Текст книги "Джеймс Гедлі Чейз. Ось ваш вінець, леді"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

Розділ шостий

Здивовані? А вже який я був здивований! Я був такий ошелешений, ніби мене уперіщили валком по макітрі. Що, в біса, тут робить Кац? Яким чином він пов'язаний зі шльондрою Вессі?

Та я аж ніяк не збирався показувати цьому типові, що своєю раптовою появою він заскочив мене зненацька. Я посміхнувся до нього.

– Досі ганяєш кулі, друже? – сказав я. – І, якщо вже зайшла мова про більярд, чи не чув ти, бува, тієї історії про...

– Облиш-но ці балачки, Мейсоне, – процідив Кац. Оце ще одна річ, яку я люблю. Оцих хлопців, які надивилися забагато бандитських фільмів і втелющили собі у голови, що тепер просто мусять розмовляти крізь зуби, бо саме так роблять усі поважні негідники.

Я сів на ліжко.

– Може, забереш свого пістолета та заспокоїшся? – сказав я. – Це – суто приватна справа, яка стосується лише мене та Блонді... у сторонньому втручанні тут нема жодної потреби.

– Ти забагато патякаєш, – сказав Кац. – Стули-но пельку. Зараз говоритиму я, а ти лише відповідатимеш... втямив?

Я знизав плечима.

– Що ти тут робиш? – запитав бандит.

Я вишкірився.

– Ну, це просте запитання, – відказав я йому. – А що ще, в біса, тут може робити чоловік?

Кац зсунув свого капелюха на потилицю та сперся спиною на стіну. Він сягнув вказівним і великим пальцем до кишені та видобув зубочистку. Тоді запхав ту зубочистку собі до рота та заходився задумливо її жувати.

– Якщо не говоритимеш чесно, – промовив він, – тобі буде непереливки.

– Та годі тобі, Каце, – відказав я, – поводься, як належить дорослій людині. Такі штуки на мене не подіють. Я можу зробити так, що тобі в цьому місті стане занадто гаряче, тож доведеться хутенько вшиватися звідси.

Кац переклав зубочистку з одного кутика рота до іншого.

– Хлопче, ти зійшов на пси, – промовив він. – Ти – ніхто. Май розум і розкажи мені те, що я тебе прошу, гаразд? Що ти тут робиш?

Я знизав плечима.

– Гадаю, я вже мушу йти, – сказав я, підводячись на ноги.

– Сядь, – гарикнув Кац. У його голосі прозвучала погроза.

– Так ми нічого не доб'ємося, – відказав йому. – Я йду звідси.

Кац трохи посунувся вбік і тепер стояв спиною до дверей.

– Тільки не намагайся утнути якусь штуку, – застеріг він. – Я не хочу вгатити у тебе кулю, тож ліпше не змушуй мене до того.

– Краще відійди з мого шляху, – провадив я. Цей горлоріз починав мене сердити. Та я гадав, що він двічі подумає, перш ніж натискати на гачок. Урешті-решт – ми були в будинку на головній вулиці, а пістолети стріляють вельми гучно.

Можливо, Кац подав Блонді якийсь сигнал, а може, вона діяла за власним почином. Я не зводив очей з пістолета, намагаючись вирішити, чи встигну стрибнути на Каца, чи ні, тож на якусь мить Блонді зникла з поля мого зору. Що ж, я отримав по заслузі, бо вже скуштував її частувань і знав, чого від неї можна очікувати.

Щось тверде та важке вдарило мене у скроню, і я впав на коліна. Кімната похилилась убік, і навколо закружляли яскраві вогники.

Якось невиразно до мене долинули Кацові слова:

– Не бий його більше... Я хочу поговорити з цим дженджиком.

Хтось ухопив мене за руки та викрутив їх мені за спину. У мої зап'ястки увіп'явся жорсткий, холодний ремінь. По тому я відчув, як мене кинули на ліжко. Тоді моя голова прояснилась, і я, докладаючи зусиль, спробував підвестися, однак з імли, що пливла перед очима, виринула чиясь рука та штовхнула мене назад. Я важко повалився на подушку. Так я й лежав нерухомо, допоки, зрештою, зумів як слід сфокусуватися на вогнях, а відтак обережно підвів голову та поглянув на тих двох. Вони стояли у ногах ліжка та спостерігали за мною.

Блонді схрестила руки на грудях. Її обличчя було сповнене байдужості, однак в очах і досі жевріло полум'я. Кац жував зубочистку та недбало тримав у руці автоматичного пістолета.

Не зводячи з мене погляду, він мовив до Блонді:

– То що тут у вас трапилося?

– Оцей тип геть зсунувся з глузду. Прийшов сюди та сказав, що я вкрала у нього п'ять тисяч баксів.

