Текст книги "Джеймс Гедлі Чейз. Це не моя справа"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 14 страниц)

Розділ XXI

Повз двері проходив офіціант, штовхаючи перед собою столик на коліщатках. На столику красувався чийсь запізнілий сніданок: скромні кава та булочки. Він глянув на Джуліуса Коула, і в очах його промайнули презирство й погорда. Невдовзі офіціант зник за поворотом коридору, але Джуліус Коул нікуди не зникав. Неквапно пройшов до мене в номер – самовпевнений, із загадковою посмішкою на губах та звично схиленою на бік головою.

– Радий знову тебе бачити, малий, – сказав він.

Я впустив його, бо був надто здивований, щоби чинити спротив. Глибоко у свідомості блимнула червона лампочка, попереджаючи про неминучі клопоти.

– Чого тобі? – запитав я, спершись на одвірок.

Джуліус Коул оглянув кімнату і визирнув у вікно.

– Гарно тут, – зауважив він, ховаючи руки в кишенях мішкуватих штанів.

Сірий костюм на ньому аж вилискував на ліктях; той тип примудрився понаставляти масних плям навіть на спині. Манжети темно-зеленої сорочки потріпані, краватка замацана.

– Давно хотів побачити готель «Савой» ізсередини. І гадки не мав, що тут аж так гарно. Самий лише краєвид вартує чималих грошей.

Він скоса глянув на мене.

– І скільки вони беруть за всю цю красу?

– Краще відразу кажи, чого тобі треба, – відрубав я. – А тоді вже я зателефоную Корріданові: він хоче тебе бачити.

Коул всівся на підвіконня, звівши брови.

– Я це знаю, – підтвердив він. – Але ти йому не зателефонуєш.

Я подумав було, а чи не зацідити йому в ліве око, але стримав порив і сів у крісло.

– Продовжуй, – припросив я. – Бачу, тебе щось муляє в тому місці, котре ти вважаєш головою. То що це?

Він витяг із кишені зім’яту пачку сигарет, вибрав одну і розкурив її. Випустив дим крізь вузькі ніздрі.

– Хотів би позичити в тебе трохи грошенят, – повідомив він.

– Не хочу тебе розчаровувати, але ти звернувся не за адресою. Тобі слід було би піти в банк: можливо, там тобі повірять. Бо я – ні.

Він хихикнув.

– Та я й не очікую від тебе довіри, малий! – м’яко сказав він. – Просто один з моїх підробітків – шантаж. Тож я тут для того, щоб шантажувати тебе.

Він знову гигикнув.

– А що змушує тебе думати, що я – підходящий об’єкт для цього? – втомлено запитав я.

– Ніхто не є підходящим об’єктом для шантажу, – відповів він ображеним тоном. – Часом я навіть замислююся, чи варта гра свічок.

Він поправив краватку тонкими брудними пальцями. Мелькнули чорні півмісяці нігтів.

– Знаєш, це завжди величезний ризик. Мені слід дуже ретельно обирати жертву. Але навіть і тоді я нерідко припускаюся помилок.

– То запиши мене відразу до своїх найбільших помилок, – похмуро запропонував я. – Не вірю в шантаж – і ніколи не вірив.

Він почухав коротко підстрижене волосся і посміхнувся.

– Ніхто ніколи не вірить, малий! – наголосив він. – Усе цілковито залежить від обставин. Але у твоєму випадку я не бачу, як тобі вдасться уникнути цього.

– Я зараз просто наступлю ногою на твій жирний карк! – пообіцяв я, з огидою дивлячись на нього.

Хитнувши головою, він струсив сигаретний попіл на підлогу.

– Так багато людей хотіли зробити це, але мені завжди вдавалося переконати їх, що воно їм не виплатиться.

– Ну що ж, спробуй переконати і мене, – запропонував я.

