Текст книги "Джеймс Гедлі Чейз. Ось ваш вінець, леді"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 14 страниц)

– Я не хочу про це говорити, Ніку. Чи не могли б ми просто їхати далі?

Я обійняв дружину та розвернув обличчям до себе, промовивши:

– Вибач, крихітко, та це серйозно. Коли я повернувсь до будиночка, то не знайшов тебе, натомість знайшов мертву Блонді.

Я відчув, як тіло Марді заціпеніло.

– Мертву? Ти хочеш сказати, що її хтось убив?

– Так... хтось її убив.

Марді тихо заплакала.

– О, Ніку, а вона ж прийшла, аби мене застерегти. Вона прийшла та попередила, що вони йдуть по мене. Я так злякалася, що побігла до лісу, а її залишила у будинку. Блонді повідомила: Кац сказав їй, що Спенсер хоче прибрати нас зі свого шляху. Запевняла – Спенсер думає, що ми з тобою забагато знаємо і що Кац вже виїхав до нашого будиночка.

– Але ж Спенсер не знав, що ми живемо у тому будиночку, – заперечив я.

Марді опустила голову.

– Він знає усе... кажу тобі, він знає все.

Я пригорнув дружину, заспокоюючи:

– Ну, зараз це йому анітрохи не допоможе. Цьому типові буде непереливки, коли федерали прищемлять йому хвоста. Слухай, крихітко, може, ми зупинимося у цьому містечку, доки ту банду розіб'ють ущент, а тоді зможемо повернутися додому та почати все спочатку?

Марді похитала головою.

– Я не можу думати про це зараз. Розкажи мені про ту жінку... що з нею сталося, Ніку? Ти повідомив поліцію?

Я бачив, що вона не заспокоїться, поки не почує від мене усієї історії. Тож, оминаючи бридкі деталі, розповів дружині про те, як повернувся до рибальського будиночка, як думав, що її вбили, як знайшов Блонді та що сталося потім. Марді сиділа, ховаючи від мене своє обличчя та тихо плакала.

– Отак воно й було, мила, – завершив я. – І тобі нема чого плакати. Може, вона й прийшла для того, щоби тебе застерегти, та однаково її рано чи пізно спіткала би така доля. Блонді була грубою дівкою, й тобі не варто за нею побиватися.

Марді приклала хустинку до носа, зиркнула в мій бік блискучими очима й запитала:

– Що змусило її отак прийти до нашого будиночка і ризикувати власним життям заради мене?

Я схилився до керма та завів двигун, промовивши.

– Хтозна. Я ніколи б не подумав, що вона на таке здатна.

Щойно рушивши автівкою з місця, мені сяйнула інша думка.

– А як ти знала, що я приїду до Сари Спенсер?

– Я мусила ризикнути... Я не знала напевне, чи ти туди приїдеш, проте не знала, де ще зможу тебе знайти. Тому й подумала, що, повернувшись до будиночка та не знайшовши там мене, ти рано чи пізно поїдеш додому до Сари Спенсер.

– Це дуже розумно з твого боку, крихітко, – захоплено сказав я. – Це дуже розумно.

Потому ми їхали мовчки. Я розумів, що Марді досі напружена. Гадаю, її неабияк приголомшила новина про смерть Блонді. Я тішився, коли ми, зрештою, в'їхали у Платтсвіль та знайшли місцевий готельчик, у якому могли би зупинитися.

Хлопець за стійкою готелю був на три чверті мертвий, та однієї чверті життя йому вистачило, щоби забезпечити нас із дружиною спальнею, а мене – випивкою. Коли ми залишилися самі, я припав до пляшки так сильно, як не припадав до більшості пляшок. Марді занурилась у велике, старомодне ліжко. Від утоми її голова сама хилилася на подушки.

Я кинув на неї єдиний погляд і прийняв рішення.

– Вкладайся просто зараз і спи. А я тим часом зателефоную Еккі та повернуся. Ну ж бо, мила, дозволь мені спершу подбати про тебе.

Марді підвела голову.

