Текст книги "Джеймс Гедлі Чейз. Це не моя справа"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 14 страниц)

Розділ XVIII

Я розрахувався з таксистом на розі Гемптон-стріт і звернув у глуху бічну вуличку. Три будинки тут стояли розбомблені – суцільна обпалена цегла та обгорілі бантини. Останньою будівлею у провулку була маленька друкарня. Вікна забиті дошками, і саме приміщення мало жалюгідний, занедбаний вигляд. У дальньому кінці будівлі виднівся номер – З Б.

Я відступив трохи і глянув на зашторені вікна. Там було темно.

Узявся за клямку дверей, але вони, як я й очікував, були зачинені.

Я знову відійшов на кілька кроків і придивився до вікон верхнього поверху. Поблизу одного з них проходила ринва. Я узявся за неї і вирішив, що вона достатньо міцна, щоб витримати вагу мого тіла, та озирнувся на темний провулок. Вуличка була безлюдна.

Почав дряпатися нагору, шкодуючи, що на мені такий дорогий костюм, і якось-таки примудрився вилізти на дах. Звідтіля мені було зовсім нескладно залізти у вікно. Я глянув униз у темряву і прислухався. На Расселл-сквер гудів транспорт, десь удалині хтось окрикнув таксі. З помешкання Сельми Джейкобі не долинало ні звуку. Я витяг кишеньковий ножик, підважив раму і відчинив вікно. Ще раз озирнувшись, ступив у темряву кімнати.

Це була спальня. Мені вмить аж мурашки пробігли шкірою, бо в кімнаті виразно вчувався аромат бузку. Я підняв жалюзі, потому розсунув занавіски. Знайшов у кишені запальничку, викресав вогонь. У слабкому світлі розгледів вимикач. Перетнув кімнату й увімкнув світло.

Кімната була невеличка, але умебльована зі смаком. В одному кутку вабливо запрошувало до себе розстелене ліжко-диван. На підлозі поряд валялася блакитна шовкова нічна сорочка. Коло ліжка стояли кімнатні капці. Праворуч од вікна стояв туалетний столик, завалений пудреницями, помадами, лосьйонами... словом, усім, що потрібно дівчині, аби виглядати доглянутою. Біля дверей розміщувався комод, зліва від вікна стояла шафа.

Я потягнув на себе одну з шухляд і зазирнув усередину. Там була купа жіночої білизни і безліч пар шовкових панчіх. Витяг панчохи. Деякі з них були уже без шелестких обгорток, але більшість – ще у прозорих целофанових конвертиках. Я щось буркнув, поклав їх назад у шухляду і вимкнув світло. Відчинив двері, прислухався. Спокій і тиша, що панували довкола, лякали мене. Я чув лише власне дихання та пульсування крові у скронях.

Вийшов у короткий вузький коридор і побачив сходи в одному кінці та двері – в іншому. Підкрався до дверей, притулив до них вухо і прислухався. Ані звуку. Я повернув ручку, відчинив двері та зазирнув у чорнильну темряву. Знову прислухався, і мені стало якось не по собі. Обмацавши рукою стіни, нарешті знайшов вимикач. Повагавшись, увімкнув світло.

Роздивляючись простору, добре умебльовану кімнату, раптом відчув, що мені забракло повітря і волосся на потилиці стало сторч. Бо на підлозі, на бежево-блакитному килимові лежав, розкинувши руки та підібгавши ноги, втупившись незрячими очима у стелю, і з перекошеним від жаху обличчям Генрі Литтлджонс. Я зробив крок уперед і побачив розбитий збоку череп та кров, що витікала з рани, утворюючи навколо голови непристойну калюжку, схожу на ореол. Поруч валялася залізна кочерга із забрудненим кров’ю кінчиком.

Старанно оминаючи калюжку, я підійшов до Литтл-джонса, нахилився, доторкнувся до руки. Вона була ще тепла. Я підняв її, але вона безвільно впала на килим. Помер Литтлджонс зовсім недавно.

Я був такий здивований і нажаханий, що кілька хвилин лише тупо дивився на труп; жодної думки не було у мене в голові. Я наче закляк. Зненацька серце моє почало так сильно калатати, що мені стало важко дихати. Бо двері в дальньому кінці кімнати повільно прочинилися.

