Текст книги "Балакучий згорток"

Автор книги: Джеральд Даррелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 11 страниц)

Усі зупинилися. Їхні серця шалено стугоніли. Вони прислухались. Якусь хвильку було тихо, а далі почувся голос:

– Щоб зробити справді смачну запіканку, я завжди додаю дрібку розмарину та чебрецю, трішки полину і цибулі, а потім ще доливаю найкращої мадери.

– Ти поспішаєш? – запитав інший голос.

– Це Освальд! – закричала Пенелопа. – Освальд і Фенелла!

Вони перелізли через скелю й побачили перед собою човен з Папугою і Фенеллою на борту, а збоку, на мілині, лежав Освальд. Позаду вони чули сопіння і гарчання вовкулаків і шерех каміння, яке осипалося з-під їхніх лап. Діти з Етельредом швиденько зістрибнули зі скелі в бухту й побігли до човна.

– Папуго! Папуго! Допоможи! – гукнула Пенелопа. – За нами женуться вовкулаки!

– Ах, вовкулаки! – повторив Освальд. – Зараз побачимо.

Він підплив до бухти, ковзнув на берег, і його велике блакитне тіло завмерло між дітьми та вовкулаками. Тоді змій набрав повен ротисько морської води й виплюнув просто на зграю вовкулаків, ніби з пожежного шланга.

Потужний струмінь води вдарив по ближчих вовкулаках, і ті зі скавулінням і гарчанням позадкували.

– Лихі, невиховані потвори, ще й камінням кидаються, – мовив Освальд, знову набрав повну пащеку води й знову випустив на вовкулаків, які тепер чимдуж гайнули навтьоки.

Тим часом Папуга перелетів на плече до Пенелопи і цьомкнув її у вушко.

– Моя люба, найдорожча Пенелопо, – сказав він, – я такий радий, що ти жива-здорова. Давайте швидко всі до човна.

Вони видерлися на борт, відштовхнулись від берега й, коли відпливли досить далеко, погукали Освальда, котрий тим часом із задоволенням ганяв вовкулаків по березі то туди, то сюди, поливаючи водою. Зрештою він полишив мокру, пошарпану та безсило розлючену зграю та поплив до човна.

– Це буде їм уроком, – задоволено промовив він. – Знатимуть, як поціляти камінням в іноземців.

– Що ж, – засміявся Папуга, коли хлопці накинули петлю на шию Освальду, – присягаюся Юпітером, ми це зробили. Всі живі-здорові, маємо чотири мішки рути. Хіба це не добрячий шмат роботи?

– Дорогою ще треба буде заїхати по лаванду, – нагадав Пітер, – і тоді – стережіться, василіски!

– Так, – підхопив Саймон, – ми їм покажемо!

– Освальде, ти будеш нас тягти всю дорогу? – запитала Пенелопа.

– Так, – відповів Освальд, – вам дуже пощастило, що в мене зараз нічого не готується в печі, а один день для мене особливої ролі не відіграє.

– Це добре, – сказала Пенелопа, – бо я ще хотіла дати тобі один рецепт.

– О, ти дуже добра й щедра дівчинка, – Освальд був зворушений.

– У дорогу! – скомандував Папуга.

І Освальд поплив уперед, до сонця, яке щойно сходило, потяг за собою човна з дітьми назустріч останньому етапу їхньої незвичайної пригоди.

Розділ VIII
Битва за Замок Василісків

Щойно команда повернулася в Кришталеві Печери з дорогоцінними лавандою і рутою, там закипіла робота. По-перше, в Етельреда, Пітера і Саймона з’явилися блискучі стратегічні ідеї.

Ідея Етельреда полягала в тому, щоб завербувати Освальда і русалок, які мали витягти той великий корок, що ним заткнули отвір у рові з водою навколо Замку Василісків. Тоді, коли вода стече, казав він, відкриється багато широких труб, які ведуть у темницю, де тримають Великі Головні Книги. Всі боялися, що коли почнеться атака на замок, василіски спересердя можуть спалити книги, а без них Г. Г. як без рук. Тож ідея Етельреда полягала в тому, щоб зібрати спецзагін, який би проник трубами до темниці, знешкодив вартових і став на варті при Великих Книгах, до того часу, поки Замок не перейде в наші руки. Всі дружно визнали, що це чудовий план, і Освальда відіслали з візитом до міс Вільямсон Сміт-Сміт-Браун, щоб він їй усе детально пояснив і завербував русалок.

