Текст книги "Джеймс Гедлі Чейз. Це не моя справа"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)

Розділ XIV

Вони вже чекали на мене, коли я вийшов з помешкання Крістал. Гадаю, я сам винен. Мені слід було бути більш пильним після погрози Бредлі, але кілька бурхливих годин, котрі я провів у товаристві Крістал, геть розслабили мене, тож я вийшов у темряву вулиці, навіть не підозрюючи, що там на мене чекає.

Усе сталося так швидко, що я лише встиг приглушено скрикнути, коли щось важке гепнуло мені на голову. В очах потемніло. Я прийшов до тями вже на підлозі машини, що швидко мчала у невідомому напрямку, голова та плечі мої були прикриті якимось смердючим килимком, а чиїсь важкі ноги притискали мені груди. Голова розколювалася, до того ж я ризикував задихнутися під килимком. Лежав нерухомо, намагаючись згадати, що зі мною трапилося. Я здогадався, що це так Бредлі вирішив провчити мене за те, що я пхаю носа не в свої справи. Ця здогадка не надихнула мене, і я почав міркувати, куди мене везуть і чи не переріжуть мені кінець кінцем горлянку. Я обережно порухав руками. Вони вільні – так само, як і ноги. Можливо, той, хто вперіщив мені по голові, недооцінив міцність мого черепа. Ноги наді мною на мить піднялися, потому знову міцно притисли мені груди.

– Лежить спокійно, еге ж? – сказав голос.

– Сподіваюсь, ти влупив його не надто сильно, Джо, – озвався інший голос.

– Яке там, – відповів Джо, – я лише поплескав його злегка кулаком по голові. От зараз шарпну його кілька разів за вуха – і він буде в порядку.

Я скривився. Моменти, коли мене тягають за вуха, не належать до моїх улюблених розваг.

– Ми мали би вже приїхати, – провадив далі другий голос. – Агов, Берте, ще далеко?

– Ми майже на місці, – відповів перший голос. – У вас все в порядку?

– Угу, все гаразд, – озвався Джо.

Авто сповільнило рух, пострибало трохи ґрунтовою дорогою і врешті зупинилося.

– Гарненька спокійна місцина – і ніхто нам не заважатиме, – зауважив Берт.

Їх троє, подумав я. Ну що ж – троє краще, ніж четверо. Я лежав нерухомо, чекаючи, що буде далі.

Черевики наступили на мене, дверцята авто відчинилися. Заскрипів гравій під важкими кроками.

– Витягай його, але вважай, щоб він тебе не надурив, – сказав Берт. – Послухай, Джо – займися-но краще ним. А ми з Тедом постоїмо на шухері – на випадок, якщо він викине якийсь фортель.

– Нехай би лише спробував, – відповів тип на ім’я Джо. – Тоді умить отримає своє: не люблю лупити людей просто так.

За ці слова я відчув легку симпатію до Джо.

Двоє інших розреготалися.

– Ото сміхота! – хмикнув Берт. – Я не такий перебірливий. Та й Тед також. Чи не так, Теде?

– Я просто мрію відгамселити того типа! – радісно озвався Тед. – За останні два тижні не мав жодної розминки.

Чиїсь руки схопили мене за ноги і виволокли з машини. Плечима я гепнувся об підніжку, але голову зміг уберегти. Лежав нерухомо, чекаючи, поки з мене нарешті знімуть той смердючий килимок.

– А ти впевнений, що не врізав йому занадто сильно? – перепитав Тед. – Щось він дуже вже спокійний.

– То ненадовго, друже, – озвався Джо. – Давай-но на нього поглянемо.

З мене стягнули шматину. Я відчув на обличчі прохолодний подих ночі. Обережно зиркнув крізь напівзаплющені повіки. Побачив три масивні фігури, що схилилися наді мною, зорі, темне небо угорі та дерева з кущами поруч. Вирішив, що ми десь на пустищі.

– Запали-но сірника, Теде! – гаркнув Джо, схилившись наді мною. – Треба на нього глянути.

Напруживши м’язи, я чекав.