– Хто там? – запитав я якимось чужим голосом.

Двері рвучко розчахнулися. Я мимоволі зробив крок назад. У дверях стояла Нетта. Ми мовчки дивилися одне на одного поверх трупа Литтлджонса.

Тоді вона врешті промовила:

– О, Стіве! Слава Богу, що ти мене нарешті знайшов!

Я застиг на місці, як бовдур, а вона підбігла до мене і схопила за руку.

– Стіве, це ж я, Нетта! – ридаючи, крикнула вона, кидаючись мені в обійми.

Я мовчки стояв, тримаючи її в обіймах, не в силах відвести погляд від тіла Литтлджонса.

– Забери мене звідси, Стіве! – ридала вона. – Забери мене звідси!

Я врешті скинув із себе заціпеніння, обійняв її за плечі та відвів у спальню. Ми сіли на ліжко, і я дав їй час виплакатися. Не знав, чим її розрадити.

Нарешті спромігся сказати:

– Нетто, так ми ні до чого не дійдемо. Ти мусиш мені все пояснити, і я спробую тобі допомогти.

Вона відсунулась від мене, і в очах її застиг жах. Автоматично поправила густе руде волосся.

– Ти не розумієш, – промовила вона хриплим, чужим, надтріснутим голосом. – Я вбила його! Чуєш? Це я вбила його!

Я похолов, намагаючись щось сказати, але не зміг видушити зі себе ні звуку.

Раптом вона скочила на ноги і побігла до дверей, однак я зміг її перехопити на ходу. Обоє налякані, ми тупо дивилися одне на одного.

– Ти вбила його? – луною повторив я. – Боже ж мій, Нетто!

Вона осіла зі мною поруч. Я вчув бузковий запах її волосся.

– Тепер мене посадять, Стіве! – простогнала Нетта, ридаючи у мене на грудях. – Досі я трималася від цього подалі, але тепер вони мене таки дістануть.

Я відчув, як холодний піт струменить мені скронями. Єдине, чого я хотів, то це втекти звідси – подалі від цього пекла – і залишити її. Це ж було вбивство – те, чим я не міг легковажити і мусив би передати справу Корріданові, якщо в мене нічого не вийде. Це було вбивство! Я схопив Нетту за руки, намагаючись щось вимислити. Можливо, саме моменти насолоди, котрі дала мені ця крихітка два роки тому, і допомогли мені подолати жах, який тепер відчував. Може, саме тому я від неї й не втік.

– Заспокойся, – сказав я, пригортаючи її до себе. – Що нам треба, то це випити. Чи є в цьому домі хоч трохи віскі?

Вона здригнулась і ще міцніше приліпилася до мене.

– Он там, – сказала вона.

Я зрозумів, що вона мала на увазі. Легенько відштовхнув її від себе і всадовив на ліжку.

– Будь тут. Я зараз повернуся.

– Ні! – скрикнула Нетта, і голос її злетів кудись угору. – Не залишай мене, Стіве! Ти не повинен мене залишати!

Вона схопила мене за руку, і її нігті боляче уп’ялися в зап’ястя.

– Усе гаразд, – я спробував заспокоїти її, хоча в самого зуби вистукували дріб. – Я повернусь уже за мить. Заспокойся, добре?

– Ні, ти не повернешся! Ти втечеш від мене. Ти залишиш мене в цьому пеклі. Але ж ти цього не зробиш, правда, Стіве? Ти мене не покинеш!

Вона знову заридала, а тоді затулила обличчя руками і дико завила.

Цей звук блискавкою розсік мені череп. Я закляк від жаху. Розчепив її руки і вліпив добрячого ляпаса. Нетта впала на ліжко навзнак.

Я нахилився над нею.

– Стули пельку, мала дурепо! – Я весь тремтів, холодний піт заливав мені очі. – Ти що, хочеш, щоб зараз сюди хтось зайшов?

Вона ураз замовкла, дивлячись на мене порожніми очима, і на її щоці полум’яніла пляма від мого ляпанця.

– Я повернуся, – повторив. – Сиди спокійно і не відкривай рота.

