Текст книги "Балакучий згорток"

Автор книги: Джеральд Даррелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 11 страниц)

Розділ VII
Вовкулаки і вогняники

– Ото дурень! – вереснув Папуга в темряву Освальдової пащі. – Ох, і телепень пришелепкуватий! Із цими потворами, чого доброго, все пір’я повилазить!

– І що нам тепер робити? – запитав Пітер.

– Робити? – вигукнув Папуга. – Що робити? Швидко вибиратися звідси, поки цей дурнуватий Змій ще не проковтнув нас живцем. Ось вам серпи, а мені дайте підзорну трубу – б’ємо його по зубах.

– Ням-ням, – почувся глухий, але гучний голос Освальда, який розмовляв сам із собою. – Ням-ням, скільки років я мріяв про неї! Яке тісто! Яка майстерна випічка! Ням-ням. Оце нарешті справжня здобна паляниця!

– Зараз я покажу цьому дурневі паляницю! – прохрипів Папуга. – Нумо, всі разом!

І щойно Освальд сказав «ням-ням» учетверте, всі: діти, Етельред і Папуга – щосили гримнули його по зубах. І сказав він насправді: «Ням-ням, ай, ой, у-у-у!» – та без зайвих слів виплюнув човен разом із його вмістом.

А потім опустив голову і почав роздивлятися.

– Ого! – ошелешено вигукнув він. – Ця паляниця начинена людьми! Я ще ніколи…

– Йолопе! Це ж я, Папуга! – перебив Папуга, розмахуючи підзорною трубою.

– Ну, якби це була навіть звичайна біла паляниця, начинена людьми, я б дуже здивувався, – бурмотів Освальд, страшенно зацікавлений, – але я впевнений, що синьої паляниці, начиненої людьми, ще ніхто ніколи не бачив!

– Я готовий задушити цю рептилію, – прошипів Папуга перед тим, як заверещати: – Осва-альде-е! Це я-a! Па-пу-га-а!

Освальд придивився пильніше.

– О! – радо вигукнув він. – Це, здається, Папуга! Яка приємна зустріч! Але що це ти робиш у синій паляниці? Це, друже мій, дуже небезпечно – ти можеш стати чиїмось обідом! І що ти тоді зробиш? А якщо вже тобі необхідно плавати, то плавай краще в якійсь шхуні, чи що…

– Це не паляниця! Це кораблик! – закричав Папуга.

– Равлик? – перепитав Освальд. – Ну, це вже ні, любий Папуго. Не хочеться тобі суперечити, але я одного разу бачив равлика, й він був зовсім не схожий на це. А крім того, равлики не сині й не плавають по воді. Ні, ні, зарубай собі на носі – це паляниця. До того ж, марципанова, такі печуть у Болгарії.

– Я не можу з тобою говорити – причепи свою слухову трубку! – крикнув Папуга. – Я вже зірвав голос!

– Полоз? Ні, – заперечив Освальд, – ніякий це не полоз. Звичайно, я можу помилятися. А ще – це може бути синій млинець, хоча… Сумнівно, дуже сумнівно. Навряд чи млинець міг би так добре триматися на воді.

– І навіщо йому найбільші вуха в усій Міфології, якщо він усе одно нічого не чує? – зітхнув Папуга. Він піднявся в повітря та сів просто Освальдові на вухо:

– Де твоя слухова трубка? – закричав він.

– Отож, – задоволено сказав Освальд. – Я теж так думаю. Я дуже радий, що ти нарешті зі мною погодився. Равлики зовсім інші, вони мають ріжки, мушлі, вони слизькі та й взагалі не такі.

– Де слухова трубка? – верещав Папуга. – ТРУБКА, ТРУБКА, ТРУ-УБКА-А!!!

– Нема ніякої потреби так пищати й біситися, – ображено сказав Освальд. – Я без твого крику-вереску чудово чую.

– Слухова ТРУ-УБКА! – закричали всі хором.

– А-а-а, ви хочете на неї подивитися! – приємно здивувався Освальд. – Секундочку, вона в мене лежить ось тут – трендова річ. Звісно, вона мені зовсім не потрібна, бо я і так усе чисто чую, але мати її вдома дуже практично. Тому я знайшов для неї інше застосування – якщо туди заливати цукровий сироп, то можна малювати дуже гарні візерунки на тортиках.

Він опустив під воду свою лапу, вкриту лускою, помацав і витяг бурштиновий, інкрустований сріблом слуховий ріжок. Потім приклав його до вуха й щасливо посміхнувся.

– Ну як? – запитався Освальд. – Як на мене, просто шикарно.