– Я чув, що ви з Корріданом казали один одному, – зі смішком повідомив він. – Підслуховував під дверима. Можу посприяти, щоб тебе повісили. Непогано, еге ж?

– Не думаю, що ти це зможеш, – озвався я, здригнувшись.

– Не будь таким затятим, малий! – закликав він. – Я би не ризикував приїхати в Лондон і припхатися сюди, якби не був упевнений, що це принесе мені дивіденди. Щастя моє, що я почув слова Коррідана. Він хоче мене бачити, бо підозрює, що я був свідком того, що сталося у квартирі Медж Кеннітт. Ну то я його не розчарую – оповім геть усе.

– Ти нічого не бачив, – констатував я.

– Знаю, але він же цього не знає! Я розповім йому, що ти крутив роман із Неттою. І що Медж оповіла тобі, як Нетта з Пітером Френчем убили Анну. Ти не хотів, щоби про це стало відомо поліції, отож, спробував підкупити Медж. Але вона на це не повелася, тож ти втратив голову і вбив її. І що я все це бачив.

Я барабанив пальцями по підлокітнику крісла.

– Ти цього не міг бачити, Коул, – сказав я. – І сам чудово це знаєш.

Він кивнув.

– Звісно ж, я цього не бачив, але це неважливо. Коррідан очікує від мене чогось такого – і я виправдаю його сподівання, якщо ти мене до цього змусиш.

– Вони захочуть знати, чому ти не повідомив цього раніше, – зауважив я.

– Звісно ж, я матиму певні неприємності, але, гадаю, до того не дійде. Я також стежив за тобою, коли ти вирушив у помешкання Сельми Джейкобі. І бачив, як Литтлджонс зайшов туди невдовзі після тебе, але не бачив, щоби він звідти виходив.

– То ти намотав чимало кілометрів, чи не так?

– Я ніколи не був у помешканні Сельми, але мені не обов’язково казати про це Корріданові, еге ж? Він страшенно хоче когось посадити за всі ці вбивства, тож охоче пристане на мої свідчення.

Я знав, що Коррідан так і зробить.

Запала тривала пауза, потому я сказав.

– Коррідан буде не в захваті від того, що ти зробив з нього дурника, упізнавши Анну як Нетту. За це ти можеш загриміти за ґрати.

Коул хмикнув.

– Так, малий, – сказав він, – я це також врахував. Але, перш ніж мене засадять за ґрати, тебе вже повісять. Утім, не думаю, що подамся до Коррідана, бо ти мені заплатиш за моє мовчання.

Я закурив сигарету і якийсь час мовчки палив, розмірковуючи.

– Бачиш, нам ще треба подумати про Нетту, – гугнявим голосом озвався Коул. – Вона також матиме неприємності. Коррідан висуне їй обвинувачення в убивстві. Він суворий чолов’яга.

Коул зняв із піджака волосинку і з перебільшеною турботою поклав її на підвіконня.

– Ти мусиш визнати, що у мене залізні аргументи, але не хвилюйся – я багато не попрошу. Я завжди скромний у своїх вимогах. То що б ти сказав про одноразовий платіж у п’ятсот фунтів? Це прийнятно, чи не так?

– Однак за тиждень-два ти знову повернешся. Я знаю таких гнид, як ти.

Він осудливо хитнув головою.

– Не обзивай мене, малий! Це негарно. Я так справ не веду. Дай мені моїх п’ятсот фунтів і хоч завтра можеш полишати країну. Цієї суми мені надовго вистачить. Я не марнотратник, малий, і в мене невибагливі смаки.

– Мені треба подумати, – озвавсь я. – От, скажімо, якби ти повернувся сьогодні по обіді?

– А про що тут думати? – запитав він, метляючи головою туди-сюди.

– Мені слід звикнути до думки, що мене шантажують, – пояснив я, хоча насправді мені дуже хотілося зацідити йому в жирну, обрезклу пику. – І також хочу знайти якийсь вихід із ситуації. Просто зараз я виходу не бачу.

