Текст книги "Джеймс Гедлі Чейз. Ось ваш вінець, леді"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц)

Я почув, як їй перехопило подих.

– Він справді так і сказав? – нетерпляче запитала вона.

– Еге ж... а тепер послухайте, до чого це все? Чому це так для вас важливо?

– Я збираюся надіслати вам п'ять тисяч доларів, аби ви взялися до цієї справи. Коли ви з'ясуєте правду і докладно про все напишете, то отримаєте ще п'ять.

Я боявся, що вона збирається кинути слухавку, тому швидко додав:

– Мене це не цікавить... Я довідався про обставини цієї справи і маю сказати, що для мене то занадто.

На лінії запала тривала мовчанка.

– Ви ще на зв'язку? – з тривогою запитав я.

– Так... – озвалася вона. – Я думала, що ви охоче це зробите. Що ж, бачу, я припустилася помилки.

– Може, ми з вами зустрінемось і все обговоримо? – запитав я. – Йдеться про складну схему, крихітко. У ній задіяні всі тутешні великі цабе... нам ліпше докладно усе це обговорити.

– Думаю, ви таки це зробите, – сказала вона і, перш ніж я встиг бодай обурено скрикнути, повісила слухавку.

І я залишився лежати, називаючи її всілякими вигадливими іменами. Та у такий спосіб тут годі було зарадити. Хай там як, а ця панянка мала слушність – я таки це зроблю. Не було на те ради – надто вже полюбляв я пхати свого носа до чужого проса. Та й справа ця могла виявитися справді цікавою. Я поклав слухавку та вимкнув світло. У темряві мені думалося значно краще.

Я ретельно, крок за кроком обмірковував усю цю справу. Мав кілька засновків, з яких можна було виходити. Насамперед, мені треба буде промацати ґрунт і зібрати якомога більше інформації про акціонерів корпорації «Тканини Маккензі». По тому я міг би зазирнути до цієї фірми та спробувати рознюхати щось безпосередньо там. Треба було відшукати Лу Спенсера. Еккі був славним хлопцем, і я гадав, що він охоче допоможе мені у моїх пошуках, якщо я не втягуватиму його у цю справу особисто. А ще була Блонді. Либонь, я міг би з тією Блонді трохи розважитися. Хай там як, а я мав слабкість до білявок. На перший погляд цей план видавався доволі привабливим.

На тому я й поклав край своїм роздумам і вклався спати.

Розділ третій

Я прокинувся від того, що хтось наполегливо дзвонив у двері. Як же я таке люблю. От завжди якась падлюка будить мене саме тоді, як я намагаюся заприязнитися з білявкою зі свого сну. Але ж і гарненька була та панянка.

Я важко підвівся з ліжка та почалапав через дві кімнати до вхідних дверей.

На порозі стояв, притулившись до одвірка, посильний та мугикав собі під ніс мотив пісні Коула Портера. Він подивився на мене, тоді – на конверт, який тримав у руці.

– Нік Мейсон? – запитав він.

– Еге ж, – сказав я. – Ну ж бо, ближче до справи, ти, матусине нічне страхіття.

Посильний вручив мені конверта, і я розписався про отримання. А хлопака собі й далі стояв, явно очікуючи щось отримати. Та якщо той малий справді думав, ніби я збираюся йому заплатити, то він був геть божевільний. Я лише сподівався, що спускаючись, він загуркотить додолу сходами та зламає собі карк. Я взявся за клямку, аби зачинити двері.

– У такій піжамі вам нічого не світить, – сказав він і прожогом кинувся коридором. Певно, думав, що я заціджу йому в писок.

Я повернувся до кімнати й поглянув у високе дзеркало. Малий мав рацію. Піжама була страхітлива. Я всівся на ліжко та розкрив конверта. Мені на коліна упали п'ять хрустких банкнот по тисячі доларів[11]11
  Банкноти номіналом 1000 доларів були в обігу до 1961 року. Відтоді Міністерство фінансів США випускає лише банкноти номіналом 1, 2, 5, 10, 20, 50 та 100 доларів.


[Закрыть]. Жодного листа – самі лише гроші. Я сидів і кілька хвилин дивився на них. Це справжня медитація – сидіти собі та дивитися на гроші. А тоді я поскладав банкноти назад у конверт і поклав його на стіл.

