Текст книги "Балакучий згорток"

Автор книги: Джеральд Даррелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 11 страниц)

Розділ II
Поїзд до країни Міфології

– Отже, – почав Папуга, – це було того року, коли Генджіст Ганнібал Джанкетберрі завершив свою чародійську освіту. Він був сьомим сином сьомого сина сьомого сина, тож нема нічого надприродного в тому, що саме він був першим серед студентів, пройшов навчальний курс із найкращими успіхами та отримав серед інших відзнак Орден Мерліна.

– Це що, найвища нагорода? – спитала Пенелопа.

– Цей орден засвідчує, що його власник майже такий самий майстерний чарівник, як і Мерлін, а Мерлін був незрівнянний. Отже, коли Генджіст Ганнібал закінчив Університет Магії з відзнакою і нагородами (серед яких були три книги, про які я вже згадував, шпилястий капелюх і чарівна паличка), його старий вчитель вблагав його вибрати спеціалізацію і зробити на цьому ім’я. На той час країна кишіла нікудишніми чародіями, всі вони мурмотіли одні й ті самі старі заклинання, і вчитель Генджіста Ганнібала розумів, що, володіючи таким рідкісним талантом, його учень може досягти вершин. І після деяких роздумів Генджіст вирішив вичаровувати міфічних істот, бо в ті часи ще ніхто цього не робив.

– Які це – міфічні істоти? – прошепотіла Пенелопа Саймонові на вушко.

– Нереальні, уявні – наприклад, морський дракон, – прошепотів Саймон у відповідь.

– Невдовзі, – вів далі Папуга, – коли хтось хотів знати, скільки пальців на ногах у дракона чи якої довжини волосся в русалки, то кожен, не вагаючись, звертався до Генджіста Ганнібала Джанкетберрі, бо він був найвищим авторитетом у цій галузі. Щиро кажучи, саме він підготував левову частку інформації для Історії Чотириногих Бестій Топселла, але Топселл не віддав йому належного. Професійні ревнощі – ось головна причина, – Папуга зробив паузу, заліз під крило і витяг звідти мініатюрну золоту табакерку, вдихнув дрібку тютюну та немилосердно чхнув у свою картату носову хустинку.

– Я ж казала, що без плаща ти застудишся, – сердито буркнула Дульчібелла. – Чому ти не прислухаєшся до здорового глузду?

Папуга не звертав на неї уваги.

– Однак за кілька років, – провадив він, – Генджіст Ганнібал несподівано знайшов свій успіх у своїй поразці, якщо можна так висловитися. Він побачив, що люди більше не приходять до нього, щоб побачити ріг єдинорога чи пляшечку з попелом фенікса у світлі блискавки. І за нетривалий час дійшов висновку: це означає, що люди перестали вірити.

Папуга замовк і подивився на дітей пильним, суворим поглядом.

– Я не розумію, – зізнався Саймон і насупився. – По-перше, якщо це були міфічні створіння, то вони не могли існувати насправді.

– Дурненький хлопчику, – відказав на це Папуга, – вони існують, коли люди в них вірять.

– Я не розумію, яким чином щось або хтось може існувати тільки тому, що ти в це віриш, – уперто стояв на своєму Саймон.

– Не тільки ти, але й безліч інших людей цього не розуміє, – сказав Папуга. – Але подумай тільки: колись ніхто не вірив у паровий двигун або у пароплав, атож? Тому їх і не було, але згодом багато людей повірили в існування парового двигуна і пароплава – і тоді… р-р-раз!

– Загуркотіло, – озвалася Дульчібелла.

– Невдовзі парових двигунів і пароплавів стало так багато, що вони вже почали заважати нам пересуватися. Схоже відбувалося і з міфічними істотами: поки люди в них вірили, їх було багато, але щойно люди почали втрачати віру, тоді раптом… р-р-аз! – і їхня популяція зникла.

– Я вже чула два удари грому! – скрикнула Дульчібелла. – Може, зайдеш усередину чи так і стирчатимеш під блискавками?

– Ой, замовкни вже! – роздратовано кинув Папуга. – Може, ти б узяла та й щось собі сплела?

– Що-що? – перепитала Дульчібелла.

– Нічого! – сказав Папуга.

– Я сплету запинало! – промовила вона. – Я завжди хотіла мати запинало!

– Невдовзі справи геть зіпсувалися, – продовжив Папуга, – і Генджіст Ганнібал мало не збожеволів: єдинорогів залишилося всього чотири пари, морських драконів не можна було відшукати ні за які гроші – це жахливо! І все тому, що в них уже ніхто не вірив.

