Текст книги "Балакучий згорток"

Автор книги: Джеральд Даррелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 11 страниц)

Розділ VI
Співуче море

Г. Г. страшенно зрадів, коли почув, що горностаї, можливо, приєднаються до них, що грифони напевне приєднаються та що Етельред відкрив засіб, який змушує василісків несамовито й нестримно чхати.

– Лавандова вода? – повторив він. – Це цікаво. У них, мабуть, починається щось на кшталт лихоманки, алергічного нежитю. Я спробую приготувати замінник.

– А хіба тут у вас не вирощують лаванду? – спитала Пенелопа.

– Вона росте на якомусь острові, – відповів Г. Г., – але без Великої Книги Трав я вже й не згадаю, на якому саме.

– Одного разу під час відпустки у мене від якоїсь рослини також почалася жахлива лихоманка, – втрутилась Табіта. – Дайте мені понюхати пляшечку, і я визначу, воно це чи ні.

Їй дали понюхати лавандову воду, й це подіяло на Табіту так само, як і на василісків. Табіта розпчихалася, пропалила два дивани, підпалила чотирнадцять подушок і стіл і не вгамувалася, аж поки їй на голову не вилили відро води.

– Так, це воно, це та сама рослина, – відхекуючись промовила вона. – Ой, Божечку, я так не чхала відтоді, як ненароком попудрилася перцем.

– Як це можна? – здивувалася Пенелопа.

– Розумієш, просто я пудрилась у темряві, – пояснила Табіта, втираючи рясні сльози.

– Пудрилась у темряві? – перепитала Пенелопа. – Чому?

– Ну, тому, що я, власне, збиралася на опівнічний бал. Місяця на небі не було, розумієш, тому цілком природньо, що я пудрилась у темряві.

– То де, ти кажеш, ця трава росла? – спитав Г. Г.

– На Острові Золотого Гусака, – відповіла Табіта. – Ми, дракони, поїхали туди на канікули, розбили табір. І тут усі як один підхопили нежить. Ви можете уявити, як це зіпсувало нам відпочинок?

Діти щойно були свідками збитків, яких через лаванду наробила одна тільки представниця драконячого племені, тому їм легко було уявити, який зчинився гармидер, коли п'ятдесятеро драконів-туристів разом захворіли на лавандову лихоманку.

– Ну, це для нас справді важливо, – промовив Г. Г. задоволено. – Острів Золотого Гусака лежить на одній прямій із Островом Вовкулаки, й ви зможете назбирати лаванди, коли повертатиметеся звідти. Я зроблю з неї екстракт, і ми завжди будемо тримати його напохваті.

– Зараз добре було б обміркувати подорож, – нагадав Саймон. – Г. Г., ви маєте карту?

– Маю, та ще й яку – прекрасну! – відповів Г. Г. і дістав велику пергаментну карту, на якій зображено було всю країну Міфологію, і море, й усі острови.

– Зараз ми отут, – показав Г. Г. і поправив окуляри, – а тут, вище, Замок Василісків. Вам треба спуститися ось сюди, на берег, і тримати курс на південний захід, попри Болото Місячних Мисливців, повз Агатовий Архіпелаг. І тоді ви побачите ліворуч Острів Золотого Гусака, а на північний схід від нього лежить Острів Вовкулаки.

– Як ви вважаєте, скільки часу знадобиться для подорожі? – запитав Пітер.

– Ну, кілька годин, – відповів Г. Г.

– А у вас часом немає чого схожого на підвісний двигун? – із надією в голосі спитав Саймон.

– На жаль, ні, – сказав Г. Г. – Але я можу зробити вітрило з місячного желе і дати вам у підмогу попутний вітер. Ну, що скажете?

– Чудово, – зрадів Пітер. – Знаєте, після проникнення в Замок Василісків це буде, здається, ще одна захоплива пригода.

– Гляди не навроч, – застеріг його Папуга. – Ті вовкулаки – напрочуд неприємні типи.

– Ти не поїдеш! – раптом зойкнула Дульчібелла. – Ти не поїдеш до вовкулак на острів, я тебе не пущу. Я на тебе ображуся! Я подам у відставку! Я впаду в сплячку! Я буду кричати, буду верещати! Я нізащо, ніколи, ніколи, ніколи у світі не буду більше з вами розмовляти, ось так!

