Текст книги "Балакучий згорток"

Автор книги: Джеральд Даррелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц)

– Усе одно, – наполягала Пенелопа, – краще розкажи мені про всяк випадок. Сльозами горю не зарадиш.

Табіта дістала з-під подушки величезну хустку й добряче висякалась, а хустинка відразу спалахнула. Пенелопі й Г. Г. довелося затоптувати вогонь, і це дуже рознервувало Г. Г.

– Ніби я не казав їй користуватися вогнетривкими хустинками, я ж її сто разів просив! – обурився він. – Усі ці вогнедишні тварини такі неуважні, ти собі не уявляєш.

– Правильно, правильно, г-у-у-у, ображай мене, коли моє серце розбите, о-о-о-о! Мене – останню з роду Драконів, – ридма ридала Табіта. – Сварися, кричи на мене, о-о-о-о! Кволу, беззахисну, останню зі свого роду!

– От лихо! – сказав Г. Г. – Хоч що я кажу, все не так. Добре, я залишаю тебе з нею. Якщо буду потрібен, подзвони у дзвоник. Коли що термінове – дзвони п’ять разів.

Г. Г. поквапом утік, а Пенелопа обережно сіла на ліжко біля Табіти.

– Слухай, Табіто, – сказала вона лагідно та водночас вимогливо. – Ці ридання тільки пригнічують тебе, але не вирішують твоїх проблем. А якщо ти зараз опануєш себе та розкажеш мені, що сталося, то я впевнена, ми зможемо тобі допомогти.

– Добре, – сказала Табіта, глибоко, нерівно вдихнула, так що полум’я вирвалося їй із носа, ніби пелюстки троянди. – Так ось: час від часу всі дракони зникають – всі, крім одного. І тоді той останній, він чи вона, стає хранителем яєць, які зносять усі дракони, один за одним, перед тим, як зникнути. Мене обрали хранителькою яєць, і я цим дуже пишалась, бо це така велика відповідальність – знати, що майбутнє всіх драконів у твоїх руках, в одному кошику.

– Так, це величезна відповідальність, – серйозно сказала Пенелопа.

– Так ось, я саме підіймалася сюди і несла яйця – їх завжди висиджують у Кришталевих Печерах, – аж раптом зустріла василісків, із якими взагалі ніколи нормально не спілкуюся, бо вони такі брутальні та неприємні… Але вони сказали мені, що до головного плану внесено зміни, й тому вони прийшли, щоб забрати яйця в Замок Василісків, де їх тепер і будуть висиджувати. І я, безголова дурепа, віддала їм яйця, а тоді – о-о-у-у, у-у-у, г-у-у! – вони забрали їх і втекли, і сказали, що не збираються нічого висиджувати, і що – у-у-м-м, о-о-у-у, у-у-у! – що драконів більше ніколи не буде, Г-у-у, Г-у-у, г-у-у!

– Підступні тварюки! – гнівно промовила Пенелопа, а Табіта знову почала голосно ридати. – Але не переживай, ми разом із моїми братами збираємося проникнути в Замок Василісків, повернути великі Найголовніші Книги і врятувати твої яйця.

– Справді? Ви це зробите? – зраділа Табіта. – Але як?

– Ну, ми… – почала Пенелопа, але зупинилася. Кутиком ока помітила, що в затінку великої шафи в кутку кімнати щось ворухнулося.

– Скажи, – промовила вона, – тут, у Кришталевих Печерах, є ще хтось, крім вас?

– Хтось іще? – замислено перепитала Табіта. – Ні, тільки я і Г. Г. А що таке?

Пенелопа, не мовлячи й слова, підійшла до дзвінка і натиснула кнопку п’ять разів. За кілька секунд почулося тупотіння, двері рвучко відчинились, і Пітер, Саймон, Г. Г. та Папуга вдерлися до кімнати.

– Що сталося? – вигукнув Г. Г.

– Так, які проблеми? – запитали хлопці.

– Зачиніть двері, – сказала Пенелопа.

Вони зачинили двері й обступили Пенелопу.

– Ну? – сказав Саймон.

– Тут є шпигун, – спокійно сказала Пенелопа. – Він ховається біля шафи.

Розділ IV
Шпигуни і плани

– Кажеш, тут шпигун, Пенні? – недовірливо перепитав Пітер. – Ти впевнена?

– Який іще шпигун? – і собі засумнівався Саймон.

