Текст книги "Джеймс Гедлі Чейз. Це не моя справа"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц)

Розділ IV

Наступного ранку я різко прокинувся. Задзеленькав телефон, і я сів на ліжку. Схопив слухавку, втамувавши позіхання. Подивився на годинник – було лише десять по восьмій – і запитав:

– Хто мене турбує так рано?

– Вас питає інспектор Коррідан, – озвався портьє.

– Гаразд, нехай підніметься до мене, – відповів я, схопив свій халат і рвонув у ванну прийняти душ.

Спав я погано і все ще відчував образу на Коррідана за те, що напередодні він так безцеремонно відіслав мене назад у «Савой»: «Вибачте, Гармасе, але тепер це суто поліцейська справа, – сказав він, – а тому я не можу взяти вас із собою...»

Отакої!

Ясна річ, що він був роздратований, і я прекрасно усвідомлював, що в нього є для цього причини, та гадав, що він не посміє спекатись мене після всього, що я зробив, – але Коррідан був таким, яким він був. Коли він починав працювати, то працював на самоті.

Я вже виходив із ванної, коли почув стукіт у двері.

Відчинив – на порозі стояв Коррідан.

Виглядав він втомлено і був неголений.

– То ви оце щойно встали? – гаркнув він, жбурнувши капелюха на крісло. – А я ще навіть не лягав!

– Ви ж не очікуєте від мене, що я ридатиму з цього приводу? – парирував я. – Та ще й після того, як ви мене вчора так відшили?

Виглядав він іще похмуріше, ніж зазвичай. Всівся у крісло.

– Будьте хорошим хлопцем – роздобудьте мені кави і не бурчіть, – сказав він. – У мене була жахлива ніч.

Я зняв слухавку, попросив офіціанта і замовив каву.

– Самі в усьому винні, якби взяли мене з собою, то я би зробив за вас половину роботи.

– За пів години у мене зустріч із шефом, і я надумав зайти до вас і переповісти останні новини, – сказав Коррідан. – Тож спершу про пістолет. Він належав чоловікові на ім’я Пітер Еттерлі, лейтенантові американської армії. Той повернувся на батьківщину, але ми попросили командування американської армії по той бік океану узяти в нього свідчення. Схоже, він знав Нетту Скотт і подарував їй «люґер» на спомин. Ви ж пам’ятаєте, що саме таке пояснення я вам і пропонував.

– А ви часу не марнували, – зауважив я, трохи розчарований, що все виявилося таким простим.

– О, ми працюємо швидко, коли нам це потрібно, – похмуро озвався Коррідан. – Отож, із пістолетом усе зрозуміло. Щодо санітарної машини, то ми відслідкували її рух. Її знайшли на Гемстедському пустищі, однак трупа в ній не було. У нас є прикмети водія, однак вони підходять чи не будь-якому молодому чоловікові. Що непокоїть мене – де тіло? Втім, мені ще більше не дає спокою питання – чому його викрали?

– Цьому має бути якесь пояснення, – сказав я, махнувши рукою офіціанту, котрий саме приніс каву. – Якщо тільки це не був якийсь дурнуватий жарт.

Коррідан здвигнув плечима.

– Ми докопаємося до правди, – пообіцяв він і глянув на годинник. – Випиймо ж нарешті ту каву – за мить я вже мушу бігти.

Поки я наливав каву, він провадив далі:

– Я розпорядився перевірити цінні папери. Вони виявились фальшивими. А таке завжди викликає тривогу. Чи є у вас якісь припущення, навіщо дівчина ховала фальшиві цінні папери у себе в квартирі?

– Хіба що хтось дав їй ці папери, запевняючи, що вони справжні, – сказав я, передаючи філіжанку. – Втім, я давно з Неттою не спілкувався. Вона могла зв’язатися з поганими людьми, хоча я в цьому й сумніваюся.

Коррідан відсьорбнув каву і буркнув:

– А я гадаю, що це цілком ймовірно, – зауважив він. – Діамантова каблучка, котру ви виявили у неї на квартирі, також має свою історію. Це – частина великої колекції коштовностей, викрадених кілька тижнів тому. Її власниця, Герві Алленбі, учора ввечері впізнала каблучку. Наші люди чекають, поки викрадені речі з’являться на ринку. Ця каблучка – перший дзвіночок. Як ви гадаєте, яким чином вона опинилася у Нетти Скотт?