Я вийшов у коридор і пройшов у вітальню. Він усе ще лежав там – маленький, беззахисний, жалюгідний. Я глянув на нього зверху вниз, і мені стало боляче. Дивився на його потертий костюм, поношені черевики, товсті шкарпетки у рубчик, що брижилися на щиколотках. Дивився на жах, що застиг у його очах, на перекошений рот. Нахилившись, поплескав його по руці й помітив шматок паперу, затиснутий між великим і вказівним пальцями. Я нагнувся нижче й обережно витяг папірець із його руки. Це був кавалок цупкого глянцевого паперу, схожий на край фотографії. Я спантеличено витріщився на нього.

Муха, що сиділа у Литтлджонса на оці, неохоче злетіла і закружляла над калюжкою крові. Я зіщулився, сховав краєчок паперу в нагрудну кишеню, підійшов до бару біля каміна і знайшов там повнісіньку пляшку віскі. Прихопивши ще й дві склянки, відніс усе це в спальню та зачинив за собою двері. Нетта лежала на ліжку долілиць. Спідниця її задерлась, і я міг бачити край її голого стегна. Але голі стегна нічого не важать для чоловіка в такий момент. Для мене вони немовби взагалі не існували.

Я щедро хлюпнув віскі в обидві склянки, зауваживши, що рука моя тремтить, як осиковий листок. Залпом, наче воду, випив свою порцію. Віскі враз обпекло мені шлунок, і вже за мить я почувався значно краще. Нахилився над Неттою і струсонув її.

– Ну ж бо, випий це.

Сам змушений був залити в неї віскі, бо моя рука видавалась твердою, мов скеля, порівняно з її. Нетта випила, закашлялась і перестала плакати. Я дав їй свій носовичок, налив собі ще віскі та поставив пляшку долі.

– Закурімо, – промовив я, вкладаючи незапалену сигарету в її тремтячі вуста. Узяв і собі та запалив обидві сигарети.

Сів на ліжку поруч із нею.

– А тепер розповідай усе – і то швидко, – сказав я. – Спробую тобі допомогти. Не знаю, яку гру ти вела і чому, але якщо розкажеш мені всю правду, я зроблю для тебе все, що зможу. Тож розповідай хутчіш.

Вона затягнулася сигаретним димом і відкинула назад густе руде волосся, що падало їй на обличчя. Виглядала кепсько. Темні кола під очима, ніс розпухнув від сліз. Вона дуже схудла, відколи я бачив її востаннє. І що значно гірше, очі її були пусті та безживні, й це мене по-справжньому налякало. Вираз цих очей мені не сподобався. Та й загалом вона була не дуже... але це легко міг підправити хороший сон та трохи сонця. Однак порожні очі – це вже було серйозно: я бачив такі очі у французьких дівчат після багатоденних бомбардувань або коли ми витягали їх із рук чергового ганса[26]26
  Ганс, німець, гун, варвар – так презирливо називали німецьких окупантів в часи обох світових воєн.


[Закрыть]. Саме таким був тепер вираз Неттиного обличчя.

– Я вбила його, – спокійно повторила вона.

Віскі надало їй трохи мужності – чого я й добивався.

– Я почула якийсь звук і прокралася сюди. Було темно, і хтось пересувався кімнатою. Тож я його і вдарила.

Вона зіщулилась і затулила обличчя руками.

– Тоді увімкнула світло... думала, що то Пітер Френч.

Я слухав, затиснувши сигарету в зубах. Уважно слухав.

– Так не піде, Нетто, – сказав я, поклавши руку їй на коліно. – Почнімо з початку. Забудь на мить про того чолов’ягу. Почни з самого початку.

Вона стиснула руки в кулаки, але погляду не підвела.

– Я не можу ще раз через це пройти. Просто не можу.

– Однак мусиш. Ну ж бо, Нетто! Якщо я маю намір тобі допомогти, то повинен знати, наскільки все погано. Тож почни з самого початку.

– Ні! – вона скочила на ноги, перекинувши склянку з віскі, яку примостила на ліжко. – Відпусти мене! Я не можу перебувати тут із ним! Ти мусиш мене звідси випустити!

Я схопив її за зап’ястя, струсонув і посадив із собою поруч.

– Стули пельку! – люто гаркнув я. – Ти не підеш звідси, допоки все мені не розкажеш. Ти усвідомлюєш, про що мене просиш? Ти хочеш, щоби я власноруч засунув собі голову в петлю!