– А виходу й немає, малий! – засміявся Коул. – Коррідан аж пищить, так хоче вхопити тебе за горлянку. До того ж – що для тебе п’ятсот фунтів? Справжня дурниця! – Його сіро-зелені очі вкотре оглянули номер. – Ти звик до гарних речей. І не бажатимеш провести решту життя в камері. Ось що я хочу сказати! Навіть якщо й не вдасться довести твою провину, кілька тижнів у в’язниці тобі забезпечені.

– Ти прекрасний шантажист, – сказав я, підводячись. – Повертайся сюди о пів на четверту. І тоді я або пошлю тебе під три чорти, або сплачу названу суму.

Коул відсунув від мене свою жирну тушу.

– Гаразд, малий, – промовив Коул, не спускаючи з мене очей. – Приготуй гроші в однофунтових купюрах.

Він востаннє обвів поглядом мій номер, усоте кивнувши головою.

– Так, тут справді гарно! Я би навіть зміг зняти цей номер. Хоч якесь різноманіття після похмурості моєї кімнати.

– На твоєму місці я би цього не робив. Принаймні не в цьому костюмі. Вони тут дуже перебірливі.

Ледь помітний рум’янець забарвив його одутле обличчя.

– А ти невихований, малий, – зронив він.

Я дивився йому вслід – широкі плечі та будова водія вантажівки, а хода м’яка, зверхня, мов у танцівника.

Коли він зник у коридорі, я повернувся у номер, налив собі віскі й сів біля вікна.

Події розгорталися надто швидко. Мене притиснули з усіх боків. Якщо я мав намір розкрити цю заплутану справу не у в’язниці, то мусив діяти швидко. Кілька секунд я обмірковував ситуацію, тоді допив своє віскі й вирішив, що мушу побачитися з Неттою. Підскочив, схопив капелюха і рушив до дверей. Задзвонив телефон.

Я повагався, але слухавку взяв.

– Гармасе?

Я впізнав голос Бредлі й подумав, чого йому від мене треба.

– Як там твої передні зуби, Бредлі? Я й далі практикую їхнє безболісне видалення. Якщо ще є що видаляти – звертайся. Допоможу.

Я думав, він зараз вибухне, але він цього не зробив. Його голос звучав майже миролюбно.

– Усе гаразд, Гармасе, – озвався він. – Забудьмо про те, що було. Ми тепер квити. Спочатку я завдав тобі клопотів, потім – ти мені. Тож забудьмо тепер про це.

Я заледве міг повірити своїм вухам.

– Тоді в чому річ? – запитав я.

– Я хочу повернути свої персні, Гармасе. Вони коштують дві тисячі фунтів. Можливо, ти забрав їх, щоби пожартувати. Не хочу сказати, що ти вкрав їх – але я хотів би їх повернути.

Це звучить достатньо розсудливо, подумав я, але яким чином я зможу їх повернути?

– Вони у Коррідана. Краще сам їх у нього попроси.

– Мене не цікавить, у кого вони зараз, – рикнув Бредлі. – Я хочу лишень, щоб вони опинилися в мене. Ти забрав їх – тобі й повертати.

Я прикинув, чи віддасть їх Коррідан, і засумнівався. Мене кинуло в піт.

– Але я не можу повернути персні без того, щоб мене не заарештували, – розтовкмачив йому. – Зателефонуй Корріданові, повідом, що я відібрав діаманти задля жарту, й попроси повернути каблучки тобі. Він спробує переконати тебе написати заяву проти мене, але тобі нема потреби це робити. Це – єдиний шлях повернути твої діаманти!

– Якщо персні не будуть у мене сьогодні о четвертій, то я напишу на тебе заяву й особисто прослідкую, щоб їй дали повний хід! – гаркнув Бредлі та повісив слухавку.

