Текст книги "Джеймс Гедлі Чейз. Це не моя справа"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 14 страниц)

Розділ XVI

Через два дні я, весь побитий та у синцях, але з колишньою затятістю та злий, як чорт, повернувся у «Савой».

Крістал уже чекала там на мене. Номер був буквально завалений квітами, їхній аромат паморочив голову. У відерку з льодом виднілася пляшка шампанського. Бракувало лише духового оркестру, який би вшкварив туш, та лорда-мера, щоб цілковито відтворити атмосферу урочистого повернення додому.

– Коханий! – вигукнула Крістал, вішаючись мені на шию і роблячи все, щоби задушити мене в обіймах. – З поверненням тебе!

– А хто платить за шампанське? – вимогливо спитав я, відсторонюючи її руки.

– Ти, любий! – життєрадісно відповіла жінка. – Відкоркуймо ж його та випиймо за твоє здоров’я! Мені аж у горлі пересохло!

– Ми не будемо пити шампанське за сім фунтів пляшка, – з притиском сказав я. – Воно повернеться туди, звідкіля його принесли. Гадаю, за квіти теж платитиму я?

– Я знала, що ти не будеш проти! – озвалася Крістал, вкладаючи свою руку в мою і притискаючись щокою до мого плеча. – Якщо вони тобі не подобаються, то я заберу їх додому, але тобі все-таки доведеться за них заплатити, бо в мене якраз зараз трохи сутужно з грошима. Але ж вони так прикрашають кімнату, правда?

– Звісно ж, і вони неабияк підчистять мою банківську картку! Це наче бути одруженим! А тепер посидь-но спокійно і дай мені можливість переглянути пошту. Я не переглядав її вже чотири дні: доведеться надолужувати згаяне.

– О, для цього ще буде купа часу! – мовила вона. – Хіба ти не радий мене бачити? Ти ж мене навіть іще не поцілував!

Я чмокнув її.

– А тепер присядь-но і посидь хоч кілька хвилин тихо.

– Я кохаю тебе, Стіве, навіть попри знівечене обличчя, – провадила вона далі, всідаючись мені на коліна. – Шкода, що ти такий неромантичний!

– Дуже люб’язно з твого боку називати це обличчям! – сказав я, глянувши у дзеркало і скривившись. – Шкода, що я не такий, як тобі треба. Тобі краще було би зв’язатися із Френком Сінатрою, якщо тобі так бракує романтики.

Вона безнадійно знизала плечима.

– Принаймні за тебе мені не треба боротися, – зронила вона. – Це – єдина перевага, яку отримує дівчина, маючи справу з таким млявим типом, як ти.

– Якось я доведу тобі, що в моїх жилах тече кров, а не вода – і то гаряча! – пообіцяв я їй, посміхаючись.

Узявся до своєї пошти, посортував її. Прочитав листа від Меррівезера з мільйоном вибачень та рішучою відмовою вести справу далі. Була також записка від Коррідана, в якій той вітав мене з одужанням і висловлював сподівання, що я нарешті заберуся додому, та давав пораду: тепер, коли мені пощастило вижити, краще не втручатися в чужі справи. Я порвав записку і викинув її у кошик для сміття. Решта кореспонденції була з Америки і потребувала невідкладної уваги.

Я спровадив Крістал, пообіцявши зустрітися з нею ввечері, всівся за стіл і плідно попрацював до обіду.

Після ленчу – перед тим, як узятися до четвертої зі своїх статей про повоєнну Британію – я знайшов у телефонному довіднику номер Джека Бредлі. Записав адресу і зі злістю закрив довідник. Я виношував плани якось уночі завітати до Бредлі: він надовго запам’ятає мій візит.

Увечері я зустрівся з Крістал, і ми повечеряли у «Веніті Феар».

Вона виглядала просто чарівно в ніжно-блакитній вечірній сукні, котра, як вона висловилася, була «винагородою у поєдинку з одним із покровителів клубу». Я тактовно не уточнювавв, хто ж виграв поєдинок.

– Цей твій жахливий друг поліцейський сьогодні вдень був у клубі, – повідомила вона після того, як ми покінчили з пресмачним телячим ескалопом.

– Ти маєш на увазі Коррідана? – зацікавлено уточнив я.

Вона кивнула.