Звісно, за цим посланням крився підступ – я мав узятися до роботи просто зараз і постаратися заробити ці гроші. Я подався до ванної кімнати та скинув з себе піжаму. У душі, під холодними струменями води, я відчув себе добре. Завершуючи водні процедури ранкового пробудження, я маю звичку вправлятися у співі. Можливо, ті мої співи не надто милозвучні, проте нівроку потужні. Потім я обгорнув рушник навколо стегон і поголився, а відтак подався назад до спальні, маючи на думці трішечки випити, щоби набратися снаги для завершального етапу – одягання.

Та тільки-но я увійшов до спальні, як мене приголомшили дві речі. По-перше, у повітрі висів важкий запах парфумів, якого там точно не було, коли я полишав кімнату. По-друге, конверт зник.

Я заметушився. Скинувши рушника на підлогу, схопив свій халат і побіг до вітальні, на ходу накидаючи його. Вхідні двері були прочинені. Я помчав до вікна та рвучко підняв раму. Вулиця була безлюдна. Мені здалося, ніби я мигцем угледів жовте таксі, проте був не надто певен. Якщо це було таксі, то мчало воно так, неначе за ним чорти гналися.

Я повернувся до спальні та постояв там, принюхуючись. Я не належу до числа тих хлопців, які здатні завиграшки класифікувати запахи, проте цей аромат таки впізнав. Це були парфуми, якими користуються гарячі жіночки, аби змусити хлопців бігати коло них колами.

Тієї миті я й сам бігав колами. Я шаленів, немов сліпий у стриптиз-клубі. Вже підійшов був до телефону, маючи на гадці викликати копів, однак тієї миті мені сяйнула одна думка, і я присів, аби її обміркувати.

Ті банкноти мали такий гарний вигляд, і от ні сіло ні впало якась пані їх поцупила. Я почувався вельми скривдженим.

Швиденько хильнувши кілька порцій житнього, я відчув себе трохи краще і, зрештою, одягнувся. Весь цей час я запитував себе, що, в біса, мені робити далі. Хай там як, та чим раніше я почну діяти, тим краще. Зачинивши двері квартири та замкнувши їх на замок, я спустився сходами вниз і подався снідати.

Замовив варені яйця, грінку та горнятко кави. І оце вже саме налаштувався поважно попоїсти, коли раптом чорти принесли типа, що винаймав квартиру саме навпроти моєї. Той тип мені страшенно допікав. Трапляються такі люди, що просто жити не можуть без того, щоби комусь не допекти до живого. Хтозна-чому, та варто їм до вас заговорити – і від них уже так просто не відкараскаєшся.

Я спробував сховатися за своєю газетою, та було вже пізно. З якимось дивним виразом обличчя той тип попрямував до мене та всівся за мій столик.

Намагаючись набрати приголомшеного вигляду, він мовив:

– Не варто тобі приводити до себе дівчат, Мейсоне; це зіпсує репутацію нашого будинку.

– Не дури себе. Цей будинок вже мав кепську репутацію, і то задовго до того, як я у ньому оселився. Крім того, я не розумію, про що ти торочиш. Що це за розмови про панянок?

Саме тієї миті підійшла офіціантка та прийняла його замовлення – той тип хотів томатного соку та грінку. Коли вона відійшла, він нахилився до мене, аж розпластавшись на стільниці, та промовив:

– Я бачив її, коли виходив по газету. Вона вискочила з твоєї квартири так швидко, неначе за нею хтось гнався.

«Якби я її тоді побачив, ця пані дременула би значно хутчіше», – подумав я.

– Е, та ти геть зсунувся з глузду, – сказав я сусідові. – Щойно я тебе вперше побачив, одразу собі подумав: «Оцей тип пропив свою печінку до бісової матері».

Його обличчям промайнула тінь сумніву, однак невдовзі він знову правив своєї:

– Е, ні, ти мене не надуриш, – сказав сусід, намагаючись зобразити хитрий погляд. – Але ж і краля то була... гаряча жіночка.

Я допив свою каву та запалив цигарку.

– І часто тобі таке мариться? – стривожено запитав я. – Ладен закластися, ти мені ту панянку навіть описати зможеш.

– Авжеж, зможу! – сказав він. – Вона була висока, білява, а вже нафарбована так, що я мало не впав, як її побачив. Була вбрана в усе чорне, на голові мала великого чорного повстяного капелюха та ще якусь таку золоту прикрасу на шиї. Рухалася вона швидко, та я її коли завгодно зможу впізнати.

Я підвівся, відсунувши стільця. Тоді стурбовано поглянув на сусіда.

– Тобі варто щось із цим робити, – сказав я. – Сходи-но ліпше до мозкоправа... щось тобі вже увижається всіляке.

