Текст книги "Джеймс Гедлі Чейз. Ось ваш вінець, леді"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)

Розділ дванадцятий

До того часу, коли ми з Еккі приїхали до Г'юсона, вечірка вже йшла повним ходом.

До невеликої кімнати напхом напхалося вісім пар людей, і повітря було важке від тютюнового диму. Тут усі пили донесхочу і всі курили.

Коли Еккі почав повільно просуватися поміж гістьми до кімнати, присутні привітали його гучними вигуками. Побачивши його, більшість людей сміялися. Еккі скинув з себе пальто і капелюха та схопив пляшку скотчу.

До мене підійшов Г'юсон, і ми потисли одне одному руки.

– Вечірка, звісно, поганенька, – вибачливо сказав він. – Та я радий, що ти завітав, Ніку.

Він провів мене кімнатою, знайомлячи зі своїми гістьми. Тут була більшість хлопців з газети «Глоуб», а ще п'ятеро принадних панянок. Усі ті дівчата були настільки гарні, що я не міг не озвучити своїх спостережень щодо їхньої зовнішності. Г'юсон пояснив мені, що вони були з «Місяця та скрипки», мюзиклу, який саме ставили у театрі «Плаза».

Він тицьнув мені до руки склянку скотчу з содовою та посадовив коло рудоволосої дівчини, а сам подався, щоби виявити гостинність до Еккі. Так, ніби Еккі не міг сам про себе подбати.

Рудуля вже добряче підпила та багацько хихотіла. Вона сказала мені, що її звати Дон Мюррей. Коли я запитав, яке її справжнє ім'я[39]39
  Дотеп, заснований на суголосності чоловічих і жіночих імен. Жіноче ім'я Дон (англ. Dawn – «світанок») звучить ідентично до чоловічого імені Дон (англ. Don), яке є скороченою формою імен Дональд і Донован.


[Закрыть], дівчина лише сильніше захихотіла, одначе так і не сказала.

Усі ці вечірки завжди однаковісінькі. Кожне напивається, як чіп, а тоді верзе всілякі дурниці та сміється, коли немає приводу сміятися. Гадаю, вечірки – то просто привід для того, аби налигатися.

Дон завела розмову про книжки. Це мене здивувало, адже я й на гадці не мав, що вона взагалі щось читає. Дівчина щойно дочитала Стейнбекові «Грона гніву»[40]40
  «Грона гніву» (англ. The Grapes of Wrath) – роман американського письменника Джона Стейнбека (1902—1968). Роман здобув національну літературну та Пулітцерівську премії. Він фігурував у переліку творів, за які Джон Стейнбек отримав 1962 року Нобелівську премію. Книжка «Грона гніву» вийшла друком 1939 року, тож на момент першої публікації «Ось ваш вінець, леді» (1940) була однією з книжкових новинок і саме набувала широкої слави.


[Закрыть].

– Присягаюся, цей хлопець знає, про що пише, – сказала вона. – Я ладна закластися, що він і сам мешкав у тих таборах[41]41
  У книжці «Грона гніву» розповідається про фермерську родину, яка в роки Великої депресії у США (1929-1933) була вимушена полишити своє житло, податися з рідної Оклагоми до Каліфорнії та жити у таборі для переселенців.


[Закрыть]. Це найдивовижніша з усіх книжок, які я колись читала.

Якийсь худорлявий цибатий хлопчина, котрого я раніше не знав і чийого імені не розібрав, коли нас знайомили, зачувши цей відгук, нашорошив вуха і підійшов до нас. Виявилося, що він теж читав ту книжку, тож я вирішив, що ці двоє – споріднені душі, тихенько підвівся та й залишив їх самих.

Достеменна ознака того, що вечірка йде добре, – це коли люди починають ходити на кухню. Тож я вирішив це перевірити і зазирнути туди, аби пересвідчитися, чи там уже хтось є. Я неквапно увійшов до кухні й заскочив там одну парочку. Вони обвивали одне одного руками, а їхні обличчя міцно злилися в поцілунку.

Це переконало мене в тому, що з цією вечіркою усе гаразд.

– Якщо вона тебе вкусить, я її не засуджуватиму, – сказав я.

Хлопчина вивільнився з обіймів.

– Ладен закластися, що твоя мамця вважає тебе неабияким дотепником, – холодно мовив він.

Ну, хоч би чим дитина бавилась, аби не плакала. Я повернувся до вітальні. Дон і цибатий парубійко вичерпали тему Стейнбека і зараз сиділи, бавлячись у «долоньки».

Хтось завів грамофон, і всі гості стали у пари до танцю. У кімнаті було замало місця, щоби надто розгулятися, проте гостям було цілком достатньо того простору, де вони мали змогу обійняти дівчину та прочовгати ногами ярд або два.