– І як же пан Джанкетберрі зарадив цьому? – зацікавлено спитала Пенелопа.

Папуга обережно озирнувся, щоб переконатися, чи їх ніхто не підслуховує, і таємниче підніс крило до дзьоба:

– Він заснував країну та назвав її Міфологією… – хрипкувато прошепотів Папуга.

– І де ж вона? – поцікавилася Пенелопа.

– І як усе вирішилося? – запитав Пітер.

– Чекайте, чекайте, – сказав Папуга, – всьому свій час!

– Ти часом не бачив мого зразка для плетіння запинала? Га? – гукнула Дульчібелла.

– Ні! – люто відповів Папуга. – Не бачив!!! – він пройшовся вгору і вниз по ґратах клітки, заклавши крила за спину, і зупинився.

– Що ж, Генджіст Ганнібал знайшов свою Міфологію зовсім випадково: він ходив собі пагорбами і дійшов до якогось провалля. Спустився туди просто заради цікавості й побачив велетенську печеру під землею, з величезним підземним морем, поцяткованим багатьма острівцями. І тут він зрозумів: це саме те, що він шукав. Зрештою, світ скоро стане такий маловірний і такий перенаселений, що не залишиться місця під дахом навіть для справжніх тварин. То що вже казати про міфічних істот. Тож Генджіст Ганнібал став володарем цих печер і за допомогою кількох могутніх заклять облаштував свою країну і зробив її придатною для життя – навіть дуже зручною. Тоді всі міфічні істоти, що збереглися на той час, спустилися в печеру, і кожен отримав свій острів або клаптик моря, всі стали щасливіші – ось бачите, поки ми вірили одне в одного, ми були в безпеці, – Папуга замовк, витер сльози і гучно висякав свого дзьоба.

– Я ж тобі казала, що ти застудишся! – крикнула Дульчібелла. – Ти чуєш мене, чи ні? О Боже!

– Наш Уряд, якщо його можна так назвати, – правив своєї Папуга, – складався із Трьох Головних Книг (пам’ятаєте, вони вміли розмовляти) та Генджіста Ганнібала Джанкетберрі – й це був дуже справедливий, чесний і добрий Уряд. Як я вже казав, мене призначили Хранителем Слів, і моя робота полягала, між іншим, і в тому, щоб кожні сто років виходити в реальний світ, а потім звітувати про те, що там діється. Отже, ми з Дульчібеллою саме зупинилися в мого двоюрідного брата, що живе в Індії. Він знається з Махараджею Джайпуру. Уявіть собі, він – жахливий сноб із закордонним паспортом, роллс-ройсом і всіляким таким, але він тримав мене в курсі найсвіжіших подій на Далекому Сході. Як би там не було, ми повернулися з цієї подорожі, та як ви думаєте, що ми застали?

Діти мовчали, затамувавши подих.

– Ми застали, – сказав Папуга таємничим, поважним і похмурим голосом, – ось що: повстання василісків; і це ще не все – повстанці викрали наші Три Головні Книги Уряду. Ви можете уявити щось жахливіше, мерзотніше і страшніше?

– Ні! – заворожено видихнули діти, бо з дзьоба Папуги це прозвучало, як звістка про кінець світу.

– Я теж, – схвально сказав він.

– Але, будь ласка, – сказала Пенелопа, – перш ніж продовжувати, поясни нам, хто такі василіски?

– Так, Папуго, будь ласка! – сказали Саймон і Пітер.

– Добре! – погодився Папуга. – Що ж, мушу зізнатися, хоча ми, мешканці країни Міфології, сповідуємо принцип «живи сам і дай жити іншому», – все-таки насправді василіски ніколи мені не подобалися: галасливі, брутальні, самозакохані, марнославні – такий до певної міри їхній загальний портрет. До того ж, неохайні, вічно дихають вогнем, легковажно ставляться до всього та ще й небезпечні. А їхня зовнішність? Вельми неприваблива, як на мене. Вони завбільшки десь такі, як ви, з тулубом півня, хвостом дракона, а замість пір’я – луска. Зазвичай луска їхня буває барвиста – червона, і золота, і зелена, якщо хочете знати. На мій погляд, це надто крикливо і вульгарно.

– А навіщо вони дихають вогнем? – спитав Пітер.