Я вийшов з ресторану, залишивши його розлючено пирхати на самоті. Опинившись на вулиці, сповільнив ходу, торуючи собі шлях крізь нестримний вир людей, що поспішали на роботу.

Отже, вона була білява, висока та вбрана у чорне. Нічогеньке завданнячко – шукати пані з такими прикметами. Одначе вона вкрала мої п'ять тисяч, і я мав або знайти її, або спіймати облизня.

Цікаво, можливо, Еккі знає жінку, яка підходить під цей опис. Я зайшов до аптеки та зателефонував до новинарської кімнати, однак Еккі там не було. Хлопці-газетярі сказали мені, що він, либонь, подався до Генкової більярдної, аби зіграти партію-другу, проте певності в тому не мали.

Я взяв таксі та поїхав до Генка. Але й там Еккі не було. Та хлопці припускали, що він має там з'явитися, тож я вирішив провести трохи часу, вправляючись в ударах за одним з більярдних столів.

Ніколи до пуття не вмів грати у більярд, але ця гра була мені цікава, тож щоразу опиняючись коло більярдного столу, я просто мусив поганяти кулі. Я так захопився, відпрацьовуючи гарматний удар, який, здається, вже почав мені вдаватися, що геть утратив лік часу. Зрештою, розбивши комбінацію куль, я вирішив, що краще наразі розминуся з Еккі, ніж чекатиму далі, та й подався до виходу. Та ледве я зробив рух до дверей, як до більярдної увійшов якийсь високий, худорлявий, схожий на бовдура тип, вбраний, неначе пародія на представника верхівки суспільства. Він став на порозі, дивлячись на мене.

– Може, зіграємо партію та поставимо долар на кін, аби цікавіше було?

Мені вже доводилося зустрічати таких бовдурів. На вигляд вони видаються такими безнадійно нетямущими, що вам аж соромно брати їхні гроші, та варто лишень їм підняти ставки до двадцяти п'яти баксів – і вони виявляють такий хист до гри, що ви очам своїм не вірите – так ті більярдні кулі літають столом.

Я поклав кий на стіл і похитав головою.

– Та я вже награвся, – сказав йому. – А ти, як хочеш, то ходи повправляйся.

Він узявся за кий та почав заганяти у лузи червоні кулі. Я очікував, що цей тип достобіса хибитиме, аж ні! Він продемонстрував напрочуд гарну гру – власне, одну з найкращих і найбільш вправних з усіх, які мені випадало бачити. Незнайомець хвацько заганяв кулі у лузи. Вони влучали у ціль під усіма можливими кутами, а я лише діставав ті кулі та котив їх столом назад до нього. Він так закручував удари, що кулі кружляли столом, а насамкінець завдав просто дивовижного удару, яким загнав у лузу три кулі нараз.

– Бачу, ти колись нівроку тренувався, – сказав я, думаючи, як мені пощастило, що я не став грати з цим хлопцем.

Він нахилився над столом, аби видобути кулю з лузи, і пола його піджака задерлася над стегном. Я побачив руків'я пістолета, що стирчало з кишені його штанів.

– Хто, я? Та я всього лише простий сіромаха, – відказав він. – Просто полюбляю при нагоді поганяти кулі.

Я уважніше поглянув на цього хлопця. Він і досі скидався на бовдура, але це враження було оманливе. Його видавали очі, надто коли придивитися зблизька. Цей тип був бандитом. Він мав відвислу губу, і вона надавала йому м'якого та безвольного вигляду, та очі його були підозріливі й жорсткі.

Він швидко помітив мою цікавість і, притулившись до столу, заходився чистити нігті кишеньковим ножем.

– Я тебе раніше тут не бачив? – промовив чоловік. Його голос злегка підвищився, надаючи сказаному запитального тону.

Я похитав головою.

– Просто шукав свого приятеля, то й зайшов сюди, – сказав я йому. Мені кортіло дізнатися, що ж це за один, тож я подумав, що невеличка розмова аж ніяк не змарнує мого часу.

– А таки, гадаю, твоє обличчя я вже колись бачив, – сказав незнайомець, не підводячи погляду.

– Справді? Що ж, може, десь та й бачив.

– Ти, часом, не Мейсон, отой новинар?

– Авжеж, – сказав я. – Можливо, ти просто бачив десь мою світлину.

– Атож. – Він склав кишенькового ножа та засунув його до кишені. – Еге ж, мабуть, так воно й було. – Він зміряв мене довгим, жорстким поглядом, а тоді, кинувши кий на стіл, вийшов на вулицю.

