Текст книги "Балакучий згорток"

Автор книги: Джеральд Даррелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц)

– Так, мон браве, я зумію, – як там у вас кажуть? – скотитися вниз. Ну, а ви знайдете дорогу? Це трохи далі тунелем, ліворуч, приблизно п’ятнадцять метрів.

– Гаразд, – сказав Папуга, – то ми пішли. Бувай, Гортензіє, і спасибі тобі ще раз.

– До зустрічі, мон Папуже, бон чен, бажаю успіху, – мадам Гортензія розчулено зітхнула і випустила пару.

Діти засвітили ліхтарики та пройшли вниз тунелем приблизно футів сто п’ятдесят.

– Це тут, – раптом сказав Папуга. – Ось він, вхід у Міфологію.

Діти посвітили ліхтариками й побачили в кам’яній стіні тунелю розколину в три фути завширшки і шість заввишки, схожу на вузькі церковні ворітця.

– Це прикордонний пост, – пояснив їм Папуга. – Ще п’ять хвилин ходу, і ми в Міфології.

Тунель був дуже вузький, тому їм довелося просуватись вервечкою по одному. Пітер ішов перший, із ліхтариком і кліткою в руках. Наступною йшла Пенелопа з Папугою на плечі. Вона несла їжу, аптечку і зброю. Останнім був Саймон. Він тягнув човен.

– Ідіть трошки тихіше, – хрипкувато прошепотів Папуга. – Василіски вельми легковажні істоти, тому я, звичайно, дуже сумніваюся, але все-таки вони могли виставити варту, щоб бути впевненими, що я не повернусь.

Вони зайшли за ріг, і Пітер так раптово зупинився, що Саймон із Пенелопою наштовхнулись одне на одного.

– Що сталось? – запитала Пенелопа.

– Т-с-с-с, – прошепотів Пітер, – там, попереду, світло.

– Дайте-но мені глянути, – Папуга перелетів на плече до Пітера.

Усі затамували подих, поки Папуга вдивлявся в далечінь.

– Ні, все нормально, це не світло. Це вхід, – нарешті сказав він. – Просто ми бачимо світанок.

– Світанок? – запитав Пітер. – Папуго, ти впевнений? Це ж усе-таки пів на другу ночі. Ще надто рано для світанку.

– Це у звичайному світі рано, – відповів Папуга. – А тут, у Міфології, вранішня зоря горить цілий день. Тільки ночами – ні.

– Що ти таке кажеш? Світає цілими днями? – перепитала Пенелопа.

– Ну, – почав Папуга, – коли Г. Г. учився на чарівника, то мав звичку вставати на світанні й невдовзі відкрив для себе, що це найкраща пора дня: все таке свіже та спокійне – і барви, й світ довкола, такий яскравий після доброго нічного сну. Тому, коли він створював Міфологію, то вирішив, що тут буде світати весь час, крім восьми нічних годин. Зараз самі побачите, про що я кажу.

Урешті-решт вони вийшли з тунелю і зупинилися, засліплені видовищем, що відкрилося перед їхніми очима. Небо (чи те, що мало б бути небом) було лагідного жовтаво-зеленого кольору і подекуди мінилося ніжно-блакитним. По ньому пливли купки маленьких, пухкеньких, затишних хмаринок, жовтавих, білих і блідо-рожевих. Сонце (чи те, що створене було як сонце) нерухомо висіло просто над обрієм і кидало довкола дивовижне, тонке мереживо золотих промінців. Поблизу маленький рожевуватий струмочок спливав з теракотово-червоних скель каскадами казкових водограїв. І кожен водограй падав у глибокий тихий ставочок, повний лінивих синіх риб із багряними плавцями і хвостами. Трава, на якій вони стояли, була оксамитово-пурпурова, як верес, ніжна, пружна, і здавалося, ніби щойно скошена. Вона була всіяна барвистими квітами, і їхні пелюстки, здавалось, зроблені зі скла, а поміж квітів то тут, то там виднілися грибочки яскравого лимонно-жовтого кольору, поцятковані чорним. Далі долину перетинав ліс, у якому росли дерева з великим блакитним листям і стовбурами шоколадного кольору, які здаля видавалися вузлуватими і нерівними. Далеко-далеко на обрії, майже сховане у вранішній імлі, щось виблискувало та мерехтіло в променях світанку, й діти здогадались, що це воно – те велике внутрішнє море, про яке їм розповідав Папуга.