На цьому слові вона розплакалась і зсунула всі штори у своїй клітці.

Пенелопа підійшла до клітки й почала втішати Дульчібеллу.

– Дульчібелло, дорогенька, – сказала вона, – всі знають, якої ти високої думки про Папугу – ми, до речі, так само. І ніхто не просив би його їхати, якби можна було без нього обійтися, розумієш? Але я обіцяю: якщо ти його відпустиш, я сама пильнуватиму, щоб він не ризикував, а залишав найнебезпечнішу роботу мені та моїм братам.

– Ну, коли так… – промовила Дульчібелла, взялася за штору та краєчком витерла очі. – Якщо ти обіцяєш наглядати за ним…

– Обіцяю, – запевнила її Пенелопа.

– А тепер, якщо ви, жінки, вже скінчили, – голосно і трохи схвильовано сказав Папуга, – може, перейдемо до обговорення плану нашої операції?

– Я думаю, – сказав Саймон, який увесь цей час записував якісь математичні обчислення на клаптику паперу, – я розрахував: якщо Г. Г. забезпечить нам завтра на світанку вітер швидкістю чотири вузли, то за відсутності якихось ускладнень ми досягнемо Острова Вовкулаки до п’ятнадцятої тридцять. А це означає, що ми зможемо зібрати руту, провести ніч у плаванні та повернутися назад післязавтра вдосвіта.

– Думаєш, ви вкладетеся в цей час? – запитав Г. Г. із сумнівом у голосі. – За жодних обставин не можна причалювати до острова вночі. Поночі вовкулаки найстрашніші.

– Якщо ви дасте нам сприятливий вітер, – сказав Саймон, – ми неодмінно впораємось.

– Про це не турбуйтеся, – пообіцяв Г. Г. – Вкажіть мені тільки напрям і силу вітру – я його запущу: це ж елементарно!

– Візьміть із собою пігулки від морської хвороби, – зненацька прокричала Дульчібелла.

– Тихо будь, жінко, – обірвав її Папуга, – ми обговорюємо важливі справи.

– Морська хвороба – теж важлива справа, – наполягала Дульчібелла. – Коли вас буде так нудити, що ви не зможете втекти від вовкулаків, – отоді побачите, яка це важлива справа.

– Я обіцяю пильнувати, щоб він їх вживав, – заспокоїла павучиху Пенелопа.

– Як би я хотіла бути з вами, допомогти вам, – зітхнула Табіта. – Але, боюся, човен мене не витримає – завелика.

– Ти завелика, я – застарий, – і собі зітхнув Г. Г. – Однак усе-таки відчуваю провину за те, що покладаю на ваші плечі, дітки, всю роботу, наражаю вас на таку небезпеку.

– Дурниці, – заперечив Пітер, – я б ні за що у світі не погодився пропустити такі пригоди!

– Я теж, – підхопив Саймон.

– За нас не турбуйтеся, – мовила Пенелопа, обійняла Г. Г. і поцілувала його в рожеву щічку. – Нам дуже подобається допомагати вам, і ми повернемо вам Міфологію, ось побачите.

– Тричі «Віват!» панночці Пенелопі! – загорлав Етельред, плескаючи в долоні.

– Ви дуже, дуже добрі, – промовив Г. Г., зняв окуляри, які чомусь раптом запітніли, та гучно висякався.

– Панночко, – палко промовив Етельред, – можна й мені з вами, панночко? Я не такий уже й великий, багато місця не займу… Ану як стану в пригоді?

– Звичайно, хай їде, – сказав Саймон. – Це ж наш відважний Жаба.

– Так, звичайно, – погодився Пітер, – наш винахідливий, тямущий Етельред.

– Ти можеш бути моїм особистим охоронцем, – запропонувала Пенелопа. – Ми всі пишаємося, що ти з нами.

Етельред відчув таке піднесення, що розчервонівся, як чотирнадцять фунтів перестиглих помідорів, і змушений був відійти вбік і теж висякатися, дуже енергійно та кілька разів поспіль.