– Він провів із пів години в кабінеті Бредлі, а потім, проходячи повз мене, сказав, що впевнений, що я розповім тобі про його візит – ти надто цікавий знати, що відбувається, – але «цікавість убила кішку»[23]23
  Англійське прислів’я: цікавість до добра не доводить.


[Закрыть].

Я засміявся.

– Він стає неабияким жартівником. Цікаво, чого він хотів від Бредлі? Чи бачила ти його у клубі раніше?

Вона заперечно хитнула головою.

– Ні. Полісмени ніколи не ходять у клуб. Бредлі був помітно розлючений, коли проводжав Коррідана до виходу. Інспектор, певно, сказав йому щось дуже неприємне, бо Бредлі зазвичай ніколи не виказує своїх почуттів.

– Найближчими днями маю намір повідомити Бредлі щось страшенно прикре, – похмуро сказав я.

Вона поклала руку на мою.

– Але ж ти не зробиш нічого нерозважливого, золотко, чи не так?

– Я ніколи не роблю нічого нерозважливого – хіба що кохаю тебе.

Вона витріщилася на мене.

– То ти так розумієш кохання?

– Не знаю, як це ще назвати. Мені здається, що ми з тобою достатньо близькі.

– Одного дня я таки забуду, що леді, – похмуро пообіцяла вона. – І тоді ти дізнаєшся, що насправді означає бути близькими. Я стану для тебе таким досвідом, про який ти ніколи не забудеш.

– Пропоную швиденько змінити тему, – сказав я, поплескавши її по руці. – Чи не чула ти чогось про Сельму Джейкобі?

Вона зітхнула.

– Ну от, знову те саме. Ще питання будуть? Не розумію, чому я марную на тебе найкращі миті свого життя! Ні, я нічого не чула про Сельму. І не думаю, що колись почую. Гадаю, вона почала нове життя. Я часом замислююся, чи не зробити й мені те саме.

– Не турбуйся поки що про своє життя, – заспокоїв я її. – Поговорімо про Сельму. Чи є в неї друзі? Я маю на увазі – близькі друзі, котрі могли би знати, де її знайти.

– Але ж ти не збираєшся її переслідувати, чи не так? – перепитала Крістал, звівши брови. – Вона геть не в твоєму смаку. Тебе знудить від неї за п’ять хвилин. Тримайся вже краще мене. Кінець кінцем, я твоє перше і єдине справжнє кохання.

– Це суто ділова цікавість, люба моя. Я лише намагаюся розслідувати справу про вбивство. Якби я міг поговорити з Сельмою, то вже до чогось би дійшов. То ти знаєш когось із її друзів?

– Мені подобається ця пісенька про «суто ділову цікавість». Вона просто чудова. Гадаю, ти виконуватимеш її доти, доки не витягнеш із мене те, що тобі потрібне, тож краще я одразу викладу все. Тут є один тип, котрий свого часу шаленів за Сельмою, і поки на горизонті не з’явився Джордж Джейкобі, їх усюди бачили разом. Його звати Пітер Френч.

Я почухав підборіддя, замислено дивлячись на неї. Чи не міг це бути той Пітер, про якого згадувала місіс Брембі?

– Ти не знаєш, де можна його знайти? – поцікавився я.

– Він – власник гаража на Шеферд-маркет, – повідомила Крістал і навіть продиктувала адресу. – Він часто казав, що якщо мені буде потрібен бензин, то охоче з цим допоможе. Ось такий він чоловік – добре ж знає, що в мене нема авто.

– Ти дивовижним чином стаєш мені у пригоді, – похвалив її я. – Нагадай мені про це, коли ми залишимося на самоті – я тебе як слід винагороджу.

Після вечері я посадив Крістал у таксі, бо вона раптом надумала поїхати в клуб «Блакить», а сам побрів на Шеферд-маркет, що був неподалік від ресторану «Веніті Феар». Гараж Френча розташовувався в глухому провулку. Це була велика бетонна споруда з майстернею та заправкою, яка не справляла враження вельми прибуткової.

Я потинявся довкола. Двоє чоловіків у засмальцьованих комбінезонах байдикували біля дверей і без жодного інтересу подивилися на мене. Один із них, опецькуватий коротун, лисий, мов яйце, витяг з-за вуха сигаретний недопалок, запалив його і затягнувся димом. Інший, молодший, із перемазаними мастилом руками та обличчям, байдуже глянув на курця і почухав плечі об одвірок.