Вона смикнулася, намагаючись вивільнитися, однак я міцно тримав її.

– Не зроблю цього нізащо у світі, – сказав я, – допоки не упевнюся, що воно варте того. Що ж стосується тебе, то якщо хочеш, аби я тобі допоміг, сядь та розкажи мені все – і то швидко.

Вона враз якось обм’якла. Дихання судомно виривалося з її грудей.

– Послухай-но, Нетто! – терпляче почав пояснювати я. – Той бідолаха працював на мене. Можливо, ти й не хотіла його вбивати, але, так чи інакше, ти його вбила, й ні ти, ні я не можемо повернути його до життя. Мені він подобався, тому мені дуже прикро. І він був тямущий. Якби то була не ти, а хтось інший, я би негайно викликав поліцію. Але я не забув, ким ти була для мене колись. Я багато чим завдячую тобі, але не зможу допомогти, поки не знатиму все. Тож розслабся і розповідай. Розкажи мені все з початку.

– Що ти хочеш знати? – заламуючи руки, простогнала вона. – Невже ти не розумієш, Стіве, що чим довше ми тут залишатимемося, тим гірше для нас. Вони знайдуть нас... тобто мене.

– Хто була та дівчина у тебе в квартирі? Та, котра померла? – запитав я, вирішивши ставити їй прямі запитання, аби швидше докопатись до істини.

Вона здригнулася.

– Анна, моя сестра.

– Що за чоловік був із нею?

Вона глянула на мене.

– Звідкіля ти це знаєш?

Я узяв Нетту двома пальцями за підборіддя і зазирнув їй в очі. Вона не зморгнула.

– Облиш свої хитрощі, – сказав я. – Відповідай на моє питання: хто був той чоловік із нею?

– Пітер Френч.

– Ким він був для неї?

– Коханцем.

– А тобі він хто?

– Ніхто.

– Справді?

– Так.

– Він же її і вбив, чи не так?

Нетта поблідла, закусила нижню губу, однак усе ж відповіла:

– Так.

Я відкинувся на спинку дивана і витер рукою спітніле чоло.

– Чому?

– Вона дізналася, що це він убив Джорджа Джейкобі.

– Як?

Вона хитнула головою.

– Вона не встигла мені це сказати.

– Френча не раз бачили разом з тобою. Як ти це поясниш?

– Він намагався вийти на слід Анни. І вважав, що якщо буде поруч зі мною, то я приведу його до неї.

– А де вона була?

– Переховувалася. Дізналася, що він і Джейкобі були причетні до викрадення коштовностей Алленбі і що пізніше Френч убив Джейкобі. Вона була налякана, тому й ховалася.

– І Френч таки її знайшов?

Нетта кивнула.

– Він знайшов її в нічному клубі. Вона була п’яна в дим. Анна постійно напивалася. Френч знав це і боявся, що вона колись-таки вибовкає таємницю. Тож він привіз її до мене.

– Чому?

Нетта знову заломила руки.

– Він хотів побалакати з нею, щоб з’ясувати, як багато їй було відомо. Нічний клуб зовсім близько від мого дому, а часу в нього було мало.

– Коли вони приїхали?

– Близько першої, і я вже спала. Я бачила, що Анна страшенно налякана, хоча й напідпитку. Їй вдалося шепнути мені, що Френч хоче її вбити, і щоб я ані на хвильку не спускала з неї очей.

Нетта затулила обличчя руками.

– Я й досі чую її голос.

Я налив їй нову порцію віскі та змусив випити.

– Продовжуй, – сказав. – І що було потім?

– Я не знала, що мені робити. Хотіла піти одягнутися, проте Анна не відпускала мене, боячись залишитись із Френчем наодинці, а він не пускав її в мою кімнату. Щоби виграти час, я принесла віскі. Він підсипав нам щось у склянки, і я вмить вирубалася, тож не мала часу застерегти Анну – це надто швидко подіяло. Я ще почула, як скрикнула Анна, і це було все.

– І тоді він убив її? – спокійно спитав я.

Вона знову кивнула, намагаючись стримати сльози.

– Я така налякана! Він те саме зробить зі мною!

– Заспокойся! Що було потім? Ну ж бо, Нетто, я хочу знати все. То що сталося потім?