Отже, наступного ранку, попрощавшись із Г. Г., Табітою і заплаканою Дульчібеллою, діти разом із Папугою і Етельредом спустилися одним із численних коридорів Кришталевих Печер, який вивів їх просто на узбережжя. Пісок був схожий на розсип крихітних перлів, а лагідні хвилі барви шампанського розбивалися об берег із мелодійним звуком – ніби хтось водив пальцями по струнах найдзвінкішої арфи.

«Не дивно, – подумала Пенелопа, – що це море називають Співучим».

На це лагідне і мелодійне море вони спустили свого надувного човна, і тої ж миті, як і обіцяв Г. Г., повіяв легкий бриз, вітрило вигнулося, мов лук, і човен поплив уперед правильним курсом, несучи на борту Пенелопу, хлопчиків, Папугу й Етельреда, а також великий кошик із харчами, приготований Г. Г. Мандрівники також прихопили серпи, щоб мати чим зрізати руту й лаванду, та великі мішки, щоб складати туди траву.

– Скажи мені, Папуго… – почала Пенелопа і згадала, що відколи вони в Міфології, вже не вперше запитує про це. – Хто такі вовкулаки? Я впевнена, що колись щось читала про них, але вже добре не пам'ятаю, що саме…

– А я пам’ятаю, – втрутився Саймон. – Здається, це люди, які нібито перетворюються на вовків, коли місяць уповні, так?

– Саме так, – підтвердив Папуга. – Потворний забобон, до того ж безглуздий. Але, як я вже вам казав, у ті часи, коли Г. Г. створив Міфологію, безліч людей твердо вірили в існування вовкулаків, і тому їх було багато. Вони благали дозволити їм оселитися в Міфології, бо вже були на межі вимирання, тож Г. Г. дав їм такий дозвіл. Звичайно, не обійшлося без прикордонних інцидентів, але Г. Г. все-таки розв’язав їх на користь прохачів. Він дозволив їм оселитися лише на тому острові, куди ми зараз прямуємо, за умови, що вони ділитимуть його ще з двома неспокійними племенами – мандрагорами і болотяними вогниками. А згодом вогняники захотіли оселитися на якомусь похмурому острівці, то Г. Г. ще підселив сюди і їх.

– Я чула, що блукаючі вогники заманюють подорожніх у трясовину та зибучі піски, – сказала Пенелопа. – А хто такі вогняники?

– Дуже барвисті, – відповів Папуга, – найбарвистіші створіння в Міфології. До речі, рідня звичайних болотяних вогнів, але вогняники бувають і гарячі, й холодні, а прості болотяні вогники, як відомо, завжди холодні. Вогняники – чарівні створіннячка, дуже сором’язливі, але надзвичайно привабливі та щирі. А болотяні вогники – навпаки: свавільні, неслухняні шибайголови.

– А мандрагори? – спитала Пенелопа. – Це теж щось схоже на вогняників?

– НІ-НІ, – відповів Папуга, – вогняники складаються головним чином із вогню, а мандрагори – це рослини, до того ж, ледачі нікчеми. Бачте, колись їх широко застосовували в замовляннях і медицині, але їм це, звичайно ж, не сподобалось, і вони собі придумали крик.

– Крик? – перепитав Пітер. – Але, заради всього святого, як же це можна придумати крик?

– Їхній крик особливий, – сказав Папуга і для підкреслення значущості своїх слів підняв кіготь. – Це такий моторошний, жахливий крик, що коли хто почує, то може збожеволіти.

– Це для того, щоб їх не зривали? – поцікавився Саймон.

– Так, – кивнув Папуга, – й тепер вони нічого не роблять, тільки сплять удень і вночі, вночі та вдень. І досить кому-небудь ненароком потривожити їх, як вони тут-таки прокидаються і тут-таки всі разом верещать – ви собі можете це уявити?

– Ой, леле, і нам доведеться пройти цілим лісом отаких мандрагор? – промовив Пітер. – Так, це має бути небезпечним.

– Я ж вам казав, що ця операція є небезпечною, – нагадав Папуга. – Спочатку на нас чекають переживання з мандрагорами, потім – із вовкулаками, а далі ще й болотяні вогники… Щоправда, вдень їх не видно, та й вовкулаки вдень сплять. Тому-то Г. Г. й наполягав, щоб ми пристали до берега цього острова тільки засвітла. Це найбезпечніша пора.

