Текст книги "Джеймс Гедлі Чейз. Це не моя справа"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 14 страниц)

Розділ XII

Наступного ранку близько одинадцятої я навідався до Дж. Б. Меррівезера. Той нудився за письмовим столом, хоча, побачивши мене, зробив слабку спробу виглядати поглинутим роздумами.

– Привіт! – сказав я, беручи стілець і присуваючи його ближче до столу. – Чи є якісь новини від Литтл-джонса?

– Так, – озвався Меррівезер, поправляючи краватку і випростовуючись на стільці. – Телефонував сьогодні вранці: він хороший хлопець і завзято працює.

– І саме за це ви йому й платите, чи не так? – сказав я, дістаючи пачку сигарет. Підсунув сигаретку і йому. Він поквапно схопив її та запалив. – І що він повідомляє?

– Та є дещо, – озвався Меррівезер, чухаючи довгого червоного носа. – Як на мене, дещо вельми цікаве. Гадаю, вам теж так видасться. Виявляється, ця жінка, місіс Брембі – сестра Джеймса Джейкобі, викрадача діамантів, убитого за загадкових обставин близько місяця тому. Можливо, ви чули про цю справу. Це може вас зацікавити? – з надією спитав він.

Я намагався не показати, наскільки мене це цікавило.

– Можливо, – обережно висловився я. – Так чи інакше, будь-яка інформація на цьому етапі розслідування може виявитися корисною. Щось іще?

– Литтлджонс провів ніч, спостерігаючи за котеджем. Після опівночі під’їхало авто, з якого вийшов чоловік, котрий дві години провів із місіс Брембі. – Меррівезер узяв якийсь аркуш і зазирнув у нього. – Авто – чорно-жовтий «бентлі». Чоловік за кермом був високий, кремезний, поставний, але Литтлджонс не зміг роздивитися його обличчя. Було дуже темно, – додав він, немовби вибачаючись.

Я кивнув.

– Але йому вдалося запам’ятати номер машини?

– Звісно! Однак ми перевірили номер, і він ніде не значиться. Скидається на те, що номер фальшивий.

– Ну що ж, непогано для початку, – задоволено сказав я. – Зрештою, перебування Литтлджонса не є марнуванням грошей та часу. – Я розповів Меррівезерові про зустріч із місіс Брембі у клубі «Блакить». – Поділіться цією інформацією із Литтлджонсом. Це може стати йому у пригоді. І скажіть, нехай прослідкує за тим водієм на «бентлі». Хочу знати, хто він. Жодних слідів дівчини, котра перебувала в котеджі?

– Ні. Литтлджонс має намір навідатися до котеджу за день-два під якимось надуманим приводом. Він часто потрапляє на очі місіс Брембі в містечку, бо хоче, щоб вона звикла до його вигляду до того, як він завітає до неї в котедж. Він добре знає свою справу, смію вас запевнити.

Я підвівся.

– Гаразд, – сказав, – тримайте мене в курсі. Якщо щось випливе, телефонуйте.

Меррівезер запевнив, що так і зробить. Я попрямував до ліфта і спустився на перший поверх.

Ну що ж, тепер зрозуміло, хто така місіс Брембі і чому вона пов’язана з клубом «Блакить». У цій головоломці все зрештою ставало на свої місця – і швидше, ніж я сподівався. Останні двадцять чотири години стали справжнім проривом.

Я стояв на узбіччі, виглядаючи таксі. З-за рогу вигулькнуло авто, швидко помчало до мене і зі скреготом гальм зупинилося просто переді мною. Я був ошелешений, бо це був той самий старенький «стандард-14».

За кермом сидів Френкі. Сигарета звисала йому з губи, засмальцьований капелюх мало не закривав довгий ніс. Френкі дивився на мене косим поглядом, і вираз очей був такий холодний та зловісний, що мені стало не по собі.

– Бредлі хоче з тобою побалакати, – сказав він гугнявим голосом. – Мерщій залазь на заднє сидіння!

Я отетерів.

– Ти надивився забагато гангстерських фільмів, синку, – озвавсь я. – Передай Бредлі – якщо хоче мене бачити, може якось увечері заглянути до мене в «Савой». Сподіваюся, мене в номері тоді не буде.

– Сідай на заднє сидіння, – м’яко повторив Френкі, – і поменше балакай. Для тебе ж буде краще, якщо зробиш це без зайвих рухів.

