Текст книги "Джеймс Гедлі Чейз. Це не моя справа"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)

Розділ VIII

– Ви розумієте, що означає для жінки погана репутація? – спитала Крістал, сідаючи на край ліжка і схвально розглядаючи мою кімнату.

Я сховав капелюха в шафу і всівся у крісло.

– Приблизно здогадуюся, – відповів, посміхнувшись їй. – Але таке питання суто теоретичне на цьому етапі нашого знайомства. А чому ви питаєте?

Вона мотнула білявими кучериками.

– Мій тато каже, що якщо чоловік запрошує дівчину в свою спальню, то це – кінець її доброї репутації.

Я серйозно кивнув.

– Часом ваш тато каже мудрі речі, – зронив я, – але це не про мене. Ви не з тих, чию репутацію можна зіпсувати.

– Мені завжди здавалося, що в цьому є якась каверза, – озвалася вона, зітхнувши. – Зі мною ніколи нічого не трапляється. Направду мені дуже хочеться, щоб мене колись перестрів у темній алеї чоловік з палаючими очима. Я тинялася тими темними алеями до знемоги, але ще ні разу не зустріла там чоловіка з палаючими очима.

– Згадайте про Брюса й павука[12]12
  Натяк на легенду про шотландського короля Роберта Брюса (правив з 1306 року) і про його численні невдалі спроби перемогти короля Англії; шлях до перемогли йому підказав... павук, котрому лише з сьомої спроби вдалося прикріпити своє павутиння до стіни. У Лесі Українки є поема «Роберт Брюс, король шотландський», написана 1893 року.


[Закрыть] та не полишайте спроб, – порадив я. – І рано чи пізно щось таке неодмінно трапиться.

Вона кивнула і зітхнула.

– Так, якщо я вже так довго чекала, то почекаю ще трохи. То я можу вже поглянути на ті ваші панчохи чи також маю чекати?

– Ви не тільки можете на них поглянути, а й забрати їх, – відповів я, виймаючи стос панчіх із шафи. – Ловіть!

І я кинув їй на коліна панчохи.

Поки вона тішилася своїми обновками, я запалив сигарету і викликав коридорного.

Зрештою, мої відвідини клубу «Блакить» не минули даремно. Великою удачею було зустріти там місіс Брембі. І добре, що вона мене не помітила. Крістал сказала, що бачить місіс Брембі у клубі регулярно – щочетверга. Здається, у неї якісь спільні справи з Джеком Бредлі, й, залагодивши їх та повечерявши, вона тут же вирушає додому. Ніхто не знав, хто вона, але місіс Брембі завжди вечеряла на самоті й відразу ж після трапези полишала клуб.

Ця інформація мене заінтригувала. Коли я вперше побачив місіс Брембі, вона справила на мене враження типової прибиральниці, а тому зустріти її у вечірньому вбранні було цілковитою несподіванкою. Я вирішив поділитися цією інформацією з Литтлджонсом. Можливо,  це допоможе йому з’ясувати, яку ж подвійну гру веде місіс Брембі.

Відвідини клубного гаража також були плідними. Перше ж авто, яке я побачив у великому підвалі під клубом, виявилося стареньким «стандардом-14»[13]13
  Автомобіль марки «Standard-14НР», випущений 1937 року однойменною фірмою Standard, яку 1903 року заснував Реджинальд Волтер Моделі.


[Закрыть], який переслідував мене в поїздці до Лейкема. Поступово всі частинки головоломки ставали на свої місця.

З якоїсь причини Джек Бредлі зацікавився моїми діями. Я був майже впевнений, що молодик, котрий переслідував мене, діяв за вказівкою Бредлі. Я думав, що Крістал зможе мене в цьому просвітити й повернувся до неї, щоб розпитати про це. Однак Крістал була цілковито поглинута примірянням панчіх.

– Не дивіться поки що, – захихикала вона, натягуючи панчохи на стрункі ноги. – Я зараз у дещо пікантній ситуації...

– Агов! Сховайте-но ваші ніжки! – сказав я, почувши тихий стукіт у двері. Потому ручка провернулася.

Якраз тієї миті, коли Крістал поправляла свою сукню, в номер увійшов коридорний. Його очі на мить здивовано розширились, і він запитально глянув на мене.

– Подвійне віскі й велику порцію джину з лаймом, – сказав я невимушено – так, наче Крістал була мені сестра.

Він мовчки нахилив голову і виплив з кімнати, однак його спина красномовно висловлювала осуд.

– Здається, я таки зіпсую свою репутацію, – зітхнув я, знову всідаючись у крісло. – Чи не поквапилися б ви і не покінчили з примірюванням панчіх до того, як він повернеться?