– Містер Френч у себе? – поцікавивсь я в лисого.

Той зміряв мене поглядом з голови до ніг.

– Що йому сказати? – запитав він. – Не знаю, є господар чи вийшов.

Я вишкірився.

– Скажіть йому, що мені його порекомендували у клубі «Блакить». Буду радий, якщо господар приділить мені кілька хвилин.

Лисий зайшов у гараж і зник за сходами внизу.

– Бачу, працюєте допізна, – сказав я його напарникові.

– Зазвичай ми так довго не затримуємося, – буркнув той, – але з хвилини на хвилину очікується хороше замовлення.

За кілька хвилин коротун повернувся.

– Пройдіть нагору – перші двері направо, – мовив він.

Я подякував та, обійшовши калюжку оливи, закрокував через увесь гараж до сходів. На півдорозі застиг, мов укопаний. Бо в дальньому кутку гаража стояв пречудовий чорно-жовтий «бентлі». Я нерішуче постояв і хотів уже було підійти ближче, але відчув на собі погляд лисого.

– Оце так авто! – сказав я.

Він продовжував мовчки дивитися на мене.

Я запам’ятав номер машини і подумав, чи не та то машина, яку бачив Литтлджонс у Лейкемі, та котра, за словами Крістал, належить таємничому Неттиному залицяльнику. Зміркував, що це досить дивний збіг, піднявся сходами, подумки повторюючи номер машини. Постукав у перші двері направо. Чоловічий голос озвався:

– Заходьте!

Я штовхнув двері, потрапив у велику й розкішно обставлену кімнату – та застиг на порозі, мов укопаний. На підлозі лежав чудовий китайський килим, з-під якого виглядав бездоганно відполірований паркет. Біля вікна стояв масивний стіл, зручні манливі крісла стояли уздовж стін. Штори та кольорова гама кімнати – загалом яскраві та сучасні. Контраст із похмурістю брудного гаража разючий.

Біля широкого цегляного каміна, спиною до нього, стояв чоловік із сигарою в товстих пальцях. На камінній поличці, на відстані витягнутої руки, виднілася склянка з бренді. На вигляд чоловікові можна було дати років тридцять п’ять, і був він смаглявий, кремезний та дужий. Він чимось скидався на іноземця і, очевидно, був євреєм. Чорне волосся із проділом посередині спадало м’якими хвилями. Чорні, мов терен, очі, колір обличчя землистий, виглядав він солідно – випещений, владний і, схоже, заможний; впевнений у собі та своїх грошах.

Він глянув на мене без особливого ентузіазму і кивнув.

– Добрий вечір, – сказав він. – Щось не пригадую вашого імені. Здається, ви маєте якийсь стосунок до клубу «Блакить» – я не помилився?

– Я – Стів Гармас із нью-йоркської газети «Кларіон». Радий познайомитися з вами, містере Френч.

Він ледь помітно звів брови, але руку мені простягнув і кивнув головою на крісло.

– Прошу сідати. Пригощайтесь сигарою, – припросив він. – Та й бренді далеко не з гірших. – Він зневажливо хмикнув і додав: – Я плачу за нього аж вісім фунтів за пляшку, тож воно просто не може бути поганим.

Я сказав, що випити не відмовлюся, однак віддам перевагу сигаретам. Поки він наливав мені бренді, я пильно вивчав його. Згадав опис Крістал чоловіка з чорно-жовтого «бентлі». Той досить добре підходив Френчу. Найвірогідніше, що саме він, а не Джуліус Коул, є власником авто. Я не міг собі уявити, щоб Нетта зустрічалася з Коулом, а такий чоловік, як Френч, цілком міг її привабити.

– Гарна у вас тут кімнатка, – зауважив я, беручи з його рук склянку з бренді. – Яка несподіванка побачити отаке після похмурого гаража.

Він посміхнувся й кивнув.

– Люблю комфорт, містере Гармас! Я напружено працюю і проводжу багато часу в цій кімнаті. То чому б не оточити себе красивими речами?

Я охоче погодився, розмірковуючи, викласти йому все напрямки, без зайвої балаканини, чи провести артпідготовку.

– Ваші синці занадто промовисті, щоб не звернути на них уваги, – провадив він далі, дивлячись на мене з дружньою цікавістю. – Коли у хлопця підбите око, то я нічого не питаю – можливо, його дівчина трохи погарячкувала; але коли підбиті обидва ока, а обличчя нагадує веселку, то я відчуваю, що неввічливо не висловити співчуття.

