Текст книги "Джеймс Гедлі Чейз. Ось ваш вінець, леді"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)

– Я мушу вивести її з цього будинку, та хай мені чорт, якщо знаю, як це зробити.

Я мало не розхлюпав своє питво.

– Ви хочете сказати, що вона ще й досі тут? – здивовано запитав я.

Полковник рвучко озирнувся та поглянув на мене.

– Звичайно, вона ще й досі тут, – промовив він, показуючи дещицю свого давнього норову. – Чому б інакше я сидів отут і дозволяв отим причепам робити з мене посміховисько?

– Гаразд, полковнику. Даруйте, я одразу не втямив. Отже, уся складність полягає в тому, щоби вивести ту леді звідси, і зробити це так, аби хлопці її не побачили; я правильно зрозумів?

Кеннеді кивнув.

– Гадаєте, вам це вдасться? – запитав він.

– Авжеж, гадаю, це спрацює, – відказав я, трохи поміркувавши. – Хлопці хочуть побачитися з вами. Наразі вони навіть гадки не мають про те, що тут присутня якась жінка. Отож, усе, що вам потрібно зробити, – це побачитися з хлопцями та затримати їх розмовою, а я тим часом виведу ту пані з будинку через задні двері.

Кеннеді сидів і думав. Я розумів, що йому не надто подобався цей задум. І я здогадувався, чому саме.

– Не хвилюйтеся через мене, полковнику, – провадив я далі. – Я не маю звички наживатися за рахунок своїх друзів.

Він поквапливо підвів на мене погляд.

– Ні... я задумався зовсім не про це... Я... що ж, гадаю, навіть вам не можна знати, хто вона така... для неї це буде неприйнятно.

– Між нами кажучи, полковнику, ця пані виявилася уперта, еге ж?

Кеннеді кивнув.

– Вона просто навіжена, – мовив він. – Хай йому грець, та вчора вночі вона націлила на мене пістолета.

Я витріщився на Кеннеді.

– І це саме тоді пролунав постріл, чи не так? – запитав я.

Полковник повагався.

– Так, – врешті-решт промовив він. – Сталося непорозуміння. Таку вже та жінка має запальну вдачу. Вона розлютилася, і пістолет вистрілив.

Я розреготався – не міг нічого з тим вдіяти. Це видалося мені страшенно кумедним.

– Невже ж вона не закохалась у ваші манери та дала вам відкоша, полковнику? – промовив я.

На якусь хвилину запала мовчанка. Я вже подумав, що Кеннеді на мене образиться, та невдовзі він журливо усміхнувся.

– Заради всього святого, Мейсоне, поводьтеся тихіше, – благально мовив він. – Але, гадаю, десь так воно і сталося.

Я зісковзнув зі столу.

– Може, підете й поясните їй наш план? Я вважаю, нам варто поквапитися. Ті хлоп'ята надворі вже втрачають терпець.

Кеннеді підвівся на ноги. Вигляд він мав стурбований.

– Маю надію, вона дослухається до голосу розуму, – промовив полковник. Він трохи постояв, неначе школяр, який збирає усю свою сміливість, аби увійти до кімнати, у якій його шмагатимуть паском, а тоді переступив поріг.

Полковник пішов. Я зачекав, аби пересвідчитися, що він уже піднявся нагору, а тоді тишком-нишком підкрався до сходів і нашорошив вуха.

Я почув його голос. Кеннеді стиха викладав суть проблеми. З усього, що він говорив, я міг розрізнити лише слово-два, не більше. На мить запала тиша, а тоді заговорила жінка. Вона сказала лише: «Що ж, гаразд, якщо ви вважаєте, що це безпечно», але закляк я зовсім не через те, що вона сказала. Справа була в її голосі. Я б упізнав той голос будь-де. Він бринів, неначе холодний, металевий дзвін.

Подругою полковника Кеннеді виявилася та сама жінка, яка вже двічі мені телефонувала. Та сама жінка, яка надіслала мені п'ять тисяч баксів.

– От тобі й маєш, – тихенько промовив я сам до себе та повільно повернувся до вітальні.