– Ми швидко рухаємося вперед, нам допомагає вітер Г. Г., – зауважив Саймон.

Човен і справді плив співучими хвилями барви шампанського з доброю швидкістю. І це разом із теплим сонцем і лагідним вітром робило мандрівку чудовою. Вода була така чиста, що на глибині двадцяти футів діти бачили табунці різнобарвних риб, що сновигали туди-сюди, величезні мушлі з блискучими перлинами всередині, гігантських омарів і крабів із дивовижним забарвленням. Маленькі зграйки багряних і синіх летючих риб зненацька вистрибували з води просто перед човном, пролітали над хвилями, цвірінькаючи, мов пташки, та знову пірнали у воду.

– Агов, панночко, – звернувся Етельред до Пенелопи стишеним голосом, – не бійтеся тих вовкулаків, добре? Вам їх не треба боятися, бо я весь час пильнуватиму, присягаюся!

– Звичайно, мені було б дуже страшно, – відповіла Пенелопа, – але з таким особистим охоронцем, як ти, я не відчуваю анінайменшого страху.

Видно було, що Етельредові страшенно приємно таке почути.

Вони пливли вже кілька годин, вітерець і сонце все-таки стомили їх. Папуга сховав голову під крило, щоб трохи подрімати; Етельред лежав горілиць із роззявленим ротом і хропів, а циліндр підіймався та опускався в нього на грудях; Пенелопа й хлопчики теж задрімали, заколисані запашним, лагідним вітром. Пенелопа невдовзі прокинулась і ще якийсь час лежала, розмірковуючи над тим, чи не час уже чим-небудь підкріпитися, вдивляючись у чисте зеленаве небо з батальйонами кольорових хмар, і раптом відчула: щось не так. Але ще не розуміла, що саме. Однак скоро збагнула, в чому річ. Хмари не рухалися. Вона сіла і роззирнулася довкола. Зусібіч, скільки сягало око, вони були оточені водоростями, великими пурпуровими і зеленими фальбанками, схожими на кольорове мереживо, яке рухалося та розросталось на очах. Човен міцно застряг у них, як на мілині, тому вони стояли на місці. Пенелопа усвідомила небезпеку, що загрожувала їм, але це ще було не все. Пагін водоростей раптом перекинувся через борт човна, ніби щупальце живої істоти, швидко поповз, із легким шарудінням розростаючись навсібіч. Пенелопа зрозуміла, що ще два-три таких пагони, і їхній човен разом із ними всіма зникне в гущавині пурпурових і зелених рослин.

– Папуго! – закричала вона, намагаючись відчинити кошик, в якому, вона знала, лежав ніж, що ним можна було обрубати пагони. – Папуго! Хлопці! Вставайте, вставайте!

Усі прокинулися, побачили, що коїться, і здогадались, що слід робити.

– О! Ця огидна всюдисуща морська капуста! – роздратовано вигукнув Папуга. – Ці нікчемні водорості. Я про них зовсім забув. Агов, мерщій рубайте пагони в човні. Вони відразу перестануть рости.

І справді, достатньо було обрубати два чи три пагони, як водорості, здалося, здогадались, що зайві тут, і перестали дертися в човен. Але мандрівники й далі стояли на місці.

– Оце так! Оце халепа! – стогнав Папуга. – Ці паскудні водорості протримають нас доти, поки я не знайду Дездемону. Агов, Пенелопо, будь ласка, подай мені підзорну трубу, вона там, біля тебе.

У свій телескоп Папуга ретельно вивчав обрій, аж поки нарешті задоволено прокректав.

– Нам пощастило, – сказав він, – вони працюють, он там! Тепер треба привернути їхню увагу.

– Хто «вони»? – спитала Пенелопа.

– Русалки, – відповів Папуга. – Г. Г. доручив їм наглядати за водоростями. Розумієте, він зробив помилку в заклинанні. Замість того, щоб сказати «вічно квітучі» – ну, як оті квіти, що ми бачили, – він сказав «вічно повзучі».

А заклинання змінити не можна, тут тільки так: сказано – зроблено, раз і назавжди. Тому Г. Г. мусив поселити тут русалок, щоб вони стримували водорості. Мушу вам сказати, це неабияка праця. Якщо русалки хоч на хвильку перестануть працювати, все Співуче Море буде натоптане водоростями. Гадаю, нам треба підтягти човна ближче до них і голосно гукати.