Кац знизав плечима.

– А хіба ж ти того не робила? – промовив до неї. Тоді обійшов ліжко та сів коло мене. – Послухай-но, нікчемо, – почав він, – я збираюся тобі дещо сказати... тоді ти мені дещо скажеш. Твої гроші – у нас, це так. Як ти й здогадався, їх поцупила Блонді...

Блонді зробила рух уперед.

– Якого біс... – почала було вона.

Кац обернувся до неї.

– Стули свій писок. Я й сам упораюсь. Я хочу, щоб оцей тип затямив, де саме йому варто відступитися. – Тоді обернувся до мене й мовив: – Ми вже певний час спостерігали за тобою. Ти ходив дивитися, як закатрупили Вессі, чи не так?

– То й що з того? – запитав я. Мені сяйнула думка, що, як цей тип і далі говоритиме, то я зможу від нього дещо дізнатися.

– Ми зацікавлені у тому, щоби з'ясувати, хто тебе послав... зрозумій правильно, особисто ти для нас не цікавий... ми лише хочемо знайти того, хто тобі платить; адже тямиш?

Я поглянув на Блонді. Зараз я починав дещо розуміти.

– А я думав, що ти була на боці Вессі, – промовив я. – Та, бачу, що помилявся. Вессі підставили, вся його справа шита білими нитками, і ти це добре знаєш. Оцей тип – аж ніяк не приятель Вессі... то якого це біса ти маєш із ним справи?

– Годі вже патякати, – злостиво сказала Блонді. – Краще скажи нам, хто надіслав тобі ті п'ять тисяч.

Я похитав головою.

– Цього я вам сказати не можу... Я й сам того не знаю. Просто отримав записку, в якій мені запропонували п'ять тисяч баксів за те, що я розкрию цю справу та викрию змовників. Тож я подався на страту Вессі... Нічого так і не дізнався, й ті п'ять тисяч надіслали, щоби заохотити мене до подальших пошуків. Аж тут нагодилися ви та поцупили ті гроші. Ото й уся історія, наскільки мені відомо.

Я завбачливо вирішив не розповідати їм про те, що отримав настанови телефоном, адже не хотів, аби ці люди знайшли ту жінку. Я вважав, що надав їм достатньо відомостей, не сказавши водночас більше, ніж вони й без того вже знали.

Кац пошкріб підборіддя нігтем великого пальця.

– І це все? – запитав він.

Я кивнув.

Несподівано втрутилася Блонді:

– Та що, в біса, з тобою не так, Ерле? Чому ти не виб'єш з нього правди? Ти нічого не доб'єшся, коли й далі з ним панькатимешся.

Уявляєте собі таке? Але ж і затята була ця жіночка, а вже якого ядучого мала язика —справжнісінький тобі отруйний плющ[18]18
  Токсикодендрон (лат. Toxicodendron radicans), більш відомий як отруйний плющ – листопадна ліана, поширена у Північній Америці. Є отруйною рослиною, може викликати сильні опіки на шкірі. Цвіте у червні-липні.


[Закрыть]!

Я швидко промовив:

– Що ще ви хочете від мене почути? Не можу ж я розповідати щось, чого не знаю.

Кац і далі сидів собі на ліжку та шкрябав підборіддя нігтем великого пальця. Він не зводив погляду з мого обличчя, і, маю вам сказати, вираз його очей мені геть не подобався. Він був такий самий грубий, як і Блонді, але на свій штаб. Цей тип слів на вітер не кидав. Коли вже він надумав щось зробити, то ви про це неодмінно би дізналися.

Урешті-решт він мовив:

– Гаразд, гадаю, ти вже можеш йти. І ліпше тобі не приходити знову. Тих п'яти тисяч ти однаково не знайдеш, і до копів тобі з цього приводу краще не звертатися... затямив?

Блонді проштовхалася наперед.

– Чи ти сказився? – люто запитала вона. – Поглянь-но лишень, що ця сволота зі мною зробила! Ти ж не дозволиш йому так просто піти?

Кацові очі зненацька спалахнули вогнем. Він мав лихий вигляд.

– Послухай-но ти, лярво, – сказав він їй, – облиш мене, я сам усьому дам раду... тож просто заткай свою пащеку.

Блонді відступила назад і пішла до ванної кімнати. Кац простежив поглядом за тим, як вона йде геть, а тоді знов обернувся до мене.

– Вона добряче на тебе розізлилася, – проказав він, длубаючись зубочисткою у своїх гнилих зубах. – На твоєму місці я був би з нею обережний. Варто їй на когось розлютитися – і вона вже лютуватиме невпинно.

Кац сперся спиною на комод. Він і досі тримав у руці автоматичного пістолета.

