Текст книги "Джеймс Гедлі Чейз. Ось ваш вінець, леді"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц)

Розділ дев'ятий

Усе це анітрохи мені не допомогло. Коли я прийшов за тією адресою, що її мені дала білявка, Марді там не було. «Вона поїхала дні зо два тому, – сказала власниця квартири, – спакувала свої речі та не залишила нової адреси». Ото вже тішили мене такі пошуки!

Я повернувся до своєї квартири, почуваючись украй пригнічено. Єдине, що я дізнався, – це те, що Марді полишила свою роботу через мене. Це свідчило про те, що Спенсеру було відомо – Марді щось знає, і він вирішив не ризикувати. Якщо їй було відомо щось важливе, то, можливо, цей Спенсер десь її переховує. Та проти такої версії свідчили слова власниці квартири, яка стверджувала, що Марді сама прийшла спакувати речі й не схоже було, що вона чимось стурбована. Вона сказала, що має поїхати з міста у справах і не знає, коли повернеться назад. Певно, це було просто виправдання, котре мало вдовольнити власницю квартири, хоча хтозна, як воно насправді.

Я сів за стіл і поринув у роздуми. Запитував себе, чи знайду Марді знову, якщо продовжу розслідування справи Вессі. Поки міркував над усім цим, задзвонив телефон. Я підняв слухавку, і до мене долинув жорсткий та чистий голос з металевими нотками.

– Нік Мейсон?

Розмовляючи з цією крихіткою, я волів не кружляти манівцями.

– Авжеж, – сказав я. – Як ся маєте? Настріляли собі ще трохи полковників?

Я злегка посміхнувся – нічого не міг із собою вдіяти. Жодного разу не міг стриматися, аби не підпустити шпильки цій жінці.

– То вам про це відомо? – запитала вона.

– Звісно, відомо, – відказав я. – Це ж я був тим хлопцем, який витягнув вас із халепи. Я упізнав ваш голос.

На мить запала тиша, а тоді вона сказала:

– Ви шукаєте Марді Джексон. Минулого разу я сказала вам, що невдовзі ви зацікавитеся цією справою. Як бачите, я не помилилася. Марді Джексон забагато знає. Не думаю, що ви побачите її знову. Проте сьогодні о дев'ятій вечора ви могли б навідатися на причал Венсді. Там ви зможете побачити дещо таке, що зацікавить вас продовжити розслідування.

– Чому, в дідька, ви мусите бути такою таємничою... – почав було я, та лінія вже роз'єдналася. Якщо колись знайду цю жінку, розлючено подумав собі, гримаючи телефоном об стільницю, ото вже дам їй добрячого прочухана за цю таємничість.

А втім, я був стривожений. Ця жінка підтвердила мої підозри. Марді щось знала. А ще мені геть не сподобалися слова про те, що я більше її не побачу. Я неспокійно намотував кола кімнатою. Хто ж вона, та жінка? Чому їй так кортить, аби я почав докопуватися до правди у цій справі? Кеннеді знав, хто вона така. Отже, мій наступний крок – поговорити з полковником. Якщо я викладу на стіл свої карти, то й він, можливо, відкриє свої.

А тим часом я вирішив навідатися до моргу, просто щоби перевірити, чи Марді, бува, не лежить там, невпізнана.

Завершивши цю роботу, я неабияк тішився. Її там не знайшов. У трупарні було чимало молодих дівчат, які лежали на стільницях, дожидаючи, поки хтось прийде по них, і, поки я завершив свої пошуки, то почувався геть пригніченим.

Перш ніж піти, я трохи побалакав із працівником моргу. Принагідно запитав його, чи знає він щось про причал Венсді. На мій подив, цей хлопець знав, і то чимало. Його брат працював неподалік того місця.

– Ото вже направду бандитська місцина, – сказав він мені. – Нині тим причалом вже ніхто не користується, зараз усі судна ідуть вище за течією річки, до причалу Гадсона. Що ж до причалу Венсді, то зараз там ошиваються усі річкові щури. Майк – то мій брат – завжди казав, що причалом Венсді послуговуються для перевезення контрабанди. Гадаю, відтоді там стало трохи спокійніше, а втім, місцина таки бандитська.

Він дав мені настанови щодо того, як туди потрапити, а я дав йому кілька баксів і пішов.

Решту дня я провів за сортуванням своєї кореспонденції та зустрічався із хлопцями-газетярами. У місті все було тихо та спокійно, не відбувалося жодних подій, гідних звання великої новини.