Мені ж було цілком досить просто сидіти у фотелі та спостерігати за ними. Невдовзі підійшов Г'юсон і всівся на бильці мого крісла.

– Старий дуже втішений тим, як ти влаштував для нас зустріч з полковником, – сказав колега. – Та й взагалі він уважає, що ти зробив нам величезну послугу.

Г'юсон належав до людей того штибу, які ніяк не можуть зупинитися, коли згадують минуле. Колега завзято розводився про ту пригоду і про те, як люб'язно поводив себе полковник, і не було тій розповіді кінця і краю. Він так марудив мені голову, що я вже думав, що здурію, поки усе це дослухаю.

Аж ось посеред Г'юсонового монологу двері квартири відчинилися й увійшла Марді.

Я побачив її одразу ж і не йняв віри своїм очам. Обіч неї стояв високий тип з копицею хвилястого волосся, смаглявим обличчям того ґатунку, що так подобається жінкам, і, звісно, надзвичайно ясними блакитними очима. Нівроку гарний парубок.

Я витріщався на Марді крізь запону тютюнового диму і думав, що мені ввижається.

– Хто ця панянка? – обережно запитав я Г'юсона.

Він підвівся з бильця фотеля.

– Ще не знаю, але збираюся з'ясувати... але ж вона й персик, скажи?

Він підійшов до новоприбулих і потиснув руку високому хлопцеві. Тоді перемовився кількома словами з Марді. Зненацька я усвідомив, що вже встиг добряче напитися, і зараз вельми про це пошкодував. Я почувався трохи ображеним через того високого парубка. Усе це становище мало не надто гарний вигляд.

Г'юсон зупинив танці та провів Марді й того типа кімнатою, знайомлячи їх з усіма присутніми. Я підвівся з фотеля та поправив краватку. Врешті-решт ці двоє підійшли до мене. Спершу Марді не помітила мене серед загального сум'яття у цій прокуреній кімнаті. Та зараз вона стояла просто переді мною. Ми поглянули одне на одного, і її обличчя пополотніло.

– Ви просто мусите познайомитися з Ніком... вам цей хлопець сподобається, – сказав Г'юсон. – Він зробив для жіночих товариств більше, ніж багато хто з чоловіків. Біда тільки в тому, що він став до тих жінок аж надто товариський, тож усе скінчилося тим, що вони вигнали його геть.

Та я не слухав його теревенів. Марді без слів намагалася щось мені сказати. Її очі були широко розплющені та налякані; а тоді, бачачи, що я не можу здобутися на слово, вона заговорила до мене:

– Чому ж я не зустрічала вас раніше?

Отоді я все збагнув. З якоїсь причини дівчина не хотіла виказувати, що ми знаємо одне одного.

– Що ж, зараз ви маєте таку нагоду, і я сподіваюся, що не розчарую вас, – відповідь була ні к бісу, та вся ця дивна ситуація заскочила мене зненацька.

Г'юсон узявся відрекомендовувати мені того високого хлопця.

– Ніку, я хочу познайомити тебе з Лі Кертісом, – сказав він. Відтак обернувся до того хлопця і продовжив: – Кертісе, це – ...

Його урвала Марді. Маю сказати, вона перепинила його промову доволі природно.

– Ой, Баррі, а хто той потішний чоловічок, он там? – запитала вона.

Г'юсон вишкірився.

– То – Мо Еккі. Найкмітливіший новинар у всій окрузі. Ходімо, я вас із ним познайомлю.

І він повів їх від мене до Еккі, а той одразу сів на свого коника та радо завів бесіду. Я швидко усе збагнув. По-перше, Марді не хотіла, аби я показував, що ми з нею знайомі, по-друге, вона не хотіла, аби той здоровань дізнався моє ім'я. Я додав один факт до другого – і все зметикував. Скидалося на глухий кут. Я прагнув підійти до цієї дівчини та приязно з нею поговорити, однак вона, вочевидь, не хотіла, щоб у Кертіса виникли бодай найменші підозри, тому мені залишалося просто стояти на місці, дивитися на Марді та ковтати слинку.

До мене підійшла Дон.

– Потанцюй зі мною, гарячий чоловіче, – сказала вона. – Стисни мене у своїх обіймах. Мої інстинкти змушують мене потерпати від жаги.

Я би радше залюбки скрутив їй шию, проте подумав, що краще змішатися з натовпом. Марді та Кертіс саме балакали у дальному кутку кімнати з Г'юсоном. Кертіс стояв до мене спиною, та Марді не зводила з мене очей, поки я тинявся кімнатою.

– Ти міг би приділити мені трохи уваги. Та брюнетка за тобою не упадатиме.

Я відвів очі від Марді, обернувся до Дон і вишкірився в усмішці.