– Я не знаю цього достеменно, – відповів Папуга. – Мабуть, вони просто щось таке собі придумали, але насправді це досить небезпечно, мушу вам сказати. Генджіст Ганнібал збирався збудувати для них спеціальний вогнетривкий замок – і хай би вони в ньому жили. Перше своє житло василіски спалили дощенту за двадцять чотири години по тому, як заселилися. І тепер вони мешкають у замку Г. Г., звикаючи жити в замкненому просторі, перш ніж господар переселить їх у Кришталеві Печери, й мені здається, що вони і цей дім урешті-решт спалять на попіл.

– То вони такі небезпечні, що страшно бути з ними поряд? – спитала Пенелопа.

– Ні, якщо контролювати їхню чисельність, – відповів Папуга. – Ми ніколи не допускаємо більш ніж десять дюжин одночасно в одному приміщенні.

– Але яким чином це вам вдається? – спитав Саймон.

– Це передбачено одним з наших Законів, – відповів Папуга. – Скільки має бути єдинорогів, скільки мандрейків, скільки василісків – і так далі. Ми змушені були це зробити, бо інакше ці істоти витіснили б нас. Бачте, це єдиний спосіб зберегти сталу кількість мешканців Міфології. Уявіть собі, ці василіски постійно намагаються добитися зростання своєї популяції, постійно звертаються до Г. Г. з усілякими історіями про те, що їх нема кому купати. І справді це серйозна проблема. Розумієте, василіски висиджують яйця, знесені двома Золотими Півниками. Нема мови, це тупі птахи – вони тільки й знають, що цілісінький день, день у день, сидіти і час від часу кукурікати, як дурні. Але раз на сто років кожен з них має знести яйце.

– А я думала, яйця несуть тільки кури, – зніяковіло зауважила Пенелопа.

– Кури несуть яйця, з яких вилуплюються кури, – виправив її Папуга. – А золоті півники несуть яйця, з яких вилуплюються василіски.

Ця його відповідь так заплутала Пенелопу, що вона вирішила більше ні про що не запитувати.

– Золотий півник має знести яйце з василіском лише раз у житті – і все, на цьому його роботу скінчено, – пояснював Папуга. – Тоді він зо два рази хвалькувато кукурікає і передає усе в лапи жабам.

– Жабам? – вигукнула Пенелопа, тепер уже зовсім спантеличена.

– І що жаби роблять із цим далі? – спитав Саймон.

– Висиджують яйця, що ж іще? – відповів Папуга. – Єдине, на що вони здатні, ті жаби – безмозкі, безхребетні створіння. Єдине, що вони роблять добре, – висиджують яйця з василісками. Але знаєте, якщо ви й далі збираєтесь перебивати мене так, як досі, я ніколи не закінчу цю розповідь.

– Вибач, – попросили діти з каяттям у голосі й принишкли.

– І ось, – провадив Папуга, – одного разу василіски вирішили, що коли їм вдасться забрати у свої руки Велику Книгу Чарів, то вона підкаже, як зробити так, аби золоті півники несли яйця щодня. Вони змовилися із жабами – а це, як відомо, легковажні, безглузді, піддатливі створіння, – і разом не тільки захопили золотих півників, але й викрали три Головні Книги нашої Держави. Коли ми з Дульчібеллою повернулися, нападники вже замкнули свої жертви в замку та отримували яйця з майбутніми василісками, як… ніби… ну, як…

– Як на птахофермі, – підказав Саймон.

– Точно, саме так, – підтвердив Папуга. – За останніми підрахунками, двадцять п’ять яєць. По одному щодня. Уся наша країна Міфологія скоро буде переповнена василісками, якщо ми якимось чином цьому не зарадимо, чи радше якщо я не зараджу цьому. Розумієте, десь протягом останніх двохсот років Г. Г. став дуже слабкий і неуважний і залишав щодалі більше поточних справ на мене. Але я нічого не міг вдіяти без Головних Книг. Тоді ми з Дульчібеллою надумали піти й вкласти трохи розуму в дурнуваті голови василісків, але посеред ночі нас схопили їхні поплічники, пришелепуваті, бридкі й нахабні жаби, загорнули нас у жахливий пакувальний папір та вкинули в річку. Пане Папуго! Моя кров кипить! Чекайте-чекайте, я ще дістану своїми крильми тих клятих жаб!

– А що ж з паном Джанкетберрі? – запитала Пенелопа. – Бідолашний, що з ним сталося?

– Він був у відчаї, нещасний мій друг, – сказав Папуга. – Він сидів у своїй чарівній печері й тримав на руках дракониху, а та билася в істериці. Після цього я його вже не бачив.

