Текст книги "Джеймс Гедлі Чейз. Це не моя справа"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)

Розділ XIX

Поки Нетта пакувала валізи, я протер склянки, щоб на них не залишилось відбитків пальців, і поставив їх та пляшку з віскі назад у буфет. Носовичком узяв кочергу, промив її від крові і поклав поруч із Литтлджонсом.

Зайшов у спальню і застав Нетту за пакуванням речей. Вона поквапно запихала їх у велику валізу.

– Тут не повинно залишитися жодної зачіпки, яка би привела поліцію до тебе.

– Я спакувала все, – сказала вона, закриваючи кришку валізи.

– Ти впевнена? – перепитав я.

Вона обвела поглядом кімнату і кивнула.

– Так.

– Гаразд, – сказав я. – Тепер мусимо подумати, куди тобі подітися, поки я не домовлюся про літак. Це може зайняти кілька днів.

– Я знаю, куди піду, – мовила вона. – Я вже подумала про це, поки тебе не було.

Я глянув на неї.

– І куди?

– У квартиру Медж Кеннітт.

– Куди? – витріщився я на неї.

– У помешкання Медж Кеннітт, – повторила вона. – Ніхто не здогадається шукати мене там.

– Боже ж мій! – вигукнув я. – Її убили – хіба ти не знала? Ти не можеш туди піти!

– Можу, – спокійно відповіла вона. – Там нікого немає, а поліція вже завершила свій огляд. Місіс Крокетт не здаватиме квартиру, допоки про вбивство не забудуть. У найближчі три-чотири дні я буду там у цілковитій безпеці. Але це не єдина причина, чому я хочу туди піти. У Медж є ще довоєнні запаси консервів, і я знаю, де вони лежать. Мені ж треба буде чимось харчуватися! А так мені не буде потреби кудись виходити, аж поки ти не приїдеш по мене.

– А ти впевнена, що консерви й досі там?

– Гадаю, що так. Принаймні я можу піти і переконатися сама.

Мені не дуже сподобалася така ідея. Але я погодився, що питання харчування і справді важливе.

– Але як ти туди потрапиш?

– Мій ключ підходить до її дверей. І до дверей Джуліуса також. Майже всі квартири там мають однакові замки.

– Тоді гаразд, – погодився я. – Але тобі слід бути дуже обережною.

І раптом я збагнув, що якщо Коул здатен був відчинити двері Медж, то цілком міг її і вбити та витерти ім’я Джейкобі, виведене на запиленій підлозі. Я заштовхав отриману інформацію подалі в пам’ять, щоб обмізкувати почуте пізніше.

– Я буду дуже обережною, – пообіцяла вона.

– Гаразд, тоді вирішено. Я приїду по тебе на машині. Будь готова вирушити будь-якої миті.

Вона підійшла до мене і поклала руки мені на плечі. Страх причаївся десь у кутиках її очей, але тепер уже вона була спокійніша.

– Не знаю, як тобі й віддячити, – сказала вона. – Можливо, я наробила чимало дурниць відтоді, як ми бачились востаннє, однак я не така погана – справді непогана – і не могла забути тебе.

Я поплескав її по руці й відвернувся.

– Тепер ми обидвоє по вуха в лайні. Якщо ми схибимо і не розіграємо нашу карту як слід, то загрузнемо в ньому ще глибше. Ми не маємо права на помилку. Я не зробив би це ні для кого іншого.

Вона притулилася до мене.

– Я знаю. І мені не слід було просити тебе про це, Стіве. Я втратила голову, але тепер уже все гаразд. Якщо ти передумав, то я тебе за це не засуджуватиму. Якось упораюсь сама: все життя так робила. І знову здатна боротися самотужки.

– Забудьмо, – коротко сказав я. – Ми тепер в одній упряжці. Одна річ турбує мене...

Вона запитально глянула на мене.

– Що саме, Стіве?

– Пітер Френч. Якщо ми втечемо, то він залишиться непокараний.

Вона схопила мене за руку.