Я задумливо спостерігав за тим, як він йде геть, і ніяк не міг скласти про того типа якоїсь певної думки. Тоді я підійшов до шинквасу, за яким стояв Генк і саме натирав склянки до блиску. Генк був здоровань з кучерявим рудим волоссям і величезними долонями та руками.

– Що то був за один, отой бовдур? – запитав я, кивнувши в бік дверей.

– Уявлення не маю, – відказав Генк. – Що питимете?

– Ти вже бачив його раніше?

– Не пригадую.

І саме в цю мить увійшов Еккі. Помітивши мене, він вишкірився в усмішці.

– Якого це біса ти тут робиш? – запитав він, спираючись усією своєю вагою на шинквас. – Два житніх віскі з імбирною газованкою, – сказав він Генкові.

– Хотів оце з тобою зустрітися, – мовив я, – то й зазирнув сюди. Подумав – ану як ти тут.

Генк поставив перед нами житнє віскі та радісно всміхнувся до Еккі.

– Як ваші справи, містере? – запитав він.

Еккі нахилився вперед і поплескав Генка по руці.

– Мої справи? О, пречудово, ліпше й бути не може.

Скидалося на те, що ці двоє добре знають одне одного, тож я спробував запитати знову:

– Той хлопець, який грав он за тим столом – хто то був?

Генк умить припинив усміхатися. Його маленькі очиці забігали, неначе краплі ртуті.

– Кажу ж, я його не знаю, – відповів він мені.

Еккі поглянув на мене, тоді – на Генка. Еккі був тямущий парубок. Він без жодного слова зрозумів, про що йдеться.

– Можеш йому сказати, Генку... оцей хлопець – мій приятель, – промовив він.

– Кажу вам, я не знаю, – Генк починав сердитися. – Панове, я не можу марнувати на вас увесь свій час, – відказав бармен і відійшов на дальній край шинквасу, де заходився полірувати склянки до блиску.

Еккі задумливо поглянув йому вслід і налив собі ще одну порцію житнього.

– Що відбувається? – запитав він.

Я знизав плечима.

– Можливо, нічого, а втім, хтозна. Я саме ганяв кулі, аж тут раптом приходить якийсь парубок і пропонує мені зіграти з ним партію. Я йому відмовив. А потім, коли він демонстрував свої вміння, я помітив у його кишені пістолета. Відтак він запитав, чи я, бува, не Мейсон, а тоді втупився у мене таким жорстким поглядом і подався геть. І от мені просто закортіло дізнатися, хто ж то він такий. Оцей гевал за шинквасом явно його знає, та казати чомусь затявся.

Еккі спохмурнів.

– Який той парубок був із себе?

– Високий, худорлявий тип. Мав відвислу губу та холодні, жорсткі очі. З вигляду скидався на звичайнісінького бовдура, проте, гадаю, насправді то був бандит.

Очі Еккі примружилися.

– Цей хлопака знав, як давати раду з києм?

– Ще б пак, я такого вправного гравця ще зроду-віку не бачив.

– То був Ерл Кац, – проказав Еккі. – Оце тобі й маєш!

Я лише похитав головою.

– Це ім'я нічого мені не каже.

– Авжеж, звідки тобі його знати. Він ще той поганець. Справжній горлоріз. Один зі стрільців Лу Спенсера.

Я поставив свою склянку. Її денце лунко цокнуло об шинквас.

– Лу Спенсера? – запитав я.

– Еге ж... – кивнув Еккі. – Здається мені, що вони вже за тобою стежать.

– А з якого це дива Генка дрижаки б'ють від отакого бовдура? – запитав я.

– Кац – бовдур? – Еккі похитав своєю круглою головою. – Е, ні, друже. Ти геть зсунувся з глузду, якщо маєш його за бовдура. Той тип – смертоносний, наче гримуча змія. Навіть не думай з ним зачіпатися. Таж від того горлоріза жижки тремтять і в Генка, і в решти людей, які про нього знають.

Я сьорбнув ще трохи житнього.

– Ну, то я тобі так скажу – той тип аж ніяк не нажене на мене дрижаків, – мовив я стиха.

Еккі знизав плечима.

– Зачекай-но, поки дізнаєшся, який він є, той Кац, – сказав він.

Я швидко роззирнувся приміщенням, але більярдна й досі була порожня, якщо не рахувати Генка, який тримався від нас осторонь. Притишивши голос, я промовив до Еккі:

– Оце сьогодні вдосвіта мав я одну невеличку пригоду. До мене завітала якась пані та вкрала певну суму грошей.

З усього було видно, що Еккі це зацікавило.