– Не знаю, я тільки помітила якийсь рух. Он там, біля шафи, – показала пальчиком Пенелопа.

Хлопчики підійшли до шафи.

– Ти не помилилася, – Пітер нахилився та когось схопив.

– Ану пусти! – почувся хрипкий голос. – Пусти, кажу тобі, болить же!

Пітер повернувся до гурту не сам: він ніс за ногу товсту бородавчасту зелену жабу, вбрану в елегантний жакет. На голові у нього була білява перука, а в лапі – сірий циліндр. Пітер опустив її на підлогу, й тут жаба припала до землі, перевела подих і напружено втупилась у них своїми витрішкуватими жовтими баньками.

– Ага, ось бачите! – тріумфально промовила Пенелопа. – Я ж вам казала, що тут шпигун.

– Я не шпигун, – хрипко буркнула жаба.

– Гаразд, якщо ти не шпигун, тоді хто ти такий? – загрозливо спитав Саймон.

– Я… я… м-м-м… Я торговець хутром, я із Владивостока, – пояснив жаба, помітно хвилюючись. – Я маю жінку та шестеро дітей – нічого не вдієш, мушу якось на них заробляти.

– Краще не бреши! – обурено вигукнув Пітер.

– Що, хіба ж я не схожий на торговця хутром із Владивостока, який насилу зводить кінці з кінцями? – плаксиво спитав жаба.

– Аж ніяк, – запевнив його Саймон.

Жаба замислився на мить.

– А на торговця діамантами, який прибув сюди просто від зулусів, га? – з надією поцікавився жаба.

– Теж не схожий, – відказав Пітер.

– А на знаменитого нейрохірурга з Катманду? – не втрачав надії жаба.

– Ні, – жорстоко твердив Саймон.

– Що ж, доведеться відкрити вам правду, – проникливо промовив жаба. – Я заможний фермер із Онтаріо, власник молочарні; зараз у мене відпустка, і я вирішив провідати свою племінницю.

– Я тобі не вірю, – сказала Пенелопа. – Ти шпигун.

– Ні, я не шпигун, присягаюся, – запротестував жаба. – Присягаюся, панночко. Я вам кажу все, як є. Я вельми заможний торговець збіжжям і подорожую інкогніто, так би мовити, в справах бізнесу.

– Ти не хто інший, як жаба і шпигун, – твердив Пітер.

– Так-так, до того ж, такий жалюгідний і гидкий у цій своїй перуці, жакеті і з цим недолугим циліндром, – докинув Саймон.

– Не смій ганьбити мій циліндр, – скривджено захищався жаба. – Це просто чудовий циліндр, один із найкращих елементів маскування, тобто, я хотів сказати, головних уборів.

– Ти шпигун, – повторив Пітер. – А знаєш, що буває зі шпигунами?

– Не шпигун я, не шпигун, присягаюся! – панічно виправдовувався жаба. – Не руште мене, бо я не шпигун!

– А шпигунів розстрілюють, – зауважив Саймон.

– Або піддають тортурам, – додав Пітер.

– Або спочатку піддають тортурам, а тоді розстрілюють, – погрозливо сказав Папуга.

– Агов! Обережніше! До чого ці балачки? – відчайдушно вигукнув жаба. – Слухайте, зараз я вам відкрию всю правду. Я не хотів нічого казати, але ви мене змусили.

– Ну-ну? – заохотив його Саймон.

– Я – надзвичайно багатий банкір, маю акції банку, литовець за походженням, у мене жінка та двоє діток, ще й старенька матуся на утриманні, – зізнався жаба, насуваючи на очі циліндр і чіпляючись великими пальцями за пройми жилетки.

– Не вірю жодному слову! – сказала Пенелопа.

– Я також, – сказав Папуга. – Банкір, аякже! Вигадуй! Така жаба, як ти, два і два додати не вміє.

– Якщо ти банкір, то цього й не треба вміти, – запевнив його жаба. – Чесно, тобі тоді не треба математики, не треба нічого. Треба тільки пильнувати чужі грошики та відповідати вкладникам, що вони не зможуть їх отримати, – ото й уся робота.

– Дурниці! – зневажливо озвався Папуга. – Абсолютні безглузді дурниці. Ну, але якщо ти зараз же не скажеш нам правди, Табіта ось тут, на цьому місці, підсмажить тебе на маленькому вогні – чи на двох вогнях, правда ж, Табіто?