Я вислухав пропозицію з неабияким зацікавленням і ретельно обміркував її. Можливо, таки мало сенс вислухати, що скаже мені Френкі. Мені особливо нічим було зайнятись: цікаво знову зустрітися з Бредлі.

– Гаразд, їдьмо, – промовив я, відчиняючи дверцята машини. – То навіщо він хотів мене бачити?

Френкі натиснув на газ і з такою швидкістю рвонув уперед, що я аж влип у заднє сидіння. Випроставшись, я пообіцяв собі за першої ж нагоди врізати Френкі межи очі й повторив своє запитання.

– Невдовзі дізнаєшся, – пообіцяв Френкі, затягуючись сигаретою.

Певно, вважає себе справжнім крутим перцем і неабияк захоплюється власного водійською майстерністю. Він примудрявся їхати зі швидкістю тридцять миль[18]18
  1 миля приблизно дорівнює 1,6 км.


[Закрыть] на годину в щільному міському рухові транспорту, виляючи поміж машинами і протискаючись повз них на відстані усього кількох дюймів.

– Тобі сподобалося, як я від тебе відірвався минулого разу? – приязно поцікавився я. – Тоді ти був не такий спритний!

Він виплюнув із вікна недопалок, але нічого не відповів.

– Наступного разу, коли намагатимешся розчерепити мені голову монтувальною лопаткою, я обкручу її навколо твоєї кістлявої шиї і зав’яжу вузлом, – провадив я далі не менш приязно.

– Наступного разу, паскудо, – пообіцяв він, – я виконаю свою роботу краще.

Відчувалося, що він не жартує.

Це трохи мене втихомирило, тож уже коли ми під’їхали до Брутон-мьюз, я сказав:

– Ну що ж, дякую за прогулянку, синку! Шкода, що тебе не навчили нічого більше у твоїй хваленій школі, окрім як кермувати!

Він глянув на мене і хмикнув.

– Мене багато чого там навчили, – сказав він, прямуючи до клубу. – Ходімо. Не маю охоти марнувати увесь день на такого базікала, як ти.

Я потягнувся і вхопив його за комір.

Він вивернувся, різко смикнувся і рвонув до мене. Його рухи не можна було назвати повільними. Його кулак поцілив мені в щелепу. Я зробив крок назад саме вчасно, щоб утриматися на ногах і пом’якшити удар. Це мав бути дошкульний панч, але безсонні ночі, фізична втома та недостатнє харчування зазвичай не додають міцності м’язам. Тож удар був таким, наче мене вдарили паперовим мішком. Я поцілив йому кулаком у шию, щоб показати, що таке справжній панч. Він повалився вперед, осів на коліна та лікті, мотнув головою й закашлявся.

– Що й казати, міцний горішок, – хмикнув я.

Він полетів на мене, мов катапультоване крісло з літака, намагаючись влучити мені в коліна. Я відскочив убік, а тоді обхопив його шию, виконавши захват голови. Він намагався поцілити руками мені в якесь болюче місце, але таке я проходив ще в школі. Я крутонув його і трохи підняв, а тоді захопив своє праве зап’ястя лівою рукою і добряче садонув його. Влупив йому під дихало, уклавши в цей удар усю силу переплетених рук. Він черкнув ногами бруківку й аж посинів. Я послабив захват, дав йому кілька ляпанців по щоках, кісточками пальців вдавив у ніс і врешті відпустив. Він сидів на бруківці, і кров із носа струменіла йому обличчям. Воно було кольору сирого м’яса; дихання зі свистом вилітало йому з грудей. Певно, то були найважчі дві хвилини в його житті. Сльози виступили йому на очі. Він витер рукавом обличчя та засопів, неначе маленьке хлоп’я, яке щойно образили.

Я знову вхопив його за комір та поставив на ноги.

– Ну ж бо, Діллінджере[19]19
  Джон Герберт Діллінджер (1903-1934) – американський банківський грабіжник, невловимий бандит середини 1930-х років. За час своєї кримінальної діяльності пограбував більше 20 банків, скоював напади на поліцейські відділки і двічі втікав із в’язниці. За свої злочини був проголошений ворогом суспільства номер один. Кримінальні пригоди Діллінджера та спроби його арешту активно висвітлювалися у тогочасній американській пресі та до певної міри призвели до вдосконалення Федерального Бюро Розслідувань США. Постать Діллінджера разом з іншими злочинцями періоду Великої Депресії займає визначне місце в американській популярній культурі, історія неодноразово екранізувалася і знайшла відображення у численних романах та виставах.