Тьмяне полум’я сірника освітило крупні риси Джо з поламаним носом та приплюснутими вухами. Він скидався на борця. Мав морду, яка може примаритися після ситної вечері з величезним омаром. Він став переді мною на коліна й обмацав своїми залізними пальцями мені щелепу. Я не став чекати далі. Піднявши коліна і перевернувшись на бік, я вдарив його ногами, поціливши в груди. Це було наче копнути цегляну стіну. З вигуком гніву чи здивування він відхилився назад. Я перевернувся на живіт і став навколішки. Ще одна масивна постать наблизилася до мене. Той тип підстрибнув у повітря і приземлився, цілячи мені черевиком у голову – прийом старий та видовищний: наскок начебто простий та узятий з боротьби, але його нелегко виконати. У мене була лише частка секунди, щоб вивернутися. Втім, це мені вдалося, і я виконав чудовий панч, поціливши нападникові в голову, і тип із глухим звуком повалився на м’який ґрунт поруч зі мною. Його череп, певно, був зроблений з каменю, бо я відчув вібрацію у зап’ясті – неначе мені рукою пробіг струм.

Тепер я уже був на ногах. Третій громило саме кинувся до мене. Його удар прийшовся мені в плече, змусивши розвернутися. Я відновив рівновагу і щосили влупив нападника ногою в ліве око. Не став чекати, що буде далі, а крутнувся і чимдуж побіг густою травою.

Пустище було пласке, мов тарілка, і, здається, простягалося на милі. Крім нечисленних кущів та поодиноких дерев тут не було жодного укриття: сховатися ніде. Скидалося на те, що мій єдиний шанс урятуватися – лише бігти, і то чимдуж. Розсікаючи плечима повітря, я мчав через траву, сподіваючись лише на те, що я в кращій фізичній формі, ніж ті троє.

За спиною в мене лунали люті вигуки та лайка, потому все стихло. Я біг доти, доки не почув звук двигуна, і озирнувся.

Нападники не мали наміру гнатися за мною, а вибрали легший шлях. Вони переслідували мене на авто.

Хоча трава на пустищі була доволі висока, по ній все ж можна було проїхати. Уже за кілька хвилин я зрозумів, що вони ось-ось наздоженуть мене. Сповільнив рух, але продовжував бігти – я не хотів захекатися, коли вони врешті порівняються зі мною, але й не готовий був вступити з ними врукопашну до того, як уповні відновлю дихання. Майбутнє моє було далеко не безхмарним. Можливо, вони мене і не вб’ють, але покалічать добряче. Я подумав про Бредлі – про те, як він чекатиме на звіт цих головорізів, і про те, що вони зі мною можуть зробити, – і подумки матюкався.

Машина була тепер лише за кілька ярдів від мене. Джо з Тедом стояли на підніжках, тримаючись за дверцята. Щойно авто порівнялось зі мною, вони сплигнули на землю і рушили до мене. Я ухилився від Джо і побіг у протилежному напрямку. Тед рвонув за мною. Я сповільнив рух, вичекав, поки він наблизиться, а тоді різко впав навколішки. Тед перечепився через мене і полетів головою в траву. Допоки до нас добіг Джо, я вже знову був на ногах, але цього разу Берт на машині зробив вправний маневр, і я опинився затиснутий між машиною та Джо. Я розвернувся і почекав на Джо, котрий, розмахуючи руками та матюкаючись, знову біг на мене. Я прослизнув у нього під рукою і сильно вдарив у ніс, від чого Джо аж заточився. Однак я не міг вічно ухилятися від ударів. Врешті-решт вони мене таки спіймають, і тоді я буду такий вимучений, що вони зможуть зробити зі мною все, що захочуть. За кілька ярдів від мене височіло дерево. Це все й вирішило. Я ухилився від Берта, котрий, шкутильгаючи, трюхикав до мене, підбіг до дерева і притулився до нього спиною.

Я мав достатньо часу, щоби роззирнутися довкола. Поблизу не було жодної будівлі. Не мелькали й вогні машин, що свідчило б про близькість автомобільного шосе. Місцина була не менш похмура й усамітнена, ніж гори Вельсу.

Троє бандитів розподілилися, рушили вперед і зупинилися переді мною.

Приглядаючись до них, я подумав, що навіть приречений на смерть гладіатор був щасливішою людиною. Я стиснув кулаки, щоб показати їм, що вони не візьмуть мене просто так, і став чекати.

Берт і Тед стали обабіч мене. Джо розмістився по центру.

– Ну, друзяко, – сказав, наближаючись, Джо, – маємо намір віддубасити тебе як слід, а тоді ти злиняєш з цієї країни, зрозумів? Якщо ж ти цього не зробиш, ми знову знайдемо тебе і наново віддубасимо. Тож лупитимемо тебе доти, доки ти звідси не звалиш, затямив?