– Залюбки! – Табіта на підтвердження випустила з ніздрів двадцять чотири кільця диму та два довгі язики полум’я.

– Але слухайте, так же не можна! – очі в жаби наповнилися слізьми. – Негарно мучити безсловесну тварину, та ще й мій одяг можна попсувати, а я ще не всі гроші за нього виплатив.

– Це нас не обходить, – відрубав Папуга. – Скажи нам правду, і ми тебе не зачепимо.

– Справді? – з надією в голосі спитав жаба. – Ви готові перехреститися і поклястися своїм життям?

– Так, – відповів Папуга.

– Гаразд, – жаба перевів подих. – Я…

– Але тільки правду, – застеріг Папуга. – Це твій останній шанс.

– Та добре вже, добре, – сказав жаба. – Мене звати Етельред, і я жаба без певного місця проживання.

– І ти шпигун? – уточнив Пітер.

– Угу. Тобто я радше напівшпигун, – зізнався Етельред. – Розумієте, це все винні вони, оті василіски. Я був надто маленький, щоб висиджувати їм яйця, я весь час падав із них і боляче забився. Тож я нарешті сказав Головному Василіскові, мовляв, чому б не доручити мені робити щось таке, для чого я створений?

– Шпигувати? – не повірив своїм вухам Саймон. – Але чому? З тебе ж нікудишній шпигун!

– Не смій мене так ображати! – сказав Етельред і набурмосився. – Я міг би бути неперевершеним шпигуном, але я не скінчив курс.

– Який курс? – спитав Пітер.

– Курс заочного навчання для шпигунів – ось який, – пояснив Етельред. – Я тільки встиг проштудіювати маскування та іноземні акценти, аж тут василіски наказують: «Ану, кажуть вони, мерщій жени до Кришталевих Печер і рознюхай, що там робить Г. Г.», – отак вони сказали і спровадили мене так швидко, що я навіть забув узяти невидиме чорнило.

Пенелопа вже перейнялася співчуттям до нього.

– Добре, – сказав Папуга. – Дуже добре, що ми тебе тут схопили – тепер ти поділишся з нами корисною інформацією.

– Ні, – Етельред відчайдушно потрусив головою, – нізащо я не скажу вам нічогісінько. Мій рот на замку, ось так.

Табіта видихнула два язички полум’я.

– Ну, нехай, – швиденько поступився Етельред. – Я розповім вам дещо, можливо, щось не надто важливе.

– Де вони поділи Великі Урядові Книги? – спитав Г. Г. – Цим книгам нічого не загрожує?

– О, ще б пак! – сказав Етельред. – Книги заховані у підземеллі, в надійному місці під посиленою охороною. Ой, а як ті дурні сіли в калюжу, випробовуючи заклинання! Смішно? Я мало не вмер. А як же казився Головний Василіск, коли вони перетворили двох вартових – одного на дерево, а другого на пучечок небесної моркви. Наші жаби просто по землі качалися, кажу вам.

– А що ти скажеш про яйця драконів? – спитав Папуга.

– О, з ними все гаразд, – відповів Етельред.

– Вони цілі? В Замку? Мої дорогесенькі! – зойкнула Табіта й зомліла.

– Агов, чого це вона? – здивувався Етельред. – Звичайно, вони в безпеці. Як їх поскладали в камеру тортур, так вони там і лежать, усі до одного.

Присутні кинулися поплескувати Табіту по лапах, аж поки вона опритомніла, бо, як мудро зауважив Г. Г., «немає сенсу палити пір’ячко в неї під носом, як це зазвичай роблять у таких випадках».

– А тепер, – звернувся Папуга до Етельреда, – зізнавайся, як найкраще проникнути в Замок?

– Там є тільки один вхід, – підказав Г. Г. – Через підйомний міст і головні ворота.

– Ага, отут ви всі й помиляєтесь, ясно? – тріумфально проголосив Етельред. – Ви думаєте, що знаєте все, чи не так? А ось і не так, ви помиляєтесь, ясно?

– Добре, але як же ще можна потрапити туди? – спитав Г. Г.

– Ну-у-у, – хитро примружився Етельред, – це вже ні, цього вже я вам не скажу. Ні-ні, я не з тих яких-небудь перекинчиків.

– Перебіжчиків, – виправив Пітер.

– І не з отих теж, – сказав Етельред.