У Пітера і Саймона ідея народилась, коли вони спостерігали за Фенеллою. Діти за допомогою сургучу, шнурка та полум’я свічки підправили крило вогняночки, й воно навдивовижу швидко загоїлося. Пітер і Саймон саме обговорювали питання про те, як найкраще взяти в облогу Замок Василісків, спостерігаючи тим часом, як Фенелла стрибає зі спинки стільця та спритно перепурхує кімнатою.

– Ось що нам потрібно – літаки! З них ми могли б скинути частину військ просто на внутрішню територію Замку Василісків, – сказав Пітер.

– Може, повітряні кулі? – припустив Саймон.

– Повітряні кулі? – перепитав Пітер. – Де ми їх візьмемо?

– Зробимо. З місячного желе.

– Але як вони зможуть літати? – поцікавився Пітер.

– Ну, – відповів Саймон, – ти ж знаєш, що гаряче повітря піднімається вгору. То чому б нам не наповнити повітряні кулі гарячим повітрям?

– Але як? – здивувався Пітер.

– Вогняники, – пояснив Саймон. – Ти ж знаєш, яка Фенелла гаряча. Якщо посадити в повітряну кулю приблизно двадцять вогняників, то куля полетить, до того ж, я думаю, вогняники зможуть, змахуючи крильми, керувати нею в потрібному напрямку.

Хлопці страшенно захопилися цією ідеєю, а Фенелла – думкою про те, що зможе стати в пригоді, тому негайно було виготовлено маленьку експериментальну повітряну кулю. Туди посадили Фенеллу. На втіху Саймонові, все спрацювало ідеально. Фенелла кружляла та кружляла кімнатою, як хотіла. Вона так тішилася своїм успіхом, що на бідолашну знову напала гикавка.

– Я зробила це – гик! – правда, Саймоне, гик? – весело сказала вона. – Ти бачиш Пітере, гик, я повертаю, гик, у цей бік?

– Ти була прекрасна! – запевнив її Пітер.

– Тепер питання тільки в тому, скільки ми маємо вогняників, – сказав Саймон.

– О, сотні, гик! – відповіла Фенелла. – Як мінімум, гик, двісті, а то й більше.

– А ти можеш переконати їх приєднатися до нас? – запитав Саймон.

– Звичайно, можу, гик, – запевнила Фенелла. – Я розповім їм, гик, які ви добрі, гик, були зі мною і, яка це, гик, важлива справа.

– Гаразд, а ти могла б зараз полетіти до них і попросити їх завітати до нас, у Кришталеві Печери? – поцікавився Саймон. – Скажи їм, що це буде наш штаб і що звідси ми будемо керувати штурмом.

Фенелла, щаслива, що їй доручили таке надзвичайно важливе завдання, полетіла разом зі своєю невідступною гикавкою вербувати вогняників.

А тим часом Папуга з дітьми нанесли ще один візит – до Горностайства, де їх тепло зустрів Венслідейл. Герцог із Вініфред саме пили чай на газоні для гри в крокет.

– Ви дістали її, дістали? – пропищав горностай, підстрибуючи від збудження. – О, я так хвилююся! Як би я хотів, щоб мій радикуліт не завадив мені піти з вами.

– У нас ціла купа рути, – відповів Папуга, – але Г. Г. тримає її під замком. Ми не хочемо, щоб ви, горностаї, відбилися від рук, як василіски. Тому Г. Г. приготував лише одну велику пляшку соку.

– Ду-ри-ло, – сказав Венслідейл. – Щоб ми та відбилися від рук? Але ж ви знаєте, які ми, горностаї, тихі й миролюбні створіння.

– Це про всяк випадок, щоб зайве не ризикувати, – заспокоїв його Папуга. – Оце сік рути. Хто готовий скуштувати? Ти?

– Узагалі-то, я б залюбки, – сказав Венслідейл, – але, ой-ой-ой, мене досі мучить мій радикуліт, о-о-о! Не думаю, що це для мене безпечно. Краще випробувати руту на молодшому садівнику. Він гарний хлопець, але дуже кепський садівник, тож якби сік виявився, – ну, як би це сказати, е-е… якоюсь мірою отруйним, то така вже його доля.

– Він не отруйний, ти, плаксію, – сказав Папуга. – Чи ти припускаєш, що Г. Г. не перевірив його?

– Усе одно, – рознервувався Венслідейл, – хай краще це зробить молодший садівник. Він так цього чекав, що я нізащо не хочу його розчаровувати.