– Ну й нехай собі. Ми не можемо нічого зробити без того, щоб самим не підставитися. Не затівай нічого такого, Стіве. Це все може обернутися проти нас.

Я кивнув.

– Гадаю, ти маєш рацію. Але мені нестерпно думати, що такий мерзотник, як Френч...

Її хватка стала міцнішою, очі широко розплющилися.

– Слухай, – прошепотіла вона.

– У чому річ? – почав було я, але вона затисла мені рот долонею.

– Хтось є у квартирі, – видихнула вона. – Прислухайся!

Мене скувало жахом. Я заціпенів, дивлячись на двері.

Вона мала рацію. Десь унизу на сходах почулися обережні кроки. Серце мені калатало, наче в лосося, що потрапив у невід. Я ступив до вимикача, аби вимкнути світло.

– Чекай тут, – прошепотів я. – Стій тихо. Спробуй вислизнути звідси за першої-ліпшої нагоди. Але не залишай тут валізу. Зможеш сама її донести?

Я відчував, як сильно вона тремтить.

– Спробую, – сказала вона. – О Боже! Як мені страшно! Хто це, як ти гадаєш?

– Зараз з’ясую, – прошепотів у відповідь. – Але не чекай на мене.

Я обережно прокрався до вікна, що виходило у двір, і глянув на похилий дах.

– Ось твій шлях до втечі, – сказав я, приставивши губи до самого її вуха. – Дай мені кілька хвилин, а тоді вибирайся на дах і спускайся у двір. Вирушай до Медж. За день-два я з тобою зв’яжуся.

Її пальці торкнулися моєї руки.

– Любий Стіве! – сказала вона.

– Зачини за мною двері, крихітко, – прошепотів я, потис їй руку і вислизнув у коридор.

Прислухався – тихо. Прикрив двері. Почув, як Нетта зачинила їх на засув.

Перетнувши коридор, я ввійшов у вітальню і навпомацки почав шукати електричну лампочку. Знайшовши її, викрутив та обережно поклав на підлозі. Згадав про відбитки пальців, витяг із кишені носовичок, ретельно протер лампочку і знову поклав її на підлозі. Повернувся до дверей і став, прислухаючись: серце моє шалено калатало, піт струменів обличчям.

Упродовж кількох секунд не чув нічого, потім уловив тихеньке скрипіння сходинок. Хтось підіймався сходами.

Я стояв за дверми, притиснувшись до стіни. Почув, як провернулась ручка у дверях Неттиної кімнати. Щиро сподівався, що в неї стане мужності не закричати. Бо сам я був на межі.

Знову тиша – така, хоч ножем ріж. Раптом я радше відчув, ніж побачив, що двері кімнати, в якій я був, відчиняються. У роті мені пересохло, волосся на голові стало сторчма. Двері відчинялися повільно – дюйм за дюймом – тоді раптом знову запала тиша. Я побачив нечіткий силует та руку, що намацувала вимикач і врешті знайшла його.

Клацання вимикача було оглушливим, як постріл. Кімната залишалася темною, і я подякував долі за те, що здогадався викрутити лампочку. Я напружив м’язи і стиснув кулаки, вичікуючи.

Потім запала довга пауза, бо двері далі не відчинялися; нечутно було жодного звуку, окрім калатання мого власного серця. Я вичікував – нерви напружені, дихання приглушене. До мого настороженого слуху долинув інший звук – хтось шумно дихав. Я подумав, чи чує той хтось моє дихання так само і чи не це його зупиняє. Двері знову почали спрокволу відчинятися. Я притиснувся до стіни, щомиті готовий стрибнути.

У дверях з’явилася темна постать: голова і плечі – чоловічі. Я зміг лише розрізнити його розмитий силует. Я знав, що є невидимим у темряві, тож вирішив зачекати і подивитися, що він робитиме далі. Він роззирнувся довкола і ступив крок уперед. Тоді я почув іще один звук, різкий скрип – то Нетта відчиняла вікно.

Умить чоловік вибіг у коридор, рвонув до Неттиних дверей і спробував їх відчинити.

– Я чую тебе! – закричав він. – Відчиняй двері! Виходь!