– Зрозуміло, – озвавсь я, пильно придивляючись до них. – Але не ображайтеся на мене, хлопці, якщо я трохи вас покалічу. Зазвичай я не борюся з хлопцями слабшими за себе та не своєї вагової категорії. Це суперечить моїм принципам.

Джо мало не покотився зі сміху.

– Ну й комедія! – ледь видушив він. – Ми знаємо, як потурбуватися про себе, друзяко! Покалічать якраз тебе.

У мене виникло неприємне передчуття, що все саме так і буде.

– Оброби його як слід, Джо, – попросив Тед. – А коли втомишся, за нього візьмусь я.

– Боюся, тобі мало що лишиться, коли я закінчу, – озвався Джо, стискаючи кулаки.

– Я не дуже перебірливий, – зронив Тед. – І можу працювати з будь-чим.

Увібравши плечі та опустивши голову, з вискаленими зубами, Джо посунув уперед. Він був не більш привабливий, ніж горила, але вдвічі небезпечніший. Я чекав на нього в тіні дерева, задоволений хоч би тим, що місяць світить у мене за спиною.

Він підходив усе ближче, і ноги його шурхотіли в траві, розсікаючи повітря. Видно було, що він не надто впевнений у мені й не знає, чи справді я здатний його покалічити. Він не мав наміру ризикувати.

– Ну ж бо – рухайся! Не хочу валандатись тут із ним усю ніч, – нетерпляче гукнув Тед, – хочу додому, навіть якщо ти цього не хочеш.

– Не квап його, – сказав я, зненацька махнувши руками і зробивши крок назустріч Джо. Той вилаявся і відступив, а тоді сіпнувся до мене, виставивши вперед лівий кулак, аби мене втихомирити. Вправним панчем я влупив йому межи ребра, а правицею поцілив у щелепу. Він крякнув і подався назад, потому знову посунув на мене. Його сильний удар лівою зачепив мені вухо. Тоді я правою поцілив йому в шию, від чого його збило з ніг, і він розпростерся горілиць у траві.

Я подув собі на кісточки пальців і відступив до дерева, дивлячись на Теда.

– Тепер твоя черга, синку, – сказав я. – Я буду до всіх вас однаковий – жодної поблажки і жодних мазунчиків.

Тед і Берт вирячилися на Джо, тоді разом кинулися до мене.

Я зрадів, що одного з бандитів уже відключив, а тоді влупив Берта в ніс, проте отримав від Теда сильний удар у голову, від чого в мене аж зуби клацнули. Берт із гарчанням кинувся до мене, і його важкі кулаки з глухим звуком поцілили мені в груди. Він був іще той боксер. Я почувався так, наче на мене завалився міст Тауер. Я відштовхнув його від себе, прицілився і наніс кілька ударів лівою в його пласку, відразливу пику. Наблизився Тед і влучив у мене правим, а потім лівим кулаком. Раптом у моїй голові неначе щось вибухнуло, і я знепритомнів.

Прийшов до тями майже відразу і зрозумів, що лежу на траві й хтось дуже боляче копає мені в ребра. Я перекотився, намагаючись звестися на ноги, але черговий удар змусив мене знерухоміти.

Я чув, як волає Джо:

– Пустіть мене до нього!

Я встиг помітити, як він кинувся до мене, високо підстрибнувши в повітрі. Я ухитрився відкотитись убік і схопити його за ноги. Він намагався вирватись, але я тримав міцно. Схопив його праву ступню, різко смикнув її і влігся на неї усією вагою свого тіла. Із задоволенням почув, як хруснула кістка і Джо заревів від болю. Тоді його рука схопила мене за волосся, і сталевий кулак поцілив мені у щелепу. Я відчув, що злетів у повітря, а потім із глухим звуком приземлився у траву. Це мало не вибило з мене дух.

Я неабияк розлютився та спробував було звестися на ноги, але відчув, що не маю сили це зробити. Звівся навколішки. Чиєсь важке тіло звалилося на мене, і я знерухомів. Хоча я й знав, що буде далі, але не міг запобігти цьому і захистити себе.

Двоє негідників методично обробляли мене. Один силоміць поставив мене на ноги, а інший лупив мене в обличчя та груди. Вони використовували мене як боксерську грушу. Коли один із них утомився, мною зайнявся інший. Здається, так тривало нескінченно довго. Мені нічого не залишалося, як витримати це все. І я витримав.