– О, яка краса! – видихнула Пенелопа. – Я такого не бачила навіть у снах!

– Погляньте, які барви, – сказав Саймон. – Просто фантастика, правда?

– А небо, – сказав Пітер, – таке враження, ніби ці хмарки хтось порозставляв власноруч.

– Так і є, – сказав Папуга, – їх переміщують п’ять разів на день, щоб вони нам не встигли набриднути. Ще тут у нас є чотири різні заходи сонця, по одному в кожному куті, тож ті, кому подобається червоний захід сонця, дивляться в один бік, а ті, кому лимонний, чи жовтий, чи зелений, – в інші боки. Це дуже зручно.

– Мені здається, що Міфологія неймовірно прекрасна, – сказала Пенелопа. – Не дивно, що ви цінуєте свою країну і так пишаєтесь нею.

– Так, так, – ніяково підтвердив Папуга. – Знаєте, я живу тут дуже давно. Я вже ніби приріс до цієї землі. Тому я не хочу, щоб ці жахливі василіски отримали владу над нею.

– Так, правильно, – сказав Пітер, – і чим швидше ми їх здолаємо, тим краще. Що нам далі робити, Папуго?

– Ну, – замислено промовив той, – якщо ми підемо за течією струмка вниз, то дійдемо до головної річки й там зможемо спустити на воду човен. Тоді, якщо пам’ять мені не зраджує – мене вбити мало за те, що я не взяв карти, – ми попливемо тією річкою, за течією, через Долину Феніксів, до Гір Місячних Телят і Лук Єдинорогів. А звідти вже зовсім близько до Кришталевих Печер, буквально кілька хвилин пішки. Але я мушу вас попередити, що там, в Долині Феніксів, на нас чекає зо двоє дуже небезпечних порогів, і я не знаю, як їх оминути. Сподіваюся, ви вправно керуєте цим човном?

– Усе буде гаразд, – запевнив Пітер.

– Маю надію, що все буде гаразд, – додав: Саймон. – Гадаю, якщо ми обидва будемо веслувати, то зуміємо проскочити.

– Тоді ходімо, – сказав Папуга, – тримаймося якнайближче до дерев. Ану як поблизу є василіски! І якщо ви їх зустрінете, то пам’ятайте: вони можуть вивергати полум’я на відстань до восьми футів.

– Вісім футів! – скрикнула Пенелопа. – О Боже, це ж як вогнемет!

– Правильно, – сказав Папуга. Колись вони ще могли вбивати поглядом, але ми поклали цьому край, коли створили Міфологію. Все добре до певної міри, як каже Г. Г. Жахливо, що вони тиняються тут і палять усе, що бачать, своїми необережними подихами, але, хвалити Бога, тепер хоч не вбивають кожного поспіль своїм поглядом.

– Не розумію, як ви дозволили їм потрапити в Міфологію, – сказала Пенелопа. – Чого ви очікували від зграї страшних і небезпечних тварюк?

– О ні, тут не можна відбирати чи перебирати, – сказав Папуга. – Хоча декому, зокрема мені, можна, але ми створили Міфологію для всіх міфічних істот і не маємо права на упередженість. Ми можемо лише дві речі: по-перше, контролювати їхню чисельність, що, звичайно, полегшує справу, і, по-друге, селити їх там, де вони можуть завдати якнайменше шкоди. Це просто нещасний випадок, що василіски повстали. Принаймні є надія, що з вашою допомогою, ми зможемо їх зупинити.

Так вони собі розмовляли і тим часом спускалися в долину, минаючи маленькі водоспади, невеличкі потічки, аж поки дійшли до перших дерев. Діти розглядали їх із величезним подивом.

– Ага! – вигукнув Папуга. – Здивовані? Я так і думав. Це коркові дерева. Зараз у звичайному світі вся технологія виготовлення корків дуже застаріла, якщо дозволите покритикувати. У вас спочатку знімають з дерева кору, а потім вирізують із неї корки. Це дуже трудомісткий процес. Тому коли ми прийшли сюди, Г. Г. серед інших чудес вирішив зробити коркові дерева, щоб зберегти сили і час. Тут, як бачите, корки ростуть безпосередньо на корі дерев, і всі різних розмірів.

Діти роззирнулися довкола й побачили, що Папуга каже правду. На стовбурі і гілках кожного дерева росли корки різноманітних розмірів і форм: там були й малесенькі, для лікарських пляшечок, і корки для шампанського, і для вина, й великі, пласкі, грубі корки для банок із джемом, консервованими фруктами чи, може, медом.