– Дракониху? – перепитав Пітер, який почувався трохи скуто поруч із цими незрозумілими створіннями.

– Табіта, остання з драконів, – пояснив Папуга. – Досить мила тваринка, по-своєму, але дуже непрактична. Вона дозволила василіскам забрати яйця, а коли зрозуміла, яку вчинила дурницю, то, як і слід було сподіватися, її охопила істерика. Ніякої витримки в цих драконів.

– А ти не думав, що треба повертатися якнайшвидше? – тривожно запитала Пенелопа. – Тобто поки малі василіски ще не вилупились?

– Думав! – сказав Папуга. – Але я не можу цього зробити без чужої допомоги!

– Ми допоможемо! – вигукнула Пенелопа. – Ми зробимо що завгодно, хіба ні, Пітере?.. Саймоне?

– Так! Авжеж! – відповіли хлопці. – Що завгодно, тільки скажи!

– Які ви добрі! – сказав Папуга, втираючи сльози. – Дуже-дуже добрі…

– Якщо відверто, в мене й на думці не було їхати з тобою! – пожартував Пітер. – І допомагати тобі дати доброго прочухана тим василіскам!

– Так! – підтримав Саймон. – І тим мерзенним жабам!

– Папуго, можна ми поїдемо з тобою? – запитала Пенелопа. – Я маю на увазі, що ми можемо стати тобі в пригоді.

– Мої дорогі діточки! – сказав Папуга, розчулений до краю. – Ви такі шляхетні, такі великодушні… Звичайно, ви можете поїхати з нами. Я буду дуже вдячний за допомогу.

– Добре! – казав Пітер, підстрибуючи від радості. – Все, вирішено! Тільки як ми туди доберемося?

– Поїздом, – промовив Папуга.

– Поїздом?! – повторили здивовані діти.

– Так. Спочатку була тільки стежка до нашого Входу. А згодом туди проклали залізничну колію. Вузьку: вузькоколійку, звичайно ж. Колія пролягає прямо біля нашого входу, отже, Мадам Гортензія підвезе нас просто до нашої таємниці, розумієте? Вона француженка, але з тих, кращих. Якщо відверто, сам я не згадаю дороги до Входу. Зазвичай я добираюсь туди по-іншому. Але Мадам Гортензія знає дорогу. Вона зараз на пенсії, живе у селі Дайкофта.

– Ага, я її бачила! Вона зараз у нашому селі. Тобто в селі, найближчому до нашої вілли! – дико заверещала Пенелопа. – Ти говориш про той симпатичний маленький паротяг, що стоїть на платформі біля залізничної станції? Це його ти називаєш Мадам Гортензія?

– Так, так, – зрадів Папуга. – І як там вона?

– Добре, – сказала Пенелопа. – Вона гарненька.

– Ми ніколи не показували машинам нашого Входу, – сказав Папуга. – Ненадійні вони, ці машини, але стара Мадам Гортензія – добра душа. Вона зібрана не так, як теперішні поїзди. Якщо ми виїдемо сьогодні вночі, то вона відвезе нас просто до Входу в Міфологію. А там ми вже підемо пішки – вздовж річки.

– Якщо там є річка, то чому б нам не попливти на човні? – запитав Саймон.

– Ой, якби ми його мали, то попливли б, – зітхнув Папуга.

– Але ж ми маємо! – радісно вигукнув Пітер. – У нас є човен, він тут, за цією піщаною дюною.

– Та ви жартуєте!!! – здивувався Папуга.

– Ні, – сказала Пенелопа. – Іди й переконайся сам.

Папуга злетів з вершечка золотої клітки, піднявся над піщаною дюною, виграючи на сонці всіма барвами веселки. Швидко глянув на човен і повернувся, знову вмощуючись на вершечку клітки.

– Тобі вже не можна так літати, у твоєму віці, – буркнула Дульчібелла. – Я ще раніше про це казала.

– Грандіозно! – вигукнув Папуга, трохи захеканий. – Чудово! Якраз те, що нам потрібно: складаний, та ще й такого гарного кольору. Діти, який же я радий, що ми з вами зустрілися!

– Ми теж раді! – сказала Пенелопа.

– А тепер треба розробити план, – нагадав Папуга. – Ось що я пропоную. Якби ви були такі добрі та заховали нас із Дульчібеллою (у клітці) десь побіля дороги, а опівночі повернулися, тоді б ми всі разом помандрували до села Дайкофта і попросили пані Гортензію підвезти нас до Входу в Міфологію. А звідти вже ми попливемо човном. Як вам такий досконалий план?