Тоді покликали молодшого садівника на ім’я Вілберфорс. Його привели і поставили посеред галявини, щоб провести експеримент.

– Слухай, Вілберфорсе, – сказав Папуга, – ти ж розумієш, що ця рідина зовсім не шкідлива, але після того, як ти її вип’єш, ти маєш мені детально розповісти про будь-які зміни, які відчуєш у собі. Зрозумів?

– Так, сер, – відповів Вілберфорс.

На ньому були кругла шапочка, великі окуляри в роговій оправі, зуби стирчали вперед, а з носа постійно текло.

– Ви маєте випити цю рідину, а я вам маю сказати, чи почуваєтеся ви краще. Дякую, сер.

– Тепер ти розумієш, що я мав на увазі, – приречено промовив Венслідейл. – Нещодавно він викопав дорогоцінні цибулинки моїх нарцисів і приніс їх на кухню, бо подумав, що це картопля.

– Ні, ти не зовсім правильно мене зрозумів, – провадив Папуга. – Ти, Вілберфорсе, вип’єш оце, а тоді знову ж таки ти, Вілберфорсе, розповіси мені, чи почуваєшся краще. Тепер зрозумів?

– О, так, сер, – сказав Вілберфорс, а тоді взяв пляшку і зробив великий ковток.

– Дуже дивне ім’я – Вілберфорс, – шепнув Пітер Саймонові, поки чекали наслідків.

– Так, дуже дивне, – погодився Саймон.

Вілберфорс стояв і кліпав, а всі присутні уважно дивилися на нього. Минуло вже п’ять хвилин, а він залишався таким, як і був; їхні серця завмерли: вони так старалися, ризикували своїми життями – і все марно?!

– Як ти почуваєшся? – запитав Папуга.

Вілберфорс зиркнув на нього.

– Я питаю, як ти почуваєшся? – голосно повторив Папуга.

– Ти чо кричиш? Я всьо чую, не глухий! – гаркув Вілберфорс. – Тебе шо – обходить, як я почуваюся, га? Не твоя куряча справа! Краще про себе подбай, бо зараз як дам у дзьоб!

– О Боже! – вигукнув шокований Пітер.

– А ви двоє шо – теж нариваєтеся? – Вілберфорс стрімко метнувся через галявину та заходився горлати на хлопців. – Вам шо – моє ім’я не подобається?! Ану, опустили пики, подивимось, як буде, коли я вам черепи навиворіт повивертаю!

– О Боже! Це фантастика! – вигукнув Венслідейл. – Ніколи в житті нічого такого не чув і не бачив!

Вілберфорс розвернувся і, перш ніж хтось зрозумів, що він збирається робити, схопив Венслідейла за мереживну краватку та почав несамовито трусити.

– А ти! – кричав Вілберфорс. – Мене вже нудить від тебе, мене вже від тебе верне, мені вже твої блювотні прискіпування – онде! Давно вже час тебе провчити!

Із цими словами Вілберфорс дав у око Венслідейлу, герцогу Горностайському, та так добряче, що той відлетів і впав на чайний столик. Діти вражено витріщилися на Венслідейла, який лежав на землі; на ньому згори красувалися бутерброди та меренга, а навколо нього витанцьовував Вілберфорс.

– Уставай і бийся, ти, тюхтію! – кричав садівник. – Ти, слинявий альбіносе, вставай, я порву тебе на шмаття, побачиш! Я відріжу тобі обидва вуха, усі зуби повибиваю!

Словом, шестеро горностайських садівників цілий день витратили на те, щоб спіймати Вілберфорса та замкнути в повітці.

– Я думаю, – сказав Папуга, коли почулися стогони Венслідейла, якого заносили в дім, – я думаю, що цей експеримент можна назвати абсолютно, глобально, цілковито вдалим, правда ж?

Діти від щирого серця погодилися з ним.

Коли Венслідейла трохи попустило (хоч око в нього все одно спухло), він пообіцяв, що горностаї, всі як один, допоможуть їм у битві проти василісків, тож діти і Папуга повернулися в Кришталеві Печери з успіхом.