– Я тобі не вірю, – сказала Пенелопа. – Відколи ми тебе схопили, ти тільки й робиш, що брешеш, і це тільки чергова твоя брехня, як перед тим про нейрохірурга. Ти постійно свідомо брехав нам про те, хто ти й що ти, й тепер знову брешеш, нібито є якийсь інший вхід у Замок Василісків.

– Я не брешу, панночко, повірте, – заголосив Етельред. – Може, я й збрехав вам раз чи два про те, хто я і що я, але тепер кажу чистісіньку правду: в Замок можна потрапити через ринви.

– Браво, Пенні! – вигукнув Пітер.

– Вельми розумно, – підхопив Папуга.

– Блискуче, – сказав Г. Г.

– Агов, – запротестував Етельред, який зненацька зрозумів, що він накоїв. – Як вам не сором, панночко, хіба це гарно?

– Так само гарно, як тобі шпигувати за нами, – відрубала Пенелопа.

– Але ж це мій фах – я професійний шпигун, – заперечив Етельред. – А ви не мали права хитрощами виривати в мене зізнання.

– Ну, пробач, будь ласка. Я думаю, це було необхідно, – сказала Пенелопа. – До того ж, нікого це не здивує, бо ти справді поганий шпигун.

– Гей, мені здається, несправедливо так казати, бо я встиг закінчити тільки половину курсу, – ображено відповів Етельред. – Насправді я просто супер. Я чудово вмію перевтілюватись в угорського риботорговця, батька трьох дочок, удівця – він у мене як живий! Зрештою, так каже моя мама. Ви не хотіли б послухати? Або ще я можу зобразити польського графа, для якого настали чорні часи і йому довелося продати свій замок зі всією начинкою.

– Якось іншим разом, – перебив його Папуга. – А зараз ми хочемо знати, як потрапити в ринву.

– Агов, – у котре буркнув Етельред, – навіть не чекайте, що я відкрию вам усі секрети.

– Здається мені, – Пенелопа підморгнула Папузі, – Етельред не усвідомлює, що ми пропонуємо йому дуже важливу роботу.

– Як це? Мені? – спантеличено перепитав Етельред. – Яку роботу?

– Професійного контршпигуна, – незворушно відповіла Пенелопа.

– Тобто це я буду ким? – розхвилювався Етельред, аж його очі зробилися ще банькатіші. – А що воно таке?

– Це найважливіший різновид шпигунства, уяви собі, – відповів Пітер.

– Так, – підхопив Саймон, – надзвичайно важлива робота.

– Ого! – видихнув вражений Етельред. – Ну, то як ця робота робиться?

– Отак: ти вдаєш, нібито й далі шпигуєш за нами на користь василісків, – пояснила Пенелопа. – Тим часом насправді ти шпигуєш за василісками для нас. І тому тепер тебе називатимуть ас-контррозвідник Ікс.

– Нове ім’я? – спитав Етельред. – Але чому саме ас-контррозвідник Ікс? Чому мені не можна залишити моє власне ім’я?

– Тому, що аси контррозвідки ніколи так не роблять, – сказав Пітер. – Вони занадто важливі персони, щоб залишати собі звичайні імена.

Етельред кілька хвилин розмірковував.

– А маскування мені знадобиться, га? – нарешті спитав він. – Бо маскування – це мій коник, справді, тож я не хотів би його занехаяти.

– Аякже, звичайно, тобі доведеться маскуватися, – сказала Пенелопа, – і найчастіше доведеться носити по-диявольському хитре й підступне маскування.

– Яке ж, яке, кажи мерщій! – не витримав Етельред. Очі його від запалу мало не вилізли з орбіт.

– Ти будеш маскуватися під себе, – відповіла Пенелопа. – Будеш справжньою жабою.

– Це вже занадто! Ті василіски прекрасно знають, що я жаба, – запротестував Етельред.

– У цьому, власне, й полягають диявольські хитрощі, – втрутився Саймон. – Бо під личиною жаби буде насправді чаїтися ас-контррозвідник Ікс.

– Ага! – вигукнув Етельред, і обличчя його засяяло. – Ага, це вам не дурничка, це навіть вельми розумно. Супер, це якесь найшпигунськіше шпигунство, яке тільки може бути!

Діти полегшено зітхнули, а Папуга і Г. Г. перезирнулися.

– Отже, ти погоджуєшся зайняти цю високу посаду? – уточнила Пенелопа.