[Закрыть], – сказав я, – ходімо вже до твого Бредлі й не корч із себе крутого гангстера – тобі це не вдається.

Похитуючись, він зробив кілька кроків уперед, притуляючи брудний носовичок до закривавленого носа. Йшов, не озираючись, але по тому, як він розпрямив плечі, я бачив, що його переповнює ненависть і злоба. Я вирішив у подальшому бути з цим хлопцем насторожі – він щомиті може встромити мені ніж межи ребра.

Френкі постукав у якісь двері в кінці провулка, відчинив їх та увійшов.

Я пішов за ним і опинився у великій, розкішно умебльованій кімнаті. В дальньому її кутку стояв оббитий тканиною кутовий диванчик, біля стіни – великий хромований сейф. Було там також кілька шаф для зберігання документів, невеличкий бар і традиційний масивний – «директорський» – письмовий стіл зі звичним обтягнутим шкірою кріслом позаду.

Біля вікна стояв чоловік у темному костюмі. Грива сивого волосся обрамляла голову. Він обернувсь, і я зауважив, що йому близько п’ятдесяти років, обличчя вирізняє похмура краса. Очі мав сірі, мов шифер, і вельми недружні.

Я відразу ж згадав його – це був Джек Бредлі. Я бачив його лише кілька разів – і то два роки тому. Вирішив, що він добряче постарішав за цей час.

– Привіт, Гармасе, – сказав він, а тоді врешті помітив Френкі. Обличчя Бредлі вмить потемніло від гніву. – Що в біса ти собі дозволяєш? – гаркнув він на Френкі. – Ти заллєш кров’ю увесь мій килим!

– Це моя провина, – озвався я, потягшись по сигарети і вибираючи собі одну. – Ваш хлопчина добряче мене налякав. Я гадав, що він міцний горішок, і ми собі трохи побавилися, щоб з’ясувати, хто сильніший. Виявилося, що він зовсім не такий міцний.

Губи Френкі затремтіли. Він вимовив лише три слова, причому одне з них було непристойне. Сказав він це неголосно, але ядуче.

Бредлі зробив крок до нього і гарикнув:

– Забирайся звідси!

Той тут же зник.

Я запалив сигарету, ногою присунув до себе стілець і сів.

– Ви би приглянули за цим хлопчиною, – порадив я Бредлі. – Здається, він потребує материнської опіки.

– Облишмо його, – озвався Джек холодно, – хочу поговорити про вас.

– Чудово, – сказав я, – обожнюю говорити про себе. То з чого почнемо? Чи хотіли б ви почути, як іще у школі я отримав нагороду за найкраще знання Біблії?

Бредлі подався вперед.

– Френкі, може, й не міцний, – промовив він, – але я таким є. Краще не забувайте про це.

– У мене аж мурашки по шкірі пішли, – зронив я. – Можна, я піду в куточок і поплачу?

– Я вас попередив, – сказав Бредлі, всідаючись у своє крісло. – Ви стаєте надто допитливий, мій друже. Я послав по вас, бо гадав, що невеличка приватна бесіда не зашкодить. Вам краще не розповідати про неї Корріданові.

– Не турбуйтеся про Коррідана, – сказав я. – Ми з ним більше не приятелюємо. А що вас гризе?

Він витягнув сигару зі срібної сигарниці на столі, обламав кінчик, запалив її, викинув сірник, затягнувся кілька разів і лише потім заговорив: витримував паузу. Це мене не збентежило. Я й сам не квапився.

– Не люблю надто допитливих американських репортерів, – нарешті сказав він. – Вони мене дратують.

– То ви вважаєте, що ця ваша новина – для «Асошіейтед прес»? – піддражнив його я. – Вже й не знаю, чи втратили б вони від цього сон, але хтозна... Ніколи не знаєш напевне.

– Ви пхаєте свого носа в те, що вас зовсім не стосується, – спокійно провадив далі Бредлі. – Припускаю, що було б добре, якби ви це облишили.

– Нема жодної шкоди від припущень, – безтурботно відповів я. – А що ви маєте на увазі під тим зловісним «це»?