Я непевно хитнув головою.

– Можливо, хтось подарував їй цю каблучку.

– Тоді навіщо переховувати перстеник на дні баночки з кремом? – озвався Коррідан, допиваючи каву. – Дивне місце для зберігання коштовностей – якщо тільки у вас не нечисте сумління, чи не так?

Я з ним погодився.

– Рано чи пізно все з’ясується, – продовжив Коррідан. – Але поки що не бачу жодних підстав вважати, що дівчину було вбито, Гармасе. Адже саме це вас зрештою і непокоїть. Залиште все на мене.

– Отож, ви маєте намір грати по-дрібному, еге ж? – спитав я. – Так, я справді вважаю, що хтось її прикінчив. Якщо б ви завдали собі клопоту скористатися тією підставкою для капелюхів, яку ви називаєте головою, я би за дві хвилини пояснив вам, чому то не було самогубство.

Він холодно глянув на мене і попрямував до дверей.

– Мені ніколи, Гармасе, – сказав він. – У мене купа справ, і домисли репортерів мене мало цікавлять. Пробачте, але я справді вважаю, що вам слід полишити це на людей компетентних.

– Певно, бувають моменти, коли місіс Коррідан пишається вами, – уїдливо промовив я. – І це, гадаю, один із таких моментів.

– Я холостяк, – сказав він. – Шкода, що я вас розчарував. Мені вже справді час іти. – Біля дверей він затримався. – Боюся, що не може бути й мови про те, щоб узяти вас із собою до Анни Смітт. Справа набула офіційного характеру. Ми не можемо дозволити американському репортерові втручатися в наші справи.

Я кивнув.

– Гаразд. Якщо ви це так розцінюєте – забудьмо і не думаймо про це більше.

– А я й не думатиму, – сказав він із кислою посмішкою та спокійнісінько вийшов із номера.

Упродовж кількох хвилин я був такий розлючений, що втратив здатність тверезо мислити, а потім трохи заспокоївся і навіть посміхнувся. Якщо Коррідан думає, що зможе відлучити мене від цієї справи, то він помиляється.

Я поквапно склав свої речі, схопив телефонну слухавку і поцікавився в довідковому бюро, як мені взяти напрокат машину. Мені відповіли, що за двадцять хвилин авто чекатиме на мене – після того, як я повідомив їм, що зможу заправити його, скориставшись карткою «Преса». Я викурив дві сигарети, ще трохи подумав і спустився у вестибюль.

Мені підшукали «б’юїк». Я побоявся запитати, у скільки це мені обійдеться, відкликав убік портьє і розпитав дорогу до Лейкема. Портьє пояснив, що це лише за кілька миль від Горшема і порадив виїхати з Лондона через міст Путні у напрямку Кінґстона. Далі буде зовсім просто, позаяк у Горшемі вдосталь дорожніх знаків.

Попри свій поважний вік, «б’юїк» ішов добре, і я доїхав до Фулем-роуд за чверть години, навіть не перепитуючи дорогу. О цій ранковій порі весь транспорт рухався в напрямку Лондона, тож переді мною була практично порожня дорога. Проїжджаючи повз стадіон поблизу Стемфорд-бридж, – один із орієнтирів, зазначених портьє, – я помітив у водійському дзеркальці позаду себе розбитий «стандард», котрий – я чітко це пам’ятав – я бачив у себе на хвості на Найтсбридж. Я й забув про нього, аж поки знову не побачив автівку позаду себе на мосту Путні. Іще не отямившись від учорашнього нападу, почав розмірковувати, чому за мною стежать.

Намагався розгледіти водія, але авто мало блакитне антивідблискове лобове скло, і я бачив лише обрис голови. Я поїхав по Хай-стріт і зупинився на червоне світло світлофора. «Стандард» зупинився за мною.

Я вирішив, що мені конче треба знати, чи справді той чоловік у старенькому «стандарді» переслідує мене. Якщо це дійсно так, то я мав намір добряче його струсонути. Подумав було, чи то часом не Коррідан послав одного зі своїх людей, аби той не спускав з мене очей, але вирішив, що навряд чи.