Якусь мить я розмірковував, тоді набрав номер місцевого відділку поліції. Мені сказали, що Коррідана нема в місті й повернеться він пізно. Я чемно подякував, поклав слухавку і спохмурнів.

– Дідько з ним! – сказав сам собі.

Поквапно спустився ліфтом, викликав таксі й поїхав на Кромвелл-роуд.

Зайшов у будинок місіс Крокетт, піднявся на другий поверх і постояв трохи, прислухаючись. Не почув нічого, що б могло мене сполохати, а тоді підійшов до дверей Медж Кеннітт і постукав.

– Люба, це Стів! – неголосно озвавсь я.

Двері вмить відчинилися. Нетта дивилася на мене широко розплющеними очима. Я озирнувся, сподіваючись побачити у себе за спиною Джуліуса Коула, але його там не було. Зайшов у кімнату і зачинив за собою двері. Нетта була у майже прозорій піжамі. Вона виглядала спокусливо, і якби мої думки не були зайняті іншим, то вона цілком могла б мене на дещо надихнути.

Однак я сказав доволі різко:

– Прикрийся чимось, люба! Сьогодні ми не вивчатимемо топографічних вигинів твого тіла.

– А в чому річ? – запитала вона, хапаючи шовковий халатик і накидаючи його собі на плечі. – Щось сталося?

– Багато чого, – повідомив я їй, сідаючи на підлокітник крісла. – Все змінилося. І далі змінюється занадто швидко, як на мене. Тож я вирішив за краще з тобою поговорити.

Вона сіла в шезлонг. Я згадав про Медж Кеннітт і про те, як вона лежала там із перерізаним горлом.

– Не сідай туди! – гостро озвався. – Її там знайшли.

– Заспокойся, Стіве! – сказала Нетта, не ворухнувшись. Очі її стали скляними. – Чого це ти став таким нервовим?

– І зовсім я не нервовий. Гаразд, сиди там, де тобі зручно.

Хвилину я вдивлявся у неї.

– Натомість тобі не бракує витримки, еге ж, Нетто?

Вона мотнула головою.

– Так, – допоки ти зі мною. То що сталося, Стіве?

Я розповів їй про відвідини Коррідана та Коула і про те, що вони казали. Оповів і про телефонний дзвінок Бредлі. Вона слухала, не перебиваючи.

– Ось такі-то справи, – завершив я. – То як тобі таке?

– Існує один-єдиний вихід, – озвалася вона по хвилинних роздумах. – Нам обом слід негайно полишити країну. Навіть якщо їм не вдасться пришити тобі убивства, ти однаково проведеш чимало місяців у в’язниці. А що тоді робитиму я?

– Я думав і про це. Однак якщо я втечу, то тим самим доведу Корріданові свою винуватість.

Вона скочила на ноги і підбігла до мене.

– Стіве! Невже ти не розумієш? Ти мусиш забратися звідси, поки все спокійно. Коли повернешся в Америку, ти зможеш написати Корріданові. І викласти йому всю історію. Але якщо зволікатимеш, то ми ніколи не зможемо звідси вибратися. Френч мене таки знайде. Ти просто мусиш урятувати і мене, і себе.

Я поклав руку їй на стегно. Під тонким шовком піжами воно було м’яке і приємне. Я згадав наші найкращі дні та поплескав її по спокусливому вигину.

– Гаразд, – врешті погодивсь я, – ми виберемося звідси, поки ще є така можливість, і я напишу Корріданові вже з Америки. А поки що, гадаю, мені слід зайнятися літаком.

– Летимо вже сьогодні ввечері! – запропонувала Нетта, хапаючи мене за руку. – Як ти гадаєш, ми зможемо це зробити?

– Якщо не сьогодні, то вже ніколи не зможемо, – пояснив я їй. – Щойно вони дізнаються, що я намагаюсь утекти, будуть перекриті всі аеропорти. – Я притягнув її до себе. – Мене непокоїть Бредлі. З Коулом я міг би ще якось упоратися, однак із Бредлі буде справжній клопіт. Де ти взяла ті персні, Нетто?

