Текст книги "Джеймс Гедлі Чейз. Це не моя справа"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц)

Навіщо дівчині вчиняти самогубство, якщо в неї є вісімдесят фунтів і діамантова каблучка, запитував я себе. Які ще неприємності, крім фінансових, могли змусити Нетту накласти на себе руки? Я не міг нічого такого вимислити. Тепер я був майже впевнений, що це не самогубство. Вбивство? Справді, якщо не самогубство, тоді убивство. І аж ніяк не нещасний випадок. Нещасні випадки так не стаються.

Я запалив іще одну сигарету і замислився. Мені слід було порадитися з кимось із поліції. Я згадав про інспектора Коррідана зі Скотленд-Ярду. В часи мого перебування в Лондоні ми з ним приятелювали. Він водив мене в різні кубла, де вешталися дрібні правопорушники, і з його допомогою я назбирав непоганий матеріал для статті в «Сетердей Івнінґ Пост». Коррідан був саме той, з ким мені слід було порадитися, тож я одразу набрав номер поліції. Після доволі тривалої паузи Коррідан узяв слухавку.

Я відрекомендувався, і він мене згадав.

– Радий вас чути знову, Гармасе! – сказав він. – Вам пощастило, що застали мене – я вже збирався додому.

– Ви дуже поспішаєте? – поцікавивсь я, глянувши на свій годинник; була майже дев’ята.

– Ну звісно ж, я хочу додому! У вас щось нагальне?

– Радше цікаве, ніж нагальне, – озвавсь я. – Мені потрібна ваша порада і, можливо, допомога. Це стосується Нетти Скотт – дівчини, яка скоїла самогубство позавчора ввечері.

– Як ви сказали? – різко перепитав він.

– Дівчину звали Нетта Скотт. Вона моя давня приятелька. Якщо відверто, Коррідане, я не вірю, що вона наклала на себе руки.

Запала пауза, потому він сказав:

– Зрештою, я нічого особливого на сьогодні не планував. То що ви пропонуєте?

– Ми можемо зустрітися за пів години в готелі «Савой»? – запитав я. – Якщо ви поцікавитеся ходом розслідування, то це значно спростить справу. Будь-які деталі стануть у пригоді.

Я продиктував йому адресу Нетти, він пообіцяв дізнатися все, що можна, та поклав слухавку.

Це мені особливо подобалося в Корріданові. Його ніщо ніколи не дивувало, він зроду не ставив непотрібних запитань і завжди прагнув допомогти – який би зайнятий не був такої пізньої пори.

Я порозпихав пістолет, конверт, каблучку і гроші по різних кишенях. Пересвідчившись, що нічого не забув, вимкнув світло, зачинив вхідні двері та вийшов на сходовий майданчик.

Джуліус Коул виніс у свій коридор табуретку і сидів там з відчиненими дверима, палячи та чекаючи на мене.

– Чому ти не дозволив мені зайти, друзяко? – запитав він із гидкою посмішкою. – Ти не мав права ходити туди сам.

– Іди краще покрути хула-хуп, – порадив я йому і почав спускатися сходами.

– Не тікай так швидко, друже! – попрохав він, встаючи зі свого табурета і виходячи на майданчик. – То як воно там? – хихикнув. – Чи є в неї гарненькі речі? Гадаю, ти перемацав усі її сукні! Шкода, що мене там не було!

Я продовжував спускатися, не озираючись.

Місіс Крокетт негайно відчинила двері, неначе дожидалася мого стуку.

– Щось довгенько ви там копирсалися, – пробурмотіла вона, забираючи в мене ключ. – Але ж ви нічого не взяли, правда? Поліція особливо наполягала, щоби все залишалося на своїх місцях.

Я кивнув.

– Усе гаразд, – запевнив я її. – Чи хтось заходив до неї, відколи... вона померла? Окрім поліції, звісно! Містер Коул, наприклад...

Вона заперечно хитнула головою.

– Ніхто, крім вас; і я впевнена, що не повинна була...

Я безцеремонно урвав її.

– Там були шовкові панчохи... А тепер їх нема. Ви не знаєте, де вони?

– Навіщо мені шовкові панчохи? – хмикнула вона. – Звісно ж, не знаю!