Близько восьмої вечора я сів до свого побитого життям «Форда» та поїхав до редакції газети «Глоуб». Ледве-но я увійшов до будівлі, як назустріч мені вигулькнув Г'юсон, – він саме збирався йти додому.

– Привіт, – сказав колега. – Я так і не подякував тобі за те, що допоміг нам тоді з Кеннеді. То була чудова робота.

Я лише відмахнувся від його подяки.

– Що ти знаєш про Лу Спенсера? – запитав я.

Г'юсон знизав плечима.

– На твоєму місці я забув би про нього, – мовив він. – Та справа Вессі вже похована. Ти нічого не доб'єшся, порпаючись у тій купі бруду.

Я похитав головою.

– Ні... Мені йдеться про інше. Просто хочу знати, що то за людина. На того Спенсера працювала моя дівчина, і зараз вона кудись зникла. От я й запитую себе, чи той тип, бува, не причетний до її зникнення.

Г'юсон похитав головою.

– Спенсер – не така людина. Він має дружину, яку кохає до нестями. Він не став би зраджувати їй зі своєю працівницею. Звичайно, я можу помилятися, а втім, не думаю.

Я пригостив його «Кемелом».

– Той Спенсер – жорстокий чолов'яга, чи не так? – запитав я.

Г'юсон лише знизав плечима.

– Еге ж, гадаю, що так. Він – пронозливий тип і заробляє чимало грошви. Але викинь вже ти того Спенсера з голови.

Ми разом спустилися сходами, і я підвіз його половину дороги додому. Тоді висадив Г'юсона коло зручної для нього станції метро, а сам поїхав у керунку причалу Венсді.

Отже, Спенсер – одружений чоловік. Я сказав собі, що скоро маю зустрітися з цим типом. Але спершу мушу знайти Марді та вислухати її історію. Отоді вже можна буде піти до Спенсера та поговорити з ним. Хотілося мені того чи ні, а схоже, я дедалі сильніше вплутувався у цю справу.

Причал Венсді був розташований у дальньому кінці східної околиці міста. Аби дістатися туди, я мусив проїхати крізь кілька вельми сумнівних кварталів. Доводилося кермувати вкрай обережно, бо тамтешні вулиці були вузенькі, а пішоходи переходили дорогу, де їм заманеться.

Я припаркував автівку в невеличкому гаражі неподалік причалу.

Службовець моргу мав рацію. Це було вельми бандитське місце. Обабіч вузьких вулиць нависали темні будинки, такі перекошені, що, здавалося, похилившись одне до одного, торкаються дахами, затуляючи небо над головою. Хідники були мокрі та слизькі, вкриті усіма можливими ґатунками сморідних покидьків.

Працівник гаража підказав мені, де шукати причал Венсді. При цьому той чолов'яга поглянув на мене так, ніби я збожеволів. Можливо, він навіть мав слушність, але це мене однаково не зупинило би.

Я швидкою ходою наближався до мети. Річковий туман повільно підіймався над водою, і до мене долинула низька нота сирени, що завивала на далекому маяку. Невдовзі останні крамниці залишилися позаду. Схоже, я був вже зовсім близько до річки. Завернувши за ріг вулиці, я вийшов на причал Венсді, у дальньому кінці якого видніли лише маслянисті води, в яких відбивалося світло самотнього вуличного ліхтаря.

Обіч пристані з пітьми бовваніли, розкидані де-не-де, високі будинки. У їхніх вікнах ледве виднілися жовті шпарини світла, що пробивалося крізь кепсько припасовані жалюзі. Раптом мені стало зимно. Туман був вогкий, а з річки дув пронизливий вітер.

«Ну що ж, – подумав я. – Ось я й на місці». Причал Венсді аж ніяк не видався мені привабливим куточком.

Я пройшовся до краю води та окинув поглядом темну річку. Та не побачив на ній нічого, крім самотнього буксира[32]32
  Буксир або буксирне судно – службово-допоміжне судно, призначене для водіння несамохідних, або тих, що втратили хід, плавальних засобів, а також для надання допомоги кораблям і суднам, що зазнають лиха на воді.


[Закрыть], на якому світилася гасова лампа. Я кинув погляд на свого годинника. Всього-на-всього за чверть дев'ята.