– Це економить багато часу, мушу вам сказати, – провадив Папуга, – коли, наприклад, ви робите джем чи щось там іще, то просто приходите в такий Корковий Ліс і збираєте, скільки вам треба корків потрібного розміру та форми. На їхньому місці виростають нові майже миттєво – тобто це невпинний урожай. І з травою так само: вона теж виростає знову відразу після того, як її з’їсть єдиноріг чи місячне теля. І так завжди. І трава завжди одної гарної, зручної висоти, якраз такої, щоб не намочити ноги. А квіти – теж винахід Г. Г. Повірте, він дуже-дуже вигадливий чарівник. Ось візьміть і зірвіть квітку – ви одразу зрозумієте, що я маю на увазі.

Пенелопа нахилилася і нарвала невеличкий букетик прекрасних різнобарвних квітів.

– Понюхай, – сказав Папуга.

Пенелопа піднесла квіти до носа, і їй здалося, що вона ніколи в житті не відчувала такого солодкого і приємного запаху, який линув від цих маленьких квіточок.

– Вони вічні, – сказав Папуга. – Можеш покласти їх на стіл, і вони ніколи не зів’януть і будуть пахнути вічно, а коли вони тобі набриднуть, просто викинь їх. Давай, кинь їх куди-небудь.

Пенелопа кинула квіти на пурпурову траву, і і вони відразу піднялися, кожна квіточка випустила маленькі, схожі на ниточки корінці, які вросли в землю, і за якусь мить уже стояла ціла клумба.

– Жодних втрат, і всього вистачає, – сказав Папуга та підморгнув одним оком. – Так само з деревами. Якщо вам треба розпалити вогнище, ви просто зрізаєте кілька гілок із першого-ліпшого дерева, й вони миттю відростають знову. Це рятує дерева від жахливого обрубаного вигляду, такого, як у звичайному світі. Тому в нас тут усе таке нове й свіже.

Тим часом струмочок, уздовж якого вони йшли, повів через Корковий Ліс до берега головної річки.

Річка була широка та повільна, а золотава вода в ній – така прозора, що діти, стоячи на березі, бачили на дні порцеляново-білих і зелених крабів, які розгулювали по дну разом із жуками, посмугованими багряними, чорними і жовтими лініями, – кожен плавав чи повзав туди-сюди, зайнятий своїми справами.

– Звідси нам відпливати? – запитав Пітер.

– Так, – відповів Папуга. – Звідси десь зо три милі до Долини Феніксів, а звідти ще зо п’ять до пагорбів Місячних телят.

Саймон розіклав човен, і вони з Пітером і Пенелопою напомпували його. Коли човен був готовий, його спустили на золотаву воду, поклали в нього клітку, припаси, сіли самі, відштовхнулись від берега і попливли. Мабуть, зі всього, що пережила Пенелопа у Міфології, найбільше їй запам’яталася подорож річкою до Долини Феніксів: береги, вкриті пурпуровою травою, встеленою різнобарвними квітками. Дивні вузлуваті коркові дерева, що їхні верхні гілки вкривав сіро-зелений фосфоресцентний мох, довгими пасмами звисаючи донизу, а їхнє велике листя було схоже на коралово-рожеві та зелені орхідеї. Тихе жебоніння води, довгі змієвидні паростки жовтих водоростей, і краби, і заклопотані жуки, – усе це вона чула й бачила під човном. Це були чарівні враження.

Однак невдовзі Корковий Ліс порідшав, а далі й зовсім зник, і вони потрапили в іншу, пустельну місцевість із теракотово-червоними скелями, які діти помітили ще раніше. Тут, у розколинах й ущелинах скель, росли кумедні кактуси найчудернацькіших кольорів і форм.

– Ще трішки, – сказав Папуга, – і ми будемо в Долині Феніксів. Сподіваюся, у нас знайдеться щось, під чим би можна було сховатись.

– Сховатись? – перепитала Пенелопа. – Що значить сховатись? Від чого б це ми мали ховатися?

– Ну, фенікси загалом досить-таки миролюбні, – сказав Папуга, – але там кругом літає їхній попіл.

– Попіл! – сказав Пітер. – Тільки не кажи, що тут ще хтось, крім василісків, дихає вогнем.