Це був Коррідан!

На мить мене охопила така паніка, що я не міг зрушити з місця. Тоді збагнув, що Коррідан наліг на двері усією вагою свого тіла, і почув, як ті заскрипіли, відчиняючись. Більше я не міг чекати. Я копнув стілець, який, падаючи, зачепив маленький столик. Гуркіт був такий, наче розірвалася міна.

Почув здивований вигук Коррідана. За мить він уже знову був у вітальні. Я побачив, як він поліз у кишеню, тож, пригинаючись, прокрався до нього, молячи Бога, щоб він мене не почув. Секундою пізніше яскраве світло електричного ліхтарика вихопило фігуру Литтлджонса на підлозі.

Бачив, що Корріданові перехопило подих. У такому непевному світлі тіло Литтлджонса могло нажахати будь-кого. На мить Коррідана наче паралізувало від подиву та шоку. Тоді я на нього і стрибнув. Ми звалилися на підлогу, наче пара буйволів, розбивши при цьому на скіпки журнальний столик. Я поцілив йому в обличчя і, вирвавши ліхтарик із рук, щосили жбурнув ним об стіну. Той загас.

Коррідан крутнувся піді мною і наніс мені потужний удар у груди. Я намагався притиснути його до підлоги, але він був надто міцний для мене.

Кілька секунд ми боролися, мов дикі звірі. Обидва наче збожеволіли від страху, тож безперестанку молотили, щипали та копали одне одного – тільки руки-ноги мелькали. Коррідан був сильний супротивник. Він знав геть усі, навіть найбрудніші прийоми боротьби, і якби я як військовий кореспондент не пройшов підготовку рейнджерів[27]27
  Школа рейнджерів – інтенсивний бойовий курс командирів підрозділів рейнджерів армії США; у складі армії США існував елітний полк легкої піхоти, 75-й полк рейнджерів.


[Закрыть], то не протримався б і двох хвилин. Нарешті мені вдалося виконати захват голови, і я спробував стиснути йому горло, але Коррідан наніс мені такий сильний удар у живіт, що я не втримав суперника. Я відліпився від нього і підвівся. Він ухопив мене за ноги ще до того, як я спромігся зробити хоч крок, тож я гепнувся навзнак. Мені перехопило подих, і якусь мить я був геть безпорадний. Для такого хлопця, як Коррідан, цього виявилося цілком достатньо. Перш ніж я зміг відновити дихання, він уже навалився на мене, і враження було таке, наче на мене звалився собор Святого Павла.

– Дай-но поглянути на тебе, виродку! – важко дихаючи, промовив він.

Я почув черкання сірника. Якщо він побачить, хто я – мені кінець. Якщо мене схоплять біля тіла Литтлджонса, шансів виплутатися у мене ніяких. Ціною неймовірних зусиль мені вдалося вивільнити ноги і копнути його черевиком у потилицю. Він упав на мене, при цьому вивільнивши мені руки. Але він тут же схопив обома руками мою голову, намагаючись стукнути нею об підлогу. Напруживши шию, я не дав йому змоги це зробити і сильним ударом у живіт нейтралізував супротивника. Він хапнув ротом повітря і скотився з мене. Моя рука намацала ніжку розтрощеного стола. Я сліпо вдарив нею по Корріданові та почув деренчливий звук. Інспектор бухнувся на підлогу.

Я лежав, намагаючись відновити дихання та почуваючись так, наче мені кілок всадили у живіт. Я знав, що не можу гаяти ні хвилини, і, зробивши над собою зусилля, спробував скинути з себе ноги Коррідана. Нарешті це мені вдалося. Я потягнувсь і торкнувся його. Він не рухався. В якийсь момент я вже було подумав, що вбив інспектора, проте вловив ледь чутне дихання. Тепер він щомиті може прийти до тями. Я негайно мав ушиватися. Звівся на ноги, хитаючись, вийшов з вітальні і зазирнув у спальню. Вона була порожня. Нетта втекла.

