Текст книги "Джеймс Гедлі Чейз. Ось ваш вінець, леді"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 14 страниц)

Джеймс Гедлі Чейз
Ось ваш вінець, леді

Розділ перший

Хлопці, які прийшли подивитися на смерть Вессі, вишикувалися уздовж шинквасу. Вони щосили намагалися бадьоритись, однак у кожного з них з переляку тремтіли жижки.

Я зайшов до бару тієї миті, коли п'янкі трунки вже добряче захмелили товариство. Хлопці побачили мене і тяжко застогнали.

– Заради всього святого, погляньте-но лише, хто до нас завітав, – вигукнув Баррі. – Та це ж пан короткочасна сенсація власною персоною.

Баррі Г'юсон був непоганий парубок, одначе мав замало смальцю в голові. Я замовив собі житнього віскі та усміхнувся до присутніх.

– Здоровенькі були, хлоп'ята, – сказав я, змахнувши рукою. – Ладен закластися, що дехто з вас вже зовсім скоро геть іншої заспіває.

Очевидячки, цей мій дотеп не припав хлопцям до смаку, й вони з суворим виглядом згуртувалися навколо мене. Г'юсон тицьнув мене у груди вказівним пальцем. Оце я люблю – коли якийсь хлопака штурхає мене у груди. Та Баррі вже був добряче підпилий, тож я поставився до його дій поблажливо.

– Послухай-но, друзяко, – промовив він, примружуючи очі, щоби як слід сфокусуватися на моєму обличчі, – на цю невеличку урочистість пускають лише тих, хто має запрошення. У тебе ані найменшого шансу. Тому будь хорошим хлопцем і забирайся звідси.

Я вихилив житнього та показав Баррі свою перепустку.

– Хлоп'ята, ви тут – не єдині репортери, – сказав я. – Хай там як, а я – з вами.

Гаккеншмідт із газети «Глоуб» зсунув свого капелюха на потилицю.

– І як ото тобі вдається щоразу так швидко з'являтися там, де щось відбувається? – запитав він. Його огрядне обличчя було схоже на вкрай здивоване кружало голландського сиру. – Зазвичай тебе навіть і близько нема, та варто лише трапитися чомусь цікавому – як ти вже вродився там, де й не сіяли.

Я кивнув.

– Знаю, – сказав я, – це – сувора правда життя, але так вже воно є. Краще завчасно, ніж запізно, як сказала одна стюардеса пасажирові.

Г'юсон наповнив свою склянку. Тоді поглянув на годинника.

– Остаточний термін – 12:01, – сказав він.

Гаккеншмідт схопив жменю соломинок для коктейлів і розламав її навпіл. Відклав одну найкоротшу соломинку – жереб, і ретельно перелічив решту. Я задумливо спостерігав за його діями.

– Ти не полічив мене, – сказав я, коли він завершив підрахунок.

У відповідь той хлопака закопилив свою товсту губу. Саме так він уявляв собі глузливу посмішку.

– Та невже? – запитав він. – А я ж бо думав, що ти не береш у цьому участі.

Я нахилився вперед і вибрав соломинку.

– Поклади її до жмутку і не будь таким дурилом, – сказав я, простягаючи йому соломинку.

Гаккеншмідт поглянув на мене, а я – на нього. Тоді він узяв у мене соломинку. І оці слабкодухи вважають, буцімто дуже круті, та насправді вони звичайнісінькі тюхтії. От і Гаккеншмідт був достеменним тюхтієм.

Одна з соломинок була значно коротша за решту. Той, хто витягне найкоротшу – слухатиме останні слова Вессі. І це конче мусив бути я.

Першу соломинку потягнув Г'юсон, але йому випала довга. Я пропустив уперед ще трьох хлопців, а тоді витягнув найкоротшу соломинку, тож інші репортери мусили поступитися. Я ж бо добре знав, де лежить найкоротша, тож і дістав її.

Хлопці стояли навколо та люто дивилися на мене.

– Що ж, ти переміг. Іди й роби, що маєш робити, – сказав Г'юсон. – Лише не намагайся викинути якогось коника.

Я жбурнув соломинку геть.

– Не переймайтеся, хлопці, – сказав я. – Ви про все дізнаєтеся.

Було двадцять по одинадцятій. Якраз достатньо часу, щоби ще трохи випити. Ті хлопці так жлуктили своє житнє, ніби самі очікували смерті.

Тоді ми всі гуртом вийшли з бару та втиснулися до трьох автівок, що чекали, аби відвезти нас до в'язниці. Ми з Г'юсоном, Гаккеншмідтом і ще двома хлопцями сіли в перше авто. Г'юсон вмостився за кермо, а я – поруч з ним.

Завівши автівку, він запитав:

– Чому це раптом ти зацікавився цією справою, Ніку?