– Ні-ні-ні, – заперечив Папуга. – Не скажу. Це тільки фенікси, бідолашні створіння…. Ви ж знаєте, фенікси живуть в середньому по п’ятсот років, а тоді повертаються до свого гнізда, вмощуються там і раптом згоряють у полум’ї разом із гніздом, перетворюючись на попіл, а з попелу постає новий фенікс. А оскільки таким чином вони самі контролюють свою чисельність, то Г. Г. вирішив, що заради уникнення проблем із лісовими пожежами найпростіше буде виділити в їхнє повне розпорядження окрему долину, і власне, попри цю долину ми маємо пропливти. Запевняю вас, це буде яскраве видовище, але, як я й казав, у повітрі там літатиме повно гару й попелу. Нам треба бути дуже уважними.

Річка плинула все далі й далі, Пітер і Саймон веслували повільно та впевнено, скелясті береги обабіч дедалі вищали, а течія – швидшала.

– Уже недалечко, – сказав Папуга. – Вже зовсім недалечко. До речі, може, в когось є яка хустина чи щось таке?

– Хустина? Є, – сказала Пенелопа. – У мене є хустина.

– Добре, то зав’яжи її собі на голову, – порадив Папуга. – Про всяк випадок. Ми ж не хочемо, щоб твоє чудове волосся обгоріло.

Аж раптом, ледь вони встигли приготуватися, річка повужчала, течія пошвидшала, а береги стали ще крутіші.

– Попереду пороги! – загорлав Папуга.

І справді, червоні скелі стирчали, ніби ікла, а золотава вода бризкала, пінилась і вирувала навколо них. Пітер і Саймон старанно маневрували, намагаючись провести човен через пороги так, щоб не потрапити у вир, але зрештою їм це вдалося, і невдовзі вони вже знову пливли спокійною течією, а річка широко розлилась між високими кручами.

– Неймовірно! – сказав Пітер, витираючи чоло. – Я й не думав, що ми впораємося.

– Слава Богу, все скінчилося, – зітхнув Саймон.

– Скінчилось? – посміхнувся Папуга. – Це були тільки перші пороги. Далі, коли ми вже пропливем повз долину, будуть ще одні.

Човен звернув за поворот і виніс мандрівників у Долину Феніксів, і те, що відкрилосьїхнім очам, виявилося настільки неймовірним, що Пітер і Саймон перестали веслувати й застигли з роззявленими ротами, і всі троє разом із Пенелопою розглядали дивний світ, який зустрічав їх по обидва боки річки.

Уздовж берегів по всій долині сиділи фенікси, схожі на великих, різнобарвних, блискучих орлів з розправленими крилами, чи на бакланів, що сідають на скелі і сушать пір’я. У гнізді під кожним птахом палахкотів і танцював вогонь. Час від часу котресь гніздо вибухало полум’ям, немовби вулкан. Величезні стовпи жовтогарячого, блакитного і жовтого вогню охоплювали птаха, який сидів у гнізді, та перетворювали його на попіл. А фенікс і далі сидів на тому самому місці, але вже як власний скульптурний портрет на повен зріст, зроблений із сірого та білого попелу. Полум’я гасло, й фенікс поволі починав осипатись: спочатку осипалось кілька пір’їн із його крила, а далі весь фенікс валився донизу зі звуком, схожим на довге тихе зітхання, і падав у палаюче гніздо. Минало кілька секунд – і раптом полум’я знову з’являлось, і діти бачили з середини річки, як звідти пробивається маленький різнобарвний фенікс. Він обтрушував свої крильця та похитувався з боку на бік, доки полум’я зовсім не згасало, а тоді здіймався вгору і літав радісно й щасливо сюди-туди над усією долиною, мов ластівка, а з ним ще сотня нових феніксів. Але, як Папуга й казав, тут було трохи небезпечно, бо коли якийсь фенікс згоряв, розсипався та падав у гніздо, іскри й жар розліталися навсібіч і з шипінням падали у річку довкола човна.

– О, як гарно, – вигукнула Пенелопа, спостерігаючи за малятком-феніксом, котрий із величезними зусиллями відштовхнувся від свого вогненного гнізда, злетів і почав кружляти над долиною, блискучий і прекрасний.

– Я ніколи не бачив нічого подібного, – сказав Пітер. – Ти хочеш сказати, що постійно хтось зі старих феніксів перетворюється на попіл, який падає в гніздо і стає новим феніксом?