– Нехай тебе це не турбує, – мовив я. – У будь-якому разі, якщо вона мене таки вподобає, ти можеш узяти собі отого кучерявого хлопця.

Дон похитала головою.

– Я його не хочу.

Я проманеврував із нею крізь юрбу гостей до дального кінця кімнати.

– А що ти про нього знаєш? – запитав дівчину, злегка вихиляючись під звуки свінґу[42]42
  Свінґ – загальна назва для групи танців, що розвивалися водоночас із джазовим стилем свінґ в музиці в 20-х, 30-х та 40-х роках XX століття.


[Закрыть].

– Що я знаю про Лі Кертіса? – Її брови злетіли вгору. – О, чимало.

Я знову провів її у танці кімнатою, а тоді платівка дограла до кінця й зупинилась.

– Може, ходімо на кухню та вип'ємо трохи?

– Ось що мені у тобі подобається. Ти читаєш мої думки.

І ми з нею вислизнули з вітальні. На кухні панувала цілковита темрява, та я знав, де у Г'юсона був ліхтарик, і швидко його знайшов. Дон потримала його, присвічуючи, поки я змішував для нас коктейль «бакарді»[43]43
  «Бакарді» – алкогольний коктейль-аперитив, що походить з Куби. Основними складовими цього коктейлю є світлий ром – зазвичай «бакарді» (звідки й назва), гренадин і лимонний сік.


[Закрыть]. Тоді вона сіла на стіл, а ліхтарик лежав між нами.

– Мене цікавить цей Кертіс, – сказав я. – Може, розповіси мені, що ти про нього знаєш? Що він за один?

Дон задумливо цмулила свій «бакарді».

– Та там нема чого особливо розповідати. Він має трохи грошви, полюбляє гуляти на всю губу, все йому легко дається, бо ж меткий та спритний, а вже партнерок у ліжку змінює щотижня.

«Якого ж біса Марді знається з оцим типом?» – запитував я себе. У переважній більшості випадків ви легко можете визначити, чи дівчина – хвойда, а чи ні. І я був готовий заприсягтися, що Марді – порядна дівчина.

– І чим він заробляє собі на життя? – запитав я.

– О, він обіймає якусь велику посаду у «Тканинах Маккензі». Корпоративний секретар абощо. Ти не заперечуватимеш, якщо ми більше про нього не говоритимемо? Мені вже стає нудно.

– Аякже, гаразд, – погодивсь я.

Я напружував мозок, змушуючи його посилено працювати. Отже, цей тип пов'язаний з тим самим бізнесом. Це пояснювало, чому Марді воліла зберегти моє ім'я у таємниці. Я сказав собі, що Марді щось відомо, і збирався з'ясувати, що саме, тільки-но випаде нагода залишитися з нею наодинці.

Оскільки Дон очікувала цього від мене, я трохи з нею помилувався, а тоді залишив дівчину сидіти на столі посеред мороку і терпляче дожидати мого повернення. Тим часом вже собі вирішив, що цього вечора більше не залишатимуся з тією кралею сам на сам.

Я визирнув у вітальню. Вечірка ще й досі тривала. Марді танцювала з Г'юсоном. Я вже збирався увійти до кімнати, коли це раптом у передпокої задзеленчав телефон. Г'юсон поглянув на мене й гукнув:

– Послухай-но, хто там, гаразд, Ніку?

– Аякже, – запевнив колегу та підійшов до телефону. – Алло? Це квартира Баррі Г'юсона, – мовив у слухавку.

– Чиє там містер Кертіс? Містер Лі Кертіс? – запитав жіночий голос.

– Зачекайте хвильку, – сказав я та відклав слухавку вбік. Тоді пішов до вітальні. Кертіс обмінювався люб'язностями з однією іспанкою – знайомою Еккі. Я підійшов до нього, промовивши: – Вас просять до телефону.

Той здивовано поглянув на мене.

– Ви впевнені? – запитав він, підводячись на ноги.

– Якщо ваше прізвище – Кертіс, то так, я впевнений.

Він окинув мене швидким, жорстким поглядом, а тоді вийшов з кімнати до передпокою. Я бачив, як обережно він зачинив за собою двері. Відтак я роззирнувся кімнатою, шукаючи очима Марді. Та не встиг я її відшукати, як іспанка звернулась до мене і заходилася точити ляси. Часом жінки бувають достобіса надокучливі.

Коли я зрештою відкараскався від тієї іспанки, Кертіс вже повернувся до вітальні. Він мав такий вигляд, неначе його щось добряче розсердило. Молодик підійшов до Г'юсона і сказав:

– Перепрошую, та щойно мене повідомили телефоном про одну нагальну справу. Мушу якнайшвидше рушати додому.