Розділ восьмий

Минуло зо п'ять хвилин, поки Кеннеді спустився сходами. Він підійшов до вікна і подивився назовні, а тоді розвернувся до мене.

– Я з нею поговорив, – неспокійно промовив він. – Вона хоче, щоби ви приготували автівку та залишили її за будинком. Тоді вона зможе утекти звідси самотужки.

Це не входило в мої плани. Я ж бо вже налаштувався на довгу поїздку автівкою у товаристві цієї пані.

– А що буде з автомобілем?

Обличчя Кеннеді трохи спохмурніло.

– Щодо цього вам не слід хвилюватися, – сказав він. – Я просто хочу, щоби ви зробили те, що запропонували... і нічого більше. То ви це зробите? – у його голосі забриніла криця.

– Авжеж... усе, що скажете, – кивнув я.

Скидалося на те, що мої слова заспокоїли полковника.

– Вийдіть на ґанок і погукайте тих хлопців до будинку, – запропонував Кеннеді. – Щойно усі вони зайдуть досередини, обійдіть будинок і виведіть автівку з гаража. Тоді повертайтеся назад.

Подумки я сказав собі, що бодай одним оком та й гляну на ту жінку.

– Гаразд. Я можу починати просто зараз?

– Лишень зачекайте хвильку. – Він вийшов у передпокій. Я чув, як він підійшов до сходів і гукнув нагору: «Ви вже можете спуститися».

Я не мав жодної змоги підійти та спостерігати за сходами, адже тоді Кеннеді помітив би мене. Тож я стовбичив у вітальні, згоряючи від цікавості та дозволяючи тій пані відбутися так просто й забратися з будинку непоміченою.

Я почув, як хтось хутко збіг сходами та пройшовся коридором, зацокотівши підборами по долівці. Тоді повернувся Кеннеді. Він кивнув мені та промовив:

– Ведіть їх сюди.

Я підійшов до вхідних дверей та розчахнув їх навстіж.

Хлопці прожогом кинулися до будинку. Вони скидалися на золотошукачів, які навалою посунули на Клондайк під час золотої лихоманки[28]28
  Йдеться про золоту лихоманку в Клондайку (англ. Klondike Gold Rush) – навалу шукачів золота до річки Клондайк на північному заході Канади. Почалася ця золота лихоманка з того, що 16 серпня 1896 року у руслах кількох приток річки Клондайк було відкрито багаті родовища золота. За рік новина досягла Сієтла та Сан-Франциско, спричинивши небачену раніше «золоту лихоманку», що змусила понад 100 тисяч людей вирушити на пошуки золота. Однак шлях був важкий, і до селища Доусон-Сіті на злитті річок Юкон і Клондайк змогло дістатися лише 30—40 тисяч шукачів, а дійсно знайти поклади золота й розбагатіти вдалося лише близько чотирьом тисячам.


[Закрыть].

– Зараз із вами зустрінеться полковник, – сказав я. – Зніміть свої капелюхи; витріть ноги та, заради бога, поводьтеся, як джентльмени.

Хлопці усією юрбою протиснулися повз мене та поволі, незграбно наштовхуючись один на одного, пройшли до вітальні. Хай там як, а я мусив віддати Кеннеді належне. Полковник незворушно стояв у дальньому кінці кімнати та холодно дивився на них, і жоднісінький м'яз на його обличчі ані не ворухнувся. Щойно останній газетяр пропхався досередини, я тихенько зачинив двері.

Відтак я побіг коридором, уважно роззираючись навсібіч, одначе не побачив ані сліду тієї жінки. Обабіч коридору було кілька дверей, і вона могла бути за будь-якими з них, але часу на пошуки я не мав.

У дальньому кінці коридору були двері, що вели на обійстя. Я відчинив їх та обережно роззирнувся. Поблизу не було нікого. Втім, я не здивувався б, якби Еккі залишив котрогось зі своїх хлопців нишпорити надворі. Напевно, вони не думали, що у мене щось вийде, і від подиву геть забули про усі свої хитрощі.