– Ну, насправді це одна й та сама пташка, – відповів Папуга. – Вони це називають метаморфозою. Ось чому Г. Г. подарував їм цю долину. Як бачиш, їхня кількість не змінюється. Вони живуть п’ятсот років, а тоді спалюють себе, як ти вже бачив, і відроджуються знову. Тут вони створюють прекрасне видовище і не завдають ніякої шкоди Міфології. Харчуються вони переважно нектаром. Дуже гарні створіння.

Хоч наші сміливці трималися посередині річки, все одно відчували тепло від полум’я феніксів по обидва боки. Вони пропливали повз долину приблизно півгодини, а тоді річка знову почала поступово звужуватись.

– Обережно, – стривожено сказав Папуга, – тут особливо складне місце. Зараз будуть ще одні пороги, а потім знову спокійна течія. Якщо ми тут утримаємось, то все буде гаразд.

– Ти все закріпила, Пенні!? – запитав Саймон.

– Так, – відповіла вона, – все. Лише не знаю, що робити з речами в клітці.

– О, з ними нічого не треба робити, – заспокоїв її Папуга. – У мене там усе закріплено навіки.

Так вони розмовляли, а човен зносило ближче та ближче до берега, і цього не помітили ні Пітер, ні Саймон. На березі, над самою водою, у величезному гнізді сидів фенікс із розправленими крилами, готовий згоріти. Раптом човен черкнув об землю просто біля його гнізда.

– Агов! – закричав Пітер. – Обережно!

– Відштовхнись, відштовхнись, швидше, – закричав Саймон, спостерігаючи за величезним птахом із попелу, що височів над ними.

Але запізно. Саме цієї миті величезний фенікс із попелу почав обвалюватись і з моторошним «в-вух-х-х» упав у гніздо та частково в човен, засипаючи його гарячим попелом і різнобарвними іскрами.

– Веслуй на середину річки, давай, на середину! – кричав Саймон. – Мерщій, мерщій!

Пітер і Саймон чимдуж веслували подалі від берега, але в човні було стільки попелу, який курів димом, що вже нічого не можна було вдіяти. І раптом – «бах!», а тоді-«ш-ш-ш-ш», – і вони відчули, як човен здувається під ними.

– Обережно! – закричав Пітер. – Стережись!

Течія підхопила човен, який здувався на очах, закрутила його, потягла вниз, і раптом… човна під ними не стало. Пенелопа впала у воду, її накрило з головою і понесло далеко-далеко, в темряву, шумовиння і ревище підступних порогів.

Розділ III
Місячні телята і єдинороги

Коли Пенелопа опритомніла, то побачила, що лежить на піщаному березі, поклавши голову Пітерові на коліна. Саймон тривожно схилився над нею, розтираючи їй руки, а Папуга ходив туди-сюди і бурмотів щось собі під ніс.

– Вона опритомніла, – з виразним полегшенням сказав Саймон.

– Як ти, Пенні? – схвильовано запитав Пітер.

– Пенелопо, дорогенька, скажи щось, – попросив Папуга, вдивляючись їй в обличчя заплаканими очима. Його яскраве пір’я змокло вщент.

Усі були такі сумні й стривожені, що Пенелопа мало не розсміялася.

– Зі мною все гаразд – як же інакше? – сказала Пенелопа, сіла й одразу відчула жахливу втому та головний біль. – Просто почуваюся так, ніби випила піврічки й ніби мене пронесло через пороги.

– Надзвичайно точний опис, як на мене, – вигукнув Папуга. – Це достеменно те, що з тобою і сталося.

– Де ми? – запитала Пенелопа озираючись.

– Ну, коли човен потонув, то нас пронесло течією через пороги, – сказав Пітер. – Ти застрягла між якимись скелями під водою, тож нам із Саймоном довелося пірнати за тобою, але ми все-таки якось витягли тебе й разом допливли до берега.

Берег, на якому вони лежали, довгий і вузький, завширшки такий же, як річка, тягнувся вздовж течії, скільки око сягало. На нього, всім на подив і на втіху, викинуло і всі їхні речі, включно з непотрібним тепер човном.

– Що ж нам робити без човна? – запитав Саймон.

– Усе можна буде залагодити, коли ми знайдемо місячних телят, – нервово озвався Папуга.

– Що це за місячні телята? – запитала Пенелопа, марно силкуючись викрутити свій одяг.

– Не знаю, – відповів Пітер, – Папуга постійно згадує про них, ніби ми приїхали сюди лише заради місячних телят.