Та жінка сказала, що я маю прийти на причал Венсді, та й годі. Це місце було збудоване у формі трибічної площі, за четвертий бік якій правила річка. Спостерігати за цією площею було просто. Я пригледів собі бухту старого каната, що валялася у темному закутку, та в сів ся на неї.

Перебуваючи на цьому спостережному місці, я міг оглядати весь причал і водночас залишався непоміченим і відносно захищеним від вітру.

І хоча це був не найкращий спосіб провести вечір, та якщо я збирався знайти Марді, то ремствувати мені не годилося. Закурити я не міг, адже боявся, що видам свою присутність, а на додачу мені страшенно хотілося хильнути чогось міцного. Минуло десять хвилин отакого чекання, і я почав добряче дратуватися. Принагідно придумав кілька вигадливих імен для тієї загадкової пані, яка мені телефонувала. Мені кортіло бодай один раз із нею зустрітися. Одного разу їй би вистачило з гаком.

Коли годинник підказав мені, що сиджу тут уже пів години, мене охопив неспокій. Я підвівся на ноги та, не виходячи з найглибшої тіні, почав крокувати туди й назад, аби прогнати заціпеніння зі своїх кісток. П'ятнадцять по дев'ятій – і нічого досі не сталося. Мабуть, та жінка просто пошила мене в дурні.

І тут зненацька почали розвиватися події. Я побачив, як з-за рогу вулиці повільно наближається світло фар автівки. Хутко пригнувшись, я сховався за бухтою каната і, ставши на коліна, визирав з-понад неї, як то зазвичай роблять у кіно. Велика автівка з піднятим верхом завертала за ріг, прямуючи на площу. Її фари освітлювали темряву та сліпили мені очі. Я присів та не підводив голови, аж поки світло ковзнуло по бухті каната та промайнуло, віддаляючись, і мій закуток знову поринув у темряву. Тоді я нечутно підвівся зі свого сховку.

Автівка зупинилася коло одного з будинків. Цей будинок був цілковито темний. На відміну від інших довколишніх домів, у ньому не світилося жодне вікно.

Я обережно рушив до тієї будівлі. Та тільки-но я зробив крок, як двері будинку розчахнулися навстіж. З-за керма підвівся кремезний, добряче закутаний коротун і підійшов до інших дверцят автівки. Він нахилився вперед, і його плечі зникли у салоні. Невдовзі він відступив назад.

Я закляк. Той чоловік тримав щось у руках. Він стояв до мене спиною, і якусь мить я не бачив, що відбувається. А тоді він зробив крок назад, і з автівки вибрався ще хтось. Відтак ці двоє, похитуючись, попрямували хідником. Вони несли когось, загорнутого у пальто. Я інстинктивно здогадався, що то була жінка, і мені вистачило менше секунди, аби припустити, що то була Марді. Я вже збирався стрибнути вперед, аж тут з автівки вийшло ще двоє типів. Їхня поява змусила мене зупинитися. Не було сенсу встрягати у халепу, з якої не зможу викрутитися. Це товариство завиграшки може кинути мене у річку, тож я усе зважив і зрозумів, що лізучи чортові на роги, анітрохи не допоможу Марді.

Чоловіки всім гуртом зникли у будинку, і я почув, як гримнули, зачиняючись, вхідні двері. За кілька хвилин кремезний тип вийшов, сів до автівки та поїхав геть так само безшумно, як і приїхав. Що ж, сказав я сам до себе, принаймні зараз їх у будинку залишилося тільки троє.

Я тихцем підійшов та кинув погляд угору. Зараз у вікні на третьому поверсі горіло світло. Щойно я його помітив, як хтось поквапливо опустив жалюзі, і світло, що пробивалося назовні, враз померхло.

Тепер я знав, до якої кімнати вони її запроторили, а це вже було дещо. Раптом я дуже пошкодував, що не маю пістолета. Мене проймали дрижаки від моторошного відчуття, котре викликали цей причал і близькість річки. Я простягнув руку і легенько смикнув вхідні двері. Вони були зачинені.

Тоді я вирішив обійти будинок і добре роздивитися довкола. Уздовж одного боку дому був вузенький прохід, і саме туди я обережно попрямував. Я прихопив із собою кишенькового ліхтарика й увімкнув його, щойно пересвідчився, що стіна дому сховала мене, рятуючи від небезпеки бути побаченим з боку вулиці. Яскраве кружальце світла осяяло сморідний прохід. У самому його кінці височів прогнилий дерев'яний паркан. Я підтягнувся на руках і визирнув з-понад нього. Те, що я побачив, приголомшило мене. Задня стіна будинку височіла просто над водами річки.