– Дослухайся до моєї поради, хлопче, – мовив цей горлоріз, дивлячись на мене з-попід крисів свого капелюха, – облиш справу Вессі... вона небезпечна. Ми не хочемо, щоби такий хлопець, як оце ти, потрапив у халепу. Ми знаємо про тебе все. Ти непоганий парубок. Мої хлопці вважають, що ти славний парубійко. Ну, то я і не проти, тільки ж гляди мені, й надалі залишайся славним парубійком.

Я підвів голову й кинув на нього пронизливий погляд.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Просто забудь про Вессі та далі займайся своєю писаниною. Але забудь усе про цю справу та забудь, що ти колись бачив мене чи Блонді.

– А як не забуду – що станеться тоді?

– Ну, ти ж бо знаєш, усіляке може статися. Люди, які керують усією цією виставою, – великі цабе. Якщо захочуть, вони завиграшки можуть змішати тебе з багном. Вони можуть вигнати тебе геть із цього міста. Вони можуть почати добряче тиснути на тебе. Атож, я так собі гадаю, що усіляке може статися.

Я почухав голову.

– Що ж, ти нівроку розтлумачив усю цю справу, – сказав я. – Гадаю, мені краще гарно все обдумати. – І я підвівся на ноги та заходився шукати свого капелюха. Знайшов його на підлозі коло дверей. Хтось добряче по ньому потоптався. Я трохи постояв при порозі, повертаючи капелюху його звичну форму. – Поцілуй Блонді на добраніч за мене... не думаю, що сам можу це зробити.

Кац міцно стиснув губи. Скидалося на те, що він був не надто високої думки про моє почуття гумору.

– Аякже, – промовив за хвильку. – Я скажу їй, що ти вже пішов.

Я відчинив двері та ступив на сходовий майданчик.

– Ну, гадаю, ще якось побачимось, – сказав на прощання та причинив двері.

Страшенно хотілося випити. Мій ніс пекельно болів, а праве око набрякло та почало запливати. Я подумав, що міцний трунок поставить мене на ноги.

Вийшовши на вулицю, я швидкою ходою пройшовся до кінця кварталу, підкликав таксі та сказав водієві відвезти мене до бару неподалік моєї квартири.

Діставшись туди, я неабияк втішився з того, що бар був порожній. Бармен окинув мене довгим поглядом, але нічого не сказав. Після другого бурбону[19]19
  Бурбон – різновид віскі, що походить із США. Цей алкогольний напій з'явився наприкінці XVIII – на початку XIX сторіччя у місті Паріс, що в окрузі Бурбон, штат Кентуккі, звідки й отримав свою назву. Характерною відмінністю бурбону від європейського віскі є те, що він виготовляється на з ячменю, а з кукурудзи та витримується у випалених зсередини дубових бочках.


[Закрыть] я відчув себе краще. Тоді узяв ще й третій, і цей цмулив уже повільніше.

У роті жахливо пекло, однак я запалив цигарку і без особливих труднощів спромігся тримати її у губах. Схоже, мені варто викреслити бійки з жіночками зі списку власних хобі.

Хоч я й не повернув свої п'ять тисяч, одначе чимало дізнався. Скидалося на те, що Вессі добряче обдурили. Якщо вже його дівчина пристала на бік його ворогів, то цей бідака зусібіч був оточений несправедливістю. Під час судового процесу йшлося про те, що буцімто Ричмонда застрелили саме через Блонді. Певно, змовники добряче підплатили суддям, аби ті використали сфабриковані свідчення білявки та винесли Вессі той вирок, який був би вигідний для акціонерів. Мені треба буде дослідити це питання. А тоді я зупинився. А чи треба мені взагалі до того братися? Цей Кац був небезпечний, а я ж намагався протистояти не лише йому, а й великій фірмі. Чи справа варта заходу? Що наразі дали мені ці пошуки правди? Я задумливо помацав носа та око.

Продовжуючи пошуки, я неодмінно вскочу у велику халепу, хіба що зможу знайти якийсь вагомий доказ, що допоможе мені розкрити цю таємницю. Я замовив четвертий бурбон. Може, таки варто облишити цю справу? Що ж, у своїх пошуках я й досі залишався там, звідки починав, і, либонь, мені буде краще відступитися.

Наповнивши себе бурбоном, я рішуче постановив піти додому та забути про всю цю справу. А тоді раптом подумав про Марді. Думаючи про неї, я почувався добре. Ось так я собі й уявляю розкішну дівчину. Вона мала усе, що треба. Я сказав собі, що завтра-таки запрошу її на обід. Мені надзвичайно кортіло побути в її товаристві.

Шлях від бару до моєї квартири був недовгим. Щойно я увійшов, як задзижчав телефон. Я трохи повагався, перш ніж відповісти на цей дзвінок. Завдяки тому бурбонові я знову почувався добре, і, як для одного вечора, мені вже було задосить неприємностей. Попри все, я підняв слухавку.

