Текст книги "Джеймс Гедлі Чейз. Ось ваш вінець, леді"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 14 страниц)

– Заради всього святого, сиди тихенько, п'янице проклятий.

Решту шляху ми проїхали мовчки. Коли ж дісталися будинку, в якому жила Блонді, надворі задощило. З неба сіялися великі, завбільшки з нікель[56]56
  Нікель – розмовна назва монети вартістю п'ять центів.


[Закрыть], краплини та розбивалися бризками, сягнувши вулиць. То була єдина полегша, що трапилася нам за усю цю поїздку. Такий сильний дощ, як оце періщив зараз, здатен вмить очистити вулиці від людей.

Я розчахнув дверцята автівки та вийшов, кинувши на ходу:

– Зачекай, поки відчиню вхідні двері.

– Авжеж, залишай мене наодинці з трупом, коли тобі завгодно, – відказав Еккі.

Я підійшов до вхідних дверей. У тьмяному світлі міг розрізнити лише полиск мосяжної таблички. Подумав собі, що тепер у ній більше потреби не буде. Я мав хіба що туманне уявлення про те, як потрапити всередину, одначе варто було взятися за клямку – і двері відчинилися. Я постояв, вагаючись, на порозі, а тоді ступив досередини. Швидко збіг нагору до квартири Блонді. У спальні не було нікого, і світло у ній не світилося.

Тоді я спустився сходами та гукнув до Еккі.

– Усе гаразд. Виносьмо її.

– Ти бери тіло зі свого боку, а я візьму зі свого, – озвався Еккі.

Ми узяли Блонді попід руки та хутко перебігли хідником до будинку. Нагору сходами я мусив тягти її самотужки, адже сходовий прогін був завузький, аби пересуватися ним утрьох. Сказати направду, я надзвичайно тішився, коли, зрештою, дістався її спальні.

– Поклади її у фотель, – сказав Еккі за моєю спиною. – Так вона сидітиме більш природно.

А тоді двері ванної кімнати відчинилися, й до спальні прослизнув Кац. Він кинув на мене один-єдиний погляд і потягнувся за пістолетом.

Розділ вісімнадцятий

Якщо ви перебуваєте у невеличкій кімнаті і якийсь тип збирається наставити на вас пістолета та почати з нього смалити, то, крім промовляння молитов, ви можете зробити лише одну річ.

І я зробив найкраще, що було мені до снаги, зважаючи на обставини, – кинувся через всю кімнату та поваливсь усією своєю вагою на Каца. Він спробував було підняти ногу та вдарити мене, проте було вже запізно. Від поштовху пістолет вилетів з його руки та впав кудись на підлогу. Я подумав, що Еккі матиме достатньо тямки, аби його підібрати.

Мене неабияк здивувала та сила, з якою Кац обхопив мене руками. На перший погляд він справляв враження сухорлявого бовдура, проте, як на свою статуру, був нівроку міцний. Перш ніж я встиг ухопити його як слід, бандит так відштовхнув мене від себе, що я поточився та впав просто на Блонді. Тієї миті я був надто приголомшений, аби дуже перейматися цим зіткненням, а коли спробував підвестися, Кац обхопив мене за шию ногами, неначе ножицями. Та я знав усе про цей прийом і, знявши з його ноги туфлю, так викрутив опоненту великий палець на нозі, що Кац врешті-решт таки послабив свою хватку.

– Заціди йому! – волав Еккі з порога. – Дай йому чортів, друже!

Мені вже вдалося звільнитися від його хватки, та щойно намірився стрибнути на Каца, як дістав від нього сильного удару ногою в обличчя. Моє щастя, що вдарив він мене ногою без туфлі, інакше я побачив би чимало яскравих вогників.

Хай там як, а я повалився на спину, і це дало Кацові час, аби підвестися з ліжка. Тоді я знову кинувся на нього. Зараз я згадував Марді, тому щосили ударив тому типові туди, де йому боліло би найбільше. І йому заболіло. Кац гепнувся на ліжко, його очі заскліли. Я взяв його за довге волосся та затопив негіднику в щелепу, просто щоби бути певним. Він згас, неначе світло.

Я стояв над ним і дмухав на суглоби своїх пальців.

– А я ж оце лише почав діставати від того втіху, – сказав Еккі. – Дарма ти його так швидко вирубав.

Я обійшов ліжко та підняв Блонді з підлоги. З неї злетів капелюх; обличчя жінки ще й досі мало той самий жорсткий та підозріливий вираз. Я посадив її в один із фотелів і подбав, аби покійниця не впала, похилившись уперед.

Еккі притулився до одвірка, спостерігаючи за моїми діями.