Я вишкірився у пітьмі. Г'юсон був ще той хитрий лис, але від мене він анічогісінько не дізнається.

– А чом би й ні? – відповів я запитанням на запитання. – Суд над Вессі спричинив чимало галасу, хіба ні? То я й подумав, що маю побачити, як він помре. Так чи інак, а ті фокуси з газом – то для мене щось новеньке.

Г'юсон різко повернув убік та обігнав перевантажену автомашину.

– А ти нівроку поінформований, еге ж?

– Стараюся, – знизав плечима я.

– Як гадаєш, це справді скоїв Вессі?

– А ти як гадаєш? – знову вишкіривсь я.

Г'юсон стиха вилаявся.

– Послухай-но, ти, жевжику, якщо за цією справою щось криється, дай мені знати. Я вже робив тобі послуги, тож, гадаю...

– Облиш це, – коротко відказав я. – Звідки, в біса, мені знати, чи це скоїв саме він, а чи хтось інший? Присяжні поклали вину за те вбивство саме на Вессі, чи ж не так?

– Мене не цікавить, що собі надумали ті присяжні. Я питаю, що ти сам про це думаєш.

– Та я ніколи й не думаю, братчику, – поквапливо сказав я йому. – Я просто чекаю, коли щось трапляється.

Г'юсон зневажливо пирхнув.

– Гаразд, розумнику, – сказав він. – Зачекай-но, нехай лишень тобі щось знадобиться.

Ми дісталися в'язниці об одинадцятій сорок. Коли ми під'їхали, перед брамою вже чекало кілька інших свідків. У тьмяному світлі усі вони мали стривожений вигляд, і відступили трохи далі, коли наша ватага висипала з автівок. Отак і стояли ми перед брамою усім гуртом, удаючи, ніби не знаємо, для чого тут зібралися. Коли це, зрештою, об одинадцятій сорок п'ять в'язнична брама відчинилася.

Двоє поліцаїв перевірили наші перепустки та швиденько нас обшукали. Відколи відбулася страта Снайдер[1]1
  Йдеться про страту Рут Снайдер (1895-1928) – жінки, засудженої за вбивство свого чоловіка. Її стратили на електричному стільці 12 січня 1928 року у в'язниці Сінґ-Сінґ, що у штаті Нью-Йорк, США. Виконання цього вироку прикметне тим, що всупереч забороні на присутність фотографів, Том Говард (1894—1961), фоторепортер газети «Чикаґо Триб'юн», проніс із собою компактну приховану камеру, закріпивши її на гомілці, та сфотографував Рут Снайдер у той момент, коли її страчували струмом. Цей знімок було визнано однією з найвидатніших світлин десятиріччя, а камера зберігається в Музеї американської історії. Самого ж Товарда та газету, на яку він працював, влада штату намагалися притягти до суду, щоправда, безрезультатно, а всіх свідків смертних вироків ще довгий час по тому обшукували, аби не допустити присутності під час страти людей з прихованими камерами. (Тут і далі примітки перекладача).


[Закрыть], органи влади проймав неабиякий страх, аби ще якийсь хлопець, крий боже, потайки не проніс із собою фотокамери. Хлопці знали, що марно й намагатися це зробити, і копи добре знали, що хлопці це знають, тож обшукували нас радше для годиться. Коли вони закінчили, ми попрямували крізь лабіринт брам, кожна з яких зачинялася за нашими спинами, перш ніж ми встигали пройти крізь наступну.

Ми маршували один за одним, і мені спало на думку, що наша репортерська ватага достоту схожа на гурт професійних жалібників. Ми проходили повз великі будівлі, всередині яких були розміщені в'язничні камери, і наші кроки відлунювали стежиною. У камерах було тихо й темно. Дім смерті[2]2
  Дім смерті (англ. Death house) – частина в'язниці, у якій утримують засуджених до смертної кари перед виконанням вироку.


[Закрыть] містився ген у найдальшому кутку величезного в'язничного подвір'я.

Ми обійшли катафалк, припаркований перед домом смерті, й чимало хлопців з нашого гурту підібгало хвости, ледве-но глипнувши на той транспортний засіб.

Дім смерті мав два входи. Один вів до вузенького коридору, затиснутого поміж газовою камерою та стіною дому смерті. Другий вів до невеличкої камери, в якій перебував Вессі – усього за кілька футів від входу.

Поблизу дому смерті не було жодної іншої будівлі. Він самотньо стояв осторонь, у найдальшому кутку двору, де ув'язнені не грають у м'яч. Човгаючи в'язничним подвір'ям, ми здійняли чимало куряви й принесли ту пилюгу на наших черевиках з собою до дому смерті.

Коло входу нас зупинив вартовий.

– Хто з вас, хлопці, піде слухати останні слова?

Я вийшов уперед з шерегу та вказав на себе великим пальцем.