– То вони вам не подобаються? – ображено запитала Крістал. – А я гадала, ви витріщатиметеся на мої ніжки й милуватиметеся ними! – Вона взула черевики, розглядаючи свої ноги зі щирим захватом. – Вони чудові, чи не так? – вигукнула Крістал. – Не знаю, як вам і віддячити! – Вона кинулася до мене, всадилась на коліна й охопила мою шию руками. – Ви такий добрий і милий – обожнюю вас! – провадила вона далі, покусуючи мочку мого вуха своїми гострими зубками.

Я відштовхнув її, скочив на ноги і силоміць всадив її на стілець.

– Сидіть сумирно і будьте чемною, – сказав. – Хочу з вами поговорити.

– Говоріть, я слухаю, – озвалася вона, охопивши руками коліна та дивлячись на мене запаморочливими блакитними очима.

– Чи зустрічали ви коли-небудь у клубі молодика років двадцяти – стрункого, темноволосого, гладко поголеного – із землистим кольором обличчя? Носить сірий засмальцьований капелюх і водить той самий «стандард», який ми бачили у гаражі.

– Певно, ви говорите про Френкі, – тут же озвалася Крістал. – Він просто жахливий. Ми всі його терпіти не можемо.

– Це мене й не дивує, – зронив я й гукнув: – Заходьте! – бо саме постукав офіціант.

Я невимушено узяв у нього напої.

Коли він пішов, я продовжив:

– А чим він займається?

– Френкі? – Крістал розправила свої гарні плечі. – Вештається скрізь. Гадаю, виконує для Бредлі усю брудну роботу. Водить авто, їздить по покупки тощо. А чому ви питаєте?

– Довго пояснювати, – сказав я коротко. – Вам же подобалася Нетта Скотт, чи не так?

– Мені не подобаються жінки, – швидко сказала Крістал. – Я надто заклопотана тим, щоб уподобати чоловіків. Від них я просто божеволію. Чи знаєте ви, що мою маму перед тим, як вона мене народила, налякав борець?

– Так, знаю. Сем казав мені.

– Це справило на мене такий кумедний вплив... – почала було Крістал, але я її урвав.

– Облишмо це поки що. Поговорімо краще про Нетту. Сем каже, що ви непогано з нею ладнали.

– Гадаю, що так, – байдуже озвалася Крістал. – Вона була трохи дивною, але не намагалася відбити у мене чоловіків, а я не претендувала на Джека Бредлі та інших її залицяльників; тож ми ніколи і не чубилися.

– А вас не здивувало, коли почули, що з нею трапилося?

– Я була геть прибита. Була впевнена, що вона ніколи такого не зробить. Це ж треба так помилятися! Мій тато завжди каже...

– Облишмо вашого татка. Спробуйте запам’ятати: жодних борців та татусів! Розкажіть мені краще щось про Нетту. Чи ви зустрічалися коли-небудь з її сестрою?

Крістал нахмурилася.

– А я й не знала, що в неї є сестра.

– Вона що, ніколи про неї не згадувала?

– Здається, ні, але, може, й згадувала, та я не звернула на це уваги. Знаєте, якби вона сказала, що в неї є брат...

– Так, так, розумію – але ми говоримо про її сестру. Гаразд. Отож, ви не знали, що в неї є сестра. Чи розповідала вона коли-небудь про містечко із назвою Лейкем у Сассексі?

– Лейкем? Ні. Ніколи не чула такої назви.

– Нехай це вас не тривожить, – лагідно озвався я. – На світі є безліч містечок, про які ви ніколи не чули. Скажіть-но мені таке – це ви точно знаєте. Чи був у неї останнім часом постійний кавалер?

– О, так! – з неабияким ентузіазмом заявила Крістал. – У неї хтось був, але вона ніколи про нього не розповідала. Вона була дуже потайна. Я двічі його бачила, хоча Нетта про це не знала. Я на нього чатувала. Першого разу він був за кермом шикарного «бентлі» – чорного з жовтим. Він чекав на Нетту біля клубу.

– Як він виглядав? – зацікавлено запитав я.

Вона хитнула головою.

– Я не бачила його обличчя. Він був високий, кремезний і поставний. Обидва рази, коли я його бачила, було темно, до того ж він сидів у машині.

– Чи не міг то бути хтось із клубу, як ви гадаєте?

Вона знову заперечно хитнула головою.

– О, ні! Я знаю, що його в нас не було.