Нарешті вони скінчили і полишили мене у траві. Пелена застеляла мені очі, побите тіло перетворилося на м’яку, безвільну масу. Нечітко я міг бачити місяць угорі, а звуки долинали до мене наче крізь вату. Я все ще був розлючений, і за кілька хвилин мені якось вдалося звестися на ноги. Похитнувшись, як п’яний, я знову повалився у траву. Рукою намацав величенький камінь. Це дало мені новий стимул. Зіп’явшись на коліна, я вхопив камінь і, відчуваючи, як його нерівності впиваються мені в долоню, роззирнуся довкола, щоб побачити злочинну трійцю. Вони сиділи у траві за кілька ярдів від мене.

Тед і Берт надавали першу допомогу зламаній щиколотці Джо. Приємно було чути, як той матюкається, коли приятелі загрубілими пальцями намагалися обмацати набухлу ступню.

Мені якось вдалося звестися на ноги. Хитаючись, я побрів до них. Це зайняло чимало часу – я брів, немовби долаючи сильний зустрічний вітер. Тед почув мене, коли я вже був за кілька кроків від них, й обернувся.

– Ні, ви тільки-но погляньте! – вигукнув він. – Присягаюся, цього разу я розтрощу собі кулаки об його огидну пику!

Я відчув, що не в стані йти далі, тому терпляче чекав, поки Тед підійде. Він ліниво посунув до мене, виставивши правий кулак. Берт і Джо повернули голови, спостерігаючи за виставою. Берт криво посміхався, Джо щось ричав.

Тед став переді мною.

– Ну що ж, друже, – сказав він. – Я готовий продемонструвати, як відправив малого Ерні у нокдаун у першому ж раунді. Я буду не я, якщо від того голова тобі не злетить з плечей!

Я зібрався з силами і метнув камінь йому в обличчя, саме коли він наставляв кулак.

Камінь пройшов за кілька дюймів від його правого ока і розпанахав йому вилицю до самої кістки.

Він завив од болю, зробив крок назад і, захитавшись, повалився у траву. Кров фонтаном бризнула з розбитої щоки.

Це було все, що я міг зробити. Я покалічив ногу Джо, а шрам залишиться Тедові на все життя. Шкода, що я нічого не зміг зробити для Берта, але я просто більше не міг триматися на ногах. Я похитнувся вперед і почув жахливу лайку Берта, котрий рвонув до мене.

Покірно прийняв від нього важкий удар у щелепу і вирубався остаточно.

Розділ XV

Я почув голос Крістал.

– Вам може видатися дивним, що я вийшла заміж за таку руїну, але він не завжди був таким. Коли ми з ним познайомилися, це був неабиякий красень.

Я розплющив очі, виявив, що мало що бачу, і втупився у стелю. Аромат квітів у кімнаті змішувався із запахом ліків. Я почувався так, наче мене переїхали котком, але лежати в ліжку було приємно.

Жіночий голос сказав:

– Ви можете побути з ним, але недовго, місіс Гармас. Тепер він щомиті може опритомніти, але, прошу вас, не хвилюйте його.

Крістал безтурботно озвалася:

– О, ми давно з ним одружені, й, на жаль, тепер він не так легко збуджується, коли бачить мене.

Двері зачинились, і в поле зору мені потрапила Крістал – у премилій картатій білій сукні та білому тюрбані на голові. Вона присунула стілець до ліжка й кинула сумочку на нічний столик. Я простягнув руку та вщипнув її за лікоть. Вона злякано скрикнула й відскочила.

– Я прийшов до тями.

– Любий, ти так мене налякав! – вигукнула вона, удавано погладжуючи місце, за яке я її вщипнув. – Тобі не слід цього робити. Це так грубо. – Вона взяла мою руку, погладила її і глянула на мене закоханими очима. – Я так непокоїлася за тебе, любий! Навіть не уявляєш – я мало не збожеволіла!

– Тоді б ми обоє були божевільними, – сказав я, потискаючи їй руку. – Бо я також ненормальний.

– О, Стіве, здається, я кохаю тебе! – сказала вона, опускаючись переді мною на коліна і тручись щокою об мою руку. – Що сталося з твоїм обличчям?

Вона мало не плакала.

Я поворушився на ліжку, скривився від болю, який пронизав мене з голови до п’ят, і оглянув кімнату. Це була, очевидно, окрема палата в лікарні. Зі стогоном відрази я відкинувсь у ліжку.

