Текст книги "Джеймс Гедлі Чейз. Це не моя справа"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц)

Розділ X

Добру хвилину я стояв, витріщившись на Медж Кеннітт, надто приголомшений, щоби поворушитися, тоді пройшов у вітальню і нахилився над жінкою. Її скляні очі дивилися на мене, а кров скрапувала на килим. Я розвернувсь, і коліна мені підгиналися.

Не знаючи, що робити, я обійшов кімнату, механічно шукаючи очима предмет, яким її вбили. Не знайшовши його, підійшов до шезлонга і заглянув за інший його бік. Побачив три порожні пляшки та пачки з-під сигарет «Вудбайнз». Шар пилюки з того боку був іще товстіший, і на ньому рукою Медж, що безвільно звисала, було нашкрябане якесь слово. Я підійшов ближче і пригледівся. Слово було виведено нерозбірливо, і я подумав, що Медж могла написати його, вмираючи, або ж перед тим, як убивця вдарив її. Мені знадобилося кілька хвилин, щоб розібрати літери. В пилюці вона вивела ім’я: Джейкобі. Це нічого мені не говорило, але про всяк випадок я запам’ятав його, щоби потім витягти зі своєї пам’яті.

Раптом згадав про Коррідана. Якщо він усе ще десь поблизу й надумає зайти поглянути, що я тут роблю, то я матиму купу неприємностей.

Я рвонув до дверей, збіг сходами і відчинив двері під’їзду. Уважно оглянув вулицю й нікого там не зауважив. Через дорогу помітив телефонну будку і поспішив до неї. Набрав «Вайтхолл, 1212» (номер відділку поліції) і попросив покликати Коррідана.

Чекаючи, розглядав вулицю. В кінці провулка зблиснули фари машини, що вигулькнула з вулички навпроти телефонної будки. За мить авто пролетіло повз мене і помчало у напрямку Вест-Енду. Коли воно минало вуличний ліхтар, я впізнав його – це був старенький «стандард-14», і за кермом його сидів Френкі.

Ще до того, як я спромігся щось подумати, у слухавці сказали, що інспектор Коррідан у даний час патрулює вулиці в поліцейській машині. Я попросив одразу ж зв’язатися з ним, щоб той негайно під’їхав до будинку місіс Крокетт.

– Перекажіть йому, що тут убивство, – сказав я і повісив слухавку.

Не мав бажання чекати на Коррідана у квартирі Медж Кеннітт, а тому повернувся до будинку і сів на сходах. Поки чекав, розмірковував.

Нарешті я хоч до чогось докопався. І з’ясував би геть усе, якби Медж Кеннітт не впустила пляшку з віскі, але це мене не розхолодило. Мені таки вдалося з’ясувати, що в помешканні Нетти разом із нею перебувала інша дівчина, і я був цілком упевнений, що померла саме вона, а не Нетта. Було також очевидно, що її вбили, і мені стало аж млосно, коли я подумав, що, можливо, Нетта причетна до вбивства. Чи не міг той чоловік, котрий прийшов разом із Неттою та іншою дівчиною, бути тим самим Джейкобі? Невже він підслуховував нашу із Медж розмову і вбив Кеннітт, щоб та не змогла розповісти мені те, що обіцяла? Що хотіла повідомити Медж, написавши ім’я на пилюці? І що робив на місці вбивства Френкі? Що з цього я повинен розповісти Коррідану? Якщо він і раніше мене підозрював, то тепер має всі підстави підозрювати ще більше. Слід бути з ним дуже обережним.

Коррідан примчав на поліцейській машині менш ніж за десять хвилин. Він вискочив із авто і підбіг до сходів іще до того, як я встиг підвестися.

– У чому річ, Гармасе? – гаркнув він, холодно дивлячись на мене. – Що сталося?

– Медж Кеннітт убили, – коротко повідомив я.

– А ви що тут робите? – спитав він.

– Я прийшов, щоб із нею зустрітися, – озвався я і стисло виклав йому факти. – Ви бачили, як я від’їжджав звідси, Коррідане, – провадив я далі. – Помітив вас із вікна таксі. Чому ви за мною шпигуєте?

– Можливо, це й на краще, що я був тут, еге ж? – коротко вставив він. – Ви починаєте всерйоз мене непокоїти, Гармасе. Чому ви постійно ускладнюєте собі життя?