– Мій любий Пітере, – суворо сказав Папуга, – можливо, якщо я скажу, що місячні телята, безперечно, один із найважливіших здобутків генія Г. Г. і що вони, поза сумнівом, найважливіші тварини для сільського господарства й економіки Міфології, то ти зрозумієш, чому нам конче потрібно їх знайти.

– Ні, – відповів Пітер.

– Ти винятково тупий хлопець, – розсердився Папуга. – Зараз я полечу від вас шукати череду місячних телят. Будь ласка, почекайте на мене тут.

Із цими словами Папуга гордо зайшов у мокру клітку і відчинив буфет епохи Людовіка XV.

– Якщо ви летітимете мокрісінькі – точно застудитесь, – сказала Дульчібелла – І у вашому віці взагалі шкідливо літати, тим більше так далеко.

– Тихо будь, – нервово відповів Папуга. – Ти, здається, моя співачка і господиня, а не наглядач. Куди ти поділа мою підзорну трубу?

– Вона там, де ви її лишили, – в шафі. Ви не маєте права так зі мною говорити. Я гарую тут зранку до ночі, а яка мені за все дяка? Га? А все, що робите ви, – це намагаєтеся нас потопити й додаєте купу зайвої роботи. Гляньте на нашу клітку. Вона вся мокра, килим пропав… Мені доведеться сушити ліжко. Але хіба це вас хвилює? Ні! Вам у голові тільки польоти по країні зі своєю підзорною трубою. У вашому віці вже час було б порозумнішати. А ви поводитесь, як жовтодзьоб.

Нарешті, перебравши цілу колекцію дивного одягу і всіляких речей, Папуга дістав із шафи гарну підзорну трубу в мідній оправі та обережно затис її в дзьобі.

– На рожвідку, – не зовсім чітко пояснив Папуга дітям. – Шкоро повернушь. На вашому мішчі я б тим чашом пошнідав.

Після такої настанови він полетів, і його крила в сонячному світлі виблискували всіма кольорами веселки. Пенелопі сподобалась порада Папуги щодо сніданку, тим більше, ніхто не знав, коли ще їм випаде така нагода. Тож вона поділила між собою і хлопцями велику плитку шоколаду, а ще дала їм по жмені родзинок і мигдалю. Коли вони взялися до трапези, то самі здивувались, що такі голодні. Дульчібелла від шоколаду, горішків і родзинок відмовилась.

– А стрибунця у вас часом немає? – замріяно спитала Дульчібелла. – Чи зо двох мушок?

– На жаль, нема, – відповіла Пенелопа.

– Ох, я так і знала, – сказала Дульчібелла. – Але це нічого.

Діти поснідали і порозкладали на піску свої речі, щоб висушити їх. Щойно вони скінчили, як пролунав голос:

– Агов, люди, агов! – це Папуга повернувся та дуже вправно приземлився на березі.

– Чудові новини, – відсапуючись промовив він і переклав підзорну трубу з дзьоба під крило. – За півмилі звідси пасеться череда місячних телят. Спочатку я їх не побачив, бо ці тупі створіння ховалися під деревами.

– Ну, – сказав Пітер, – то що нам робити далі?

– Вирушати по желе, – відповів Папуга.

– По желе? – перепитав Саймон. – Ти справді сказав «желе»?!

– Так, – нетерпляче відповів Папуга. – Ви з Пітером підете зі мною, а Пенелопа з Дульчібеллою можуть залишитися тут.

– Ні, – рішуче заперечила Пенелопа. – Якщо ви йдете на пошуки місячних телят, чи желе, чи чого там іще, то і я піду з вами.

– Ну, нехай, – кивнув Папуга, – тоді тут побуде Дульчібелла.

– Ні, – не погодилась павучиха. – Бо раптом сюди припливе крокодил?

– Тут нема крокодилів, і ти це чудово знаєш, – дорікнув їй Папуга.

– Розумієш, Дульчібеллочко, – втрутилася Пенелопа, – якщо ти все-таки залишишся тут, Папуга буде ще вищої думки про тебе.

Дульчібелла подумала хвильку й нарешті погодилась:

– Гаразд, я залишаюсь, але за умови, що ви повернетесь не пізніше, ніж за три дні.

– Тоді ходімо, – сказав Папуга. – Вам доведеться перебрести річку аж до протилежного берега, он до тієї мілини, а тоді я покажу, де знайти череду.

І діти побрели на той берег, залишивши Дульчібеллу пильнувати речі, а далі пішли пурпуровими травами, поміж розсипів квіток до віддаленого Коркового Лісу.