Раптом я згадав про Джуліуса Коула. Той був і високий, і поставний. І саме він упізнав мертву дівчину як Нетту. Квартира його поверхом нижче Неттиної. Це цілком міг бути він.

– Чи не чули ви, бува, про чоловіка на ім’я Джуліус Коул? – запитав я.

Крістал вкотре заперечно мотнула головою.

– А я гадала, ми з вами як слід розважимося. І вже починаю думати, що вас набагато більше цікавлять ваші дурнуваті питання, ніж те, щоби зіпсувати мою репутацію.

– Кмітлива дівчинка, – вишкірився я. – Ви не з тих, чию репутацію можна зіпсувати. Крім того, я ставлю такі запитання з певною метою. Не думаю, що Нетта мертва. Але якщо й так, то вона не вчиняла самогубство – її вбили.

Крістал витріщилася на мене.

– Я знаю, що трохи тупенька, – сказала вона по хвилиннім ваганні, – але навряд чи можна очікувати, щоб я зрозуміла ці ваші слова, чи не так?

– А й справді, – погодився я. – А ви би хотіли дізнатися більше про все це? Хотіли б побавитися у детектива?

– Мій татко каже, що детективи такі брутальні, – озвалася Крістал, але очі її розширилися. – Вони підглядають у замкові щілини, а тато каже, що це вульгарно. Я сама цим займалася, коли була малою: гадаю, саме тому він так і сказав.

– Чи не можна обійтися без вашого батька в нашій розмові? – благально промовив я. – Здається, він постійно в ній з’являється.

– А з ним завше так. І я би не здивувалася, якщо б він і зараз тут з’явився – з опудалом мангусти в руках.

Я зітхнув.

– Певно, треба з цим змиритися. Може, повернімося до нашого початкового запитання? То як – будемо працювати над цією загадкою разом?

– Хотіла би я знати, про що це ви говорите, – жалібно сказала вона.

Я вирішив, що коли мені вдасться утовкмачити їй те, що мені потрібно, то буде корисно тримати її в клубі як інформаторку, щоб вона повідомляла мені про все, що там відбувається. Вона може підкинути мені інформацію, котра виведе, куди треба. Тепер я був майже певен, що клуб «Блакить» має якийсь стосунок до зникнення трупів.

Тож я терпляче оповів Крістал усю історію. Вона сиділа, роззявивши рота і витріщившись на мене. В її очах застиг подив.

– Ну що ж, – завершив я свою розповідь. – Тепер ви знаєте про цю справу все, що відомо мені. Бредлі якимось чином причетний до цього. Той тип Френкі – також. Джуліус Коул, може, і є тим самим загадковим приятелем Нетти на «бентлі». Місіс Брембі не та, за кого себе видає. Як бачите, у цій справі немало глухих кутів. Однак багато що з того можна буде прояснити, якщо ви будете тримати вуха нашорошеними, а очі – розплющеними. Усе, що вам треба буде робити, – це слухати та все примічати. Постарайтесь дізнатися, чому місіс Брембі щотижня зустрічається з Бредлі. Якби я довідався, то зміг би відповісти на кілька важливих питань. Ви зробите це для мене?

Вона зітхнула.

– Ну що ж, спробую. Ви все одно вплутаєте мене в цю справу, навіть якщо я відмовлюся. Гаразд, я зроблю все, що зможу, але не очікуйте від мене надто багато, добре?

Я поплескав її по руці.

– Зробіть те, що можете, а більшого я й не прошу.

Різко задзвонив телефон. Я підняв слухавку. Портьє сказав, що мене запитує інспектор Коррідан.

– Скажіть йому, що я за мить спущуся, – відповів я й повісив слухавку.

– Отакої! – вигукнула Крістал. – Тепер я бачу, що ви хочете мене спекатися. А я ж гадала, що ви покажете мені свою колекцію гравюр!

– Ви не перша дівчина, котру спіткало таке розчарування, – відповів я. – А тепер прослизніть тихенько геть, як слухняна мишка: внизу представник Скотленд-Ярду, а я не хочу, щоби він вас бачив.

– О Боже! – вигукнула вона, умить скочивши на ноги. – Я також не палаю бажанням його бачити!

Вона схопила свої дорогоцінні панчохи, накинула плащик і поквапилася до дверей. Там зупинилася, рвонула назад і, охопивши мою шию руками, поцілувала мене.

– Дякую ще раз за чудові панчохи! Обожнюю вас! Не будьте таким сором’язливим наступного разу.

Я пообіцяв зустрітися з нею за кілька днів і, підвівши дівчину до дверей, відчинив їх. Коррідан уже стояв на порозі, маючи намір постукати. Побачивши Крістал, він глянув на неї спантеличено й відступив убік.