Я радів, що в мене «б’юїк», який, очевидно, має потужніший двигун, ніж та руїна «стандард» – якихось жалюгідних чотирнадцять кінських сил супроти моїх тридцяти однієї. Щойно світло змінилося на жовте, я натиснув на газ і рвонув уперед. На межовій швидкості злетів на пагорб, що розташовувався при виїзді з Путні, і помчав далі – спідометр показував небезпечні 80 миль.

Я бачив, що люди витріщаються на мене, та позаяк жодного полісмена поки що не стрілося, мені було байдуже. Я використав «б’юїк» на всю його потужність, аж поки не видерся на вершину пагорба. Тоді нарешті трохи зменшив швидкість, задоволено глянувши у дзеркало заднього виду... й отримав справжній шок! «Стандард» був усього лише за двадцять футів позаду!

Та я все ще не до кінця був упевнений, що мене переслідують. Цілком могло статися так, що хлопець просто вирішив показати, що я не єдиний, хто любить швидку їзду. Я відчув неабияку повагу до старенького «стандарда», роздовбаний кузов якого ховав у собі першокласний двигун, переобладнаний для перегонів. Я продовжив свій шлях, «стандард» також. Коли я виїхав на об’їзну дорогу, він був усе ще за якусь сотню футів од мене, тож я вирішив трохи схитрувати. Махнув рукою з вікна, з’їхав на узбіччя і пильно оглянув «стандард», котрий стрілою промчав повз мене. В цю мить мені вдалося розгледіти водія. Він був молодий і чорнявий. Схожий на засмальцьовану кухонну губку капелюх насунутий низько на очі, але я вже побачив достатньо, щоб упізнати його. Це був той коротун, який напередодні намагався розчерепити мені голову. Тепер уже точно знаючи, що він таки переслідує мене, я провів поглядом «стандард» і поліз по сигарету. Певно, той тип зараз дуже нервує, гадаючи, що робити далі. Тепер він не міг би вже зупинитися... чи міг? Я вишкірився. Бо за кілька сотень ярдів попереду він таки став.

Це й вирішило справу. Мене справді переслідують – тож я витяг олівець із кишені й записав номер авто на зворотному боці конверта.

Тепер уже я вирішив провчити його як слід, не роздумуючи ні хвилини: просто мусив відплатити йому за вчорашнє. Я завів свій «б’юїк», упритул під’їхав до «стандарда», різко загальмував і вистрибнув із машини, перш ніж той тип устиг збагнути, що й до чого.

– Привіт, хлопче! – сказав я йому, приязно усміхаючись. – Одна пташка мені поцвірінькала, що ти мене переслідуєш. Мені це не подобається. – Поки говорив, витяг із кишені складаний ножичок і відкинув лезо. – Шкода, синку, що я підкину тобі трохи роботоньки, – провадив далі, – однак це піде тобі лише на користь.

Він сидів, витріщившись на мене, скрививши губи та виставивши жовті зуби. Був схожий на розлюченого тхора.

Я нахиливсь і засадив ножа в його автомобільну шину. Повітря зі свистом вилетіло з камери.

– Нині шини вже не ті, що раніше, еге ж, синку? – лагідно перепитав я, ховаючи ножик у кишеню. – Залишаю тебе тут, щоби ти зміг замінити колесо. А тепер вибач – у мене важлива зустріч.

Він обізвав мене словом, котре в інший час неодмінно б мене обурило, але тієї миті я відчував, що він має на те деяке право.

– Якщо вже ти так полюбляєш колекціонувати монтажні лопатки, то, гадаю, ми зможемо якось влаштувати лицарський двобій, – приязно закінчив я.

Він повторив своє гидке слово, тож я полишив його.

Він усе ще сидів там, коли я промчав повз, і продовжував сидіти, коли я домчав до повороту за шість сотень ярдів попереду. Підозрюю, що те цуценя було неабияк засмучене.

За пів години я доїхав до Горшема і тепер уже був упевнений, що мене ніхто не переслідує. Рух був незначний, і впродовж кількох миль переді мною не було жодної машини.