– А хто такі ці місячні телята? – поцікавилась Пенелопа в Папуги, що сидів у неї на плечі.

– Це найкорисніші у світі створіння, – відповів Папуга, – але мушу сказати, що вони радше результат випадку, ніж задуму. Розумієте, це були перші дні Міфології, коли Г. Г. створював всілякі корисні речі, такі як, наприклад, коркові дерева. І він хотів створити корову, в якої молоко ніколи не закінчувалося б, але за основу мусив узяти міфічне місячне теля, бо це пасувало до країни. Але, на лихо, сталося так, що цього особливого дня Г. Г. загубив окуляри, і в результаті ненавмисне сплів докупи три чи чотири закляття. Але, як виявилось, вийшло все дуже добре. Бідолашний Г. Г. тоді дуже засмутився. Однак згодом усі переконалися, що це його найкращий і найуспішніший винахід.

Вони йшли поміж деревами, туди, звідки долинало дзеленчання дзвіночків і тихе мукання – як від звичайної череди на пасовиську. І ось вони опинились на галявині, де паслися місячні телята. Діти вражено витріщились на них.

– Трохи дивні на перший погляд, правда ж? – гордо запитав Папуга.

– Дивні? Це найфантастичніші створіння, яких я коли-небудь бачив, – сказав Пітер.

– У них такий вигляд, ніби їх зроблено з різних шматків і частин усього, що тільки є, – сказала Пенелопа.

Загалом Місячні телята скидалися на гігантських темно-зелених равликів із надзвичайно гарними золотими і зеленими мушлями на спинах, але замість ріжок спереду, як у звичайних слимаків, у них красувались вгодовані телячі голови з бурштиновими рогами і копицею кучерів між ними. Місячні телята з великими, темними, вологими очима повільно плазували по пурпуровій траві, як слимаки, та скубли траву, як корови. Час від часу якесь теля підіймало голову і задушевно мукало: «Му-у-у».

– Вони небезпечні? – спитав Саймон, зачудовано дивлячись на них.

– Господи, звісно, ні, – вигукнув Папуга. – Це найдобріші і найтупіші створіння у всій країні, але, на відміну від найдобріших і найтупіших людей, надзвичайно корисні.

– А яка від них користь? – запитала Пенелопа.

– Молоко, – відповів Папуга, – і місячне желе – мабуть, одна з найкорисніших субстанцій, відомих нині.

– А звідки у них тече молоко? – замислено спитав Пітер.

– Із мушель. На кожній мушлі є три крани: на двох написано «гаряче» і «холодне», досить повернути краник – і потече гаряче чи холодне молоко, на будь-який смак.

– А третій кран? – запитав Саймон.

– Вершки.

– О Боже! – вигукнув Пітер, який просто обожнював вершки. – Вони справді надзвичайно корисні.

– А желе, – запитала Пенелопа, – звідки береться?

– Ох, – зітхнув Папуга, – ви бачили, як слимак залишає за собою слизький слід? Вони роблять так само, тільки після них залишається місячне желе, та й то лише тоді, коли їх попросять.

– Фе, – скривилась Пенелопа. – А навіщо вам так багато желе?

– Воно застигає пластами, – пояснив Папуга, – і стає найціннішим матеріалом. По-перше, воно має здатність бути холодним у спеку і теплим на холоді.

– Що? – перепитав шокований Пітер.

– Я кажу, що коли з нього зробити дім, одяг чи щось таке, – пояснив Папуга, – то в ньому буде тепло в холодну погоду та прохолодно в спекотну.

– Це добре, – замислено мовив Саймон.

– Пласти желе просто збирають і складають у стоси, – вів далі Папуга, – а коли треба, беруть один пласт і щось із нього вигадують.

– Щось вигадують? – перепитала Пенелопа. – Що це має означати?

– Зараз покажу, – сказав Папуга. – Підійдіть-но ближче.

Вони підійшли до телят. Дивні створіння підняли голови і приязно глянули на них. Місячні телята скубали траву і час від часу приємно мукали: «му-у-у-у». Діти помітили ватажка череди. Він був більший за інших, і в нього на шиї висів великий золотий дзвіночок із написом «Ватажок».

– Добридень, – привітався Папуга.

Ватажок втупився в нього і протяжно привітався: «Му-у-у-у-у».

– Не дуже цікаві співрозмовники, – прошепотів Папуга на вухо Пенелопі. – Дуже обмежений словниковий запас.

Ватажок і далі привітно дивився на них.