Я розреготався.

– Це дуже мило з вашого боку, – зронив я, – і можете буди певні: ви не один такий. Добрий репортер, містере Френч, мусить бути допитливий. Він не може дозволити собі не пхати носа в чужі справи. Трьом кремезним джентльменам не сподобалися мої методи. Вони напружили м’язи і спробували підправити мені лице – і то з неабияким успіхом, як ви вже зауважили.

Він знову звів брови і стиснув губи.

– Зрозуміло. Боюся, я теж розлютився б, якби почали пхати носа в мої справи.

Я кивнув.

– Я також неабияк розгніваний, але прийшов сюди не для того, щоб обговорювати своє обличчя. Прийшов, бо гадав, що ви зможете мені допомогти.

Він втомлено кивнув і подивився на мене вичікувально.

– Гадаю, ви знаєте Сельму Джейкобі, – я вирішив грати відкрито.

Він поставив склянку на камінну поличку і нахмурився:

– Нічого не вдієш, мій любий друже, але я не веду розмов із газетярами про місіс Джейкобі. Якщо це все, по що ви прийшли, тоді мушу з вами попрощатися.

– Я говорю з вами зараз не як репортер. Мою газету не цікавить історія з Джейкобі. Я звертаюсь до вас як друг Нетти Скотт.

Він задумливо втупився у кінчик своєї сигари і відступив до вікна.

– Ви знали Нетту Скотт? – перепитав він і помовчав.

Я також мовчав, не знаючи, чи слід мені спитати, хто власник «бентлі». Вирішив, що не слід.

– А що спільного у Нетти з місіс Джейкобі? – після паузи запитав він.

– Не знаю, – відповів я, витягуючи ноги. – Але підозрюю, що зв’язок якийсь є. Гадаю, Нетта була знайома з Джорджем Джейкобі, й хочу впевнитися в цьому. Можливо, Сельма могла б це прояснити.

– А навіщо вам це знати? – запитав він, усе ще дивлячись у вікно.

– Можливо, це пояснить, чому вона покінчила життя самогубством, – сказав я. – Ви ж знаєте про це?

– Так, – підтвердив він і стенув плечима, начебто ця розмова йому не подобалася. – Але чому вас так зацікавило Неттине самогубство?

– Я не вірю в усі ці байки. Я ж казав вам, що дуже допитливий. Нетта була не та дівчина, котра здатна вчинити самогубство. Я ставлю собі питання – чи не криється за цим щось іще?

Він глянув на мене через плече, почав уже якусь фразу, але затнувся.

Запала довга пауза, потому він мовив:

– Я не бачив місіс Джейкобі два чи три місяці – відколи вона вийшла заміж.

– Не знаєте, де вона мешкає?

– Її там більше нема, – пояснив він. – Квартира стоїть зачинена.

– То де це?

Він обернувся до мене.

– Яке це тепер має значення? Її там нема, кажу ж вам!

– Можливо, вона ще повернеться. Ну що ж, повідомлю вам таке. Поліція шукає вас. Принаймні вона шукає кремезного чоловіка на ім’я Пітер, котрий був знайомий із Неттою. Я не зацікавлений у тому, щоб допомогти поліції, але вони неодмінно скористаються нагодою побалакати з вами, і запевняю вас, будуть вони далеко не такі ввічливі, як я. Мені потрібна адреса Сельми Джейкобі. Тож ви дасте її або мені, або доведеться повідомити поліції. Мені все одно, як це станеться, а ви вже вирішуйте самі.

Він задумливо пожував недопалок своєї сигари – ознака того, що приховує якісь таємниці.

– А що змушує вас думати, що поліція шукає мене? – холодно запитав він.

Я оповів йому про Анну Скотт і про те, що казала місіс Брембі.

– Ніколи не чув про Анну Скотт, – буркнув він. – І навіть не знав, що у Нетти є сестра.

– Мені ви цього й не кажіть – скажете судді. Мене ж цікавить лише адреса Сельми.

– Не хочу, щоби поліція щось винюхувала тут, – сказав він після паузи. – Я був би вам вельми вдячний, якби ви мовчали про це. Сельма мешкає поблизу Рассел-сквер – на Гемптон-стріт, З Б. Ну що ж, тепер, гадаю, ви нарешті заберетеся звідси. У мене ще купа справ, а я й так змарнував на вас забагато часу.