Я вхопився за поруччя сходів і мало не з’їхав униз. Діставшись вхідних дверей, постояв трохи, збираючись із силами, відчинив двері та вийшов у темряву вулиці. Нічне повітря допомогло мені отямитися, але я все ще нетвердо тримався на ногах, поки чи то біг, чи то плентався, намагаючись вибратися на головну дорогу. Нарешті опинився на Рассел-сквер, а потім і на Кінґсвей. Досяг Стенду, і тепер я вже тримався на ногах більш-менш твердо. Мені слід було вимислити залізне алібі – таке, щоб Коррідан ніколи нічого не запідозрив. Цікаво, чи впізнав він мене. Я не видав ані звуку, поки ми боролися – до того ж було зовсім темно. Яка удача, що я зумів звідти вибратися.

Проходячи повз телефонну будку, повагався трохи, а тоді набрав номер Крістал. Не мав певності, чи повернулася вона вже з клубу. Було лише чверть по одинадцятій, але, на моє щастя, вона взяла слухавку.

– Це Стів, – сказав я. – Слухай і нічого не кажи. Це дуже серйозно. Коли ти повернулася з клубу?

– Десь із годину тому. У мене розболілась голова, і я вирішила піти додому. А що таке?

– Хтось бачив, як ти поверталася?

– Ні. А що сталося, дорогенький?

– Багато чого, – похмуро озвавсь я. – Запам’ятай: я був із тобою цю годину і маю намір залишитися в тебе на ніч. Гаразд?

– Чи ж гаразд? – Її голос прозвучав піднесено. – Ще й як гаразд! Приходь негайно!

Коли я полишав будку, мені дещо спало на думку. Я витратив іще два пенси і зателефонував Фреду Ульману із редакції «Морнінґ Мейл». Коли той узяв слухавку, я сказав:

– Слухай уважно, Фреде. У мене є історія, яка роками не сходитиме з газетних шпальт. І вона – твоя. Хочеш її почути?

– Ще б пак – якщо вона справді того варта – але ти мусиш мене в цьому переконати. То що ти хочеш, щоб я зробив?

Притулившись до стінки будки, я коротко оповів йому те, що сталося зі мною.

Розділ XX

Я повернувся у «Савой» наступного ранку десь після одинадцятої. Звернувшись до портьє по ключ, відчув, як хтось торкнувся рукою мого плеча. Узявши ключ, озирнувся. За мною, масивний і похмурий, стояв Коррідан.

– Отакої! – озвавсь я, дивлячись на нього, як я гадав, із приязною посмішкою. – Знову мій давній приятель з’являється, наче Борис Карлофф[28]28
  Вільям Генрі Пратт (1887-1969); більше відомий за своїм сценічним ім’ям Борис Карлофф – англійський актор, котрий став усесвітньо відомою зіркою фільмів жахів після того, як зіграв монстра Франкенштейна у трьох фільмах про Франкенштейна.


[Закрыть]. Що привело вас сюди? Заблукали?

Він хитнув головою – очі крижані, рот міцно стиснутий.

– Хочу побалакати з вами, Гармасе, – сказав він. – Піднімемося до вас у номер?

– Краще в бар, – запропонував я. – Він саме зараз відчиняється. Вигляд у вас такий, що нам конче треба випити.

– Гадаю, ми все-таки підемо до вас у номер.

– Ну що ж, якщо ви так наполягаєте – ходімо. Щось ви сьогодні зовсім на себе не схожі. Неприємності? Тільки не кажіть мені, що закохалися! Чи, може, проблеми зі шлунком?

– Зараз не час для жартів, – буркнув він, ідучи зі мною до ліфта.

– З вами завжди так, – прокоментував я. – У вас геть відсутнє почуття гумору.

Ми зайшли в ліфт, піднялися на третій поверх.

– Якби у вас воно було, то ви би насправді були приємною людиною. Беріть приклад із мене, – патякав я, поки ми йшли коридором до мого номера. – Що було би зі мною, якби я час від часу не жартував? Я вам скажу: я перебував би у безодні відчаю. Чому? Бо, гадаю, ви прийшли сюди для того, щоб заарештувати мене.