– Чудово! – заволали діти.

– Що? – перепитався змій, нахиляючись та притискаючи ріжок щільніше до вуха.

– Чудово!!! – знову закричали діти.

Освальд випростався, витяг із вуха трубку і зазирнув усередину.

– Хвилиночку, – пробурмотів він, – технічні неполадки.

Він застромив один зі своїх довжелезних кігтів у трубку, трохи подлушпався, потім струснув нею, і з трубки висипалася купка засохлої глазурі.

– Добре, – задоволено сказав він і звернувся до дітей, – розумієте, деколи вона забруднюється.

Освальд знову приклав трубку до вуха, а Папуга підлетів і вмостився на неї.

– Тепер ти чуєш? – запитав він.

– Я завжди чую! – здивовано відповів Освальд. – Я й до цього все чисто чув. Усі ті дурниці про равликів.

– Добре, добре, а тепер слухай уважно. Нам необхідно дістатися до Острова Вовкулаки якнайшвидше.

– До Острова Вовкулаки? – збентежився Освальд. – Якого дідька вам потрібно там? Огидне місце, огидні створіння. Я там нещодавно загоряв, так ті вовкулаки без перестанку жбурляли в мене каміння. Бридкі вульгарні тварюки.

– Розумієш, це дуже довга історія, нема часу пояснювати, – торохтів Папуга. – Але ми мусимо потрапити на острів ще до того, як зійде місяць. Ти міг би взяти нас на буксир?

– Раз плюнути! – відповів Освальд. – Сподіваюся, у вашій паляниці знайдеться мотузка? Ну то обв'яжіть її навколо моєї шиї – і помчали!

Вони закинули петлю на шию Освальду й рушили. Спочатку Освальд так старався плисти якнайшвидше, що човна кидало в різні боки й усі мало не попадали у воду. Слухову трубку змій заховав так надійно, що догукатися до нього було неможливо. Аж нарешті Папузі довелося вилетіти з човна та добряче клюнути Освальда в ніс. І тільки тоді той зрозумів свою помилку: збавив швидкість, і вони полетіли, розсікаючи хвилі.

– Скажи, будь ласка, – запитав Саймон, – навіщо Освальд надягнув цей кухарський ковпак?

– Тому, що він кyxap, – пояснив Папуга. – Він навчався в Парижі та Китаї. Освальд – неперевершений кухар. Але його батько був проти цього хоббі, вважав, що справжній Морський Змій не може бути кухарем, і примусив нещасного Освальда полишити свою улюблену справу та приєднатися до родинного бізнесу.

– А що то за бізнес? – поцікавилася Пенелопа.

– Це фірма, заснована ще прапрадідусем Освальда. Називається вона «Радіймо разом». Якщо курортне містечко втрачає свою популярність, фірма ненадовго відправляє туди когось зі своєї сім’ї. Він виставляє себе на показ, кілька разів фотографується з охочими, і ви не встигнете озирнутися, як містечко кишить туристами, які бажають побачити Морського Змія. Але Освальд дуже сором’язливе створіння, він не любить гамору, в нього велике й шляхетне серце, йому не подобається залишати відбитки своїх лап у чужих дворах чи дмухати на гостей на пікніку, зненацька вискакуючи з-за скелі. Ні, єдине, про що він мріяв, – це відкрити свій ресторан. Але його батько був невблаганний: «Де це бачено, щоб Морський Змій відкривав ресторани?» Тож Освальду довелось таки взятися до родинного бізнесу, а кухарство опановувати як хоббі.

– Бідолашний Освальд, – зітхнула Пенелопа.

– Так, це принизливо, – погодився Пітер. – Мабуть, дуже складно виходити на люди та позувати для фотоапаратів, коли ти такий сором’язливий.

– Еге ж, особливо якщо ти гарний кухар, – додав Саймон.

– Найкращий серед найкращих, – підтвердив Папуга. – І до того ж, він ніколи не використовує небесної моркви. Так, йому підходять лише свіжі продукти. Освальд дуже прискіпливий до їжі.

Небо засвітилося глибоким золотаво-зеленкуватим сяйвом, і тепер діти могли милуватися заходом чотирьох Сонць. На обрії замаячів Острів Вовкулаки – спочатку малесенька плямка, а далі вона все більшала та ставала щораз виразнішою.

– Мабуть, ми не встигнемо припливти на острів ще засвітла, – сказав Папуга й глянув спершу на годинник, а потім на обрій. – Нам доведеться зійти на берег у темряві, але відчалити від острова ми обов’язково мусимо до появи місяця – що б там не було. Який же я дурень! Чому не здогадався про це раніше? Можна ж було попросити Г. Г. хоча б два дні не відпускати сонця з неба. Але, як завжди, я згадую про це тоді, коли вже нічого не вдієш.