– Усе гаразд, Ніку, сходи зателефонуй, а я вже якось дам собі раду. Ну ж бо, що раніше ти підеш, то раніше повернешся.

Це було слушно, тож я залишив дружину та спустився сходами, аби зателефонувати Еккі. Цей хлопець був сповнений новин. Він не дав мені ані найменшого шансу розповісти, де перебуваю, а відразу почав викладати свою історію.

– Ох, що я тобі розкажу! Таж нічого подібного не траплялося ще з часів пожежі у Сан-Франциско[62]62
  Йдеться про катастрофічну пожежу, що сталася в часи Каліфорнійської золотої лихоманки. Тривала з 3 по 4 травня 1851 року та знищила три чверті міста Сан-Франциско.


[Закрыть]! – репетував Еккі в слухавку. – Ти мусиш про це почути, і то швидко. Так от, оборудки «Тканин Маккензі» було викрито, й зчинилася така буча, аж пекло сміється! Отож, подавсь я до Бюро та дав їм, над чим попрацювати. Одначе спершу федерали не йняли мені віри, думаючи, що я налиганий. Та ті хлопці мене знають, отже, зрештою вирішили-таки щось зробити. Тож ми усі рушаємо до поліційного відділку, щоби зазирнути до Каца. Божечку, але ж той сержант його й віддухопелив! Кац був у такому стані, що йому було вже геть не до жартів. То він просто розкрив рота та вже його не стуляв. Цей тип розповідав усі таємні відомості тієї банди так швидко, що федерали не встигали за ним записувати. А тоді вони вивели його назовні. Гадаю, ніхто, крім мене, не здогадувався, що вони таке зроблять, та я тоді цим питанням не переймався. Отже, вони пішли, а я вирішив залишитися у відділку, поки федерали усе владнають. Я хотів отримати історію і, хай йому грець, я її отримав. Щойно федерали вивели Каца з відділку, як наскочили бандити з кулеметами Томпсона[63]63
  Thompson М1 – американський пістолет-кулемет, розроблений Джоном Томпсоном у 1916 роді, широко застосовувався під час Другої світової війни. Втім, пістолет-кулемет Томпсона активно використовувався вже під час Сухого закону 1920-1933 років у США, ставши улюбленою зброєю Гангстерів і діставши прізвисько «Томміган».


[Закрыть] та відкрили по них вогонь. Каца просто нашпигували свинцем, і він упав на землю мертвий. Тоді один із федералів також дістав кулю, та двоє інших почали гатити у відповідь зі своєї артилерії, й на вулиці зав'язалася Грандіозна стрілянина, під час якої твій вірний слуга зателефонував до новинарської кімнати та горлав у слухавку останні новини, достоту як той коментатор, що веде трансляцію з місця події.

Кажу тобі, то були незабутні п'ять хвилин, які вирішили хід цієї справи. У Федеральному бюро так розлютилися, що влаштували справжнісіньку облаву – вдерлися одночасно до маєтку Спенсера, до контори «Тканин Маккензі» та на причал Венсді. Це була величезна чистка. Федерали пов'язали їх усіх – Спенсера, Ґаса, того малого гладуна та все їхнє бандитське кодло. Вони мають достатньо доказів, аби запроторити усю ту банду за ґрати на п'ятдесят років, а я маю пречудову історію. І вже за кілька годин вона буде надрукована у свіжих числах газети.

– Чудова робота! – сказав я. – Ти ж не згадував мене?

– Авжеж ні, ти у тій справі жодним чином не фігуруєш... як ти й просив. Слухай, братчику, я надзвичайно радий, що Кац отримав по заслузі, інакше він повісив би на тебе вбивство Блонді. Я страшенно боявся, що він одразу ж про це заговорить, але, певно, його думки були зайняті власними клопотами, тому він про Блонді не згадав.

Я стояв, тримаючи слухавку в руці та відчуваючи, як поза спиною пробігає мороз. Через Каца я міг потрапити у велику халепу. Тому був радий, що його вбили. Той тип мені ніколи не подобався.