– Гаразд, – сказав вартовий. – Ти – чекай тут.

Решта хлопців юрбою почимчикували коридором і згуртувалася перед скляним вікном газової камери.

Останнім позицію коло вікна зайняв Г'юсон. Проходячи повз мене, він мовив:

– Ну, дивись мені, друзяко.

На мій подив, вишкіритися у відповідь на його засторогу було не так вже й просто. Щось мої нерви через усю цю справу трохи розгулялися.

Газова камера мала форму восьмигранника, була зроблена зі сталі, а у кожній з її восьми сторін було вікно. Той вузенький коридор, у якому зібралися хлопці, спорудили для того, щоби залишити чотири фути[3]3
  1 фут дорівнює 30,48 см.


[Закрыть] вільного простору між стіною дому смерті та газовою камерою. З самої камери виходив височезний сталевий димар, який стримів понад дахом дому смерті та мав виводити назовні випари після завершення страти.

Щодо мене, то я мав трохи більше вільного простору, ніж хлопці. Я зазирнув у газову камеру. Вона мала завширшки футів зо п'ять і була геть порожня, лише у самому її центрі стояло сталеве крісло, обладнане ременями. На споді, під сидінням того крісла, були підвішені «яйця»[4]4
  Страта у газовій камері відбувалася способом скидання ємностей з ціанідом у розміщений під кріслом резервуар з сірчаною кислотою. Отруйний газ, що вивільнявся внаслідок хімічної реакції, був добре видимий, засудженому зазвичай радили кілька разів глибоко його вдихнути, щоби швидше знепритомніти і таким чином зменшити свої страждання.


[Закрыть] з ціанідом[5]5
  Ціанід калію або ціанистий калій – калієва сіль синильної кислоти. Є надзвичайно сильною органічною отрутою, смертельна для людини.


[Закрыть]. Вигляд цього місця мені геть не сподобався. Варто було лише уявити, що це я сиджу на тому кріслі – й мурашки починали бігати по моїй спині.

Звідти, де я стояв, можна було зазирнути крізь вікно камери та побачити на протилежному боці хлопців, які дивилися через своє вікно на мене. Вони помахали мені, і я здійняв догори вказівний та середній пальці. Скупчившись перед вікном, ті хлопаки достеменно скидалися на зграю мавп.

Та я прийшов сюди, аби побачити Вессі, тож подумав, що варто принагідно зазирнути до нього. Він сидів у камері та курив цигарку. Був голий, якщо не брати до уваги трусів.

Я поглянув на вартового.

– З якого це дива він у такому вигляді?

Вартовий зиркнув у камеру.

– Ми завжди якомога більше їх роздягаємо. Той газ добряче всотується в одяг, і нам тоді складно витягати їх з газової камери[6]6
  Після страти у газовій камері отруйні випари нейтралізували за допомогою аміаку, проте працівникам в'язниці доводилося діставати тіла страчених вкрай обережно, адже одяг жертв просякав газом і його залишки могли бути надзвичайно небезпечні.


[Закрыть].

– Якби сюди колись пустили бодай одну панянку, то ви вже мали би неабиякий попит на квитки, – сказав я.

Вартовий скривився. Гадаю, почувався він не надто добре.

– Авжеж, – відказав він, але тоді для вас, жевжиків, тут геть не лишилося б вільного місця.

Вессі був здоровилом із похмурим і важким обличчям. Я подумав: з огляду на те, що його чекає, цей парубок тримається нівроку. Скляний погляд, украй понурий вигляд, одначе Вессі не панікував.

Священник, огрядний коротун, зі схвильованим виглядом сидів на стільці, похиливши голову, та виспівував якусь молитву. Час до часу Вессі поглядав на нього та облизував губи. Я бачив, що він бажає, аби той священник нарешті вгамувався та припинив свої співи.

Тоді я відчув, як мене раптом охопив дрож, немовби мені стало зимно. Але ж ні. Я пітнів. Коридором швидкою ходою попрямував головний наглядач в'язниці. Його обличчя було зеленаво-бліде. На мене він навіть не поглянув.

– Гаразд, – ото й усе, що він сказав, звертаючись до вартового.

Вони відчинили двері до невеличкої камери. Шкіра на обличчі Вессі туго напнулася, й він зиркнув поза спини вартових – просто на мене. Мені не хотілося зустрічатися з Вессі поглядом, однак я подумав, що, мабуть, варто бодай якось його підбадьорити. Тож я йому підморгнув. Звісно, це було чорти батька зна що, проте я мусив якось дати Вессі знак, що співчуваю йому.

Вартовий поплескав його по плечі. Вессі підвівся. Він тримався на ногах значно впевненіше, ніж я.

А священник і далі одноманітним тоном гудів свої молитви. Я здогадувався, що Вессі думає про усе те бубоніння, але мусив стриматися. Не схоже було, що ті молитви якось нам допоможуть.

