Текст книги "Джеймс Гедлі Чейз. Це не моя справа"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 14 страниц)

Розділ XXIII

Годинник у вітальні місіс Крокетт вибив пів на восьму, коли я, скрадаючись, підіймався до помешкання Медж Кеннітт. Ніхто не бачив, як я заходив у будинок. Яке полегшення знати, що Джуліус Коул не постане у дверях своєї квартири, похитуючи головою та шпигуючи за мною.

Біля дверей Медж прислухався, нічого не почув і легенько постукав.

– Це я, Стів! – тихо озвався.

Запала пауза, потому двері відчинилися.

Нетта, одягнена в червону з білим сукню, впустила мене.

Зайшовши в кімнату, я зачинив за собою двері.

– Привіт!

– Щось ти рано, Стіве! – сказала вона, кладучи свою долоню на мою. – Усе гаразд?

Очі її запали, під ними виднілися темні кола. Нетта видавалася нервовою та стривоженою.

Я кивнув.

– Гадаю, що так. Я говорив із Біксом. Він хоче з тобою познайомитися.

– Познайомитися? – перепитала вона. – Але навіщо?

– Ти не знаєш Бікса. Він схиблений, – пояснив я. – Каже, що не ризикуватиме своєю роботою, перевозячи якусь невідому красуню у Штати. Я повідав йому, що ти – дівчина вищого класу, але він чомусь думає, що всі жінки, з якими я зустрічаюсь, одягнені у допотопні сукні з червоної фланелі та носять черевики на ґумових підошвах. Єдиний спосіб переконати його, що це не так, – зустрітися з ним. Якщо ти його зачаруєш, то він візьме нас із собою. Він завжди все ускладнює. Тож я домовився випити з ним просто зараз.

– Але ж у нас нема часу, – стурбовано сказала вона. – До того ж це небезпечно – поліція може нас упізнати. Мені це не подобається, Стіве. Чому було просто не привести його сюди?

– Я не міг. Йому ще треба багато чого залагодити. Тож ми зустрічаємося з ним у барі поблизу Найтсбриджу. На вулиці на нас чекає авто. Обговоримо деталі з Біксом, потім він повернеться в аеропорт, а ми приїдемо сюди, заберемо твої речі й також вирушимо в аеропорт. Літак відлітає о десятій тридцять, тож у нас удосталь часу.

Я бачив, що їй не надто сподобалася така ідея, але вона нічого не могла вдіяти.

– Гаразд, Стіве. Тобі видніше. Я лише вдягну капелюха і буду готова.

Я чекав на неї, блукаючи кімнатою та згадуючи Медж Кеннітт, і мені було не по собі.

За кілька хвилин Нетта вийшла зі спальні. Її капелюшок нагадував чайне блюдце, але пасував їй.

– Ти йому однозначно сподобаєшся, – пообіцяв я, оглянувши її. – Виглядаєш пречудово.

Я взяв її під руку.

– Ходімо, але навшпиньках. Нам не треба, щоб місіс К. нас заскочила.

Ми обережно спустилися сходами і всілися у «б’юїк», який я орендував на вечір.

Поки ми їхали по Кромвелл-роуд, Нетта спитала:

– То що відбулося за цей час, Стіве? Ти дав Джуліусу гроші?

Я чекав на таке запитання, а тому моя маленька брехня була вже готова.

– Так. Негідник узяв гроші: лишається тільки сподіватися, що він не продасть нас, поки ми не полишимо країну.

Я швидко глянув на неї. Вона зблідла, міцно стиснувши губи.

– Коли ти віддав йому гроші? – поцікавилась вона, і я вловив у її голосі тривогу.

– Сьогодні о третій тридцять. Дав йому п’ятсот фунтів. Це великі гроші, Нетто.

Вона нічого не відповіла, дивлячись просто перед собою, і на її обличчі застиг жорсткий вираз.

Коли ми під’їхали до маленького бару поблизу Найтс-бриджу, вона спитала:

– А Джек Бредлі? Чи чув ти щось про нього?

– Ні, – відповів я. – Мені нічого не вдалося для нього зробити. Коррідана не було в місті, тож я не міг без його дозволу забрати персні. Ультиматум Бредлі сплив о четвертій годині. Наскільки мені відомо, поліцейські вже мене розшукують. Якщо це справді так, то вони спізнилися. Я виїхав зі свого готелю сьогодні опівдні. Всі мої речі тут, у багажнику. Я готовий до відльоту.