– Нік Мейсон?

Це знову була та пані. Я всівся на край столу.

– Авжеж, – сказав у слухавку.

– Я надіслала вам...

– Знаю, – урвав її на півслові. – Відколи ви надіслали мені ті п'ять тисяч, я просто шикарно провів час. Ви ж бо навіть не знаєте, у що намагаєтеся мене вплутати, крихітко. Спершу до мене потайки навідалася колишня шльондра Вессі та вкрала ті п'ять тисяч. Тоді я відшукав її, й між нами зав'язалася просто пекельна бійка, під час якої я мало не загинув. А тоді, як на те, до нас нагодився Кац, Спенсерів горлоріз, наставив на мене дуло пістолета та сказав покинути цю справу, бо інакше...

Раптова тиша, що запала на лінії, змусила мене злегка посміхнутися. Оце вже, гадаю собі, дав я їй над чим подумати.

– І ще одне, крихітко, я до цієї справи більше не чіпаюся... Мені це більше не цікаво, тож забудь про все, добре?

– То ви більше не зацікавлені? – Її голос був дуже холодний.

– Ви все добре зрозуміли ще з першого разу, – відказав я.

Запала нетривала пауза, по якій жінка промовила:

– Але ви ще зацікавитеся, містере Мейсон... повірте мені, вже незабаром ви будете надзвичайно зацікавлені... – і повісила слухавку.

Отаке.

Розділ сьомий

Перше, що я зробив, коли прокинувся, – оглянув ушкодження, що їх мені заподіяла Блонді. Виглядало страхітливо. Мій ніс збільшився вдвічі порівняно з його звичайним розміром, а праве око геть заплющилося. Можна було подумати, ніби я цілу ніч бився навкулачки з Джо Луїсом[20]20
  Джозеф Луїс Берроу, більше знаний як Джо Луїс (1914– 1981) – легендарний американський професійний боксер. Чемпіон світу в суперважкій вазі. У боротьбі за цей титул переміг 22 суперників, установив світовий рекорд. Цей рекорд протримався до 2015 року, коли його побив Володимир Кличко.


[Закрыть].

Я повернувся до ліжка, лютий як чорт. З такою потовченою мармизою я мусив відмовитися від думки запросити Марді на обід. Я мав такий замордований вигляд, що годі було й намагатися поговорити з нею віч-на-віч.

Тож я запалив цигарку та замислився про свої негаразди. Якби ми з Марді були одружені, мені було би байдужісінько, скільки підбитих очей я маю. Насправді, тоді б вона бігала та метушилася навколо мене, намагаючись якось зарадити. Щойно ця думка просочилася до мого мозку, я рвучко зірвався та сів на ліжку. Таж я геть збожеволів. Я – і отак ні сіло ні впало думаю про одруження. Та це ж просто сміх та й годі. Я – той самий парубок, який здіймав на кпини хлопців, які вже упіймалися на шлюбний гачок. Обрати собі одну-єдину панянку, аби прожити з нею решту життя... е, ні, я пообіцяв собі ніколи не припускатися такої помилки. Аж ось він я – лежу на ліжку та обмірковую, як би то було чудово.

Зрештою я підвівся з ліжка та налив собі випити. Сказав собі, що краще б узятися робити якісь вправи абощо; бо щось я, здається, почав занепадати на силі.

Я саме прийняв душ і вже споліскував з обличчя мило для гоління, коли це несамовито задзижчав дзвоник вхідних дверей. Накинувши халат, я підійшов і відчинив двері.

Там стояв Еккі, його оченята виблискували від заледве стримуваного хвилювання.

– Привіт, – сказав колега, протискуючись повз мене до кімнати. Аж тут йому на очі потрапила напівпорожня півпінтова[21]21
  Пінта – одиниця об'єму в системі англійських мір. Використовується в основному в США, Великій Британії та Ірландії, причому американська та англійська пінти не є тотожними. Американська пінта як одиниця вимірювання рідини становить 0,473176473 літра. Отже, півпінтова пляшка – це невелика пляшка об'ємом близько 236 мл.


[Закрыть] плящина, що стояла на камінній полиці. Він одразу попрямував кімнатою та вижлуктив половину того, що в ній ще залишалося.

– Та вже допивай до дна, – сухо сказав я, стоячи коло дверей, – не зважай на мене.

Еккі похитав головою та поставив пляшку на місце.

– Ніколи не п'ю зранку, – відказав він. – А шкода... то незлецький трунок.

– Ходімо до спальні, – запропонував я. – Розповіси мені усе, поки закінчу вдягатися.

Він пішов за мною слідом і всівся на краю ліжка.