– Невже ви думаєте, що я маю якийсь стосунок до цього вбивства?

– А хіба ви не могли її вбити? – так само коротко зронив Коррідан. – Щоразу, коли хтось, пов’язаний із цією справою, помирає, ви обов’язково опиняєтеся поблизу. Мені це не подобається. Хіба ж я не казав вам минулого разу, щоб ви трималися від цього подалі? Повторюю востаннє – це не ваша справа. Затямте це раз і назавжди!

– Чи не глянули б ви краще на Медж Кеннітт? – запропонував я.

Він спересердя клацнув пальцями і зник у під’їзді. Двоє поліцейських у цивільному пішли за ним. Я увійшов останнім.

– Залишайтеся в коридорі, – звелів мені Коррідан, заходячи в квартиру Медж.

Це все і вирішило – нехай вариться у власному сокові, подумав я. Віднині працюватиму сам і триматиму всі свої відкриття при собі. І приголомшу цього дурня, коли розкрию справу самостійно.

Я всівся на сходах і в очікуванні запалив сигарету.

Чув, як троє поліцейських ходять по квартирі, потім один із них у цивільному вийшов і попрямував до телефонної будки.

Повернувшись, глянув на мене, і я спитав:

– Як довго мені ще тут чекати? Хочу вже спатоньки.

– Інспектор захоче з вами поговорити, – озвався той і повернувся в квартиру.

Я запалив чергову сигарету. Сходами спускався Джуліус Коул, однією рукою притримуючи поли свого жовто-чорного халата, а іншою тримаючись за балясину.

Глянувши на його жовто-чорний халат, я вмить згадав про чорно-жовтий «бентлі» й подумав, чи нема тут якогось зв’язку.

– Привіт, хлопче, – прошепотів він, не зводячи очей із помешкання Медж Кеннітт. – Що відбувається?

– А я думав, ви першим опинитеся на місці події, – уїдливо сказав я. – Ви пролетіли, товстунчику!

Він підійшов ближче і вмостився на сходинку поруч зі мною, загадково посміхаючись. Уловивши запах парфумів, я відсунувся від нього.

– Щось сталося з тією старою каргою? – запитав він, потираючи великі жирні руки. – У неї щось пропало? І що там робить поліція?

– Хтось перерізав їй горлянку, – грубо заявив я. – Дивно, що ви не бачили вбивцю... чи ви його бачили?

– Перерізав горлянку? – скрикнув він, й обличчя його перекосилося. – Ви хочете сказати, що вона мертва?

– Так, – кивнув я, пильно вдивляючись у нього. – Вона забагато знала.

Він схопився на ноги: щелепа відвисла, в очах застиг жах.

– Ви будете наступним, – пожартував я. – Також забагато знаєте.

Я хотів лише, щоб він розслабився – і тоді я вступлю в гру та випитаю у нього все, що треба... однак, гадаю, я перестарався. Він рвонув сходами нагору ще до того, як я встиг його затримати. Чув, як він влетів у свою квартиру, зачинив за собою двері, ще й засунув їх на засув.

Я не очікував такої реакції, але збагнув, що він також бачив Нетту з тими двома. І також мав усі шанси отримати ніж у горло, і сам це добре знав.

Я звівся на ноги, розмірковуючи, чи не піти мені за ним, коли це вийшов Коррідан. Обличчя його було похмуре.

– Ну що ж, послухаємо тепер вас, – сказав він, вмощуючись поруч зі мною на сходах. – Як давно ви знаєте цю жінку?

Я насупився.

– Я з нею щойно познайомився. Я ж вам розповідав: гадав, що вона могла щось бачити того вечора, коли Нетта, ймовірно, померла. Я заявився сюди, побалакав із нею, і вона сказала, що дещо знає. Потому вона випадково пролила своє останнє віскі на килим і заявила, що нічого не скаже, допоки я не дістану їй пляшку, і я дістав їй випивку в бармена Сема з клубу «Блакить». Повернувшись сюди, побачив, що вона мертва. Хтось таки припнув їй язика.

– Щастя для вас, що я бачив, як ви звідси виходили, – холодно зауважив Коррідан. – Але навіть і це не означає, що ви не могли вбити її.

– Заради Бога, Коррідане! – вибухнув я.

– Ви самі створили собі проблеми, – зронив він. – І ви – в моєму списку підозрюваних.

– Чудово, – їдко озвався я. – І це після тієї смачнющої вечері, якою я вас пригостив!