Вона прослизнула повз нього і, не озираючись, поквапилася коридором.

– Привіт, – сказав я. – Гадав, портьє вам переказав, що я зараз спущуся.

Коррідан зайшов у номер, зачинивши за собою двері.

– Не хотів вас турбувати, – озвався він. – Сподіваюсь, я вам не завадив? – І, вищирившись, скоса глянув на мене. – Ваша подруга?

– Звісно ж ні, – відповів я. – Це донька коридорного. Саме мила ванну.

Він кивнув і помандрував кімнатою.

– Я бачив її в клубі «Блакить» у свій перший і єдиний візит туди. Чи я помиляюся?

– Часом ви надто спостережливі, – їдко зауважив я.

– О, я завжди помічаю блондинок, – озвався він із похмурою посмішкою. – Чи це означає, що ви були сьогодні в клубі?

– На щастя, я не повинен звітувати вам про свої дії, мотиви чи пересування, – відповів я, невинно дивлячись на нього. – Але якщо вже вам так цікаво, то не заперечуватиму – я там був. Більше того – прихопив із собою білявку. Я мав кілька пар нейлонових панчіх, а позаяк мені нікому тепер їх дарувати, то й вирішив віддати їх їй. У цій оборудці не було нічого аморального, хоча згодом з цього може щось і вийти. Ви задоволені відповіддю?

Але він, здається, мене не слухав.

– Я зазирнув до вас, бо мені здалося, що вас зацікавить висновок коронера[14]14
  Судмедексперт.


[Закрыть] стосовно причин смерті Анни Скотт, – сказав він, зупиняючись перед незаштореним вікном.

– Здогадуюся, що це було, – озвавсь я. – Самогубство на ґрунті психічного розладу. Скажіть мені, ви з’ясували, чи була у Нетти сестра?

Він глянув на мене, і повіки його затремтіли.

– Ну й недовірливий же ви! – сказав він. – Звісно ж, я з’ясував, хто така Анна Скотт і чи була вона сестрою Нетти. Що б тоді був із мене за поліцейський? Ви можете прочитати це в моєму офіційному звіті.

– Гаразд, – відповів я, стенувши плечима. – Просто хотів пересвідчитися, наскільки сумлінно ви ставитесь до роботи. А що там із Неттою?

Він знизав плечима.

– Спочатку треба знайти тіло. Ми його активно шукаємо.

– Бачу, що преса поки що не пронюхала про цей випадок.

Коррідан кинув на мене роздратований погляд.

– Вони й не дізнаються про це, – сказав він похмуро, – позаяк шеф позначив цю справу грифом секретності. Чим менше публічності на цьому етапі розслідування, тим краще. Гадаю, вам ми можемо довіряти?

Я вишкірився.

– Звісно, я збережу вашу сумнівну таємницю. Ви більше нічого не хочете мені розповісти?

Він заперечно хитнув головою.

– Поки що ні. Але триматиму вас у курсі.

І він рушив до дверей.

– Не пропустите зі мною скляночку?

– Я спускаюся з вами, але не маю часу на випивку. У мене важлива справа.

– Але ж уже майже одинадцята! – сказав Коррідан, звівши брови. – Ходімо ж, не будьте таким відлюдьком.

– Вибачте, але справа нагальна, – мовив я, підходячи з ним до ліфта.

– До речі, – мимохідь спитав він, – ви свого часу були з Неттою коханцями, чи не так?

Я згадав пересторогу Литтлджонса і посміхнувся сам до себе.

– Ну, не зовсім так, – озвавсь я. – Просто юнацька закоханість.

Він кивнув, зайшов у ліфт, і ми мовчки спустилися у хол.

– Може, ще передумаєте? – запитав він уже внизу.

– Мені дуже шкода, – проказав я, потиснувши йому на прощання руку, – але я справді мушу йти. Бувайте! Випийте скляночку й за мене!

– Бувайте, Гармасе! – кивнув він і, вже заходячи в бар, озирнувся. – І ще одне. Ви ж будете триматися подалі від цієї справи, чи не так? Здається, я вже нагадував вам про це. Моїм людям не так-то легко підібрати ниточки, котрі вже до них смикали газетярі-ентузіасти. Це прийнятно у вашій країні, але не в нас. Пам’ятайте про це.

Ми обмінялися далеко не дружніми поглядами.

– А хіба бувають репортери-ентузіасти? – зронив я і поспішив на зустріч із Джуліусом Коулом.