Він гостро поглянув на мене.

– Що змушує вас так думати? – запитав Коррідан, дивлячись, як я вставляю ключ у замкову щілину.

– У вас вигляд копа при виконанні службових обов’язків, – пояснив я. – Однак мушу вас розчарувати.

– Ну, це ми ще побачимо, – сказав він, заходами в номер услід за мною, знімаючи капелюха та дивлячись на мене.

Зауважив багряний синець у нього на скроні – там, куди я поцілив ніжкою стола. Щиро сподівався, що в нього не стане доказів пов’язати цей синець зі мною.

– Гай-гай! – вигукнув я, роздивляючись його. – Тепер моя черга позловтішатися. Звідкіля у вас цей синець? Гадаю, ви намагалися пробити головою кам’яну стіну?

– Облиште свої дурні жарти! – промовив Коррідан. Зроду ще не бачив його таким серйозним. – Де ви були минулої ночі?

Ну нарешті, подумав я, підходячи до місця, де тримав віскі.

– А це вже не ваша справа, – м’яко сказав я. – Вип’єте?

Я відкоркував пляшку і хлюпнув віскі у склянку.

Він заперечно мотнув головою.

– Це моя справа, і вам краще усвідомити, що й для вас це дуже серйозно.

Я відсьорбнув віскі та глянув на нього.

– Цікаво, що відбувається у вашій голові, Коррідане, – сказав я. – Що вас гризе?

– Чи говорить вам щось ім’я Генрі Литтлджонс?

Я кивнув.

– Звісно. Це приватний детектив. А що?

– Ви наймали його, чи не так?

– Так, звісно! Я й досі його наймаю. Але який стосунок це має до вас?

– Прямий. Минулої ночі його було вбито.

Я якомога природніше здригнувся, поставив віскі на стіл і перепитав:

– Убито? Боже ж мій! Литтлджонса вбито!

Певно, зіграв я поганенько, бо побачив, що Коррідана не переконав.

– Я попереджав вас, Гармасе, що якщо ви ще раз упхаєте носа в цю справу, то будете мати серйозні неприємності. Ви ж розумієте, що на вас може тепер чекати?

– Не забуваймо про почуття гумору, – сказав я. – Ви не можете залякати мене, Коррідане... Чи можете? Я абсолютно не причетний до смерті Литтлджонса, і ви це чудово знаєте.

– Гадаю, що причетні, – промовив він, пильно дивлячись на мене.

Я глянув на нього: зізнаюся, витримати його погляд було нелегко.

– Зачекайте-но! Ви це серйозно? – поцікавивсь я, роблячи спробу засміятися.

Сміх прозвучав фальшиво навіть для моїх вух, тож я різко урвав його.

– Ви жартуєте, чи не так?

– Зовсім ні, – відповів Коррідан. – І раджу вам також серйозно до цього поставитися.

– Гаразд, поговорімо серйозно. То, може, ви поясните, що маєте на увазі?

– Коли востаннє ви бачили Нетту Скотт? – зненацька поцікавився він.

Я не був готовий до такого запитання, тож забарився з відповіддю. Він тут же помітив це, і м’язи на його обличчі напружилися.

– Гадаю, це було два роки тому, – повільно проказав я.

– А вчора ви її не бачили?

– Вчора? – повторив я. – Ви що – несповна розуму? Вона вже тиждень як мертва. Чи ви хочете сказати, що знайшли її тіло?

Він повільно попрямував до крісла і всівся в нього.

– Послухайте-но, Гармасе: так не піде, – серйозно сказав він. – Ми обидва знаємо, що вона жива.

Я глянув на свої руки, помітив, що вони трохи тремтять, і сховав їх у кишені штанів.

– Я не бачив Нетту два роки, – твердо сказав я.

Він придивився до мене і кивнув.

– То де ви були минулої ночі?

– На це я не можу вам відповісти, – сказав я, відвертаючи погляд. – Бо це вже питання честі.

Коррідан ледь стримався.