– Нема потреби вдаватися у деталі, – холодно озвався він, і очі його злобно зблиснули. – Ви знаєте, що я маю на увазі. Говорю це серйозно. Раджу вам повернутися на батьківщину. Було б добре, якби ви встигли вже на завтрашній літак.

Я заперечно хитнув головою.

– У мене багато справ у вашій країні. Шкода, що не можу зробити вам приємність. І це все, заради чого ви хотіли мене бачити?

Якусь мить він уважно вивчав свою сигару, а тоді сказав:

– Я попередив вас, Гармасе. Якщо не триматиметеся подалі від цієї справи, то вас як слід провчать. Я знаю, які ви, репортери. Ви хапаєтесь за новину, і треба вас неабияк умовляти полишити це. Я знаю, як вас переконати, та не хотів би вдаватися до таких засобів. Гадаю, що досить ясно вам натякнув, а ви достатньо розумні, аби скористатися цим і не лізти, куди не треба, в майбутньому.

Я вдавив недопалок своєї сигарети в попільничку й підвівся.

– Послухайте-но, Бредлі, – сказав я, перегнувшись до нього через стіл, – я вислухав усі ці ваші просторікування лише через те, що хотів знати, як далеко ви здатні зайти. Ви і вам подібні – це жирні, відгодовані щури, що добряче заробили на цій війні, продаючи смердюче пійло солдатам, а самі обсідаєтеся смаколиками, котрі за шалені гроші купуєте на чорному ринку в моїй країні. Я багато помотався по світу і бачив чимало справді крутих хлопців – а не таких нікчем, як ви, котрі тільки й уміють, що погрожувати. Мені й раніше погрожували, і хлопці, котрі махали переді мною кулаками, закінчили свої дні у милих прохолодних камерах чи навіть уже вдобрюють собою ґрунт. Я не боюсь ані вас, ані вашого розніженого Френкі. І переслідуватиму вас, доки не припру до стінки та не переконаюся, що кат зняв із вас точні мірки і підібрав гарненьку міцну мотузку. Покажіть же, наскільки ви міцні, а я продемонструю, на що здатен сам. І тримайте Френкі від мене подалі – він надто хирлявий для таких забав. Але якщо він іще хоч раз спробує таке зі мною провернути, я розмажу його по стінці, а вас – по іншій.

Бредлі дав мені висловитися до кінця. Загалом він був спокійний – хіба що на його обличчі з’явився ледь помітний рум’янець, а пальці нервово барабанили по столу.

– Ну що ж, гаразд, Гармасе, – стенув він плечима. – Це ваше право. Пам’ятайте, що я вас попереджав.

– Пам’ятатиму, – вишкірився я. – Але знайте й ви – мене не так легко буде вбити, як Медж Кеннітт.

Його лице скам’яніло.

– Не розумію, про що ви говорите, – озвався він. – Ніколи не чув про Медж Кеннітт. Забирайтеся геть і тримайтеся звідси подалі! Віднині клуб «Блакить» зачинений для вас. І дослухайтесь до моєї поради – займайтеся власними справами і не пхайте носа в чужі, інакше перетворитеся на безпорадне цуценя.

– Ой, як страшно! – зронив я і полишив його.

Розділ XIII

Повертаючись із Міністерства реконструкції і планування, де я підшуковував матеріал для своєї третьої статті, зіштовхнувся з Корріданом. Я помітив його, коли він поквапно йшов залюдненим тротуаром – похмурий, очі недоброзичливі, губи суворо стиснуті.

– Привіт, насуплений котику! – сказав я, приноровлюючись до його ходи. – Ви – немовби живе втілення національного боргу.

Він сердито обернувся, не сповільнюючи кроку.

– Ніколи не зустрічав нав’язливішого хлопця, – сказав поліцейський, прискорюючи ходу й витягуючи свої довгі ноги, неначе бажаючи таким чином якнайшвидше спекатись мене. – Ви наче стерв’ятник. Тільки-но щось станеться або піде не так, ви тут же з’являєтеся.

У мене ноги теж довгі, тому я й не відставав.

– А що не так цього разу? – безтурботно спитав я. – Когось знову прикінчили?

– Нікого не прикінчили, – холодно озвався він. – Якщо вже вам так хочеться знати, то цей клятий Джуліус Коул ушився. Він виліз із вікна своєї спальні й утік, поки я намагався туди потрапити.