– Ну, гаразд, Мо, – звернувся до колеги. – Піду вже до ліжка. Слухай, я знайшов Марді. Ми з нею на деякий час заляжемо на дно. Я стежитиму за новинами у газетах і, коли завершиться судовий процес, ми повернемося до міста. Мені не хочеться, аби мою крихітку в усе це втягнули, тож не ризикуватиму.

– Ти до цієї справи непричетний, тож нехай так і залишиться, – погодився Еккі. – Переказуй Марді мої найтепліші вітання та подбай про неї там, волоцюго ти такий... вона – чудова дівчина.

– Чи ж я і сам того не знаю. Ну, бувай, друже. Бережи себе, – сказав я та повісив слухавку.

Я побіг сходами нагору та увійшов до спальні. Марді сиділа на ліжку та чекала на мене. З напруженого виразу її очей я здогадався – щось не так. Але про ці свої спостереження нічого їй не сказав, а просто став роздягатися, повідаючи:

– Я поговорив з Еккі. Він аж нетямиться від збудження. Усю ту злочинну оборудку розкрито. Спенсер – у в'язниці. Вся їхня банда – у в'язниці, тож нам з тобою більше нема потреби хвилюватися.

– Чи Лі Кертіс теж у в'язниці? – запитала дружина.

Я завмер, тримаючи в одній руці свої штани, та уважно поглянув на Марді.

– Лі Кертіс? Навіщо тобі хвилюватися щодо нього? Еккі сказав, що усі вони – у в'язниці.

– Та чи сказав він, що Лі Кертіс також у в'язниці? – голос Марді став майже жорстким.

Я підійшов до неї та сів на ліжко.

– Чому ти цікавишся ним... більше, ніж рештою?

Марді якось дивно на мене поглянула, а тоді похитала головою.

– Мені просто захотілося знати.

Щось крилося за цим питанням, однак я не хотів на неї тиснути.

– Еккі не згадував про Кертіса, та будь певна, федерали подбали й про нього.

– Ох, – промовила дружина безживним голосом і заходилась ретельно розглядати свої нігті. Я сидів на ліжку в самих трусах і почувався жахливо через оцю недоговореність, а на додачу розумів, що не зможу заснути, доки всього не з'ясую.

– Крихітко, скажи мені, у чому річ, – лагідно попросив Марді.

Дружина поглянула на мене. Її очі були великі та налякані.

– Ніку, ти мене кохаєш? – запитала вона. – Чи ти справді мене кохаєш? Питаю не про учора чи сьогодні, а про те, чи кохатимеш ти мене завтра й усі прийдешні позавтра?

Я накрив її долоні своєю.

– Марді, ти для мене – все, – сказав я, бо саме так і було.

– Чи зробиш ти для мене одну ласку? – запитала дружина. – Дещо велике, дещо таке, що доведе твоє кохання до мене?

Я кивнув.

– Авжеж, але що саме?

– Я хочу, щоб ми з тобою поїхали далеко звідси. Щоб більше ніколи не поверталися до цього штату. Поїхали далеко на південь і почали усе наново... чи підеш ти на таке заради мене?

– Ти маєш на увазі, поїхати й ніколи не повертатися до нашого міста? – перепитав я.

– Так.

– Але ж, Марді, ми маємо на щось жити. Там усі мої зв'язки. Я вже так давно живу там. Мене там знають. Ми з тобою триматимемося подалі від міста, поки триватиме судовий процес, але якщо я збираюся заробляти достатньо грошей, то заробляти їх зможу не деінде, а саме там.

Марді похитала головою.

– Гроші нічого не важать. Я маю все, що нам потрібно. – Вона витягла з постелі довгого конверта й поклала його мені у долоню. – Поглянь, це – для тебе.

Немов у якійсь нестямі я відкрив конверта та витрусив з нього паку облігацій[64]64
  Облігація (від лат. obligatio – зобов'язання) – цінний папір, що підтверджує внесення його власником певної суми грошей до банківської установи та передбачає обов'язок держави чи корпорації, яка цю облігацію видала, у передбачений угодою термін виплатити власнику облігації її номінальну вартість та певний фіксований відсоток.