– Як я тут опинився? І як ти мене знайшла?

– Тобі не можна хвилюватися, любий! – сказала вона, поправляючи мені подушку. – Якийсь добросердий чоловік зателефонував мені. Він побачив тебе на вімблдонському пустищі та знайшов мій номер у твоєму портмоне, зателефонував мені та викликав санітарну машину – і ось ти тут. Ну ж бо, Стіве, розкажи мені, що трапилося? Хто тебе так?

Я обережно обмацав своє обличчя й перекосився від болю.

– Це була бійка. Якісь негідники напали на мене – і ось результат.

– Але чому вони на тебе напали? – із широко розплющеними очима допитувалася Крістал. – Ти такий чемний хлопчик! Чи, може, ти сказав їм щось, що їх розлютило?

– Гадаю, що так, – відповів я, вирішивши не засмучувати Крістал інформацією, що за всім цим стоїть Бредлі. – А що то за вигадка про «місіс Гармас»?

Вона збентежилася.

– О Боже, то ти мене чув? Це був єдиний спосіб пройти сюди. Ти ж не розгнівався, правда ж, дорогесенький? Адже ми завжди можемо розлучитися, щойно тобі стане краще, чи не так?

Я поплескав її по руці, намагаючись посміхнутися, але м’язи обличчя були мені непідвладні.

– Усе гаразд, – заспокоїв я дівчину. – Якби я був із тих, хто одружується, то кращої дружини годі було б і шукати... Якби я був із тих, хто одружується.

Вона розчаровано кивнула.

– Саме це мене й добиває – що ти не з тих, хто одружується. Але, можливо, ти ще зі мною й поберешся!

– Не будь такою корисливою, – поквапно сказав я. – Скажи-но мені, як довго я тут валяюся?

– Два дні.

Я порухав руками-ногами. Якщо не брати до уваги різкого нападу болю, то з ними було все гаразд.

– Не маю наміру залишатися тут довше. Мені треба звідси піти.

– Ти цього не зробиш, – твердо сказала Крістал. – І мови не може бути про те, щоб ти полишив лікарню, допоки тобі не стане краще.

– Ну що ж, гаразд, – погодився я. – А поки поговоримо про дещо інше. Чи в поліції вже знають про мене?

– Боюся, що так, – кивнула вона. – Лікарня повідомила про те, що сталося. З моменту твого прибуття біля твого ліжка постійно чергує кремезний поліцейський. Я ледь умовила його вийти на кілька хвилин. Зараз він за дверима.

– Гадаю, він хоче отримати свідчення, – сказав я. – Тоді краще запроси його сюди. Ми ж не можемо змушувати представників закону чекати, чи не так?

Вона знітилася.

– Він мене трохи бентежить – боюся, він не вірить, що ми одружені.

– Це лише доводить, що він хороший полісмен, але я переконаю його. Скажи йому, нехай заходить, сонечко, а сама залишайся неподалік – ти на мене добре впливаєш.

– Справді? – Її обличчя прояснилося. – Я така рада! А то вже почала було думати, що погано на тебе впливаю.

Вона нахилилась і ніжно мене поцілувала. Я підбадьорливо поплескав її по спині.

– Тож поклич полісмена, золотко, бо я затягну тебе у ліжко!

– Тобі не доведеться мене туди тягнути, – пообіцяла вона, прямуючи до дверей.

Я почув чоловічі голоси, потому з’явився Коррідан, за яким зі зляканим виглядом бігла Крістал.

– Я його не запрошувала, – повідомила вона, – він стояв поруч із тим, другим.

Коррідан підійшов ближче і придивився до мене. Дурнувата посмішка освітила його похмуре обличчя. Уперше в житті я бачив його таким задоволеним.

– Ну що ж, – сказав він, потираючи руки. – Гарненько ж вони вас обробили, чи не так?

Я сердито глянув на нього.

– Чого вам треба? – роздратовано мовив я. – Ви – останній, кого я хотів би тут бачити.

Він підсунув стілець ближче, всівся і вже приязніше глянув на мене.

– Я почув новину і не міг стриматися, аби не позловтішатися. Ви стільки разів з’являлися на моєму шляху, коли в мене були неприємності, що тепер настала моя черга, – він так і випромінював щастя та радість. – А хто ця юна леді?

Крістал робила якісь відчайдушні знаки у нього за спиною, але я вдавав, що не розумію її.