Тепер я був позаду будинку. Підбіг до дверей гаража та, смикнувши, відчинив їх. Усередині було дві автівки. Я вибрав меншу. Вже невдовзі я завів її, викотив з гаража та розвернув у бік виїзду з полковникового двору. А тоді, залишивши увімкнутим двигун, поквапився назад, до будиночка.

І вже коли я прямував коридором, назустріч мені з великої кімнати вийшов Еккі. Вигляд він мав украй підозріливий.

– Що це ти, в біса, робиш? – запитав він.

Я, не зупиняючись, сунув на нього. Якби той парубок умів читати думки, то негайно згорнувся би клубочком і вгамувався.

– Я просто визирнув надвір, аби подивитися, чи, бува, хтось із хлоп'ят не прогулює молитовне зібрання, – сказав я.

– Та невже? – запитав Еккі та спробував пройти повз мене.

Я випростав одну руку та вхопив його за комір.

– Ну ж бо, Мо, – сказав йому. – Ходімо до кімнати, я хочу почути, що каже полковник.

Еккі заціпенів, але вирватися з моєї хватки йому було не до снаги.

– Ти намагаєшся мене надурити! – несамовито вигукнув він.

Я посміхнувся до нього з висоти свого зросту та попровадив його від задніх дверей у бік великої кімнати.

– Я привів тебе сюди, аби ти побачився з полковником, – сказав я. – Ну, то ти побачишся з полковником... та й квит.

Тоді я почув, як за моєю спиною зачинилися двері. Якби той Еккі не припхався до коридору, я би побачив ту жінку. Як же ж я любив Еккі тієї миті. Він спробував обернутися, та я досі міцно тримав колегу. Тоді я схопив його сильніше та добряче стиснув. Еккі зарепетував:

– Ти мені руку зламаєш!

– Я волів би зламати тобі шию, – спокійно резюмував я.

І тут до мене долинув ледь чутний грюкіт дверцят автомобіля. А тоді несподівано почувся звук автівки, що набирала швидкість. Еккі вже відкрив рота, щоби заволати, та я затулив його своєю долонею.

– Цить! – різко осадив його. – Якщо почнеш верещати – я тебе тут-таки й вколошкаю.

Я зачекав у коридорі, допоки пересвідчився, що вона вже поїхала, а тоді відпустив Еккі.

Він стояв та оскаженіло зиркав на мене.

– Оце так приятеля маю, – люто просичав колега. – І після такого ти ще думаєш отримати ту сотню баксів? Сміх та й годі.

– А зараз послухай-но мене уважно, Мо, – спокійно промовив я. – Уся ця подія не зовсім така, якою видається на перший погляд... тут ти маєш слушність. Але це не ті новини, що їх ти можеш узяти й надрукувати. Якби я допіру дозволив тобі усе рознюхати, то твоя газетка вскочила би по самі вуха у халепу, яка називається судовий позов за наклеп. А коли вже до вас позиватиметься Кеннеді та почнеться судовий процес у справі про поширення наклепів – усе ваше газетярське товариство візьмуть гамузом і хутенько викинуть геть із новинарського бізнесу. Та якщо ти будеш хорошим хлопчиком і триматимеш язика на припоні, я втаємничу тебе у певні відомості... однак вони – не для друку.

Еккі ніколи не міг злитися довго. Він зиркнув на мене спідлоба, відтак його обличчя прояснішало.

– Ет, слід було мені раніше здогадатися, – нарікав він на свою долю. – Адже з-поміж усіх нікчемних ошуканців ти – найбільший пройдисвіт. Гаразд, я не здійматиму галасу. Ця таємниця залишиться зі мною. Ну, то що ж тут, власне, сталося?

Я стишив голос.

– Схоже на те, що полковник переоцінив свої можливості. Ти ж бо знаєш, який він ласий до жінок. Ну, то нині йому трапилася панянка, якій його упадання не припали до душі, ба більше – вона дістала зрівнювана шансів[29]29
  Зрівнювач шансів або просто зрівнювач (англ. equalizer) – поширена американська назва зброї, особливо – пістолетів.