– Послухайте-но, Гармасе, якщо ви не скажете мені, де були минулої ночі, то я змушений буду забрати вас у відділок. Не хочу бути надто офіційним, але якщо ви й далі ламатимете комедію, то, чорт забирай, я таки це зроблю!

– Невже ви серйозно припускаєте, що це я вбив Литтлджонса? – запитав, втупившись у Коррідана.

– Я офіційно попереджаю вас, – промовив Коррідан. – Поки що я ставлюсь до вас, як до друга. Але якщо ви не зможете довести мені, що вас справді не було на місці вбивства, то я скористаюся своїм службовим правом і заарештую вас.

Я сів, удаючи, ніби шокований його заявою.

– Ну якщо вже справа набрала такого керунку, то я змушений буду сказати вам правду. Я був із Крістал Ґодвін.

Його обличчя закам’яніло.

– Справді? О котрій ви з нею зустрілися та коли пішли від неї?

Я обміркував питання, а тоді сказав:

– Я підібрав її біля клубу «Блакить» о... яка ж то була година?., о десятій десять. Пам’ятаю, що ще глянув на годинник, коли вона врешті з’явилася. Ми домовилися зустрітись о десятій, і я був трохи роздратований, що вона спізнюється. А тоді ми пішли до неї на квартиру.

– О котрій ви звідти пішли? – гаркнув Коррідан.

– Це ставить мене в доволі незручне становище. Але якщо це залишиться суто між нами, то я полишив її лише вранці.

Якусь мить він мене уважно вивчав.

– Цілком очевидне алібі, Гармасе. Дівчина підтвердить будь-яку брехню, аби врятувати вашу шкуру.

– Гадаю, що так, – озвавсь я із силуваною посмішкою. – Врешті-решт, я подарував їй цілих шість пар шовкових панчіх. І розраховував, що вона мені якось віддячиться. Так чи інакше, Коррідане, але це алібі. І якщо ви гадаєте, що ваш давній приятель брехатиме вам, тоді вибачте. Ба більше – я би навіть сказав, що ображений.

– Ну, це ми ще побачимо, – похмуро відповів Коррідан. – Можливо, мені ще вдасться як слід трусонути цю жінку. Я не вперше переконую когось не давати неправдивих свідчень. Можливо, мені знову пощастить.

Мені залишалося лише сподіватися, що Крістал виявиться більш мужньою, ніж це видається на перший погляд.

– Ну, якщо вже ви мені не вірите, – я здвигнув плечима, – то справді побалакайте із міс Ґодвін. Можливо, їй удасться вас переконати – якщо я не зміг. Зайдіть до мене після того, як побачитесь із нею, та гарненько мене перепросіть. Це коштуватиме вам пляшки шампанського.

– Гадаю, мені не доведеться цього робити, – промовив інспектор. – Якось ви мені казали, що улюблені парфуми Нетти мають аромат бузку, – він різко змінив тему. – Ви пам’ятаєте?

– Чи пам’ятаю я це? Я багато чого кажу, і що з того? Навіщо вплутувати Нетту в таку брудну справу?

– У квартирі, де було вбито Литтлджонса, вчувався сильний аромат бузку, – повідомив Коррідан. – Знаєте, Гармасе, я радив би вам сказати правду. Ми обидва добре знаємо, що Нетта жива. Ми вже її шукаємо, і нема жодних сумнівів, що невдовзі таки знайдемо. Нам відомо, що вона якось пов’язана з пограбуванням Алленбі та була присутня при вбивстві сестри – а це вже робить її співучасницею. Нам також відомо, що вона перебувала в квартирі, де вбили Литтлджонса.

Я здивовано звів брови і не сказав нічого, але був прикро вражений. Гадав, що Коррідан ходить коло та навколо, але тепер з’ясувалося, що він знає майже стільки ж, скільки я.

– А що вам відомо про чорно-жовтий «бентлі»? – зненацька спитав він.

Він дізнався це від Меррівезера, вирішив я, і розправив плечі.

– Лише те, що повідомив мені Литтлджонс: це авто бачили біля котеджу в Лейкемі. А в чому річ?