Вессі вийшов зі своєї камери. Його руки були скуті кайданками, і він раз у раз крутив зап'ястками, брязкаючи тими браслетами.

Головний наглядач похмурим голосом зачитав смертний вирок. Читав він його тоном, який свідчив про бажання якнайшвидше покінчити з усією цією справою. Я бачив, як за його вухом стікає тонка цівка поту. Дочитавши, він промовив до Вессі:

– Чи маєте ви останнє слово?

Саме на це я й чекав. Я пройшов уперед, тож тепер був зовсім поруч із Вессі. Краєм ока я міг бачити, як хлопці притиснися до вікна, всотуючи в себе усю ту сцену та пильно спостерігаючи за мною. Вессі дивився просто на мене.

– Ви караєте не ту людину, – сказав він, і голос його трохи затремтів. – Я цього не робив.

Вартові оточили Вессі, проте той зненацька закляк і продовжував дивитися на мене.

– Розкрий цю справу, Мейсоне, – пробурмотів він стиха. – Це скоїв Лу Спенсер. Ти маєш його викрити – це був Лу – чуєш?..

Вартові заходилися підганяти Вессі й невдовзі заштовхали його до газової камери. Аби потішити хлопців, я занотував першу частину того, що він мені сказав, однак вирішив, що не стану ділитися з ними рештою.

Вессі посадили у сталеве крісло, на споді якого були підвішені кульки з ціанідом. Затягнули ремені. Поки це відбувалося – а на усі ці приготування вартові витратили не більше сорока п'яти секунд, – Вессі не зводив з мене очей. Я кивнув йому, намагаючись сказати, що почув його і збираюся щось із цим зробити. Він побачив, що йому вдалося привернути мою увагу, й відпружився у кріслі.

Один із вартових приніс горщик із сірчаною кислотою та поставив його під крісло – точнісінько під кульками. Поставивши горщик на місце, вартовий хутко дав драпака з газової камери. Головний наглядач оглянув ремені – один з них стягував груди Вессі, два припинали до крісла кожну руку, і ще по одному ременю було затягнуто на його ногах. Головний наглядач поплескав Вессі по плечі.

– Ти помреш швидко, хлопче, – промовив він. – Глибоко вдихни – і ти нічого не відчуєш.

А тоді й він вийшов з газової камери. Вессі лишився у ній сам-один.

Вартовий щільно зачинив важкі металеві двері та засунув засуви. Ми з головним наглядачем стояли поруч і дивилися в камеру крізь невеличке віконце коло дверей. Чекати треба було десять секунд, і ті десять секунд видалися мені десятьма роками. Я відчував, як калатає моє серце, ладне вискочити з грудей.

Вессі спроквола обернув голову, дивлячись в обличчя спостерігачів. Він починав усвідомлювати, що спіткає його незабаром.

Головний наглядач не зводив очей зі свого годинника. Відтак простяг руку та поклав її на важіль, за допомогою якого кульки з ціанідом скидалися у кислоту. Помітивши, як він збирає усю свою волю в кулак, аби зважитися й опустити той важіль, я тішився, що це мав зробити саме наглядач, а не я. Мені було несила далі дивитися на Вессі. Я упіймав себе на тому, що втупився очима у руку головного наглядача. Я бачив, як поступово напружуються його жили. А тоді з тихим зітханням, яке з сичанням долинуло крізь стиснуті зуби, він смикнув важіль додолу. Було виразно чутно, як шубовснули кульки, впавши до горщика. Вессі почув сплеск і закляк у своєму кріслі. Від кислоти почав зринати вгору білий газ. Я бачив, як раптом випнулися м'язи на руках Вессі, коли той, стримуваний ременями, напружував усю свою міць, силкуючись випростатися.

А газ здіймався дедалі швидше. Мені здалося, ніби я відчуваю запах гіркого мигдалю[7]7
  Ціанід калію має запах гіркого мигдалю, проте деякі люди можуть його не відчувати, що зумовлено індивідуальними генетичними особливостями. В зазначеному контексті згадка про запах, як і визнає Мейсон, – очевидне перебільшення, адже газові камери були цілковито герметичні, тож газ не міг просочуватися за їхні межі.


[Закрыть], одначе я розумів, що це – нісенітниця. Просто моя уява на якусь хвильку запанувала наді мною.

Вессі відчув запах газу. Він закинув голову назад і крутив нею навсібіч, намагаючись уникнути випарів. Сталеве крісло міцно втримувало його на місці. Я бачив, як він тамує подих. Цей хлопець лише робив собі гірше. Врешті-решт він не зміг більше затримувати дихання і, широко розкривши рота, вхопив повітря. Цього разу він вдихнув чималу дозу газу. І раптом Вессі закричав. Звук його пронизливого крику розлігся газовою камерою. Долинув він і до нас – приглушений та моторошний.

