Текст книги "Джеймс Гедлі Чейз. Ось ваш вінець, леді"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)

Розділ шістнадцятий

Проблеми почалися чотири дні по тому, як ми оселилися в лісовому будиночку. Ті чотири дні були найпрекраснішими в моєму житті. Уся та місцина належала тільки нам, і ми робили все, що хотіли. Ми одягалися так, як нам, заманеться, і їли, коли того забажали. Ми вставали, лише донесхочу належавшись у ліжку, і розважалися тим, що ловили рибу на волосінь, аж поки нам не набридало. Усе це було надто добре, аби тривати довго.

Перший передвісник біди з'явився з листоношею. Мені повернули три мої статті. Я не йняв віри власним очам. Просто сидів і витріщався на ті статті та час до часу поглядав на листки відмови[48]48
  Листки відмови (англ. Rejection slips) – письмові сповіщення, що їх редактори друкованих періодичних видань і видавництв надсилають авторам, повідомляючи про те, що їхні дописи або твори не прийняті видавництвом. Як правило, у таких сповіщеннях містяться короткі зауваги щодо того, чому саме роботу автора відхилено. З огляду на важливу роль у житті кожного вільнонайманого репортера та письменника, листки відмов посіли своє місце у творчості різноманітних авторів, ставши предметом карикатур, оповідань і навіть віршів. Зокрема, перше опубліковане оповідання Чарлза Буковскі має назву «Наслідок багатослівного листка відмови» (англ. Aftermath of a Lengthy Rejection Slip), а Айзек Азімов написав гумористичний вірш «Листки відмови», присвячений різним стилям, до котрих удаються редактори, описуючи причини, з яких авторський твір було відхилено редакцією.


[Закрыть], надруковані на машинці. Свого часу я отримував достатньо таких листків, аби знати, яким буде їхній зміст, навіть не читаючи тих багатослівних нісенітниць.

Марді вийшла з кухні, несучи тацю. Побачивши моє обличчя, вона застигла на місці, а тоді поставила тацю та підійшла до мене.

– Що сталося? – запитала дружина.

Я відповів, що не знаю. Сказав, що, певно, сталася якась помилка абощо.

– Але що саме сталося? – знову запитала Марді.

Я показав їй листки відмови. Вона стояла, читаючи їх, і в задумі її чоло вкрилося зморшками.

– Може, вони просто недостатньо добре написані? – врешті-решт припустила Марді.

Я сказав, що, можливо, справа була в цьому. Проте знав, що ні. Щось пішло не так, і це геть мені не подобалося. Я роками згодовував свої матеріали цим газетам, і вони радо хапали усе, що їм давав. Й отепер, не сказавши ані слова, вони дали мені відкоша.

– Послухай, мила, нам на якийсь час доведеться трохи зменшити свої витрати. Я розраховував, що ці матеріали забезпечать нас на кілька тижнів.

Марді серйозно подивилася на мене.

– Хочеш сказати, що у тебе закінчуються гроші?

Я знизав плечима.

– Ну, власне, так... Гадаю, десь так воно і є.

– І це все? Ти впевнений, що це все?

І цього вже було цілком достатньо, однак я не хотів тривожити Марді.

– Авжеж, це все... просто невдовзі грошей буде обмаль.

Марді обвила мене рукою за плечі.

– Ми дамо собі раду, – сказала вона. – Не хвилюйся. Нам не потрібно багато грошей.

Після сніданку я подався до кабінету та добре все обдумав. Перевіривши свій банківський депозит, виявив, що грошей на ньому набагато менше, ніж собі уявляв. Це мене схвилювало. Тоді я замовив міжміський дзвінок до одного з редакторів.

Урешті-решт з ним таки вдалося зв'язатися.

– Ідо чого була та вигадка з поверненням моїх матеріалів? – промовив я у слухавку.

– Що ти маєш на увазі? – коротко й доволі грубо озвався він.

– Послухай, Джонсоне, зі мною так не можна. Я виконав чимало роботи для вашої редакції. Якщо вам не сподобалася та стаття, то чому було просто не написати мені, що з нею щось не так?

– Вибачай, Мейсоне, та ми більше не потребуємо твоїх статей. Ми шукаємо нових талантів.

– От лише не треба розказувати цю казочку про сірого бичка, – парирував я. – Ми ж з тобою завжди добре ладнали, друже. То чом би не сказати мені все, як є? Я витримаю.

– Тоді приїзди до міста та пообідаймо разом, – дуже тихо пролунав його голос у слухавці.

– Так і зроблю, – відповів я та закінчив розмову.

Опісля пішов шукати Марді. Вона була на веранді, прикрашала її квітами.

– Я збираюся до міста, – повідомив дружину. – Це стосується тих статей. Маю зустрітися з редактором і все з ним обговорити.

– Можна мені поїхати з тобою? – попросила вона. – Я маю на увазі, чи можна поїхати з тобою до міста та походити крамницями, поки ти будеш зайнятий?