Я подякував їй і зійшов вузькими сходами на вулицю. Якусь мить постояв на тротуарі, глянувши на будинок. Світло горіло лише у квартирі Коула – всі інші вікна були темні. Подумав було про Медж Кеннітт, але вирішив, що вона не вписується у загальну картину, – принаймні поки що, – і попростував у напрямку Кромвелл-роуд, котра була за п’ятдесят ярдів звідси.

Вулицю освітлювали три ліхтарі – один у кінці, другий – на початку, і третій – посередині. Було доволі темно – всюди залягли густі тіні – інакше мене б не можна було так просто сполошити. Я почув за собою легкий тупіт й, інстинктивно відчувши небезпеку, відскочив убік.

Щось дуже важке поцілило мені в плече, я упав на коліна. Різко підвів руку, звівся на ноги – і знову відскочив убік. Устиг помітити силует чоловіка, що тримав у руках щось схоже на монтажну лопатку. Він люто накинувся на мене. Мені перед обличчям аж засвистіло – я підступив до чолов’яги і щосили садонув його поміж ребра. Той упустив залізяку і похитнувся; повітря зі шипінням вилетіло з його грудей, наче з проколотої шини.

– Що то в біса за розваги? – гаркнув я, підходячи до нього.

Тепер я зміг його роздивитися. Він був невисокий, молодий, худий, виснажений. Я не міг розгледіти його обличчя – помітив лише, що воно бліде. Одяг мав дешевий, а капелюх нагадував засмальцьовану кухонну губку. Ще до того, як я зміг схопити його за комір, він вирвався мені з рук і прожогом майнув вулицею. Я стояв, дивлячись йому вслід та прислухаючись до його тупотіння. Був трохи наляканий, плече мені боліло.

– Дідько, що ж це таке! – пробурмотів я сам до себе, тривожно озирнувся і швидко попрямував до сяючої вогнями Комвелл-роуд.

Розділ III

Не пробув я в своєму номері й п’яти хвилин, як зателефонував портьє і повідомив, що мене запитує інспектор Коррідан.

– Попросіть його піднятися до мене, – сказав я і натиснув кнопку виклику офіціанта.

Коррідан та офіціант зайшли разом. Коррідан був здоровенний чолов’яга років тридцяти п’яти, смаглявий, з маленькими блакитними очима, які, здається, дивилися крізь вас. Навіть із друзями він був суворий, рідко посміхався й ніколи не сміявся.

Ми тепло потисли один одному руки, і він схвально оглянув мій номер.

– Мушу визнати, що номер у вас комфортабельний, – зауважив він і, кинувши швидкий погляд на офіціанта, продовжив:

– Сподіваюсь, ви замовите мені щось випити.

– Звісно ж, і гадаю, ми тут же, в номері, й повечеряємо, – озвався я. – Усе найкраще для лондонської поліції!

Офіціант простягнув меню, і ми вибрали холодне консоме[6]6
  М’ясний бульйон.


[Закрыть], воловани[7]7
  Волован – пиріжок із листкового тіста з м’ясом чи рибою.


[Закрыть] з курячим м’ясом та морозиво. Я замовив також дві порції подвійного віскі та графин алжирського вина.

– Ви, газетярі, знаєте, у чому сенс життя, – зітхнув Коррідан, вмощуючись у єдиному кріслі. – Я часто думаю, що мені слід було б зайнятися менш обтяжливою і більш прибутковою справою, ніж поліцейська служба.

– Не ремствуйте, – сказав я, сідаючи на ліжко. – Готовий заприсягнутися, що ви по самі вуха в хабарях і половина злочинного світу Лондона платить вам данину.

Він стиснув губи.

– Ваше почуття гумору не менш спотворене, ніж ваша мораль, – парирував він, і я бачив, що він зовсім не потішений.

– Гаразд, облишмо моральність, – вишкірився я. – Страшенно радий, що ви змогли зайти до мене!

– Та Нетта Скотт справді була вашою подругою? – запитав він, відходячи до вікна. І перш ніж я встиг відповісти, продовжив: – Зі Скотленд-Ярду також видно Темзу, але з такого ракурсу і при такому освітленні вона справді чарівна, чи не так?

– Та Бог з нею, з тією Темзою! Я не збираюсь пригощати вас вином і вечерею лише для того, щоби послухати про лондонські атракції.

Він гостро глянув на мене.

– Ви чимось стривожені. Щось сталося ще?

Я кивнув.

– Може статися... – почав було я, але тут офіціант повернувся з випивкою.