Хлопцеві з такими мізками, яку мене, було нескладно зметикувати, що й до чого. Я швидко збагнув – якщо вони захотіли позбутися Марді, то все, що їм треба зробити, – це вбити її, а тіло викинути з вікна.

Чимшвидше потрапити до будинку – ось що я мав зробити. Хай навіть це означало вскочити у невелику халепу та, можливо, наразитися на небезпеку, – мені було однаково, адже просто у цю хвилину Марді перебувала у значно більшій скруті, ніж та, що могла спіткати мене.

Я знайшов вікно на першому поверсі та, посвітивши ліхтариком у шибку, зміг розрізнити всередині невеличку кімнату без меблів. Це цілком годилося для того, щоби потрапити всередину. За допомогою ножа я підважив віконну раму. Вона була туга, проте піднялася без шуму. Я перекинув ногу через підвіконня та ступив до кімнати. Тоді розвернувся й зачинив за собою вікно. Спробуйте-но вдертися до темного будинку, на горішньому поверсі якого орудує трійко бандитів, а сам будинок розташований у такій місцині, як оцей покинутий причал, – подивимося, чи припаде вам таке до вподоби. Мені такий досвід не сподобався. Мої нерви були вкрай розшарпані, а в горлянці пересохло, немов у пеклі.

Я прокрався до дверей та повернув клямку. Легенько потягнув ту клямку на себе – і двері прочинилися. Вони трохи заскрипіли, проте не надто гучно. За дверима було темно, і я постояв, прислухаючись, однак нічого не почув. Тоді повільно та обережно вийшов у коридор, увімкнув ліхтарика, щоби визначити, де я і куди рухатися далі, та зачинив за собою двері. Праворуч від мене був вузенький сходовий прогін.

Я почав спинатися нагору, випробовуючи ногою кожну сходинку, перш ніж ступити на неї всією вагою. І правильно робив, адже деякі з отих дерев'яних східців були геть прогнилі та достобіса скрипіли.

Я вже був на півшляху нагору, коли почув, як на сходовому майданчику наді мною відчинилися двері, й раптовий потік світла осяяв прогін сходів. Хтось вийшов і зачинив за собою двері. Прогін знову поринув у темряву. Зачовгали кроки, прямуючи до сходів, що вели додолу. Я стояв, притиснувшись спиною до стіни. Якщо цей чоловік увімкне світло – справа моя кепська. Той тип почав спускатися. Мені було чутно, як його рука ковзає поруччям, і я ще сильніше втиснувся у стіну. Він пройшов повз мене. Я відчув, як поли його пальта майнули по моїх колінах. Я дав йому спуститися на одну сходинку нижче, а тоді швидко розвернувся та щосили копнув його правою ногою.

То був чудовий удар. З такої відстані він навіть слона змусив би похитнутися. Я відчув, як носак мого черевика увігнався у щось тверде, почувся здушений зойк, а тоді – страхітливий гуркіт. Я не став чекати далі ані секунди, а, увімкнувши свого ліхтарика, рвонув угору сходами, перестрибуючи по три сходинки воднораз.

Діставшись сходового майданчика третього поверху, я вимкнув ліхтарика та знову став спиною до стіни. Та перш ніж я вимкнув ліхтарика, мені впали в очі двері, розташовані коло сходів. Та ледве я встиг відійти, як раптом ті двері смикнулися та відчинилися всередину, і на сходовий майданчик ступив худорлявий тип у нап'ятому на голову чорному капелюсі.

– Гей, Джо, – гукнув він, схилившись над поручнями та вдивляючись у долішню пітьму. – Якого дідька ти там робиш?

Коли якийсь тип отак перехиляється через поруччя, вам залишається зробити тільки одне. І я це зробив. Я підчепив зігнутими пальцями низ його штанин і швидким рухом смикнув вгору. Хай який худий, той тип виявився важкеньким, однак я доклав достатньо зусиль і таки підважив його як слід. Налякано заревівши, тип полетів додолу.

Та це й усе, чого я досяг, адже тієї миті за моєю спиною пролунав хрипкий голос:

– Стій, як стоїш... достоту так, як стоїш зараз.