– Невиразно пам’ятаю, що мене вдягли і мало не знесли сходами. Там саме стовбичив Джуліус Коул. Френч заговорив із ним, але я була надто одурманена, щоби розчути, що він сказав. Френч виштовхав мене з будинку. Нічне повітря допомогло мені прийти до тями, і я почала пручатися. – Нетта заплющила очі. – Він ударив мене, й опритомніла я уже в його машині. Знову почала боротися з ним, і він знову вдарив мене. Я знепритомніла і прийшла до тями уже в якійсь кімнаті. За мною наглядала жінка, місіс Брембі. Трохи згодом з’явився Френч. Він попередив, що вб’є мене, якщо я не робитиму те, що він скаже.

– А раніше ти чула про місіс Брембі?

Вона ствердно кивнула.

– В Анни був котедж у Лейкемі. Френч купив його для неї. Він приїздив туди на вікенд та за першої-ліпшої нагоди. Місіс Брембі доглядала за котеджем.

– Чому вони тримали тебе там в ув’язненні? – запитав я, простягаючи їй ще одну сигарету.

– Френч хотів, щоб поліція думала, що це я, а не Анна померла в моїй квартирі.

– Але, заради Бога, чому?

– Він знав, що поліція не зможе вийти на його слід через мене, а от їх із Анною постійно бачили разом, і він боявся, що вони якось пов’яжуть його з її смертю. В котеджі відбувалося щось таке, про що він не хотів, щоби поліція дізналася, а він був упевнений, що вони туди неодмінно заявляться, якщо розслідуватимуть смерть Анни.

– А що саме відбувалося в котеджі?

– Не знаю.

– Як ти дізналася про це?

– Місіс Брембі сказала. Вона боїться Френча, і їй подобалась Анна.

– А коли на горизонті з’явився я, то він зрозумів, що його план зривається?

– Так. Коул зателефонував йому і повідомив, що ти приходив і, можливо, захочеш бачити й... тіло. Френч запанікував і з допомогою двох дужих чоловіків викрав тіло з моргу. Вони помчали до котеджу Анни і влаштували все так, наче вона скоїла самогубство там, а не в моїй квартирі.

– Отакої, чорт забирай! – вигукнув я. – То ти хочеш сказати, що дівчина, яка померла в твоїй квартирі, й дівчина з котеджу – одна й та сама особа?

– Так, це була Анна.

– Але ж одна з них рудоволоса, а інша – білявка!

Нетта стенула плечима.

– Для Френча це не було перешкодою. Моє волосся насправді не руде. У мене вдома була пляшечка з хною, тож він підфарбував нею Аннине волосся, поки та лежала без тями. Потім, коли тіло Анни перевезли в котедж, то використав пероксид водню і відновив природний колір її волосся.

Я скривився. Цей тип – найхолоднокровніший із мерзотників!

– Продовжуй! То що було далі?

– Я йому заважала. Поліція шукала моє тіло. Френч планував убити мене і підкинути труп туди, де поліція могла би його знайти. Джуліус заважав йому зробити це. Ми з ним завжди добре ладнали, і поки він був зі мною, я почувалася у безпеці. Він розповів мені, що Френч підкинув мені в квартиру один із перснів Алленбі і що поліція розшукує мене. Я злякалася. Подумала, що якщо поліція шукає мене, Френч неодмінно скористається нагодою мене вбити. Джуліус допоміг мені вислизнути з котеджу. Я приїхала в Лондон, і єдине місце, де я могла сховатися, було тут. Ми з Сельмою були подругами. Я часто приходила до неї ще до того, як вона вийшла заміж за Джейкобі. Я знала, що Сельма майнула в Америку з Пітером, коли вбили Джорджа. Пітер таємно переправив її туди.

– Пітер? Який Пітер?

Вона нахмурилась і провела рукою по очах.

– Я й забула, що ти його не знаєш. Пітер Еттерлі, американський військовослужбовець. Він служив тут. Був дуже милий, тож, дізнавшись, що Сельма в біді, він запропонував їй поїхати з ним в Америку і потурбуватись про неї.

– Це, бува, не той, що дав тобі пістолет «люґер»?