Що ближчав острів, то лиховіснішим здавався: химерні скелі, покручені кущі. Острів був моторошний і похмурий, Пенелопу пересмикнуло, коли вона згадала, хто тут живе.

– Я попросив Освальда пристати до берега з південного боку, – пояснив Папуга, – тому що Мандрагоровий Ліс лежить на північному сході острова, а лігвисько вовкулаків на північному заході. Якщо нам пощастить перейти ліс і не розбудити мандрагор, а вовкулаки нас не нанюхають, ми назбираємо рути і накиваємо п’ятами.

– А як же болотяні вогники? – поцікавився Пітер.

– Ну, вони не такі вже й небезпечні, просто трохи грайливі. Але довіряти їм не можна, – застеріг Папуга.

Освальд пригальмував недалеко від острова та повернув до невеличкої бухти, де вони витягли човна на пісок – червоні й чорні піщинки лиховісно виблискували в призахідньому сяйві.

– Запам’ятай, – звернувся Папуга до Пенелопи, – ти залишаєшся тут із Етельредом і Освальдом. Коли помітиш які негаразди – мерщій утікайте звідси.

– А як же ви? – засмутилася Пенелопа.

– За нас не турбуйтеся, – самовпевнено заявив Папуга, – ми не пропадемо.

– Па-па, Пенелопо… – прошепотів Пітер. – Пам’ятай, найменша небезпека – і ви відпливаєте.

– Так, – кивнув Саймон, – краще не ризикувати.

– Щасти вам. Будьте дуже обачні, – зітхнула Пенелопа.

Пітер і Саймон навшпиньки, з мішками та серпами в руках, і Папуга зникли за чагарниками. Пенелопа разом із Етельредом сіли на березі, а Освальд ліг на мілині.

– Не хвилюйтеся, панночко, – втішав Етельред. – Вони пройдуть Мадрагоровий Ліс і нарвуть рути так швидко, що ви й оком змигнути не встигнете.

Освальд дуже уважно прислухався до розмови, ні на мить не відставляючи слухової трубки від вуха.

– Поясніть мені врешті, – попросив він, – навіщо їм та рута?

– Навіщо? Аби віддати її горностаям, – відповів Етельред.

– Горностаям? А, ну звісно, як я сам не здогадався! – пирхнув Освальд. – НАВІЩО?

– Дідько забирай! То ти нічого не знаєш? – вигукнув Етельред. – Навіть про василісків не знаєш? І ні про що інше?

– Ні, на жаль… – присоромлено пробурмотів Освальд. – Розумієте, я був у відрядженні, у справах, і зовсім недавно повернувся.

Тоді, щоб згаяти час, Пенелопа і Етельред вирішили розповісти Освальду все про василісків і свої неймовірні пригоди.

– Підлі тварюки! – обурився Освальд, коли дослухав до кінця. – Так вчинити з Г. Г.! Найдобрішою людиною у світі! Це ж він відкрив мені рецепт приготування найсмачнішого пирога з малиною! Який він щасливчик, що має таких друзів, як ви!

– Тепер ти знаєш, – завершила оповідь Пенелопа, – навіщо нам рута. З нею ми ще можемо все врятувати.

– Так, я розумію, чому вона така важлива, – погодився Освальд. – Це все одно, що остання дрібочка перцю, останній кристалик солі, шматочок цибульки, чистесенька, запашнесенька, такесенька малесенька-премалесенька травиночка, вирішальна для перемоги чи поразки якогось рецепту.

– Власне! – погодилася Пенелопа. – Як ти гарно сказав!

– А я, чувак, ні слова не второпав, – зізнався Етельред.

– Я тут подумав, – провадив Освальд, – чи не варто мені підплисти до північно-східного боку острова, щоб коли виникнуть якісь проблеми, бути напохваті?

– Ой, ти серйозно? – зраділа Пенелопа. – Так буде значно спокійніше.

– Що ж, тоді я поплив, – Освальд трохи віддалився від берега, занурився під воду і зник з очей швидко та безгучно, мов дрібна рибка.

Пенелопа з Етельредом уже декілька годин (їм так здавалось) мовчки сиділи біля човна.

– Який жаль, панночко, що ми змушені сидіти мовчки… – врешті прошепотів Етельред. – Мені так кортить заспівати вам пісеньку. Ми, жаби, славимося своїми голосами, і я такі чудові пісеньки знаю! Повірте, я б заспівав…

– Це дуже мило з твого боку, – шепнула Пенелопа, – а я б залюбки послухала.