[Закрыть] і почала з нього смалити. Ця пані належить до вершків суспільства. Навіть я не знаю, хто вона. Ми з Кеннеді домовилися, що я нишком виведу її з будинку, поки ви, хлоп'ята, точите з полковником балачки.

Еккі поринув у роздуми.

– То ніхто не постраждав? – з гіркотою у голосі запитав він.

Я похитав головою.

– От дідько! Та ж у тому взагалі немає жодної цікавої історії. Усім і так відомо про Кеннеді та його жінок. То ні для кого не новина. Шкода, що та панянка не нашпигувала його кулями. Ох, ото була би сенсація для першої шпальти!

Я з відразою поглянув на колегу.

– Ото такий ти милий хлопець, еге? – запитав його. – Ну, хай там як, але тепер ти знаєш правду. Сам бачиш – уся ця справа така хороша, що не варта й гроша, а ви таку метушню навколо неї зчинили, що куди там.

Еккі глипнув на свого годинника.

– Ну, гадаю, вже рушатиму звідси, – сказав він. – Мабуть, я трохи поквапився щодо тієї сотні баксів. А втім, я подбаю, аби ти її отримав.

Я вишкірився.

– Може, поділимо навпіл? – запропонував я. – Надішли мені п'ятдесятку, а я розпишуся, що отримав сотню.

Еккі кивнув. Він знову мав цілком щасливий вигляд.

– Не така вже ти й падлюка, – резюмував колега. – Може, колись ти почнеш грати чесно – отоді я тебе взагалі любитиму.

Решта хлопців юрбою посунули з кімнати. Вони допитливо поглянули на нас, але Еккі ані словом не прохопився. Він просто попровадив їх до автівок.

– Сядеш до нас? – запитав він, озирнувшись через плече.

– Авжеж... Я не маю причин повертатися назад пішки, – сказав я.

На порозі з'явився Кеннеді.

– Ні, – промовив він. – Ви залишитеся тут. Я хочу з вами поговорити.

І я був тому радий. Мені подобався цей чолов'яга, до того ж я вже добряче зголоднів.

Щойно остання автівка поїхала геть, Кеннеді пішов з ґанку та зачинив за собою вхідні двері. Він усміхнувся до мене.

– Що ж, то була нівроку гарна робота, – схвально мовив він. – Ви, безперечно, знову витягли мене з халепи. Схоже, я стаю вашим довічним боржником.

– Забудьте про це, гаразд? – поквапливо мовив я. – Коли ви говорите таке, мені починає кортіти скористатися вашою щедрістю.

Він засміявся.

– Довгенько ж я вас не бачив. Гадаю, ми маємо багато всього надолужити. Залиштесь і погостюйте у мене кілька днів. Що скажете?

Я стояв і вагався, та Кеннеді лише похитав головою.

– Ви залишаєтеся, Мейсоне, тож можете вирішувати, не поспішаючи.

Я вишкірився.

– Що ж, я не проти, – сказав полковникові.

Він кинув швидкий погляд на годинник.

– Перш за все – пообідаймо, а тоді я зателефоную одному зі своїх людей, аби заїхав до вас і прихопив щось із речей, які можуть вам знадобитися. Він якраз у місті, я відрядив його по деякі мої речі, тож він може привезти сюди й ваші.

Поки ми помилися та трохи випили, обід вже був готовий. Нам накрили стіл на осонні – на невеличкій заскленій веранді, з якої відкривався вид на річку. Ми сіли до столу та почали смакувати розкішні страви.

– У якому ж прекрасному місці ви живете, – сказав я, усмак призволяючись салатом з лобстерами.

Кеннеді кивнув.

– Тут дуже зручно, – заговорив він, ледь помітно усміхнувшись. – Коли я живу тут, то часом тижнями взагалі не бачу людей. Досконале місце для усамітнення та відпочинку.

Я кинув на нього швидкий погляд.

– Я би назвав це дещо інакше, – сказав я та вишкірився в усмішці.

Хазяїн засміявся.

– Ну, з вашого вигляду не скажеш, що ви маєте вдосталь відпочинку, – мовив він. – Що сталося з вашим обличчям?