– Я не давала йому жодних перснів.

– Але ж він сказав, що це ти їх йому дала. І стверджував, що купив їх у тебе за триста фунтів.

Вона заперечно хитнула головою.

– Звісно ж, я йому нічого не давала. Я вже розповідала тобі, як ходила до нього: розказала йому правду і попросила грошей. Він дав мені двісті фунтів. І сплів якусь байку про діаманти, котрі нібито слугуватимуть мені прикриттям. Наскільки мені відомо, у нього в столі завжди повно якихось коштовностей.

Я заломив руки.

– Боже ж мій! Яким же я був йолопом! Мені слід було здогадатися, що він бреше! Яким дурнем я був, коли узяв ті каблучки! Він може засадити мене на три місяці. І мені легко можуть інкримінувати пограбування із застосуванням насилля!

– Але не засадять на три місяці, бо тебе тут уже не буде, – сказала Нетта. – Коли ти зможеш домовитися про літак?

– Просто зараз, – відповів я, підходячи до телефона. Набрав номер, вичекав. – Це ти, Біксе? – запитав, коли на тому кінці дроту почувся чоловічий голос.

– Ну звісно! – відповів голос.

– Це Стів Гармас, – промовив я. – Зараз приїду до тебе – це важливо. Коли ти відлітаєш?

– Привіт, Стіве, – озвався голос. – Радий знову тебе почути. Щось сталося?

– Оповім при зустрічі. То коли ти відлітаєш?

– Сьогодні о двадцять другій тридцять, – повідомив він. – Хочеш полетіти зі мною?

– Ще й як! Зараз буду, – відповів я та поклав слухавку.

– Тримай за мене кулаки і молися, мала, – сказав. – Можливо, мені вдасться переконати Бікса узяти нас із собою. Пакуй свої речі, щоб була готова на дев’яту.

Вона повішалась мені на шию.

– Ти пречудовий, Стіве! – закричала вона, й очі її засвітилися від захвату.

– Звісно ж, пречудовий, – погодивсь я, – одначе відкладімо святкування, допоки не опинимося над Атлантикою.

Вона мене поцілувала, однак я їй не відповів. Бо це дуже б уже нагадувало поцілунок Юди.

Розділ XXII

О третій двадцять я завершив усі свої приготування на вечір і повернувся до себе в номер готелю «Савой», щоб дочекатися Коула.

Полишивши Нетту, зустрівся з Гаррі Біксом і пояснив, чого хочу від нього. Заінтригований історією, яку я йому оповів, він негайно погодився допомогти. Я взяв таксі та вирушив у редакцію «Морнінґ Мейл», де провів цілу годину із Фредом Ульманом. Діючи згідно з моїми попередніми вказівками, Ульман працював, як негр, і зібрав купу корисної інформації, якою слід було негайно скористатися.

Коррідан усе ще був у Лейкемі, і попри всі мої зусилля зв’язатися з ним, тимчасово був недоступний. Я знав, що до вечора він повернеться, але до того часу я або розплутаю усю цю справу, або остаточно провалю її. В якомусь сенсі я був навіть радий, що Коррідана нема поруч. Його відсутність розчищала мені поле дій, тож я не проминув цим скористатися. Коли він урешті повернеться, то знатиме, що я розкрив справу з пограбуванням Алленбі – і це стане для нього шоком на все життя.

Тим часом мені потрібна була підтримка поліції. Під час свого попереднього перебування в Лондоні я заприятелював із інспектором О’Мейлі з поліцейського відділку на Бау-стріт. Нас познайомив Коррідан, і О’Мейлі залюбки продемонстрував мені роботу британського правосуддя. Тож тепер я вирішив звернутися до нього по допомогу, зателефонувавши. Коли я пояснив причину дзвінка і надав усі необхідні докази, О’Мейлі наполіг на тому, щоб познайомити мене з шефом Коррідана у Скотленд-Ярді. Було вирішено діяти негайно.