Ми вийшли з «б’юїка». Нетта сторожко роззирнулася довкола.

– А ти впевнений, що тут безпечно, Стіве? – запитала вона, неохоче прямуючи до дверей. – Безумство йти туди, де нас можуть упізнати.

– Заспокойся, – сказав я їй. – Тут достатньо безпечно – зроду немає відвідувачів. Ніхто не здогадається нас тут шукати.

І я поквапно зайшов у бар.

Гаррі Бікс у шкіряній льотній куртці з намальованим на ній альбатросом – відзнакою його ескадрильї, – стовбичив біля стійки бару, тримаючи в руці віскі з содовою.

В барі було ще два відвідувачі, але вони сиділи в дальньому кутку і навіть не підвели поглядів, коли ми увійшли.

Бікс – гладкий, кремезний, добродушний – випростався, побачивши нас.

Глянув на Нетту і присвиснув.

– Привіт! – заволав він, вишкірившись від вуха до вуха. – Ти й справді знайшов собі красуню! Пін-ап ґерл – це справді про неї!

– Нетто, це Гаррі Бікс, – сказав я, підштовхуючи її вперед. – Потисни руку пілотові № 1 Повітряного корпусу армії США. І якщо він не завжди поводиться так, наче все життя проходив у модельних черевиках, то вибач йому – він щойно з джунглів.

Нетта вложила свою ручку в лапищу Бікса, осяяла його сліпучою усмішкою, від якої той аж заточився.

– Леді, що змушує вас зустрічатися з оцим негідником? – щиро здивувався він. – Хіба ви не знаєте, що в нього – дві дружини, вісімнадцятеро дітей і що йому світить десять років за розбійний напад?

Нетта, розсміявшись, кивнула.

– Саме тому він мені й подобається. Я й сама така дівчина.

– Боже мій! – вигукнув він. – Невже він і справді вам подобається? Чи ви полюєте за його грошима?

– Усього потроху, – сказала вона, вдаючи, ніби всерйоз замислилася над його питанням.

– Що ж, гадаю, за це слід випити. То як ви на те, щоби почати з віскі? Чи надаєте перевагу чомусь витонченішому?

– Віскі цілком підійде, – озвалася Нетта.

Бікс махнув рукою барменові та замовив два подвійні віскі. Тоді знову повернувся до Нетти.

– Де ви переховувалися увесь цей час? Я гадав, що знайомий з усіма пікантними дамочками в Лондоні.

– А я думала, що перезнайомилася з усіма цікавими американцями, – парирувала вона.

Бікс надув губи і штовхнув мене у ребра.

– Брате, тобі кінець! Тепер ти просто зобов’язаний піти й зламати собі ногу!

– Вона жартує, – сказав я. – У цієї дівчини кулька з морозива у тому місці, де має бути серце. Послухай-но: лише десять хвилин тому вона повідала мені, що всі пілоти американського Повітряного корпусу – повні нікчеми. Хіба ж не так, Нетто?

– Але тоді я ще не була знайома з Гаррі Біксом, – заперечила вона. – Тож забираю свої слова назад.

Бікс подався уперед.

– Ми – сіль землі, золотко, – пояснив він. – Принаймні так пишуть про нас у газетах, а там ніколи не дурять своїх читачів.

– Не надто дурять, – виправив його я.

Коли бармен подав нам віскі і відійшов за дальній кінець стійки, Бікс сказав:

– Отож, ви хочете прокататися зі мною, чи не так?

Нетта глянула на нього несподівано серйозно і кивнула.

– І довірятимете, якщо я допроваджу вас в Америку безпечно?

– Я довірятиму вам лише в літаку – і ніде більше, – додала вона.

Бікс зареготав.

– Послухай, а ця мала далеко не дурна! Гаряча штучка – саме для такого хлопця, як я. Леді, та ж я пожартував! Дами ще зроду не скаржилися на мене. Запитайте хоч у Стіва – він вам розкаже.

– Це правда, – підтвердив я. – Дами ніколи не скаржаться на нього – однак варто залишити його наодинці з дамою і... самі розумієте, що станеться.

– Ну ти й негідник... – почав було з обуренням Бікс.

– Ну й що з того, що вам не можна довіряти? – зауважила Нетта. – Все одно я не волатиму по допомогу!