– Оце так-так! Таж це – неначе сцена з якогось фільму жахів, – сказав він, киваючи головою спочатку на Каца, який без тями розпластався на ліжку, а тоді – на Блонді.

– Маю якось схилити цього типа до розмови, – відповів я. – Допоможи-но мені, Мо; спершу прив'яжімо його, якщо, бува, він захоче завдати нам клопотів.

Обличчя Еккі прояснішало.

– То ти збираєшся вибити з нього правду? – запитав колега.

– Еге ж. І збираюся вибивати її з нього доти, доки виведу його на чисту воду.

Еккі почухав голову й промовив:

– Ти, звісно, доскочиш халепи. Цей тип – чи не найбільший місцевий поганець. Він, певна річ, утне щось таке, що може вилізти тобі боком.

Я не завдав собі клопоту відповідати на цю заувагу. Було цілком зрозуміло, що вже вельми скоро навколо усієї цієї справи здійметься галас, та оскільки причиною цього галасу стане не хто інший, як я, мені було байдуже. Я обшукав Кацові кишені. І першим, на що натрапив, був згорток грошей. Мені не було потреби їх рахувати. Я знав, що це ті самі п'ять тисяч доларів, котрі Блонді поцупила в мене. Я показав той згорток Еккі, промовляючи:

– Ось і причина, чому він був тут. Просто набивав кишені, боягузливий нікчема.

– Залишиш їх собі?

Я заперечно похитав головою.

– Волію не ризикувати. Залишу їх там, де знайшов. Якщо мене розшукують копи, то ці гроші можуть стати для них чудовою зачіпкою, аби повісити усю цю справу на мене.

– Бачу, ти все продумав, еге ж? – сказав Еккі, захоплено поглянувши на мене. Зараз він вже був майже тверезий. Його сп'яніння минало, хоча й поволі.

– Іди до ванної кімнати та принеси кілька рушників. Я хочу зв'язати цього типа.

За мить Еккі повернувся з двома рушниками, промовляючи:

– А гарна ж у неї хата, скажи?

Я лише пробурчав собі під носа та забрав у нього рушники. Тоді порвав їх повздовж і скрутив ними Кацові руки. Еккі сперся на бильце ліжка та спостерігав. Я розумів, що колезі страшно, та він нічого не казав, а просто стояв і дивився. Я знав, про що він зараз міркує, – коли нам це не минеться, то потрапимо у велику халепу. Тож дійшов висновку, що з його боку було надзвичайно шляхетно пристати у цій справі на мій бік.

Я розмахнувся та двічі ляснув Каца по обличчю. Той поворухнув головою, промимрив щось, а тоді розплющив очі. Щойно побачивши мене, Кац різко сів на ліжку. Я поклав йому долоню на обличчя та штовхнув бандита назад. Хоча Кац тільки-но почав приходити до тями, проте був достатньо кмітливий, аби спробувати мене вкусити.

– Опануй себе, – сказав я йому. – Хочу, щоб ти дещо мені розповів. Коли маєш розум, то заговориш просто зараз, однак, якщо собі думаєш, ніби зможеш вийти сухим з води й так просто відмовчатися, то тут ти помиляєшся. У такому разі я просто виб'ю з тебе правду.

Кац із виразним тихим сичанням втягнув у себе повітря. Його очі були напівзаплющені, а рот перетворився на вузький розріз на обличчі.

– Ти божевільний, Мейсоне, що це все почав, – сказав він. – Ти, нікчемо, напевне мусиш бути божевільним, якщо думаєш, ніби тобі це так минеться.

Я не мав настрою ходити околяса з цим типом. Тож ударив бандита в обличчя, й тоненька цівка крові потекла з його носа та збігла до кутика губ. Кац висунув язика і ретельно облизав губи. Гадаю, цей парубок зненавидів мене так сильно, як взагалі міг ненавидіти.

Я сів на край ліжка коло нього і стиха промовив:

– Ти говоритимеш. Мені байдуже, навіть якщо для того, аби ти заговорив, мені доведеться рвати тебе на шматки. Так чи інак, а ти говоритимеш. Де моя дружина? Де Марді Джексон?

Цього він не знав. Побачивши вираз його очей, я відчув, як мене проймає холодом розчарування. Кац не казав нічого, та я знав, що він не блефує, бо бачив, що таке запитання його здивувало.

– Гаразд, – сказав я. – Спробую знову. Що за оборудка криється за корпорацією «Маккензі»?

Цього разу Кац поглянув на мене скоса, мовивши.

– Іди ти к бісу. Говорити мене не змусиш.

– Сядь йому на ноги, – сказав я Еккі.