Я звівся на ноги.

– Чи немає у вас фото Сельми?

Хвилину він вивчав мене, а потім сказав:

– Я не колекціоную світлин заміжніх жінок. На добраніч!

– Дякую, – відповів я. – Від мене поліція нічого про вас не дізнається.

Я повернувся до дверей і трохи затримався.

– Я бачив у гаражі пречудову машину. Це ваша?

Він глянув на мене.

– Так, а що?

– Нічого. Ви щасливець, що маєте таку.

– На добраніч, – повторив він. – Я починаю розуміти, чому вам так прикрасили обличчя. І навіть починаю шкодувати, що ті хлопці не зробили свою роботу краще.

Я вишкіривсь і, пообіцявши навідатися ще, полишив його.

Розділ XVII

Із безладної балаканини Крістал я вже знав, що Джек Бредлі рідко коли приходить у клуб раніше десятої вечора.

Отож, прямуючи повз Шеферд-маркет, подумав: якщо завітаю до нього зараз, то, цілком вірогідно, застану його вдома. Хейз-мьюз була за кілька кроків від Берклі-сквер, тож я дістався туди дуже швидко.

Помешкання Бредлі розташовувалося над гаражем. Крізь кремові муслінові завіски пробивалося світло. Я волів би залізти просто у вікно, але це, на жаль, було неможливо, а тому я обрав єдиний можливий спосіб: смикнув за мотузочку дзвінка.

За кілька хвилин почув кроки. Двері відчинилися. Я не сподівався побачити Френкі, але й він не очікував уздріти мене.

– Привіт, мачо! – озвавсь я.

Він мигцем глянув на мене, в очах його мелькнув страх, і він уже відкрив рота, щоб закричати.

Я був готовий до цього, тому щосили вперіщив йому в підборіддя. Коли він падав, я підхопив його і дбайливо поклав на підлогу. Переступив через тіло, зачинив за собою двері, прислухався. Просто переді мною були сходи, які вели в житлові кімнати. Унизу стояла велика ваза з орхідеями. Я хмикнув. Сходи вкривав чудовий килимок з густим пухнастим ворсом, який приглушав кроки. Стіни пофарбовані в абрикосовий колір, балясини – зелені.

Чийсь голос гукнув:

– Френкі! Хто там?

Жіночий голос був дивовижно знайомий. Я закляк, нажаханий. Я знав цей голос – чув його багато разів перед тим, але навіть і тепер мені важко було повірити, що це голос Нетти.

Я швидко зробив крок уперед і побачив жіночі ноги в шовкових панчохах та поділ блакитної сукні нагорі сходів. Почув здавлений окрик, потому шовкові панчохи та край блакитної сукні зникли. Почулися поквапні кроки.

Я почав стрімко підніматися сходами і, не усвідомивши, що вони такі круті, перечепився. Вилаявшись, утримався на ногах і продовжив підйом уже обережно, обмацуючи кожну сходинку, поки нарешті дістався верхнього сходового маршу. Переді мною було троє дверей. Одні з них відчинилися: з них вийшов Джек Бредлі. На ньому був зелений халат, з-під якого виглядали крохмальний білий комірець і чорна краватка-метелик. В очах застигла холодна лють, рот перекошений.

Я зробив було крок назустріч, але, помітивши в його руках пістолет 38 калібру, зупинився.

– Ти ще заплатиш за це! – гаркнув він. – Як ти смієш сюди вдиратися?

Не дивлячись на нього, я прислухався. Десь із грюкотом зачинилися двері.

– Привіт, Бредлі! – приязно сказав я. – То хто твоя подруга?

– Я підстрелю тебе, щойно спробуєш викинути один зі своїх фокусів, – пообіцяв Бредлі. – Руки вгору! Я викликаю поліцію.

– Ні, ти цього не зробиш, – озвавсь я, – а також не вистрелиш. У тебе нема дозволу на володіння вогнепальною зброєю, і копам це не сподобається, – скоромовкою проговорив я, сподіваючись, що мій блеф спрацює, і рушив на Бредлі.