– То що за колотнеча? – запитав я, натягаючи на себе сорочку.

– Маю одну роботу... – тут він затнувся та витріщився на мене, роззявивши рота. – Овва! – вигукнув гість, побачивши мою понівечену мармизу. Його очі вибалушилися від подиву. – Що, в біса, сталося з твоїм обличчям?

Я знизав плечима.

– Та трохи устряг у бійку вчора ввечері, – недбало відповів колезі. Сказати Еккі, що це одна жіночка отак мене віддухопелила? А дідька лисого! Хлопці до скону з мене глузуватимуть.

Еккі досі сидів, вилупивши на мене очі.

– Та й добряче ж тобі перепало, ге? – вимовив він.

– Бачив би ти отих інших хлопців, – сказав я, стоячи перед дзеркалом і ретельно зав'язуючи краватку. – На мене зненацька накинулося троє здоровецьких розбишак...

– Та знаю... знаю... – вишкірився Еккі. – І ти, звісно, добряче порахував їм усім ребра. Аякже! Можеш мені не казати.

– Я не марнуватиму час, розповідаючи тобі щось, у що ти не збираєшся вірити, – відказав йому.

– Гаразд, то не марнуй, бо я таки не повірю.

Я по черзі запхав свої ноги до штанин.

– Повернімося до справи. З якого приводу така колотнеча?

Еккі закляк, немовби раптом згадав про якусь нагальну справу.

– Авжеж, – промовив гість. – Я ж бо маю дещо для тебе. Як ти дивишся на те, щоби заробити сотню баксів?

Я одягнув піджак і причесав волосся. Еккі, який отак просто віддає сотню баксів, – це щось новеньке для мене.

– За яку роботу?

– Ти знаєш полковника Кеннеді?

Я озирнувся і кинув на Еккі пронизливий погляд, але його обличчя нічого не виказувало.

– У вас із ним доволі дружні взаємини, якщо не помиляюся?

– Ну ж бо, ну ж бо, Мо, годі говорити манівцями, – квапив я Еккі. – У чому річ? До чого тут Кеннеді?

– Послухай, Ніку, ми потрапили у скрутне становище. Нам конче треба побачитися з цим типом і поговорити з ним.

Оце вже, як на мене, звучало вкрай підозріло. Я всівся на стільницю.

– Чому ж тоді ти прийшов до мене?

Еккі заметушився.

– Ну, бо цей тип – дядько непростий, тямиш? Він не бажає нікого бачити. То ми собі й подумали, що, можливо, ти зможеш із ним поговорити.

Мій інстинкт підказував мені, що за цим криється якась історія. Історія, що може виявитися великою. Полковник Кеннеді був одним з отих заможних гульвіс, які мають так багато грошви, що їм завжди бракує часу, аби до пуття її усю порахувати. Один із тих типів, які можуть дозволити собі подарувати комусь кілька мільйонів доларів, і розпорядник їхнього банківського рахунку від того не почне у розпачі бігати колами.

Колись я допоміг цьому чоловікові у складну для нього хвилину. Він саме брав участь у яхтових перегонах, переможець яких мав здобути такий собі нікелевий кубок. Якби той полковник захотів, то зміг би купити всенький завод із виробництва тих недолугих кубків, але ж ні – він мусив вийти у бурхливе море, випробувати свої сили у змаганні та здобути перемогу. Та сталося так, що перед тим, як пролунав постріл, сповіщаючи про початок перегонів, один хлопчина з полковникової команди зламав собі руку. Кеннеді аж стрибав від люті – думав, що той кубок вислизає йому з рук.

Та, як на те, я саме був неподалік і зголосився допомогти. Так чи інак, а ми прийшли до фінішу першими, і той чолов'яга тішився так, неначе йому випало хтозна-яке щастя.

Зробити Кеннеді послугу – це було не абищо. Впродовж першого місяця після тієї перемоги він замало не засипав мене подарунками, що їх повсякчас мені присилав. По чотирьох тижнях таких щедрот я більше не міг цього витримувати, тож переїхав до іншої квартири та зник із полковникового поля зору. Й отепер Еккі просить мене знову через усе це пройти.

– Ліпше буде, якщо ти розповіси мені всю історію, – звернувсь я до колеги. – Бо й пальцем не поведу, не дізнавшись усього.

Еккі тяжко застогнав.

– Послухай, друже, – серйозно мовив він, – ця справа така, що її треба зробити швидко. Може, ти підеш зі мною і я розповім тобі все, поки їхатимемо?

– Їхатимемо? Куди?

– Наразі полковник перебуває у своїх рибальських угіддях. Ти ж бо знаєш, де то є.