У Кришталевих Печерах усі метушились і гомоніли – кипіла робота. Грифони загнали отару місячних телят у бічний тунель, де вони готували місячне желе, пластина за пластиною, а Пенелопа, Дульчібелла і Г. Г. вигадували з нього повітряні кулі та інші потрібні речі. Зовні, на полі місячної моркви, Пітер, який тепер почувався у своїй стихії, тренував батальйон кавалерії єдинорогів. Навчав їх бігти риссю, галопом і розвертатись одночасно. Єдинороги навчалися дуже швидко, й невдовзі Пітер уже міг пишатися їхньою точністю і вправністю.

Протягом цих кількох днів Етельред час від часу надовго кудись зникав, і хоча всі це помітили, але ніхто не надав особливого значення, бо кожен мав дуже багато роботи. І ось, коли Пенелопа вигадала з гори місячного желе сімсот вогнетривких костюмів для горностаїв і дуже стомилася, Етельред з’явився. Він неабияк здивував Пенелопу тим, що прийшов у трикутному капелюсі та елегантній уніформі із золотими еполетами й цілою колекцією найрізноманітніших стрічок на рукавах. Мундир був глибокого зеленого кольору, а штани – білі. При боці він мав довгу шаблюку в срібних піхвах.

– О, Етельреде, ти неперевершений, – сказала Пенелопа.

– Ой, тобі справді подобається? – зашарівся Етельред. – Це мій однострій головнокомандувача.

– Так? – здивувалась Пенелопа. – А чий ти головнокомандувач?

– Ходімо зі мною, покажу, – загадково сказав Етельред і повів її одним із бічних тунелів.

Те, що постало там перед Пенелопою, вразило її та потішило – напоготові стояло приблизно п’ятдесят жаб. Усі в гарних яскраво-червоних уніформах із мідними ґудзиками, півкруглих шапочках, прикрашених великими чорними перами, всі озброєні гострими списами, луками і стрілами. Коли вони побачили Пенелопу, то швидко виструнчились.

– Звідки вони взялися? – здивувалась Пенелопа.

– Із Замку Василісків, – пояснив Етельред. – Мені не хотілося бути єдиною жабою, яка прийде вам на допомогу, тому я прослизнув у замок, замаскований під грека, якому треба найняти команду для своїх сорока двох кораблів, і завербував усіх своїх родичів.

– Це чудово, – Пенелопа була зворушена. – Гадаю, Г. Г. дуже зрадіє.

Етельред зняв капелюха та поважно прокашлявся.

– З вашого дозволу, панночко, я хотів би назвати цей підрозділ, м-м-м… Хочу, щоб він називався… Загін Смертельно Страшних Жаб Панни Пенелопи.

– Звичайно, будь ласка, мені дуже приємно, – сказала Пенелопа.

– Дякую, – Етельред був цілком задоволений. – Я саме веду їх на невеличке тренування в стрільбі з лука, тож чи не були б ви такі ласкаві й чи не погодились би, ну, привітати їх, чи щось таке?

– Звичайно, – відповіла Пенелопа.

– Загін, рі-вняйсь! Струнко! – лунко вигукнув Етельред, і всі жаби в червонім однострої ще більше виструнчилися. – Право-руч! Кроком руш!

Підрозділ рушив, і коли вояки крокували повз Пенелопу, Етельред крикнув:

– Стій, раз-два! Право-руч!

Пенелопа стала струнко і військовим жестом привітала вояків.

– Дякую вам, панночко, – сказав Етельред, коли полк помарширував далі. – Зараз я проведу тренування в стрільбі з лука. Дехто з них уже непогано стріляє. Учора один мало не поцілив у мій капелюх.

Пітер і Саймон провели багато часу за книгами у великій бібліотеці Г. Г. Читали про найкращі методи нападу на фортеці, й ось в одній книжці побачили зображення машини, яка, на їхній погляд, могла б їм знадобитись. Вона була схожа на величезну катапульту з довгим важелем, ніби величезна ложка. Треба було потягти за важіль, покласти в заглиблення тієї подоби ложки снаряд і відпустити. Хлопці, між іншим, вигадали з місячного желе одну таку експериментальну катапульту, й вона діяла справно. Питання було тільки в тому, чим же стріляти, але грифони його вирішили.

Вони сказали, що можуть зробити золоті ядра.

І це був не єдиний успіх, бо виявилось, що вони ще й чудові стрільці.