Я похитав головою.

– Не зараз, моя мила. Хочу, аби ти ще якийсь час побула подалі від сторонніх очей. Та я і не надовго, скоро повернусь.

– Я приготую тобі смачну вечерю, – сказала Марді.

Я бачив, що їй не хочеться залишатися на самоті, проте дружина не збиралася нічого ускладнювати. Обійнявши її, запитав:

– Привезти тобі щось з міста?

Марді похитала головою.

– Ми мусимо заощаджувати гроші.

Я засміявся.

– На часі все не так уже й кепсько.

– Наразі... не «на часі»[49]49
  В оригіналі ‘It ain't so bad as all that. ‘Isn't... not ain't' – фраза, що не надається до дослівного перекладу. Марді наголошує на правильному вживанні скорочених форм дієслів, адже ain't (скорочення до are not; am not; is not; have not і has not) є такою собі універсальною заперечною формою дієслова, яка притаманна розмовному стилю, але не літературній нормі. Первісно ця заперечна форма дієслова особливо часто вживалась у південних штатах США, а вже згодом поширилася на всю країну та за її межі. Аби передати цю фразу українською перекладач вживає близькі за звучанням, але різні за значенням прислівник «наразі» (поки що) та фразеологізм «на часі» (необхідний, важливий у цей момент).


[Закрыть].

– Як скажете, пані вчителько.

Марді стривожено поглянула на мене.

– Я до тебе не присікуюсь, хіба ні?

Я вишкірився в усмішці.

– Авжеж-таки, присікуєшся... цілісінький день і більшу частину ночі.

До міста я дістався близько дванадцятої години. Після спокою та тиші рибальського будиночка усе тут здавалося геть неправильним. Згаявши трохи часу в барі за випивкою, я під'їхав до будівлі «Глоуб».

Джонсон чекав мене надворі. Це видалося дивним, однак я нічого не сказав. Те, як хутко він заштовхав мене до таксі, навело на думку, що Джонсон тривожиться, аби ніхто не побачив його у моєму товаристві.

– Добряче ж ти мене здивував, – сказав я.

Джонсон нервово бгав пальцями свою краватку.

– Так, мені дуже шкода, що так сталося, – промовив він.

– Гаразд. Нумо, випиймо десь і поговорімо про все. Розкажи-но мені, як у тебе справи?

Він трохи знизав плечима.

– О, та потроху.

– А як дружина?

– У неї все добре.

По тих словах ми цілий квартал сиділи мовчки. Я почав нервуватися. Ми заїхали подалі від головної вулиці, вийшли з таксі коло тихого ресторану, де навряд чи було багато відвідувачів, і піднялися сходами.

Коли ми всілися за столиком та вихилили кілька трунків, я вирішив, що саме час Джонсонові перейти до справи.

– Ну, то що це таке було?

– Послухай, Мейсоне, мені достобіса шкода, але ми просто більше не можемо приймати твоїх матеріалів.

– Не можете чи не хочете?

Джонсон крутив у руці свою склянку, уникаючи зустрічатися зі мною поглядом.

– Я до цього непричетний, – поквапливо пояснив колега. – Старий дав мені настанови.

Я відкинувсь назад і перетравив цю інформацію, а позаяк не відказав нічого, Джонсон провадив далі:

– Гадаю, ти вшелепався в якусь кепську історію. Старий заборонив друкувати твої дописи.

– Він пояснив, чому зробив це?

Джонсон похитав головою.

– Він просто надіслав мені записку. Ти ж бо знаєш, якого штабу записки він надсилає: «Мої вітання містерові Гокінзу, та не приймайте більше жодної роботи від містера Ніка Мейсона».

Я знизав плечима, мовивши:

– Певно, старий уже геть вижив з розуму... Ось, випий ще.

Ми з тяжкою бідою досиділи до завершення обіду, й Джонсон подався геть. Я бачив, що він був радий якнайшвидше мене спекатися. Після того, як колега пішов, я ще трохи посидів у тому ресторані, розмірковуючи. Тоді заплатив за рахунком і пішов до телефонної будки. Набрав номер новинарської кімнати та попросив покликати Еккі.

– Слухай-но, Еккі, невже я – під забороною?

– Атож, – відповів він, – тебе вирішили просто злити. Чим я можу зарадити тобі у цій ситуації?

На якусь мить я замислився.

– Це у такий спосіб Спенсер намагається витурити мене з міста?

– Схоже на те.

– Я сів на мілину, Мо, мені потрібні гроші.

Еккі тяжко застогнав.

– Дідько! Усе аж так погано?

– Ну, гадаю, не аж так. Кілька тижнів протримаюся, але мені потрібно дістати трохи грошви.

– Можеш розраховувати на мене. Я позичу тобі трохи.

Я журливо усміхнувся в слухавку.