Тож тепер, повернувшись нарешті у свій номер, я дозволив собі трохи розслабитися, певний, що якщо все піде за планом, то вже до вечора справа про пограбування Алленбі та вбивства Медж Кенніт і Генрі Литтлджонса будуть розкриті. Заледве я встиг ще раз прокрутити в голові всі деталі справи, щоб упевнитися, що нічого не впустив, як у двері постукали. То прийшов Коул.

Я виліз із крісла і попрямував до дверей.

Коул стояв, похитуючи головою і дивлячись на мене вичікувально. Він навіть трохи причепурився. Масні плями з піджака зникли. Коул змінив замацану білу краватку на менш заяложену жовту. В петлиці красувався букетик конвалій.

– Привіт, малий! – озвався він. – Я не зарано, ні?

– Заходь, – сказав я, відчиняючи двері ширше.

Він неквапно зайшов, роззираючись кімнатою.

– Ти ж знаєш, як мені тут подобається, – повідомив він. – Чим більше розглядаю номер, тим більше він мені до смаку. – Коул із надією глянув на мене. – То ти приготував гроші, малий?

– Звісно. Вони он там у шухляді.

Він не зміг приховати захват, хоча й намагався це зробити. Його обличчя прояснилося, очі засяяли, і він радісно захихотів.

– П’ятсот фунтів! – вигукнув він, потираючи пухкі жирні руки. – Заледве можу в це повірити!

– Сідай, товстунчику! – припросив я, зачиняючи двері. – Ти ще їх не отримав, тож не радій завчасу.

Посмішка злетіла з його обличчя, і він вичікувально глянув на мене.

– Але ти вже прийняв рішення, малий? – запитав він. – Ти ж будеш розсудливий?

– А звідкіля мені знати, що після отримання грошей ти знову не заявишся до мене? – запитав я, запалюючи сигарету.

– Будь ласка, не говори зі мною так, – сказав він, кинувши на мене косий погляд. – Кажу ж тобі, я так справи не веду: я чесний шантажист. Можливо, це звучить абсурдно, але в мене є свої принципи, і я їх дотримуюсь.

– Я би тобі в житті не повірив, якби мав змогу виштовхати тебе геть, – зронив я. – Сідай-но – побалакаймо.

Він повагався, потім мляво занурив своє брезкле тіло в крісло.

– Ну чого ти такий підозріливий, малий! – поскаржився він, закопилюючи губи. – Мої умови гранично чіткі. Ти даєш мені п’ятсот фунтів, я мовчу, а ти полишаєш країну. Це ж достатньо просто, чи не так? І як я можу тобі зашкодити, якщо тебе тут немає, еге ж?

– Але я ще не поїхав. І ніщо не може зупинити тебе від подвійної гри, поки я тут, хіба ні?

– Однак я цього не робитиму, – запротестував він. – Не в моїй натурі робити такі гидкі речі.

– Нагадай якось мені про це, щоб я сплакнув на дозвіллі, – сказав я. – А що буде, якщо Коррідан як слід натисне на тебе? Звідкіля мені знати, що ти не повідаєш йому, що то не Нетта, а Анна загинула?

– Не кажи дурниць, малий! – озвався Коул. – Якби я таке сказав Корріданові, то сам мав би купу клопотів, чи не так?

– То Неттина сестра померла, еге ж?

Він кліпнув.

– Звісно!

– А звідкіля тобі це відомо? Ти що, бачив колись її сестру?

– Звісно! – повторив він, почухавши ніс і замислено глянувши на мене.

– Чому ж ти сказав, що то Нетта?

– Гадаю, нема сенсу у це заглиблюватися, малий! – сказав він, ніяково завовтузившись у кріслі. – У мене на те були свої причини.