Розділ IX

Я розрахувався з таксистом біля будинку місіс Крокетт і глянув на вікна. Світло виднілося на першому і другому поверхах. Горішній поверх був темний.

Я хотів більше дізнатися про Джуліуса Коула, та коли побачив освітлені вікна квартири на першому поверсі, то передумав і вирішив натомість відвідати Медж Кеннітт. Цікаво, чи поліція вже допитувала її? Якщо так, і вони нічого не дізналися, то я просто змарную час. Однак я завжди зможу піднятися нагору і, побалакати з Джуліусом Коулом, якщо Медж Кеннітт нічого мені сказати, заспокоїв я сам себе.

Піднявся сходами, відчинив парадні двері й зайшов у хол. Просто переді мною були двері Медж Кеннітт. Потягнувшись до них, я почув слабкий шум нагорі та швидко звів погляд – і саме вчасно, щоби помітити, як голова Коула зникла у дверях. Я посміхнувся. Той хлопець нічого не проминає. Я постукав у двері Медж Кеннітт і вичекав. Після тривалої паузи почулися важкі кроки, і двері розчахнулися. На порозі стояла невисока огрядна жінка. На вигляд їй було років сорок п’ять, обличчя обрезкле, щоки звисали. Солом’яного кольору волосся, добряче перепалене постійним висвітленням. Її вогкі очі були такі ж холодні, як шматочки мармуру на дні озера. Обличчя густо покрите пудрою і рум’янами, котрі, однак, не могли приховати гарячкового рум’янцю п’янички.

– Добрий вечір! – привітався я. – Міс Кеннітт?

Вона витріщилася на мене і злегка відригнула. Просякнутий алкогольними випарами подих ударив мені в ніс. Треба триматися від неї подалі, подумав я.

– Хто ви такий? – запитала вона. – Заходьте. Я не можу вас роздивитися в темряві.

Вона зробила крок назад – у яскраве світло вітальні. Я пройшов за нею. Кімната була ще та. Єдиним предметом умеблювання був шезлонг із очерету біля вікна. Він мав вигнуту спинку, і на ньому валялося стільки диванних подушок, що ними легко можна було би нафарширувати опудало слона. Половина кімнати була заставлена порожніми пляшками з-під віскі. Від одного погляду на них у мене пересохло в горлі. Ще там був розхитаний стіл і стілець з прямою спинкою; на підлозі лежала добряче потерта імітація турецького килима. Біля шезлонга виднівся кошик для сміття, на три чверті заповнений недопалками. Затхлий запах віскі, тютюну та дешевих парфумів був просто нестерпний. Біля незапаленого каміна розтягнувся на повен зріст чорний котяра. Це був найбільший кіт, якого я будь-коли бачив у своєму житті. Його довга шерсть була шовковистою, і він виглядав значно краще за Медж Кеннітт.

Я поклав капелюх на стіл, намагаючись дихати ротом, і надав своєму обличчю дружнього виразу.

Медж Кеннітт дивилася на мене напружено та уважно – так зазвичай дивляться на людей, котрих десь бачили, але ніяк не можуть згадати, де саме. Потім її очі звузилися, й дурнувата лукава посмішка скривила її товсті губи.

– Я знаю вас, – сповістила вона. – Примічала вас тут раніше: бачила, як ви приходили і йшли геть. Але востаннє ви були тут два роки тому. Ви ж друг тієї дівиці Скотт, чи не так?

– Атож, – озвавсь я. – І саме про неї я хотів із вами поговорити.

– Справді? – вона побрела до шезлонга і вмостилася там, наче слон, що зібрався повалятися в пилюці. – Цікаво, навіщо б то?

Її жирна обвисла рука полізла кудись за спинку шезлонга і витягла звідти пляшку шотландського віскі.

– У мене слабке серце, – пояснила вона, жадібно дивлячись на пляшку. – Це єдине, що тримає мене на плаву.

Вона обережно відкрутила металеву кришечку, дістала брудну склянку й до половини наповнила віскі. Потому підняла пляшку, розглянула її на світло і скривилася.

– Не можу вас пригостити, – сказала. – Я зараз на мілині. Крім того, не вірю, що молоді чоловіки можуть пити задля задоволення.

Вона знову відригнула, але цього разу я був далеко від неї.

– Це ганьба, що такі руїни, як я, мають так тяжко добувати подібне питво. Лікарі мають його прописувати в таких випадках, як мій.

Вона скоса глянула на мене.

– Не скажу, що воно аж так мені подобається. Ця бридота відразлива. Я заледве можу її пити. Але це – єдине, що мені допомагає; я вже все перепробувала.