– Це дуже щедро з твого боку, та я маю якось заробляти на прожиток. Ти ж не можеш усе своє життя утримувати нас із Марді.

– Може, з часом ця біда й минеться, а може, тобі ліпше рухатися далі.

– Я дамся чути, – сказав йому та повісив слухавку.

Отже, мої дописи заборонили друкувати. Це вже було серйозно. Схоже, Спенсерові на свій лад таки вдалося позбутися мене. Я знав, що ув'язався в протистояння зі зграєю можновладців, і зрозумів, коли слід відступитися від цієї справи. І саме тієї миті мені сяйнула думка, що нам з Марді краще спакувати речі та переїхати до іншого штату.

Під'їжджаючи до рибальського будиночка, я почувався вкрай пригнічено. Мені не хотілося турбувати Марді, та водночас я мусив повідомити її про стан справ. Я не знав, наскільки далеко сягає вплив Спенсера. Він був достатньо заможний для того, щоби помірятися силами будь з ким. Якщо у тій сумнівній оборудці мають частку тутешні великі цабе, то вони радо піднесуть Спенсерові мою голову на тарілці.

Припаркувавши автівку в гаражі, я покрокував під'їзною доріжкою. Марді ніде не було видно. Я йшов до будинку тихенько, аби її здивувати.

Перш ніж повернутися з міста, я купив Марді дві пари шовкових панчіх. Купуючи їх, я почувався сентиментальним вайлом, одначе, щойно вийшовши з крамниці, втішився, що це зробив. Адже досі я ще нічого не купував для дружини.

Швидкою ходою я попрямував до передпокою та зазирнув на кухню. Марді не було. Тоді зайшов до їдальні. Світло було увімкнене, проте Марді не було й тут. Я саме збирався піднятися сходами, коли раптом побачив дещо таке, що змусило мене заклякнути, мов стовп.

Застигши на місці, відчув, як по тілу пробігають холодні сироти, а до горла підступає нудота. Я намагався переконати себе в тому, що дві темні плями коло моїх ніг – то лише плями фарби, проте знав, що це не так. Дуже повільно опустивсь на коліно та доторкнувся до однієї плями пучками пальців. Вона була волога та липка.

Тоді я підвівсь та оглянув свої пальці в електричному світлі. Вони були яскраво-червоні. Не тямлячи, що роблю, я повернувсь на кухню, відкрив кран і підставив руки під струмінь води. Тоді узяв рушника та неквапно витер їх насухо.

Мені стало так страшно та зле, що боявся робити щось іще. Тож я просто стояв на кухні, тримаючи рушника й обливаючись холодним потом. Відтак почув, як промовляю вголос: «Тільки б вони її не вбили... тільки б вони її не вбили... прошу тебе, Боже... тільки б вони її не вбили».

Тоді сказав собі, що треба піти та подивитись. Я мусив піти нагору і поглянути, де вона, однак зробити це мені було не до снаги. Ніщо не могло змусити мене вийти з кухні та піднятися сходами.

Ретельно склавши рушника, я відклав його вбік. Я мусив щось робити. Вийшов на середину кухні та став, чекаючи. Переконував себе в тому, що будь-якої миті Марді повернеться з саду, проте знав, що цього не буде, знав, що Кац знайшов і вбив її; знав, що саме так воно й сталося, та не дозволяв собі у це повірити. Казав собі, що за якусь мить вона прийде сюди, що та рідина он там на підлозі – то просто фарба, то не може бути кров Марді, та знав, що це якраз-таки вона.

І тоді мені спало на думку, що Марді була сама-самісінька, коли сюди прийшов Кац. Перед моїми очима постала та картина – Марді притислася до стіни, її великі туманні очі широко розплющені, та голова піднята – вона не занепала духом. Саме так вона зустріла би Каца. Я був певен – Марді думала про мене, а в той самий час, коли її назавжди забирали у мене, я розмовляв з отією падлюкою Джонсоном. Поки Марді вбивали, я хвилювався про грошву.

Та от нудотне відчуття всередині мене трохи вщухло, і перше потрясіння поступилося місцем якомусь онімінню, що чаїлося у закамарках мого мозку. Вийшовши з кухні, почав розглядати плями крові у вітальні. Вони були попід стіною. Коли придивився пильніше, то помітив на фарбі, що вкривала стінні панелі, дві невеликі вм'ятини. Вони були схожі на два сліди від підборів. Уявив собі, як Марді щосили намагалась утиснутися у стіну, коли на неї напав Кац. Від цієї картини я відчув себе так кепсько, що мусив присісти.

І тоді я зробив одну річ, якої не робив ще з дитячих років. Я не знав, що зі мною, аж поки не відчув у роті присмак солі. Та слізьми ділу не зарадиш, тож налив собі порцію скотчу. Хлюпнувши три чверті тумблера[50]50
  Тумблер (від англ. tumble – «гойдатися», «хитатися») – загальна назва склянок із товстим дном, призначених для алкогольних напоїв. З тумблерів традиційно п'ють віскі. Назва походить від склянок із випуклим дном, які не можна було поставити на пласку поверхню.