Колега підійшов до ліжка з таким виглядом, наче я попросив його сісти на гримучу змію. Він не дивився на Каца, проте таки всівся на його ноги, притиснувши їх до ліжка.

Я зісмикнув шкарпетку з ноги Каца та поглянув на нього, сказавши:

– Дай знати, коли будеш готовий говорити. Я нікуди не поспішаю.

Потім видобув зі свого портсигара цигарку та запалив. Коли її кінчик зажеврів, я дістав цигарку з рота та підніс до Кацової ступні. Якби Еккі не сидів на його ногах, той тип, певно, підскочив би до самої стелі. Гадаю, усі ті круті хлопці – однаковісінькі. Він увесь аж скрутився, а на його обличчі рясно виступили краплини поту.

– Гаразд... гаразд... – хрипко промовив опонент. – Я говоритиму.

– Оце тобі й маєш, гримучий змій, – сказав я, звертаючись до Еккі. – Звичайнісінький тобі страхополох.

Еккі розправив плечі та глузливо посміхнувся, промовивши до Каца:

– Що, нікчемо, злякався. А ми ж за тебе ще навіть як слід не взялися.

– Облиш його, Мо. Наговориш цьому типові грубощів, то ще зажуриться й заплаче.

Кац просто лежав на ліжку та злостиво дивився на нас.

Я пожбурив цигарку в камін.

– Ну ж бо, розповідай. Що за оборудка криється за корпорацією «Маккензі»?

Минуло трохи часу, перш ніж я зумів витягнути з нього потрібні відомості, та, врешті-решт, мені це вдалося. Уся та схема виявилася доволі простою, треба було лише мати до неї ключа.

Корпорація «Тканини Маккензі» була велетенським посередником із купівлі та продажу краденого. Працювала уся ця схема таким чином: з великим партіями одягу та шовкових тканин, які імпортувалися з Китаю та Англії, до країни провозили контрабандою різноманітні крадені речі, ховаючи їх у тюках з товарами. У такий самий спосіб розмаїте добро, вкрадене в Америці, переправлялося до численних континентальних агенцій, що репрезентують фірму «Тканини Маккензі» за кордоном.

Спенсер був велике цабе. Саме він займався купівлею та продажом усього, що потрапляло до його рук від різноманітних банд, які діяли на всій території Штатів. І, з огляду на те, що більшість високопосадовців отримували від цієї фірми чималі хабарі у формі дивідендів, уся ця оборудка мала цілком законний вигляд.

Я розумів, що варто Кацові вирватися на волю – і вже ніщо не зупинить його від того, щоби прикінчити нас із Еккі. Тепер ми знали забагато, аби почуватися в безпеці. Був лише один можливий вихід – подбати, щоби Кац опинився за ґратами на час, достатній, аби я встиг розкрити цю злочинну оборудку та надати їй розголосу.

Я не уявляв собі, що зможу холоднокровно вколошкати Каца, проте тієї миті нічого іншого на думку не спадало. Еккі спостерігав за мною та зрозумів, про що думаю.

– Залиш це мені, – сказав він. – Гадаю, буде нескладно кинути його до буцегарні на двадцять чотири години.

Я суворо поглянув на нього, зауваживши:

– Двадцять чотири години – то не так багато. Більшу частину цього часу нам доведеться присвятити дії.

Еккі знизав плечима, проказавши:

– Але, гадаю, саме на такий час ми можемо його затримати. Тож мусимо поспішати довести справу до кінця.

Якби ми почали про це сперечатися, то лише змарнували би ще більше часу, тож я дозволив Еккі викласти свій задум.

– Ми відвеземо цього хлопця до поліційного відділку та подбаємо, аби його затримали за напад. Я можу замовити слівце перед сержантом, аби той трохи потримав Каца за ґратами. Той сержант – мій приятель, і він буде не проти, щоби бодай ненадовго запроторити ту мерзоту до камери.

Я рвучко підвівся на ноги.

– Гаразд... тоді ходімо.

Кац не чинив спротиву. Його руки досі були зв'язані за спиною, і він зійшов сходами разом із нами. Першим йшов Еккі, за ним – Кац, а останнім – я. Перш ніж покинути кімнату, я переконався, що ми не залишили по собі жодних викривальних доказів, завдяки яким слідчі могли би пов'язати смерть Блонді з нами. Кинувши останній погляд на нерухому постать у фотелі, я вимкнув світло та пішов за Кацом услід сходами.

Коли ми дісталися дверей, що вели на вулицю, я притиснув Кацові до спини його пістолета, застерігаючи:

– Не намагайся нічого втнути, братчику. Нам утрачати нічого, тож радо скористаюся з нагоди вгатити у тебе кулю.