– Супер! – вигукнув Саймон і посміхнувся.

– Ми з Саймоном беремо на себе зброю і спорядження, – заявив Пітер.

– А Пенелопа відповідатиме за харчі та речі першої необхідності.

– О Боже, – Саймон здригнувся від несподіваної думки, – але ж скільки часу займе ця подорож?

– Кілька днів, я б сказав, – відповів Папуга. – А що?

– А як же твій тато, Пенні? – спитав Саймон. – Як йому це пояснити?

– Дуже просто, – заспокоїла його Пенелопа. – Він якось казав мені, що коли ви двоє приїдете, то ми могли б узяти намет і всі разом влаштувати собі на пляжі кемпінг на кілька днів. І тепер нам залишається тільки сказати, що ми приймаємо цю ідею та влаштовуємо кемпінг. Словом, покладіться на мене.

– Отже, вирішили. Час братися до роботи, – діловито сказав Пітер.

Діти обережно винесли клітку на пагорб і заховали в заростях мирту. Відтак вони попливли назад, до рідного берега, випустили повітря з човна і понесли його додому. Як Пенелопа й обіцяла, дядечко Генрі не заперечував проти їхнього наміру влаштувати кемпінг на пляжі.

– Зараз саме місяць уповні, – розповідала Пенелопа, – й ми зможемо провести кілька ночей там, на березі, а тобі зовсім нема чого за нас хвилюватися.

– Так, я не хвилюватимуся, – відповів дядечко Генрі. – Я у вашому віці дуже любив такі місячні ночі на пляжі. Чудові були часи! Бажаю вам гарно розважитись.

Усі троє дітей пішли до спальні хлопчиків готувати і пакувати спорядження. Саймон змайстрував три списи – тісно примотав загострені кухонні ножі до бамбукових палиць. А Пітер зробив катапульту з рогатої маслинової гілки та міцної гумки, яку йому дала Пенелопа. А ще вони взяли з собою три ліхтарики, компас і скриньку з речами першої необхідності, де зберігалися всілякі пластирі, бинти, вата і три великі коробки сірників. Папуга запевнив, що коли вони дістануться до Кришталевих Печер, оселі Г. Г., їжі буде вдосталь. Тому діти прихопили харчів стільки, щоб вистачило на одну добу, й тих, яких не треба готувати: родзинок, горіхів і шоколаду. А тоді посідали на ліжка в очікуванні півночі.

І щойно пробило північ, вони покрадьки вибралися з дому та попрямували вниз місячною стежкою, несучи з собою і зброю, і спорядження, і найважливішу річ – човен. Підійшовши до миртових кущів, де залишився Папуга, вони помітили дивне світіння, ніби від туристського багаття, а коли підкралися ближче, то побачили, що Папуга запалив дві свічки у канделябрах на клавесині і награє якусь тиху, ніжну мелодію, а Дульчібелла ледь чутно йому підспівує. Це була така зворушлива і мила сцена: відблиски свічок на ґратах золотої клітки, клавесин із палісандрового дерева, увесь цей мініатюрний інтер’єр, приємна музика та солодкий, ніжний голосок Дульчібелли – аж дітям стало шкода турбувати Папугу, хоча вони й розуміли, що це їхній обов’язок.

– Ага, ось і ви, – промовив Папуга, щойно вгледів їх, обірвав мелодію гліссанто крил зліва направо по всій клавіатурі та опустив кришку клавесина. – Ну, значить, уже час вирушати.

Діти підняли клітку (Папуга вмостився на ній згори) та рушили до села Дайкофта, розташованого за милю звідти. Минуло зовсім небагато часу, поки вони ввійшли в село і продовжили свій шлях тихими вузькими вуличками, аж поки опинилися біля маленької залізничної станції, а там, на невеличкій платформі з двома ручками – спеціально, щоб за них триматися, – застигла у всій своїй красі Мадам Гортензія, більше схожа на дуже велику яскраву іграшку, ніж на справжню машину.

– Так, це вона, – зрадів Папуга. – Здається, вона трохи поіржавіла, відколи я бачив її востаннє. Але можливо, це просто ефект місячного світла.

– Ні, жодної іржі! – заспокоїла його Пенелопа. – Вона була добре змащена і вигляд мала просто чудовий, коли я її бачила; вона гарно збереглася.

– Добре, – сказав Папуга, – тоді я піду і спробую розбудити нашу стару панну.