– Ми розшукуємо цю машину, – повідомив Коррідан. – Гадаємо, її власник причетний до вбивства Анни Скотт. Ви, бува, не знаєте, де зараз ця машина?

Я повагався трохи, але вирішив, що повідомити йому про Пітера Френча було б надто небезпечно. Таку інформацію я міг би отримати лише від Нетти, а тому це пастка, в яку Коррідан хотів мене заманити.

– Поняття не маю, – сказав я.

– Гадаю, Гармасе, ви поводитеся, як повний дурень, – роздратовано відповів він. – Хочете вигородити Нетту, тому що колись ви були коханцями. І впевнений, що ви намагалися захистити її і минулої ночі, коли Литтлджонс налякав вас обох. Ба навіть більше – це ви вдарили його і вбили. То як вам таке?

Я аж спітнів.

– Страх як подобається, – вишкірився я. – Яка ж бурхлива у вас уява!

Він із надією чекав, що я додам щось іще, але, бачачи, що я мовчу, провадив далі:

– Для вас це все дуже серйозно, Гармасе. Вас також можна притягнути за вбивство Кеннітт.

– Справді? – здивовано запитав я.

– Так – і мотиви цілком очевидні. Ви убили Медж Кеннітт, бо вона знала, що Нетта жива. Ви останній бачили Медж, і якщо я знайду Джуліуса Коула і допитаю його, то, можливо, він повідає мені, що сталося між вами та Медж. Мені потрібен лише один хороший свідок, Гармасе, і вам гаплик.

Я допив своє віскі – відчував, що воно мені вкрай потрібне. Усе складалося значно гірше, ніж я собі уявляв.

– Вам слід би звернутися до психіатра, Коррідане, – сказав я із запалом. – Останнім часом ви забагато працювали.

– Не турбуйтеся про мою голову, – холодно озвався Коррідан. – Краще подбайте про власну шкуру. Після приїзду в нашу країну ви постійно вплутуєтеся у справи про вбивства. Я неодноразово попереджав вас триматися подалі, тож тепер, гадаю, ви вже самі шкодуєте, що не послухалися мене.

– Подумати тільки – лише нещодавно ми називали один одного на ім’я і ви пригощались вечерею, за яку я платив, – сказав я, осудливо хитнувши головою. – Знаєте, моя мама завжди казала мені, що не слід довіряти поліцейським. Ну ж бо, Коррідане, напружтеся і повісьте на мене щось іще! Можливо, це вам і не вдасться, але спробувати можна. Заковика лише в тому, що англійське законодавство вимагає від вас довести мою провину – а не я мушу доводити свою невинуватість. Допоки у вас не буде бодай кількох серйозних свідків, не думаю, що мені слід особливо хвилюватися через ваші абсурдні теорії.

Він схопився з крісла і рушив до дверей.

– Коли я врешті доберуся до Нетти Скотт та Джуліуса Коула, то матиму всіх свідків, які мені потрібні, – спокійно зронив він. – А ці двоє, сподіваюсь, заговорять достатньо швидко, щоб я нарешті зміг дістатися до вас. Не забувайте, що досі я завжди розкривав справи про вбивства.

– Але з кожного правила завжди є винятки, – з надією сказав я. – Можливо, ви крокуєте до своєї першої великої поразки.

Коррідан витяг із кишені маленьку картонну коробочку. Я вмить її впізнав: це та, котру я напередодні позичив у Крістал, щоб переслати Корріданові чотири каблучки з діамантами, відібрані у Бредлі. Ці персні неабияк турбували мене. Якщо вони не пов’язані зі справою Джейкобі, то Коррідан миттю це визначить. Я вирішив послати їх інспекторові анонімно – сподіваючись, що той їх упізнає.

– Ви бачили це раніше? – різко запитав Коррідан.

Я заперечно хитнув головою.

– Тільки не кажіть мені, що вам їх надіслала якась шанувальниця!

Він відкрив коробочку і висипав на долоню чотири діамантові персні.

– А це?

Я знову мотнув головою.