– А тепер, друже, – продовжив Папуга, – нам треба кілька пластин желе. Якщо тобі не важко.

Ватажок із розумінням кивнув головою, а тоді повернувся до череди і протяжно, мелодійно замукав. Череда відразу стала в коло, голова до хвоста, а ватажок зайняв своє місце в центрі. Коли всі вже були готові, ватажок почав співати, тобто він хитав головою туди-сюди, так щоб дзвоник дзеленчав не в ритм, і вигукував: «Му-му-у, му-у-у, му-у-у». І тоді вся череда заковзала по колу та хором енергійно замукала: «Му-у-му-у-му-у, му-у-му-у-му-у, му-у-му-у-му-у».

Усе це звучало дуже голосно і навіть гнітюче, але діти зауважили, що коли стадо ковзає по колу, то щораз інше місячне теля залишає слід, схожий на нефритово-зелений рідкий клей, а наступне теля розкачує його на тонкі, гладенькі, прозорі листи.

– Добре, добре, вже досить! – закричав Папуга, намагаючись перекричати хорове мукання.

Місячні телята, трохи спантеличені, зупинилися, їхні голоси завмерли, а на траві залишилося зо два десятки пластів, схожих на тонке, крихке зелене скло.

– Ніяк не можуть навчитися рахувати, – роздратовано сказав Папуга. – Ну, нехай, усе одно знадобиться.

Пенелопа підняла одну пластину й побачила, що вона пругка й легка, мов павутина.

– О, воно трохи схоже на пластмасу, – сказала вона.

– Краще за пластмасу, – сказав Папуга. – Бо коли ви придумали з нього все, що треба, і воно вам більше не потрібне, вам досить просто викинути його з голови, щоб воно зникло без сліду і нічим не могло зіпсувати пейзаж.

– Що значить «викинути з голови»? – перепитав Пітер.

– Гаразд, візьмемо дві пластини, бо більше нам не потрібно, а решту доведеться ліквідувати. Дивіться.

Діти заворожено дивились, як Папуга ходив від одного листа желе до іншого, зосереджено дивився на них і промовляв: «Щезни».

І пластина миттю скручувалася, меншала, аж поки не зникала зовсім зі звуком, схожим на вибух маленької повітряної кульки.

– Неймовірно! – вигукнув Саймон.

– Я ніколи такого не бачив, – сказав Пітер.

– То ви просто кажете їм, що робити? – запитала Пенелопа.

– Так, – сказав Папуга і витер чоло крилом. – Але для цього потрібно дуже зосередитись. І тоді, звичайно, вигадувати з нього що завгодно, будь-яку річ – тільки й того. Дивіться.

Він підійшов до однієї з двох пластин місячного желе й простягнув крило.

– Дай мені два шматки розміром дев’ятнадцять на шістнадцять дюймів, – сказав він, і пластина слухняно відірвала від себе два шматки вказаного розміру.

Папуга перелетів на плече до Пенелопи.

– А тепер, – сказав він, – стійте тихо, поки я не вигадаю з них що-небудь.

Діти затамували подих.

– Що ти хочеш із них вигадати? – не витримав Саймон.

– Відра! – сказав Папуга, пильно вдивляючись у шматки желе.

Діти уважно спостерігали, аж ось побачили, як шматки желе змінили колір із ясно-зеленого на темно-зелений, а тоді раптом згорнулися і почали гнутись і корчитись, крутитись, підстрибувати і звиватись по-всякому. А потім вони здійснили якийсь дуже складний рух – почулось легеньке «пах-х!» – і перед ними стояли два маленькі гарненькі відерця.

– Слухайте, це ж просто диво! – вигукнув Пітер, вражений побаченим.

– Тепер я не дивуюся з того, що ви вважаєте желе таким цінним, – зауважив Саймон.

– Це найпрактичніша річ, яку я тільки коли-небудь бачила, – впевнено сказала Пенелопа.

Папуга тим часом в одне цеберко набрав холодного молока, а в інше – вершків із мушлі якогось теляти. Тоді мандрівники подякували череді, яка в унісон ввічливо промовила «Му-у-у!», прихопили пласти желе та пішли назад до річки й до своїх речей.

– Ага, ось і ви, – сказала Дульчібелла, коли вони повернулись. – Не дуже поспішали, так? Я вже збиралася посилати за вами пошукову групу.

– Як би ти могла послати за нами пошукову групу? Ти екзальтована й егоцентрична павучиха, – сказав Папуга.