Це було каверзне питання. Я не був певен, наскільки сильно полковник пов'язаний з цією справою. Тому відповів обачно:

– О, та то пусте, побився вчора ввечері.

Пообідавши, ми залишилися на веранді – сиділи на осонні з добрими сигарами й старим бренді та розмовляли. Ми побалакали якийсь час, і тоді я недбало запитав:

– Я саме думаю про те, щоби придбати трохи акцій. Можете мені щось порадити?

Він почав перелічувати назви, які анічогісінько мені не говорили.

– А як щодо «Тканин Маккензі»? – випалив я.

Полковник явно здивувався.

– Дивно, – мовив він, – я ж бо сам оце щойно позбувся певної кількості акцій цієї фірми.

– І що у цьому такого дивного? – якомога недбаліше запитав я.

На це полковник лише похитав головою.

– О, та нічого, – коротко відказав він і змінив тему розмови.

Я запитував себе, чи причетна до цієї справи та пані, яка щойно звідси поїхала. Та я не наважився напряму запитати полковника, хто та жінка. Ці типи, побувавши у війську, забивають собі у голови, що неприпустимо згадувати імена жінок, яких вони скомпрометували. Наразі розпитувати полковника було марно, він міг би відповісти грубістю на подібні надокучання, тож я відклав усі питання до слушної миті.

Відпочивши після обіду, ми вийшли з будиночка та подалися оглядати довколишні угіддя. Що більше я дивився на цю місцину, то більше вона мені подобалася.

Кеннеді мав усе. У найгустішій частині лісу був навіть басейн, вирізьблений у скелі та живлений водою, що линула з річки.

Наступні чотири дні ми присвятили рибальству, плаванню та солодкому неробству. Ми з Кеннеді чудово ладнали. Їжа була смачна, а питва було вдосталь. Можу впевнено сказати, що то були одні з найкращих вихідних у моєму житті. Здавалося, не було нічого такого, чого б цей чолов'яга не знав про риболовлю, і я невдовзі зрозумів, що з його допомогою і сам стаю доволі вправним рибалкою. Після сніданку ми взували високі ґумаки, брали вудки, неквапно заходили у мілку річку зі стрімкою течією та рибалили. Це був пречудовий спосіб проводити час.

Одного вечора ми з Кеннеді сиділи на веранді, освітленій сяйвом місяця, та докурювали сигари, перш ніж повернутися до будинку. Вечір був тихий та спекотний, і ми обоє відчували приємну втому. Я саме задумався про те, що мені вже час повертатися назад і братися до роботи, коли це полковник раптом підвів на мене свій погляд.

– Знаєте, Мейсоне, такому хлопцеві, як ви, слід би вже одружитися та створити сім'ю. Адже так ви зможете заробляти більше грошей.

Ще пів року тому я хіба що засміявся би на таке зауваження, одначе зараз я замислився, перш ніж відповісти.

– Авжеж, – мовив я врешті-решт, – гадаю, щось у цьому є.

Кеннеді трохи помовчав, а тоді провадив далі:

– Коли ви знайдете дівчину, яка припаде вам до серця, я подарую вам це місце.

Хіба я не казав, що цей чолов'яга просто засипав мене подарунками? Я різко випростався у кріслі.

– Будьте обережні з тим, що кажете, полковнику, – зронив я. – Ану ж як сприйму ці ваші слова серйозно?

Кеннеді злегка усміхнувся.

– Хай там як, а гадаю, доглядати за будинком і угіддями буде доволі клопітно, – мовив він. – Їхнє утримання вимагає достобіса коштів. Та усе це я беру на себе, обіцяю вам. Коли ви одружитеся – можете використовувати це місце на свій розсуд і так часто, як того забажаєте. Незабаром я звідси виїду. Хочу поїхати до Китаю. Можливо, мене не буде кілька років. Тож, коли ви усе залагодите, – просто дайте мені знати.