– А якби я не забув спорядження, то міг би показати вам кілька гарних фокусів, – він озирнувся. – Я ж до того, як стати шпигуном, був штукарем! Я можу тритона з циліндра витягати! Ще й так вправно – всі тільки потилиці чухають.

– Я просто вражена! – відповіла Пенелопа.

Їх знову поглинуло мовчання, і Пенелопа почала уявляти всілякі лиха, що могли трапитися з Пітером, Саймоном і Папугою.

– Знаєте, панночко, – не витримав Етельред, – ви бачите – там, наприкінці затоки, є пагорб. Я б застрибнув туди, звідти краще видно. Може, я б наших побачив? Як вони руту несуть? Можна мені туди? Панночко, будь ласка!

– Добре, – сказала Пенелопа, – не бачу в цьому нічого поганого. А я краще залишуся тут і пильнуватиму човна.

– Так, справді, панночко, тоді я побіг, – прошепотів Етельред і пострибав геть.

Без Етельреда ніч стала для Пенелопи вдвічі моторошнішою і самотнішою. І щойно вона збагнула: не варто було відпускати шпигуна – тут-таки не забарилися дві події, котрі остаточно її в цьому переконали. По-перше, над небокраєм Співучого моря з’явилася тоненька срібна підківка місяця. Вона швидко підіймалася в небо і як тільки відірвалась від моря – місячне сяйво залило все навколо. І коли зійшов місяць, Пенелопа почула довге, тужливе виття, й від нього в її жилах захолола кров. Воно раз по раз озивалося луною та розкочувалось лісом. Невдовзі все знову змовкло, запала тиша, яка тепер здавалася їй ще жахливішою, бо Пенелопа точно знала: вовкулаки прокинулися і шугають лісом.

Пенелопу почало мучити питання, чи варто зараз іти на пошуки Етельреда, аж раптом вона почула ще один голос. Спочатку він звучав, як тихе і далеке зітхання; але коли наблизився, вона зуміла розібрати слова.

– Рятуйте, – тихенько схлипнув ніжний, мов пух чортополоху, голосок. – Будь ласка, поможіть, будь ласка!

Пенелопа зірвалася на рівні та кинулась до чагарників, бо саме звідти, як їй здавалося, долинав голос. Спершу вона нічого не могла розгледіти в пітьмі, але раптом побачила світло, дивне світло, яке переливалося веселкою.

Воно перекочувалося, чи то переповзало, від куща до куща в напрямку до берега.

– Допоможіть, змилуйтеся, допоможіть, – повторював хтось тонесенько і жалібно. Пенелопі здалося, що це голос цього химерного світла, яке рухалося їй назустріч. Без роздумів, забувши про небезпеку, Пенелопа кинулася навпростець крізь чагарники.

Коли підбігла ближче, побачила, що це сяйво завбільшки з тенісний м’ячик і складається ніби з язичків полум’я багатьох різнобарвних свічечок. Та коли придивилася ще уважніше, то розгледіла там маленьку пухкеньку кругленьку пухнасту пташечку з качиним дзьобом, яка замість пір’я була вкрита тоненькими язичками полум’я. Вогники так тремтіли й метушилися, що неможливо було розгледіти, яке це пташеня на вигляд, очевидно було одне – воно дуже стурбоване. Пенелопа присіла біля пташечки й хотіла взяти її на руки, але істота хутенько перевернулася на спину та щосили відштовхнула долоні Пенелопи своїми тендітними крихітними лапками.

– Не чіпай мене, – безсило зітхнула вона, – почекай трохи, я змінюся.

Пенелопа відсахнулась і почала спостерігати. На превеликий подив істота змінилася з різнобарвної на молочно-жовту.

– Тепер я холодна, – сказала вона тихенько, – можеш узяти мене на руки.

Пенелопа підняла та почала роздивлятися це диво, що тепер лежало в її долонях. Воно було легесеньке, як пух, і тремтіло, ніби справжня пташечка.

Пенелопа повернулася до берега. Підійшла до човна, сіла на пісок, а істотку поклала собі на колінця. Пташеня з полегшенням вмостилося там.

– Ти, мабуть, Пенелопа, – сказало створіннячко, – гик.

– Так, – здивовано відповіла Пенелопа, – це я. А ти звідки знаєш? І хто ти?