Кац прошкандибав хідником і сів до автівки. Я вмостився коло нього, а Еккі сів за кермо.

– Якщо у нас ще залишилося питво, – сказав я, – гадаю, ковточок зараз не завадив би.

Еккі навпомацки понишпорив коло себе та похитав головою.

– Не лишилося нічогісінько, – зневірено відказав він. – А, нехай йому чорт!

– Ну, то рушаймо... що швидше ми здихаємося цього парубка – то краще.

Поки ми їхали до поліційного відділку, я поринув у роздуми. Перш за все я мав знайти Марді. Решта не важила, найголовніше зараз – знайти її. А вже тоді мені потрібно буде відшукати достатньо доказів, щоби покінчити зі злочинною оборудкою Спенсера та запроторити його за ґрати. Аби таке мені вдалося, то мав зробити це за двадцять чотири години. Непроста програма, та я мусив впоратися.

Якщо Спенсер не викрадав Марді, то хто? Можливо, я помилявся, думаючи, що Спенсер цього не робив, одначе Кац про таке нічого не знав, а він же ж був Спенсеровою правою рукою. Можливо, до викрадення причетні гладун та Ґас, але ж навіть тоді Кац про це знав би. Тож єдина річ, у якій я був упевнений, – Кац узагалі нічого не знав про долю Марді.

І раптом промайнула думка. Я немовби знову побачив перед собою налякане обличчя Марді га згадав те, що вона казала: «Ти не знаєш Сари Спенсер. Мені страшно. Вона не зупиниться ні перед чим».

Сара Спенсер! Я випростався на сидінні. Невже саме вона стояла за цим? Невже це вона забрала у мене Марді? Що більше я про це думав, то ймовірнішим таке видавалося. Доки ми дісталися поліційного відділку, мені вже нетерпеливилося навідатися до тієї жінки.

Еккі під'їхав до заднього входу та вийшов з автівки.

– Залишайся тут, – мовив він. – Я хочу пересвідчитися, чи все чисто.

Я подивився на Каца та штурхнув його попід ребра дулом пістолета, сказавши:

– Невдовзі матимеш чудовий тривалий відпочинок. Сподіваюся, тоді буде про що подумати за весь той час, коли сидітимеш у камері.

– Недовго вже тобі лишилося, Мейсоне, – відповів бандит, не дивлячись на мене. – Ти геть сказився, якщо думаєш, що можеш мірятися силою з цією фірмою. Та я ще зроду не бачив нікого, хто був би настільки близьким до того, аби стати трупом, як оце ти.

Коли він зняв цей тягар з душі, то засміявся. О, так, щойно цей тип зрозумів, що ми не збираємося його вколошкати, як до нього повернулася його витримка. Мені не подобався ані він, ані його сміх.

Повернувся Еккі та кивнув мені головою.

– Добре, що я вийшов, – сказав колега, притишивши голос. – У відділку був Лазард, що в карних справах є найбільш тямущим адвокатом з усіх, які мають практику в цьому місті. Якщо він зауважить нашого підопічного, то витягне його з буцегарні, та ще й так швидко, що у тебе в голові замакітриться.

Я неспокійно поглянув на Каца. Чимало залежало від того, чи вдасться нам затримати цього типа там, де він не зможе накоїти лиха.

– І де цей Лазард зараз? – запитав я.

– Він саме виходив із відділку. Зачекаймо, поки забереться геть, а тоді зайдемо.

Поки Еккі це промовляв, я побачив постать, що виходила через задні двері. Низеньку, огрядну постать із величезним кількагалонним капелюхом[57]57
  Йдеться про великі ковбойські капелюхи, що близько 1925 року дістали назву «десятигалонних капелюхів» (англ. ten gallon hats). Побутує кілька версій походження такої назви. Згідно з однією з них, у таких капелюхах за потреби можна було носити воду, тож назва «десятигалонний» натякає на велику місткість капелюха, хоча це – вельми перебільшено, адже 10 галонів дорівнюють 37,85 літра. Однак побутує інша, більш імовірна версія, за якою англійська назва ten gallon є просто перекрученою вимовою іспанського вислову tan galan – «дуже гарний», «чудовий». Хай там як, а такі капелюхи стали одним з атрибутів одягу ковбоїв загалом і мешканців південних штатів США зокрема.


[Закрыть] на голові. Кац помітив його одночасно зі мною та пронизливо закричав. Його вереск пролунав достобіса гучно.