Г'юсона це не надто хвилювало, та для годиться він видав низку співчутливих звуків.

– Ви ж не забиратимете з собою Марді? – раптом спохопився Г'юсон. – Ми з нею так добре ладнаємо.

Я підійшов до них ближче, аби краще чути.

Кертіс опустив погляд на Марді.

Марді похитала головою.

– Я залишуся. Ти собі їдь. Може, ще встигнеш повернутися?

Кертіс повагався. Я бачив, як йому не хотілося йти. Він був роздратований, як той чорт.

– Гаразд. Тоді побачимося завтра, – мовив він, звертаючись до Марді, а тоді хутко вийшов за двері, навіть не завдавши собі клопоту попрощатися з усіма іншими. Таким вже був цей Кертіс. Його не цікавила жодна людина, хіба що він був певен, що зможе мати з цієї людини якийсь зиск.

– Я б не відмовилася від джину з лаймом[44]44
  Джин з лаймом – алкогольний коктейль, що складається з джину, до якого додають лаймовий сік. Знаний також як «свердлик» (англ. gimlet cocktail), причому існує дві версії походження цієї назви. Одна пов'язує назву «свердлик» (англ. gimlet) з властивостями коктейлю, який буцімто просвердлює діри у пам'яті того, хто його п'є. Інша пов'язує цю назву з ім'ям військового хірурга Томаса Гімлетта (англ. Thomas D. Gimlette), який служив у Військово-морських силах Великої Британії та рекомендував матросам цей напій як засіб для профілактики цинги з огляду на високий вміст вітаміну С у лаймовому соці.


[Закрыть], – сказала Марді Г'юсонові.

– Авжеж, я зараз. Заждіть лише хвильку, скоро повернуся, – запевнив Г'юсон так, ніби Марді порине у скорботу, поки його тут не буде.

Щойно Г'юсон зник на кухні, я підійшов до Марді. Я сподівався, що Дон затримає Г'юсона бодай на якусь часинку.

– Я хочу з вами поговорити, – тихо сказав я. – Ви дозволите відвезти вас додому?

Марді кивнула.

Я почувався пречудово лише від того, що мав змогу просто стояти поруч і дивитися на неї.

– Не заперечуєте, якщо ми підемо звідси вже невдовзі?

Вона кивнула.

– Коли вам буде завгодно.

Повернувся Г'юсон, несучи коктейль. Його обличчя спохмурніло, ледве-но він побачив мене коло Марді.

– Час тобі звідси йти, хлопче, – звернувся до мене. – Там тебе на кухні вже зачекалася самотня молодиця.

Я похитав головою.

– Ти запізнився. Ми з Марді – давні друзі. Вона ще трішечки вип'є, і ми рушимо додому разом... лише вона та я.

Г'юсон обернувся до Марді.

– Я ж бо застерігав вас щодо цього хлопця, – гаряче промовив хазяїн вечірки. – Він тільки й знає, що загарбує те, що йому не належить, і розбиває щасливі шлюби.

Марді засміялася.

– Я вже й сама почуваюся розбитою, – відказала дівчина на це. – Вже пізня година, Баррі, тож, гадаю, мені варто повертатися додому.

Г'юсон тяжко застогнав.

– Подаруйте мені лише один танок, і я вас відпущу, – сказав він. – Та ліпше б ви дозволили подбати про вашу дорогу додому.

Я кивнув Марді з-поза спини Г'юсона. Мені не хотілося, щоби гості подумали, ніби ми пішли надто поквапливо. Я залишив їх танцювати, а сам тим часом подався до Еккі та сказав йому, що збираюся піти звідси.

Еккі вже набрався, як жаба мулу. Він так налигався, що йому було би байдужісінько, навіть якби почув, що я збираюся накласти на себе руки.

– Будь з нею лагідний, – тільки й сказав колега, мружачи очі, аби зосередити їх на мені. – Схоже, вона чудова дівчина.

Я на мигах показав Марді, що чекатиму на неї внизу. Мені не хотілося, щоби Дон заявилася до вітальні тієї миті, коли ми з Марді йтимемо звідси разом. Як з'ясувалося згодом, мої хвилювання були марні. Дон напилася до нестями та заснула під кухонним столом.

За п'ять хвилин Марді збігла сходами додолу.

На ній був маленький хвацький капелюшок і гарне хутряне манто. Вона мала прегарний вигляд.

Довго чекати нам не довелося – вже незабаром вулицею проповзло таксі. Я махнув рукою водієві, і той зупинився перед хідником.

– Куди їхатимемо? – запитав я Марді, перш ніж звернутися до таксиста.

Вона повагалася, а тоді сказала:

– Я... я більше не маю дому... як гадаєте, може, мені зупинитися у якомусь готелі абощо?