– Моя кузина у другому коліні, – пояснив я, – а може, у третьому. Я так і не спромігся дослідити, в якому. Крістал, люба, цей привабливий телепень – інспектор Коррідан. Він працює у Скотленд-Ярді... Ну, ти знаєш, що це означає!

З Коррідана злетіла радісна посмішка.

– Минулого разу я бачив її у вашому номері готелю «Савой», – їдко сказав він. – Тоді вона була донькою коридорного.

– Але вона все ж таки може бути моєю кузиною в другому чи третьому коліні, чи не так? – перепитав я і підбадьорливо посміхнувся геть спантеличеній Крістал. – Не бійся інспектора! Без перуки та фальшивих зубів це доволі милий стариган.

З Коррідана остаточно злетіла його радісна посмішка, і він холодно глянув на мене.

– Ви занадто далеко зайшли у своїх жартах, – різко сказав він.

– Не зліться, друже, – примирливо відповів я. – Я не в тому стані, щоб на мене ображатися.

Крістал сіла поодалік від нас, удавано скромно склавши руки на колінах.

Коррідан нахилився до мене.

– Облишмо ці дурниці, – сказав. – То хто вас так обробив?

– Я пожартував з одним карликом, і він розгнівався, – зітхнув я і прикрив очі.

Крістал хихикнула та закашлялася, начебто прочищаючи горло. Коррідан розлютився.

– Послухайте-но, Гармасе, так не піде. Ви наробили багато дурниць, і ми хочемо знати, що за цим усім криється.

– Я ж вам і кажу. Принаймні така моя версія, і я маю намір триматися її і надалі. Я ні на що не скаржуся й оплачу всі лікарняні витрати. Тож не розумію, чому цілий апарат шпиків має товктися тут і випитувати, що і як.

Коррідан важко дихав, вовтузячись на стільці.

– На вас напали, – пояснив він. – А це вже справа поліції. І ваш обов’язок подати заяву.

– Я рішуче не налаштований підкидати поліції роботу. Я сунув носа в чужі справи і сповна отримав за це. Це моє особисте діло, і я не хочу вплутувати сюди поліцію. Тож забудьмо про це!

Коррідан якусь мить уважно мене вивчав, тоді здвигнув плечима.

– Гаразд. Якщо ви страждаєте від комплексу вовка-одинака, то тут уже нічого не вдієш. І якщо не маєте наміру подавати заяву, то я вмиваю руки. – Він підвівся, відсунувши стілець. – Гадаю, я попереджав вас, щоб ви не лізли в чужі справи, чи не так? Здається, хтось іще намагається втовкмачити вам те саме. Але якщо це якось пов’язано зі справою про вбивство Медж Кеннітт, то ви зобов’язані повідомити мені, хто це зробив, або понести відповідальність за приховування фактів.

– Згодний понести відповідальність, – легковажно відповів я.

Коррідан хмикнув.

– Це має якийсь стосунок до вбивства Кеннітт?

– Не знаю. Бандити, які мене гамселили, не відрекомендувалися.

– Отож, це були бандити?

– Саме так. Звісно ж, я пожартував про карлика. Ви ж мене знаєте – я й сам не слабак, і, щоб мене побити, карлика замало. Ті хлопці були здоровенні – вдвічі міцніші за Джо Луїса[22]22
  Джозеф (Джо) Луїс (1914-1981) – легендарний американський боксер-професіонал, чемпіон світу в суперважкій вазі, вважається найвидатнішим панчером усіх часів.


[Закрыть]. Добра дюжина негідників накинулась на мене, і я витримував їхній натиск упродовж кількох годин. Ну й дав же я їм чосу! Принаймні восьмеро з них благало мене про помилування, ще четверо активно нападали, і я гідно тримав оборону. Оборона Сталінграда була ніщо супротив...

Тут я замовк, бо Коррідан, кинувши на мене нищівний погляд, швидко вийшов із палати.

Крістал підбігла до мене.

– Тобі не слід було його так дратувати, – злякано сказала вона. – В тебе можуть бути неприємності.

Я простягнув руку і всадовив її біля себе.

– Нехай це тебе не турбує, моя солоденька. Той хлопчина достатньо сумирний, хоча й мовчазний.

– Мені він не сподобався, – промовила Крістал, схиляючи голівку мені на плече. Було боляче, але дуже приємно. – Мені не сподобалося, як він на мене дивився.

– А як він на тебе дивився?