Так і зробили: всі перехилилися через борт, схопилися за водорості й заходилися тягти. Повільно, сантиметр за сантиметром, підтягали човна по водоростях. Після того як стільки працювали й добряче намучилися за цілу (як їм здавалося) вічність, діти почули тихий спів, що линув над водою.

– Еге-гей! – загукав Папуга. – Егей, Дездемоно, еге-гей!

Спів обірвався, запала тиша.

– Егей! – знову загукав Папуга. – Це я, Папуга!

Тиша тривала. Аж тут несподівано праворуч від човна водорості розсунулись і з’явилася велика захекана русалка. Вигляд її зовсім не відповідав Пенелопиним уявленням про русалок, бо важила бідолашна, мабуть, не менше двадцяти стоунів.[4]4
  120 кг


[Закрыть] У неї було розкішне біляве волосся, що кучерями спадало на плечі та груди. Очі вона мала дуже великі, круглі, ясно-блакитні, до того ж, на повіках лежав товстий шар тіней і було наклеєно чорні штучні вії, такі довгі та густі, що вони більше нагадували якісь зарості. Її пухкі ручки були ретельно доглянуті, з манікюром, а нігті вкривав шар яскраво-рожевого лаку. В одній руці русалка тримала золотий серп, в іншій – велике срібне дзеркало.

– Здається, я чула чоловічий голос, й він кликав на допомогу, – озвалася вона глибоким хрипкуватим голосом, так швидко кліпаючи, що Пенелопі подумалося: вії от-от відпадуть. – Чоловік, безперечно, блакитної крові та древнього роду кликав мене на допомогу?

– Ні, – сказав Папуга, – це був я. Вітаю, Дез!

– Ага, – холодно промовила Дездемона. – Ага, то це ти, Папуго. Я просто вражена, що бачу тебе знову! Між іншим, я попросила б не називати мене в такий грубий, вульгарний спосіб, себто Дез. Мене звати Дездемоною, і я буду вдячна, якщо ти користуватимешся цим ім’ям.

– Гаразд! – відгукнувся Папуга. – Дозвольте мені вас познайомити: Пенелопа, Пітер, Саймон – панна Дездемона Вільямсон Сміт-Сміт-Браун, Головна Русалка.

Русалка сперлася своїми масивними руками на борт, аж човен нахилився під небезпечним кутом, і кожному по черзі граційно потисла руку.

– Надзвичайно приємно познайомитися, запевняю вас, – сказала Дездемона і затріпотіла віями. – Які симпатичні хлопчики, яка гарнесенька дівчинка. Звичайно, вам конче бракує хвостів, але не переймайтеся – ви ж бо не винні. Наважуся припустити: зважаючи на імена, у ваших жилах тече блакитна кров, хіба не так?

– Ні-ні, я так не думаю, – відповіла Пенелопа. – Я думаю, що кров у нас червона.

– Шкода, – сказала Дездемона, – але всі не можуть мати блакитну кров. Хоча я підозрюю, що ви вельми тісно споріднені зі всілякими герцогами і герцогинями, та ще й із лордами – по родинній лінії, поза сумнівом, я впевнена. Я бачу це з ваших облич, аристократичних, не інакше.

– Ні, тут я теж не можу погодитись, – вибачалася й далі Пенелопа.

– А я, наприклад, упевнена, що досить тільки добре пошукати – й знатні предки тут як тут, – сказала Дездемона. – Приміром, візьміть хоч би й мене. Ну, відразу ж скажете, що я зі шляхетного роду, чи не так? Це щось таке… Воно проглядає у величі постави, ось. Але, слід зауважити, що такими речами негоже тицяти всім під ніс, бо можуть подумати, що ти якийсь сноб. Ні, лише вміння гідно триматися в товаристві, лише аристократичні манери підкажуть людям, хто ти, словом, дадуть усім зрозуміти, що ти стоїш на голову вище від решти.

– Так і є, – погодилась Пенелопа, ледве стримуючи посмішку.