– Тобто ти хочеш сказати, що вона отак просто, з доброго дива, прийшла до тебе додому та забрала в тебе паку грошенят, чи як?

– Я саме був у душі, а вона тим часом увійшла до квартири, потягнула добрячий шмат мого комірного та вшилася так швидко, що я її навіть не побачив. Її помітив один тип, який живе навпроти мене. Я думаю, та жінка пов'язана з усією цією справою, і хочу дізнатися, чи ти, бува, не знаєш, хто вона така?

Еккі мав вельми недовірливий вигляд.

– І звідки, в біса, мені знати?

– Може, впізнаєш ту пані за прикметами? Вона – білявка, вбрана у чорне, носить великого повстяного капелюха. На вигляд – справжня гаряча жіночка. Знаєш таку?

Еккі похитав головою.

– А чому, власне, ти пов'язуєш її зі справою Вессі? – запитав він.

Цього я йому казати не збирався. Одначе, поки я обмірковував вигадку, підхожу для того, аби розповісти її Еккі, той вже і сам усе зрозумів. Цей парубок таки мав під капелюхом чимало мізків.

– Боже милий! Оце так сміхота! – вигукнув він, ляскаючи себе по стегну долонею та заходячись одним зі своїх рохкітливих реготів. – То тобі таки заплатили, га? Тобі вже відстібнули десять тисяч, а якась панянка їх поцупила! – галасував він, похилившись на шинквас.

Повеселившись донесхочу, він витер очі рукавом і зловтішно вишкірився до мене.

– Отакої! Це було жорстко, – сказав він. – Отже, та білява ціпонька вшилася з твоїми грошиками.

– Атож, – сказав я та налив собі ще одну порцію. – А зараз, може, облишиш оці свої вияви співчуття та зосередишся на тому, щоби як слід обмізкувати цю справу? Ти можеш якось вивести мене на ту білявку?

Еккі похитав головою.

– За кого ти мене маєш? Гадаєш, я знаю кожнісіньку білявку в цьому місті?

– Це ж не могла бути шльондра Вессі? – повільно проказав я. – Чи могла?

Зненацька Еккі явно стало незатишно.

– Послухай, Ніку, – сказав він, – ти мені подобаєшся, однак я маю триматися від цієї справи якнайдалі... розумієш? Якщо хочеш розв'язати цю загадку – вперед, зроби це, проте я мушу залишатися непричетним.

– Гаразд, гаразд, – сказав я. – Забудь про це. Я самотужки про все дізнаюся.

Еккі кивнув.

– Якщо кому й до снаги розкрити цю таємницю і залишитися неушкодженим, то це тобі.

«Цей хлопець нівроку вміє втішити», – подумав я та поглянув на годинника. Наближалася обідня пора.

– Ну, гаразд, Мо, – сказав я. – Ще побачимося. – І залишив його, коли той наливав собі нову порцію житнього.

Я стояв на узбіччі, поринувши у роздуми. Зазвичай у пошуках істини я вважав за краще не лізти на рожен, якщо цього можна було уникнути. Та й цілковитої певності у своїй слушності я зараз не мав. Можливо, я розпочну щось таке, чого не зможу завершити. Цього я не знав. А тоді подумав, що з однаковим успіхом я можу просто почати пошуки й побачити, куди вони мене приведуть. Отож я помахом руки зупинив таксі та сказав водієві чимшвидше їхати до Гофман-білдінґ.

Розділ четвертий

Таксі висадило мене коло Гофман-білдінґ, і я піднявся ліфтом на десятий поверх.

Приміщення, що його займала корпорація «Тканини Маккензі», виглядало нівроку. Самий лише вхід неабияк вражав – я ще зроду не бачив жодної кімнати, в якій було би зосереджено так багато блискучих хромованих поверхонь. Коли я ступив досередини, то мало не по коліно потонув у пишному килимі. А вже людей у тій величезній приймальні була така сила-силенна, неначе то не вестибюль фірми, а вокзал на головній залізничній лінії. У дальньому кінці приймальні я помітив великий стіл, на який напосідала юрба галасливих чоловіків, котрі волали, що їм конче треба зустрітися з містером Якимось або містером Такимось.

Я стояв у дверному проході, роззираючись навколо. Час до часу з кімнат виходили різні панянки та хутко простували кудись довгим вестибюлем. Усі вони були такі добірні кралечки, аж я почав думати, що не заперечував би проти того, щоб і собі попрацювати тут.