– Не засуджую його за це, – відповів я, – особливо після того, що сталося з Медж Кеннітт. Гадаю, він боявся, що те саме може трапитися і з ним. Жодних припущень, де він може бути?

– Ні, але ми знайдемо його. Я конче хочу його допитати, і ми подали його в загальний розшук. Багато часу воно не займе, однак це – жахливе марнування державних коштів.

– Не сушіть собі цим голову, – порадив я. – І без того є чим перейматися. Найголовніше – знайти його живим.

– Не драматизуйте ситуацію, – буркнув Коррідан. – Ви завжди згущуєте фарби.

– Хіба? – здвигнув плечима я. – До речі, як просувається розслідування у справі Джейкобі?

Він оступився і гостро глянув на мене.

– Вам і про це відомо? – перепитав інспектор та пішов повільніше.

– О, я вирішив йти вашою стежиною слави й удачі. Кілька місяців тому ваше ім’я та фотографії прикрашали чи не кожну газету – в зв’язку зі справою Джейкобі. Чи знайшли ви вже награбоване добро?

Він заперечно мотнув головою.

– Нічого, але для цього є ще купа часу, – додав він коротко. – А чому ви згадали про Джейкобі?

– Знову консультувався зі своєю дошкою «віджа». Мені видалося трохи дивним, що часточка награбованого Джейкобі скарбу захована у Нетти – в баночці з кольдкремом. Я також подумав, чому ви не сказали мені, що каблучка пов’язана з тією нашумілою справою.

Коррідан хмуро посміхнувся.

– Далеко не все я вам розповідаю. Але вам якось самому вдається про це дізнатися.

– Це справді так, – підтакнув я. – Ви будете здивовані, коли дізнаєтеся, як багато мені відомо.

– Наприклад?

– Я також не всім із вами ділюся. Але невдовзі я вам відкриюся, і ми вдосталь поплачемося один одному в жилетку.

Він нетерпляче смикнувся у пошуках таксі.

– А вам ніколи не спадало на думку пов’язати справу Джейкобі з Неттою Скотт та вбивством Медж Кеннітт? – ненароком спитав я, коли таксі нарешті зупинилося перед Корріданом.

– Мені спадає на думку багато чого, що має стосунок до моїх справ, – сухо озвався він, сідаючи в таксі. – Бувайте, Гармасе! Полишіть усе на мене. Ви, може, не повірите, але я завжди доводжу всі свої справи до кінця.

– Ну, нехай це залишиться між нами – дехто в це може й не повірити.

Я подивився йому вслід, посміхнувся і продовжив свій шлях до «Савою». Отже, Джуліус Коул втік. І я не дуже здивуюся, якщо його знайдуть у якійсь канаві догори ногами.

Я зайшов у «Савой», поцікавився, чи нема для мене кореспонденції, забрав записку від Крістал, в якій вона пропонувала зустрітися ввечері та випити разом по скляночці джину, долучивши номер телефону з проханням передзвонити їй.

Зайшовши в свій номер, я відразу зателефонував Крістал.

Вона тут же озвалася.

– Привіт! Це твій американський залицяльник з готелю «Савой», – відрекомендувався я. – Отримав записку і вважаю, що пропозиція пречудова. То де і коли зустрінемося?

– Заїдь по мене, – запропонувала вона і продиктувала мені адресу на Гертфорд-стріт.

– А я гадав, що ти мешкаєш зі своїм татусем – пристрасним любителем опудал!

– Я також люблю пожартувати! – хихикнула вона, вішаючи слухавку.

Я був біля її помешкання кілька хвилин на восьму. Воно розташовувалося над крамницею антикварних меблів. Піднявшись застеленими червоною доріжкою сходами, я опинився в крихітній кухоньці.

Крістал висунула пшеничного кольору голівку з дверей поруч і чмокнула мене в щоку.

– Заходь сюди, – припросила вона, показавши рукою на сусідні двері. – Я вийду до тебе за дві хвилини.

– Надто довго чекати, – відповів я, – зайду разом із тобою!

Вона поквапно зачинила за собою двері, сказавши, що не одягнена і не приймає джентльменів у такому вигляді.

– А хто тобі сказав, що я джентльмен? – запитав я, стукаючи в двері. – Через отакі помилки дівчата і потрапляють у халепи.

Вона провернула ключ у дверях, і я чув її хихотіння.