– Уся моя родина шляхетного походження, з обох боків, – вела далі Дездемона. – О, ще й якого шляхетного! Ви знаєте, одній моїй тітоньці, дружині мого дядька, помахав рукою сам Христофор Колумб! А одна кузина сестри дядька мого татуся – вона, кажуть, багато років отримувала листи не від кого іншого, як від самого лорда Нельсона – дуже палкі листи любовного змісту.

– Справді? – чемно здивувалася Пенелопа.

– Авжеж! – переконано підтвердила Дездемона. – А ще ж… брат матері мого дядька, знаєте, не той, що брав участь у боях Армади, а той…

– Слухай-но, Дез, – нетерпляче перебив Папуга. – Може, ми б відклали історію твого сімейства до іншого разу?

– Мій любий Папуго, – з гідністю відповіла Дездемона, – вибач, будь ласка, якщо я надокучаю тобі розповідями про своє шляхетне походження. Мені дуже рідко випадає нагода поспілкуватися з людьми вихованими та витонченими, як ти сам добре знаєш, і я впевнена, що їм це також цікаво, але навіть якщо їм і не цікаво, то вони надто добре виховані, щоб сказати про це, на відміну від тебе. Ти поводишся, ніби якийсь покидьок.

– Чого ж, я зовсім не від того, щоб послухати про твою рідню, – бадьоро відгукнувся Папуга. – Але просто зараз ми страшенно поспішаємо, а ці водорості й так нас дуже затримали. Може, ти б гукнула кількох своїх подружок, аби прорубати нам дорогу і трохи нас підштовхнути? Тут вирішується питання життя і смерті, любонько, інакше ми б тебе не потривожили.

– Добре, – погодилася Дездемона, – раз ви вже в такій скруті, я, звичайно, попитаю у юних панночок, чи не бажають вони посприяти вам. Однак я була б дуже рада, якби ти називав мене моїм справжнім ім’ям, а не якоюсь там «любонькою» чи іншим огидним фамільярним прізвиськом. Ми, русалки доброго роду, дуже дбаємо про своє добре ім’я. Всілякі фамільярні звертання можуть привести до того, що люди подумають, ніби ми з тобою у ближчих стосунках, аніж насправді.

– Гаразд, панночко Вільямсон Сміт-Сміт-Браун, – роздратовано сказав Папуга. – Все, що хочеш, але тільки рятуй нас, прошу!

– Який же дехто невихований, – сказала Дездемона Пенелопі на вухо. – Не те що ми з вами, – вона подарувала Пітерові і Саймонові осяйну усмішку, помахала пухкою рукою, опустилася назад у водорості й зникла майже безгучно.

– А хай йому грець! – нервово вигукнув Папуга, дістав з-під крила годинник і пильно подивився на нього. – Ми запізнюємось на три години. А це означає, що нам доведеться добряче налягти на весла, коли нарешті виборсаємося звідси. Ми ніколи не припускали чогось такого в наших планах.

Невдовзі Дездемона знову виринула побіля човна, а з нею ще вісім русалок приблизно її віку та комплекції. Кілька з них мали пшеничні коси, як Дездемона, в інших було червоне волосся, а ще дехто, в кого коси були зроду, очевидно, білими, пофарбувався в яскраво-синє.

– Юні панночки, – промовила Дездемона своїм глибоким хрипкуватим голосом, – я знаю, ви згодні зі мною, що для нас велика честь приймати у себе осіб, чиє високе походження не поступається нашому. Я впевнена, що промовлятиму й від вашого імені, коли скажу «Ласкаво просимо!» освіченому та шляхетному товариству панни Пенелопи з її кузенами, лордами й так далі, й таке інше.

– Агов, – раптом озвався Етельред, – а коли згадають про мене?

– Про тебе? А що про тебе? – спитала Дездемона.

– Як це що? Я – польський граф, отакої! – проголосив Етельред. – Я веду свій родовід зі старовинної прославленої графської сім’ї, це вам не абищо.

– Ти? – здивувалася Дездемона. – Щось ти не дуже схожий на графа.

– Так і є, – відповів Етельред. – Мене підмінили в колисці, уявляєте?

– Пробач, будь ласка, – сказала Дездемона, – але ти розмовляєш не так, як личить графові.

– Це тому, що мене врятувала і вигодувала одна старенька пані як свого рідного сина, – пояснив Етельред. – Вона була вбога, розумієте, не могла дати мені належної освіти й виховання.