Тим часом Фенелла повернулася з острова Вовкулаків зі всіма своїми родичами і друзями. Пенелопа і її брати спостерігали за їхнім польотом у темряві, й усі визнали, що це найпрекрасніше видовище, яке їм пощастило побачити в Міфології: вогняники пролітали над морем у сяйві місяця, різнобарвною світляною стрічкою. Ця казкова стрічка легко колихалася в повітрі й нагадувала живу веселку. Щойно вогняники прилетіли в Кришталеві Печери, Саймон почав експериментувати зі своїми повітряними кулями. Він вирахував: щоб підняти кошик, у якому сидітиме тридцять горностаїв у повній амуніції, треба посадити в кулю сорок вогняників. Тож їхній повітряний флот мав налічувати п’ятнадцять повітряних куль. Кулі теж були великим успіхом, і вогняники страшенно пишалися тим, що навчились маневрувати в небі.

Приготування йшли повним ходом: коридори були натоптані муштрованими жабами і горностаями, грифони й Табіта до сьомого поту відливали із золота гори ядер, а Пенелопа годинами прив’язувала кошики до повітряних куль особливими шовковими шнурами, які спеціально для цього сплела Дульчібелла.

Напередодні штурму Саймон планував пояснити кожному його завдання та показати на великій моделі Замку Василісків з околицями, яку він змайстрував власноруч, що саме, хто саме й коли саме мусить робити під час штурму. Але треба було знайти приміщення, де всі могли б зібратися разом.

– О, це не проблема, – сказав Г. Г., коли Саймон розповів йому про свій план. – Збери всіх у банкетній залі.

– Я навіть не знав, що тут така є.

– Є, – сказав чарівник. – Ходімо покажу.

І він провів його кількома коридорами, через великі подвійні відчинені двері, за якими й була величезна зала з прекрасною блискучою кришталевою підлогою, освітлена сотнями вишуканих грибних люстр.

– О, це ідеальне місце! – радісно вигукнув Саймон. – Тут поміститься навіть Освальд.

– Дуже добре, що ця зала для чогось знадобиться, – сказав Г. Г. – Колись я побудував її, щоб ми могли тут влаштовувати бали та банкети, якщо піде дощ, бо чомусь зовсім забув, що в Міфології я керую погодою, і якщо захочу, аби дощу не було, то його й не буде. Тож ми цю залу ніколи ще не використовували. Дуже шкода.

– Так, так, але тепер вона нам дуже знадобиться, – підбадьорив його Саймон.

Перед великим штурмом усі зібралися в прекрасній банкетній залі. Там стояли одна за одною шеренги доблесних горностаїв і жаб, великий і гамірний табун єдинорогів, які жваво кивали головами, згуртована зграя грифонів у шкіряних фартушках, які виблискували краплями та іскрами розплавленого золота. Була там ціла юрба метушливих вогняників, схожа на велику, рухливу клумбу. Була тут і панна Вільямсон Сміт-Сміт-Браун зі своїми молодими панянками (вони приїхали сюди на Освальдовій спині й були в захваті від знайомства з королем єдинорогів і герцогом Венслідейлом); був тут і Освальд, власною персоною, блакитний, немов павичеве перо, зі слуховою трубкою напоготові, й Табіта, яка від хвилювання порожевіла ще дужче. За великим банкетним столом у кінці зали сиділи ті, кого Саймон називав Верховним Командуванням. Це були: Г. Г., Папуга і Дульчібелла, Етельред, Пенелопа та хлопці. Перед ними на столі стояла модель Замку Василісків. Коли всі зібралися, Саймон, якого обрали для виступу з промовою, підвівся і постукав довгою палицею по столі, вимагаючи тиші. Поступово в залі перестали пищати, шепотітися та шурхотіти. Запала тиша.

– Пані та панове, – почав Саймон, – я попросив Г. Г. покликати вас сюди, й усі ви знаєте, для чого ми зібралися. Наша мета – захопити Замок Василісків, провчити їх, але найголовніше – врятувати Великі Головні Книги.

Після цих слів почулися схвальні вигуки, стукіт копит, лопотіння крил і гучні оплески.

– А суть зібрання, – провадив Саймон, – ось у чім. У нас є тільки один шанс, тому не маємо права на помилку, і зібрались ми всі тут, власне, аби кожен добре запам’ятав, що йому робити. По-перше: ми ні за що не можемо дозволити василіскам спалити чи знищити спересердя Великі Книги, а вони на це, як нам відомо, цілком здатні. Тому, згідно з нашим планом, ми маємо завдати їм стільки клопоту, щоб у них не було часу навіть подумати про це, аж поки не буде пізно. Нині вже маємо уявлення про те, на що здатні василіски, завдяки двом нашим хоробрим друзям: жабі Етельреду, присутньому тут, який із неймовірною відвагою і професійною майстерністю замаскувався під індійського заклинача змій і прокрався в їхній замок.