Моя уява одразу ж намалювала образ пістолета, що цілить мені просто у спину, та я однаково обернув голову, щоби пересвідчитись у тому на власні очі. Як я й очікував, на мене був націлений пістолет. Чолов'яга, що тримав його у руці, мав лихий вигляд. То був гладкий коротун з коротко підстриженим білим волоссям. І з того, як цей гладун тримав пістолета, було видно, що він добре знає, як ним послуговуватися.

– Гаразд, – хутко відказав я. – Буду чемним.

– Відійди-но звідти, жевжику, – скомандував незнайомець. Цей грубас мав дуже хрипкий голос, немовби гортань його підводила. – Підійми руки догори і не намагайся утнути якоїсь дурниці.

Поки усе це відбувалося, знизу, зі сходів, докотився неабиякий гамір. Мені й раніше доводилося чути погані слова, але від тієї лайки, що долинала з пітьми, навіть річка могла би спаленіти.

– Стань писком до стіни, – сказав гладкий тип. – Зробиш один хибний рух – і я нашпигую тебе кулями. Не змушуй мене повторювати це двічі.

Я зробив, як він мені наказав. Сяйнула думка, що зараз мені буде непереливки. Обнадіювало те, що трохи знизив, так би мовити, працездатність двох інших бандитів.

– Ти як там, Гасе, не покалічився? – прокрумкав гладун, не зводячи з мене очей. – Підіймайся сюди... У мене тут цей нікчема.

Єдиною відповіддю на грубасові слова став іще один потік лихослів'я. Запевне, той тип унизу знав усі погані слова, які тільки є на світі. Гладун явно був збентежений. Йому не хотілося залишати мене без нагляду і водночас нетерпеливилося спуститися вниз та поглянути, чи сильно постраждали від падіння сходами ті двоє. Тож грубасові залишалося зробити лише одну очевидну річ, і невдовзі він сам дійшов такого висновку.

Хоч я цього й очікував, а втім аж ніяк не сподівався від людини з його статурою такої спритності та швидкості. Я спромігся крутнути головою, щоб ухилитися від удару, та зробив це запізно. Руків'я пістолета уперіщило мене по голові, і я зомлів.

Розділ десятий

Ледь чутно, неначе з якоїсь бездонної прірви, до мого слуху долинув жіночий крик. Мене це не надто хвилювало, допоки крики не стали гучнішими, – тоді мені хотілося лишень, аби вона замовкла.

Я розплющив очі та роззирнувся. Проте мерехтливе світло свічки, яке, здавалося, плавало понад моєю головою, вельми дошкуляло, тож я знову заплющив очі. Зараз та жінка, що кричала, замовкла, і мені подумалося, що це добре. Я спробував поворушити руками, та не зміг цього зробити. Отоді вже я почав виявляти цікавість до того, що зі мною сталося.

Я знову розплющив очі, й цього разу все згадав. Мені неначе вихлюпнули в обличчя відро води – таке навальне було те повернення до тями. Спробував сісти, та виявилося, що мене зв'язали. Голова боліла, проте щосекунди ставала яснішою. Я завжди казав, що маю міцний череп.

Отож, я лежав на підлозі, а мої руки були зв'язані за спиною якоюсь тоненькою шворкою, що впивалася у зап'ястки. То було збіса боляче.

Просто наді мною горіла самотня свічка, приліплена на камінній полиці. Її світло відкидало тіні, що витанцьовували кімнатою.

Я обережно підвівся навсидячки. У голові шалено загупала кров, тож довелося ненадовго заплющити очі й відпочити. Тоді зіп'явся на коліна і, зрештою, звівся на ноги. Ті бандюки не завдали собі клопоту зв'язати мені ноги. Аби відновити кровообіг, я зробив кілька кроків туди й назад кімнатою. І вже за хвилину-другу, якщо не рахувати болю у голові, я почувався нівроку.

Тієї миті двері відчинились, і на порозі з'явився високий, худорлявий тип. Він підійшов, злегка накульгуючи, тоді зупинився у проймі дверей та подивився на мене.

– Привіт, Ґасе, – сказав я йому. – А я вже був подумав, що ти зламав собі карк.

У тому мерехтливому світлі Ґас міг би завиграшки налякати більшість людей. Він мав цілковито пласке обличчя, маленькі очиці та щільно стиснутого рота. Скидалося на те, що кістки Гасового обличчя докладають усіх зусиль, аби пробитися назовні крізь шкіру свинцевого кольору. Його перенісся було видалене хірургічним способом.

Ґас увійшов до кімнати та зачинив за собою двері. Зачиняв він їх дуже повільно та демонстративно. Я одразу відчув, що ми з ним не поладнаємо.