З цими словами він випурхнув уперед і опустився на бампер Мадам Гортензії.

– Мої вітання, Гортензіє, люба моя капустянко, вставати час, – загукав Папуга. – Розплющуй свої великі очі та рушаймо з нами!..

Прокидаючись від глибокого сну, Мадам Гортензія видала різкий пронизливий крик, від якого наляканий Папуга мало не звалився з бампера.

– Р-р-рятуйте! Р-р-рятуйте! – волала Мадам Гортензія. – Нападники знову тут!

– Тут, – сказав Папуга, – заспокойся. Бо ціле село піднімеш на ноги.

– О, Мон Дью, це ти, – промовила Мадам хрипкуватим голосом із помітним французьким акцентом. – Мон Дью, ось воно, моє життя, наповнене страхом, коли довкола самі злодії, як тоді, серед ночі.

– І як ти гадаєш, хто це був? – поцікавився Папуга. – Може, Ракета Стівенсона завітала до тебе з візитом?

– О мон Папуже, – посміхнулася Мадам Гортензія, – ти завжди жартуєш. Ти й сам добре знаєш, що така чудова машина, та ще й у такому досконалому стані, як я, привертає до себе увагу, нест-се па? Якось уночі мені вже доводилось гукати на допомогу. Тут з’явилися двоє чоловіків із Лондонського Наукового Музею, вони хотіли – як би це сказати? – викрасти мене. Але я почала кричати, кричати – і селяни мене врятували. Кажу тобі, паротяги, такі як я, не мають у житті спокою. Я ж не з тих тупих дизельних машинерій.

– Звісно, ні, – запевнив її Папуга. – Як же це? Ти, поза всілякими сумнівами, найпрекрасніший маленький паротяжик, який мені тільки доводилось бачити, і я готовий прибути на перший твій поклик, ти знаєш.

– О Папуже, – зітхнула Мадам Гортензія, – ти завжди вмієш сказати жінці щось приємне, ти такий галантний, такий приємний, мон браве Папуже.

– А тепер, – сказав Папуга, – дозволь познайомити тебе з моїми друзями, ось вони: Пітер, Саймон і Пенелопа.

Мадам Гортензія пильно оглянула дітлахів.

– Хлопці симпатичні, пристойні, – сказала вона нарешті, – особливо той, чорнявий: він схожий на мого першого машиніста. А дівчинка?…Кгм, якась сіренька… і вся голова в іржі – бідолашна дитина…

– Це моє волосся, і, уявіть собі, такий у нього колір, – обурилася Пенелопа.

– Ну-ну, ми тут не влаштовуємо конкурсів краси, – заспокійливо промовив Папуга. – Ми прийшли сюди просити твоєї підтримки, Гортензіє, дорогенька.

– Для тебе, мон браве Папуже, я готова на все, – сказала Мадам Гортензія.

– Добре, – кивнув Папуга. – Тоді відвези нас у Міфологію.

– Що? – вигукнула Мадам Гортензія. – Встати зі свого насидженого місця, теплого і затишного, та їхати кудись у долину? Мені, пенсіонерці? Мені? У моєму віці пускати пару? Но! Но! Но! Нізащо! Кажу тобі, друже, навіть не проси мене про це!

Вони довго переконували її: Папуга сипав компліментами і підлещувався до маленького паротяжика, а діти обходили її зусібіч, розповідали, яка вона прекрасна, відважна, і як потрібна Міфології, і все це була правда.

– Ну що ж, – не витримала Мадам Гортензія, – я готова це зробити, але не можу спуститись із цієї комфортної платформи, яку змайстрували спеціально для мене.

– О, це просто, – сказав Пітер, – дві дерев’яні планки – і з вашою спритністю та майстерністю ми вас миттю спустимо.

– Мон дью, він такий самий підлабузник, як ти, Папуже, – сказала Мадам Гортензія. – Ну гаразд, напевно, це доля. Несіть свої дерев’янки – і в дорогу.

Хлопці швидко принесли дві планки та змайстрували щось схоже на рейки, по яких Мадам Гортензія мала скотитися з платформи. А тоді всі стали ззаду та почали її підпихати.

– Усі святі! О платформочко! – скрикнула Мадам Гортензія. – Дужче, дужче, ви мусите мене зіпхнути. Альорс, іще раз!

Нарешті її невеличкі колеса почали набирати обертів, порипуючи та пихкаючи, вона зісковзнула по дерев’яних рейках і, важко відсапуючись, зупинилася внизу.