Почулося гучне багатоголосе «О-о-о!» і вибух оплесків, аж Етельред зашарівся.

– Скориставшись допомогою свого товариша, вужа, він продемонстрував василіскам кілька магічних трюків із заклинання змій і довідався, що василіски не знають, що саме ми готуємо, але знають, що ми щось готуємо, і це страшенно їх нервує. А потім Етельред запустив феєрверк і розповідав, що вони почали бігати по колу, збиваючи один одного з ніг.

Зала вибухнула сміхом і оплесками.

– Сьогодні рано-вранці, – й собі посміхнувся Саймон, – наш єдиний і неповторний, непереможний, незрівнянний і безстрашний добродій Папуга виказав неабияку відвагу та здійснив повітряну розвідку над замком.

Почулись вигуки: «Браво!», «Хай живе Папуга!» та гучні оплески. Папуга чемно вклонився присутнім.

– Він пролетів низько над стіною з бійницями і побачив, що василіски встановили кілька гармат і казанів із гарячою олією. Це, очевидно, будуть головні засоби їхньої оборони. Поза тим вони покладаються тільки на захист рову та великої брами. Можу додати, що добродій Папуга пролетів просто над головами вартових і закричав: «Пильнуйте, пильнуйте, ваш кінець уже близько!» І мені дуже приємно повідомити, що після цих слів двоє з них так перелякалися, що звалилися в рів.

Зала знову вибухнула сміхом і оплесками – ще гучнішими, ніж перед тим.

– Однак, – провадив Саймон, – сміх сміхом, але ми не повинні недооцінювати наших супротивників. Вони підступні, жорстокі та небезпечні, але щоб іще раз довести вам, як важливо, щоб ми перемогли, я попрошу Етельреда зачитати по пунктах нові розпорядження, які василіски мають намір впровадити в життя, коли візьмуться до керування країною.

Саймон сів, а Етельред підвівся, розгорнув пергамент і почав читати:

– Пункт перший: усі фенікси мають бути вислані з Міфології, а разом із ними і всі морські змії завдовжки понад п’ять футів.

– Яке зухвальство! – проревів Освальд.

– Пункт другий: усі дракони мають використовуватися для перевезення вантажів, зокрема, будівельних матеріалів для василісків.

– Нахаби! – вигукнула Табіта, червона від гніву.

– Пункт третій: усім єдинорогам належить обрубати ріг, після чого їх будуть використовувати як гужовий транспорт і тяглову силу для карет василісків.

ЦІ слова викликали в єдинорогів обурене іржання, гримання рогами й копитами.

– Пункт четвертий: усіх жаб належить використовувати для висиджування яєць василісків, натирання підлог і сервірування столів у замку.

Жаби аж очі вирячили від жаху.

– Пункт п’ятий: усіх русалок належить використовувати як тяглову силу для перевезення суден і плотів василісків, а також – тричі на тиждень – для очищення рову довкола замку.

– Яка неповага! Яке приниження! Очищувати якийсь рів – мені, з моїм шляхетним родоводом! – розкричалася Дездемона.

– Пункт шостий: усіх горностаїв належить використовувати як няньок, кухарів, лакеїв, садівників і таке інше у Замку Василісків.

– Себто мене? Герцога Горностайського? Як василіскову няньку? – з жахом вигукнув Венслідейл. – Це мене – лакеєм у василісків?!

– Пункт сьомий: змусити Г. Г. погодитись працювати на василісків і допомагати їм заклинаннями.

– Нізащо! – скрикнув Г. Г. – Ніколи, ніколи, ніколи!

І всі привітали його оплесками та схвальними вигуками.

– Пункт восьмий: речі, які належить заохочувати: безмежне зростання чисельності василісків, оскільки вони мають керувати країною; неухильне зростання чисельності мандрагор, вовкулак та інших розумних, інтелігентних і приємних у спілкуванні членів суспільства.

Тут здійнявся такий рев гніву та люті, такий гамір і крик, нібито вдарили громи небесні. Венслідейл настільки розхвилювався, що ненароком ударив Вініфред по голові своєю палицею із золотим окуттям. Жаби розмахували піками з таким запалом, що кілька горностаїв отримали синці попід очі, а четверо найвразливіших вогняників знепритомніли. Минуло добрих п’ять хвилин, перш ніж порядок було відновлено і Саймон знову зміг узяти слово.