Я упіймав себе на тому, що скільки було сили вчепився руками у сталевий засув дверей. Це видовище таки добряче брало мене за живе.

Вессі задихався, хапав ротом повітря та корчився у своїх путах.

Доктор, який стояв коло мене, не зводив очей з секундоміра. Тридцять секунд... тридцять п'ять... Вессі досі задихався. Сорок п'ять секунд – і його голова безсило впала назад. Доктор схилився над аркушем паперу й написав у бланку точний час. Скидалося на те, що Вессі знепритомнів.

Його голова була закинута назад. Він більше не заходився кашлем. Камера вщерть наповнилася отруйними випарами. А тоді його голова повільно, дуже повільно почала схилятися вперед.

Поступово вона похилилася йому на груди. Довге чорне волосся Вессі впало йому на очі. Я бачив, що м'язи його живота ще й досі судомно скорочувалися. Спливло три хвилини. Його голова злегка смикнулася.

Тихим, знудженим голосом доктор промовив:

– Він мертвий.

Я відійшов від вікна. Із протилежного боку камери до мене мчав Г'юсон, а слідом – юрба хлопців. Вони були вельми налякані, всіх трохи нудило. Я почувався так само. Для того, щоби померти, Вессі знадобилося чотири хвилини з гаком.

– Що він сказав? – вимогливо запитав Г'юсон.

Я знизав плечима.

– Він сказав: «Ви караєте не ту людину, я цього не робив».

– Та невже? – глузливо запитав Гаккеншмідт. – Точнісінько те саме він дзявкотів упродовж усього судового процесу.

Г'юсон підозріливо дивився на мене.

– І більше він нічого не казав?

– Ні, лише це, – похитав я головою.

І репортерська ватага поринула до виходу. Серед хлопців негайно здійнялася колотнеча та почалися сутички за те, кому з них першому випаде право скористатися телефонними апаратами та послугами телеграфної контори. Я пропустив цю метушливу юрбу вперед, трішки зачекав, а тоді розвернувся, аби й собі податися до виходу.

І тут до мого плеча торкнувся головний наглядач. Він намагався виглядати недбало.

– Я не надавав би надто великої ваги тим його словам щодо Спенсера, – сказав він мені.

Я зупинивсь та уважно подивився на нього, проте обличчя наглядача нічого не виказувало.

– То ви не вірите тому, що він сказав? – з надією запитав я.

Він похитав головою.

– На вашому місці я би взагалі про все це забув.

Я насунув капелюха на очі.

– Хай там як, а всяке може статися. От, скажімо, чи чули ви історію про хлопця з дерев'яною ногою, який грав у пінґ-понґ?..

Головний наглядач кивнув головою.

– Еге ж, – сказав він, – мені доводилося чути й таке.

Я повільно подався до виходу.

– І я гадаю, що таке цілком могло бути, – сказав я та залишив головного наглядача самого.

Розділ другий

Я прийшов до новинарської кімнати[8]8
  Новинарська кімната (англ. Press-room) – приміщення, зазвичай у державних установах, призначене для роботи представників преси.


[Закрыть] у штаб-квартирі місцевої поліції. Хотів поговорити з одним хлопцем і сподівався знайти його саме там. І таки знайшов.

Я поштовхом відчинив двері та роззирнувся оповитою тютюновим димом кімнатою. За невеличким столиком у самому центрі грали в карти четверо парубків зі знайомої мені репортерської ватаги. Я лише кинув на них побіжний погляд і продовжив свої пошуки. Ген у дальньому кутку кімнати, на побитій життям канапі, спав Еккі.

Еккі був найнезугарніший хлопець з усіх, кого я коли-небудь бачив. Він був коротун і мав жорстке волосся, що росло з його вух, з носа та пробивалося з-під комірця. Певно, повитуха, яка допомагала малому Еккі з'явитися на світ, ще довго мучилася від жахних снів після того як побачила його обличчя. Та хай там як, а я знав, що він – чи не найрозумніший газетяр у цілому місті.

Я підійшов ближче та поставив стілець біля канапи. А тоді почав термосити Еккі, аби його розбудити.

Побачивши, що це я, він сів на канапі та люто зиркнув на мене.

– А цур тобі та й пек, любий друже, – сказав він. – Невже не можеш дати мені бодай трішечки поспати?

– Ой, та годі тобі, Мо, – сказав я. – Посидь спокійно. Я хочу з тобою поговорити.

Еккі спросоння заходився терти обличчя долонею, причому час до часу смикав свого носа, і той, неначе Гумовий, вигинався під найдивовижнішими кутами.

Я витягнув пачку «Кемелу», дав одну цигарку Еккі, й собі закурив.