Вона вилила добру половину собі в горлянку, заплющила очі й зітхнула. Як на того, хто ненавидить «цю бридоту», вона трималася просто чудово.

Я примостився на стільчику, гадаючи, чи вдасться мені коли-небудь звикнути до запаху в кімнаті, й витягнув сигарету.

– Закурите? – запитав я, хитнувши в її бік пачкою.

Вона заперечно мотнула головою.

– Палю лише власні, – відповіла, витягаючи звідкілясь з-під шезлонга пухку пачку «Вудбайнз», вибрала сигарету і вмить сховала пачку.

Ми запалили.

– Міс Кеннітт, – почав я, дивлячись на свою сигарету і вирішуючи, як багато їй слід сказати.– Нетта Скотт була моєю подругою. Її смерть стала для мене справжнім шоком. Чи не знаєте ви щось про це? Я намагаюсь з’ясувати, чому вона це зробила.

Товстуля зручніше вмостилась у кріслі, розправила свої обвислі груди і вкотре відригнула.

– Нетта була вашою коханкою, чи не так? – спитала вона, і крива посмішка мелькнула на її пурпуровому обличчі.

– Чи має це якесь значення? – запитав я.

– Для мене – має, – озвалася вона і знову ковтнула віскі. – Молоді люди, котрі кохаються, нагадують мені молоді роки.

Я не міг уявити її ні молодою, ні закоханою.

– Нетта не була в мене закохана, – відповів я, повагавшись трохи і не знаючи, як відвести її від дражливої теми.

– Вона була сексуальна мала сучка, – зронила Медж Кеннітт, дивлячись у стелю. – Навряд чи ви можете розповісти щось, чого я не знаю.

Я струсив попіл на килим, уже шкодуючи, що припхався до цієї відьми.

– Ну що ж, – сказав я, знизавши плечима. – Зрештою, яка тепер різниця? Вона мертва. Ніщо вже не може їй зашкодити.

– Я була недостатньо хороша для неї, – пробурмотіла жінка, осушивши склянку і знову потягнувшись по пляшку під шезлонгом. – Я знала, що вона погано скінчить. Гадаю, вона була вагітна...

– Бачу, вам відомо про цю справу не більше, ніж мені, – сказав я.

– Можливо, таки більше, – озвалася вона з хитрим виразом на обличчі. – Ви ж лише нещодавно приїхали, чи не так? І не знаєте, що відбувалося тут упродовж останніх двох років. А ми з містером Коулом багато чого знаємо.

– Так, бачу, він нічого не пропускає, – натякнув я, намагаючись щось витягти з неї.

Вона хитнула перепаленою головою і налила собі ще віскі.

– Він – огидний пацюк, – сказала, заплющуючи очі. – Вічно за всім підглядає й підслуховує. Тримаю парі – він знає, що ви зараз у мене.

Я кивнув.

– Атож. Він бачив, як я заходив до вас.

– Це не доведе його до добра. Колись я таки йому викладу все, що про нього думаю. І отримаю неабияке задоволення.

– Чи поліція вже питала вас про Нетту? – мимохідь запитав я.

Вона посміхнулася.

– Так, вони мене усіляке розпитували. Але я їм нічого не розповіла. Не маю наміру допомагати поліції. Я їх недолюблюю. Вони припхалися сюди, усе винюхуючи та видивляючись – і я бачила: вони думають, що я – стара п’яничка. Вони не повірили, що у мене хворе серце. Один із детективів – холодний, самовдоволений тип, зверхньо мені посміхнувся. Терпіти не можу, коли мені отак зверхньо посміхаються. Таким я нічого не розповідаю.

Вона перехилила склянку собі у горлянку і буркнула:

– Ви ж американець?

Я ствердно кивнув.

– Я так і думала. Люблю американців. Містер Черчилль також їх любить. А я обожнюю Черчилля. Тож що подобається йому, до вподоби і мені. Я підмічаю це знову й знову.

Вона схвильовано мотнула склянкою, проливши віскі собі на груди.

– Чим ви заробляєте собі на життя?

– О, я пишу, – відповів. – Репортер.

Вона кивнула.

– Я так і думала. Завжди вгадую професії. Коли я вперше побачила вас із тією шльондрою, то відразу вирішила, що ви письменник. Чи ж уміла вона кохати? Деякі з цих сучасних дівиць – а особливо гарненькі – покладаються лише на свою зовнішність. Вони поняття не мають, як догодити чоловікові. А я знала. Чоловіки любили мене і завжди до мене поверталися.

– А ви впевнені, що Нетта вчинила самогубство? – різко змінив я тему, бо мене вже аж нудило від Медж Кеннітт.