– Скільки тобі заплатив Пітер Френч за мовчання? – різко спитав я.

На мить він знітився, потому отямився й хихикнув.

– Бачу, ти дуже спостережливий, – зауважив Коул. – Не можу тобі цього сказати. Я дав обіцянку.

– Ну що ж, – мовив я, стенувши плечима. – Тоді до справи. Отож, ти вимагаєш від мене п’ятсот фунтів, а інакше даси Корріданові неправдиві свідчення, котрі дозволять тому звинуватити мене у двох убивствах, чи не так? То така твоя позиція?

– Саме так, – підтвердив він, дурнувато посміхаючись. – Боюся, я не зможу цього викласти письмово. Але, між нами, загальну ідею ти вловив правильно, малий! – підтвердив він.

Я задоволено кивнув.

– Можеш забрати свої гроші, – озвавсь я, – і Боже тобі помагай, товстунчику. Та якщо спробуєш вести подвійну гру, я повернусь по тебе і стовчу тебе на желе.

– У тебе є моє слово, – сказав Коул патетично, намагаючись зобразити гідність. – І цього тобі має бути достатньо. Але, звісно, ти американець і не можеш уповні оцінити слово англійця.

– Досить уже пишномовних слів, ти, жирна гнидо! – гаркнув я.

З мене справді було досить.

Він укотре хитнув головою.

– Тобі не здається, що ми й так забагато змарнували часу? То де гроші?

Я підійшов до письмового столу, висунув шухляду і витяг звідти пачку однофунтових банкнот, які планував віддати Нетті. Жбурнув гроші йому на коліна.

– Тримай, – сказав, дивлячись на нього.

Він витріщився на гроші, і його очі мало не вилізли з орбіт. Торкнувся купюр, обмацав їх.

– Бери свій куш і забирайся звідси, – промовив я.

– А ти не заперечуватимеш, якщо я їх перерахую, малий? – запитав він хитро. – Не те, щоб я тобі не довіряв – просто так прийнято. Крім того, ти міг би дати мені й забагато!

– Рахуй – але швидше. Не можу бачити твоєї пики жодної зайвої хвилини!

Запала довга пауза, поки Коул перераховував гроші. Він аж тремтів від збудження, цілковито поглинутий шелесткими банкнотами.

Нарешті випростався й кивнув. У його очах сяяв тріумфальний блиск.

– Ну що ж, малий, – сказав він, – не думав я, що з тобою буде так легко. Гадав, що матиму з тобою купу клопотів, – він запхав банкноти в кишені й загадково посміхнувся. На нього гидко було дивитися.

Я розсміявся.

– Забирайся звідси, жирна гнидо!

Він глянув на засохлий букетик конвалій у себе в бутоньєрці. Вийняв його і поклав на стіл.

– Це тобі на згадку про мене, малий! – сказав він, дурнувато гигикнувши.

То вже було занадто.

– А це тобі на згадку від мене, товстунчику! – і я розмахнувся та поцілив йому кулаком у праве око.

Він одлетів до стіни, схопившись за око. Якусь мить стояв там приголомшений, потому зіщулився і застогнав.

– Тварюко! – заскавулів він. – Невихований, огидний хам!

Я зробив погрозливий рух у його бік. Він рвонув до дверей і рвучко розчахнув їх. На нього там уже чекав дужий детектив у цивільному.

Коул налетів на нього й отримав такий потужний удар, що влетів назад у номер. Детектив у цивільному мило посміхнувся йому.

– Привіт, любий!

Коул, усе ще тримаючись за око, добру хвилину витріщався на нього, а тоді його обличчя якось зморщилося, й він осів на коліна. Коп наблизився до нього. Коул зробив крок назад. Коли обидва опинилися в кімнаті, я копняком зачинив двері.

– Отож, ти сподівався на клопоти зі мною, еге ж? – похмуро озвавсь я. – Клопоти, хлопче, це ще м’яко сказано!