– Розкажіть мені слово в слово, що вона вам сказала, – звелів він, пильно дивлячись на мене.

Я не міг не розповісти йому правду, хоча це мене й дратувало. Адже це він мусить самотужки з’ясовувати, що Нетта повернулася додому не сама, а не отримати від мене цю інформацію на блюдечку.

Він вислухав мене мовчки й, здавалося, поринув у глибоку задуму.

– Ось вам і версія про Неттине самогубство, – завершив я, дивлячись йому в очі. – Я увесь час вам торочу, що Нетта не накладала на себе руки.

– Знаю, – коротко сказав він. – І якщо вона себе не вбивала, то тоді у вас була вагома причина заткнути Медж Кеннітт рота. Про це ви не подумали?

Я витріщився на нього.

– З іншого боку, це все ж таки могло бути самогубство, – провадив він далі. – Ті двоє могли полишити її, зробивши те, за чим прийшли, і вже тоді вона наклала на себе руки. Усе залежить від того, коли вони пішли.

– Джуліус Коул може вам це сказати, він також бачив тих двох.

– Я поговорю з ним, – похмуро пообіцяв Коррідан.

– Чи не пройшли б ви зі мною за ріг будинку? – сказав я, раптом згадавши про Френкі. – Хочу дещо перевірити.

Він мовчки відчинив двері під’їзду, і ми удвох попрямували до бічної вулички, звідкіля вигулькнув «стандард». Я присвітив собі сірником і глянув на калюжку машинної оливи на бруківці. Схоже, «стандард» простояв тут якийсь час.

– Погляньте-но на це, – сказав я. – Коли я намагався додзвонитися до вас, то помітив, як із цих нетрів випірнув «стандард». Із нього ще витекла олива. Я би сказав, що авто довгенько простояло тут. Я випадково знаю, що воно належить Джекові Бредлі. Чи говорить це вам про щось?

– Ні – хіба те, що вам відомо про всю цю справу більше, ніж мені, – промовив Коррідан. – Звідкіля ви знаєте, що машина належить Бредлі?

– Я порадився зі своєю спіритичною дошкою[15]15
  Спіритична дошка, або «віджа» – дошка, яку використовують у спіритичних сеансах для викликання душ померлих, з нанесеними на неї цифрами від 0 до 9, літерами абетки, словами «так» чи «ні» та спеціальною планшеткою-вказівником.


[Закрыть], – ущипливо сказав я.

– Зараз не час для жартів, – огризнувся він. – То звідкіля вам це відомо?

– Я бачив Френкі за кермом. І знаю, що він поплічник Бредлі.

– А вам не здається, що ви забагато знаєте? – буркнув Коррідан.

– А ви знайомі з Френкі? – запитав я.

– Ми вже віддавна хочемо притиснути його до стіни, однак він слизький тип – так само, як і лихий. Його підозрюють у кількох злочинах, але Бредлі завжди має залізне алібі.

– Як ви гадаєте, пішов би він на вбивство?

Коррідан знизав плечима.

– Він пішов би на все – аби добре заплатили.

Коли ми повертались до будинку, я запитав його, чи знайшов він якісь докази в квартирі Медж.

– Жодних, – озвався він.

– Ви хочете сказати, що зовсім нічого не знайшли? – перепитав я здивовано, пам’ятаючи ім’я Джейкобі, виведене на запорошеній підлозі.

– Нічого, – підтвердив він.

Раптом я дещо надумав: промчав повз Коррідана і стрілою влетів у помешкання Медж. Двоє детективів копирсалися в дальньому кінці кімнати, шукаючи відбитки пальців. Я влетів так стрімко, що вони запримітили мене аж біля шезлонга. Я перехилився через нього і глянув на підлогу. Пилюка була витерта, і написане на ній ім’я зникло. Я відразу ж подумав про Джуліуса Коула. Невже він заходив сюди, поки я чекав на Коррідана на ґанку?

Але в мене було не так багато часу для розмірковувань, бо в цю мить до кімнати ввійшов Коррідан, й обличчя його потемніло від гніву. Я відійшов від шезлонга, начебто оглядаючи кімнату.

– Що в біса ви собі дозволяєте? – люто гаркнув він. – Вам тут нічого робити. Ви починаєте мене втомлювати, Гармасе. Цьому слід покласти край. Чому ви тут?