[Закрыть], увілляв його в себе, неначе то була вода. Гадаю, віскі таки зробило свою справу, бо я зрештою опанував себе й почав обмізковувати становище, в якому опинився.

Підійшовши до телефону, набрав номер. Я знав, що не зможу впоратися з цим самотужки. Мусив розділити це з кимось.

– Приїзди сюди швидко, – сказав я, звертаючись до Еккі.

Еккі мав чудову рису – він завжди безпомильно розумів, коли він вам якнайбільше потрібен. Колега не розпитував, навіщо саме, не прикривався відмовками. Я розумів, що просто зараз він заклопотаний підготовкою свіжого числа газети до друку, та Еккі сказав лише: «Зберігай спокій, я вже їду», – й повісив слухавку.

Якщо він поквапиться, то буде тут за годину. Я знав, що не зможу прочекати його цілу годину і за цей час не сходити нагору. Тож підійшов до буфету та вижлуктив ще один скотч, і тоді постановив собі піти нагору та побачити все на власні очі.

Я вийшов у коридор і поглянув уверх, на сходи. У будиночку було тихо. Стоячи обличчям до сходів, я усвідомив, як багато Марді для мене важила. І тоді я пішов уперед. Здавалося, ніби ті сходи сягають у неозору далечінь. Я не міг поспішати, проте й не зупинявся. Діставшись вершечка сходів, я відчув важкість у ногах, немовби крокував крізь шар клею.

І ось я вийшов на сходовий майданчик. Далі містилися кімнати – дві ванних, дві спальні та гардеробна. Усі п'ять дверей були зачинені. Марді могла бути за будь-якими з них. Я розумів, що, найімовірніше, вона буде у нашій спальні, та заходити туди не поспішав. Спершу я перевірив одну з ванних кімнат. Її там не було. Я залишив двері відчиненими, а світло увімкненим і зайшов до гардеробної. Там її теж не було.

Тоді я повернувся назад до сходового майданчика та став, дивлячись на інші двері. Почувався кепсько. Минув якийсь час, перш ніж я зміг рушити далі. Цього разу попрямував до спальні. Я повільно повернув дверну клямку та, штовхнувши, відчинив двері, а тоді просунув руку досередини й увімкнув світло. Я вирішив не заходити туди одразу. Просто став і зазирнув у спальню.

Я дивився усюди, тільки не на ліжко, бо знав, що вона буде саме там. А тоді опустив очі на ліжко і відчув, як моєю спиною збігає цівка поту.

На білому простирадлі, напнутому на її обличчя, розпливлася велика пляма. Звідти, де стояв, мені було видно маленькі горбочки, що проступали з-під простирадла та позначали її ступні, руки, груди й ніс. Простирадло було щільно напнуте, і я міг чітко бачити ті невеличкі горбочки.

Я притулився спиною до одвірка і просто дивився перед себе. І тоді я почав ненавидіти Спенсера та його дружину, ненавидіти Каца, гладуна та Ґаса, ненавидіти усю ту пекельну справу такою нестямною ненавистю, якої ще ніколи досі не відчував. За все, що ці негідники заподіяли мені, я хотів завдати болю кожному з них і вбити кожного з них. Мене вже не обходило, що станеться зі мною, а лише хотів звести порахунки. Однак розумів, що просто дурю себе самого. Адже навіть якби повбивав їх усіх, це б мені анітрохи не допомогло. Це не повернуло би мені моєї Марді та ніколи б не забрало з-перед моїх очей картини того, з чим Марді мусила зустрітися наодинці.

Якби ж я лишень був тут, із нею, тоді б ми загинули разом. Я знав, що Марді не заперечувала би проти того, аби ми пішли разом.

До кімнати я не заходив. Вимкнув світло та спустився сходами. У вітальні я сів і став полапцем шукати свій портсигар. Креснувши сірником, зауважив, що мої руки були напрочуд тверді та не тремтіли. Це мене трохи здивувало. Я просто сидів там і курив, очікуючи, поки приїде Еккі. Мій розум був порожній.

Зрештою на під'їзній доріжці почувся дедалі ближчий рев автівки Еккі, тож вийшов його зустріти. Він приїхав швидше, ніж гадалося. Не встиг я дістатися до вхідних дверей, а Еккі вже вискочив з машини. Кинувши на мене погляд, він просто заштовхав мене до будиночка та зачинив за собою двері.

– Ніку, що сталося?

Я відкрив і закрив рота, але з нього не долинуло жодного звуку. Тож просто стояв і дивився на Еккі.

Він поклав мені на руку свою долоню. Його обличчя стало дуже похмурим.

– Марді? Щось сталося з Марді?