Коли він пішов, я продовжив:

– Це стосується Нетти Скотт. Вона справді була моєю подругою. Я познайомився з нею в 42-му, і кілька років ми зустрічалися. То був для мене справжній шок – дізнатися, що вона наклала на себе руки.

Коррідан відпив ковток віскі та схвально кивнув.

– Хороше, – сказав. – Однак навряд чи ви схильні розводитися про віскі. Я читав звіт лікаря. Дівчина діяла напевно: вона випила чималу дозу лаудануму перед тим, як відкрити дверцята духовки. Це цілком очевидна справа, і, без сумніву, це самогубство. Цим займається кенсінгтонський відділок поліції. Учора о сьомій ранку до них зателефонував чоловік на ім’я Джуліус Коул, котрий мешкає в тому самому будинку. Поліцейські виявили дівчину, котра лежала головою до дверцят газової плити. В кухні було повно газу. Вікна заклеєні скотчем. Із дверми цього не слід було робити, бо вони і так зачинялися герметично. Вона вже була мертва приблизно шість годин. Припускають, що смерть настала о першій ночі. На тілі не було ознак насильства, і все вказувало на те, що це було самогубство. Тіло доправили в місцевий морг після того, як її офіційно упізнав Джуліус Коул – хлопець, котрий стверджує, що добре знав дівчину з вигляду. Зараз ми намагаємося зв’язатися з її рідними, але поки що безуспішно.

Я допив своє віскі, почуваючись значно краще.

– Тож про іншу версію навіть не йдеться?

Його очі буравили мене.

– Ні. А чому ви питаєте?

– То що, вони в захваті від усього того?

– Вони ніколи не бувають у захваті, однак цілком задоволені своєю роботою. І тут нема нічого іншого. Самогубства стаються щодня. Можливо, вам цікаво буде дізнатися, що рід занять індивідуума впливає на ймовірність скоєння ним самогубства, – провадив далі Коррідан, заплющивши очі і ще зручніше вмощуючись у кріслі. – Заняття, котре вимагає напруження, відповідальності чи роботи вночі спричинює більшу кількість самогубств. Фармацевти, лікарі, адвокати, власники барів, працівники нічних клубів, м’ясники та солдати найчастіше опиняються у групі ризику, тоді як садівники, рибалки, священники, шкільні вчителі та державні службовці замикають таблицю.

Я застогнав.

– Гадаю, я уцілію. Гаразд, не наводьте мені більше прикладів. Тож, через те, що працівники нічних клубів займають верхні сходинки у вашому переліку, Нетта і наклала на себе руки, чи не так?

Він кивнув.

– Щось на кшталт того. Принаймні це дає нам можливість на щось обпертися. Якщо б, приміром, вона була шкільною вчителькою, то ми поглянули б на всю цю справу пильніше. Розумієте, про що я?

– То ви гадаєте, що така дівчина, як Нетта, вибрала б газову духовку? І не припускаєте, що вона могла би вистрибнути з вікна чи випити отруту?

– Жінки не дуже охоче йдуть на таке – вони не схильні себе спотворювати навіть після смерті. – Розправивши плечі, Коррідан продовжив: – А особливо такі гарненькі, як Нетта. Вистрибнути з вікна – це таке відразливе видовище! Я сам бачив кілька таких випадків. Згідно зі статистикою використання небезпечних наркотиків кількість самогубств, спричинених передозуванням, почала зменшуватися. Думаю, що не менш ніж шість сотень жінок звели рахунки з життям способом отруєння газом. Я наведу вам точніші цифри, якщо це вас цікавить.

– Мені й цього цілком достатньо, – озвавсь я. – Як ви гадаєте, чому вона наклала на себе руки?

Коррідан допив своє віскі, поставив склянку на стіл і стенув плечима:

– Цікаво досліджувати причини, які змушують людей діяти саме так, – сказав він, поклавши ногу на ногу і зручніше вмощуючись у кріслі. – Вони допомагають визначити, що це: нещасний випадок, самогубство чи вбивство. Ось вам чотири основні причини, чому люди скоюють самогубство: психічні проблеми, пиятика, фінансова скрута і кохання. Звісно ж, є й інші причини, але ці найважливіші. Наскільки нам відомо, дівчина не мала боргів, не пиячила і видавалася психічно цілком здоровою – принаймні так стверджують її квартирна хазяйка і той Коул. Тож цілком можна припустити, що це було нещасне кохання.

