердець, то яка Тобі різниця? Знаєш, я подумала собі щойно: Ти ж можеш уважати,

що це моя молитва до Тебе. Можемо навіть домовитися, що я молюся до Тебе, коли пишу.

Тобто коли пишу, тоді молюся. Тоді я робитиму це часто, намагатимуся робити часто. Невже

Ти можеш подумати, що коли я не розмовляю з Тобою, то про Тебе не пам'ятаю?

Якби я хотіла щось у Тебе попросити, то тільки не боятися того, що буде зі мною завтра,

післязавтра, за місяць, за рік. І щоби не було зі мною аж так погано, якщо Ти вже хочеш мене

тут тримати без тих, хто так мені потрібен. Адже ті, кого люблю, тепер ходять Твоїми

садами, Господи. Світловолосий чоловік із глибокими очима малює для Тебе картини.

Хотіла би, щоб у мене виходило все це витримувати: жити від печалі до печалі, від радості

до радості, від болю до болю. І щоб, коли я прийду у Твої сади, мене там зустріли ті, кого я

люблю, ті, за ким сумую безмежно. Правда ж, Ти візьмеш мене у свої сади, Господи, і

дозволиш, щоби той, за ким болить моє серце, вийшов мені назустріч, за браму? І дозволь

йому приходити у мої сни тепер, щоб мені менше скучати. Можу я цього попросити? Чи це

занадто багато? Чи це також зайве і непотрібне, Господи? Хіба я не можу скучати за тим,

кого люблю? Утішай наші болі, Господи, бо Ти можеш це зробити, витирай сльози матерів,

які плачуть за синами, яких Ти забираєш до себе, бо наша любов буває густа й глибока, і ми

тужимо від розлук за тими, кого втрачаємо. Бо наша любов болить над сонячним сплетінням.

Тримай нас у своїх долонях, Господи, тримай нас міцно, щоб нам не впасти. І ще я

проситиму Тебе, щоб мені не доводилось увесь час стояти спиною до Твого світла. До Твого

світла не стояти спиною, бо цього я вже напевно не витримаю.

* * *

А тепер я би тільки хотіла від Тебе розради, тільки розради. Руки у мене засмаглі й тонкі,

пальці тремтять і пахнуть бальзамом зірочка, бо я вірю, що він лікує застуду і постійно ним

користуюся. Пальці в мене схудли, і персні, які я ношу не знімаючи, можуть із них

поскочуватися. Ах, як це все тяжко й невирішально, як це безглуздо. Офеліє дівчинко це ти

даремно так гірко ридаєш, все одно твоя біда нікого не цікавить тобі залишиться тільки

глибока вода там де стіл під білим обрусом сім хлібів покладено для литій стражденна моя

Офеліє німфо з косою русою пригадай мене в своїй молитві

Ах, Господи, я раню себе щодня повільно й меланхолійно, мабуть, я інших також раню,

тільки це не тому, що я цього хочу, а тому, що так тепер у мене виходить. Тому мені дуже

потрібна Твоя порада і Твоя міцна десниця на чолі у мене. Ах, Господи, Твої пальці не

пахнуть ні бальзамом зірочка, ні жодними іншими ліками, ні аптекою. Я навіть не знаю, чим

вони пахнуть. Мабуть, правильно було би сказати, що вони пахнуть Тобою. А про Твій запах

нічого не можна сказати напевно, тобто його не можна і іписати нашими словами, ми знаємо

замало слів. Ти пахнеш усім або нічим не пахнеш. Цікаво, які запахи Тобі подобаються,

Господи? І що Тобі взагалі подобається по-справжньому? Може, Ти любиш слухати

вечорами музику, якщо на небі бувають вечори? Може, Тобі також подобається джаз у

виконанні ангелів? Чи, може, Ти прихильник етно? А навіть якщо Тобі подобається рок, я

зовсім не здивуюся. Може, Тобі подобаються кімнатні квіти, і Ти сам вирощуєш калачики в

горщиках? А може, Ти більше любиш квіти на грядках і садиш гладіолуси, а коли вони

відцвітають, викопуєш їхні цибулинки? Чи вони ніколи не відцвітають, Твої гладіолуси?

Може, у Тебе є колекція шедеврів світової лірики? Може, щось інше? Якщо Тобі подобається

наша любов, то це дивно, бо ми не вміємо Тебе любити. Бо Ти не всім відкриваєш таємниці

своєї любові. Не знаю, чи ми Тобі подобаємося. Але якщо Ти нас створив і передбачив,

якими ми будемо, то, мабуть, ми Тобі подобаємось і такими, якими у нас виходить бути.

Вільними від Тебе, себто самотніми і без любові. Ах, Господи, дуже дорого нам доводиться

платити за свободу.

* * *

Боже Ти посадив мене у створену Тобою землю і не поливаєш. Не поливаєш і думаєш, що я

зможу витримувати спеку, не кажу вже про морози, а вони неодмінно прийдуть раніше чи

пізніше. Я ж не кактус, щоб уміти жити без води і щоб сонце не завдавало мені ніякої шкоди,

я ж не одне з численних морозостійких дерев, які все витримують, які навіть не відчувають,

як холод доторкається до їхньої кори і вона грубішає. Я відчуваю все, мабуть, значно більше,

ніж мені треба відчувати, сонце випалює мою шкіру, моє листя осипається від морозу й

снігу, який приносять Твої зими, не можу без Твоєї опіки, без Твоєї води, без Твого тепла, а

Ти залишаєш мене наодинці із незрозумілими мені природними явищами, з якими я не знаю,

як упоратись. Найгірше, коли земля навколо мене замерзне, бо тоді я вже напевно не зможу

вийти, не зможу виборсатися, не зможу повитягувати своє коріння, а воно дуже глибоко у

замерзлій землі, вона міцно його обіймає і не випустить, я не зможу піти, а я дуже хочу

втекти звідси, Господи, і чому Ти мене не відпустиш, ну, а якщо Ти вже цього так не хочеш

із незрозумілих мені причин, тоді не треба залишати мене напризволяще, візьми мене за

руку, Господи, бо мені дуже важко самій по льоду ходити.