– Я вогняночка, – прошепотіла маленька істота, – тобто – гик! – я поки що пташеня, я маленький вогняник. Тільки тиждень тому вилупилась… гик. Звати мене Фенелла.

– А що з тобою трапилося? – запитала Пенелопа.

– Я можу коротко розповісти, – сказала задихана Фенелла, – бо часу майже не лишилося. Сьогодні ввечері я вчилася літати. Але сонце… гик… заховалося, і я ненароком звалилася на кущі. Я ж іще погано літаю… гик… Усі мої вогники погасли, і я знепритомніла. А коли отямилася… гик… то побачила, що навколо того куща кружляють болотяні вогники… гик… Вони змовлялися. Ти не уявляєш, які вони підлі змовники. Ця їхня змова була справді підступна. Вони говорили, що двоє людей… гик… і пан Папуга зараз перетинають острів, а жабу і Пенелопу (це ж ти?) залишили чатувати біля човна. Вони говорили… гик… що розкажуть вовкулакам, де зараз пан Папуга і всі інші, а потім зберуться всі разом і розбудять… гик… розбудять мандрагор…

– Та невже? Он як? – обурено скрикнула Пенелопа. – Огидні змовники! А що було далі?

– А далі на мене напала гикавка, – винувато відповіла Фенелла, – і всі вони на мене кинулися… гик… І почали мене лупцювати, і я впала з куща, зламала крило… гик… А вони налякалися і втекли. А я вирішила прийти… гик… І попередити тебе. Я правильно вчинила?

– Дуже правильно, – Пенелопа була така обурена поведінкою болотяних вогників, їхньою змовою, і тим, що вони зробили Фенеллі, її голос аж тремтів з люті. – А тепер слухай, що робитиму. Я надійно заховаю тебе в човні, де ти маєш дочекатися жаби на ім’я Етельред. Коли він прийде, розповіси йому все те, що й мені, скажеш, що я пішла попередити пана Папугу про небезпеку. Запам’ятала?

– Так, так, – кивнула Фенелла, – в мене дуже-дуже гарна… гик… пам’ять. Я тільки літаю кепсько.

– Коли я повернуся, вилікуємо твоє крило, – посміхнулася Пенелопа.

– Будь дуже обачна, – попередила Фенелла, – не довіряй гик… болотяним… гик… вогникам, повір мені на слово.

– Не переживай за мене, – відповіла Пенелопа, обережно опускаючи Фенеллу на дно човника. – Тобі там зручно?

– Так, дякую… гик… дуже зручно.

– Не відходь звідси ні на крок, сиди тут і чекай на Етельреда, – Пенелопа взяла ліхтарик і хутко збігла до чагарників.

Між кущами звивалася вузенька нерівна стежечка, якою, очевидно, йшли хлопчики і Папуга. Пенелопа продерлася крізь зарості й опинилася на порослому сухою жорсткою травою полі, за яким виднівся ліс. «Мабуть, це і є Мандрагоровий Ліс», – подумала вона, розуміючи, що потурбувати їхній сон було б зараз найбезглуздішою помилкою.

Пенелопа дійшла навшпиньки до узлісся, зупинилась і на мить увімкнула ліхтарик, бо дуже їй кортіло побачити мандрагор на власні очі. Та коли побачила – мало не розреготалася. Мандрагори були схожі на великодні крашанки з великими, але зараз заплющеними очиськами, величезними вухами, горбатими носами і скривленими ротами. По обидва боки їхніх тулубів стирчало по дві короткі гілляки, що закінчувалися листочками, – ймовірно, вони слугували мандрагорам замість рук і пальців.

А голови їхні були ніби в перуках – порослі дрібненькими гілочками, густо всипаними зелененькими листочками.

Усі мандрагори міцно спали й хропли так голосно, що в лісі аж гуло. Пенелопа загасила ліхтарик, проминула кількох перших мандрагор і рушила вглиб лісу. Йшла обережно, тихо, боячись ненароком наступити на мандрагору чи звичайну гілочку, намагаючись нікого не розбудити, й лише місяць осявав їй шлях. І так крок за кроком Пенелопа просувалася лісом поміж мандрагор, які безтурботно хропли, глибше та глибше в хащі.

Невдовзі вона вийшла на залиту сріблом місяця галявину, від якої в різні боки розбігалися шість стежинок. І раптом навколо галявини вона зауважила декілька синьо-зелених вогників, які блимали, але не рухалися – ніби спостерігали за нею. Це були болотяні вогники, й Пенелопа навіть розчула їхні притишені, глузливі розмови. Вони таємниче перегукувалися.

– Це вона, це вона! – хихотів один.

– Так, так, так, так! – раділи решта.