Бачив, що вираз його обличчя змінився. Тепер на ньому читалися сумніви. Цього мені виявилось достатньо. Я вибив зброю у нього з рук і копнув її зі сходів. Бредлі кинувся на мене, але я відсторонив його та ввійшов у кімнату, з якої той щойно вийшов.

У розкішно умебльованій кімнаті нікого не було. В ній ширяв аромат бузку. Отож, це таки була Нетта, подумав я, і знову мені стало якось не по собі. В кінці кімнати виднілися ще одні двері. Я підбіг до них і спробував відчинити. Вони не піддалися. Тоді я відійшов, розігнався і ногою поцілив у замок. Двері розчахнулися. По той бік із дерев’яних сходів на мене глянула темрява. Поки я отак стояв, почув, як завівся двигун у гаражі і звідти виїхала машина. Я повернувсь і побачив, як до мене скрадається Бредлі з кочергою в руках. Його лице було перекошене від люті, очі палали.

– Пам’ятаю, ти колись казав, що міцніший за Френкі, – промовив я. – Маєш нагоду продемонструвати це.

Я вихопив у нього з рук кочергу і пожбурив її в дальній кінець кімнати. Вона збила торшер, який, своєю чергою, зачепив столик із пляшками та склянками. Почувся оглушливий дзенькіт розбитого скла.

– Ти ще пошкодуєш про це, – рявкнув Бредлі, задкуючи.

– Отже, ти не такий уже й міцний, – вишкірився я. – Ти – той хлопець, котрий наказує іншим виконувати брудну роботу. Ну що ж, Бредлі, доведеться тобі дещо порухатися: тобі буде корисно трохи розім’ятися, щоби зігнати зайвий жир. Скидай це!

Я витягнув його з халата, добряче трусонув і швиргонув услід за кочергою.

Він важив не менше шістнадцяти стоунів[24]24
  Стоун (англ. stone, букв, «камінь») – британська міра ваги, що дорівнює 14 фунтам чи 6,35029318 кг.


[Закрыть], але переважно це було сало.

Я підійшов до місця, де він лежав, всівся на бильце крісла і приязно йому посміхнувся. Він навіть не робив спроб звестися на ноги й лише видивлявся на мене таким лютим поглядом, якому позаздрила б навіть змія.

– Ти впізнаєш мене, Бредлі? – поцікавився я. – Того хлопця, котрий лізе не в своє діло? Бо я боявся, що ти не признаєш моє обличчя після того, як твої бандити попрацювали наді мною.

– Не розумію, про що це ти варнякаєш! – рикнув він. – Забирайся звідси, або я викличу поліцію!

– Ти попереджав, що провчиш мене, еге ж? – провадив я далі, витягаючи сигарету і запалюючи її. – Ну що ж, урок був невдалий. Але мій урок ти запам’ятаєш. Я маю намір розквасити твою пику, та перш ніж зроблю це, ти мусиш відповісти мені на кілька запитань. То хто була та дівчина, з якою ти щойно говорив?

– Ти її не знаєш, – відповів він, повільно сідаючи на підлозі. – Якщо не заберешся звідси негайно, Гармасе, то я розправлюся з тобою. Боже ж мій, що я з тобою зроблю!

Я копнув його в жирні груди, від чого він упав навзнак.

– Казав тобі, що такі щури, як ти, шеляга не варті, хіба ні? – промовив я, струшуючи попіл на нього. – Ти поняття не маєш, що означає бути крутим. Розправишся зі мною? – я розсміявся. – Ні з ким ти не зможеш розправитися доти, доки я не покінчу з тобою.

Бредлі лежав, тримаючись за груди – обличчя пурпурове від люті та болю.

– Ну ж бо, кажи, хто була та дама! Говори, інакше я виб’ю з тебе всю душу.

– Це була Сельма Джейкобі, – видушив він. – А тепер забирайся звідси!

Я заперечно хитнув головою.

– Ні, це була не вона, – сказав, легенько копнувши його. – Це ж була Нетта, чи не так?

Його обличчя обм’якло і стало неначе восковим.

– Це божевілля! – прошепотів він, роблячи спробу підвестися. – Нетта мертва!

– Ти сам себе видав, – сказав я, знімаючи піджак і засукуючи рукави сорочки. – Вставай-но, Бредлі! Ти ще можеш зробити те, що не доробили троє втомлених бандитів.

Він лежав нерухомо, мов труп, і нажахано дивився на мене.