Я вирішив не розказувати йому про ім’я, виведене на запорошеній підлозі. Принаймні поки не з’ясую все сам. І намагався набрати засоромленого вигляду, але мені це не дуже вдалося.

– Тут був кіт, – туманно сказав я. – І я подумав, чи він усе ще в кімнаті.

– Що в дідька має до цього всього кіт? – гаркнув Коррідан, пильно дивлячись на мене.

Я здвигнув плечима.

– Можливо, вбивця забрав його з собою. Це могла би бути хоч якась зачіпка, чи не так?

– То він його з собою не забрав, – буркнув Коррідан. – Той кіт зачинений у сусідній кімнаті. Є ще якісь блискучі здогади?

– Але ж я просто намагаюся вам допомогти. То як ви на те, щоб ми з вами завітали до Джуліуса Коула?

– Я сам до нього зайду, – процідив крізь зуби Коррідан. – А ви негайно забирайтеся звідси. І послухайте мене, Гармасе, попереджую вас востаннє: тримайтеся від усього цього подалі. Радійте, що я не звинувачую вас у вбивстві. Маю намір перевірити вашу розповідь, і якщо в ній щось не стикуватиметься, то я вас заарештую. Ви жахливо докучливі. Забирайтеся звідси!

– Якщо ви уважно прислухаєтеся, Коррідане, – сказав я, задкуючи до дверей, – то почуєте, як стукають від бігу мої коліна.

Розділ XI

У холі готелю «Савой», прямуючи до ліфта, я зустрів Фреда Ульмана, репортера відділу кримінальної хроніки газети «Морнінґ Мейл». Ми познайомилися з ним у Лондоні під час війни, і він дуже допоміг мені в підготовці статті про лондонський злочинний світ. Він зрадів мені не менше, ніж я йому.

– Нам саме час випити, – заявив він, коли ми поплескали один одного по плечах і пояснили, що робимо в готелі «Савой» в таку пізню годину. – Однак не хочу засиджуватися, бо в мене завтра важкий день: тож не будемо змагатися в тому, хто більше вип’є.

Я пообіцяв йому не робити цього, провів його в бар для гостей готелю, замовив віскі й зручно всівся.

Ульман анітрохи не змінився від часу нашої останньої зустрічі. Це був довготелесий чолов’яга з чималими мішками під очима. Був відомий як Фред Аллен[16]16
  Фред Аллен (1894—1956) – американський комік, чиє абсурдне шоу на радіо (1934-1949) зробило його одним з найпопулярніших гумористів у так звану класичну епоху американського радіо.


[Закрыть] із Фліт-стріт[17]17
  Фліт-стріт – вулиця в лондонському Сіті, колишня цитадель британської преси.


[Закрыть].

Погомонівши трохи про минуле та поцікавившись спільними знайомими, я мимохідь запитав у нього, чи не говорить йому щось ім’я Джейкобі.

Побачив зачудування на його обличчі, й брови його здивовано поповзли угору.

– А чому ви питаєте? – поцікавився він. – Кілька місяців тому це ім’я було на сторінках усіх британських газет. Що ви до цього маєте?

Я відповів, що в мене є свій інтерес.

– Чув, як один чоловік в розмові згадав його ім’я. І я подумав, чи не пропустив, бува, чого.

– Не сказав би, що ви щось утратили, – озвався він. – Та справа тепер цілковито заглухла.

– Ну то розкажіть мені, – попросив я. – Навіть якщо все в минулому, я хотів би це знати.

– Гаразд, – відповів Ульман, відкидаючись у кріслі. – Усе це почалося, коли чільний театральний ділок, Герві Алленбі, вирішив зробити те, що робить більшість багатіїв – скупити діаманти та інші коштовності, побоюючись інфляції чи чогось такого. Він скуповував усе: каблучки, браслети, кольє, камені-солітери – словом, те, що легко можна було перевозити, – а коштувало воно чимало. Він зібрав колекцію вартістю у п’ятдесят тисяч фунтів стерлінгів. Позаяк він хотів мати швидкий доступ до колекції, то й тримав коштовності у своєму заміському будинку. Купівля усіх тих дорогоцінних каменів трималася в суворій таємниці впродовж чотирьох років, але приблизно три місяці тому таємниця стала відома – не встиг той багатій й оком змигнути, як колекцію викрали.