– Справді? – очі Бікса широко розплющилися. – Це точно? – Він глянув на мене. – Однак третій завжди зайвий – і в даному разі це ти!

– Може б, ми перервали цю беззмістовну розмову і поговорили про справи? – наполіг я. – Тепер, коли ти познайомився з нею – візьмешся нам допомогти?

Бікс відпив своє віскі, зирнув на Нетту, потім – на мене.

– Гадаю, не зможу відмовити такій кралі, як вона, – підтвердив він. – Але це страшенний ризик.

– Облиш, – урвав його я. – Ти сам знаєш, що все доволі просто. Не слухай його, Нетто, він просто набиває собі ціну.

– Це справді ризиковано? – запитала Нетта, намагаючись перехопити погляд Бікса.

Якусь мить Бікс боровся зі спокусою виставити себе героєм, однак передумав.

– Та ні, – визнав він, сердито глипнувши на мене. – Щойно поставте пілотові завдання – і вважайте, що він уже виконав свою справу. Все достатньо просто. Зустрінемося біля загорожі аеропорту і зайдемо на територію разом. І навіть пропустимо по скляночці! Тоді я покажу вам свій літак, і ми під’їдемо на автобусі до місця посадки. Там нікого не буде, якщо ми дістанемося літака до чверть по десятій. Ви підніметеся на борт, і я покажу вам, де сховатися. Зліт – о десятій тридцять. Вже у Штатах на мене чекатиме авто. Усе, що вам треба буде зробити, це непомітно всістися на заднє сидіння. Я накину на вас свій речовий мішок та якийсь одяг, і ми полишимо аеропорт. Коли виїдемо звідти, ви зможете вільно дихати, і я висаджу вас там, де скажете.

Нетта хвильку розмірковувала.

– Невже все справді так просто?

– Саме так. Я робив це раніше – зроблю і зараз. Але попереджаю: я вимагаю від усіх пасажирів оплату – поцілунок!

– Від мене ти цього не дочекаєшся, – холодно озвавсь я. – Краще вже переплисти Атлантику, ніж пристати на такі умови.

– Мені також цього не треба, – поквапно погодився. Бікс. – Я не тебе мав на увазі, дурню!

Нетта посміхнулася йому.

– З цим труднощів не буде. Гадаю, умови цілком прийнятні.

Ми ще трохи пожартували, випили чимало віскі, а о восьмій десять Бікс сказав, що йому час іти.

– Тож зустрінемося перед огорожею аеропорту о двадцять першій сорок п’ять, – сказав він. – І вам нема чого непокоїтися. Справу буде залагоджено як слід.

Він подав Нетті руку.

– Побачимося, – промовив він, – і не забудьте про мене, якщо колись втомитеся від цього йолопа. Хотів би посісти його місце. Рудоволосі завжди знаходять відгук у моєму серці.

– Я пам’ятатиму про це, – пообіцяла Нетта, подивившись на нього довгим поглядом, від якого він, здається, навіть протверезів, а тоді посміхнулася.

– Чим довше я залишатимуся з вами, – провадила вона далі, – тим більше змінюватиму думку про цього йолопа, хоча насправді він хороший – якщо не брати до уваги його манери за столом.

– А я принаймні привчений ходити надвір!

І він полетів, неначе вже перебував у повітрі.

Щойно за ним зачинилися двері, як Нетта втратила всю свою життєрадісність і з тривогою глянула на мене.

– Ти впевнений, що все справді гаразд? – запитала вона. – Він такий іще молодий. Ти певен, що ми можемо йому довіряти і що він безпечно доправить нас через океан?

– Не хвилюйся, – заспокоїв я її. – Цей хлопець десятки разів проробляв подібні операції. Скидав бомби на Німеччину з вечора до світанку і з ранку до ночі. Можливо, він і виглядає надто молодо, але хай це тебе не турбує. Коли він каже, що зробить щось, то так воно й буде. Ти йому сподобалася, а це означає, що ми вже майже на місці.

Вона ледь чутно зітхнула і взяла мене за руку.

– Гаразд, любий. Я не виказуватиму хвилювання, хоча й нервую. То що робитимемо тепер?

– Повернемося на квартиру, заберемо твої речі та майнемо в аеропорт. Ходімо ж бо, Нетто – наша подорож тільки розпочинається.

За десять хвилин ми вже були на квартирі Медж Кеннітт.

– Сподіваюсь, речей у тебе небагато? – запитав я, кидаючи свого капелюха на шезлонг.