З Горшема я поїхав до Вортінга, тоді звернув на бічну дорогу і за кілька хвилин опинився вже неподалік Лейкема. Місцевість була пречудова, а день – спекотний і сонячний. Я по-справжньому насолоджувався кількома останніми милями, жалкуючи, що не дослідив цю частину Англії раніше – замість того, щоб проводити стільки днів і ночей у брудному, задушливому Лондоні. Вказівник на стовпі повідомляв, що я перебуваю за милю від Лейкема, тож сповільнив рух і звернув у вузький провулок. Попереду з’явилися кілька будиночків, паб та пошта. Я здогадався, що це нарешті Лейкем, під’їхав до пабу та зайшов усередину. Це було дивне, схоже на коробку приміщення, що радше нагадувало ляльковий будиночок. Жінка, котра подала мені подвійне віскі, очевидно, була схильна поговорити, почувши мій акцент.

Ми побалакали про природу, про те, про се, а тоді я запитав у неї, чи не знає вона котедж із назвою «Беверлі».

– О, то вас цікавить міс Скотт? – перепитала вона, і в її очах тут же з’явився осуд. – Її будиночок трохи далі – приблизно за милю звідси. Поверніть направо при першому ж повороті. Її котедж стоїть збоку. У нього солом’яний дах та жовті ворота. Ви не зможете проїхати повз.

– Чудово! Я знайомий з її подругою. Можливо, я все-таки її навідаю. А ви знайомі з нею? Бо я не знаю, як вона виглядає. Гадаєте, вона мене прийме?

– Наскільки мені відомо, чоловікам там завжди раді, – відповіла вона, хмикнувши. – Сама я ніколи її не бачила. В містечку вона практично не буває – приїжджає лише на вікенд.

– Можливо, хтось доглядає за будиночком? – припустив я, розмірковуючи, а чи не даремно я сюди припхався.

– Місіс Брембі у неї прибирає, – повідомила жінка. – Але вона й сама ні до чого.

Я розрахувався за віскі, подякував жінці й повернувся до свого «б’юїка». «Беверлі» я відшукав за кілька хвилин. Його я міг бачити крізь дерева, їдучи вузькою алеєю. В чарівному садку під солом’яним дашком стояла грубо поштукатурена двоповерхова хатинка – надзвичайно мила і приваблива.

Я залишив «б’юїк» перед воротами, відчинив хвіртку і попрямував вузькою стежкою до будинку. Сонце засліплювало, в нерухомому повітрі завис аромат гвоздик, троянд та жовтофіолей. Я сам би був не проти тут оселитися. Підійшов до дубових, оздоблених голівками цвяхів дверей, постукав начищеним мідним молоточком і схвильовано почав чекати. Мені було не по собі, бо я не знав, чи відомо Анні Скотт про Нетту і як повідомити їй сумну новину. Хвилювався, бо не знав, чи подібна сестра на Нетту і чи знайдемо ми з нею спільну мову.

Та за кілька хвилин я розчаровано усвідомив, що в будинку нікого нема – принаймні ніхто не планує мені відчиняти.

Я зійшов униз, придивися до вікон горішнього поверху, тоді зазирнув у вікно першого. Бачив, що кімната займає увесь нижній поверх і крізь її вікна проглядається великий сад. Кімната гарно умебльована і зручна. Я обійшов будинок і зупинився позаду нього. Тут також нікого не було, роздивився добре доглянуті газони та квіткові клумби – суцільний килим яскравих барв. Підійшов до дверей чорного входу, нерішуче постояв і взявся за ручку. Двері були зачинені. Підійшов до іншого вікна, помітивши, що занавіски на ньому запнуті. Я стояв перед заштореним вікном, і невідомо чому мені стало дуже лячно. Я зробив крок уперед, намагаючись роздивитися, що там. Заглянувши у шпарину між завісками, побачив, що це кухня, але поле зору було настільки обмежене, що я міг бачити лише шафу для посуду, в якій рядами стояли блакитні блюдця та чашки з китайського фарфору.

І тут я відчув запах газу.

Почувся хрускіт гравію. Я відскочив убік. До мене поспішав Коррідан із двома поліцейськими. Обличчя його було похмуре. В очах Коррідана читалися роздратування і гнів.

– Ви би краще якнайшвидше проникли всередину, – порадив я, не давши їм опам’ятатися. – Я відчуваю запах газу.

Розділ V

Я курив, сидячи у своєму «б’юїку», і спостерігав за тим, що відбувається перед дверима будинку.