– У чому річ, жевжику? – вимогливо запитав він. – Ладен закластися, що ти знову хочеш скористатися моїми мізками.

Я похитав головою.

– Та звідки у тебе ті мізки? То лише ти собі думаєш, ніби направду їх маєш.

Еккі заплющив очі.

– Сьогодні вночі вони закатрупили Вессі, – сказав він.

– Атож, – здивовано мовив я.

То чому ти вирішив вчепитися у цю справу? – запитав він, не розплющуючи очей.

– Звідки ти, в біса, знаєш, що я у неї вчепився?

Коли Еккі посміхався, то мав воістину страхітливий вигляд. Я відвів погляд.

– Небагацько є такого, про що я не чую, – сказав він. – То чому ти вирішив учепитися в цю справу?

– Послухай-но, Мо, – терпляче мовив я. – Я прийшов сюди, щоби розпитати тебе про дещо, а не для того, щоби ти мене розпитував.

Він підняв одну важку повіку та скоса глипнув на мене.

– Чому ти так цим зацікавився, братчику? Щось за цим криється?

Усі ці газетярі – однаковісінькі. Я втягнув у легені трохи диму, на секунду затримав, а тоді випустив його крізь ніздрі.

– Не думаю, що це справді справа рук Вессі, – сказав я рівним голосом.

Еккі тяжко застогнав і знову заплющив око.

– Ну, зараз він уже мертвий, хіба ні? То й забудь про це.

– А цей тип, Ричмонд, – мовив я, ретельно добираючи слова. – Гадаю, він мав більше ворогів, ніж Вессі?

– Еге ж. Та він узагалі мав більше ворогів, ніж інші хлопці. Ричмонд був ще тою падлюкою. Він власними руками копав собі могилу.

– З цим убивством була якось пов'язана одна жінка, чи не так? Її імені так і не оприлюднили.

Еккі лише звів плечима.

– Та він мав сотні жінок, – байдуже мовив мій колега. – Навколо того типа постійно крутилася ціла купа жінок, і він міняв їх, буцім рукавички.

– Хто вона була? – стиха запитав я.

Еккі підвів голову.

– Е, ні. З цього пива не буде дива, – сказав він. – Ричмонд мертвий, і Вессі мертвий; обидва ті типи були ницими запроданцями. Навіщо в тому всьому копирсатися... тож просто про це забудь.

– І чому, хай йому грець, усі хочуть відрадити мене від розслідування цієї справи?

Еккі злегка вишкірився.

– Так-таки й усі? – запитав він.

– А зараз послухай-но, що я тобі скажу, Мо, – сказав я. – Є дещо таке, що відомо тобі, і дещо таке, що відомо мені. Чи не хочеш податися до мене і про все це погомоніти?

Еккі похитав головою.

– Щойно ти звідси заберешся, я вкладуся й спатиму далі, – твердо відказав він.

Я знизав плечима.

– У мене там напоготові повна пляшка житнього.

Еккі поквапливо зірвався на ноги.

– Чому ж ти одразу не сказав? Де, в біса, мій капелюх?

Дорогою до моєї квартири Еккі розводився про бейсбол. Він не вельми петрав у тому спорті, проте надто вже полюбляв висловлювати свої думки з того чи іншого приводу. Я не зупиняв його – нехай собі просторікує. А я тим часом мав про що подумати.

Діставшись додому, посадивши Еккі у фотель і вручивши йому добрячу склянку житнього віскі з імбирною газованкою[9]9
  Імбирна газованка (в оригіналі – ginger seltzer) – безалкогольний газований напій зі смаком імбиру. Популярна у США як самостійний напій, так і в складі коктейлів, зокрема – в поєднанні з віскі.


[Закрыть], я перейшов до справи.

– Так-от, Мо, нехай це залишиться між нами, – почав я, поклавши ноги на стіл, – але скидається на те, що я маю все пояснити, перш ніж ти зголосишся мені допомогти. Мені потрібна допомога, Мо, і я хочу, аби допоміг мені саме ти.

Еккі крекнув, але нічого на те не відказав.

– Мені пообіцяли заплатити десять тисяч, якщо я почну розслідувати справу Вессі та зчиню бучу навколо його страти, – сказав я.

Еккі зиркнув на мене пронизливим поглядом.

– І хто ж це хоче відвалити тобі стільки грошви?

Я похитав головою.

– А це вже моя таємниця, – сказав я. – Десять тисяч – то грубі гроші, до того ж, судячи з усього, що я наразі дізнався, усю справу Вессі білими нитками шито.

Скидалося на те, що мої слова схвилювали Еккі.

– Краще облиш це, Ніку, – серйозно мовив він. – Ти можеш ускочити у велику халепу.

– Та годі тобі, – коротко відказав я, – ліпше розкажи-но мені, що тобі про все це відомо. Поясни мені, що й до чого.