– Те, як ви, копи, розкладаєте усе по поличках, добиває мене, – сказав я, поки офіціант завозив у номер столик на коліщатках, заставлений усілякою смакотою. – Ну ж бо – скуштуймо усе це!

– Непогана думка – особливо якщо би нам принесли ще по скляночці того пречудового віскі, – зронив Коррідан, підводячись із крісла та присуваючи стілець до стола.

– Принесіть нам ще два віскі, – сказав я офіціантові, – а тоді залиште нас.

Ми сіли за стіл і взялися за холодне консоме.

– Що змушує вас думати, що це було не вбивство? – недбало запитав я.

Він хитнув головою.

– Ну що ви за упертюх! – озвався він. – Я ж щойно вам пояснив... – І поглянув на мене гостро та нахмурився. – Але, можливо, вам відомо про все це більше, ніж мені. Мабуть, я спочатку вислухаю те, що ви маєте мені сказати, перш ніж зроблю власні висновки. – Його рот злегка скривився, що, певно, мало означати посмішку. – Отже, ви вважаєте, що дівчину було вбито?

– Готовий закластися на п’ятсот фунтів, що саме так і було, – відповів я.

Його брови поповзли вгору.

– І у вас є п’ятсот фунтів?

– Так. Ну то як?

Він заперечно хитнув головою.

– Ніколи не укладаю парі з американцями – вони дуже хитрі. – Він відсунув тарілку і витер губи серветкою. – Г-м-м, цікаво, що робить вас таким упевненим?

– Я був у її помешканні й ретельно оглянув його. Знайшов дещо цікаве, що зараз вам і покажу. Але спершу скажіть мені, чи не вилучали ви чи ваші колеги якісь речі з квартири?

– Ні. А що, чогось бракує?

– Бракує чималої кількості шовкових панчіх, майже усього одягу, діамантового браслета та діамантової брошки.

– Дорогих?

– Браслет коштував двісті фунтів два роки тому. Тепер це вдвічі дорожче. Вартість брошки не знаю.

– Але чому ви думаєте, що вони пропали? Хіба вона не могла їх продати?

– Навряд. Вона дуже любила свої коштовності, й не думаю, щоби щось змусило її розстатися зі своїми панчохами. Ні, не вірю, що вона продала їх.

Коррідан уважно глянув на мене.

– Ви стаєте занадто впертим, – спокійно зауважив він. – А я гадаю, це цілком можливо. В якийсь момент їй могли знадобитися гроші.

Офіціант перервав нашу бесіду, принісши віскі. Перш ніж узятися за воловани, ми ще раз випили.

– Але вона не з тих, хто накладає на себе руки, – наполягав я. – Пам’ятаю, як вона мені якось сказала, що ніколи не вдасться до такого способу вирішення життєвих проблем. Якби ви почули її, то відразу би зрозуміли, що вона не така дівчина.

– Коли вона вам таке казала?

– Два роки тому. Знаю, ви скажете, що люди міняються, але я все-таки впевнений, що вона не того типу.

– Щось іще? – Блакитні очі буравили мене, тонкі губи знову склалися у щось схоже на посмішку. – Окрім коштовностей, шовкових панчіх і «не того типу», що ще у вас є?

– Я ще навіть не почав, – озвався я, – та це може почекати до кінця вечері. Чи вдалося вам що-небудь довідатися про дівчину?

– На неї в нас нема досьє – якщо ви це маєте на увазі, – зронив Коррідан, задоволено пережовуючи їжу. – Вона працювала в клубі «Блакить» платною партнеркою для танців і раз чи двічі її штрафували за неправильне паркування машини. Більше нам нічого не відомо.

– А що клуб «Блакить»? Я чув, що після мого від’їзду він неабияк занепав.

– Більшість із тих клубів, в яких робили ставку на американців, занепали після їхнього повернення на батьківщину. Клуб «Блакить» у нас на поганому рахунку, але Бредлі поки що нам не по зубах. Підозрюємо, що його клуб тепер перетворився на розсадник азартних ігор і там цілодобово торгують алкоголем. Я впевнений, що вони купують продукти на чорному ринку, та нам ще жодного разу не вдалося підловити когось із його людей на цьому, і наші рейди завжди зазнавали фіаско. Шеф уважає, що хтось із наших зливає Бредлі інформацію про запланований рейд. Тож Бредлі завжди опиняється на крок попереду, але так не може тривати вічно.