– Пістолет «люґер»? – машинально перепитала вона, а тоді кивнула: – А я й забула про це. Обіцяла зберегти його для Пітера, але коли він поїхав, ми обоє геть забули про нього. А ти звідкіля знаєш?

– Він тепер у Коррідана, – пояснив я. – Ми обидва думали, що це той, з якого було вбито Джейкобі.

Вона зблідла.

– Але ж тепер вони знають, що це не так?

– Звісно ж, знають, – я заспокійливо поплескав її по коліну, бо майже скінчив свій допит. – А чому ти ходила до Бредлі?

– Змушена була. У мене зовсім немає грошей, а Бредлі завжди добре ставився до мене – після того нашого першого двобою. Мені ні до кого більше піти. І я боялася звернутися до тебе. Джуліус сказав, що ти всюди ходиш із поліцією. Я хотіла піти до тебе, Стіве, але Джуліус попередив, що ти надто небезпечний. Отож, я й подалася до Бредлі. І виклала йому всю історію. Він повівся зі мною порядно і дав двісті фунтів. А тоді з’явився ти, і я в паніці втекла.

Я почухав носа.

– Продовжуй, – сказав.

– Я повернулася сюди, – провадила вона далі, раптом схопивши мене за руку. – Відчинила двері, піднялася нагору. Почула, як хтось ходить у вітальні, й подумала, що то Френч. Присягаюся, я була впевнена, що то Френч! – Вона різко урвала свою розповідь і пильно глянула на мене. – Стіве, ти повинен мені вірити!

– Кажи далі, – спонукав я її.

– Я гадала, він прийшов убити мене, і збожеволіла від страху. Сама не знала, що роблю. Схопила кочергу, вичікуючи в темряві. Щось порухалось і посунуло на мене. Я... я втратила голову і... вдарила! – Вона затулила обличчя руками. – Стіве, ти мусиш мені допомогти! Я така налякана! Скажи, що ти мені віриш і допоможеш! Ну будь ласка!

Я скочив на ноги і почав міряти кроками кімнату.

– Як у біса я можу тобі допомогти? Рано чи пізно вони знайдуть його тут. І з’ясують, що він працював на мене. А також те, що ти тут переховувалась. Єдине, що ми можемо зробити, то це розповісти усе Корріданові. Це єдиний вихід, Нетто. Він усе зрозуміє. І допоможе тобі.

Вона підвелася.

– Ні! Френч уб’є мене раніше, ніж поліція встигне втрутитися. А якщо він цього не зробить, мені не повірять. Я знаю, що так воно й буде. Мені ніхто не вірить, окрім тебе! – Вона обійняла мене і пригорнулася. – Стіве, я благаю, допоможи мені. Знаю, ти це можеш. Ти можеш вивезти мене з країни так само, як Пітер вивіз Сельму. Ми можемо поїхати вже за день чи два – ще до того, як знайдуть труп. – Зіщулившись, вона глянула на мене через плече. – Пітер посадовив Сельму в один із приватних літаків своїх друзів. Невже ти не можеш зробити для мене те саме? Невже нездатний допомогти мені вибратися звідси після того, що було між нами?

– Мушу подумати, – озвався я, сідаючи на ліжко і запалюючи чергову сигарету. Кілька хвилин думав, а потім сказав: – Гаразд, Нетто, я зроблю це. Вивезу тебе з країни, а тоді, гадаю, ми будемо квити. Я справді тобі дечим зобов’язаний, але не думав, що ціна буде аж такою високою. Я зроблю це.

Вона впала переді мною на коліна.

– Але як же ти це зробиш? – запитала вона, хапаючи мене за руку.

– Гаррі Бікс забере нас звідси. Ти ж пам’ятаєш його? Ми були з ним разом у клубі того дня, коли я вперше побачив тебе. Він щотижня ганяє повітряні судна в Штати. Зробить і це – він такий. Ми таємно проведемо тебе на борт, і він якось уже переправить нас за океан. Ми зробимо це, Нетто, не переживай. Коли я щось обіцяю, то завжди виконую.

Вона знову почала ридати, схилившись на мої коліна. Я задумливо пестив її волосся, втупившись поглядом у красунечку в звабливих жовтих трусиках над ліжком. В її погляді я прочитав зневагу. Можливо, вона мала рацію.