Я глибоко вдихнув. Це було гірше, ніж я думав. Адже сказати це вголос – означало зробити факт доконаним і справжнішим. Я мусив докласти великих зусиль, аби перемогти себе. Відчував, як здригаються м'язи мого живота.

– Вони вбили її, Мо.

Ну от, тепер я це сказав.

Еккі у це не повірив. Він заштовхав мене до вітальні.

– Вони би такого не зробили, – мовив колега. – Опануй себе, Ніку. Ну ж бо, випий. Вони б не стали вбивати таку дитину.

Я схопив його за руку та різко розвернув до себе.

– Кажу тобі, вони вбили її, ті свині. Вона там, нагорі, у ліжку Сам поглянь... вони вбили її тут. Подивися на кров. Бачиш? То її кров. З її тіла. Вони вбили її ось тут. Вони прийшли сюди, коли Марді була сама. Ті боягузливі пси вбили її тут, під стіною.

Еккі поглянув на плями крові. Тоді похитав головою.

– Заспокойся, – сказав колега, – просто заспокойся.

Однією рукою я схопив Еккі за вилогу піджака й почав його трусити, промовляючи:

– Не говори мені такого! Кажу тобі, вона там, нагорі...

Еккі навідліг ударив мене долонею по обличчю. Гадаю, саме цього я й хотів. Той удар на мить приголомшив мене, бо був добряче болісним, однак привів до тями. Я блимнув очима на Еккі та забрав від нього руку.

– Пробач мені, Мо, щось я перехвилювався.

– Авжеж... То що, ходімо нагору?

Зараз, у товаристві Еккі, мені здавалося, що зможу це зробити. Ми швидко рушили сходами нагору. Я увімкнув у спальні світло та підійшов до ліжка.

Почув, як Еккі вимовив: «О, мій боже!»

Тоді я твердою рукою стягнув простирадло. У цю мить здалося, ніби нараз піді мною здійнялася підлога, та відчув, як Еккі схопив мене за руку. Ми обидва застигли на місці, витріщивши очі.

Навіть у смерті Блонді мала жорсткий та підозріливий вигляд. У її засклілих очах застиг нажаханий погляд, а яскраво нафарбовані губи виблискували в електричному світлі. Невеличкий кульовий отвір понад її лівою груддю дав мені зрозуміти, як вона померла.

Розділ сімнадцятий

– Ні... не кажи нічого. Дай-но мені подумати, – мовив Еккі.

Я відійшов від ліжка. Мій мозок немов заціпенів!

Еккі поклав свою долоню на руку Блонді, тоді узяв її зап'ясток. Я просто стояв і спостерігав за його діями.

– Вона померла недавно, – сказав Еккі. Він накрив тіло простирадлом і відійшов від ліжка. – Подивімося в інших кімнатах, – продовжив колега.

Я зостався стояти на місці, дозволивши Еккі обшукати кімнати самотужки. Невдовзі він повернувся та похитав головою.

– Нікого ніде немає.

Я присів.

– Бачиш, вони її не вбили... вони просто забрали її звідси, – резюмував Еккі.

Він знову вийшов з кімнати.

Я повторив за ним:

– Вони просто забрали її звідси. – Замислившись над цими словами, я відчув себе так само кепсько, як і тоді, коли думав, що Марді мертва.

Знову повернувся Еккі. Він приніс пляшку скотчу та дві склянки. Поставив склянки на стіл й обережно налив у них віскі. Тоді підійшов і тицьнув одну зі склянок у мою руку.

– Якщо хочеш повернути Марді, тобі треба вийти з цього стану, – мовив колега.

І він мав рацію.

– Ніку, тебе хочуть підставити, – провадив він далі, – це знову той самий старий виверт. Таку саму штуку вони утнули з Вессі. Блонді забагато знала, тому вони її вколошкали та вирішили повісити її вбивство на тебе. А далі сюди наскочать копи і влаштують на тебе облаву. А вся та банда знову вийде сухою з води, як і першого разу.

І знову він мав рацію.

Я допив свій скотч і підвівся на ноги. Мене не надто турбувала небезпека, та якщо потраплю за ґрати, то нікому буде шукати Марді. Тож мусив зважати на це і діяти обачно.

– Мо, тобі ліпше бути до цього непричетним, – сказав колезі. – Я не можу втягувати тебе у цю справу.

Еккі знову наповнив свою склянку.

– Забудь, – тільки й відказав він.

– Таж ні... я серйозно.

– Відтепер я у всьому цьому разом з тобою. Ми зірвемо прикриття з тієї оборудки та надамо справі розголосу. Ми повернемо Марді та притягнемо Спенсера до суду. Ми з'ясуємо, що криється на споді тих «Тканин Маккензі», і, коли зробимо це, то напишемо найвидатніше журналістське розслідування і знайдемо когось, хто його опублікує.

– Ти справді цього хочеш? – запитав я.

– Авжеж, я складу тобі товариство, і ти від мене так просто не відкараскаєшся.