Ми покінчили з їжею, і Коррідан повернувся у своє крісло. Я замовив сигари та бренді й прослідкував за тим, щоби він умостився зручніше.

– Ну що ж, тепер, можливо, мені вдасться переконати вас, – промовив я, витягнув з кишені «люґер» і простягнув йому.

Він довго сидів, дивлячись на пістолет з непроникним обличчям, тоді звів погляд, і його очі були холодні.

– Звідкіля це у вас? – поцікавився він.

Я розповів йому.

– Якби ви знали, скільки жінок мають такі іграшки, то б не надавали цьому такого значення. Майже кожен американський солдат привіз із Німеччини такий подарунок для своєї подруги. І що вас у ньому так непокоїть?

– Нічого особливо, – відповів я, – однак дивно, що вона тримала його під підкладкою сукні, чи не так?

Раптом я подумав, а чи не виглядаю повним дурнем.

– Маючи таку штуку, можна легко нажити собі неприємностей – можливо, саме тому вона так і вчинила, – пояснив Коррідан, витягуючи свої довгі ноги і втягуючи носом аромат бренді.

– Нічого конкретнішого?

Я оповів йому про шістнадцять п’ятифунтових банкнот, вручивши їх Корріданові разом із листом до Анни Скотт. Передав також діамантову каблучку.

– Вий справді ретельно обшукали її квартиру, – сказав він, примруживши очі. – Правда, не знаю, чи мали ви право заходити туди. А ви як гадаєте?

– Можливо, й не мав, – буркнув я, жуючи свою сигару. – Але вся ця справа непокоїть мене, Коррідане. Нутром чую, що тут щось не так.

І розповів йому про напад незнайомця.

Нарешті Коррідан виявив хоч якийсь інтерес.

– Ви його роздивилися?

– Було досить темно, до того ж мене заскочили зненацька, – пояснив я, поки Коррідан продовжував ледь помітно посміхатися. – Мене охопила паніка. Ви також злякалися б, якби таке трапилося з вами. Той чолов’яга підскочив до мене з чимось схожим на монтажну лопатку із явним наміром розчерепити мені голову. Мені мало що вдалося розгледіти, однак зауважив, що він був молодий, худорлявий і бігав, немов заєць. Гадаю, я б упізнав його, якби побачив.

– Як ви думаєте, що йому треба було від вас?

– Можливо, пістолет. Ось чому я би просив вас його перевірити. Ви бачите, що на дулі є подряпина, і скидається на те, що хтось намагався витравити ім’я, вигравіруване на руків’ї. Я впевнений, що цей пістолет може нам дещо повідати.

– Ви начитались детективних романів, – буркнув Коррідан. – Хоча перевірити цей пістолет не завадить. – Він понюхав «парабелум». – З нього стріляли щонайбільше місяць тому. Пахне також парфумами. Бузок.

– Це її улюблені парфуми, – пояснив я йому. – Ось і вся моя історія. Я сподівався, що ви будете більше вражені, але мені слід було цього очікувати. На жаль, вам бракує уяви.

Коррідан почухав свій довгий м’ясистий ніс.

– Може, в мене її й нема, але достатньо здорового глузду, тож я все ще думаю, що вона вчинила самогубство.

Він узяв конверт і постукав по ньому пальцем.

– Подивимося, що в ньому?

– А можна?

– Поліції можна все, – сказав він, підморгнувши.

Узяв олівець, підважив ним край конверта й обережно відігнув. Після кількох обережних спроб клапан піддався.

– Це досить легко, якщо знаєш як, – промовив Коррідан, дивлячись на мене зі звичною млявою посмішкою. – Треба лише мати натреновану руку.

– Триматиму свою кореспонденцію подалі від вас, – пообіцяв я. – То що там усередині?

Він зазирнув у конверт і присвиснув. Великим і вказівним пальцями витяг паку друкованих паперів.

– Цінні облігації на пред’явника, – сказав він.

Я подався вперед.

– Здається, їх там багато, – здивовано промовив я.

Він перебрав папери.

– Не менш ніж на п’ять тисяч фунтів, – прокоментував Коррідан.

– Цікаво, звідкіля вони у неї?

Він зазирнув усередину конверта.

– Жодної записки. Г-м-м, це досить дивно, мушу визнати.