– Лише кілька, – озвалася вона. – Мені б не хотілося полишати всі свої гарні сукні, але ж я зможу купити те, що мені потрібно, і по той бік океану! – Вона підійшла й обійняла мене. – Ти був до мене просто неймовірний, Стіве. Не знаю, як тобі й віддячити. Просто не уявляю, що б я без тебе робила!

На якусь мить я відчув себе негідником – особливо коли згадав, як виглядав на підлозі, скрутившись калачиком, Литтлджонс. Від цього спогаду аж заціпенів.

– Забудьмо про це. Ти готова?

Вона сказала те, що я й хотів від неї почути і від чого залежав успіх чи провал нашого плану.

– Дай мені ще п’ять хвилин, Стіве, – сказала вона. – Хочу переодягнутися. Цей мій одяг недостатньо теплий для такого довгого перельоту.

– Гаразд. Одягни щось вовняне, – порадив я. – Радо допоможу тобі переодягнутися!

Вона силувано засміялася і пішла в спальню.

– Не заходьте сюди, містере Гармасе, – сказала вона з удаваною суворістю. – Ви вже давно не бачили, як я роздягаюся, а тому я соромлюся.

– Ти маєш рацію, – посерйознішав я. – Це було так давно, Нетто!

Але вона мене не чула. Пройшла у спальню та зачинила за собою двері. Я чув, як провернувся ключ у замку.

Я сів у шезлонг і запалив сигарету. Долоні мої спітніли, м’язи напружилися. Я був страшенно збуджений.

Минуло п’ять хвилин, потому ще п’ять. Я чув, як у сусідній кімнаті ходила туди-сюди Нетта. Сигаретний попіл застеляв килим під моїми ногами.

– Агов! – гукнув я, бо мої нерви більше не витримували. – Час виходити, Нетто!

– Уже йду! – гукнула вона. За мить почув, як ключ знову провернувся, і вона вийшла зі спальні.

Була одягнена в легкий вовняний светр та чорні штани. Через плече перекинула хутряне манто. В руці тримала доволі об’ємну валізу.

– Вибач, що так довго, – сказала вона, посміхнувшись, хоча обличчя її було бліде, а в очах застигла тривога. – Лише п’ять по дев’ятій. То як я виглядаю?

Я підійшов до неї.

– Виглядаєш вражаюче! – відповів, обіймаючи її за талію.

Вона відкинула мою руку майже грубо, хитнула головою, силкуючись зобразити усмішку. Усмішка виглядала дещо вимученою, як на мене.

– Не зараз, Стіве! – сказала вона. – Зачекаймо, поки опинимося в безпеці.

– Гаразд, крихітко, – погодився я.

Але вона відштовхнула мене надто пізно. Я вже відчув, що в неї під светром – на талії.

– Ну що ж – ходімо!

Я узяв свого капелюха, оглянув кімнату, щоб пересвідчитися, що ми нічого не забули, і попрямував до дверей. Нетта йшла слідом. Я ніс її валізу. Вона тримала манто. Я відчинив двері. Просто переді мною з похмурим виразом на обличчі та міцно стиснутим ротом стояв Коррідан.

Розділ XXIV

Пронизливий крик Нетти прорізав тишу – неначе гостро заточений олівець черкнув по грифельній дошці.

– Привіт, Коррідане, – спокійно сказав я. – Ви все ж таки встигли на фінальний акт.

Він пройшов у кімнату і зачинив за собою двері. Допитливо глянув на Нетту. Вона відсахнулась від нього, затуливши рукою обличчя.

– Не розумію, що ви обидва тут робите, – холодно промовив він, – але це може зачекати. Маю ордер на ваш арешт, Гармасе. Мені шкода, однак я неодноразово вас попереджав. Бредлі звинуватив вас у розбійному нападі та викраденні чотирьох діамантових перснів. Тож мусите пройти зі мною.

Я гірко розсміявся.

– Кепсько, – зронив я. – Бо зараз, Коррідане, вас повинні непокоїти речі куди важливіші. Погляньте-но на цю молоду леді. Не хочете, щоб я вам її відрекомендував?

Я посміхнувся Нетті, котра незмигно дивилася на мене, й очі її на блідому обличчі поломеніли.

Коррідан пильно глянув на мене.

– Хто це?

– А ви не здогадуєтеся? – запитав я. – Погляньте-но на її руде волосся. Вловлюєте аромат бузку? Ну ж бо, Коррідане, що в біса з вас за детектив?