Я бачив, що Еккі ретельно усе зважує. Десь за хвилину мені вже було ясно – зараз я почую розповідь.

– Ларрі Ричмонд був президентом корпорації «Тканини Маккензі», – спроквола мовив він, втупившись очима в якусь точку просто над моєю головою. – Чимало впливових людей є акціонерами цієї фірми. Ці особи – великі цабе у торгівлі та промисловості. Люди, що обіймають високі посади.

Я нахилився вперед, забрав у нього порожню склянку та знов її наповнив. Еккі взяв її, трішки скривившись.

– Ет, не варто мені торкатися того пійла, – сказав він. – Воно мені кишки роз'їдає чи щось на кшталт того.

– Продовжуй, – сказав я.

– Ти певно собі думаєш, ніби в тому немає нічого дивного, але штука у тому, що якраз-таки є. Ричмонд особисто провадив перемовини з кожним із цих людей. Він осібно продавав їм пакети акцій. На відкритий ринок оті акції ніколи не викидали. Ти ж бо знаєш, який соціальний статус він мав. Йому досить було лише з'явитися у потрібному місці та зробити кілька натяків – і чималі пакети акцій переходили з рук у руки. – Еккі зупинився, щоби надовго припасти до своєї склянки. – Тож якщо зараз виявиться щось таке, що відновить розслідування Ричмондової смерті, то акціонери матимуть через те чимало клопоту.

Я його не квапив. Усі ці відомості були для мене цілковито нові, тож я волів почути все, не знаючи наразі, чи стануть вони мені у пригоді, чи ні.

– Це ж чому? – запитав я.

Еккі перевів свій погляд на мене.

– Навіть мій бос придбав собі частку в цій фірмі, – сказав Мо. – То він і наказав нам, аби ми до тієї справи не чіпалися. Ми не знаємо напевне, проте здогадуємося, що корпорація «Тканини Маккензі» – то лише прикриття, а за лаштунками – геть інша оборудка, що приносить великі дивіденди. Тож особи, які вклали туди свої грошенята, нічого не хочуть знати – у них аж жижки трусяться від самої думки, аби часом не нагодився який хвацький розумака та не розніс ущент їхню таємницю.

Я підвівся на ноги.

– То що за оборудка криється за тією корпорацією?

Еккі знизав плечима.

– А бог її знає. То може бути все, що завгодно. Річ у тім, що в цю справу вклали свої гроші такі великі цабе, що докопуватися правди може бути вельми небезпечно.

– То Вессі був таким собі простаком?

Еккі кивнув головою.

– Авжеж, Вессі був простаком. Певно, хтось отримував замалі хабарі, тож йому це не сподобалося і він вгатив у Ричмонда кулю. Проте цей хтось був тісно пов'язаний з фірмою. Великі цабе, що вклали гроші в ту оборудку, просто не могли звинуватити цього вбивцю і водночас не викрити себе. Тож вони вирішили знайти цапа-відбувайла – й повісили вбивство Ричмонда на Вессі. Отака історія, друже... а тепер забудь про неї, добре?

– Хто такий Лу Спенсер? – запитав я.

Еккі кинув на мене швидкий погляд.

– Спенсер був правою рукою Ричмонда. Саме він очолив фірму та здобув контрольний пакет акцій після Ричмондової смерті.

– То Лу Спенсер і був тим типом, який убив Ричмонда, еге?

На обличчі Еккі з'явився збентежений вираз.

– Звідкіля мені знати, – промовив він. Це було несподівано, як на Еккі, тож зараз його голос звучав украй обережно.

– Гаразд, Мо, – сказав я, – ти розповів мені чимало цікавого. Красно дякую.

Еккі підвівся на ноги.

– Ти ж не збираєшся шукати пригод на свою голову? – запитав він. Одначе полиск в його очах свідчив красномовніше за слова – Еккі якраз-таки й сподівається, що я їх шукатиму.

– А чому б нам не докопатися правди? – відказав я. – Хай би що сталося, я діятиму обачно. Здається, були розмови, буцімто Ричмонд підбивав клинці до дівчини Вессі та начебто це тому Вессі його вколошкав?

Еккі кивнув.

– Еге ж, була така версія.

– Хто вона була, Мо?

Еккі спохмурнів.

– То була одна французька шльондра, – повільно мовив він. – Її ім'я тримали у таємниці, доки тривав судовий процес. Звати її Андреа, чи якось так... у тому районі, де вона працює, її кличуть Блонді.

Я почухав макітру.

– То вона – професійна повія? – здивовано запитав я.

Еккі кивнув.

– Саме так... Ну, ти ж бо знаєш, Вессі полюбляв панянок, які здатні самотужки давати собі раду.

– Гадаю, мені варто познайомитися з цією пані, – сказав я. – Можливо, щось від неї довідаюся...