Коли Коррідан оговтався від несподіванки, побачивши мене, то коротко й офіційно запитав:

– Що в біса ви тут робите?

Тепер нарешті й він учув запах газу.

– Вам тут не місце. І нічого на мене дивитися вовком. Це справа поліції, і репортери нам ні до чого!

Я хотів було посперечатися з ним, але він промчав повз мене, на ходу кинувши одному з поліцейських:

– Виведіть звідси містера Гармаса і простежте, щоби він тримавсь якомога далі!

Мені страшенно кортіло зацідити полісменові в пику, але я добре знав, що це мені нічого не дасть, тож повернувся до свого авто, зручно вмостився, запалив сигарету і став чекати.

Коррідан із поліцейським виламали вхідні двері. Вони увійшли в дім, а інший поліцейський залишився біля воріт, не зводячи з мене лихого погляду. Я зиркав на нього не менш похмуро.

За кілька хвилин я побачив, що Коррідан відчиняє вікна. Потім він кудись зник. Нудотний запах газу поплив галявиною. Пройшло зо чверть години, перш ніж почало відбуватися щось іще. Під’їхала машина, з якої вийшов довготелесий чолов’яга понурої зовнішності з чорною валізкою у руках, перекинувся кількома словами з полісменом біля воріт, і вони разом увійшли всередину. Очевидно, то був місцевий лікар.

За десять хвилин похмурий чолов’яга вийшов. Я чекав біля його авто, і він кинув на мене гострий непривітний погляд, коли я відчиняв для нього дверцята.

– Вибачте мені, лікарю! Я репортер. Чи не можете ви мені сказати, що відбувається всередині?

– Запитайте про це в інспектора Коррідана! – гаркнув він, усівся в свою машину і поїхав геть.

Поліцейський біля воріт зловтішно вишкірився.

За кілька хвилин із котеджу вийшов інший поліцейський, муркнув щось до колеги і поквапно пішов доріжкою.

– Гадаю, він побіг купувати Корріданові глазуроване яблучко, – довірливо гукнув я поліцейському біля воріт. – Але не кажіть мені цього. Нехай це ще трохи мене поінтригує.

Поліцейський співчутливо вищирився. Я вже бачив, що йому страшенно кортить поділитися зі мною інформацією.

– Він пішов по ту місіс Брембі, котра доглядає будиночок, – сказав він, крадькома роззирнувшись, чи не чує його, бува, хто.

– То там знайшли труп? – спитав я, тицяючи пальцем у котедж.

Він кивнув.

– Молода леді, – повідомив він, підходячи ближче до мого «б’юїка». – Дуже гарненька. Звісно ж, самогубство. Запхала голову в духовку. Гадаю, вона мертва вже три-чотири дні.

– Це ваша думка, а що сказав лікар?

Полісмен дурнувато посміхнувся.

– Таж лікар так і сказав!

– Це Анна Скотт? – буркнув я.

– Невідомо – лікар не зміг її упізнати. Ось чому Берт і пішов по ту місіс Брембі.

– А що робить Коррідан? – запитав я.

– Усе винюхує, – озвався полісмен, стенувши плечима. Судячи з виразу його обличчя, Коррідан не належав до його улюбленців. – Готовий заприсягтися, що він хоче відшукати те, чого там нема. Ті хлопці зі Скотленд-Ярду завжди так роблять. Це допомагає їм просуватися по службі.

Я подумав, що це трохи несправедливо, але нічого не сказав, натомість глянув на доріжку – там саме з’явилися дві постаті. То був Берт, полісмен, та висока опасиста жінка в рожевій сукні мішкуватого крою.

– Он вони йдуть, – сказав я, кивнувши у бік доріжки.

Жінка йшла дуже швидко, і полісмен ледве за нею встигав. Коли вони наблизилися, я зміг роздивитися її обличчя. Це була смаглява молодиця років сорока, з купою масного чорного волосся, недбало зав’язаного на потилиці. Із зачіски вибилося кілька пасом, закривши їй обличчя, і тепер вона намагалася відкинути їх назад величезною, майже чоловічою рукою.

Жінка летіла вимощеною кам’яними плитами доріжкою. Очі її були дикі, рот смикався. Вигляд мала такий, ніби вона зазнала справжнього шоку і страждала від безмежного горя.