– Тепер, – сказав він, – ви розумієте, чому нам так важливо перемогти?

– Так! Розуміємо! – закричали всі.

– Дуже добре, – сказав Саймон. – А зараз, сподіваюся, всі ви уважно вислухаєте, як ми збираємося провести атаку і що саме кожен із вас має робити.

Кожен зацікавлено спостерігав, як Саймон встановлює посеред столу модель Замку Василісків, щоб його всім добре було видно.

– Отже, тут маємо модель замку, – Саймон взяв указку. – І як ви бачите, він має форму весільного торта з порожниною всередині та чотирма вежами. Центральна порожнина – велике внутрішнє подвір’я. Ось тут, довкола, бачимо рів, а тут – підйомний міст і замкові ворота. Всім зрозуміло?

– Так, так! – хором відгукнулися присутні.

– А тепер розглянемо детальний план штурму, – провадив Саймон. – Ліворуч і праворуч від замку будуть напоготові два підрозділи грифонів, на озброєнні в яких буде по п’ять катапульт. Табіта розжарюватиме золоті ядра перед пострілами, щоб вони могли підпалювати все, у що влучать, і створювати василіскам якнайбільше проблем. Далі, щойно грифони дадуть перший залп, чудово натренований двоюрідний брат Етельреда на ім’я Егберт (він, до речі, на той час уже буде в замку) переріже канати, які підтримують підйомний міст. На жаль, він сам не зможе відчинити ворота, але щойно міст опуститься, як ворота потрощить і рознесе на друзки славна кавалерія єдинорогів під проводом мого брата Пітера. Як тільки ці плани здійсняться, негайно мають відбутися ще дві речі.

По-перше, панна Вільямсон Сміт-Сміт-Браун і її дівчата в супроводі нашого доброго друга Освальда увійдуть до рову та витягнуть корок. Рівень води почне падати.

По-друге, тим часом я на чолі флотилії повітряних куль із вогняниками при стерні та з кошиками, повними горностаїв, підіймуся в повітря. Ми пролетимо над замком, опустимося на внутрішньому подвір’ї та захопимо оборонні мури. Кожен горностай буде забезпечений вогнетривким одягом і пістолетом із лавандовою водою. Їхнє завдання – відволікати на себе увагу василісків і боротися з ними, скільки стане сили. Щойно рівень води в рові впаде до нуля і відкриються труби, Егберт відразу позначить дві-три з них червоними прапорцями. Це, власне, ті труби, що ведуть просто в темниці, де зберігаються Великі Книги. І тоді великий загін горностаїв разом із бригадою Смертельно Страшних Жаб Пенелопи проберуться трубами, знешкодять вартових і самі охоронятимуть Великі Книги, аж поки Замок перейде до нас.

– Ну як, усе зрозуміло?

Усі відповіли, що все ясно, як Божий день.

– Добре, – сказав Саймон, – я хотів би просити вас, щоб завтра вранці, рівно о шостій, усі були на своїх позиціях, бо рівно о шостій тридцять грифони дадуть перший залп. Це все. Бажаю успіху!

Дорогою з великої банкетної зали Пенелопа підійшла до Етельреда.

– Етельреде, на мою думку, ти здійснив надзвичайно мужній вчинок, коли проник у Замок Василісків і так чудово все організував.

– Та що ви, панночко, – відповів на це Етельред, – я ж вам казав: мистецтво маскування – це мій коник.

– Усе одно, це було дуже винахідливо з твого боку, – сказала Пенелопа. – І я маю до тебе особисте прохання.

– Будь ласка, яке завгодно прохання, все що забажаєте, панночко, – палко запевнив Етельред. – Ви тільки скажіть, і я все виконаю.

– Обіцяєш?

– Аякже, панночко, звичайно, – підтвердив Етельред.

– Тоді, – вела далі Пенелопа, – ти зі своїм загоном Смертельно Страшних Жаб ідеш у Замок водогінною трубою, так?

– Саме так, панночко. Я, можна сказати, йду на чолі загону.

– Я хочу йти разом із вами.

– Що?! Ні-ні, панночко, хвилинку, – розхвилювався Етельред. – Так негарно, я не можу взяти вас із собою, слово честі. Коли щось станеться з вами, я собі цього не пробачу, й ніхто ніколи мені цього не пробачить.