– Пройди у вітальню і поводься як слід, – скомандувала вона.

– Гаразд, – відповів я, зайшов у вітальню і плюхнувся на велику канапу.

Кімната мені сподобалася. Вона була зручна, світла, повна квітів. Саме така кімната, в якій чудово можуть порозумітися чоловік із жінкою.

На столику поруч із канапою стояли пляшки з віскі, джином, сухим вермутом, сифон із водою та шейкер.

Я змішав два мартіні, запалив сигарету і почав терпляче чекати.

Невдовзі з’явилася Крістал в легкому червоному халатику та білих домашніх капцях. На обличчі її було написане нетерпіння.

– А ось і я, – сказала вона, всаджуючись поруч зі мною. Поплескала мене по руці і посміхнулася.

Я подумав, що вона виглядає збіса спокусливо, подав їй мартіні і підняв бокал на її честь.

– Нехай вигини твого тіла ніколи не розпрямляться! – виголосив я і, випивши пів бокала мартіні, подумав, що воно справді хороше. – Тож усі ті оповідки про батька – лише жарт?

– Не зовсім. У мене справді є батько, котрий захоплюється виготовленням опудал тварин, але я з ним тепер не живу. Я більше не могла його витримувати, а він – мене. Однак я завжди говорю знайомим чоловікам, що мешкаю разом із татом – і це береже мене від купи неприємностей, коли ті напрошуються до мене додому.

– А як же так сталося, що мене запросили у святая святих? – із посмішкою спитав я.

Її повіки кокетливо затремтіли.

– Я маю на тебе види.

– Моя мама каже, що чемні дівчатка не повинні мати видів на чоловіків.

– А хто каже, що я чемна? – парирувала вона, поставивши бокал на стіл і обхопивши мою шию руками.

У наступні п’ять хвилин ми стали задушевними друзями; потому я легенько скинув зі своєї шиї її руку і сказав:

– Спочатку про справи.

– До біса всі справи! Давай розважимося!

Вона поклала голівку мені на плече й оповила моєю рукою свою талію.

– Трохи згодом, – пообіцяв їй я, – не форсуймо події. Я хотів тобі повідомити: сьогодні вранці я зустрічався з Бредлі. Він чомусь мене незлюбив. І не пускатиме більше у свій клуб.

Вона випросталася, в очах її з’явився гнів.

– Чому?

Я знову притягнув до себе її голівку і поклав собі на плече.

– Він гадає, що я надто допитливий. Втім, якщо мені до того байдуже, то чому тобі цим перейматися?

– Не знаю, чи захочу я повертатися в клуб, якщо він так до тебе ставиться, – сердито промовила вона. – Не знаю, що ще я могла б для тебе зробити. Ти б не хотів узяти мене на утримання? Завжди мріяла стати чиєюсь утриманкою!

– Я не прихильник утримання жінок. Гадаю, що це вони мають піклуватись про мене.

– О, ти знову жартуєш! – вигукнула вона і ляснула мене по коліну. – Серйозно – чи не хотів би ти мене утримувати?

– В жодному разі. Це ж майже те саме, що утримувати себе.

Вона зітхнула.

– Ну що ж, гаразд. Мені ніколи не щастить. Гадаю, в клуб я сьогодні вже не піду. В холодильнику в мене є курча. Давай з’їмо його і проведемо вечір разом.

– Звучить спокусливо.

– Посидь отут, поки я приготую вечерю.

Я знову наповнив свій бокал, запалив сигарету й розслабився. Було приємно спостерігати за її граційними рухами.

Зненацька я вирішив, що непогано було би підтримувати з нею не тільки ділові стосунки.

– Скажи-но мені, серденько, чи добре ти до всього придивлялася та прислухалася в клубі?

– О, так! Проблема лише в тому, що я не знала, до чого мені прислухатися. Хоча дещо я тобі таки розповім.

Вона помовчала, накриваючи на стіл, а потім нарешті повернула обличчя до мене.

– Сьогодні по обіді, коли я була в клубі, якийсь дивний на вигляд чолов’яга запитував Бредлі. Він нагадав мені типа, котрого я бачила з Неттою – ну, того, про якого я вам розповідала – на «бентлі».

– Продовжуй, – спонукав я її, зацікавлений.

– Не впевнена, чи то був той самий чоловік, але він мав таку ж статуру. Щось знайоме було в тому, як він прикликав офіціанта. Він великий, тілистий і світловолосий. Трохи нагадує гоміка.