– Я знаю, як давати раду з такими мудрагелями, як ти, – заговорив він. У його голосі бриніло якесь протяжне квиління, і це звучало, наче грамофон, у котрого закінчився завод[33]33
  Грамофон (від грецьк. Γραμμα – запис, φωνη – звук) – перша система запису і відтворення звуку з плаского диска. Відтворював записи зі спеціальних ебонітових дисків. Грамофон потребував заведення його механізму вручну. При обертанні диска за допомогою годинникового механізму голка рухалася по спіральній канавці диска і викликала відповідні коливання платівки, відтворюючи у такий спосіб записані на ній звуки.


[Закрыть]. – Коли я з тобою закінчу, ти вже не будеш такий чванькуватий.

Я почав повільно відходити від нього.

– Ну ж бо, Ґасе, не роби нічого такого, що не сподобалося би твоїй мамці, – сказав я. – Давай-но краще ми з тобою усе спокійно обговоримо.

Промовляючи так, я намагався щосили тиснути на ту шворку, одначе вона була така тоненька, що загрожувала радше порізати мені зап'ястки, ніж розірватися.

А Ґас і далі наближався до мене кімнатою, аж поки зрештою моя спина наштовхнулася на стіну. Я встиг розрізнити лише легкий посміх на обличчі Ґаса, який замахнувся на мене кулаком.

Я розрахував час удару і завбачливо відвернув голову. Ґасів кулак промайнув повз мене, дряпаючи мені вухо. Тоді він ударив лівою, та я вивернувся й прийняв удар на плече. Як на такого сухорлявого й нещасного, на перший погляд, чолов'яги, удари в нього були нівроку потужні. Я розумів, що довго не протримаюся.

Аж ось він знов угатив правою, неначе паровим молотом, цілячи прямісінько у центр мого обличчя. Я припав на коліно та схилив голову на груди. Ґасів кулак розмаяв моє волосся. Тоді я хутко випростався та зацідив йому коліном у живіт. Можете собі таке уявити? Цей мерзотник утратив пильність і пропустив такий удар.

Він засичав, неначе пробита шина, з якої виходить повітря, та повалився навзнак. Я не збирався затримуватися тут і панькатися з Ґасом. Тож, зробивши крок назад, ретельно прицілився та щосили вдарив його ногою у скроню. Бандит розпластався на підлозі, широко розкинувши руки. То був добрячий удар. Ґас залишився нерухомо лежати на долівці.

Я став над ним, аби за потреби зацідити ще раз, одначе той вже геть до мене збайдужів. Пересвідчившись, що Ґас остаточно мене покинув, я простягнув руки до підлоги та переступив через них, перемістивши зап'ястки з-поза спини перед себе. Ретельно оглянув шворку. Тоді поглянув на свічку й вирішив, що варто спробувати. Кілька разів обпікся, але таки звільнився. Шворка луснула після того, як я втретє підніс її до вогню. Я розтер свої затерплі зап'ястки, повертаючи до них життя, а тоді почухав потилицю.

З огляду на все, скидалося, що мені залишилося потурбуватися лише про гладуна. Я став навколішки коло Ґаса та швиденько обшукав його кишені. Якби дістав собі пістолета, то почувався би значно спокійніше. Проте пістолета не знайшов.

Упевнившись у відсутності зброї, я підвівся і тихцем підійшов до дверей. Уважав, що зможу знешкодити того грубаса, якщо вдасться заскочити його зненацька. Виявилося, що ліхтарик і досі зі мною. Рухаючись якомога тихіше, я вислизнув у коридор і якийсь час постояв там, уважно прислухаючись. Якщо я правильно визначив своє місцезнаходження, то Марді має бути за дверима у дальньому кінці коридору. Тому покрався у той бік, сторожко наслухаючи.

І ось я вже підійшов до тих дверей так близько, що майже вперся у них головою, коли це раптом несамовитий жіночий крик змусив одсахнутися назад.

Я вже ладен був увірватися до тієї кімнати, та вчасно зупинився. Мій задум полягав у тому, щоби виманити того гладкого типа назовні. Тож підняв руку та різко постукав у двері, а тоді відступив назад, туди, де починався сходовий прогін, і втиснувся спиною у стіну. У тому місці коридор круто повертав убік, тож я доволі надійно заховався за рогом.