Вона напівлежала непорушно, втупившись у стелю.

– Принаймні так кажуть, – обережно озвалася вона. – Безглузде питання, чи не так?

– Не вірю, що вона це зробила, – сказав я, запалюючи ще одну сигарету. – Ось чому я хотів із вами поговорити.

Вона спорожнила пляшку і поставила її на підлогу. Посудина перекинулась і закотилася під шезлонг. Я подумав, що жінка вже добряче сп’яніла.

– Я нічого не знаю про це, – відповіла Медж Кеннітт, посміхаючись сама до себе.

– Шкода, – сказав я. – Гадав, що вам таки щось відомо. Можливо, мені краще поговорити з Джуліусом Коулом.

Вона нахмурилася.

– Нічого він вам не скаже. Хоча забагато знає. Чому він заявив поліції, що Нетта повернулась додому сама? Я чула, як він це сказав. Навіщо він збрехав?

Я намагався зберігати байдужий вигляд.

– А вона повернулася не сама?

– Звісно ж, що ні. І Коул це прекрасно знає – так само, як і я.

Вона знову потяглася по пляшку, піднесла її на світло й уважно розглянула.

– Ця кляте пійло випаровується, – з огидою мовила вона. – Іще годину тому тут була повна пляшка, а тепер погляньте, скільки лишилося. Як у біса я можу цінувати це пійло, якщо воно так поводиться?

– А з ким вона була? – провадив я далі.

Здається, вона мене не почула, бо нахилилася вперед у пошуках своєї склянки.

– Я вам допоможу, – сказав я і, нахилившись, підніс склянку та простягнув їй.

Алкогольні випари обпалили мені щоки.

Краєм ока я зауважив неймовірну кількість сміття під шезлонгом: брудний одяг, взуття, порожні пачки сигарет, немитий посуд, старі газети.

Вона схопила склянку і затиснула її в руці.

– То хто був із Неттою? – повторив я своє питання, нахилившись і пильно вдивляючись в очі товстухи. – Хто була та дівчина?

На її обличчі мелькнув подив.

– Звідкіля ви знаєте? – поцікавилась вона і підвела голову. – Адже вас там не було, чи не так?

– Отже, то таки була дівчина, – констатував я, і мурашки побігли мені по спині.

Вона кивнула і додала:

– І чоловік.

Ну нарешті хоч щось.

– То хто це був?

Хитрий вираз промелькнув у її порожніх очах.

– А чому я мушу вам це казати? Запитайте в Коула, якщо вам це так цікаво. Він також бачив їх – той усе бачить.

Я повернувся до свого стільця і всівся на нього.

– Але я питаю про це у вас. Послухайте, я не вірю, що це самогубство. Гадаю, то було вбивство.

Вона відкрутила кришечку пляшки і саме наливала віскі у склянку, коли раптом і пляшка, і склянка випали їй з рук. Вона тихенько матюкнулася, обличчя її посіріло.

– Вбивство? – перепитала вона, важко дихаючи.

Я пірнув услід за пляшкою, але було вже пізно – рідина вилилась на килим.

Я нахилився над Медж Кеннітт.

– Саме так. Убивство.

– Не хочу, щоб мене лякали! – вигукнула вона, намагаючись сісти. – Це недобре для мого серця. Ну ж бо, подайте мені віскі! Мені треба випити.

– Тоді вам доведеться почати нову пляшку, – сказав я, пильно дивляючись на неї. – У цій нічого не залишилося.

– У мене немає іншої, – заскиглила вона, відкинувшись на шезлонг. – О Боже! Що ж я тепер робитиму?

– Забудьмо про це! – вигукнув я, намагаючись якось її відволікти. – То хто були ті двоє, котрі прийшли разом із Неттою? Коли вони пішли? Ну ж бо – це дуже важливо! Вони можуть щось знати.

Якусь мить вона лежала нерухомо – великий безвільний шматок м’яса, а тоді хитро глянула на мене.

– Наскільки це важливо для вас? – вимогливо спитала вона. – Я можу сказати вам, що то був за чоловік. І дівчина також. Я знаю їх. І можу повідомити вам, коли пішов чоловік: я бачила його. Але скажу це вам, коли дістанете мені віскі.

– Я його дістану, – пообіцяв я, – і принесу завтра вранці. Ну ж бо, кажіть вже! То хто вони?

– Я хочу віскі вже! – Її жирні руки стиснулися в кулаки. – Ви можете його дістати. Ви, американці, можете все!