– Я не знаю, де саме вона мешкає, та чи не щоночі вона буває у барі «Палкий джаз».

Я поплескав його по спині.

– Ось, друже, хильни ще житнього, – сказав я, повертаючись до столу. – Гадаю, ти його заслужив.

Еккі глузливо посміхнувся.

– Е, жевжику, – сказав він, – я й без тебе знаю, що заслужив. Але скажи-но мені, хто ж то хоче вділити тобі десять тисяч за надання цій справі розголосу?

Я підштовхнув його до дверей.

– Хто-хто, моя тітонька Белла, – сказав я, виштовхуючи Еккі до темного коридору.

– Та невже? – мовив він. – Ти маєш на увазі свою тітоньку Фанні[10]10
  Фразеологізм, який не надається до дослівного перекладу. Англійський вислів «Му Aunt Fanny!» є формою заперечення та недовіри до сказаного співрозмовником. В українській мові цьому зворотові відповідають вислови «Та невже?», «Та що ви кажете!».


[Закрыть], чи не так?

Я зачинив за ним двері.

Упевнившись, що Еккі вже пішов, я подався до буфету та видобув звідти ще одну пляшку житнього, зняв з її горлечка смужку тонкого паперу та витягнув корок. Прихопивши плящину з собою, я подався до іншої кімнати та всівся на ліжку. Тоді неквапно роздягнувся, невпинно мізкуючи над нещодавніми подіями. Коли відчув, що готовий, сходив по пляшку імбирної газованки та вклався у ліжко.

Усе це треба було як слід обміркувати. Скидалося на те, що мені доведеться попрацювати, аби дізнатися більше про цю загадкову справу. Це мене не турбувало, мені радше хотілося знати, куди мене приведуть подальші пошуки.

Наразі мої справи йшли непогано. Я писав статті та продавав їх куди та коли мені того хотілося. Редакторам подобалися мої матеріали, і вони незлецько за них платили. Гонорари, що їх я отримував за свої дописи, дозволяли мені винаймати гарну невелику квартиру та мати вдосталь випивки, аби бути під хмелем двадцять чотири години на добу.

Я трохи нахилився уперед і сьорбнув житнього.

А що, як я таки почну шукати правди і розслідування цієї справи поновлять? Якщо фірма «Маккензі-як-то-вона-в-біса-зветься» й насправді виявиться лише шахрайською ширмою, то справа набуде розголосу й запахне смаленим, і я буду причиною цього. Можливо газетярі застережуть мене, аби я не наразився на небезпеку, адже акціонери можуть завдати удару у відповідь... можливо, я втрачу все... і лише заради якихось десяти тисяч. Якщо поглянути під таким кутом, уся ця справа видавалася не надто вже й цікавою, словом, душа моя до неї не лежала.

Я поставив склянку на столик коло ліжка та запалив цигарку. Коли я вкладаюся у ліжко настільки заклопотаний думками, то завжди міркую, як би було чудово, якби поруч лежала вродлива панянка, здатна вислухати всі мої нарікання.

Жінка може бути неабиякою розрадою, і що більше я про це думав, то все пригніченішим почувався. Мене вже майже загребло, коли це раптом пролунав телефонний дзвінок.

Простягаючи руку до слухавки, я зиркнув на годинник. Щойно перейшло за другу ночі.

– Алло? – сказав я, гублячись у здогадах, хто ж це, в біса, може бути.

– Це – Нік Мейсон?

Ледве-но почувши цей дзвінкий, металевий голос, я різко сів на ліжку. Випадково зачепив рукою склянку з житнім, і вона впала додолу та з дзенькотом розбилася. Та навіть таке марнування доброго трунку не змогло відвернути моєї уваги від того голосу.

Чотири дні тому вона зателефонувала до мене вперше. Не назвавши свого імені, одразу сказала мені, що я отримаю перепустку, аби бути присутнім під час страти Вессі, та що я маю спробувати з ним поговорити. Ця жінка пообіцяла заплатити мені десять тисяч доларів, якщо я викрию той факт, що справа проти Вессі є сфабрикованою, та надам їй широкого розголосу. Вона повісила слухавку, перш ніж я здобувся на слово.

Ох і заінтригувала ж вона мене! Таку загадковість я міг витримувати цілодобово. Та мене зацікавили не лише гроші – сама ця історія добряче розбурхала мою цікавість.

І ось знову ця жінка. Її голос годі було сплутати з якимось іншим. Він був чистий, як дзвін, і крижаний.

Я відкинувсь назад і занурився в подушку, міцно стискаючи слухавку.

– Ваша правда, сестричко, – сказав я.

– Ви ходили?

– Авжеж.

– І що сталося?

– Він мертвий. Я встиг перемовитися з ним словом. Він сказав, що це зробив Лу Спенсер.