– Чарівно, це просто чарівно, – вигукнула Дездемона з певною недовірою в голосі. – Ти мусиш коли-небудь мені про все це докладно розповісти. А зараз, мої юні панночки, час рятувати цей аристократичний вантаж. І – всі разом: раз-два, потягли!

Виявляючи значно більшу спритність, ніж хтось би міг сподіватися від таких тлустих русалок, восьмеро подружок Дездемони взялися серпами розчищати прохід серед водоростей, тим часом як сама Дездемона підпливла до корми, вперлася в неї своїми потужними руками і, працюючи хвостом, ніби двигуном, попхала човен уперед, і далі мило теревенячи.

– Коли я ще була зовсім юна, – довірчо повідомляла вона Пенелопі, – ще до того, як ми переселилися в Міфологію, я, бувало, багато часу проводила в морі поблизу Брайтона.

– Брайтона? – спитав Пітер. – Ми з Саймоном минулого року провели там літні канікули.

– Справді? – вигукнула Дездемона. – Чудова місцинка. І завжди там публіка вищого класу, якщо ви розумієте, про що йдеться. Знаєте, моя тітонька по батьковій лінії розповідала: якось вона плавала там, і раптом… – ви б ніколи не вгадали, хто вийшов із купальної кабінки…

– Хто? – не стримався Саймон.

– Король Георг Четвертий! – відповіла Дездемона. – Так-так, його королівська величність власною персоною. Він був у прекрасному смугастому купальному костюмі, як розповідала тітонька, а ще на ньому був вовняний капелюх, щоб зберегти сухою його королівську голову, хай Господь її благословить, і пляжні сандалі на його королівських ногах, щоб часом не поранити їх об каміння. І ось, тільки він зайшов у воду по пояс, як раптом загубив свою сандалію. Тут таке зчинилося, що важко собі уявити, казала тітонька. Король Георг кричить, верещить, усі слуги та придворні, як були, у звичайних костюмах, пірнають, як ненормальні, щоб виловити сандалію.

– І що було далі? – спитали заінтриговані діти.

– Вони її так і не знайшли, – відповіла Дездемона. – Але коли вже всі забралися звідти, моя тітонька й собі вирішила пошукати – й таки знайшла. Так, і вона досі зберігає її у невеличкій скляній скриньці – ту саму сандалію, що колись була на нозі Його Королівської Величності. І що ви на це скажете?

– Небагато знайдеться людей, у кого тітонька – власниця королівської пантофлі, – зауважила Пенелопа.

– Саме так! – тріумфально вигукнула Дездемона. – Саме це я завжди кажу своїм дівчатам. А ви, любонько, дуже часто буваєте на прийомах у Букінгемському палаці?

– Ні, не надто часто, – щиро зізналася Пенелопа.

– Моя бабуся одного разу пливла вгору Темзою, і її зачепила баржа. Спочатку бабуся дуже розсердилась, бо в неї під оком з’явився синець, але потім дізналась, що це була баржа самої королеви Єлизавети. Уявляєте? Не багато людей можуть похвалитися тим, що їх нагородила синцем під оком сама королева, ви згодні?

– Дорога вільна! – закричав Папуга. – Приготуйтеся підняти вітрило!

– Ну, мене потішила наша коротенька розмова, – грайливо повідомила Дездемона. – Нема нічого кращого, ніж перемовитися слівцем із кимось, хто розуміє, про що йдеться, коли ти маєш на увазі аристократизм.

– Я теж була дуже рада, – сказала Пенелопа.

– Сподіваюся, ми ще зустрінемось, – сказав Саймон.

– Так, я теж маю таку надію, – додав Пітер.

– Усі ви дуже люб’язні, – Дездемона затріпотіла віями, як ненормальна.

Потім вона зібрала коло себе подружок, і всі вони, гойдаючись на хвилях, посилали мандрівникам повітряні поцілунки та махали руками вслід, аж поки човен не набрав швидкість і не зник у відкритому морі.

– Украй прикра затримка, – сказав Папуга, з тривогою поглядаючи на годинник. – Надзвичайно прикра. І не схоже, що нам вдасться плисти хоч трохи швидше. А це означає, що ми не встигнемо дістатися до острова Вовкулак до смерку.