Я рвучко обернувся та вдарив його що було сили. Гадаю, Кац очікував цього удару, адже пригнув голову, намагаючись ухилитися, і мій кулак угатив просто в його костисте чоло. Моєю рукою прокотилася хвиля пронизливого болю. Відчуття було таке, немов я вдарив у цегляну стіну. Та удар однаково був такий сильний, що оглушив Каца, і той зомліло повалився на подушки сидіння.

– Він наближається, – стиха мовив Еккі.

Лазард почув крик і зупинився, наслухаючи; відтак обережно рушив у наш бік. Еккі відійшов від автівки та зробив кілька кроків йому навперейми.

– Що тут коїться? – запитав Лазард.

Еккі заступив йому шлях.

– Нічого такого, що могло би тебе зацікавити, – коротко сказав він. – Ти краще йди собі, куди йшов, братчику. Не люблю тих, хто ставить забагато питань.

Лазард уважно придивився до нього.

– Овва, та це ж Еккі! – гукнув адвокат. – Якого біса ти тут робиш?

– Забирайся звідси, братчику, – терпляче мовив Еккі. – Ти мені заважаєш.

Цей Лазард і справді був тямущий чолов'яга.

– Якщо ви утримуєте когось усупереч його волі, то, гадаю, це саме те, що може мене зацікавити, – промовив він зі скреготливою ноткою в голосі.

Кац поволі приходив до тями.

– Дзявкни ще бодай раз – і цього пістолета запхаю тобі в писок, – дуже тихо попередив я його.

А тим часом Лазард намагався помалу обійти Еккі. З боку скидалося на те, ніби ці двоє виконують уповільнену версію якогось африканського танцю. І раптом Еккі розлютився не на жарт.

– Якщо ти негайно звідси не заберешся, – зненацька сказав він, – то отримати такої прочуханки, що довго пам'ятатимеш.

Погроза, котра бриніла в голосі Еккі, змусила Лазарда зупинитися та хутко відійти на два кроки назад.

– Та ти, певно, п'яний, – сказав він. – Будь обережний, Еккі, бо як поводитимешся так і надалі, то потрапиш у біду.

Лазард якусь мить нерішуче постояв на місці, а тоді розвернувсь і подався геть.

Ми стояли та мовчки дивилися, як він іде. Відтак я трохи розслабився та витер долоні об поли свого піджака.

– Не подобається мені це, Мо, – проказав до колеги.

Еккі стиха вилаявся.

– Маємо пильнувати за цим хлопцем. Я поки зайду до відділку та владнаю справу із сержантом, а ти зачекай тут.

Чекати довелося недовго. Незабаром Еккі повернувся. На його обличчі була напружена посмішка.

– Усе гаразд. Заводьмо його досередини.

Ми вивели Каца з автівки та перебігли з ним до будівлі поліційного відділку. Мені було неспокійно, допоки не допровадили бандита всередину, та навіть тоді я запитував себе, чи не ліпше було би відвезти його до іншого поліційного відділку, розташтованого понад річкою.

З прилеглої кімнати вийшов черговий сержант і привітався зі мною кивком голови. То був дебелий, червоноликий ірландець[58]58
  В оригіналі Mick – зневажливе прізвисько, що вживалося на позначення осіб ірландського походження.


[Закрыть] з холодними та жорсткими очима.

– Заховай-но цього парубка подалі з очей... Лазард може повернутися сюди будь-якої миті.

Сержант поглянув на Каца.

– Давно вже я хотів тебе злапати, – мовив він до нього. – Ведіть його сюди, хлопці. – І сержант ногою розчахнув інші двері та повів нас довгим коридором.

Зненацька Кац зігнувсь удвоє, рвучко розвернувся та кинувся до дверей, що вели на вулицю. Я очікував чогось подібного, проте не думав, що він рухатиметься так швидко. Бандитові майже вдалось утекти. Кац дістався до дверей, встиг їх відчинити та вже вискочив було назовні, коли я кинувся вперед, обіруч схопив його за ноги, і ми разом із гуркотом повалилися додолу.

Сержант побіг одразу за мною й приспів саме вчасно. Ми з ним схопили Каца та затягли його назад до поліційного відділку. Бандит пручавсь, як безумець, і кричав не своїм голосом. Я спромігся на секунду звільнити руку та зацідив йому в щелепу. Кац обм'як. Сержант ухопив його та поволік далі коридором, тоді кількома сходинками униз і, зрештою, до великої порожньої кімнати.

За хвилину-другу повернувся Еккі. Він мав схвильований вигляд.

– Лазард усе це бачив, – сказав він. – Я помітив його на тому боці вулиці.