Я засміявся.

– Нарешті мені вдалося вас здивувати. Та й уся ця справа дивна. Гаразд, то що ви думаєте з усім цим робити?

– Гадаю, вирушу в Лейкем і зустрінуся з тією міс Скотт. Мені хотілося б з’ясувати походження цінних паперів. Якщо вона не зможе нам цього пояснити, я змушений буду їх перевірити – це може бути досить тривала процедура, однак мені потрібно це знати.

– Чи не міг би я поїхати з вами у Лейкем? Грав би роль Ватсона при вас, Голмсові. Крім того, хотів би познайомитися з її сестрою. Можливо, вона ще не знає, що Нетта померла. Гадаю, я мушу повідомити їй цю сумну новину сам.

– Звісно ж, поїхали, – сказав він, схоплюючись на ноги. – Скажімо, завтра вранці? Ми можемо вирушити туди машиною.

– Чудово. Але це не все, я хочу, щоб ви ще дещо зробили. Де я можу побачити Нетту? Хочу поглянути на неї до того, як її поховають.

– Що за нездорові у вас бажання!? Що це вам дасть?

– Ось такий я дивак, – сказав я, гасячи свою сигарету. – Може б, і ви зі мною поїхали? Було би добре, щоб ви були поруч, коли знімуть кришку... гадаю, до цього дійде. Я відчуваю, що ми вийдемо на щось значне, і ви ще подякуєте мені за все.

– Зроду не бачив такого настирного хлопця, – пробурмотів Коррідан і нахилився над телефонним апаратом, набираючи номер Скотленд-Ярду.

Я стояв поруч, поки він замовляв службову машину, котра мала забрати нас від готелю «Савой».

– Ходімо, – припросив Коррідан. – Якби не смачнюча вечеря, я би послав вас під три чорти, однак, гадаю, мушу віддячити за гостину. Хтозна, може, ви ще колись мене запросите.

– Можливо, й так, – сказав я, прямуючи за ним коридором до ліфта.

За чверть години ми вже були під моргом, і черговий, вражений появою Коррідана, особисто вибіг до нас.

– Нетта Скотт, – різко сказав Коррідан. Він завжди різко говорив із підлеглими. – Вона тут у вас. Хочемо її бачити.

Констебль, молодий рум’яний хлопчина з села, заперечно хитнув головою.

– Не зараз, сер, – сказав він. – Вона справді була тут, але годину тому її тіло перевезли у Гаммерсмітський морг.

Коррідан нахмурився.

– Справді? А за чиїм наказом?

– Не знаю, сер! – відповів констебль, тупо дивлячись перед себе.

– Як це ви не знаєте? – гаркнув Коррідан. – Без сумніву, ви отримали письмове розпорядження перед тим, як видати тіло?

Констебль пополотнів.

– Взагалі-то ні, сер! Я тут новенький, сер, і не знав, що в таких випадках потрібне якесь розпорядження. Водій санітарної машини сказав, що сталася якась помилка і що труп слід доправити у Гаммерсміт. І я дозволив йому забрати тіло.

Коррідан із потемнілим од люті обличчям промчав повз констебля і влетів у службове приміщення, гримнувши дверима.

Констебль подивився йому вслід, почухав голову і сказав:

– Що ж таке могло статися, сер? – запитав він, дивлячись на мене. – Що я зробив не так, сер?

Я здвигнув плечима.

– Ви занадто багато питаєте, – сказав я, почуваючись не в своїй тарілці. – Але невдовзі все дізнаєтесь.

За кілька хвилин Коррідан залишив кабінет, пройшов повз констебля, кивнувши у мій бік. Біля дверей зупинивсь та озирнувся.

– Невдовзі ви почуєте про цю справу, хлопче, – і то багато чого! – гаркнув він констеблю і попрямував до поліцейського авто.

Я всівся поруч із ним, і коли ми рушили, обережно спитав:

– То ми їдемо в Гаммерсміт?

– Гаммерсміт не посилав по тіло! – вигукнув Коррідан. – Треба бути повним ідіотом, щоб не зрозуміти, що це – підстава! Кілька годин тому надійшло повідомлення про викрадення санітарної машини. Хтось – неймовірно, але факт! – викрав тіло Нетти. Це просто незбагненно! Для чого – заради Бога? – і він щосили гепнув кулаком у водійське сидіння.