Тоді я подався до столу, за яким приймали відвідувачів. Коло нього ще й досі товклося ціле юрмище чоловіків, і кожен з них голосно вимагав уваги. Якусь хвилину я постояв, спостерігаючи за ними, відтак дістав сірника, креснув ним об підошву свого черевика та підпалив газету, що її один з тієї жидви тримав під пахвою. Я трохи відійшов назад і зачекав.

Коли газета спалахнула, зчинився страшенний гармидер. А поки жидва гуртом намагалася погасити вогонь, я вийшов уперед і попросив дівчину за столом повідомити про мене Спенсерового секретаря.

Та і вона виявилася занудою.

– Чи призначено вам зустріч? – запитала дівчина, а сама краєм ока поглядала на метушню, що досі тривала серед тієї галасливої жидви.

Мені вже це добряче остогидло.

– Послухай-но, сестричко, – сказав я, – зателефонуй тому, хто займається справами містера Спенсера, та скажи, що тут чекає Нік Мейсон. І передай, що як мене змусять тут чекати ще бодай хвилину, то я почну дратуватися.

Вона задумливо поглянула на мене – вочевидь, зважувала, блефую я чи ні. Врешті-решт, певно, дійшла висновку, що я таки не блефую, і зателефонувала. Я стояв над нею, поки вона переказувала повідомлення. Договоривши, дівчина витягнула штекер[12]12
  Йдеться про телефонний комутатор – засіб з'єднання телефонних ліній. За такого способу зв'язку телефоніст виконує комутацію абонентів, з'єднуючи штекер проводу одного абонента з гніздом (номером) іншого.


[Закрыть].

– Кімната номер 26, це праворуч від вас, – коротко сказала вона.

– Дякую, крихітко... Сподіваюся, ти побачиш мене сьогодні уві сні.

Я подався до дверей із номером 26, постукав та увійшов. Це була невеличка кімната, очевидно, особиста приймальня. Більшу частину простору займав письмовий стіл. Килим під ногами був м'який, неначе трава, а на стіні висіла гарна картина, на якій було зображено оголену жінку. Та оголена постать була першим, що впадало у вічі, коли ви заходили до кімнати. Швиденько поглянувши на картину, я подумав, що, якби панянки й у наш час мали таку саму статуру, то торгівля подушками зійшла би нанівець.

Відтак я опустив очі до рівня столу. За ним сиділа запаморочливо вродлива брюнетка. Ви тільки не зрозумійте мене хибно. Вона не була однією з тих панянок, які над усіляку міру намагаються справити враження, – вона була радше дівчиною такого ґатунку, яку ви можете привести додому до своєї матусі та не нервуватися, що через вашу обраницю зчиниться скандал. Ця дівчина мала пишне та м'яке брунатне волосся[13]13
  Попри поширене вживання слова «брюнет» на позначення людини з чорним волоссям, воно означає насамперед людей з волоссям брунатного кольору, адже й походить це слово від французького brunet, що є зменшувальною формою до brun – «брунатний», «той, що має брунатне волосся». Саме в такому значенні це слово вживається у тексті.


[Закрыть], її очі були великі та карі, губи – пухкі, а носик – маленький та милий.

– Прошу мені пробачити, – сказав я. – Он та панянка нагорі заскочила мене зненацька. Спершу я вас навіть і не побачив.

Вона усміхнулася.

– Містер Мейсон?

Я поклав свого капелюха на стіл і сів.

– Авжеж, – сказав їй. – Нік Мейсон. Я хочу побачитися з Лу Спенсером.

Її очі трохи розширилися.

– Наразі містер Спенсер зайнятий. Ви не можете побачитися з ним, якщо вам не призначено зустріч.

Я відкинувся у кріслі та задивився на неї. Не міг зрозуміти, чому ця дівчина так мене зацікавила. Вона була скромно нафарбована, одягу на собі мала ані забагато, ані замало, а втім я однаково вважав її розкішною красунею.

Зненацька мою задуму перервали її слова:

– Якщо ви повідомите мені, яке саме питання ви бажаєте з ним обговорити, я могла би влаштувати вашу зустріч.

– Це доволі складне питання, міс... гм... міс... – промимрив я.

Вона мені не допомагала, просто сиділа за своїм столом, дивилася на мене дещо критичним поглядом і чекала.

І раптом я відчув натхнення.

– А що, як ми з вами підемо звідси, пообідаємо десь і заразом обговоримо мою справу? – я глипнув на свого годинника. – Щойно перейшло за першу, саме час обідати. Я маю чимало усього вам розповісти, а ви, можливо, скажете мені, чи містер Спенсер – та людина, що мені потрібна.