– Він, бува, не мав звички постійно похитувати головою? Не зауважила цього? І ще – волосся підстрижене коротко?

Вона кивнула.

– Ти знаєш його?

– Схожий на мого приятеля Джуліуса Коула, – відповів я. – То що було далі?

– Бредлі вийшов зі свого кабінету, пильно глянув на нього і сказав:

– Чого тобі в біса треба?

Тип відповів:

– Мені треба поговорити з тобою, Бредлі. Це дуже важливо.

Бредлі помітно розлютився, але провів чоловіка у свій кабінет. Звісно ж, я не чула їхньої подальшої розмови.

Я загасив недопалок і запалив ще одну сигарету.

– Добре подумай. Можливо, щось після цього сталося?

– Я бачила, як Френкі пройшов у кабінет Бредлі; пізніше він вийшов та спустився в гараж. І сказав Семові щось про те, що мусить негайно покинути місто. Я бачила, що він був сам не свій від люті, але більше не можу нічого такого пригадати.

– Ти й так достатньо багато запам’ятала, – сказав я, підійшов до телефона і, відшукавши в довіднику домашній номер Меррівезера, зателефонував йому.

Він одразу ж підняв слухавку.

– Це Гармас, – сказав я. – Чи не можете ви негайно зв’язатися з Литтлджонсом і попередити його, що в Лейкем поїхав один чоловік?

Меррівезер сказав, що так і зробить. В голосі його чулося здивування. Він попросив описати того чоловіка, і я дав йому детальний опис Джуліуса Коула.

– Ймовірно, він приїде на авто «стандард-14», – повідомив я і назвав номер машини. – Скажіть Литтлджонсу, щоб не випускав його з поля зору, навіть якщо для цього доведеться припинити спостереження за місіс Брембі. Коул дуже важливий. Гадаю, він зрештою зупиниться у місіс Брембі. То ви передасте йому це просто зараз?

Меррівезер пообіцяв зателефонувати Литтджонсові негайно і поклав слухавку.

Крістал із широко розплющеними очима прислухалася до розмови.

– Знаєш, мене так збуджує твій голос, коли ти ведеш ділові розмови! Це все одно, що зніматися у фільмі разом із Гамфрі Богартом[20]20
  Гамфрі Богарт (1899—1957) – американський кіноактор, один із провідних представників кіножанру «нуар», відомий своїм амплуа жорсткої і цинічної, але шляхетної людини.


[Закрыть].

– А ти пам’ятаєш, що Богарт зробив із Беколл?[21]21
  Лорен Беколл (1924—2014) – американська акторка театру й кіно, колишня фотомодель, дружина Гамфрі Богарта, виконавиця ролей фатальних жінок.


[Закрыть]

– Пам’ятаю, що то було щось не дуже ввічливе, – відповіла вона, поквапно відсахнувшись.

Я схопив її в обійми, зробив те, що Богарт робив із Беколл, і поцікавився, чи їй це сподобалося.

– Щось я не розібрала до пуття, – озвалася Крістал, зітхнувши. – Повтори, будь ласка!

Раптом мені дещо спало на думку.

– Скажи-но мені, сонечко, чи не зустрічала ти в клубі чоловіка на ім’я Джейкобі?

Вона заперечно хитнула головою.

– Це той, якого вбили? Ні, я його не знала, але знайома з його дружиною, Сельмою. Вона була однією з танцюристок у клубі до того, як вийшла за нього заміж. Вона була дуже мила і страшенно закохана у свого Джорджа. Я не бачила її відтоді, як Джейкобі вбили. Навіть не знаю, де вона живе. Я хотіла було з нею зустрітися, бо знала, що вона дуже засмутиться через смерть чоловіка, хоча загалом, наскільки я розумію, це була не така вже й велика втрата.

– Сельма Джейкобі, – замислено повторив я. – Можливо, вона також – частинка цієї головоломки.

Крістал іще міцніше обійняла мене за шию.

– Чи не могли б ми забути про це на якийсь час? – благально промовила вона. – Невже тобі геть до мене байдуже? Усе, що тебе цікавить, це жахливі головоломки!

– Не весь час, – заперечив я.

– Чи не могли б ми трохи розважитись просто зараз? – спитала вона, притискаючи свої губи до моїх.

І ми розважилися.