– Непогана здобич, – докинув я. Ім’я Герві Алленбі змусило мене нашорошити вуха. – А де стоїть той заміський будинок?

– У Лейкемі, графство Сассекс, неподалік Горшема, – пояснив Ульман. – Я їздив туди, коли висвітлював пограбування в газеті. Містечко маленьке, але вельми мальовниче, і будинок Алленбі – лише за пів милі від нього. Пограбування й справді було виконано дуже майстерно. Будинок нашпигований різноманітними захисними пристроями, ще й охороняється поліцейськими вівчарками, а сейф узагалі цілковито неприступний. Злочинець – неабиякий майстер своєї справи. Поліція одностайно визнала, що таку роботу могла виконати лише одна людина – чоловік на ім’я Джордж Джейкобі.

– Чи був він уже тоді відомий поліції?

– Це – один із найудатніших злодіїв у своїй сфері й відсидів уже кілька термінів за викрадення коштовностей. Чи пам’ятаєте ви Коррідана? Саме він вів тоді цю справу. Ми висміяли його в пресі. У нас його ніхто не любить. Він страшенно самовпевнений, і ми подумали, що це непогана нагода покепкувати з нього. З самого початку він підозрював Джейкобі, але той мав таке залізне алібі, що Коррідан утратив будь-яку надію приперти його до стіни.

– І що то було за алібі?

– Він заявив, що усю ніч грав у покер в клубі «Блакить». Усі офіціанти і гардеробник одноголосно заявили, що бачили його в клубі. Джек Бредлі та кілька інших картярів заприсяглися, що Джейкобі грав з ними всю ніч. Зауважте, що жодного з тих очевидців не можна назвати надійним свідком, але всіх разом їх було так багато, що в поліції визнали, що жоден суд не прийме таку справу до розгляду, тож вони облишили Джейкобі в спокої і зайнялися пошуками іншого.

– І що – безуспішно?

– Атож. Бо то таки був Джейкобі. Коррідан заявив, що це його не надто турбує, бо рано чи пізно злочинці спробують позбутися награбованого, а в нього є детальний опис кожної з викрадених речей. Щойно така річ потрапить на ринок, як він тут же ухопиться за неї.

– Чув, як він таке казав, – буркнув я. – І що, ухопився?

Ульман вишкірився.

– Ні. Жодна з коштовностей поки що так і не з’явилася на ринку. Звісно ж, ще є час – якщо колекція досі не була вивезена за кордон контрабандою. Одного дня все це знову може виплисти назовні, і справа вдруге прикрасить перші шпальти газет. Боюся, річ у тому, що Коррідан занадто самовпевнений, а злочинці – надто досвідчені.

– І що сталося з Джейкобі?

– Його вбили. Через місяць після пограбування його знайшли в глухій вуличці з кулею в серці. Ніхто не чув пострілу. В поліції вважають, що його вбили в приміщенні, а потім викинули тіло з машини. Їм нічого не відомо про вбивцю, а тому я маю сумніви, що вони коли-небудь його знайдуть. Ця справа не викликала би значного розголосу, якби в черевикові Джейкобі не знайшли один із перснів Алленбі. Вони знову допитали Бредлі, але нічого не змогли з нього витягти. Так ця справа і зависла, й поліція ні на йоту не просунулась у її розкритті.

– І жодних зачіпок?

Ульман витяг сигарету і закурив.

– Був один важливий доказ, але він їх нікуди не привів. Куля, якою було вбито Джейкобі, мала специфічну насічку. В поліції вважають, що за нею легко можна віднайти зброю, з якої стріляли. Експерти з балістики стверджують, що куля випущена з німецького пістолета марки «люґер», і певний час в поліції навіть підозрювали в причетності до вбивства одного з американських офіцерів.

Я умить згадав «люґер», якого знайшов у помешканні Нетти. Його міг подарувати їй американський військовослужбовець. Чи не та то зброя, з якої вбито Джейкобі?

– Вони знайшли пістолет? – поцікавився я.

– Ні. І, гадаю, ніколи не знайдуть. На мою думку, в пограбуванні були задіяні двоє. Ймовірно, Джейкобі виконував чорнову роботу, а інший, перебуваючи в тіні, керував операцією. Найвірогідніше, він мав займатися реалізацією награбованого. Гадаю, спільники посварилися через поділ майна, і співумисник убив Джейкобі, а тепер сидить на награбованому і чекає, коли вже можна буде його викинути на ринок. Коррідан також так уважає, – завершив свою розповідь Ульман, допиваючи віскі й глянувши на годинник.