Я з подивом поглянув на неї.

– Маєте якийсь багаж?

Вона кивнула.

– Я залишила його у камері схову на вокзалі. Ми могли би спершу поїхати туди, щоби забрати речі, та я однаково хочу встигнути на ранковий потяг.

– А що як запропоную вам поїхати до мене? – спитав я. – Не зрозумійте мене хибно, я не збираюся вас кривдити. Я лише пропоную вам дах над головою, і маю надію, що ви пристанете на мою пропозицію.

Кілька секунд Марді стояла, вдивляючись у моє обличчя, а тоді промовила:

– Дякую. Це дуже мило з вашого боку.

Заледве вірячи у те, що правильно її почув, я подав дівчині руку та допоміг сісти до салону таксі.

Розділ тринадцятий

За всю коротку поїздку від Пюсонової квартири до мене додому ми з Марді не зронили ані слова. Мені досі не вірилося, що вона сидить поруч і готова розділити зі мною моє житло. А ми ж лише так недавно познайомилися.

Зазвичай, коли дівчина виявляє таку готовність, я цілком упевнений, що мені буде завиграшки здобути її прихильність. Та з Марді усе виглядало інакше. У цій дівчині було щось таке, що зводило навколо неї неприступну стіну, котра захищала її від усіляких недобрих помислів з боку чоловіків. Не стану стверджувати, що не знайшлось би хлопця, який не спробував би ту стіну здолати, проте на мене Марді справляла саме таке враження недосяжності.

Вона тихенько сиділа в кутку сидіння та дивилася у вікно. Вряди-годи, коли ми проїздили повз вуличні ліхтарі, я міг ясно бачити дівчину. У тому хвацькому капелюшку та з хутряним коміром, щільно загорнутим навколо шиї, вона мала шикарний вигляд.

Урешті-решт ми дісталися мого будинку, і я розплатився з таксистом.

Нагору сходами ми підіймалися крадькома. Я нервувався через того типа, що мешкав навпроти, та була вже майже друга ночі, тож він, певно, вже спав.

Ми дісталися моєї квартири, не потривоживши нікого. Я зачинив двері, увімкнув світло та пожбурив свого капелюха на софу.

– Хух! – сказав до дівчини. – Ніде правди діти – мене аж дрож проймав, як ми підіймалися сходами.

Марді стояла та роззиралася кімнатою.

– Як у вас гарно, – мовила вона. – А як багато ви маєте книжок... ну, хіба ж то не чарівно?

У кутку кімнати в мене був обладнаний мініатюрний бар, і Марді підійшла, щоб його оглянути. Ми обоє говорили стишеними голосами, неначе двійко змовників. Я зайшов за стійку.

– Чого бажаєте? – запитав гостю. – Може, ми з вами вип'ємо житнього віскі з імбирною газованкою... це саме те, що треба перед сном.

Марді знову поглянула на мене. Я бачив, що вона ще трохи сумнівається у мені: не налякана, але й не цілком упевнена.

Я всміхнувся до дівчини, промовивши:

– Крихітко, щодо мене, то можете не хвилюватися. Я знаю, що ви думаєте, та забудьте про це. З іншими жінками я міг би дозволити собі зайве, але з вами – ніколи. Та й ви, гадаю, ніколи б не прийшли сюди, якби так сильно не потребували допомоги... Що ж, я охоче вам допоможу, і, будьте певні, зроблю це безкорисливо.

Коли я це сказав, Марді нарешті відпружилася.

– Але нехай то буде геть трішки віскі, а більше імбирної газованки, – сказала дівчина.

Поки я змішував нам напої, вона підійшла та сіла у фотель. Це був один з отих глибоких фотелів, сидіння яких розташовані мало не на рівні підлоги. З того місця, де я стояв, мені було видно вершечок її капелюшка та чималу частину ніг. Марді розгорнула поли свого хутряного манто та закинула їх на бильця фотеля.

У кімнаті було прохолодно, тож я увімкнув невеличкий електричний обігрівач, яким користувався у часи, коли опалення в будинку вимикали, а вечори ставали холодними.

Я повернувся до Марді, несучи напої, та подав їй одну зі склянок. Тоді сперся на камінну полицю і кивнув дівчині, дивлячись на неї понад краєм склянки:

– Ваше здоров'я! – виголосив тост і випив.

Марді відкинулася у фотелі, тримаючи склянку в руці, і на хвилину заплющила очі. Я її не квапив. Я здогадувався, що вона намагається зібрати докупи все, що було їй відомо. Мені ж було за радість просто стояти та дивитися на гостю.

– Я справді потребую вашої допомоги, – сказала вона нарешті, підвівши на мене погляд.

– Гаразд. І ви її отримаєте. Якщо ви потрапили у халепу – не бійтеся. Ми разом усе владнаємо.