[Закрыть]. Їхня вартість становила двадцять тисяч доларів. Я відштовхнув облігації від себе й сидів, трохи ошелешений, та дивився на Марді.

– Вони – мої, – дивним тоном сказала дружина. – Вони – для нас з тобою... з ними ми зможемо поїхати геть і почати все спочатку.

– Але ж, Марді, це велика сума грошей для такої дівчини, як ти. Яким чином ти їх отримала?

– Працюючи на «Тканини Маккензі». Я заощаджувала та дослухалася до порад. Спенсер вкладав для мене гроші до банку...

– Зрозуміло.

Марді заплакала.

– Скажи, що ти візьмеш ці гроші та поїдеш зі мною якнайдалі, прошу тебе, Ніку...

Засунувши конверта під подушку, я ліг на ліжко коло Марді й промовив:

– Може, ця розмова зачекає до завтра? Зранку поговоримо на свіжу голову.

Я відчув, як напружилась Марді.

– Ні, – відказала вона, – поговорімо зараз. Я не зможу заснути. Я мушу знати напевно. Це так важливо для мене.

– Але чому, Марді? Чому тобі так хочеться сховатися?

– Ніку, ти втратиш мене, якщо повернешся до того міста, – сказала дружина й зненацька ридма розридалася. – Я не можу сказати, чому, але маю передчуття, що так воно й станеться. Ти мусиш відповісти мені просто зараз.

І позаяк ніщо насправді не мало для мене ваги, окрім її щастя, та позаяк знав, що вона кохає мене так само сильно, як я кохаю її, то дав Марді обіцянку, що поїду з нею та не вертатимусь назад.

– Ти справді підеш на це? – запитала дружина.

– Авжеж, – запевнив її. – Ми візьмемо автівку та поїдемо до узбережжя. Знайдемо собі десь коло моря невеличкий будиночок із садком та й житимемо там. Лише ти і я.

– І ти будеш щасливий?

– Аякже, я буду щасливий. Я знайду, чим зайнятися. – І, лежачи отак у темряві, я несподівано відчув, що цей задум мені подобається. Ми мали гроші, ми збиралися туди, де яскраво сяє сонце, і ми мали одне одного.

Розділ двадцятий

Ми винайняли собі будинок за кілька миль від Санта-Моніки[65]65
  Санта-Моніка (англ. Santa Monica) – місто в окрузі Лос-Анджелес, що у штаті Каліфорнія, США.


[Закрыть]. Він був невеликий, проте гарний – у таких будиночках кінозірки зазвичай проводять вихідні. Ми просто закохалися у нього, щойно побачивши. Коло дому був садок, який сягав мало не до самого моря, і, якщо вам хотілося скупатись, ви просто відчиняли браму у стіні та ступали на гарячі жовті піски. Море було просто коло дому.

У будинку було дві спальні та велика вітальня, що виходила на кружґанок. Садок був достатньо великий, аби наша домівка не проглядалася з дороги. Комірне було чимале, та ми не думали двічі – ми обрали цей дім.

Можливо, я мав би почуватися мерзотником, приймаючи від Марді усі ті гроші, однак таким не терзався. Якби ці гроші були моїми, то хотів би, щоб Марді розділила їх зі мною. Так, ці гроші були її, та я не збирався псувати наші стосунки, відмовляючись розділити їх з дружиною. Ми чудово провели час, наводячи лад у будинку. На це у нас пішов тиждень, і ми все зробили самі, навіть оздобили нашу домівку килимами. Закінчивши з цим порядкуванням, ми надзвичайно тішилися результатом.

Переїзд до моря пішов Марді на користь. Десь за тиждень у ній почали відбуватися відчутні зміни. З її обличчя зник той змучений, напружений вираз, який уже починав мене турбувати, і вона дуже швидко засмагла завдяки яскравому сонцю та морському повітрю. Марді була щаслива і я теж. Гадаю, що ніколи не почувався щасливішим, ніж тоді.