Сержант оскаженів від люті. Він ухопив Каца за барки й трусив ним туди й сюди, а тоді звалив на підлогу, неначе торбу з вугіллям.

– Пате[59]59
  Пат – скорочена форма чоловічого імені Патрик.


[Закрыть], пильнуй його гарненько, – звернувсь до поліціянта Еккі, – бо як даси Лазардові щонайменшу нагоду – він витягне цю падлюку звідси.

Сержант лише похитав головою на ті слова.

– Цей тип залишиться тут до завтра, до цієї самої години, – відказав він. – Сюди ніхто не прийде. Я маю ключа, і цей щуряка може волати донесхочу, хай хоч лусне від крику... однаково ніхто його не почує.

– Що ж, гадаю, наразі ми залишимо тебе побавитися з ним, – сказав я. – А завтра прийдемо та висунемо цьому типові обвинувачення.

Та сержант мене вже навіть не чув. Він повільно наближався до Каца, тримаючи перед собою стиснуті кулаки, а з глибини його грудей долинав низький, схожий на гарчання звук.

Ми з Еккі вийшли з кімнати, відгородившись дверима від жахливого завивання, що несподівано вирвалося з Кацової горлянки.

Розділ дев'ятнадцятий

– Ну от усе й почалося, Ніку, – сказав Еккі. – Тепер вороття немає, мусимо довести цю справу до завершення.

– Думаєш, той Лазард спробує витягнути Каца з-за ґрат?

– Гадаю, він зустрінеться зі Спенсером. Такі хлопці, як цей адвокат, завжди воліють ускочити в будь-яку халепу обома ногами.

Я підійшов до автівки.

– Слухай, Мо, покласти край цій оборудці мусимо якнайшвидше, поки Каца не витягли з буцегарні. Рушай до Федерального бюро[60]60
  Федеральне бюро розслідувань або ФБР (англ. Federal Bureau of Investigation, FBI) – агентство Міністерства юстиції США, яке служить у ролі федерального кримінального слідчого органу і внутрішньої розвідки. Уповноважене боротися зі злочинністю на всій території США.


[Закрыть] та розкажи їм усе. Подбай, аби сержант цієї-таки ночі передав Каца федералам. Щойно цей покидьок буде у них, Лазард уже нічим йому не зарадить.

Еккі зсунув капелюха на потилицю.

– А ти що збираєшся робити?

– Шукатиму Марді, – похмуро відказав я.

– Авжеж... але де саме? Ти ж не можеш просто кружляти містом. Тобі потрібна якась система.

– Ми з тобою ще не мали нагоди завітати до Сари Спенсер, – мовив я. – Це лише здогад, але ладен заприсягнутися, що він правильний. То вона десь переховує Марді.

І тоді я переповів Еккі ту історію, що почув від Марді. Розповів йому про те, як Сара Спенсер вписувалася у цю схему, і про те, чому думаю, що саме вона викрала Марді.

– Сара Спенсер у розпачі, тож і почала діяти на відчай душі, – підсумував я. – Ладен закластися, вона розраховує, що змусить мене спричинити багато клопоту її чоловікові, якщо забере у мене Марді. Що ж, ця бестія має слушність, одначе більше вона не залишатиметься осторонь. Я збираюся залучити її до цієї справи та завдати чимало клопоту їй самій.

Еккі слухав мою розповідь з відвислою щелепою. Коли я договорив, він похитав головою.

– Ні... ця історія не тримається купи, – сказав колега. – Сара Спенсер не могла такого зробити, просто не подужала б. Я її бачив, а ти – ні. Вона просто дурна білявка з мозком, як у корови, та моральними засадами, як у вуличної шльондри. Крім того, вона до нестями кохає Спенсера. Ні, я не можу повірити у цю історію.

Я знизав плечима, заперечивши Мо:

– Ти не можеш знати усього. Хай там як, а я збираюся зазирнути до цієї жінки – ану як зможу щось дізнатися.

Еккі скривився, та не сказав нічого. Було видно, що він думає, ніби я пішов хибним слідом. Але я був упевнений, що маю звідкілясь почати пошуки Марді. Якщо Сара Спенсер була тою жінкою, яка мені телефонувала, то їй доведеться дещо мені розповісти, перш ніж переконаюся, що вона справді не причетна до викрадення Марді.

Я злегка штурхнув Еккі й мовив:

– Ну, тобі вже час рушати, і нехай твоїй розповіді повірять...

Та Еккі досі стояв на місці.

– Як багато я маю розповісти цим федералам[61]61
  В оригіналі – G-men (скорочення від government men, дослівно – «люди уряду») – американське сленгове слово, що вживається на позначення агентів Федерального уряду США, насамперед на агентів Федерального бюро розслідувань.