– Ні, а що це таке? Частина награбованого Джейкобі багатства?

Він гостро зирнув на мене.

– Чому ви так гадаєте?

– Я й далі консультуюся зі своєю дошкою «віджа», – з милою посмішкою сказав я. – Ви би дуже здивувалися, якби знали, як багато всього вона мені повідомляє.

– Це не є частина здобичі Джейкобі, – повідомив Коррідан, суворо і незмигно дивлячись на мене. – Я отримав це поштою сьогодні вранці. Чи не ви послали їх?

– Я? – мені довелося удати з себе вкрай здивованого. – Мій любий Коррідане – як би добре я до вас не ставився, гадаю, я все-таки зміг би подолати спокусу надіслати вам цілих чотири персні з діамантами!

– Припиніть блазнювати! – гаркнув, почервонівши, Коррідан. – Гадаю, це все-таки ваших рук справа.

– Отут ви дуже помиляєтеся. Що змусило вас так думати?

– Зовсім неважко буде визначити відправника, – провадив він далі, ігноруючи моє запитання. – Коробочка та обгортка дадуть мені вичерпну інформацію для цього.

– Гадаю, – припустив я, бо все це почало неабияк мене непокоїти, – якийсь кримінальник украв усе це, а потім його замучила совість, і він надіслав це вам, щоб ви повернули награбоване законному власникові.

– Я вже думав про таке, але потім ми перевірили коштовності, – повідомив Коррідан. – Вони не у розшуку. Спробуйте вигадати якусь кращу байку.

– Мушу зауважити, що ви страшенно прикрі сьогодні, – відповів я. – Поясніть-но, навіщо мені надсилати вам діамантові персні?

– Напевно, ви знову запхали свого носа туди, куди не слід, та знайшли каблучки, котрі, як ви гадали, є частиною награбованого добра Алленбі. Ви не могли перевірити їх самостійно, тож надіслали їх мені, щоб я з’ясував, чи не складають вони частину скарбів Алленбі. Ну, то вони не з цієї колекції. Тепер спробую віднайти їхнього справжнього власника, і коли я це зроблю, то змушу його порушити справу проти викрадача. Можливо, той навіть знає, хто злодій: і якщо ним виявитеся ви, мій друже, то я зроблю усе, щоб засадити вас за ґрати!

Він крутнувся на підборах і вийшов геть.

Одним ковтком я осушив склянку віскі й насупив чоло. А я ще сумнівався, чи знає Коррідан свою справу! Якщо Бредлі заговорить, то в мене буде купа неприємностей! Перше, що мені треба було зробити, то це підготувати Крістал до візиту інспектора. Позаяк це все-таки була її коробочка, то Крістал може легко все вибовкати. Я зателефонував їй і пояснив ситуацію.

– Він уже поїхав до тебе, – повідомив я. – І притисне цією клятою коробкою до стіни! Тож будь пильною!

– Полиши його на мене, серденько, – заспокоїла мене Крістал. – Усе своє життя я мріяла про те, щоб мене допитала поліція із «застосуванням засобів впливу»! Я впораюсь із ним!

– Не будь так у собі впевнена! – попередив я її. – Цей хлопець далеко не дурний.

– Я також, – сказала вона, – хіба що стосовно тебе. – Чи добре ти провів минулу ніч? – з удаваною скромністю запитала вона.

– Добре – це ще м’яко сказано, – озвався я, вишкірившись. – Цей досвід я запам’ятаю на все життя. Невдовзі знову повернуся – по продовження.

Я поклав слухавку, запалив сигарету і замислився. Тепер мені слід вивіряти кожен свій крок. Коррідан прагнув моєї крові, і якщо йому не вдасться повісити на мене убивство, то засадити мене за ґрати йому цілком до снаги.

Я почав міряти кроками кімнату. У двері тихо постукали. Я перетнув кімнату, відчинив двері та здивовано завмер. На порозі стояв Джуліус Коул: брови зведені, голова похилена набік.

– Привіт, малий, – сказав він, заходячи в кімнату. – Хочу з тобою побалакати!