– Облиш, – сказав. – Ти не смієш чіпати мене, Гармасе. Я стара людина, у мене хворе серце.

Я розреготався.

– Ти хочеш сказати, що в тебе буде хворе серце, – промовив я і з розмаху копнув його ногою в жирні ребра. – Вставай-но, негіднику!

Я таки змусив його звестися на ноги, а тоді замахнувся і поцілив йому в око, від чого Бредлі знову полетів на підлогу. Падаючи та намагаючись втриматися на ногах, він ухопився за книжкову шафу. Шафа захиталась і з гуркотом упала, книжки розлетілися навсібіч. Я підібрав найважчу книгу і жбурнув у Бредлі. Вона поцілила йому в груди, і він знову гепнувся, цього разу перевернувши стілець. Я жбурляв у нього книжками доти, поки він не сховався за диваном, а тоді рушив на нього, відбив його кволий удар правою, влучив у друге око, притримав його, щоб він не впав, і поцілив у зуби, обдерши при цьому собі шкіру на кісточках пальців. Почув, як зуби його хруснули. Хитаючись, він побрів геть, випльовуючи кров. На губах його виступила піна, очі закотилися. Він зробив відчайдушну спробу дотягтися до телефона. Я дав йому можливість торкнутися слухавки, а тоді зробив йому підніжку, і він знову жахнув на підлогу. Падаючи, наніс мені ковзний удар, але в ньому не було сили – та й чого можна було очікувати від такого жирного боягуза, котрий з самого ранку жлукче віскі.

Я вирвав телефонний шнур із гнізда і дубасив його слухавкою по голові, доки та не розсипалася у мене в руках.

Я випростався, роззираючись, що б іще мені розтрощити. Не зміг вимислити нічого кращого, ніж зірвати зі стіни портрет немолодої дами у святковому вбранні і надіти його на голову Бредлі, котрий саме почав приходити до тями.

Схопив торшер і влупив Бредлі ще й ним.

Тепер той лежав на спині, важко дихаючи та сопучи, й обличчя його було не набагато привабливіше за моє.

З надією я чекав, поки він зведеться на ноги, але він продовжував лежати. Я саме роздумував, закінчити на цьому чи ще трохи попрацювати з його пикою, коли це увійшов Френкі. Справляв він моторошне враження. У правій руці тримав ніж м’ясника, і вигляд у нього був такий, ніби він і справді має намір ним скористатися. Він не кинувся до мене, але підходив неквапно – ніж виставлений вперед, зуби вищирені, очі палають.

– Привіт, Мармадюку[25]25
  Мармадюк – німецький доґ із тогочасних коміксів.


[Закрыть]! – озвавсь я. – Невже матуся не казала тобі, що бавитися з ножами небезпечно? Ти можеш порізатися!

Він повільно, з гарчанням наближався до мене.

Я вирішив, що нерозважливо дозволити йому наближатися так близько. Намацав позаду себе якусь книжку і жбурнув її в нього. Вона поцілила Френкі в плече, але не зупинила. Той продовжував наближатися, і я чітко усвідомив, що він цілком здатний мене зарізати.

Колами ми пересувалися кімнатою, обережно роблячи кожен крок, аби не перечепитися, при цьому не зводили один з одного очей. Я здогадався, що він заманює мене ближче до Бредлі – аби той зміг ухопити мене за ноги. Якби це сталося, то Френкі мав би немало можливостей посмугувати мені шкіру.

Я зупинився, вичікуючи.

Цей рух на мить спантеличив Френкі: він зупинився також. Я ж зробив крок уперед. Він слабо хитнувся до мене з ножем у руках, не знаючи, відступити йому чи кинутись на мене. І поки він отак вагався, я рушив.

Відчув, як ніж роздер мені рукав сорочки і подряпав біцепс, а тоді нарешті мені вдалося вхопити Френкі за зап’ястя. Коли я викручував йому руку, той примудрився подряпати мені обличчя. Це було дуже боляче, і на якусь мить я оскаженів. Ухопивши його за пояс штанів, жбурнув мерзотника просто на Бредлі, котрий нарешті спробував звестися на ноги.

Поки вони вовтузилися на підлозі, я пожбурив ніж услід за кочергою.

Коли ж я розвернувся, Бредлі й Френкі були вже на ногах.

Тепер, коли Френкі був поруч, Бредлі, здається, трохи осмілів.