[Закрыть]?

– Розкажи їм усе те, що нам розповів Кац. Цього буде достатньо. Не розповідай їм про Блонді та не згадуй про Марді. Просто рознеси вщент оборудки «Тканин Маккензі» – це все, що ти маєш зробити.

Еккі кивнув.

– Наскільки ти взагалі хочеш бути причетним до цієї справи?

Я поміркував над цим питанням.

– Авжеж, маєш слушність. Гадаю, краще буде, якщо ти не згадуватимеш мене. На мене й без того чекає чимало справ, тож я просто не матиму часу сидіти на місці та відповідати копам на бісову купу дурних запитань.

Еккі зрушив з місця.

– Візьми мою автівку, – сказав він. – А я упіймаю таксі. Бережи себе, друже, гаразд? Не починай нічого, чого не зможеш закінчити. То надто вже крута банда, щоби бути з нею необачним.

Я легенько штовхнув його у плече.

– За мене не хвилюйся, – запевнив колегу. – Я буду обачним. Коли залагодиш усі справи з копами, повертайся до новинарської кімнати – я зателефоную тобі туди.

Я заліз до автівки та перемкнув передачу. Еккі став на розі вулиці та здійняв руку, прощаючись, коли я проїздив повз нього. Хоч я тоді цього не знав, та побачитися з цим хлопцем мені судилося лише через кілька тижнів.

Спенсер мав шикарний будинок неподалік міського парку. Я швидко дістався туди, під'їхав до протилежного боку вулиці та вимкнув двигун. Будинок стояв посеред кількох акрів землі та був оточений великою кількістю дерев і кущів, які більш-менш приховували його від вулиці.

Я розчахнув дверцята та вийшов. Переходячи на інший бік вулиці, поглянув на велику браму маєтку та сказав собі, що не підходитиму до будинку під'їзною доріжкою і не дзвонитиму в дзвоник. Я збирався заскочити ту жінку зненацька. А тоді сталося дещо таке, що заскочило зненацька мене самого. Електричний клаксон автівки Еккі зненацька здушено захрипів, неначе хтось на нього легенько натиснув. Я хутко озирнувся на авто, і моя рука сягнула до кишені штанів, у якій лежав пістолет Каца. У довколишній темряві можна було розрізнити лише те, що в автівці хтось сидить.

Витягнувши пістолета й тримаючи його напоготові, я знову перейшов вулицю. Прямував уперед на негнучких ногах, очікуючи на постріл і порцію свинцю. Коли я наблизився до автівки, хтось тихо покликав мене на ім'я.

– Ніку... усе гаразд... Ніку... це я.

Це й справді була вона. Марді сиділа, скулившись на сидінні, та пильно дивлячись на мене крізь відчинене вікно. Її обличчя було бліде та налякане.

Я застиг на місці, тримаючись за дверцята автівки, та дивився на неї. Просто не годен був повірити своїм очам.

– Марді... – тільки й спромігся вимовити я.

– Так... будь ласка, сідай досередини. Ми мусимо поїхати звідси, Ніку, і поїхати якомога швидше. – Наполегливість, що звучала у її голосі, змусила мене діяти. Я відчинив дверцята автівки та прослизнув за кермо. Тоді обійняв Марді та відчув, як вона тремтить.

– Але ж, моя мила... що сталося? Що ти тут робиш? – запитував я, обіймаючи дружину однією рукою та намагаючись пригорнути до себе.

Вона випручалася з моїх обіймів з такою несамовитою силою, що я неабияк здивувався.

– Ніку, зараз не час для розмов. Забери мене звідси... – сказала Марді. У її голосі бриніла висока нота істерії.

Я схилився над кермом і завів двигун, а тоді рушив з місця та покотив автівку вулицею. Їхав повільно, але не зупинявся.

– Куди ти хочеш поїхати, крихітко? – запитав дружину. – Ти лишень заспокойся, а я відвезу тебе туди, куди захочеш.

– Я така налякана. Ніку, ми мусимо поїхати звідси якнайдалі. Не говори до мене зараз, просто забери мене звідси... байдуже, куди, просто забери мене якнайдалі звідси.

Я втопив педаль газу, й авто набрало швидкості. Ставити Марді запитання видавалося марним, поки вона перебувала в такому стані. Певно, з дружиною сталося щось погане, якщо вона така налякана. Я виїхав на дорогу, що вела з міста. Отак і сидів, тримаючи кермо, дивлячись на дві яскраві калюжі світла, що їх відкидали поперед мене фари автівки, та запитував себе, що усе це могло значити. Я відчував, як тремтить Марді, сидячи коло мене, але на неї не дивився. Бо вважав за краще не турбувати дружину, а зачекати, поки вона заспокоїться.