Щоранку ми прокидалися та йшли купатись у морі. Це було так чудово – плавати у тих глибоких блакитних водах, де ніхто нас не бачив і де були лише ми з Марді, заколисані морськими хвилями. Дружина носила білий купальний костюм, у якому її фігура мала ще кращий вигляд, а це, скажу вам, було неабищо. Вона ніколи не завдавала собі клопоту носити шапочку для купання, і ми тішились одне одним, забувши про цілий світ.

Якось, за кілька тижнів по тому, як ми оселились у нашому новому будинку, Марді сказала мені:

– Ніку, ти мусиш почати працювати.

Я щойно вийшов з моря і, надто лінивий, аби витиратися насухо, лежав на піску, дозволяючи спекотному сонцю робити це за мене.

– Що ж, я не проти, – відказав дружині. – Пошукаю собі якусь роботу, побачимо, що можна буде тут знайти.

Марді стала на коліна наді мною. Вона занурила коліна та стегна у м'який пісок, а руки схрестила на подолі свого купальника.

– Ніку, я от про що подумала. Чому б тобі не написати книжку?

Я підвів очі та, кліпаючи, витріщився на неї.

– Але ж, хай йому чорт, я не вмію писати книжок.

Марді похитала головою.

– Але ж ти ніколи не пробував, – мовила вона, і це була правда. – Поглянь-но лишень, як продаються деякі романи. То чому б і тобі не спробувати та не подивитися, що з того вийде?

– Еге ж, але поглянь-но, яких невдач зазнають деякі автори, – відказав я. – Ні, гадаю, письменство – то не найкращий заробіток.

– А чому б тобі не написати роман про газетяра? – запитала дружина. – Невже думаєш, що тобі не вдасться?

Щось у цих міркуваннях таки було. Я сів і замислився над поданою ідеєю. Еккі мав достатньо журналістського досвіду, щоби заповнити три книжки, та й у моїй практиці траплялося чимало цікавого. Марді побачила, що я з прихильністю поставився до її задуму, і її охопило радісне хвилювання.

– О, Ніку, хіба не чудово було б, якби ти взявся до написання книжки? Тоді ти міг би не полишати мене, правда ж? Я б готувала тобі їсти та сиділа би поруч, штопаючи твої шкарпетки, а ти міг би працювати...

Я усміхнувсь до неї, промовивши:

– Звучить не надто чудово для тебе.

Марді підвелася на ноги.

– Залишайся тут і подумай над моєю ідеєю, Ніку. А я піду до будинку та приготую сніданок. Потім тебе погукаю.

Шо ж, я таки подумав. І що більше думав, то більше ця ідея мені подобалася. Ще до того, як Марді покликала на сніданок, мені вже нетерпеливилось узятися до роботи. Я повернувся до будинку, похапцем проковтнув свій сніданок і заходився працювати. Витратив цілий ранок, аби розробити загальний задум книжки, і, коли закінчив, вона видалася мені цілком непоганою.

Я подався до Марді, яка саме була на кухні, та виклав їй синопсис майбутньої книжки. Дружина притулилась до кухонного столу, і її очі розширилися та заблищали від радісного збудження. Марді відчувала таке саме завзяття, що й я.

– Гаразд, мила, – сказав я, закінчивши. – Наступний крок – дістати друкарську машинку – і можу братися до написання книжки.

На те, щоби написати книжку, у мене пішло два місяці, і, якби не Марді, не дописав би її ніколи. Я застряг на самій середині та вже геть утратив терпець, але дружина наполягала, аби довести справу до кінця. Тож зрештою я таки дописав ту книжку. Марді так на неї очікувала, що я просто не наважився кинути справу на півдорозі. А дописавши, перечитав книжку та зрозумів, що у мене таки дещо вийшло. Звісно, вона не стала би однією з найбільш продаваних книжок, одначе була доволі непогана.

– І це – лише початок, – сказала Марді. – Ти писатимеш дедалі більше й невдовзі станеш знаменитим.