– Вона не знає доро-о-оги! – зневажливо та глумливо прошепотів перший.

– Не знає, не знає, заблукала, заблукала, – підхопили інші.

– Її скоро зжеруть!

– Так, так, так, так!

– Зжеруть, зжеруть, зжеруть!

– Так. Так-так-так!

Пенелопа була така люта, що не витримала і розкричалась на цих нікчем, розказала їм усе, що про них думала, – забула навіть, що ризикує, можливо, збудити мандрагор.

Вогники прослизнули між деревами й зникли, так само раптово, як і з’явилися. А Пенелопа й далі стояла посеред галявини, роздумуючи, яку ж стежину краще вибрати. Вона дуже пожалкувала, що не взяла із собою свій компас.

Дівчинка заплющила очі й спробувала подумки відтворити карту острова, щоб хоча б приблизно знати, де розташовано поле рути. Коли вона розплющила очі, на кожній стежині стояло по вовкулаці. Всі вони були схожі на великих волохатих вівчарок, але пересувалися на задніх лапах, а передніми орудували спритно, як мавпочки. Вовкулаки важко дихали, язики звисали з їхніх пащек, очі в них були зелені та блискучі, а в кожній пащі виднілися білі гострі зуби. Пенелопа не встигла оком змигнути, як вовки оточили її зусібіч, на голову їй накинули мішок, схопили грубими волохатими лапами та потягли геть. Пенелопа тільки чула їхні захриплі голоси, поки її недбало тягли стежиною.

Невдовзі вони прибули на місце. Пенелопу опустили на землю і прив’язали до стовбура, зняли з голови великий мішок, і вона побачила простору напівтемну печеру, яку освітлювало тільки велике мерехтливе вогнище. Прив’язали Пенелопу до вертикально вкопаного в землю стовбура зрубаного дерева, а навпроти неї було ще два таких, і до них було прив’язано Пітера і Саймона.

– Пенелопо! – вигукнув Пітер. – Що ти тут робиш?

– Чому ти не з Освальдом? – закричав Саймон.

Швидко, поки вовкулаків не було в печері, Пенелопа розказала хлопцям про вогняника й про те, як її захопили вовкулаки.

– Ну, а ми, – сказав Пітер, – ми успішно пройшли Мандрагоровий Ліс і відшукали руту. Вона росте просто на березі моря, недалечко звідси.

– Нарвали повні мішки рути, – провадив Саймон, – і тоді прилетів Освальд, сказав, що ти прислала його. А ми відповіли йому, щоб він повернувся і привіз тебе й Етельреда на човні.

– Папуга полетів із ним, – підхопив Пітер, – і ми чекали на вас, аж раптом з’явилась ціла купа цих потвор, і почувся крик: «Вони тут, вони тут!» Ми й озирнутися не встигли, як вовкулаки напали на нас. Це сталося півгодини тому.

– Що вони збираються з нами зробити? – запитала Пенелопа.

– Перетворити на вовкулаків, – похмуро відповів Пітер, – щоб поповнити свої ряди.

– Ти що, дурний? Вони не можуть цього зробити! – нажахано скрикнула Пенелопа.

– Можуть, – заперечив Саймон. – Якщо вони нас вкусять, ми перетворимося на вовкулаків. Нам вартовий розказав. У них для цього є навіть спеціальний обряд. Коли зайде місяць, вони кожного з нас вкусять – і все.

Пенелопа мовчала, думала про смерть, яка на них чигає.

– Звільнитися не вдасться, ми вже пробували, – сказав Пітер. – Вони нас надійно зв’язали.

– У мене в кишені є ніж, але я не можу дістати його, – зітхнув Саймон.

Цієї миті до печери ввійшов вовкулака. У мерехтливому світлі вогнища він здався Пенелопі ще злішим й страшнішим, ніж у місячному світлі.

– Не розмовляти! – голосно і злісно гаркнув він. – Я ж вам вже казав!

– А щоб ти обсмалив собі гризло, – задерикувато огризнувся Пітер.

– Атож, – підтримав його Саймон, – ми маєм повне право говорити, хіба ні?

– Ні. Такий закон, – буркнув вовкулака та й влігся біля вогнища.

– Звідки взявся такий закон, якщо ми ваші перші в’язні? – обурено запитала Пенелопа. – Не будьте дурнями.

Вовкулака прищулив вуха й заричав на неї:

– Ми не дурні! Ми зловили вас усіх, і це було зроблено навіть дуже розумно, так що сидіть тихо.