Я підійшов до ванної кімнати і відчинив двері.

– О’кей, О’Мейлі, – виходьте!

Інспектор О’Мейлі вийшов із ванної у супроводі ще одного детектива в цивільному, котрий тримав у руках блокнот.

– Все записали? – перепитав я.

– Кожнісіньке слово! – підтвердив О’Мейлі, потираючи руки. – Це найкраще зізнання, про яке я лише міг мріяти! Якщо воно не тягне на десять років, то нехай мене повісять за брехню.

Три детективи вишкірилися до Коула. О’Мейлі підійшов і лагідно торкнувся його руки.

– Я – інспектор О’Мейлі з поліцейського відділку на Бау-стріт[29]29
  Нишпорки з Бау-стріт (чи Боу-стріт раннерз) – перший підрозділ британської поліції, створений ще Генрі Філдінґом.


[Закрыть], а це – поліцейські з нашого відділку, – повідомив він, махнувши рукою у бік чоловіків у цивільному. – Мій обов’язок – заарештувати вас за спробу шантажу. Мушу вас також попередити, що все, що ви скажете, буде записане і використане проти вас на суді.

Обличчя Коула позеленіло.

– Ви не можете так вчинити зі мною! – заскавулів він. – Ось кого ви мусите заарештувати! Він – убивця! – І тицьнув тремтячим пальцем у мене. – Він убив Медж Кеннітт і Генрі Литтлджонса! Я бачив, як він це робив! Ви не можете заарештувати мене: я чесний громадянин!

– Розкажете це на суді, – заспокійливо повідав О’Мейлі Коулу. – А тепер ходімо зі мною!

Двоє шпиків у цивільному стали обабіч. Один із них витяг мої гроші з кишені Коула і передав їх О’Мейлі.

– Поки що заберемо це як доказ, – пояснив мені О’Мейлі. – Але після суду ви отримаєте їх назад.

– Сподіваюся, – вишкірився я. – Мені сумно було б дізнатися, що вони пішли у ваш спортивний фонд.

Троє поліцейських розреготалися.

– Ходімо ж, – припросив О’Мейлі Коула. – Ми знайдемо для вас зручну і затишну камеру.

Коул відсахнувся.

– Він убивця, кажу ж вам! – несамовито заволав Коул. – Заарештуйте його! Він утече з країни, якщо ви цього не зробите! Чуєте мене? Він полишить Англію!

– Не хвилюйтеся ви так, любий! – сказав один зі шпиків у цивільному. – Якщо будете чемні, то я пригощу вас у відділку скляночкою какао.

Коул нарешті забрав руку з пошкодженого ока, яке тепер напухло й запливло.

– Цей тип напав на мене! – зарепетував він. – Хочу офіційно заявити про це! Заарештуйте його!

О’Мейлі глянув на нього удавано згорьовано.

– Ви справді це зробили? – запитав він мене, скрушно хитаючи головою.

– Я? – злякано перепитав. – Та мені й на думку б таке не спало! Він так поспішав витратити свої гроші, що вдарився об одвірок, коли вибігав.

О’Мейлі грубо зареготав.

– Певно, ви надто вже квапилися, – сказав він, підморгнувши Коулу.

Я підійшов до Коула і посміхнувся.

– Бувай, гнидо! Наступного разу, коли надумаєш зайнятися шантажем, не обирай для цього репортера. Побачимося років за десять!

Поліцейські вивели Коула. Він вийшов безмовний, приголомшений, очманілий. Уже біля дверей О’Мейлі озирнувся.

– Побачимося ввечері, – сказав він.

– Звісно, – відповів я. – І Коррідан якраз повернеться. Хочу побачити його обличчя, коли повідомлю йому свій маленький сюрприз. Я не відмовився б від такого задоволення навіть за все віскі Лондона!

– І я також, хоча й непитущий, – благочестиво озвався О’Мейлі.