Я усміхнувся до неї.

– Не покладай на це аж так багато надій. Можливо, той рукопис повернуть мені зі звичним листком відмови.

Та дружина вірила у мене. І рукопис мені не повернули. Минуло кілька місяців по тому, як я надіслав його поштою до одного видавництва у Нью-Йорку, і на мою адресу прийшов лист від редакції, у котрому повідомлялось, що рукопис їм сподобався, тож запрошували мене приїхати і зустрітися особисто.

Я не очікував отримати відповідь гак швидко, і коли вона надійшла, ми з Марді саме займалися фарбуванням фасаду будинку. Дружина наполягала, аби я поїхав, а вона залишиться і завершить роботу самотужки. Я розумів, що можу зоставити її саму і з нею все буде гаразд. Судовий процес у справі «Тканин Маккензі» було завершено, і все владналося. Спенсер і його банда отримали вироки та надовго потрапили за ґрати. І хоча спочатку Марді була доволі пригнічена, зараз вона вже майже забула про всю ту справу.

Тож я сів до потяга, що прямував на схід, і залишив дружину саму. Видавці були до мене дуже прихильні. Вони виплатили мені вельми щедрий аванс й уклали зі мною контракт іще на дві книжки. Я не збирався марнувати час, вештаючись Нью-Йорком, тому, щойно підписавши контракт, узяв таксі та подався на центральний вокзал. Приїхавши туди, дізнався, що потяг до Санта-Моніки прибуде на станцію лише за дві години, тож я завітав до бару, аби трохи випити, перш ніж вирішити, де провести час, який залишався до відправлення потяга. Коло шинквасу стояв полковник Кеннеді.

– Оце так несподіванка, – сказав він.

Я потиснув йому руку й промовив:

– Ваша правда, полковнику. Який вдалий час, аби зустрітися з вами. Я маю багато за що вам подякувати.

Ми замовили напої та влаштувалися зручніше.

– Що ви робили весь цей час? – запитав Кеннеді, коли ми всілися.

– Зараз ми з дружиною живемо неподалік Санта-Моніки. Знаєте, я ж так і не мав нагоди як слід подякувати вам за те, що дозволили нам провести медовий місяць у вашому будиночку.

Кеннеді усміхнувся, промовивши:

– Та все гаразд, Ніку, то пусте. – Я радий, що зміг стати вам у пригоді. Але чому ви вирішили жити аж так далеко? Я би залюбки познайомився з вашою дружиною.

– То що вас зупиняє? Чому б вам не завітати до нас та не погостювати з тиждень? Ми будемо раді вашому товариству.

Він журливо похитав головою.

– Боюся, що не зможу. Наразі маю певні зобов'язання.

Я усміхнувся, запитавши:

– Вони й досі упадають за вами, полковнику?

Кеннеді кивнув.

– А втім, гадаю, мені особливо нема про що хвилюватися, – сказав він.

Я кинув погляд на годинник, а тоді промовив:

– До відправлення мого потяга лишилося ще майже дві години. Як ви дивитеся на те, щоби пообідати разом?

Кеннеді зісковзнув зі свого стільця.

– З радістю складу вам компанію.

Зараз, коли я знову його зустрів, мене раптом охопила цікавість і бажання згладити гострі кути справи Спенсера. Коли ми сіли за столиком у невеличкому тихому ресторані неподалік залізничного вокзалу, я перевів розмову на тему, що мене цікавила, і запитав:

– Полковнику, чи пам'ятаєте ви судовий процес у справі «Тканин Маккензі»?

Він поглянув на мене й кивнув. Я не був певен, однак здалося, що це питання заскочило його зненацька.

– Так, я пригадую... ця справа спричинила неабияку сенсацію.

– Атож, у цій справі мені довелося побувати по саму шию.

– Справді?

– Авжеж. І мені хотілося б розповісти вам про це, адже думаю, що ви зможете завершити цю історію для мене.

Кеннеді заперечно похитав головою, протестуючи:

– Я нічого про це не знаю.