Усі замовкли, тільки вогнище потріскувало. І раптом вовкулака, який дрімав, поклавши голову на лапи, нашорошив вуха. А тоді сів і витріщився на вхід у печеру. Діти побачили дуже дивне створіння, яке повзло до них. Воно було схоже на довгу білу гусінь. Діти й вовкулака спостерігали, як воно повільно підповзало дедалі ближче до вогню. Вовкулака зірвався на лапи, його шерсть настовбурчилася, він загарчав на дивну істоту:

– Стій, ти хто?

– Р-р-р, – відповіла гусінь, – р-р-р, друг.

– Який іще друг, – вже трохи занепокоєно допитувався вовкулака.

– Я жаболака, – відповів знайомий дітям голос. – Я жаболака, й мене прислали сюди з дуже важливим подарунком для ватажка вовкулаків.

Дивне створіння наблизилося до вогнища, й діти побачили, що це Етельред із великим рулоном вати, розмотаним і припасованим уздовж спини.

– Що за жабулака? – запитав ошелешений вовкулака.

– Ти хочеш сказати, що ніколи не чув про жаболаків? – зневажливо кинув Етельред. – Значить, погано тебе вчили.

– Я дуже добре навчений, – обурився вовкулака.

– Ти? Добре навчений? І ніколи не чув про жаболаків? – глузував Етельред. – Дорогенький, на твоєму місці мені б було соромно зізнатися, що мені не відомо, хто такі жаболаки.

– То хто ж це такі? – розсердився вовкулака.

– Вони такі самі, як вовкулаки, – відповів Етельред, – тільки ще небезпечніші, ще лютіші та ще хитріші.

– Ти не можеш бути небезпечніший, лютіший і хитріший за нас, – обурився вовкулака. – Я тобі не вірю.

– Ти що, звинувачуєш мене в брехні? – перепитав Етельред. – Для тебе це добром не скінчиться. Ми, жаболаки, буваємо дуже небезпечні, якщо нас розлютити.

– Я не казав, що ти брешеш, – швидко взявся виправдовуватись вовкулака. – Я тільки сказав, що не вірю тобі.

– Ну, це вже краще, – ніби подобрішав Етельред. – То де ваш ватажок? Мені треба передати йому подарунок.

– А який подарунок? – підозріливо поцікавився вовкулака.

– Це для ватажка, а не для тебе, ясно? – відрубав Етельред. – Це спеціальне чарівне зілля, яке робить усіх вовкулаків, жаболаків і так далі вдвічі небезпечнішими, лютішими й хитрішими.

– Удвічі? – перепитав вовкулака. – Вдвічі небезпечнішими, лютішими й хитрішими?

– Так, так, так, – відповів Етельред і дістав маленьку пляшечку з-під маскувальної вати. – Просто втираєш це зілля в хвіст – і не встигнеш сказати «філе з жаб'ячих ніжок», як зробишся одним із найстрашніших вовкулаків.

– Тобто, якби в мене було це зілля… Це, звичайно, тільки припущення… То я б міг із вартового перетворитися, наприклад, на ватажка зграї? – вовкулака облизнувся.

– Авжеж, – підтвердив Етельред, – поза всякими сумнівами. Не дивуйся, якщо ваш ватажок по тому, як увітре це все собі в хвіст, оголосить себе королем вовкулаків.

– Тут… ну… в пляшці його досить багато, – замислено пробурмотів вовкулака.

– Так, – погодився Етельдер, – навіть забагато для одного.

– Слухай-но, а може, ти б міг дозволити мені трішки капнути цього й собі на хвіст? – попросив вовкулака. – Тобто одну малесеньку краплинку, таку малесеньку, що ватажок не помітить.

– Ну, не знаю, не знаю, – засумнівався Етельред. – Усе-таки це подарунок, і в мене нема на таке жодного права.

– Ну будь ласка, – жалібно канючив вовкулака. – Тільки одну краплиночку! Він ніколи в житті не дізнається, а я буду вдячний тобі до кінця.

– Ну, – знехотя протяг Етельред, – тільки одну краплинку, обіцяєш?

– Так, так, так, звичайно обіцяю, – закивав вовкулака. – Тільки одну краплинку.

Етельред простягнув йому пляшечку, а той вихопив її, відкоркував і вилив увесь вміст собі на хвоста. Діти відчули сильний, гострий запах медичного спирту з їхньої аптечки, який вони взяли, щоб дезинфікувати подряпини й синці.

– Ага! – тріумфально вигукнув вовкулака. – Я тебе обдурив і вилив усе. Тепер я стану королем вовкулаків, тепер я найнебезпечніший, найлютіший і найстрашніший. І почну я з того, що з’їм тебе, жалюгідного жабулака.