Берт підморгнув колезі та пройшов із доглядальницею в будинок.

Я запалив чергову сигарету, влаштувався на ведійському сидінні й схвильовано почав чекати.

Раптом із відчинених вікон пролунав тваринний крик, потому почулися істеричні ридання.

– Напевно, це була Анна Скотт, – стурбовано сказав я.

– Схоже на те, – озвався полісмен, дивлячись на котедж.

Поступово ридання затихнули. Пройшло зо пів години, перш ніж жінка з’явилася знову. Вона йшла дуже повільно, сховавши голову в брудний носовичок та опустивши плечі.

Полісмен відчинив для неї хвіртку й обійняв за плечі, допомагаючи вийти. Це було зроблено з найкращих міркувань, однак місіс Брембі різко відкинула його руку.

– Не чіпайте мене своїми закривавленими руками! – скрикнула вона здушеним голосом і почимчикувала доріжкою.

– А леді ще та, – зронив полісмен, почервонівши.

– Можливо, вона начиталася «Макбета», – ризикнув припустити я, однак це, здається, його не заспокоїло.

Пройшло вже півтори години, відколи я востаннє бачив Коррідана. Я був голодний. Годинник показував пів на другу, однак я вирішив чекати і далі, сподіваючись висловити Корріданові все, що про нього думаю.

За десять хвилин він вийшов з будинку і махнув мені рукою. Я вилетів з машини і стрілою промчав повз поліцейського.

– Гаразд, – коротко сказав Коррідан. – Гадаю, ви захочете все оглянути. Але, заради Бога, не розповідайте нікому, що я дозволив вам це зробити.

Я вирішив, що таки не зовсім змарнував свої гроші, підгодовуючи цього йолопа.

– Красно дякую, – сказав я. – Анічичирк.

В будинку все ще відчувався сильний запах газу, котрий посилився, коли я зайшов на кухню.

– Це справді Анна Скотт, – похмуро підтвердив Коррідан, показуючи рукою на скоцюрблєну тіло на підлозі.

Я стояв над нею, не в змозі вимовити ні слова.

На дівчині була рожева нічна сорочка з накинутим поверх білим пеньюаром, ступні босі, руки стиснуті в кулаки. Голова засунута в духовку. Відійшовши убік й обережно переступивши через її ноги, я зміг зазирнути дівчині в обличчя. Це була блондинка років двадцять п’яти. Навіть мертва вона була гарна, хоча я й не зміг вловити в цьому чарівному спокійному личку схожості з Неттою.

Я зробив крок назад.

– А це точно Анна Скотт? – запитав я.

Коррідан зробив нетерплячий рух рукою.

– Звісно, – озвався він. – Та жінка її упізнала. Ви ж не хочете сказати, що тут криється ще якась загадка?

– Дивно, що обидві кінчають життя самогубством, еге ж? – нутром я відчував, що тут щось не так.

Коррідан мотнув головою і пройшов у вітальню.

– Прочитайте ось це, – запропонував він, простягаючи мені аркуш паперу. – Це знайшли біля неї.

Я узяв аркуш і прочитав:

«Без Нетти життя для мене не має сенсу. Будь ласка, пробачте мені. Анна».

Я віддав йому записку.

– Навіть не маючи за спиною пів століття служби в поліції, я відразу би сказав, що це фальшивка, – зронив я.

Він узяв записку.

– Не намагайтеся бути дотепним, – холодно озвався Коррідан.

Я криво посміхнувся.

– Як ви думаєте, кому вона адресована?

Він хитнув головою.

– Поняття не маю. Місіс Брембі казала, що сюди приходила купа чоловіків. І серед них був такий собі Пітер, про якого Анна постійно згадувала. Можливо, записка для нього?

– А чи не міг це бути Пітер Еттерлі? – поцікавився я. – Хлопець, котрий подарував Нетті пістолет?

Коррідан почухав підборіддя.

– Навряд чи, – проказав він. – Еттерлі повернувся у Штати місяць тому.

– А, так, я й забув про це, – відповів я, підходячи до письмового столу, що стояв під вікном. – Сподіваюся, ви розшукаєте цього чоловіка?