– Заждіть-но хвилинку, полковнику. Либонь, я зможу розворушити вашу пам'ять.

І я докладно розповів Кеннеді усю цю історію, а він сидів і слухав, геть забувши про свій обід. Завершив я свою оповідь смертю Блонді та спогадом про те, як ми з Марді тишком перебралися до Санта-Моніки. Полковник відкинувсь у кріслі та замислено втягнув щоки.

– А хай йому чорт, – зрештою вимовив він. – Оце так історія. Але мені однаково незрозуміло, до чого тут я.

І отут я вже мусив провадити розмову дещо хитріше.

– Полковнику, а чи пам'ятаєте ви той день, коли хлопці-репортери узяли в облогу ваш будиночок і ви з вашою подругою не мали змоги вийти непоміченими? – запитав я.

Полковник насупив брови й різко відказав:

– Послухайте, я не хочу торкатися цього питання.

– Ваша подруга була тією жінкою, котра мені телефонувала, – спокійно парирував я. – Тож хочу дізнатися, хто вона така.

Кеннеді похитав головою.

– Ви припустилися помилки.

– Я кажу вам усе, як воно є. Мені було достатньо почути її голос. То була та сама жінка. Я би де завгодно упізнав той голос.

– Ніку, мені шкода, та я більше не бажаю обговорювати цю тему.

– Послухайте, полковнику, я маю право знати. Та жінка могла заподіяти мені чимало лиха. Проте судовий процес завершено, й уся ця справа нині відійшла у минуле. Ви ж бо знаєте мене достатньо добре, аби розуміти, що я не використаю жодних відомостей, котрі отримаю від вас. Просто незнання частини цієї історії робить її завершення вельми незадовільним для мене.

Полковник сидів, поринувши у задуму.

– Що ж, гадаю, ви таки маєте право дізнатися, – сказав він з легкою усмішкою. – Комусь іншому я би цього не розповів, але ви зробили для мене так багато добра.

Цими словами він просто хотів очистити своє сумління, та я на це не зважав.

– Дякую, полковнику. Сказане вами далі не піде.

Кеннеді ще трохи повагався, добираючи слів, а тоді почав:

– Правда в тому, що я не знаю, хто та жінка. Коли вона прийшла, аби зустрітися зі мною, то представляла інтереси одного чоловіка на ім'я Лі Кертіс. Цей чоловік був пов'язаний з корпорацією «Тканини Маккензі» й висловив бажання викупити у мене певну кількість їхніх акцій. Саме Кертіс уповноважив ту особу вести зі мною перемовини стосовно придбання пакету акцій. То була диявольськи вродлива жінка, і я запропонував їй залишитися та поговорити про справу за вечерею. Мені кортіло дізнатися, чому Кертіс, який тоді обіймав посаду секретаря фірми, хотів отримати такий великий пакет акцій.

– І на яку суму він хотів придбати акцій? – запитав я.

Кеннеді знизав плечима.

– Зараз вже й не пригадаю, здається, то було щось близько десяти тисяч доларів. Хай там як, а ми з тією леді сіли вечеряти. Одначе вона раз у раз відмовлялася назвати своє ім'я, а лише намагалася вмовити мене продати їм акції. Жінка розповіла історію, яка мене не переконала, та врешті-решт я таки вирішив погодитися. Кертіс пропонував чималі відсотки за цими акціями, тож я подумав, що справа того варта.

– То ви хочете сказати, що не знаєте, хто була та жінка? – розчаровано запитав я.

– Ні – не знаю. Решта історії не робить мені честі, та я однаково розповім її вам. Отже, ділова частина вечора добігла кінця, ця особа вручила мені чек Кертіса, і тут я подумав, що ми з нею могли би заприязнитися дещо більше. Я вже казав вам, що вона була надзвичайно вродлива жінка?

Я дещо похмуро кивнув.

– Авжеж... ви про це згадували.

– Отже, вона трохи злякалася та витягнула пістолета. Я ще зроду не був такий приголомшений, як оце тоді. Я спробував забрати у неї той клятий пістолет, і він вистрілив. Решта історії вже вам відома.