На його обличчі читалося здивування.

– Ви хочете сказати, що це...?

Я кивнув Нетті.

– Мені дуже шкода, мала, – сказав я. – Але далі вже не можна грати цю комедію. – І знову повернувся до Коррідана. – Так, звісно! Прошу знайомитися: міс Нетта-Анна Скотт-Бредлі!

Нетта відсахнулася.

– О-о! – люто скрикнула вона. – Ти... ти негідник!

– Полегше з виразами, золотко! – промовив я. – Коррідан легко шаріється.

Коррідан витріщився на Нетту, а потім на мене.

– Ви хочете сказати, що ця жінка – Нетта Скотт? – строго спитав він.

– Звісно, – відповів я. – І вона ж – місіс Джек Бредлі, також відома як Анна Скотт. Я вже вам якось казав, що вона не з тих, хто вчиняє самогубство. Отож, ось вона – жива-живісінька, і зараз я покажу вам ще дещо, що, без сумніву, вас зацікавить.

Я схопив Нетту, коли вона спробувала втекти.

Обличчя її стало сірувато-білим, як шпаклівка; очі палали гнівом і люттю. Вона встромила в мене нігті, та я перехопив її зап’ястя і вивернув руки за спиною.

– Заспокойся, крихітко! – сказав я, намагаючись ухилятися від її злобних копняків. – А тепер продемонструй інспекторові своє блискуче вміння роздягатися.

Я стягнув із неї светр. Тоді, затиснувши їй голову у себе під пахвою, розщепнув «блискавку» на штанях.

Коррідан гнівно щось рявкнув і зробив крок уперед.

– Припиніть! – гукнув він. – Що в біса ви робите?

– Знімаю шкуру кролика, – пояснив я, несучи Нетту до шезлонга і вкладаючи її на нього долілиць. Мені довелося з нею трохи помучитися, поки я врешті не натиснув коліном їй на хребет.

Коррідан схопив мене за руку, але я відкинув її.

– Погляньте-но краще на цей пасок, – порадив я йому, вказавши на важкий пояс для грошей, обмотаний навколо її талії.

Коррідан зупинився, щось пробурмотів і відступив.

Я розстібнув пряжку, зняв пояс і відійшов убік.

Нетта лежала на шезлонгу, важко дихаючи – кулаки стиснуті, дихання пришвидшене. Я ривком випорожнив уміст паска на килим перед Корріданом.

– Ось тут усі вони, друже, – з мелодраматичним жестом сказав я. – Коштовності вартістю в п’ятдесят тисяч фунтів. Заберіть їх – це награбоване добро з колекції Алленбі!

Коррідан витріщився на каблучки, кольє та браслети у себе під ногами. Діаманти, рубіни та смарагди яскраво виблискували в електричному світлі.

– Я вб’ю тебе за це! – заверещала Нетта, раптово сідаючи у шезлонгу. Тоді схопилася на ноги і рвонула до мене.

Я відштовхнув її так грубо, що вона аж заточилася і впала на підлогу.

– Тобі кінець, Нетто, – сказав я, стоячи над нею. – Зрозумій це нарешті! Якби ти не вбила Литтлджонса, я зміг би тобі ще підіграти, але ти вбила його, щоб урятувати свою гнилу шкуру, і це все й вирішило. Як ти гадаєш, хто в біса я є? Бовдур? Я ніколи б не став допомагати тобі навіть за все золото світу!

Нетта зіп’ялася на ноги й безвільно впала у шезлонг, затуливши обличчя руками.

Я повернувся до Коррідана, котрий усе ще стояв, мов загіпнотизований, втупившись поглядом у гірку коштовностей біля своїх ніг.

– Сподіваюсь, ви задоволені, – промовив я. – Я пообіцяв сам собі розкрити справу Алленбі – тому що ви були такий зарозумілий, – і я зробив це.

Обличчя Коррідана було спантеличене.

Він переводив погляд з Нетти на мене.

– Як ви здогадалися, що коштовності – на ній? – врешті спитав він.

– Вас вельми здивує, як багато всього я знаю, – озвавсь я. – За пограбуванням Алленбі стояли Джек із Неттою. Я викладу вам усі факти, а тоді вже ви зможете зібрати докази. Хочете це почути?