Я відсунув шухляду і зазирнув усередину. Жодних паперів, жодних листів. Усі відділення ретельно вичищені.

– Вона старанно все прибрала перед тим, як накласти на себе руки. Ви знайшли хоч якісь папери?

Він заперечно хитнув головою.

– Тобто абсолютно нереально перевірити, чи це справді почерк Анни?

– Мій любий друже... – їдко почав Коррідан.

– Проїхали, – сказав я. – Просто такий вже я підозріливий. Знайшли щось цікаве?

– Нічого особливого, – він пильно придивився до мене. – Я скрупульозно обшукав будинок – тут нема нічого, що могло би поєднувати дівчину з фальшивими цінними паперами, діамантовими каблучками чи іншими подібними речами. Мені шкода, що я змушений вас розчарувати.

– Нічого, якось переживу, – вишкірився я. – Просто дайте мені трохи часу. Чи знайшли ви в помешканні шовкові панчохи?

– Я не шукав тут шовкових панчіх, – гаркнув він, – а займався значно важливішими речами!

– Тож пошукаймо їх. У мене пунктик щодо шовкових панчіх. То де тут спальня?

– Послухайте, Гармасе! Це вже надто далеко заходить! Я й так дозволив вам...

– Заспокойтеся, прошу вас, бережіть нерви!.. – сказав я, миролюбно поплескуючи його по руці. – Ну що тут поганого? Нетта мала купу шовкових панчіх, і всі вони зникли. Анна теж повинна була б їх мати; можливо, вони все ще на місці. Ходімо погляньмо!

Кинувши на мене роздратований погляд, він повернувся до дверей.

– Зачекайте тут, – сказав Коррідан і почав підійматися сходами.

Я пішов за ним услід.

– Можу знадобитися. Завжди добре мати при собі свідка.

Він пройшов у маленьку, але розкішно обставлену спальню, тут же попрямував до комода і почав копирсатися в стосі шовкової білизни, светрів та шарфиків.

– Ви перебираєте усі ці дрібнички як одружений чоловік, – сказав я, відчинив шафу і зазирнув усередину. Там висіли лише дві сукні і один костюм. – Бідолашна, у неї зовсім не було одягу, – провадив я далі. – Можливо, вона не могла дістати купонів чи просто була нудисткою?

Він сердито глянув на мене.

– Тут нема панчіх, – сказав він.

– Що, взагалі?

– Жодних. Взагалі.

– Здається, підтверджується моя нудистська теорія, чи не так? – сказав я. – Можливо, вам захочеться прокрутити цю «панчішну теорію» у вашій кмітливій голові? Я й сам маю намір це зробити й не облишу її, поки не з’ясую, чому жодна з дівчат не мала жодних панчіх!

– На що в біса ви натякаєте? – вибухнув Коррідан. – Усі розуми поїли? Ви що, вважаєте себе Перрі Мейсоном[8]8
  Перрі Мейсон (англ. Perry Mason) – літературний персонаж серії романів класика американського детективу Ерла Гарднера. Перший роман про пригоди лос-анджелеського адвоката Мейсона вийшов у 1933 році. Мейсон зазвичай проводив свої розслідування паралельно з поліцією.


[Закрыть]?

– О, тільки не кажіть мені, що ви читаєте детективні романи! – здивовано зауважив я. – То що ви тепер робитимете?

– Просто зараз я чекаю на санітарну машину, – сказав Коррідан, спускаючись разом зі мною сходами. – Тіло відвезуть до Горшемського моргу, і вже там проведуть дізнання; не думаю, що з того слідства вийде щось путнє. Усе й так достатньо ясно, – однак голос у нього був стурбований.

– Невже ви справді вважаєте, що Анна дізналася про самогубство сестри і тут же наклала на себе руки? – запитав я.

– А чому б і ні? – перепитав Коррідан. – Ви страшенно би здивувались, якби дізналися, скільки стається сімейних самогубств. У нас вражаюча статистика щодо цього.

– О, я й забув, що ви працюєте грубими емпіричними методами, – парирував я. – Але чому ви мене не впустили в будинок, коли самі нишпорили там?

– Послухайте-но, Гармасе, це взагалі не ваша справа! Ви тут лише за моєї мовчазної згоди! – вибухнув Коррідан. – Це серйозне розслідування, і я не потерплю тут роззяв, які витріщатимуться на мою роботу!