Я сказав йому, що це дуже шляхетно з його боку, і на тому ми цю тему облишили. Однак я постійно думав про Марді та про те, якою несподіванкою для неї буде, якщо ми проведемо наш медовий місяць у цьому чарівному куточку. Я невпинно думав про усе це і геть утратив спокій. Тож сказав собі, що пробув тут надто довго. Моє око та ніс вже повернулися до свого нормального стану, і мені нетерпеливилося забратися звідси.

Тож наступного ранку я повідомив полковникові новину про свій від'їзд. А він лише усміхнувся.

– Бачу, ви таки маєте дівчину, – мовив він.

Я кивнув.

– Ваша правда. Залишилося тільки все залагодити. – Хоч я й казав таке, та подумки запитував себе, скільки часу мені знадобиться, аби повести Марді під вінець. А може, й узагалі дістану відкоша. Хай там як, а спробувати варто.

Коли я того пообіддя повернувся до міста, то відразу зателефонував до «Тканин Маккензі».

– Я хочу поговорити з міс Марді Джексон, – сказав я телефоністці.

– Зачекайте хвильку, – різко відказала вона. Почулося тихеньке клацання – то телефоністка висмикнула штекер і під'єднала його до гнізда іншого абонента. Тоді вона знову з'явилася на лінії. – Міс Джексон більше тут не працює, – повідомила сухим голосом та відімкнулася.

Я вкрай задумливо поклав слухавку. Отже, Марді більше не працює на «Тканини Маккензі». Чому? Чи сама покинула, а чи її витурили з роботи? І як давно вона пішла? Зненацька я розсердивсь на самого себе за те, що так надовго загостився у Кеннеді. Якби я зателефонував до Марді того дня, коли Еккі витягнув мене з собою до полковника, то міг би застати її, поки дівчина ще була на роботі.

І де тепер мав її шукати? З надією я перевірив телефонний довідник, але у ньому не було її імені. Можливо, вона зупинилася у рідних або ж у якомусь пансіоні. Джексонів у довіднику налічувалося близько тисячі – обирати можна було нескінченно.

Аж раптом я пригадав, що того дня, коли ми з Марді познайомилися, нас побачив разом Кац. Чи могло це бодай щось значити? Невже Кац тоді одразу чкурнув до Спенсера й розповів йому, що я контактував з Марді? Чи не тому вона більше там не працює? Я пригадав, як Еккі казав, що Кац – небезпечний, як гримуча змія, й почав дедалі сильніше дратуватись та непокоїтися. Чи знала Марді про таємні оборудки керівництва фірми? Невже ті люди прибрали її зі свого шляху? Не було жодної користі з того, щоб і далі сидіти на місці та ставити собі дурні запитання. Я мусив негайно все з'ясувати.

Тож я схопив свого капелюха та прожогом вибіг із квартири. Таксі швидко довезло мене до Гофман-білдінґ. Я розплатився з водієм і перевірив, котра година. Приблизно за десять перша. Я зайшов до поближньої аптеки та замовив собі випивку[30]30
  На відміну від звичних українському читачеві, аптеки у США, окрім лікувальних засобів і медичних товарів, традиційно продають низку різноманітного краму, зокрема содову, морозиво, солодощі тощо, а також подають алкогольні напої та перекуски.


[Закрыть]. Парубійко за прилавком, схоже, мав кебету в голові. Випивши свій скотч, я замовив наступний.

– Я шукаю жінку, – звірився я тому хлопцеві, коли той ставив склянку на прилавок.

– Як і всі ми, хіба ні? – мовив він, розслаблено спираючись ліктями на ручки фонтанчика з содовою.

– Маєш слушність, – сказав я. – Можливо, ти зможеш мені допомогти.

Схоже, мій співрозмовник зацікавився.

– Аякже, – погодився хлопець. – Допоможу, чим зможу.

– Я шукаю одну жінку, яка працює у «Тканинах Маккензі». Оце щойно дізнався, що її звільнили, тож хочу дізнатися, куди вона поділася.

Обличчя хлопця набрало замріяного виразу.

– У тій конторі працює чимало розкішних панянок, – журливо мовив він. – Проте вони надто високо несуться. Мені годі й пробувати залицятися бодай до котроїсь із них – однаково матиму дулю.