– Але ж, містере Мейсон, чому ви робите це для мене?

Після такого вступу я вже не міг дозволити собі ходити манівцями, наче якийсь недолугий селюк. Тож я заговорив до неї напрямки:

– Тому, що я до нестями закоханий у вас. Ви – перша дівчина у моєму житті, на яку можу дивитися і з якою можу розмовляти, не думаючи про те, щоби провести з нею час і покинути. Ви – перша дівчина у моєму житті, яка має усе, що треба ідеальній жінці, а втім... а втім... а, хай йому грець! Не годен я цього пояснити... але моє серце за вами сохне...

Цей вибух почуттів неабияк налякав Марді. Вона спробувала підвестися з глибокого фотеля.

– Зачекайте лише хвильку, – поквапливо зупинив її. – Ви запитали, чому я прагну вам допомогти, і я вам відповів. Це не значить, що ми не можемо й далі спілкуватись, як рівні. І мені не хочеться, щоби ви подумали, ніби я граю перед вами роль. Це не так. Я просто щирий з вами, тож, заради усього святого, не витлумачте мене хибно.

Марді знову опустилася у фотель.

– Але ж, містере Мейсон... – почала вона.

– Послухайте, а чи не могли б ви називати мене просто – «Нік»? Я не наполягатиму, якщо вам це не до снаги, та мені було би страшенно приємно, якби вам це вдалося.

Вона засміялася з мене.

– Ви божевільний, – промовила гостя. – Але дуже милий. Дякую вам, що сказали мені те, що допіру сказали. Мені конче потрібна людина, яка казатиме, що мені робити. Думаю, мені надзвичайно пощастило, що я зустріла вас.

Можете собі таке уявити? Вона думала, що це їй надзвичайно пощастило зустріти мене! Чи ви таке чули?

Трохи отямившись від її слів, я сказав:

– Гаразд, а зараз, гадаю, час вам розповісти мені все, що знаєте про цю справу.

Дівчина простягнула мені свою склянку.

– Я більше не хочу пити, – мовила гостя. А тоді встала з фотеля та скинула капелюшка і манто. Вона була вбрана у темно-зелену вечірню сукню, яка облягала її, неначе зміїна шкура, а внизу переходила у широку спідницю. Я подумки зауважив, що ця сукня, певно, коштувала чимало грошей.

– Можна мені цигарку?

Вона могла попросити у мене місяць – і я радо дістав би його для неї з небес. Я прикурив їй цигарку, і Марді сіла на бильце фотеля.

– Це – найбожевільніша річ з усіх, які будь-коли зі мною траплялися, – зрештою заговорила вона. – Певно, мені краще почати розповідати усе з початку. Чи пам'ятаєте ви той день, коли запросили мене на обід?

Чи пам'ятаю я той день? Та він, немоби витатуйований, закарбувався у моєму мозку.

– Коли я повернулася до контори, мене викликав до себе містер Спенсер. Він лютував, бо йому було не до вподоби, що пішла з вами. Я не могла зрозуміти, як цей добродій може говорити мені такі речі. Гадаю, я теж неабияк розсердилася, тож сказала йому, що у свій вільний час можу ходити з тим, з ким захочу. Тож він мене звільнив.

Марді зробила паузу й підвела на мене очі, аби поглянути, що я про це думаю. Мені здалося, що зараз не найкращий час, аби казати їй, що усе це вже мені відомо. А що як дівчина образиться, коли дізнається, що я про неї розпитував? Тож я просто несхвально поцокав язиком й осудливо повів бровами.

– Я була така сердита, що просто вийшла з його кабінету й одразу попрямувала додому. Наступного ранку отримала листа, в якому мене просили прийти до контори, щоби зустрітися з містером Спенсером. Я порвала того листа й зробила вигляд, ніби його не одержувала. Цілий ранок я присвятила пошукам нової роботи. Мене неабияк здивувала кількість пропозицій, що їх отримала.

– Одну хвилинку, – втрутивсь я. – Ви кажете, що отримали чимало пропозицій роботи. Чому це вас так здивувало?

Марді злегка знизала плечима.

– Ну, ви ж бо знаєте, як складно десь влаштуватися у наш час. Робота не росте на деревах. Але я отримала декілька насправді фантастичних пропозицій. Це змусило мене замислитися. Мені здалося, що щось тут не так. Тому наразі на жодну з них я не пристала, натомість пішла додому, аби гарно все обдумати.

– Чи казали ви новим роботодавцям, що працювали на «Тканини Маккензі»?

– Звичайно.

– І ви шукали роботу в тій самій галузі?

Марді кинула на мене пронизливий погляд.

– Так, – відказала вона врешті-решт.

Я усміхнувся до неї.