Я бачив, що вона вже налаштована сказати «ні». Та водночас щось у її очах свідчило, що я видаюсь їй не аж таким неприємним типом. Поглянувши на цю дівчину, складалося враження, що її можна переконати.

– Ну ж бо, не будьте такою упередженою, – просив я. – Дайте мені бодай шанс розповісти вам усе стосовно мого питання.

Вона підвелася.

– Добре, містере Мейсон, ходімо. Пообідаймо разом.

Вірите чи ні, та я просто вклепався у цю дівчину.

Я – і вклепався в якусь дівчину. Просто сміх та й годі. Мені майже почулося, як сорок тисяч хвойд одночасно перевертаються у своїх могилах.

Ми спустилися униз ліфтом.

– Може, підемо до «Замазури Джо»[14]14
  Крім власної назви «Замазура Джо» (англ. Sloppy Joe) – це ще й назва американської страви – сендвіча з яловичиною або свининою, цибулею, томатним соусом або кетчупом та іншими присмаками.


[Закрыть]?

Вона засміялася.

– Охоче... а де це?

Я кивнув головою у бік таксі коло будівлі.

– Недалечко, у середмісті, один долар – і ми там, – сказав я.

Жовте таксі підкотило й зупинилося біля хідника. Водій відчинив дверцята. Він кинув швидкий погляд на дівчину та підморгнув мені.

– Я поведу обережно й поволеньки, командире, – сказав таксист.

Часом ті таксисти можуть неабияк стати у пригоді. Я допоміг дівчині сісти до автівки.

– До «Замазури Джо», друже, – сказав я водієві, – лишень підніми-но своє скло, гаразд?

– Аякже, командире, – сказав він, хитро поглядаючи у наш бік. – А ви собі вмощуйтесь гарненько та насолоджуйтесь поїздкою.

Сідаючи до салону автівки, я був трохи збентежений. Побачив пустотливу усмішку дівчини і зрозумів, що вона все добре чула.

– Ці таксисти – ще ті паскудники, – сказав я їй, вмощуючись у кутку. – Що ж, гадаю, ми маємо познайомитися. Мене звати Нік Мейсон... Здається мені, я вже це казав.

– Мене звати Марді Джексон, – мовила дівчина.

– Радий познайомитися з вами, – сказав я, і ми з нею засміялися. Я подумав, що ця дівчина має прегарне ім'я. Мені воно припало до вподоби. Воно їй пасувало.

– Отже, міс Джексон, – сказав я, пропонуючи їй цигарку, – то ви – секретарка містера Спенсера... правильно?

Вона взяла цигарку.

– Так, правильно, – мовила супутниця. – А ви, здається, пишете статті для часописів?

Я запалив її цигарку, а тоді – свою.

– Саме так я заробляю собі на прожиток, – сказав я. – Це чудовий спосіб заробляння грошей. Я міг би розповісти вам чимало історій, які вас неабияк здивують.

– Що ж, можливо, колись ви мені їх розповісте.

Отак воно й почалося. Ми всю дорогу говорили одне одному всілякі милі дурниці. Оце вперше, відколи став дорослим, я сидів у таксі та не підбивав клинці до дівчини. Більшість панянок такі немудрі, що ви просто мусите піддатися на спокусу, інакше ризикуєте померти від нудьги. Інші дівчата взагалі думають, що марнують свій час, якщо ви не починаєте заводити з ними фіґлі, проте ця крихітка була варта того, щоби наразі просто дивитися на неї, а решту відкласти до слушної нагоди.

Коли ми приїхали до «Замазури Джо», ресторан був переповнений ущерть, але грек-метрдотель[15]15
  Метрдотель (франц. maitre d'hotel – «господар готелю») – особа, яка керує обслуговуванням відвідувачів ресторану чи готелю.


[Закрыть], який стояв у дальньому кінці зали, помітив мене та поманив до себе помахом руки. Ми з Марді подалися проходом між столиками. Для мене стало неабиякою несподіванкою те, як чоловіки зненацька припиняли їсти та витріщалися на Марді. Навіть хлопці, які прийшли сюди зі шльондрами, не могли стриматися від того, аби потайки не кинути на неї погляду.

Грек був зі мною запопадливий. Час до часу я писав схвальні відгуки про його ресторан і тому міг харчуватися тут за рахунок закладу, коли мені заманеться.

Звісно, у нього таки знайшовся для нас столик. Коли метрдотель низько вклонився Марді, вона обдарувала його усмішкою, сповненою приємного здивування. Я побачив, що вона справила приємне враження на старого, і це чомусь потішило й мене самого.