Мені було відомо, що полковник має будиночок в якійсь усамітненій місцині, до котрого навідується, коли хоче побути подалі від людей. Від міста туди їхати миль шістдесят[22]22
  1 миля дорівнює приблизно 1,609 км.


[Закрыть] або й сімдесят. Сам я ще ніколи там не був, але чимало чув про те місце. Зрештою, я був надто завзятим новинарем, аби гаяти час на порожні балачки, тож схопив свого капелюха і те, що залишилось у півпінтовій плящині, та разом з Еккі спустився сходами. Надворі стояв чималий «паккард»[23]23
  «Паккард» (англ. Packard) – марка автівок, які з 1899 по 1956 р. випускала американська автомобільна фірма «Паккард». Автівки цієї фірми відзначалися високою якістю та здобули собі славу, зокрема, серед численних державних і політичних діячів того часу.


[Закрыть], усередині якого вже сиділо двійко хлопців, які чекали на нас. Один із них ніжно притискав до колін фотокамеру з налаштованим спалахом. Обоє вишкірилися до мене, коли я всідався на заднє сидіння разом з Еккі.

Швидкість, з якою той «паккард» зірвався з місця, просто вражала.

Я запалив цигарку та вмостився у кутку. В салоні автівки було повно місця, а сидіння видавалися пружними та зручними.

– А тобі незле ведеться, Мо, – сказав я, трохи підстрибуючи на сидінні, щоби випробувати пружини.

– Службове авто, – сказав Еккі. – Ніку, це якась велика справа. Сам старий наказав мені залучити тебе.

– То, може, ти дозволиш мені забрати цю історію собі? – промовив я.

Еккі мав стурбований вигляд.

– Ти ж навіть не знаєш, що там, у біса, сталося, – сказав колега. – Наскільки нам відомо, сьогодні приблизно опівночі служниця, котра працює у тому будиночку, зателефонувала до поліції та повідомила, що чула, як унизу, у вітальні, хтось вистрілив з пістолета. Вона була надто налякана, щоби спуститися туди та з'ясувати, що сталося. Ну так от, приїхали туди копи та провели трохи часу в будинку. Гадаю, ми взагалі ніколи б і не почули про цей випадок, адже цієї ночі у поліційному відділку чергував лише один із наших хлоп'ят. Отож, коли надійшов виклик від тієї служниці, саме цей хлопчина повідомив про нього нічному редакторові[24]24
  Нічний редактор – у друкованих засобах масової інформації – редактор, відповідальний за остаточну версію ранкового числа газети або часопису.


[Закрыть], а вже той подумав, що ця подія може бути доволі поважна, аби відрядити до будиночка Кеннеді когось із газетних репортерів.

Отже, відрядили вони туди Гаккеншмідта, але той нічого не добився. Тоді він телефонує до редакції, і цілий фургон хлопців вирушає йому на допомогу. Гадаю, вони просто знали, що за один той Кеннеді. То й сподівалися гарненько випити за рахунок господаря. Та не так сталося, як гадалося. Полковника вони не побачили, а зв'язалися з ним телефоном. Однак тільки-но почали ставити запитання – той хутенько поклав слухавку. А старий просто оскаженів через ті новини про Кеннеді та послав по мене. Я змарнував годину, намагаючись увійти до того будинку, та ніц із того не вийшло. Тоді старий і сказав, аби я залучив до справи тебе... і то швидко.

Я задумливо потер носа.

– А що сказали копи?

Еккі знизав плечима.

– Кеннеді розповів їм доволі небагато. Копи лише переповіли нам, що та служниця виявилася доволі дивною та підозріливою особою і що насправді нічого не сталося.

Я засміявся.

– Але ж і дурний ви матимете вигляд, якщо це виявиться правдою, – сказав я.

Еккі похитав головою.

– Е, ні. Я відчуваю, що та версія – суцільне дурисвітство. Тут відбувається щось інше. І хай би що то було, то – матеріал для новин. Тож, якщо допоможеш нам з'ясувати, що коїться насправді, – тобі заплатять сотню баксів.

Сто баксів! Сміх та й годі! Якщо я зможу ввійти до будинку полковника і довідаюся, що за цією подією стоїть якась цікава історія, це коштуватиме газеті «Глоуб» набагато більше, ніж оті сто баксів.

– Хтозна, може, я навіть не годен буду ввійти до того будинку, – сказав я.

– Мусиш увійти, – озвався Еккі. – Старий такий лютий, що аж нетямиться. Як нічого не дізнаємось – він усі громи та блискавки пошле на наші голови. Ти просто мусиш увійти.

Як я люблю отакі ситуації. Велика газета благає вас, аби ви щось для неї зробили. Це завжди означає, що ви маєте нагоду злупити з тієї газети грошенят, і то чимало.