– Тоді, як на мене, у тому немає нічого таємничого. Ті ваші «Тканини Маккензі» виплачують найбільші дивіденди на ринку та мають більше грошви, ніж усі їхні конкуренти гуртом. Тож ясна річ, що всі ті хлопці так хотіли, аби ви працювали на них. Вони сподівалися, що довідаються від вас секрети успішного ведення справ.

Якийсь час гостя доволі спантеличено дивилася на мене, а тоді засміялася.

– Про це я навіть і не подумала, – з жалем зізналася вона.

– Ладен закластися, ви думали, що ваш бос створюватиме для вас перешкоди.

– Боюся, що так. – Вона трохи зашарілася. Я мусив докласти чималих зусиль, аби побороти прагнення заспокійливо поплескати її по плечі.

– Гаразд, – сказав я. – Забудьте про ті свої страхи. Зараз ви знаєте, що як захочете – легко зможете отримати чудову роботу. Розповідайте ліпше, що сталося далі.

Вона похитала головою.

– Не можу, от у чому біда. Коли я повернулася до своєї квартири, то застала у ній Лі Кертіса. Цей чоловік – Спенсерова права рука. У конторі ми його ніколи не любили, тож я геть не зраділа, побачивши його у себе вдома. Він сказав, що Спенсер хотів, аби я повернулася. Сказав: шеф шкодує, що нагримав на мене, і що той готовий про все забути. Що ж, але я ще й досі була ображена, до того ж, я вже переконалася, що зможу отримати не гіршу роботу, тому сказала «ні». Та Кертіс почав на мене тиснути і врешті-решт переконав мене піти з ним до Спенсера.

Спенсерова поведінка викликала у мене підозри. Я не знала, до чого це все, та мені геть не сподобалося те, що він майже благав мене повернутися. Тож я йому відмовила. – Зненацька Марді затремтіла. – Я й зараз ніби бачу його перед собою. Спенсер сидів за своїм величезним столом, а його обличчя пополотніло, і він поглянув на мене так, неначе ладен був задушити голіруч. «Ти ще про це пошкодуєш, – сказав Лу страхітливим, спокійним тоном. – На твоєму місці я би забирався з цього міста геть».

Він нагнав на мене такого жаху, що тієї ночі я так і не змогла заснути. А ще відтоді й до сьогоднішнього ранку за мною стежили. Куди б не пішла – за мною всюди йшов назирці якийсь високий, худорлявий чоловік у чорному повстяному капелюсі, низько насунутому на обличчя. Спливло два дні такого переслідування, і я зважилася: спакувала свої речі, повідомила власницю квартири, що збираюся виїжджати, та приготувалась до того, аби покинути місто.

– Куди ж ви збирались податися? – втрутивсь я.

– Я думала про те, щоби поїхати на узбережжя. Хотіла влаштувати собі відпустку, та й могла собі її дозволити, бо заощадила певну суму грошей. Тож вирішила поїхати до моря та перечекати, поки вони про мене забудуть.

Мені геть не хотілося лякати Марді, та я подумав, що навряд чи ті люди колись про неї забудуть. Але вголос промовив лише таке:

– То що сталося потім?

Марді сиділа, тримаючи руки в пелені, й зараз почала їх заламувати. Її очі трохи спохмурніли.

– Мені здавалося, що я чиню страшенно розумно та зможу всіх перехитрувати, – сказала дівчина. – Я домовилася з власницею квартири, щоби вона відправила мої речі на вокзал, а сама довго блукала містом, ведучи за собою того високого чоловіка, що мене переслідував. Я збиралася вислизнути від нього, дістатися вокзалу та покинути місто так, аби ніхто про це не дізнався. – Вона журливо усміхнулася. Коли та мила дівчина усміхалась, я почувався просто пречудово.

– І коли до здійснення мого задуму залишався крок, – продовжила Марді, – аж раптом наскочила на Кертіса. Він не приймав відмов. Причепився до мене смолою, тому решту пообіддя я мусила провести в його товаристві. А тоді він наполіг на тому, аби відвідати вечірку Баррі Г'юсона. Оце й усе.

Я заплющив очі та дав своєму мозкові час розкласти усі ці відомості по поличках.

– Як ви думаєте, чому він привів мене до Г'юсона, а тоді, зрештою, залишив мене?

– Той Кертіс накинув на вас оком? – запитав я.

Це запитання, вочевидь, змусило Марді зніяковіти.

– Він радше чинив на мене тиск, – визнала вона. – А втім, він поводиться так само з більшістю дівчат.