– Назвати мене роззявою – така сама брехня, як і стверджувати, що те, що ви тут чините, називається роботою, – сумно сказав я. – Але нехай. Надалі я буду чемний і – дякую за інформацію!

Він гостро глянув на мене – чи я не жартую; вирішив, що таки жартую, і міцно стиснув губи.

– Поки що це все. Ви би краще їхали звідси – до прибуття санітарної машини.

– Гаразд, уже їду, – сказав я, прямуючи до вхідних дверей. – А вас не цікавить моя версія стосовно цього другого вбивства?

– Не цікавить! – твердо сказав він.

– Я так і думав. Шкода, бо я міг би вказати вам правильний шлях. Гадаю, цього разу ви хоч приставите охоронця до тіла? Адже ви не хочете, щоби труп викрали, як минулого разу, еге ж?

– Дурниці, – сердито озвався Коррідан. – Нічого такого не станеться. Але я вдамся до певних застережних заходів – якщо ви це маєте на увазі.

– Як не дивно, але саме це й маю на увазі, – сказав я і, посміхнувшись, відчинив двері. – Побачимося, друже! – я вийшов, полишивши його самого.

Підморгнув поліцейському біля воріт, усівся у свій «б’юїк» і повільно рушив провулком. Мені багато що треба було обміркувати, але я не знав, з чого почати. Подумав, що непогано було б перекинутися кількома словами з місіс Брембі. Так, справді – слід почати з неї. Я знав, що її будинок десь поряд, адже Берт, полісмен, повернувся з нею уже за кілька хвилин. Я не хотів, щоби Коррідан знав, що я замислив, тож доїхав до кінця провулка, залишив свій «б’юїк» у заростях і знову повернувся. Мені зустрівся робітник із ферми, який показав будиночок місіс Брембі. Це була маленька напівзруйнована будівля із занедбаним садом.

Я пройшов порослою бур’янами доріжкою і постукав у двері. Стукав аж тричі, перш ніж почув човгання ніг. За хвилину двері відчинились, і переді мною постала місіс Брембі. Зблизька вона видалася мені схожою на циганку. Була дуже смаглявою; чорні, як агат, очі нагадували маленькі вологі камінці.

– Чого вам треба? – спитала вона хрипким голосом, схожим на каркання ворона.

– Я репортер, місіс Брембі, – відрекомендувався я, припіднявши капелюха та сподіваючись, що їй припадуть до смаку мої ґречні манери. – Хотів би поставити вам кілька запитань стосовно міс Скотт. Ви щойно бачили тіло. Ви впевнені, що то міс Скотт?

Вона смикнулася.

– Звісно ж, то була міс Скотт, – сказала жінка і почала було зачиняти двері. – Не знаю, про що це ви говорите. Так чи інакше, я не збираюся відповідати на ваші питання. Забирайтеся звідси!

– Я міг би стати вам у пригоді, – сказав я, задумливо брязкаючи монетами в кишені. – Хотів би знати всі таємниці цього самогубства – моя газета за це щедро заплатить.

– Ідіть до біса разом зі своєю газетою! – люто вигукнула вона й спробувала зачинити двері, однак я хутко виставив ногу, перешкодивши цьому.

– Ну ж бо, будьте розумницею, – сказав я, мило посміхаючись їй крізь тридюймову шпарину в дверях. – Хто цей Пітер, про якого ви розказували інспекторові? І де я можу його знайти?

Вона рвучко розчахнула двері й щосили штовхнула мене в груди. Я не очікував такого, тож похитнувся назад і, втративши рівновагу, розтягнувся на весь зріст. Вона була сильна, як коняка. Двері з гуркотом зачинилися, і я почув, як засунули засув.

Я повільно звівся на ноги, обтрусив із себе пилюку й тихо присвиснув. Тоді звів очі на вікна верхнього поверху будинку – і завмер. Бо помітив там дівчину, котра дивилася на мене. В ту ж мить вона різко відсахнулася і зникла. Я навіть не мав певності, була то дівчина, чоловік чи просто оптичний обман. Але якщо очі мене не обманювали, то там, нагорі, була Нетта Скотт! Вона стояла й дивилася на мене.