– Вони приходять сюди пообідати? – поцікавився я.

– Авжеж. Оце саме зараз і почнеться наплив відвідувачів.

Я видобув із жилетної кишені п'ятидоларову банкноту та підсунув до цього парубка.

– Дай мені знати, коли сюди зазирне якась дівчина з тієї фірми. Якщо я зможу з нею поговорити, то, може, мені вдасться довідатися, куди зникла жінка, яку я шукаю.

Хлопець узяв п'ятірку.

– Буде зроблено, – сказав він. – Просто посидьте тут якусь хвильку.

Трохи перейшло за першу, і приміщення почало заповнюватися людьми. І майже одразу хлопець за прилавком кивнув мені головою. Висока білява кралечка саме вмощувалася за столиком, ладнаючись попоїсти. Вигляд вона мала приязним, і мені подумалося: якщо поводитимуся з нею правильно, то ми неодмінно поладнаємо.

Я дав їй час умоститися за столиком, а тоді підвівся зі свого місця та сів на стілець навпроти. Дівчина сиділа попід самою стіною, тож у цьому кутку ми були більш-менш ізольовані від решти клієнтів.

Вона кинула на мене швидкий погляд, а тоді заходилася розгортати клубний сендвіч[31]31
  Клубний сендвіч (англ. club sandwich) – класична страва американської кухні, різновид сендвіча, що складається з двох скибок підсмаженого тостового хліба з м'ясом птиці (зазвичай, грудкою індички) або шинкою, листковим салатом, помідором і майонезом. Походження справи пов'язують з елітним Юніон Клубом, що у місті Нью-Йорк.


[Закрыть]. Парубійко вийшов з-за прилавка та приніс такий самий сендвіч і для мене. Хлопчина підморгнув мені та подався далі – обслуговувати юрбу новоприбулих відвідувачів.

– Перепрошую, та мені здається, що ви можете розповісти мені дещо про міс Джексон, – обачно мовив я.

Вона рвучко обернулася в мій бік, немов невинна діва, що потрапила у безвихідь. Її очі трохи розширилися від несподіванки, і мені здалося, що зараз вона спробує мене здихатися. – Що ви сказали? – запитала вона.

– Я шукаю міс Марді Джексон, – пояснив білявці, демонструючи свої найкращі манери. – Мені сказали, що ви працюєте у «Тканинах Маккензі», тож подумав собі, що ви, либонь, зможете підказати, де можу знайти Марді.

Наляканий вираз зник з очей дівчини, й вона розвернулася на своєму стільці, аби сидіти зі мною лицем до лиця.

– То ви – її друг? – запитала вона.

Я вирішив ризикнути.

– Я – її хлопець.

– Справді? Ой, ну це ж треба! – вигукнула дівчина. – Я так і знала, я завжди здогадувалася, що Марді когось має, попри те, що вона така потайна... така вже таємнича... Я казала про це коліжанкам... Не те, щоб вони й самі про це не здогадувалися... ну, ви ж бо знаєте, як воно буває? Така дівчина, як Марді, просто повинна мати хлопця... це ж бо цілком природно, хіба ні? Вона ніколи не розповідала, що когось має... вона взагалі чимало всього тримала при собі... не подумайте лишень, що ми її не любили... любили, ще б пак. Ми всі були просто приголомшені, коли вона пішла...

Я кліпнув очима.

– Послухайте, леді, – урвав я її. – Можливо, ви зможете розповісти мені, що трапилося? Мене кілька днів не було в місті, тож я маю дізнатися про останні новини, аби якось надолужити згаяне.

– О, авжеж, – озвалася білявка. Я вже бачив, що ця дівчина готова розповісти мені геть-чисто все. Проблема з такими панянками, як оце вона, полягає в тому, що варто їм лишень почати щось розповідати – і зупинити їх вже дуже складно. Хай там як, сказав я собі, а попереду у мене ще цілий день. Тож я не надто хвилювався.