І лише коли ми залишили місто на кілька миль позаду та виїхали на дорогу, що пролягала через пустелю, Марді помалу почала відпружуватись. Я відчув, як тривога поволі покидає її, а дрож поступово стихає. Я простягнув руку, знайшов долоню Марді та стиснув її. Вона була холодна, проте міцно стискала мою, тож зрозумів, що між нами все гаразд.

– Крихітко, може, зупинимось і трохи поговоримо? – запропонував дружині. – Не можемо ж ми отак цілу ніч їхати світ за очі.

– Не зупиняйся, Ніку... ми мусимо поїхати набагато далі, – сказала вона. – Будь ласка, їдьмо далі.

Марді похилилася на моє плече, і я обійняв її однією рукою.

– Що ж, якщо вже так цього хочеш, то поїдемо далі, – погодивсь я.

І ми поїхали. Невдовзі Марді заснула. Я відчував її легкий подих на своїй долоні. Пересвідчившись, що дружина міцно заснула, зменшив швидкість. Я не знав, куди ми прямуємо, і мені не хотілося застрягнути посеред шляху без краплі бензину. Власне, пального було ще досить, аби здолати чималий шмат дороги, та хотів спершу поговорити з Марді, а вже тоді рушати далі.

Пустельне шосе простягалося на кількасот миль крізь піски та чагарники, проходило через невеличке містечко, що звалося Платтсвіль, а тоді прямувало далі, аж ген до самого Тихого океану. Просто собі довга стрічка пласкої та монотонної дороги, що сполучає невеличкі провінційні містечка, нанизуючи їх один по одному, неначе разок погано припасованих намистин.

Я поглянув на годинник. Щойно перейшло за другу годину ночі. Зміркував, що дістануся Платтсвіля десь за годину. Постановив собі, що не поїду далі того Платтсвіля, не з'ясувавши, що ж так налякало Марді. Можливо, поспавши, вона опанує себе.

Тож я поїхав далі, дещо збільшивши швидкість. О цій досвітній порі з пустелі здіймався вітер, і я вже починав мерзнути. Страшенно хотілося випити, а на додачу мене почала брати дрімота. Сказав собі – хай що буде, а я таки зупинюся у Платтсвілі.

Моє припущення, що дістануся містечка за годину, було доволі точним. Стрілки годинника на панелі приладів показували чверть по третій, коли я помітив кілька вуличних ліхтарів Платтсвіля. Тоді відпустив педаль зчеплення та зупинився на узбіччі. Легкий посмик автівки розбудив Марді, й вона нервово випросталася на сидінні.

– Усе гаразд, крихітко, – швидко запевнив дружину. – Ми майже дісталися одного містечка. Я подумав, що, може, ти зі мною все обговориш, перш ніж ми поїдемо далі.

Вона визирнула у вікно, відтак обернулася до мене та поклала свої долоні на мою руку.

– О, Ніку, як добре, що ти зі мною, – сказала Марді доволі рівним голосом, і стало зрозуміло, що до неї повернулося самовладання.

Я запалив дві цигарки і дав одну Марді.

– Ми здолали чималий шлях, – звернувсь до неї. – Тож тобі не треба більше боятися.

Дружина похитала головою.

– Ні, зараз зі мною все гаразд. Я була така налякана, Ніку. Хотіла утекти якнайдалі. Я не хочу повертатися. Пообіцяй мені, що ти більше ніколи не повернешся до того міста.

Я поплескав її по руці.

– Ну ж бо, годі тобі. Тепер усе гаразд. Ми очистили місто від тієї банди. Тобі більше немає потреби хвилюватися. Ми передали усю ту справу Федеральному бюро розслідувань, тож тепер це клопіт федералів...

Марді схопилася за мою руку.

– Усю ту справу? – перепитала дружина й знову затремтіла. – Іти мусиш у ній фігурувати?

– Заспокойся. Від цього розслідування я триматимусь осторонь. Усе зробить Еккі. Ми з тобою будемо непричетні.

Марді глибоко вдихнула.

– Зрозуміло, – сказала дружина.

– Я мушу знати, що сталось у будиночку.

Вона обернулась та поглянула на мене.

– Що сталося? Що ти маєш на увазі, запитуючи мене, що сталося?

Я трохи розвернувся на сидінні.

– Куди ти зникла? Я повернувсь до будиночка, а тебе там не було.

Марді тремтіла.

– Ні... Я злякалася та втекла звідти.

– Що ж тебе так налякало, мила? Куди ти втекла?