– Звісно! – сказав інспектор, нагнувся, зібрав коштовності й поскладав їх назад у пояс. – Як ви до всього цього домислилися? – поцікавився він. І поклав пасок на стіл.

– Усе почалося з того, що я не повірив у Неттине самогубство, – почав я, запалюючи сигарету. – Я переконався у своїх підозрах після того, як обшукав її помешкання. Зникли більша частина її одягу та всі тонкі панчохи. Я вже трохи знав Нетту, а тому мав деяке уявлення про її характер. Вона не з тих, хто вчиняє самогубство, до того ж вона обожнювала свій одяг. Після того, як тіло викрали, я запідозрив, що в квартирі загинула якась інша жінка; натомість Нетта, рятуючись утечею, прихопила з собою стільки одягу, скільки змогла донести.

Коррідан стояв, притулившись до стіни та дивлячись на мене.

– Це все ви мені й раніше казали, – зауважив він, – зрештою, я й сам це з’ясував.

– Авжеж, – погодивсь я. – Але мене й надалі багато що спантеличувало. По-перше, хто була та мертва дівчина? І ще дещо заганяло мене в глухий кут. Чому Нетта, якщо в неї було вдосталь часу, залишила в квартирі шістнадцять п’ятифунтових купюр і цінні папери на п’ять тисяч фунтів? Я довго розмірковував над цим, аж поки Медж Кеннітт не повідала мені, що того вечора до Нетти приходили чоловік із дівчиною. Очевидно, саме ця дівчина і загинула. Чоловік убив її, а Нетта була співучасницею. Єдиною вірогідною причиною, чому Нетта не взяла гроші з помешкання, була та, що вона не довіряла своєму супутникові, а він не дав її можливості потайки прихопити свої заощадження. Отож, вона змушена була залишити їх у квартирі, сподіваючись забрати гроші пізніше, але я першим знайшов їх.

Я глянув на Нетту, однак та не підвела очей. Вона сиділа нерухомо, затуливши обличчя руками.

– Продовжуйте, – спокійно озвався Коррідан.

– То хто ж був той загадковий чоловік, перед яким вона не хотіла викрити свою схованку з грошима? – провадив я далі. – Я спитав про це в Нетти, і вона сказала, що то був Пітер Френч, коханець Анни Скотт. А це ще один спосіб дізнатися, що він був Неттиним коханцем. Бо, бачте, у Нетти зроду не було сестри. Однак повернімося на мить до Пітера Френча.

– Дев’ять місяців тому Нетта вийшла заміж за Джека Бредлі. З якоїсь причини вони тримали цей шлюб у таємниці й зустрічалися лише на вихідні, коли проводили вікенд разом у Лейкемі, де Бредлі купив для них обох котедж-схованку. Нетта називала себе Анною Скотт, коли перебувала у Лейкемі. Вона повідала мені, що Френч прибрав її сестру через те, що вона звинуватила його у вбивстві Джорджа Джейкобі. Та позаяк сестри в неї ніколи не було, це очевидна брехня. То хто ж тоді була та дівчина, котра загинула в помешканні Нетти і яку згодом знайшли в котеджі в Лейкемі? Я хочу, що ви це з’ясували для себе, Коррідане. Бо дівчина, яку викрали з моргу і потім знайшли у котеджі, була одна й та сама особа.

Коррідан міцно стиснув губи.

– Але ж одна з них була рудоволоса, а інша – білявка, – зауважив він. – Як ви це поясните?

– Нетта вже роз’яснювала це мені, – озвавсь я. – Вона сказала, що Френч спочатку висвітлив її волосся, а потім повернув йому попередній колір, коли перевіз тіло в котедж.

– Чорт забирай! – пробурмотів Коррідан.

Я кивнув.

– Це видається малоймовірним, – погодивсь я, – але обміркувавши все як слід, я вирішив, що так воно й було. Якщо дівчина не була Неттиною сестрою – а я вам довів, що вона нею не була – тоді хто вона і чому її вбили? І чому вбивці так важливо було, щоб її не ідентифікували?

– І ви це з’ясували? – зацікавлено спитав Коррідан.

– Гадаю, що так. І з’ясував це не тільки я, але й Генрі Литтлджонс. Ось чому він і помер.

– І хто це був?

– Сельма Джейкобі, дружина Джорджа Джейкобі, убитого Джеком Бредлі, – пояснив я.

Нетта випросталась і витріщилася на мене.

– Це брехня! – заволала вона. – Джек його не вбивав! Його вбив Пітер Френч!