– Чудово! – вигукнув Пітер. – Тепер ще кілька ярдів, і ви будете на гарній, зручній колії.

– Альорс, – сказала захекана мадам Гортензія, – чого я тільки не робила для цього Папуже.

Доки Пітер і Саймон умовляли Мадам Гортензію стати на колію, Пенелопа і Папуга нишпорили по станції в пошуках пального, без якого маленький двигунець не запрацював би. Вугілля не було, але вони врешті-решт знайшли купку маслинових полінець, взяли оберемок і завантажили в бункер Мадам Гортензії.

– Обережно! Обережніше! Не подряпай фарбу, – пропихкала Мадам Гортензія, – бункер свіжопофарбований. Його фарбували буквально кілька днів тому.

Нарешті паротяг під зав’язку завантажили паливом, котел Мадам Гортензії заповнили водою зі станційного крана – і, таким чином, усе було готове до подорожі. Тільки в кабіні діти зрозуміли, яка ж Мадам Гортензія малесенька: коли Папугу і його клітку запхнули в кабінку машиніста, там залишилося так мало місця, що вони ледве втиснулись туди зі своїм спорядженням.

– Усі на місці? – запитала Мадам Гортензія. – Тоді Пітере, будь ласка, розпали вогонь у топці!

– З радістю, мадам, – відповів Пітер. Справді, вони із Саймоном захоплювалися залізницею і були просто щасливі від самої лише думки про те, що можна покататися на Мадам Гортензії. А право самим бути її машиністами вони сприймали за велику честь. Хлопці обережно запалили клапоть паперу, обклали його хмизом із оливкового дерева, потім корою та умовляли розгорітись. Тоді поклали зверху оливкові поліна, і за кілька хвилин вогонь уже гув у топці.

– Присягаюся спальним вагоном! – сказала Мадам Гортензія, набираючи повні легені диму, і видмухуючи його через димар. – Коли все в голові переплуталось, нема нічого кращого за добру затяжку.

Незабаром бойлер розігрівся, і Мадам Гортензія тріумфально вигукнула:

– Ух-х-чух-х-чух-х!

– Чудово, – милуючись сказав Папуга. – Люба Гортензіє, в тебе просто чарівний голос.

– Підлабузник, – проспівала Мадам Гортензія. – Ух-х-чух-х-чух-х!

– А тепер, Пітере, – скомандував Папуга, – трішки відпусти гальма, а ти, Саймоне, додай пари.

Колеса закрутилися – спочатку зовсім помаленьку, але щораз швидше та швидше.

– Більше чух-х-чух-х, чух-х-чух-х, чух-х-чух-х, пари! – гукнула Мадам Гортензія. – Відпустіть, чух-х-чух-х, чух-х, чух-чах-чух-х, чух-х-чух-х-чух-х, гальма чух-х-чух-х, більше пари, чух-х-пах-чух-х, чух-чах-чух-х, чух-пах-чух-х, чух-х! Альорс, ме браве. Хоробрі мої, ми рушили! Віва ля Франсе! Чух-х-ха-чух-ха, чух-чах-чух-ха, чах-х-ха-чух-х-пах-чух-х-ха…

– Чудово, – вигукнув Саймон. – Віват Мадам Гортензії!

– Віват! Віват! – вигукнув Папуга.

– Ви прийняли пігулку? – писнула Дульчібелла до Папуги. – Ви ж знаєте: в поїзді вас завжди нудить.

Маленький потяг набирав швидкість. Він стукотів, торохкотів і дзвенів, огорнутий хмарами пари, а його котел пашів, як рубін, коли Пітер і Саймон докидали свіжі оливкові поліна. Так вони їхали до гірського хребта, який мінився пурпуровим і чорним у місячному світлі.

Подорож у долину була страшенно захоплююча: мініатюрна колія повертала то туди, то сюди, то впритул до високих круч і урвищ, то подалі від них, і бігла в глибокі ущелини, де величні чисті водоспади виблискували в місячному світлі, а річка протискалася між гострими скелями, схожими на блискучі кігті якогось дивовижного птаха. Під темними кручами між ревом водоспадів і пихканням Мадам Гортензії вони могли почути тужливі «пугу-пугу» окатих сов, які перегукувались у кронах дерев.

– Починається підйом, чух-х-пах-чух-х, чух-чах-чух-х, чах-чах-чух-х, – важко дихаючи, промовила Мадам Гортензія, – більше пари.

Хлопці підкидали дедалі більше дров, тож вогонь запалахкотів ще дужче, а іскри почали розлітатись навсібіч. Паротяжик залишав слід, наче комета.