– Убий ту свиню! – прошамкав він і підштовхнув Френкі вперед. Я розсміявся, бо просто не міг стриматися: Френкі був крихітний і.без свого ножа не міг би налякати і гнома. Але сміливості йому не бракувало, тож він кинувся на мене, розчепіривши пальці, мов клешні. Однак моєю метою було битися не з Френкі, а з Бредлі. Тому я тримався на відстані, почекав на Френкі і вдарив його якомога лагідніше кулаком у щелепу. Підхопив, обережно вклав на підлогу, підмостивши під голову подушку, і кивнув Бредлі.

– Тобі не слід змушувати таких малюків битися за тебе, – сказав я, наближаючись. – Ну що ж, тепер побачимо, чи готовий ти відповідати на питання. То це була Нетта, чи не так?

Він схопив стілець і запустив ним у мене. Я ухилився, а тоді взяв стілець за ніжки та розтрощив у нього на спині. Нагнувся і вгамселив у пику, потому схопив за вуха й гупнув головою об килим.

– Кажи ж бо, негіднику! – скричав я, продовжуючи гамселити його головою по застеленій килимом підлозі. Шкодував, що підлога не бетонна, однак я вклав у своє заняття забагато жару і, здається, пошкодив йому вуха. А це вже було щось.

– То це була Нетта, так?

– Припини! – заволав він. – Так, чорт забирай; це була вона!

– Тож Нетта повстала з мертвих, еге ж? – зронив, я, відпускаючи його вуха, але продовжуючи ляскати по щоках, аби привести його до тями. – І що вона хотіла?

– Гроші, – буркнув він.

– Скільки ти їй дав?

– Триста фунтів.

– А за що вона їх отримала?

– Щоб не потрапити в руки поліції.

– Навіщо це їй?

– Не знаю.

Я знову схопив його за вуха і гепнув головою об килим.

– То навіщо?

– Не знаю, – заскиглив він. – Присягаюсь, я цього справді не знаю!

Я сів йому на груди і дав щигля по носі.

– Не розповідай мені баєчок про те, що ти дав їй гроші лише тому, що вона про це попросила. То за що ти дав їй гроші?

– Вона продала для мене кілька каблучок, – простогнав він.

– Де вони?

– Он там.

Я силоміць поставив його на ноги.

– Ну ж бо, не будь таким сором’язливим – покажи їх мені.

Хитаючись, він підійшов до розтрощеного письмового столу і висунув шухляду.

– Ось вони, – промовив він і лантухом повалився на підлогу.

Я взяв чотири діамантові персні, повертів їх у руках і глянув на Бредлі.

– Награбоване добро Джейкобі, еге ж? – сказав я.

Він здригнувся.

– Не розумію, про що ти говориш. Вона казала, що це її персні. Нічого не знаю про Джейкобі.

– Ще й як знаєш, негіднику, – озвавсь я. – Недовго ще тобі ходити на свободі, тож викладай усе швидше. Звідкіля це в тебе?

– Я її не питав, – пробелькотів Бредлі. – Вона запропонувала їх мені за триста фунтів. Я бачив, що вони коштують значно дорожче, і купив їх.

– Я розповім про це Корріданові, – заявив я, поклавши каблучки в кишеню. – А ти знаєш, що це означає.

– Вони мої! – гаркнув він, трясучи кулаками. – Я притягну тебе за крадіжку!

– Будь же розсудливим. Ти не гірше за мене знаєш, що ці персні – частина награбованого Джейкобі добра. То де я можу знайти Нетту?

– Не знаю, – буркнув він, прикладаючи закривавлену хусточку до носа. – Вона не сказала, куди йде. Ти вломився сюди в найбільш непідходящий момент, чорт забирай!

Я подумав, що, може, це й правда.

– Вставай! – наказав йому я.

Він повагався, але коли я загрозливо хитнув ногою, зеледве випроставсь і став переді мною.

– Гаразд, Бредлі, тепер ми квити. Наступного разу, коли надумаєш когось провчити, ретельніше добирай об’єкт.

Я пильно оглянув його, вирішивши, що моє лице порівняно з ним – це обличчя красеня, розвернувсь і наостанок ще раз зацідив йому в жирне підборіддя. Бачив, як він гепнувся на підлогу. Потому я відкотив рукави сорочки, натягнув піджак і поквапно пішов до виходу.