Я відкинувся на спинку крісла й промовив:

– Що ж, маю сказати, що ці відомості мало що мені дали. А я ж бо сподівався з'ясувати, хто та жінка.

Кеннеді кинув швидкий погляд на годинник.

– Вам уже час йти, інакше запізнитеся на свій потяг.

Я жестом підкликав офіціанта та попросив рахунок.

– Плата за мною, – поквапливо мовив Кеннеді.

Я заперечно похитав головою.

– Полковнику, я щойно продав книжку. До того ж, мені здається, що то чудова пригода – купити обід чоловікові, який має стільки грошви, як оце ви.

Кеннеді засміявся.

– Я радий, що ви завели сім'ю, Ніку. Але вам не варто було ховатися так далеко. Мусите якось привезти вашу дружиноньку до міста.

Я витягнув свого гаманця, дістав десятидоларову банкноту та дав її офіціантові. Серед паперів у гаманці була світлина Марді, тож я вийняв її та підштовхнув стільницею до Кеннеді.

– Це моя дружина. Коли ви познайомитеся з нею, Кеннеді, то самі переконаєтесь, яка то чудова дівчина.

Я взяв у гарсона решту та дав йому одного бакса на чай. Тоді розвернувся до полковника, аби поглянути, яке враження на нього справила Марді. Кеннеді сидів, втупивши у мене свій пронизливий погляд. Він трохи зблід, і його очі були, неначе граніт.

– Щось не так? – запитав я.

– Що це за жарти, Мейсоне? – жорстким голосом промовив Кеннеді.

Я витріщився на нього.

– У чому річ, полковнику?

Він постукав пальцем по світлині Марді.

– Якщо вам уже відомо про цю дівчину, навіщо було розпитувати мене?

Я сів і цілу хвилину вдивлявсь у Кеннеді. Тоді сказав:

– Полковнику, це – моя дружина... Не розумію, до чого ви хилите.

– Це та сама жінка, яку Кертіс відрядив до мене для перемовин, про котрі я вам допіру розповів.

Я відштовхнув своє крісло назад і проказав непевним голосом:

– Ви помиляєтеся. Це – Марді, моя дружина.

Кеннеді підняв світлину та ще раз уважно придивився до неї. Поки він це робив, серце калатало у мої ребра, неначе копер[66]66
  Копер (англ. pile-driver) – установка, що підтримує та направляє гідравлічний або дизельний молот і використовується у будівництві для забивання паль.


[Закрыть]. Тоді полковник підвів погляд на мене й запитав:

– Ким була ваша дружина до заміжжя?

Охоплений раптовим і жахливим відчуттям, що моє життя розвалюється на шматки, я відповів:

– Вона була секретаркою Спенсера.

Кеннеді штовхнув світлину стільницею до мене.

– Тоді усе збігається, чи не так? – тихо промовив він. – У тому немає жодних сумнівів, Ніку.

Я просто сидів на місці, нездатний поворухнутися. Кеннеді був таким чоловіком, якому не властиво помилятися.

– Але ж це – божевілля, – тремким голосом проказав я.

Кеннеді підвівся на ноги.

– Облишмо цю тему, Ніку. Мені вже час бігти. Ще побачимося. – І він на мить поклав долоню на моє плече, а тоді вийшов з ресторану. Я підняв світлину зі стільниці та поклав її назад до гаманця. Я не міг думати. Не хотів думати. Я підвівся, відштовхнувши крісло, підійшов до вішака, повільно одягнув на себе пальто та насунув капелюха. Офіціанти з цікавістю поглядали на мене, та мені було до них байдуже. Зрештою я вийшов на вулицю.

Потяг до Санта-Моніки вже стояв на станції, і я зайшов до вагона. Умостився на сидінні та дививсь у вікно. Проте мої очі не бачили нічого, і хоча день був спекотний, мені було зимно.

Потяг плавно відійшов од станції, везучи мене до Санта-Моніки – і до чогось такого, з чим я боявся зустрітися віч-на-віч.