– Не верзіть дурниць! – втрачаючи терпець, вигукнув я. – Вже пів на дванадцяту. Звісно ж, сьогодні я вже не зможу купити віскі.

– Тоді я вам нічого не скажу.

– Я можу викликати поліцію, – пригрозив я розлючено.

Вона хмикнула.

– Ви цього не зробите, – озвалася, підморгнувши. – Я вам потрібна. Ви не захочете вплутувати малу шльондру в цю справу.

– Послухайте, – сказав я, ледве опановуючи себе, – будьте ж розсудливою. Я принесу вам віскі завтра вранці. Роздобуду аж дві пляшки – а зараз дам п’ять фунтів, якщо захочете. Гадаю, так буде справедливо.

Вона припіднялася на лікті. Обличчя її перекосила злоба.

– Дістаньте мені те кляте віскі просто зараз або вимітайтесь звідси! – заверещала вона.

Я звівся на ноги і попрямував до дверей. Потім повернувся, згадавши про Сема, бармена з клубу «Блакить». Він продасть мені пляшку, якщо я добре йому заплачу.

– Гаразд, – сказав я, знову прямуючи до дверей. – Подумаю, що зможу для вас зробити. Але без дурниць – інакше я вип’ю ту кляту пляшку сам!

Вона кивнула, махнувши рукою на двері.

– Покваптеся! Я розповім усе, що вам потрібно, якщо дістанете мені віскі. Мерщій!

Я бігцем спустився сходами і вискочив на вулицю, озираючись довкруж у пошуках таксі. Жодного. Однак я вирішив, що кінець кінцем краще таки трохи зачекати, а тому став на узбіччі, напружено вдивляючись удалину. Був переконаний, що рухаюся правильним шляхом. Разом із Неттою була дівчина, і я готовий заприсягнутися, що це вона померла в помешканні Нетти. Але хто ж тоді той чоловік? Неттин приятель? Чи хтось інший? Чи не міг це бути Джуліус Коул? І хто та дівчина?

Раптом я відчув, що за мною стежать. Я не озирнувся одразу, а спершу запалив сигарету, жбурнув сірник у канаву і тільки тоді наче ненароком глянув через плече. Нібито нікого не було поблизу, але я відчував, що за мною шпигують. Згадав про Френкі й подумав, чи не хоче він, бува, ще раз спробувати проломити мені череп.

Я стояв отак не менше десяти хвилин, перш ніж таксі, що поверталося з Вест-Енду, підібрало мене. Я назвав водієві адресу клубу «Блакить» й, коли ми вже від’їжджали, глянув через заднє скло машини. Помітив раптовий рух. З темного під’їзду вийшов інспектор Коррідан і став посеред тротуару, дивлячись мені вслід. Він відчайдушно мотав головою туди-сюди, немовби сподіваючись спіймати таксі й поїхати за мною, але йому не пощастило.

Я поморщився. Отже, інспектор Коррідан стежив за мною, коли я заходив у під’їзд будинку. Він не знав, що я був у Медж Кеннітт, і, ймовірно, вважав, що я навідував Джуліуса Коула. Скидалося на те, що Коррідан не спускає з мене очей, вважаючи, що я якимось чином причетний до справи. За чверть години я був уже перед клубом «Блакить». Іще за десять хвилин, тримаючи дорогоцінну пляшку під пахвою, я намагався знайти таксі, щоби повернутися на Кромвелл-роуд. Пійло обійшлося мені у п’ять фунтів, але я сподівався, що отримана інформація буде цього варта.

Коли зненацька вигулькнуло таксі, годинник у мене на руці показував одинадцяту сорок п’ять. Я назвав водієві адресу і відкинувся на сидінні, розслабившись.

Поїздка до Кромвелл-роуд, здавалося, тривала цілу вічність, хоча насправді це зайняло лише десять хвилин. Я розрахувався з таксистом і, зауваживши, що світло у вікнах Медж Кеннітт все ще горить, криво посміхнувся. Здогадався, що стара відьма не менш нетерпляче чекає на віскі, ніж я – на інформацію.

Я відчинив вхідні двері й обережно піднявся сходами. Не хотів, щоб Джуліус Коул почув мене. Двері Медж Кеннітт були розчахнуті. Я зупинився, нахмурившись, бо точно пам’ятав, що зачиняв їх. Можливо, вона їх відчинила, випускаючи кота, подумав я та увійшов до кімнати.

Медж лежала у своєму шезлонгу – рот роззявлений, очі осклянілі. Кров струменіла з великої рани на шиї, заливаючи груди і стікаючи на ветхий турецький килим. Вона була мертва-мертвісінька, як макрель під соусом.