– Гаразд, – сказав я, видобуваючи з кишені плящину скотчу[25]25
  Скотч або шотландське віскі – віскі, дистильоване у Шотландії і витримане не менше трьох років у дубових бочках.


[Закрыть]. Еккі вп'явся у неї очима. Залишив я йому геть небагато.

За дві з половиною години ми приїхали на місце. Я неабияк втішився, коли водій нарешті зупинив автівку. Їхати отак світ за очі, навіть не поснідавши, – така пригода не пішла мені на користь.

Кеннеді жив у розкішній місцині, можете бути певні. З боку головної траси будиночок був надійно прихований широкою смугою велетенських дерев. Довколишня місцевість була дика та лісиста. Недалеко від рибальського будиночка швидко й нестримно несла свої води річка, що розлилася десь на сотню ярдів[26]26
  1 ярд дорівнює 0, 9144 м.


[Закрыть] завширшки й звивалася поміж порослих лісом берегів, неначе змія.

В отакому місці я й сам залюбки поселився б, якби мав достатньо грошенят. У такому місці ми з Марді могли бути щасливі разом. Навіть у пошуках сенсаційної історії я не міг не думати про ту дівчину.

Безладною юрбою наше товариство випорснуло з автівки та почало підійматися вузенькою стежиною, з обох боків оточеною лісом, що вела до будиночка. Ми встигли пройти геть небагато, коли це раптом почули голоси.

Еккі злегка вишкірився.

– Хлопці вже тут отаборилися, – сказав він.

І він мав слушність. Ми здолали закрут стежини та несподівано побачили перед собою будиночок і хлопців, їх було тут восьмеро чи дев'ятеро, й вони ошивалися навколо будинку, стежили за вікнами, курили та базікали.

Побачивши нас, колеги поквапливо рушили у наш бік.

Баррі Г'юсон іронічно привітався зі мною:

– Боже милий, – вигукнув він, – ти знову тут!

Еккі сердито зиркнув на нього спідлоба.

– Старий покликав його на допомогу. Тому стеж за словами... цей парубок чимало для нас важить.

Г'юсон вже збирався щось сказати, але стримався. Можливо, він подумав, що мудріше буде припинити брати мене на кпини.

– За весь цей час ми не помітили ані знаку, що у тому домі хтось є, – сказав він натомість. – Ми оточили це місце і кілька разів намагалися увійти до будинку, та все було намарно. Хіба що, може, розіб'ємо вікно та заліземо досередини.

– Чи ви вже геть показилися? – вимогливо запитав я. – Таж ви образите полковника так, що він на вас пеклом дихатиме. Що ви собі думаєте?

Г'юсон знизав плечима.

– Мусимо ж ми якось добути відомості, – мовив він. – Копи нам нічого не розкажуть... а там, усередині щось відбувається, і наші читачі конче хочуть знати, що саме.

Ми всі гуртом посміялися з того дотепу.

– Слухай, Ніку, – швидко проказав Еккі. – Може, спробуєш? Дістанься туди та дізнайся, що там таке коїться... а тоді, якщо зможеш, переконай полковника впустити хлопців до будинку... скажи йому, що сьогодні він – головна новина дня. Ми просто мусимо побачитися з ним!

Якщо мене таки впустять до того будинку, я неодмінно пристану на бік Кеннеді. Я не мав ані краплі співчуття до мисливців за сенсаційними заголовками. Звісно, я й сам повсякчас вишукував цікаві історії, проте мене анітрохи не приваблювали способи збирання матеріалу, що ними послуговувалися ті хлопці.

– Відклич-но своїх псів, – сказав я Г'юсонові. – Я не зможу ввійти до будинку, якщо у полі зору шастатимуть твої хлоп'ята.

Тому товариству так кортіло доп'ясти цю історію, що кожен з них охоче стрибнув би у річку, якби я сказав їм це зробити.

Коли вони усі поховалися подалі від будиночка, я підійшов до передніх дверей. Тоді вирвав зі свого нотатника вузеньку смужку паперу та набазґрав на ньому: «Можливо, я зможу якось зарадити вам у цій ситуації. Нік Мейсон». Відтак натиснув ґудзик дверного дзвоника та запхав записку до скриньки на дверях.

Отож, стовбичив я на порозі та чекав. Чекав так довго, аж подумав, що нічого з того не вийде. А тоді мені спало на думку, що Кеннеді, мабуть, вирішив, що записка – то такий хитрий обман, до якого вдалися хлопці. Тож я трохи відійшов від будиночка і став так, щоби полковник міг мене побачити.

Це спрацювало. Кеннеді сам підійшов до дверей. Я очікував, що він буде вельми розлючений. Знав-бо, що полковник має запальну вдачу й легко втрачає терпець та лютує, як той чортисько, варто лише комусь йому допекти.