– Починайте й розкажіть мені усе, що знаєте, – сказав я, пригощаючи співрозмовницю цигаркою і запалюючи одну собі.

Очі дівчини знову зробилися великими.

– Ну, я навіть не знаю, чи повинна... але ж ви – її хлопець... а це вже інша справа, чи не так? Я хочу сказати, що... я б ніколи й нічого нікому не розповіла... себто, я ніколи не обговорюю людей позаочі... Ну, ви ж бо зрозуміли, що я маю на увазі, правда?

– Аякже, – сказав я. – Про це не хвилюйтеся.

– Отже, близько тижня тому Марді повернулася з обіду... скидалося на те, що вона навдивовижу піднесена... якась така замріяна... дівчата ще подумали, що вона була зі своїм залицяльником абощо... а тоді Лу викликав її до себе... Лу – то містер Спенсер, велике цабе у нашій фірмі... але, гадаю, це вам і без мене відомо... так-от, іде Марді до нього у кабінет і якийсь час залишається там... коли це чую – Лу починає сердитися... часом він просто жахливо лютує... він знай кричить і грюкає кулаками по стільниці... ну, то я й подумала, що Марді може вскочити у халепу, тому підійшла до дверей і стала слухати... Зазвичай я такого не роблю, правда... розумієте, Марді була моєю подругою... Я просто хотіла бути поруч на випадок, якщо Лу розлютується не на жарт... але він усе кричав і кричав, і то так гучно, що годі було розібрати його слова. Аж тут чую – Марді каже йому: «Даруйте, містере Спенсер, але те, з ким я ходжу обідати, – це моя особиста справа». Оце вже розсердило Лу так, що той почав нестямитися від люті... Тут вже й інші дівчата підійшли до дверей та стали слухати, що там коїться... Тоді Лу сказав: «Що ж, добре»... але додав, що Марді може пакувати речі та забиратися геть... тож вона спокійнісінько виходить з його кабінету... ну, ви ж бо знаєте, як вона поводиться, – як справжня леді... виходить і йде геть. Лу виходить слідом, стає біля дверей та спостерігає за тим, як вона йде... ми навіть не мали нагоди з нею попрощатися... ото й усе, що я можу вам розповісти.

– І відтоді ви нічого про неї не чули? – запитав я.

Дівчина похитала головою.

– Ні... І цього я не збагну. Ми усі чекали бодай на якусь звістку від неї... але жодного слова так і не дочекалися.

– Чи знаєте ви, де вона живе? – запитав я.

Ця пані була не така дурненька, як мені спершу здалося. Раптом її очі стали жорсткими.

– Гей! – вигукнула вона. – Як це так, спочатку стверджуєте, що ви – її хлопець, але не знаєте, де вона живе?

Я побачив, що зайшов на слизьке і мусив поводитися обережно. Тому вирішив спокійно запевнити дівчину у своїх добрих намірах.

– Розумію, для вас це прозвучало неправдоподібно та підозріло, однак я знаю Марді лише кілька днів, – сказав їй. – Бачте, я до нестями закоханий у неї, але не знаю, що вона до мене відчуває. Ось саме це я й збираюся дізнатися, але спершу маю її знайти.

– Овва, ну хіба ж це не дивовижно? – мовила дівчина. Зараз вона мала майже сором'язливий вигляд. – Що ж, я вам допоможу... Я вважаю, що кожній дівчині потрібен чоловік... а ви як гадаєте? Давайте-но я запишу вам її адресу.

Я дав їй олівця та записник. Вона набазґрала на аркуші адресу Марді – це був один будинок у західній частині міста – і я дбайливо поклав записника назад до кишені.

Відтак зісковзнув зі стільця.

– Зараз-таки подамся туди, – сказав я дівчині. – Ви мені неабияк допомогли. Я запрошу вас на весілля.

І я поспіхом вирушив, аби знову розпочати свої пошуки. Коли я залишав цю дівчину, вона так і сиділа з відкритим ротом. Гадаю, обідня перерва принесла цій панянці чималу втіху. Тепер вона, безперечно, мала про що поговорити. Та чи могла вона обговорювати це на роботі?