Помітивши, що він кинув на мене швидкий погляд, я усміхнувся до нього.

– Маєте чудовий вигляд, – сказав я.

Коли ми всілися за столик, грек приніс меню. Воно було завдовжки таке, як моя рука. Я поглянув на Марді.

– Ви вже дуже зголодніли?

– Доволі сильно, – кивнула вона.

– У такому разі, як щодо канапе з грибами та тушкованого стейка з усім, що до нього додається?

– Звучить чудово.

– Гаразд, тоді швиденько зробіть нам дві порції.

Марді почала знімати свої рукавички. Я не зводив очей з її безіменних пальців. Обручки на них не було. Те полегшення, що я відчув, здивувало навіть мене самого.

– Отже, містере Мейсон, гадаю, саме час вам усе мені розповісти.

Я похитав головою.

– Не квапте подій, – відказав я. – Мені ще треба до вас звикнути.

І знов її брови здійнялися вгору.

– Чи не здається вам, – спокійно мовила двічина, – що нам краще поговорити про справу? За годину я маю повернутися на роботу.

Підійшов грек. Він приніс наші канапе.

Трохи пометушившись навколо нас і пересвідчившись, що нам нема на що скаржитись, він пішов. За цей час я встиг обмізкувати те, що збирався сказати.

– Гадаю, що насамперед я маю викласти карти на стіл, – сказав їй. Схоже, я робив цю фразу ще більш заяложеною, ніж вона була. – Чи ви колись чули про типа на ім'я Вессі?

Я побачив, що Марді злегка здригнулася. Вона швидко підвела на мене погляд. Її очі були сповнені запитань.

– Бачу, ви таки про нього чули, – поквапливо мовив я, перш ніж дівчина встигла щось сказати. – Це той тип, якого стратили минулої ночі. Так от, я зацікавився його особою та історією, яка стояла за цим хлопцем. Отож я й подумав, що, можливо, ви зможете мені щось про нього розповісти.

– Я? – Вона була здивована. Мені подумалося, що цього разу я тицьнув пальцем у небо. – Але чому я маю давати вам інформацію? І яку інформацію?

Я похитав головою.

– Ні, гадаю, я припустився помилки. Гаразд, просто забудьте про це, добре?

Її підборіддя випнулося вперед.

– Ні, я цього не забуду, – сказала моя супутниця. – Чому ви вирішили, ніби я можу вам щось розповісти?

Я побачив, що вона починає дратуватися і вже ладна здійняти бучу. А я ж зовсім не хотів, аби між мною та цією крихіткою починалася суперечка... Надто вже ця дівчина мені подобалась. Я мав би бути обачнішим. Зрештою, вона ж таки Спенсерова секретарка. Я похитав головою.

– Мені дуже шкода, що я порушив цю тему. Пробачте. Щось я перемудрував. Ваша правда. Звісно, така дівчина, як ви, не може знати нічого про цього Вессі... Гадаю, я мушу перед вами вибачитися.

Вона усміхнулася. Легенька, рішуча усмішка.

– Але ви так і не відповіли на моє запитання, хіба ні? – сказала вона.

Я відповів на її усмішку.

– Не варто припирати мене до стіни, сестричко, – сказав їй. – Я було подумав, ніби мені вдасться щось довідатися, коли отак з наскоку вас запитаю, та, бачу, я поставив не на ту конячку. Повірте, я б охоче розповів вам, чому дійшов такого висновку, та наразі це – таємниця, яку я мушу зберігати. Але, можливо, ви скажете мені, як я можу побачитися зі Спенсером?

Тушкований стейк неабияк прислужився для того, щоби розвіяти атмосферу ворожості, проте ця дівчина не збиралася відступати.

Вона подивилася просто мені у вічі.

– Знаєте, містере Мейсон, мені це зовсім не до вподоби. Ви казали, що хочете поговорити про справу. Моя справа пов'язана з «Тканинами». Ви ж, натомість, починаєте розповідати мені історію про якогось нікчемного горлоріза. Це якийсь дешевий жарт?

Я з подивом усвідомив, що неабияк розхвилювався. Такого зі мною ще не траплялося.

– Це не жарт, – промовив я кволо. – Я цілком серйозний, проте ви загнали мене у глухий кут...

Вона відсунула свій стілець.

– У такому разі, містере Мейсон, – холодно мовила вона, – я не думаю, що нам варто й далі марнувати час.

Якась інша панянка на її місці вже дістала би ляпанця, та перед цією дівчиною я був ладен стрибати на задніх лапках.