На якусь мить запала тиша, відтак у коридорі з'явилося світло. Я присів і згрупувавсь, аби стати якомога меншою мішенню, та приготувався до неприємностей.

Однак нічого не сталося. Я ще нижче пригнувся до долівки та присунувся трохи ближче до рогу коридору. Власне, я нічим не ризикував, тому просто нашорошив вуха. Я почув сипле дихання гладуна. Певно, він теж стояв, прислухався до тиші та запитував себе, що то було.

– Ґасе? – прокрумкав він. – Це ти, Ґасе? – голос звучав так, ніби цей грубас був наляканий.

Я почекав, дозволивши тиші натягнути його нерви. Гладун вийшов у коридор і стояв коло дверей. З-поза його спини падало світло. Тримаючись якомога ближче до стіни та визираючи з-за рогу, я міг бачити цього типа, водночас залишаючись поза полем його зору.

Грубас здійняв голос і загукав:

– Гасе! Ти потрібен мені тут.

Я легенько постукав по підлозі руків'ям ліхтарика, здійнявши саме стільки шуму, аби гладун подумав, ніби щось почув, але не був у тому впевнений. Я бачив, як він підвів голову, щось буркнув собі під носа та рушив у мій бік. Напруживши м'язи, я терпляче чекав на його появу. І тієї-таки миті, коли я вже був певен, що цей тип ось-ось потрапить до моїх рук, він зупинився та зробив крок назад. Мабуть, добрий янгол цього товстуна застережно поплескав його по плечу. Грубас хутко повернувся до кімнати та зачинив за собою двері.

Ох, як же ж мені це подобалося! Хай там як, а я більше не міг дозволити собі чекати та марнувати час. Треба було увійти туди та ризикнути, наразивши себе на удар.

Та щойно я приготувався рушити до кімнати, мені почувся звук дверного дзвоника, що долинув десь із глибини будинку. Це мене зупинило. Я хутко чкурнув коридором до кімнати, у якій залишив Ґаса. Він ще й досі лежав горілиць і бачив солодкі сни.

Знову нетерпляче задеренчав дверний дзвоник. Це вже було серйозно. Якщо сюди нагодиться ще більше бандюків, я потраплю у справжню облогу. Врешті-решт гладун зважився на вилазку. Я чув, як він відчиняє свої двері та ступає до коридору. Відтак побачив, як поволі наближається мерехтливий промінь ліхтарика.

Чи зазирне він сюди, аби перевірити, чи тут усе гаразд? Якщо так, я мав щось вдіяти. Якщо ні, цей грубас може податися сходами вниз, і це дасть мені вдосталь часу, аби дістатись до тієї кімнати та подивитися, що ж у ній коїться.

Поки я все обмірковував, товстун вирішив за мене. Несподівано я побачив, як обертається клямка дверей, і зрозумів, що той тип вирішив зазирнути до кімнати. У мене вже не лишалося часу на те, щоби прибрати Ґаса подалі з очей. Той так і лежав на видноті у світлі свічки. Я поквапливо став за дверима та зачекав. Двері тихенько прочинились, і гладун просунув у шпарину свою голову. Якби я не був у такій халепі, це видовище здалося би збіса кумедним. Той грубас лише визирнув з-за дверей і відразу прикипів очима до Ґаса.

Не даючи гладунові нагоди отямитись, я усією своєю вагою кинувся на двері, придавивши його голову до одвірка. Зараз він скидався на експонат з вистави виродків. Його очі вибалушилися та крутилися навсібіч, аж поки зрештою зупинилися на мені.

– Вгамуйся, братчику, – сказав я та, добряче замахнувшись, уперіщив його у підборіддя, вклавши у той удар всю свою силу.

Мій кулак угатив у його нижню щелепу. Почулося виразне клацання. Удар вийшов такий сильний, що від зіткнення зі щелепою гладуна моєю правою рукою пройшов дрож і здерлася більша частина шкіри на суглобах пальців. Товстунові очі стали порожніми і, коли я перестав тиснути на двері своєю вагою, він повалився на підлогу, неначе застрелений слон.

Я відчинив двері, смикнувши їх на себе, та переступив через розпростертого на долівці гладуна. Дверний дзвоник знов оскаженіло задзенькотів, і хтось почав грюкати у двері кулаками. Я швиденько пройшовся руками по кишенях товстуна та знайшов його пістолета. Це був «Сміт і Вессон»[34]34
  «Сміт і Вессон» (англ. Smith & Wesson) – знаменита американська зброярня, що займається виробленням вогнепальної зброї, зокрема револьверів. Заснована в 1856 році Гораціо Смітом і Даніелом Вессоном.