– Ну, це ми ще побачимо, – сказав Етельред, вихопив з вогнища палаючу гілку та кинув її на хвіст вовкулаці.

Медичний спирт умить спалахнув, увесь хвіст вовкулаки охопило полум’я.

– А-р-р-р, – загарчав вовкулака, – мій хвіст, о, мій хвіст!

– Це називається лікування вогнем, – гукнув Етельред.

– У-у-у! – завив вовкулака і забігав довкола вогнища. – Мій хвіст! Мій хвіст!

– На твоєму місці я побіг би до води та змочив його, – порадив Етельред. – Охолодив би.

І далі виючи від болю, вовкулака послухався поради, вибіг із печери й кинувся до моря. Його хвіст палав, наче смолоскип.

– Хай трішки побігає, – Етельред зірвав маскувальну вату. – А тепер будемо вас звільняти.

– Етельреде, ти був неперевершений, – сказала Пенелопа.

– Неймовірно! – продовжив Пітер.

– Чудово! – додав Саймон.

– Так, – сказав Етельред і почервонів, – я гарно його розіграв, але ж саме цього і вчать майстрів-шпигунів. Проте мені здається, що я не зможу розв’язати ці вузли.

– У мене в кишені є складаний ніж, – нагадав Саймон.

– Як ти нас знайшов? – запитала Пенелопа.

Етельред відкрив ножа та діловито заходився розрізувати мотузки.

– Ну, – сказав він, – коли я повернувся на човен і побачив, що вас нема, то в мене мало не стався серцевий напад. Але тупа пташка-гикавка розповіла мені, що сказала вам і що ви збиралися робити. І тоді в мене справді мало не стався серцевий напад.

Він звільнив Пенелопу, й дівчина почала розминати зап’ястя, де найглибше врізувалась мотузка. А Етельред узявся до Пітера.

– І тоді, міс, – провадив він, – я пострибав за вами так швидко, як ще ніколи не стрибав, але ви, мушу зізнатися, теж ішли не повільно. Коротше кажучи, я наздогнав вас тільки в Мандрагоровому Лісі, де всі стежки розходяться. Я вже збирався гукнути, але саме в цей момент потвори на вас напали.

Він перерізав шнурки на руках у Пітера та перейшов до Саймона.

– Ну, скажу вам прямо, – провадив далі Етельред, – перемогти їх усіх я б не зміг. Ще по одному я б спробував, але вони ж так просто не б’ються. Тому я просто пішов за вовкулаками назирці, й коли вони подалися готуватись до «великого кусання», як вони це називають, і залишили на чатах тільки цього дурня, я сказав собі: «Етельреде, хлопче, зараз твоє мистецтво маскування знадобиться». Але тоді я згадав, що в мене ж немає мого маскувального одягу, а все, що в мене є, – це аптечка, в якій залишилася сама вата й ця смердюча рідина. Тож я зробив усе, що міг.

– Ти дуже сміливий, – похвалила Пенелопа.

– І надзвичайно розумний, – підтримав Пітер.

– І неймовірно винахідливий, – додав Саймон.

– Ой, досить, – засоромився Етельред, – ви хочете, щоб я знову почервонів?

– Утікаймо звідси, – сказав Пітер, – поки ці жадібні тварюки не повернулися.

І вони обережно вийшли з печери та побігли Мандрагоровим Лісом, а далі через поле рути до моря. Діти чули, як десь вдалині виють вовкулаки, й Пенелопа тремтіла від ляку. Нарешті дісталися моря та рушили вздовж берега. Пітер і Саймон намагалися знайти орієнтир, біля якого сподівались зустрітися з Папугою.

Раптом Пенелопа озирнулася через плече, і з жахом видихнула:

– Дивіться! Вовкулаки!

Із протилежного кінця берега до них мчала зграя вовкулаків. Їхні очі блищали, язики теліпалися, мов лиховісні стяги, ікла виблискували в місячному світлі й здавалися величезними, як печериці. Вони обнюхували землю, йдучи по сліду.

– Мерщій біжімо за мис, до наступної бухти, – крикнув Пітер. – Ми з Саймоном будемо відгоняти їх камінням, а ви з Етельредом тим часом шукайте човен.

Вони добігли до мису та почали дертися на скелю. Пітер, який ліз перший, раптом зупинився.

– Т-с-с-с, – прошепотів він. – Там, по той бік скелі, хтось є. Може, вовкулаки хотіли відрізати нам шлях до втечі й прислали сюди іншу зграю?