Я тішився, що Еккі зі мною. Він був славний хлопець і мав неабияку витримку, тож міг стати у пригоді, коли почнуться клопоти.

– Насамперед маємо винести звідси цю пані. І мусимо зробити це швидко. Це зіпсує всі плани тих, хто надумав тебе підставити.

– І як ми, в біса, це зробимо?

Еккі почухав макітру.

– Занесемо її до моєї автівки, а дорогою викинемо деінде.

– Буде краще, якщо відвеземо її до неї додому та залишимо там. З огляду на професію Блонді, вколошкати її міг хто завгодно.

Еккі кивнув.

– Зробімо це.

Ми випили ще кілька порцій скотчу, які, втім, не надто пішли нам на користь. Еккі знайшов капелюха Блонді та нап'яв їй на голову. Він насунув його якомога нижче, аби приховати безживний, засклілий погляд її очей. Еккі став над тілом і пильно оглянув.

– Ну, гадаю, тепер вона має нормальний вигляд, – сказав колега, чухаючи голову.

– Як щодо мене, то тішитимуся, коли ми звідси поїдемо.

Еккі кивнув.

– Гадаю, вже можемо вирушати. Нумо, побиймося об заклад, що вона закоцюбне ще до того, як довеземо її на місце.

– Для одного вечора я вже й так мав задосить неприємностей, щоб оце ще й з тобою битися об заклад.

– Ну, тоді ходімо.

Ми підняли Блонді навсидячки та припасували на її плечах коротеньку накидку з лисячого хутра, яку знайшли у кімнаті. Та накидка якраз добре приховувала плями крові.

– Нести її доведеться тобі... для мене вона заважка.

Я обхопив Блонді за стан однією рукою, а другою – попід ноги, та зняв з ліжка. Будьте певні, та пані була нівроку важка.

– Не будьте такою холодною, мадам, обійміть його за шию, – сказав Еккі.

– Якщо ти не облишиш оцих своїх жартиків, я взагалі нікуди не піду, – запевнив я його.

Еккі потер обличчя долонею.

– Божечку, таж якщо зараз не жартуватиму, то геть збожеволію.

– Ну, то божеволій, а жартики свої облиш.

Спускаючись сходами, я мало не впустив тіло з рук.

Мої зуби зацокотіли.

Еккі спускався сходами одразу за мною. Він прихопив із собою пляшку скотчу й кожного разу, ступаючи на нову сходинку, швиденько прикладався до тієї плящини. Колега вже достобіса залив собі очі. Я посадовив Блонді у фотель і відібрав у нього пляшку, твердо заявивши:

– Слухай, нікчемо, ти ніби мав мені допомагати. То, може, опануєш себе й таки допомагатимеш?

– Авжеж... – проказав він, – авжеж... не хвилюйся щодо цього.

Зненацька Блонді випростала ноги та почала зісковзувати з фотеля додолу. Ми з Еккі стояли та витріщалися на неї, не годні поворухнутися.

– Не думаю, що витримаю багато таких видовищ, – тремтливим голосом вимовив Еккі.

З глухим ударом Блонді осіла на підлогу, а тоді перекинулася на бік. З неї злетіли капелюх і одна з її туфель.

Еккі сів на сходинку та сховав обличчя у долонях, проказавши:

– Певно, я накладу на себе руки.

Підіймаючи та випростовуючи Блонді, я відчув, що її м'язи починають тверднути. Тому заквапився.

– Мо, хутчіш, вона вже коцюбне.

Еккі підвівся та подав мені її капелюха, мовивши з надією:

– Може, так її буде легше нести...

Я знову насунув покійниці на голову того капелюха.

– Тримай її попід коліна... інакше ми ніколи не запхаємо тіло до автівки.

Ми винесли Блонді у темну ніч. Чулося лише важке дихання Еккі та шурхотіння наших кроків по жорстві. Небо над нашими головами віщувало грозу. Великі хмари плинули, затуляючи собою місяць.

Салон автівки міг умістити шістьох пасажирів, та ми однаково згаяли чимало часу, намагаючись укласти туди Блонді. Врешті-решт ми таки примостили її у кутку сидіння. У тьмяному світлі лампи у салоні Блонді мала цілком добрий вигляд. Ніхто б і не здогадався, що вона мертва.

– Оце я розумію – чудова робота! – сказав Еккі.

– Залишся тут... Я маю сходити по її туфлю.

– Якщо думаєш, що я залишуся з нею наодинці, то ти геть навіжений, – з неабияким почуттям мовив Еккі. – Ми зробимо це разом або не робитимемо взагалі.

Тож вимкнули світло в автівці та повернулися до будиночка.

– Перш ніж їхати, нам краще поприбирати тут увесь цей безлад, – сказав я.

Так і зробили. Коли з усім було покінчено, ми ще трохи випили, вимкнули світло у будинку та пішли до автівки.