– Але ж Г. Г. казав нам не причалювати до острова в темряві, – нагадав Пітер.

– Гадаю, ми не маємо вибору, – похмуро констатував Папуга. – Якщо не висадимося на берег і не назбираємо рути сьогодні, то прогавимо сприятливий вітер, який Г. Г. нам пошле на зворотній шлях, і відтак на повернення нам знадобиться ще кілька днів.

– Добре, тоді це зробимо ми – Пітер, я і ти, – сказав Саймон Папузі. – Пенні залишиться у човні, а Етельред її охоронятиме.

– Але дивіться… – почала Пенелопа.

– Будь ласка, Пенелопо, – зупинив її Папуга, – Саймон усе каже правильно. Якби це було вдень, то зовсім інша справа, а вночі тут надто небезпечно. Ми просто не можемо довіряти вовкулакам чи болотяним вогникам, не кажучи вже про мандрагор. Ти мусиш залишитись у човні, як і личить гарній дівчинці, і ви з Етельредом зможете відпливти подалі від берега в разі, коли що станеться.

– Та гаразд уже, – поступилася Пенелопа, – але я цього зовсім не хочу.

Човен плив уперед, а Папуга дедалі більше хвилювався, щоп’ять хвилин поглядаючи на годинник і роздивляючись обрій у підзорну трубу. Він саме робив це знову, уп’ятдесяте, коли сталося щось незрозуміле. Просто перед човном море зненацька завирувало і закипіло, ніби попереду з’явилася мілина або риф. Хвилі в тому місці насувалися одна на одну. І діти перелякані не на жарт, побачили, як щось підіймається з морських глибин.

Наступної миті велетенська голова морського змія пробила поверхню води, на довгій тонкій шиї витяглася вгору на тридцять футів. Голова була гігантська, з ніздрями, як у гіпопотама, з очима, схожими на блюдця, та з обшарпаними вухами, такими здоровенними, що діти спершу прийняли їх за крила. На підборідді та довкола рота в нього густо росли щетинисті вусики-щупальці, схожі на вуса й бороду. Все тіло морського змія вкривала фантастично прекрасна синя луска, очі він мав барви морської хвилі, а бopoдy й вуса – вогненно-руді. На голові поміж вух росли два дивні чорні роги, схожі на ріжки равлика, а між ними сидів кухарський ковпак. Створіння огледілося довкола, посміхаючись саме до себе, вода стікала з нього водоспадами.

Нічого зловісного не було в цій появі. Папугу, здавалося, переповнювала радість.

– Чудово! – сказав він. – Це Освальд. Яке щастя!

– Він добрий? – спитала Пенелопа. З усіх створінь, яких їм довелося бачити в Міфології, Освальд, без сумніву, був найбільший.

– Освальд? – перепитав Папуга. – Освальд? Хо-хо-хо! Найсумирніше створіння в країні.

– Але просто, здається, в нього страшенно багато зубів, повнісінька паща, – пояснила свій переляк Пенелопа.

– Та ні, Освальд хороший, – заспокоїв її Папуга. – Сумирний, як три вівці вкупі, наш Освальд.

– Він допоможе нам? – спитав Саймон.

– Про це я і збираюся, власне, в нього спитати, – сказав Папуга. – Головне – привернути його увагу: він трохи недочуває.

Із цими словами Папуга перейшов на ніс човна, приклав крила рупором до дзьоба і загукав:

– Освальде! Це я, Папуга! Я тут, дурило, в човні!

Освальд безтямно озирнувся, так, ніби чув якийсь звук, але не знав, звідки він. Аж раптом угледів човен. Тої ж миті його очі покруглішали від подиву ще дужче.

– Паляничка! – радісно скрикнув він. – Через стільки років – морська, синя паляничка, нарешті, о, нарешті!

Створіння, яке Папуга називав найсумирнішим у всій Міфології, вигнулося, кинулося… – і перш ніж хто-небудь устиг щось відчути, вже загребло собі в пащеку човен разом із трьома дітьми, Папугою, Етельредом, кошиком, повним харчів, плюс серпи й мішки для рути.

«О Боже, – подумала Пенелопа, коли здоровенні щелепи з білими зубами зімкнулися довкола них. – Оце вже точно кінець нашій пригоді».