Згадай мене Господи коли прийдеш у царстві Твоїм коли будеш у царстві у себе Господи не

забувай про мене я не знаю що зможу Тобі відповісти коли ти будеш мене запитувати Твої

питання важкі Ти так багато поставив перед нами що витримують тільки поодинокі що Ти

скажеш слабким адже вони не можуть зійти із широких доріг Ти казав що широкими

дорогами ходять беззаконні але вони хотіли не порушувати Твоїх законів просто у них не

вийшло нічого може Ти також посадиш їх за Твій стіл скажи Господи хто розділить разом із

Тобою таємну вечерю кому Ти митимеш йоги і хто схилить голову Тобі на груди хліб і сіль

за Твоїм столом солодкі більше нічого не треба Твоя любов ранить Господи ми прийдемо до

Тебе тією дорогою якою зможемо ноги у нас натерті волосся у нас посивіло зір притупився

але ми впізнаємо Тебе навіть якщо будемо незрячі ми прийдемо як друзі Твої бо ми почули

Твій голос і запам'ятали його Ми приходимо до Тебе лагідні ми простили своїм ворогам і

полюбили їх ми забули образи і рани наші завдані любов'ю вже зарубцьовані наші серця

м'які та гарячі ми приходимо голодні й спрагнені ми давно не мали і ріски в роті але Ти

почастуєш нас своєю вечерою ми приходимо убогі в кишенях у нас порожньо бо ми не

збирали собі скарбів на землі губи у нас пересохли бо ми не хотіли іншої води окрім живої

нас гнали і переслідували ми багато втрачали ті кого ми любили від нас відверталися а ми

відверталися від тих кого не змогли полюбити на наших серцях залишалися рубці наші друзі

зачиняли перед нами двері коли надворі був дощ сніг і мороз і нам не було де голови

прихилити ми боялися що загубимось і що поруч із нами не залишиться нікого хто міг би

розрадити у хворобах у стражданнях у помилках у прикрощах

Ми прийшли до Тебе щоб схилити голови Тобі на груди

Знаючи що Ти нас чекаєш і що за Твоїм столом знайдеться місце і що Ти відчиниш перед

нами двері як гостинний господар У царстві Твоєму пом'яни нас Господи

* * *

Сон спокійний і легкий мені опустився на вії... заснути і не більш і знати що скінчиться цей

сон хоч би яким він був. Сон рятує, бо можна ні про що не думати. Ні про хліб насущний і

способи його роздобування. Ні про воду живу, й мертву, й пекучу. Ні про друзів і ворогів. Ні

про людей, які нас покидають і яких ми покидаємо. Ну, й нічого поганого не можна вчинити,

ніякої скверни поширити. Тому іноді я шкодую, що не можна весь час спати, уникаючи

спокус, бажань і помислів марних. А часом прокидаюсь і зненацька ні з того ні сього

починаю думати про мурашники моєї батьківщини. Мурашники висотних будинків,

мурашники вагонів метро та ескалаторів, мурашники супермаркетів, базарів, стадіонів,

танцмайданчиків, шкіл, дитсадків, більших і менших підприємств. Усе це дуже й дуже

заплутано, бо всі ці мурашники існують за своїми часом зовсім химерними законами. Усі

принаймні метушаться, дехто має мету, дехто навіть до неї приходить. Мурахи дуже сильні и

витривалі, хоча їх легко роздушити зверху, якщо наступити на них черевиком і так

потримати ногу. Люди моєї батьківщини, напевно, багато могли би розповісти про це

останнє, щодо перших двох якостей, я не дуже певна, що вони їм притаманні. Хоча хто його

знає. Я телефоную Ґеникові, щоб довідатися, що він про це думає. Про батьківщину, ясна

річ, бо ж ніщо інше мене тепер всерйоз не обходить. Ґеник каже, що батьківщина в глибокій

дупі, і я розумію, що ось мені й матеріал для подальших роздумів. Пожива для зголоднілого

й виснаженого мозку. Поезія у прозаїчні будні. Моя печальна й багатостраждальна

батьківщина дуже-дуже далеко зайшла. Так, що може звідти не вийти. Нам усім тоді

доведеться поспішити за нею (тим, хто хоче її наздогнати, ясна річ). Ну, а хто не хоче, всі

залишаються на місцях і не рухаються... зрештою, це також буде тема якихось роздумів.

Хоча чого це вона багатостраждальна, моя батьківщина. Насправді вона відморожена. Моя

відморожена батьківщина плаче гіркими слізьми. Мені самій хочеться заплакати, так мені

шкода чогось стає усіх відморозків, які неприкаяно тиняються по світі зі своїми

невирішеними проблемами, змерзлими пальцями на руках і ногах, непраними шкарпетками,

протертими черевиками, порожніми кишенями, нерозчесаними головами та великими

серцями, очі у них сльозяться від вітру й сонця, пальці у них тремтять від алкоголю й

нервового виснаження, голоси у них хрипкі й вицвілі. Дехто з них сідає на східцях

підземного переходу, щоб з'їсти свій хліб насущний, дехто вже не має сили зацікавитися

навіть насущним хлібом. Я серед них також вештаюся, час від часу мені буває навіть добре.