[Закрыть] сорок п'ятого калібру. Чудовий аргумент у будь-якій суперечці.

Ох, як же ж добре було відчувати той пістолет у руці!

Зненацька стихнуло грюкання у двері та дзеленчання дзвоника, що невпинно лунали весь цей час. Це означало, що ті типи побоялися розбудити всю околицю і збиралися залізти до будинку через вікно. Я не дурив себе думкою, ніби вони порозходилися по своїх домівках.

Я прожогом чкурнув у коридор та ввірвався до іншої кімнати. Я так очікував знайти у ній Марді, що передчував, яким героєм постану в її очах. У своїх мріях я зайшов так далеко, що вже уявляв, як стисну її у своїх обіймах. Та яке ж тяжке розчарування спіткало мене, коли побачив у тій кімнаті Блонді.

Блонді! Уявляєте собі таке? Та переді мною була саме вона – сиділа на стільці, до якого були припнуті її руки і ноги. Очі цієї жінки виказували, що вона замислює заподіяти комусь наглої смерті, та й загалом вона скидалася на тигрицю, що приготувалася стрибнути на свою жертву.

Я різко зупинився та став як укопаний.

– А трясця твоїй матері! – сказав я.

Блонді була здивована не менше за мене.

– Допоможи мені забратися звідси, – хрипко проказала жінка.

Коли вона це казала, я побачив, що їй було непереливки.

Я зайшов їй за спину та заходився пиляти ножем шворки, якими вона була прив'язана до стільця.

– Це мене бісить, – нарікав я, працюючи. – Розумієш, я тут вдерся до будинку, повного бандюків, віддухопелив їх усіх, ризикував власним життям, а все тому, що думав, ніби рятую з біди мою дівчину... й отепер виявляється, що весь цей час я рятував тебе.

Блонді нічого не сказала, проте зі свисту, з яким її дихання виривалося з ніздрів, я зрозумів, що ця пані вельми сердита.

Треба було діяти швидко. Я не знав, скільки часу ті типи будуть унизу, перш ніж натраплять на нас. Зрештою, перерізавши шворки, я одразу скочив до дверей.

– Розімни-но трохи руки й ноги, – сказав я Блонді, йдучи. – Ми мусимо чимшвидше вшиватися звідси.

Я нишком підійшов до сходового прогону та поглянув униз. Сходами підіймалися двоє. Певно, вони мене почули, бо швидко погасили свій ліхтарик. Я вихопив сорокап'ятикаліберного та вистрілив, однак подбав, аби не поцілити у тих хлопців.

Те, як ті двоє, тікаючи, загуркотіли додолу сходами, змусило мене засміятися.

– Не підіймайтеся сюди. Я хочу побути на самоті, – гукнув до них.

Тоді якомога тихіше поспішив назад до Блонді. Вона стояла, розтираючи свої зап'ястки. Її стиснуті губи застигли, перетворившись на тоненьку лінію. Ця жінка мала не наляканий, а радше розлючений вигляд.

– На наступний поверх, – коротко мовив я. – І то чимшвидше.

Блонді прошкутильгала кілька кроків уперед, а тоді зупинилася та почала лаятися на всі заставки. Я поквапливо схопив її за руку.

– Помовч, – сказав я. – Що сталося? Ти поранена?

Вона знову спробувала рухатися вперед, одначе ще раз мусила зупинитися. Блонді завмерла та закусила губу своїми великими білими зубами.

– Не можу йти, – судомно промовила вона.

Я не завдав собі клопоту сперечатися – часу було обмаль. Тож я просто завдав жінку на плечі та почав підійматися наступним прогоном сходів. Подолати тридцять сходинок, несучи на собі особу такої статури, як у Блонді, – то важка праця.

А коли ви, на додачу до того, що спинаєтеся нагору з таким тягарем, відчуваєте, що будь-якої миті якийсь тип з пугачем у руці може почати по вас смалити та перетворити ваші штани на решето, – то вже не просто праця, то – справжнє пекло. Коли я дістався наступного сходового майданчика, з мене струменів піт.

Щойно піднявшись туди, я скористався ліхтариком. Сходовий майданчик був схожий на той, що унизу. Та сама кількість дверей. Я увійшов до кімнати, що прилягала до задньої стіни будинку, та звалив Блонді на підлогу.