– Ха! Ха! – сміявся Папуга, а Мадам Гортензія їхала дедалі швидше, і її маленькі колеса виспівували на рейках.

– Клянусь Юпітером, люба Гортензіє, ти моя радість! Я завжди любив подорожувати поїздом, але з тобою це просто божественно!

– Підлабузник, – пропихкала Мадам Гортензія і тридцять три рази пронизливо просвистіла «ту-ту-у-у», висловлюючи таким чином свою радість.

Коли позаду лишилася добра половина гірської дороги, Гортензія раптом почала пихкати, сопти й нарешті зупинилася в хмарах пари.

– Усі святі! О моє купе! – видихнула вона й пара огорнула її, мов срібна хмаринка в місячному сяйві. – Ми трішечки відпочинемо, а ви можете принести мені напитися.

Пітер і Саймон побігли по воду для Мадам Гортензії до найближчого водоспаду.

І коли її бойлер наповнився, вона змогла рушити далі.

– Це вже недалеко, правда, Гортензіє? – запитав Папуга, коли вони вилізли на потяг.

– Ні, ще зовсім трошки, – відповіла вона, попихкуючи та деручись далі вгору.

І Невдовзі шлях вирівнявся, по один бік простяглася глибока ущелина, в якій річка протискувалась поміж скелями, пінилася, булькотіла та мерехтіла в місячному сяйві. Тоді перед ними ніби виринула скеля з двома тунелями, схожими на дві усміхнені пащі. В цьому місці колія розходилась і зникала у двох тунелях.

– Мадам Гортензія зупинилася біля стрілки:

– Будь ласка, зійдіть і переведіть стрілку, – пропихкала вона. – Нам потрібен лівий тунель.

Пітер із Саймоном злізли і разом, бо перемикач був дуже тугий, перемкнули його. А потім знову повернулись на потяг, і Мадам Гортензія рушила, повільно, порипуючи, проїхала стрілку та знову почала набирати швидкість.

Тунель дедалі ближчав, більшав і більшав, ніби якийсь велет позіхав, роззявляючи пащу, і Пенелопа – не з остраху, а просто через надмір емоцій – узяла Пітера і Саймона за руки. А тоді – шух-х-х! – вони пірнули в тунель, і Мадам Гортензія налякала всіх двома пронизливими гудками.

– Гей, – насварився Папуга, – ти чого?

– Це спеціально для летючих мишей, – відповіла Мадам Гортензія. – Вони тут висять, бідолашні, під склепінням і можуть задихнутися, якщо їх не попередити.

Їхати тунелем було дуже моторошно, бо трішки світла давала тільки топка Мадам Гортензії, кволий відблиск падав на склепіння, з якого, ніби вістря списів, звисали сталактити, а по них скапувала вода.

Незабаром Мадам Гортензія пронизливо свиснула.

– Будь ласка, тисніть гальма, тільки поволі! – гукнула вона. – Ми приїхали.

Пітер і Саймон повільно загальмували, і маленький потяг, хрипкувато відсапуючись і пихкаючи, зупинився в клубах пари.

– Міфологія! Кінцева зупинка! Всі виходимо! – закричав Папуга, і голос його луною відбився в тунелі – раз і ще раз.

– Неприємне, вогке місце, – поскаржилась Дульчібелла. – Тобі треба було вдягти плащ. Якщо застудишся – нарікай на себе.

Вони вилізли з вагончика, забрали свої речі та клітку з Папугою, а тоді обступили Мадам Гортензію і почали з нею прощатися.

– Для мене ви найкраща у світі, – сказала Пенелопа, – і це була просто розкішна подорож. Дуже вам дякую.

– Нема за що, донечко, – відмовила на це Мадам Гортензія. – Це показало вам, що хоч ми й старі, але все-таки ще на щось здатні, нест-се па?

– Мадам Гортензіє, бути вашим машиністом – це для мене велика честь, – мовив Пітер.

– Великий привілей і велика честь, Мадам, – додав Саймон.

– Ви керували мною дуже добре, – відповіла Мадам Гортензія, – справді, дуже добре.

– Гортензіє, – сказав Папуга, – я сам, мої друзі та вся Міфологія глибоко вдячні тобі. Ми ніколи тебе не забудемо.

– Любий Папуже, – сказала Мадам Гортензія, – ти ж знаєш, що для тебе я готова зробити що завгодно і коли завгодно.

– А ти сама зумієш повернутись назад? – запитав Папуга.