– Але ж ти обіцяв? Обіцяв, – сказала Пенелопа. – Я не збираюся сидіти тут без діла, коли інші воюють. Ну будь ласка, Етельредику, я мушу піти з тобою. Я надягну вашу симпатичну червону уніформу, коси заховаю під шапочку, так що ніхто й не дізнається. Я обіцяю робити тільки те, що ти скажеш, а ти завжди мене захистиш.

– Хай йому грець, панночко, – пригнічено пробурмотів Етельред. – Якщо хтось почує про це, з мене здеруть шкіру, слово честі, здеруть.

– То ти допоможеш мені? – вигукнула Пенелопа.

– Ну, я ж обіцяв, нічого не вдієш, – зітхнув Етельред. – Значить, доведеться зробити це. Про єдине тільки прошу, панночко: будьте дуже обережні, бо на нас чекає страшенно небезпечна справа.

– Так, я буду дуже обачна, – пообіцяла Пенелопа.

Папуга обрав собі роль Генерала Наглядача за всією битвою, а відтак мусив кружляти довкола Замку, спостерігати за військовими діями і звертатися з отриманою інформацією до Г. Г., який мав перебувати в особистій повітряній кулі, прив’язаній у вигідному місці, звідки Г. Г. міг би добре бачити все, що відбувається.

Отже, наступного ранку, за десять хвилин до шостої, повітряна куля Г. Г. поволі здійнялася в небо, тягнучи вгору довгу шовкову стрічку, зіткану Дульчібеллою спеціально для нього. Г. Г. був озброєний пістолем із лавандовою водою про всяк випадок, великим пакунком із бутербродами, пляшкою небесно-морквяного інжирного пива та підзорною трубою Папуги. А Папуга примостився на краєчку кошика, готовий злетіти, щойно почнеться битва. З цього спостережного пункту – кошика, завислого в повітрі, – Г. Г. бачив під собою Замок Василісків і спостерігав за пересуваннями їхніх бойових загонів.

Рівно о шостій грифони вивели свої катапульти на бойові позиції, і біля кожної батальйон горностаїв ретельно поскладав гарматні ядра в акуратні стоси. Табіта перебігала від одного стоса до іншого та дихала вогнем на ядра, аж поки вони не розжарювалися до багряного світіння й мало не плавились.

Тим часом горностаї, жаби, русалки й Освальд переховувались у Корковому Лісі поблизу від замкового рову. А позаду невеличкої смуги пагорбів, якраз навпроти підйомного мосту, Пітер виставив свою кавалерію, а Саймон прив’язав там усі повітряні кулі.

Тепер усе було в повній бойовій готовності, всі трималися мужньо, хоч і з деяким острахом, і терпляче очікували сигналу від Г. Г. Рівно о пів на сьому Г. Г. вихилився з кошика і замахав великим зеленим стягом із золотими смугами – прапором країни Міфології. І битва за Замок Василісків почалася.

Вісім грифонів, користуючись своїми довгими черпаками, якими у мирний час розмішували розплавлене золото в казанах, заклали розжарені ядра в катапульти. Ще вісім грифонів за сигналом командира натисли на важелі, катапульти вистрелили, посилаючи золоті снаряди, осяйні та співучі, просто на зубчасті мури замку. Снаряди гримнули, зробили пробоїни в мурах і залишились там, повільно розгоряючись, аж поки василіски не кинулися носити воду відрами й гасити їх. Після трьох залпів верхню частину мурів уже було майже зруйновано, то тут, то там замок палав, і василіски так розгубилися, що було очевидно: їх застали зненацька. Однак вони все-таки зуміли перетягти кілька гармат на нові позиції та зробити п’ять пострілів по грифонах, проте влучність їхня, на відміну від грифонів, була нікудишня.

Аж ось зненацька величезний підйомний міст із жахливим гуркотом, схожим на громи небесні, впав додолу – і всі зрозуміли, що це Егберт, відважна жаба, успішно перерізав канати. І відразу, не зволікаючи, Пітер у своїй блакитній із золотом уніформі, яку Пенелопа пошила спеціально для цього, протрубив атаку. Сто п’ятдесят єдинорогів у лавандових і білих попонах пліч-о-пліч виступили з-за пагорбів. Спершу вони бігли риссю, а потім, по мірі наближення до мосту, Пітер дав команду, і вони вишикувались у колону по чотири. Наступна команда – і вони перейшли в легкий галоп, а потім помчали щодуху. Ніздрі в них роздувалися, роги блищали в променях світанкового сонця, і так вони домчали до мосту.