Я заперечно мотнув головою.

– Ні, це не так. Пропоную повернутися трохи назад.

Я зіслизнув зі столу і почав міряти кроками кімнату.

– Повернімося до того періоду, коли американські солдати почали виїжджати додому. На той час Бредлі вже призбирав собі чималі статки, продаючи воякам підробне спиртне та оббираючи їх усіма можливими способами, які лише міг вимислити. Однак коли хлопці почали повертатися в США, прибутки його скоротилися. Бредлі слід було вигадати якийсь інший спосіб заробляти гроші. Отож, крім грального бізнесу, він вирішив улаштувати грандіозне пограбування. І в цьому Джордж Джейкобі був неабияким фахівцем. Бредлі злигався з ним, і вони спланували пограбування Алленбі. Приблизно в цей самий час Нетта вийшла заміж за Бредлі, а Сельма – за Джейкобі. Маєток Алленбі розташовувався поблизу Лейкема, тож Бредлі убив заразом двох зайців, прикупивши котедж у Лейкемі. Організація пограбування велася з котеджу, тож водночас він звив там із Неттою ще й любовне гніздечко. Місіс Брембі, сестра Джейкобі, погодилася вести для них господарство. Пограбування було успішним, і наступним кроком слід було збути коштовності. Але справа була надто гучна, тож ані Бредлі, ні Джейкобі не наважувалися викинути награбоване добро на ринок. Так вони й сиділи на ньому, чекаючи, поки все потроху забудеться. А тим часом посварилися через частку, й одного вечора Бредлі вбив Джейкобі та підкинув тіло на одну з вулиць у Сохо.

– Це лише ваші припущення чи ви маєте докази? – поцікавився Коррідан.

– Лише припущення, – визнав я, – але невдовзі вона нам усе розкаже. Вони завжди так роблять.

Коррідан глянув на Нетту і щось буркнув.

– Продовжуйте, – сказав мені.

– А тепер облишмо на деякий час Джейкобі та поговорімо про Литтлджонса, – запропонував я, запалюючи сигарету. – Це важливо, бо я вже вирішив сам для себе, що нинішня Нетта – не та, котру я знав два роки тому, і я не міг їй пробачити вбивство. Мені подобався Литтлджонс. Він мав клепку в голові, до того ж працював на мене. Я розповів йому все, що знав у цій справі, і він вивідав усе, чого я не помітив. Він зрозумів, що Сельма Джейкобі дотична до справи і цілком може бути тією вбитою дівчиною з котеджу в Лейкемі. Він не бачив Сельму, проте я бачив убиту. Він так хотів здивувати мене, бідолаха! Довідався, де мешкала Сельма, і пішов туди в надії розжитися її фотографією. Шматочок її так і залишився в його руці, коли я знайшов його тіло. Але Нетта випередила Генрі. Вона збагнула, що він полює на неї, і, щоб урятувати свою шкуру, прикінчила його. А це вже щось, чого я не можу пробачити; отож, я змусив її повірити, що маю намір вивезти її з країни – знаючи, що вона спробує перевезти контрабандою награбоване добро Алленбі.

– Однак це все ще не пояснює, звідкіля ви дізналися, що воно в неї, – сказав, нахмурившись, Коррідан. – Ви стверджуєте, що Сельму Джейкобі вбив Пітер Френч?

Я заперечно хитнув головою.

– Ні, я цього не говорив. Так мені сказала Нетта, але це брехня. Пітерові Френчу взагалі нічого не відомо про цю справу. Він був лише підставною особою – щоб ускладнити мені пошуки справжнього вбивці.

Нетта повільно звелася на ноги. Обличчя її було смертельно бліде. Коррідан ступив крок їй назустріч.

– І хто ж тоді вбив Сельму Джейкобі? – запитав він.

– Та сама особа, котра вбила Медж Кеннітт, – відповів я, підходячи до кухонних дверей. – Дозвольте вам відрекомендувати убивцю, – озвавсь я, рвучко відчиняючи двері та відходячи убік. – Виходьте ж бо! Ви й так надто довго там просиділи.

До кімнати увійшли інспектор О’Мейлі та троє детективів у цивільному. Вони дивилися на мене, на Коррідана, на Нетту.

– Ось хлопець, котрий убив Сельму Джейкобі та Медж Кеннітт, – сказав я, тицяючи пальцем у Коррідана.