– Про це дівчина може розказати лише своїй матері, – манірно пояснила вона.

За кілька хвилин з’явилась медсестра. Крістал почула, що вона йде, і відійшла до вікна, намагаючись виглядати невимушено, але це їй не дуже вдалося. Медсестра помацала мені пульс, обробила чимось синці й наказала спати.

Досить дивно, але мені не знадобилось жодних наказів, бо я тут же вирубавсь і проспав аж до смеркання. Почуваючись краще, виліз із ліжка, на дерев’яних ногах підійшов до дзеркала на стіні й зі змішаними почуттями роздивився себе.

Без сумніву, виглядав я значно гірше, ніж почувався. Обидва ока підбиті, кінчик носа червоний і розпухлий, на вилицях красувалися два багряні синці, праве вухо набрякло, руки й груди чорні від синців. Троє негідників, без сумніву, гарно попрацювали зі мною.

Я повернувсь у ліжко, витягнувся на ньому і вирішив, що поки ще не готовий шукати нових пригод на свою голову. За день-два вже матиму сили зустрітися з Бредлі. Хотів здивувати того паскудника.

Почув кроки, а потім і стукіт у двері.

– Заходьте! – гукнув я з надією, піднімаючись на ліжку.

Двері відчинилися, й увійшов сумний чолов’яга. Я зирнув на нього, не вірячи власним очам. Це був Генрі Литтлджонс.

– Боже ж ти мій! – вигукнув я, сідаючи на ліжку. – Що привело вас сюди?

– Доброго вечора, містере Гармасе! – меланхолійно озвався він. Роззирнувся довкола, шукаючи, куди б то прилаштувати свій капелюх-котелок, поклав його врешті на комод і підійшов ближче.

– Мені справді шкода застати вас у такому жалюгідному стані, – провадив він далі, очевидно, уражений моїм зовнішнім виглядом. – Сподіваюся, ви швидко одужаєте!

– Облишмо ці дурниці! – нетерпляче сказав я. – Зі мною все гаразд. Присядьте-но і почувайтесь, як удома. А я гадав, що ви в Лейкемі.

– Я там і був, сер, – підтвердив він, присуваючи стілець до мене і всідаючись. Він підтягнув штани, щоб ті не брижилися на колінах, і неспокійно засовав ногами. – Принаймні до сьогоднішнього обіду я там був.

Я бачив, що йому не по собі, а тому запропонував закурити.

– Ні, дякую, сер! – відмовився він, хитнувши головою. – Я не палю.

Дивився на мене сумними очима, жуючи кінчики вусів.

– У вас щось для мене є? – запитав я, гадаючи, чого він сюди заявився.

– Не зовсім, сер, – відповів він, барабанячи собі по колінах. – Гадаю, містер Меррівезер вам іще нічого не говорив?

– Ні, нічого, – озвавсь я, спантеличений. – Щось сталося?

Литтлджонс сором’язливо поправив своє сивіюче волосся.

– Річ у тім, сер, що містер Меррівезер відсторонив мене від вашої справи.

– Оце так! – вигукнув я, різко випрямившись на ліжку і тут же пошкодувавши про це. – Але чому?

– Бачте, сер, містер Меррівезер завжди уважав, що ця справа не вписується в рамки наших звичних розслідувань, – пояснив Литтлджонс. – Фінансовий бік справи зацікавив чи, можна навіть сказати, спокусив його, але після того, як йому погрожували... Словом, він уважає, що подальше розслідування є недоцільним.

Я нашорошив вуха.

– Погрожували?

Литтлджонс поважно кивнув.

– Учора вранці його навідали двоє. Це були кремезні хлопці, вони чітко дали зрозуміти, що якщо він негайно не припинить співпрацю з вами, то вони «зроблять із нього фарш» – боюся, що саме так вони і сказали.

Насупившись, я запалив сигарету.

Здається, Бредлі грає по-великому.

– Ви хочете сказати, що Меррівезер дозволив якимось двом типам себе залякати?

– То були винятково брутальні типи, – поквапно пояснив Литтлджонс, неначе вибачаючись за брак відваги у Меррівезера. – Вони розтрощили йому стіл, сказали, що відгамселили вас, і пригрозили те саме зробити і з ним. Він не такий уже й молодий, до того ж мусить дбати про дружину. Не можу сказати, що я засуджую його за це, і гадаю, сер, що й ви його зрозумієте.

Він промовив усе так урочисто, що я не витримав і розреготався.