– Киньмо монетку, аби вирішити, хто сяде за кермо, – запропонував я. І переміг.

Еккі почав було моститися на переднє сидіння коло мене.

– Е, ні, ти сідай ззаду... заради того ми й кидали монетку. Пильнуватимеш, аби вона не перекинулася.

– І я ще називав тебе своїм другом, – скрушно мовив Еккі. Він нерішуче постояв коло автівки, а тоді, зрештою, зважився, відчинив дверцята та сів на заднє сидіння.

– Будь хорошою дівчинкою, – сказав він до Блонді.

Я перемкнув передачу та викотив авто під'їзною доріжкою.

Невдовзі Еккі озвався:

– Вона сидить собі тишком-нишком. Гадаю, я вже можу пересісти наперед.

– Залишайся, де сидиш.

– Послухай-но, друже, якщо я сидітиму тут, мені треба випити. Там спереду є пінта, таж ондечки, просто коло твоєї руки... передай-но її мені сюди.

Я навпомацки пошукав у бардачку, знайшов плящину та передав її Еккі. Потім глянув на паливомір і зауважив:

– Бензину в тебе лишилося небагацько. Вельми недбало з твого боку, Мо. Мені доведеться десь зупинитись, аби заправитися.

Якусь хвилину Еккі не казав нічого... Я здогадався, що він саме присмоктався до плящини. Зрештою він озвався.

– То вже твій клопіт[51]51
  В оригіналі – It's your funeral (дослівно – «Це твій похорон») – фразеологізм, що перекладається, як: «це ваша справа», «це ваш клопіт», «відповідати вам».


[Закрыть], друже, ми з моєю подругою покладаємося на тебе.

– Заради всього святого, спробуй залишатись якомога тверезішим.

– Якби ти сидів на моєму місці, то вже й сам би намагався накидатися, як чіп... це єдине, що допомагає мені не зсунутися з глузду. А як би тобі сподобалося сидіти поруч із трупом? Вона увесь час на мене дивиться. Кажу тобі, ця пані просто не може надивитися досхочу. Від цього мене аж дрижаки б'ють.

– Ой, заціпся, – відказав йому та зосередився на темній дорозі. Минуло ще трохи часу, й Еккі почав співати. Цього вже я витримати не міг. Зняв ногу з педалі газу та втопив педаль гальма у підлогу. Тоді рвучко розвернувся на сидінні, гаркнувши:

– А щоб у тебе пір'я в роті поросло! Може, зрештою, припиниш оце?

– А Блонді це подобається, – відказав Еккі. – Запитай її – і сам переконаєшся.

Я увімкнув світло в салоні. Еккі скулився у дальньому куточку сидіння, подалі від Блонді. Його обличчя набрало кольору риб'ячого черева, а очі вибалушилися від страху. Я простягнув руку та забрав у нього пляшку. Колега добряче над нею попрацював. Того трунку, що ще залишався на денці, вистачило би лише на один маленький ковток, – і я його зробив. Відтак пожбурив порожню пляшку на дорогу. Потім звернувся до Еккі:

– Заспокойся, заради бога, заспокойся.

– Авжеж... ти собі кермуй... а нам тут добре. Кажу тобі, у нас тут все добре.

Тож поїхали далі. Бензину вже залишилось обмаль, а я не міг ризикувати зостатися без пального на добре освітленій дорозі. Тому мусив заправитися на найближчій заправній станції.

Проїхавши трохи, я примітив одну заправку та сповільнив хід автівки.

– Мушу трохи заправитися, – звернувся до Еккі. – А ти сиди тихенько та не намагайся нічого втнути.

– Утнути? Не сміши мене. Та в нас тут із Блонді тихо, як у могилі.

Я вже пошкодував, що Еккі допався до тієї плящини. Він був у такому стані, що через нього ми легко могли вшелепатись у халепу. А втім, раз по раз згадуючи, про Блонді, яка сидить просто за моєю спиною, мене й самого проймав холодний піт.

Я завернув велику автівку Еккі до вузенької заправки та вимкнув двигун. До нас вийшов старий дядько з цапиною борідкою. Аби він не підійшов надто близько до авто, я ступив йому навперейми і коротки кинув:

– Залийте мені десять галонів[52]52
  Галон (англ. Gallon) – міра об'єму рідин і сипких тіл в Англії та США. 1 галон дорівнює 3,78533 л.


[Закрыть].

Поки старий відмірював потрібну кількість пального, з пітьми виринув мотоцикл і з гуркотом підкотив до заправної станції. Розгледівши невиразні обриси стетсона[53]53
  Стетсон – ковбойський капелюх із високим округлим наголовком, із заломом нагорі та широкими крисами, загнутими догори з боків. Розроблений 1865 року Джоном Стетсоном. Окрім цікавого зовнішнього вигляду, капелюх мав безліч практичних способів застосування – його широкі криси захищали від дощу та сонця, ними можна було роздмухати вогнище, а ще подати сигнал на відстані чи навіть носити у ньому воду. Завдяки усім цим перевагам капелюхи Стетсона швидко зажили собі слави.