– О, мені вже час іти, – зауважив він. – Давно пора спатоньки. – Він звівся на ноги. – Хоча Коррідана і не можна назвати приємною людиною, мушу визнати, що він дуже толковий поліцейський – тож не здивуюся, якщо зрештою він розкриє цю справу. Його недолік у тому, що він ненавидить журналістів. І вважає, що розголос дає злочинцеві забагато інформації стосовно того, як просувається розслідування. Його стиль розслідування – не розповідати пресі нічого, тримати її в невіданні та навіть не повідомляти про сам злочин – й кінець кінцем зловмисник сам себе видасть, бо йому надто цікаво знати, що робить поліція. Це, можливо, і непоганий метод, однак геть не влаштовує пресу. Краще б той тип не уражав моїх почуттів. Мені б він навіть подобався, якби не був такий зарозумілий.

Я вишкірився.

– Атож! І я такої ж думки. Хотів би я колись відігратися! Його треба як слід струсонути – і, можливо, мені невдовзі це вдасться.

– Повідомте мені першому, якщо вам це вдасться, – сказав, потиснувши мені руку на прощання, Ульман і вирушив на пошуки таксі.

Я повернувсь у свій номер, переодягнувся в халат і всівся у крісло.

Геть випадково я отримав те, що могло стати ключем до розкриття загадки. Звісно ж, Коррідан навіть не здогадується, що пограбування Джейкобі має щось спільного зі смертю дівчини в квартирі Нетти, самогубством Анни та вбивством Медж Кеннітт. Якби він побачив раніше від мене ім’я Джейкобі, виведене на запорошеній підлозі, то першим отримав би цей ключ. Але підказкою володів я і все ще намагався збагнути, який зв’язок існує між убивством Медж Кеннітт та двома попередніми й дивними нещасними випадками.

Знову й знову думаючи про все це, я дійшов висновку, що Нетта в той чи інший спосіб причетна до пограбування. Той факт, що каблучка з колекції Алленбі була захована у її квартирі в банці з кремом, уже сам по собі був підозрілим, а на додачу те, що її сестра володіла котеджем поруч із місцем, де стався злочин, і те, що Джек Бредлі накинувся на мене, як шуліка, – без сумніву, свідчило, що всі ці події пов’язані між собою. І як щодо «люґера», котрий я знайшов у Неттиній сукні? Чи ретельно перевірив його Коррідан? Чи вдалося йому дізнатися, що це той самий «люґер», з якого було вбито Джейкобі, та чи не запідозрив мене в причетності? Чи, може, «люґер» не має жодного стосунку до цієї справи? Усе це мені слід було з’ясувати – причому негайно.

І звідкіля взялися ті фальшиві цінні облігації на пред’явника вартістю в п’ять тисяч фунтів за рамою картини? Невже Френкі потрібні були «люґер» та фальшиві цінні папери, коли він нападав на мене? Якщо він полював на «люґер», бо саме з нього був убитий Джейкобі, то чи не означало це, що власником пістолета був Бредлі і що це він убив Джейкобі?

Я запалив сигарету і пройшовся номером. Був переконаний, що підібрався близько до розгадки усієї цієї справи, однак мені бракує деяких додаткових доказів.

Чи слід розповісти Корріданові те, що стало мені відомо? Це неабияк непокоїло мене. Володіючи усіма цими фактами, він міг би розкрити справу за кілька днів, тоді як я міг гратися з цим і кілька тижнів та так ні до чого й не дійти. Я знав, що мені слід зателефонувати йому та повідомити про ім’я Джейкобі, нашкрябане в пилюці. Адже цей ключовий доказ, без сумніву, неабияк допоміг би слідству. Я навіть підійшов до телефона, але номер не набрав.

Після того, як він отак зі мною повівся, я прагнув йому помститися. І найкраще міг це зробити, самотужки розкривши всю справу, а тоді з’явившись до нього в контору та оповів, як це мені вдалося.

Я повагався трохи і вирішив дати собі тиждень – і якщо до того часу я не розкрию справу, то викладу Корріданові всю інформацію – нехай діє так, як уважатиме за потрібне.

Прийнявши рішення, я влігся спати, вимкнув світло й лежав отак принаймні зо три хвилини, борючись із власним сумлінням.