– Гаразд, – сказав я, відкинувшись на подушку і вишкірившись. – Закладаюся, що вони випустили останню пару з того бідолашного старого потухлого гейзера. І зовсім не виню його за це. Вони і з мене мало не випустили дух. – Раптом я глянув на нього спантеличено. – Але ж ви не для того прийшли, щоб повідомити мені це? Який стосунок це має до вас?

Литтлджонс потягнув себе за вуса.

– Мені дуже шкода, що мене відсторонили від цієї справи, сер, – сказав він. – Справді шкода. Бачте, сер, я люблю небезпеку. Не повірите, але я завжди мріяв стати детективом – іще коли був хлопчиком. І досі я був дуже розчарований своєю роботою. У містера Меррівезера не так уже й багато цікавих справ. Зазвичай усі справи, якими ми займаємося, стосуються розлучення. Самі розумієте, не надто приємна робота – та ще й дуже нудна, я би сказав. Мене верне від шпигування за подружніми парами. Але я мушу виконувати цю роботу, бо не стаю молодшим, а з роботою зараз важко. Гадаю, я достатньо ясно висловився, сер. Сподіваюся, ви вибачите мені, що я забрав у вас стільки часу. Тож я хотів би вам запропонувати... – він помовчав, вочевидь зніяковілий. – Якщо ви пробачите мою безцеремонність, то я би хотів запропонувати вам свою подальшу участь у справі. Я міг би працювати навіть за меншу винагороду, а містер Меррівезер зараз нічого не може мені запропонувати. Він платить лише тоді, коли я працюю на нього. Тож я й надумав запропонувати свої послуги вам і гадаю, що нічого поганого в цьому немає.

Я витріщився на нього.

– Але ж, послухайте: якщо вони погрожують Меррівезеру, то це стосується і вас!

– Мене погрозами не залякаєш, – спокійно озвався він. – Запевняю вас – такими методами мене від справи не усунеш. Якщо ви все ще потребуєте моїх послуг, то я готовий до співпраці.

Я приязно йому посміхнувся, раптом відчувши до нього непереборну симпатію.

– Звісно ж – продовжуйте ваше розслідування! Чи попередні умови вас влаштовують?

Він глипнув на мене і, затинаючись, промовив:

– Т-так, звісно, містере Гармасе, але вони і так були надто щедрі, тож я готовий...

– Тепер ви отримаєте те, що мав би отримати Мерріверзер – і покінчімо з цим! – твердо сказав я. – Але не припускайтеся помилок: вам слід буде відпрацювати свої гроші. Я ще багато чого не розповів вашому босу, тож маю намір зараз викласти усе вам, і вже тоді вирішуйте, займатися цією справою чи ні.

– Дякую, сер! – озвався нишпорка, й обличчя його просвітліло. – Але спочатку я вам також дещо повідомлю. Я бачив молоду рудоволосу леді. Вона виходила минулої ночі з котеджу. По неї приїхав чорно-жовтий «бентлі». Я чітко її бачив. Вона сіла в авто, яке поїхало у напрямку Лондона; на жаль, я не встиг поїхати за ними.

– Гаразд, – сказав я, – можливо, вона просто вирішила прокататися у Лондон. Поспостерігайте за тим котеджем ще деякий час. А тепер послухайте, що я вам розкажу.

І я розповів йому все – не оминаючи убивства Медж Кеннітт та нападу на мене. Оповів про Джейкобі та його дружину Сельму і про появу Джуліуса Коула в клубі.

– Здається, це все, – завершив я. – Ці хлопці – небезпечні бандити. Вам слід бути вкрай обережним.

Скидалося на те, що він мене навіть не слухав.

– Я радий, сер, що ви довірилися мені, – сказав Литтлджонс, підводячись. – Гадаю, за день-два я вже матиму, що вам доповісти. Поки що не хочу це обговорювати, але дещо з того, що ви сказали, може дати мені зачіпку, яку я шукав. Зв’яжуся з вами зовсім скоро.

– Агов! – гукнув я, коли він, узявши свого капелюха, попрямував до дверей. – А що там із Джуліусом Коулом? Приїхав він у Лейкем?

– Він прибув туди три дні тому і зупинився у місіс Брембі, – озвався Литтлджонс, відчиняючи двері. – За день-два в мене вже будуть для вас новини.

І він вийшов, не дочекавшись, доки я ще раз попрошу його бути обережним.