[Закрыть], я закляк. Це був офіцер поліції штату[54]54
  Офіцер поліції штату (англ. State trooper) – офіцер правоохоронних органів штату, що діє в межах своєї територіальної юрисдикції, підпорядковується державі та за необхідності може співпрацювати з національною поліцією.


[Закрыть].

– Ну ж бо, друже, до справи, – попросив заправника. – Я поспішаю.

Офіцер поліції штату зліз зі свого мотоцикла та вийшов на світло. Це був тип на прізвище Фленаґан. Я знав його ще відтоді, коли був ще зовсім молодим і недосвідченим репортером. І хоч як нахиляв свою голову та ховавсь у тіні, він мене таки впізнав.

– Чи ви, часом, не Мейсон? – запитав офіцер, пильно дивлячись на мене.

Я подав йому руку, вітаючись, і сказав:

– Оце так-так. Ну, хіба ж той світ не тісний?

Я тішився, що Фленаґан не може прочитати моїх думок. Адже він був славним компанійським хлопцем і, либонь, просто не витримав би такого потрясіння.

– А що це ти тут робиш? – запитав полісмен, коли обмін люб'язностями було завершено.

– Та оце зупинився в будиночку полковника Кеннеді, – відповів йому. – А зараз просто вирішив ненадовго гайнути до міста.

Фленаґан зиркнув на автівку. І тієї-таки миті Еккі опустив віконне скло та висунув голову назовні.

– Гей, Ніку, – загорлав він, – поглянь-но на цю пані.

Фленаґан зробив крок уперед.

– Отакої, а чи ж це не той старий сучий син, який працює на «Глоуб»? – запитав він.

Еккі витріщився на нього, роззявивши рота, й кволо вимовив:

– Привіт. І хто б ото подумав, що ми тебе зустрінемо?

– А що то з вами за пані? – запитав Фленаґан. Він завжди був великим шанувальником жінок.

Еккі зиркнув на мене. Ця несподівана зустріч його трохи протверезила.

– О, щодо неї можете не турбуватися, – сказав Еккі, притишуючи голос. – Вона просто добряче залила очі.

– Залила очі? Що ви маєте на увазі? Хочете сказати, вона п'яна всмерть[55]55
  В оригіналі «...You mean she's stiff?». Автор вдається до гри слів. Англійське Stiff означає «закоцюблий», а у розмовній мові ще й «п'яний», одначе Еккі розуміє сказане у першому значенні слова і починає хвилюватися, що їхню таємницю викрито.


[Закрыть]?

Еккі кивнув головою у мій бік.

– Ти що, розповів йому? – запитав він захриплим від хвилювання голосом.

– Мо хоче сказати, що вона трохи підпила.

Запала ніякова мовчанка, а тоді Фленаґан проказав:

– Сподіваюся, ви, хлопці, не надумали ту пані скривдити...

Еккі зник у салоні та всівся на сидіння. За його плечем виднів великий капелюх Блонді. Я відчував, як моєю спиною цебенить піт.

– Ну, ти ж бо знаєш, як воно буває, – провадив я, звертаючись до Фленаґана. – Леді трохи незвикла до нашого пиття, тож дещо перебрала. Оце саме веземо її додому, аби проспалася.

Еккі обернувся до Блонді та обійняв її рукою. Гадаю, він і досі був добряче підхмелений.

Фленаґан обійшов мене та глянув у салон. Еккі кинув на нього швидкий погляд через плече та присунувся ближче до Блонді. Він ефективно затулив її собою від очей полісмена.

А тоді Еккі голосно промовив:

– Гей! Прокидайся, мила. Тут один коп питається про твоє здоров'ячко.

Я зняв капелюха та витер чоло.

Фленаґан підійшов ближче.

– Крихітко, у тебе все гаразд? – гаркнув Еккі.

У тиші, що запала по тому, з автівки долинуло страхітливе сопрано.

– Авжеж, у мене все гаразд. Скажи тому офіцерові, аби вже втихомирився.

І тоді я, нажаханий та зачарований, побачив, як Блонді двічі кивнула головою та трохи змахнула рукою.

Фленаґан відступив від автівки, задоволений побачененим і почутим, та зробив висновок:

– Схоже, та пані п'яна як чіп. Відвезіть її додому, хлопці, то буде найкраще.

Я тицьнув гроші у долоню старому заправнику та всівся за кермо.

– Якось ще побачимося, – гукнув офіцерові та перемкнув передачу. Автівка зірвалася з місця і швидко помчала геть від заправної станції, залишаючи Фленаґана стояти та чухати макітру, дивлячись нам услід.

– Тепер цю пані вже не назвеш гарячою, – ледь чутно проказав Еккі. – Я коло неї замало не замерз на смерть.