– Заходьте, швиденько, – сказав він, тримаючи двері прочиненими.

Я ступив до передпокою, а він зачинив за мною двері та засунув засув.

– Радий вас бачити, – мовив він, міцно стискаючи мою руку у своїй. – Де, в біса, ви були весь цей час?

Я усміхнувся до нього.

– Наразі облишмо це питання, полковнику, – сказав я. – Схоже, ви тут трохи вскочили у халепу.

– У халепу? – Вигляд він мав не на жарт схвильований. – Та я тут сиджу на купі динаміту. Послухайте, Мейсоне, чи допоможете ви мені знову?

– Авжеж, – погодивсь я. – Саме заради цього я сюди й прийшов.

– Влаштовуйтесь і випийте зі мною, – запропонував полковник, провадячи мене до довгої кімнати з невисокими стелями та великим, порожнім каміном у дальньому кінці. Я захоплено роззирнувся навколо.

– Але ж і шикарну оселю ви тут маєте, – похвалив домівку я.

Хазяїн був зайнятий тим, що наливав нам скотч.

– Як ви про це дізналися? – запитав він.

– Редакторові газети «Глоуб» було відомо, що у нас із вами доволі дружні взаємини, тому він вирішив, що я зможу потрапити до вас і з'ясувати, що за пригода у вас тут сталася, – сказав я, беручи склянку з руки Кеннеді. – У редакції зметикували, що зі мною ви можете заговорити.

Лише якусь секунду полковник пильно дивився на мене, а тоді вишкірився в усмішці.

– То ви прийшли сюди, аби їх надурити?

Я кивнув.

– Авжеж. Я прийшов сюди, аби їх надурити.

Кеннеді сів у великий фотель і провів рукою по волоссю. Він був гарний чолов'яга, мав велике, м'ясисте обличчя та добрі очі. Гадаю, полковнику було вже під п'ятдесят, одначе був він здоровий та міцний, наче тикове дерево[27]27
  Тикове дерево (лат. Tectona grandis) – вид листопадних дерев роду Tectona родини Вербенові (Verbenaceae). Росте в мусонних лісах Південної та Південно-Східної Азії. Тикова деревина є дуже цінною, адже надзвичайно довговічна, міцна та стійка до погодних впливів. Саме тому вона широко використовується для виготовлення палуб кораблів, садових меблів, підлог, стільниць тощо.


[Закрыть]. Хазяїн указав мені на інший фотель.

– Сідайте, Мейсоне, та розкажіть, як ви збираєтеся витягнути мене з цієї халепи.

Я сів на край столу, аби мати змогу дивитися на полковника згори.

– Гадаю, вам першому варто почати розповідь, – сказав я йому. – Так я зможу дізнатися, у чому річ. Наразі мені відомо лише те, що поліцію повідомили про постріл, і сюди приїхали копи. Трохи згодом вони вийшли з будинку, сказали репортерам, що нічого не сталося, та подалися геть. Якщо вже копів цілком заспокоїло побачене та почуте тут, то, гадаю, причин для хвилювання немає. Чи, може, вас спіткало якесь прокляття, полковнику?

Кеннеді надовго допався до склянки.

– Гірше, усе набагато гірше, – зрештою промовив він. – Це – жінка.

Я спромігся приховати легку усмішку, що мимоволі з'явилася на моєму обличчі. Полковник був хорошим чолов'ягою, проте йому була притаманна своєрідна привабливість, через яку в нього повсякчас закохувалися жінки. Він просто сидів собі та усміхався – а закохані панянки вже й тут.

– Оце так-так, – тільки й спромігся мовити я. Виказувати свою обізнаність з полковниковими походеньками я не збирався.

Кеннеді допив свій скотч, похитав склянкою та насуплено визирнув з вікна на хлопців, які сиділи на травичці ярдів за двісті від будинку. Я його не квапив.

– Ви ж бо знаєте, як воно буває, – почав хазяїн, і далі вдивляючись у вікно.

– Авжеж, – сказав я, аби його підбадьорити.

– Певно, я геть збожеволів, якщо надумав мати справу з цією жінкою, – продовжив полковник. – Вона має великі зв'язки. Якщо бодай щось просочиться у пресу – зчиниться просто пекельний скандал. Ані вона, ані я не можемо цього допустити.

Я взяв наші склянки та наповнив їх скотчем. Мене завжди цікавили пороки вершків суспільства. Багатії викликали у мене доволі сильний комплекс меншовартості, принаймні достатній для того, аби я думав, що їхні пороки набагато кращі за мої. А втім, гадаю, то був лише комплекс, адже я багацько про це міркував, одначе так і не міг допетрати, у який спосіб ті багатії можуть грішити краще за мене. Та хтозна, можливо, мені просто бракує уяви.