Я мав на думці одразу кілька причин, чому Кертіс привів її до Г'юсона, та не збирався казати про це Марді. Припустімо, що Спенсер планував позбутися Марді, і Кертісові було про це відомо? Якщо серце цього типа трохи розм'якло до Марді, то я не міг його у тому винуватити. Певно, він просто склав Марді товариство, аби потинятися з нею містом і подбати, щоби з дівчиною нічого не сталося. І, коли вона опинилась у Г'юсона вдома, Кертіс вирішив, що якийсь час їй нічого не загрожуватиме. А тоді йому зателефонувала котрась інша жінка, і він мусив забратися геть, залишивши свою підопічну.

Мені сяйнула думка, що насправді увесь цей час Марді аж ніяк не була у безпеці. Все залежить від того, скільки їй відомо. І саме це мені треба було якнайшвидше дізнатися.

– Давайте-но я розповім вам усе, що знаю про цю справу, і тоді ви, можливо, побачите, у яку кепську історію потрапили.

– Я потрапила у кепську історію?

Я вишкірився в усмішці.

– Еге ж. Боюся, що так. – Запаливши наступну цигарку, я заходився розповідати: – Хочу викласти вам усе так, ніби ви нічого не знаєте про цю справу. Якщо викладу все таким чином, то ви, можливо, зможете розтлумачити мені деякі речі. Тож почнімо з самого початку. Отже, майже рік тому Ларрі Ричмонда застрелили. Цей тип був багатий шелихвіст, який називав себе президентом корпорації «Тканини Маккензі». Насправді він був президентом не більше, ніж я, та наразі це несуттєво. Його головна робота полягала в тому, щоби продавати акції компанії своїм друзям-багатіям. І, ніде правди діти, він виконував свою роботу надзвичайно успішно. Та не тому, що Ричмонд був аж такий вправний у торгівлі, а тому, що ті пакети акцій насправді були варті того, аби їх придбати. Їхня вартість постійно зростала, й усі, хто їх придбав, були вельми задоволені. Та насправді корпорація «Тканини Маккензі» була заснована для окозамилювання, щоби приховати якісь незаконні оборудки. У переліку власників її акцій є чимало великих цабе, включно з очільником міської поліції та посадовцями з митного управління. Ричмонд був хитрим гравцем. І поки кожен новий власник акцій купував їх під прикриттям суворого дотримання закону, ніхто з них не мав жодних причин скаржитися. Принаймні спершу саме так і було. Насправді ж Ричмонд ніколи навіть не показувавсь у конторі. Він лише валандався містом, витрачаючи грошики, а всією справою керував Спенсер. – Я підвівся, аби налити собі нову порцію житнього.

Марді сиділа тихенько. Її обличчя трохи зблідло, і вона мала втомлений вигляд. Була вже майже третя година ночі, та я мусив розкласти усе по поличках просто зараз.

– А тоді Ричмонда вколошкали. І це лише пішло на користь фірмі, адже вколошкав його не хто інший, як сам Спенсер. Гадаю, Спенсер просто втомився від того, що Ричмонд лише витрачав гроші, тоді як він самотужки робив усю роботу. Та якби Спенсер загримів за ґрати, почалось би слідство, і таємні оборудки, що стояли за «Тканинами Маккензі», були б розкриті. Такий розвиток подій аж ніяк не влаштовував власників акцій. Я не знаю напевне, але можу припустити, що саме тоді сталося. Вони усі зібралися разом, скрушно похитали головами та дійшли єдиного можливого висновку. Хтось мав стати цапом-відбувайлом.

А Ричмонд був знаний бабій. Не оминав увагою жодної вродливої жінки. Так-от, якраз перед тим, коли його закатрупили, він мав звичку розважатися з однією вуличною хвойдою, а та дівчина часто ходила з таким собі хлопакою на ім'я Вессі – справжнім крутеликом. Що могло бути простіше? Вессі став їхнім цапом-відбувайлом. Отож, ті можновладні акціонери подумали та й сфабрикували проти нього справу, і то так швидко, що у цього бевзя в голові замакітрилося. Його підставили копи, його підставив Спенсер, його підставили адвокати, його підставив суддя. Вессі не мав жодних шансів. Отаке. А щоби цілком убезпечити себе, вони залучили до справи ту повію, що зустрічалася з Вессі, та змусили її свідчити проти нього.

Ось тут я й узявся до цією справи. Спершу я дивився на цю історію, як на мерзенну стрілянину, таку собі сумнівну новину, про яку й цікаву статтю написати годі. Але якось уночі телефонує мені одна пані та й каже, що надсилає мені квиток, який дасть змогу бути присутнім під час страти Вессі. Ще вона каже мені, що Вессі проллє світло на цю справу, а вона заплатить мені десять тисяч доларів, якщо я дошукаюсь правди та оприлюдню її. Проте у цієї пані бракувало терпцю, тож поки я встиг бодай щось відповісти, вона повісила слухавку.