– Авжеж, панночко, залюбки, – очі Етельреда сяяли. – І ще дозвольте сказати, панночко, що мені буде дуже приємно нести службу з кимось таким, як ви, з отакою гарненькою, такою розумною – точнісінько, як я.

– Щиро дякую вам, – промовила Пенелопа, ледве тамуючи сміх. – А тепер, якщо Г. Г. буде такий ласкавий і дасть нам що-небудь попоїсти, ми зможемо попрацювати над планом нашої операції.

Тоді всі знову повернулися до вітальні й Пенелопа допомогла Г. Г. подати на стіл розкішний обід, який складався з овочевого супу, ягняти, запеченого з зеленим горошком, печеної картоплі, присмаченої маслом і сметаною, а на десерт – свіжі полуниці зі збитими вершками та меренгою, а на додачу – морозиво.

– О-о-о, яка смакота! – простогнав Пітер, доїдаючи другу порцію полуниць.

– Так-так, це, власне, один із тих невеличких банкетів, які Г. Г. так любить інколи влаштовувати, – сказав Папуга. – Він справді неперевершено готує. Ну, і звичайно, мушу визнати, місячна морква також цьому сприяє – її можна додавати до всього.

– Ага, до речі, та місячна морква постійно в тебе на язиці, – зауважила Пенелопа, – і про неї ви співали, коли ми вперше зустрілися. Що це таке?

– Це один із найкращих винаходів Г. Г., – пояснив Папуга. – Вона ніби звичайна морква, тільки смугаста – в червоні й білі смужки. Ми збираємо один урожай на рік і влаштовуємо з цієї нагоди урочисту церемонію – Свято Врожаю Місячної Моркви. А далі розвішуємо її в сушарні.

– Ось така вона висушена, – сказав Г. Г. і поклав на стіл довгастий овоч, схожий на моркву, але твердий, немов старий гарбуз. – Коли вона висохне, на ній з’являються рецепти й настанови. Дивіться!

Збоку на місячній моркві діти побачили готичний напис, щедро прикрашений вибагливими закарлючками, який повідомляв: «Смажена свиняча нога: вміст висипати в каструлю і поставити на дві години в піч. Підкладати у вогонь не більше двох полін за раз. Часто скроплювати салом». Г. Г. розломив морквину: всередині її наповнював якийсь брунатний порошок.

– Тобто, ви хочете сказати, буцімто все, що ми зараз їли, приготоване з оцього? – недовірливо спитав Саймон.

– Так, – скромно відповів Г. Г.

– До речі, ця морква не має нічого спільного зі звичайними консервованими або сушеними напівфабрикатами, – уточнив Папуга, – бо вона виростає в землі й тому зовсім не втрачає поживних властивостей.

– У це важко повірити! – вигукнув Пітер.

– Г. Г. зробив цей винахід у 1596 році, – повідомив Папуга. – Він завжди випереджає свою епоху.

– Я, наприклад, думаю, що ви найкращий чарівник у світі, – сказала Пенелопа. – Усі ваші винаходи такі практичні!

– Дякую, мені дуже приємно, – сказав Г. Г. й трохи зашарівся. – Але не треба забувати, що головна заслуга в цьому належить усе-таки Великим Книгам. Без них я мало що міг би зробити.

– Так і є, тому-то так необхідно повернути їх на місце, – наголосив Папуга. – А тепер час накреслити план нашої операції. По-перше, у кого план Замку Василісків?

– Ось тут, у мене, – відгукнувся Г. Г., добуваючи зі складок своєї одежі згорток пергаменту. Пергамент розстелили на столі, та всі нахилилися над ним.

– Ну, наш шановний Етельреде, – сказав Папуга. – То де ж та ринва, про яку ти розповідав?

Етельред насупився над планом замку, зосереджено розглядаючи його, аж перука з’їхала йому на одне око, а циліндр зсунувся на потилицю.

– Ось тут підйомний міст, – нарешті показав він, – і тут же апартаменти Найголовнішого Василіска, а ось тут бараки, де живуть звичайні василіски. А ось тут, внизу, головна підземна темниця, де вони зберігають Великі Урядові Книги; а ось і камера для тортур – тут вони тримають драконячі яйця.

– Мої дорогесенькі! – зойкнула Табіта.

– Ну-ну, не треба більше непритомніти, – роздратовано застеріг її Папуга. – Немає часу з тобою панькатись.

– А ось тут, – Етельред вів далі, тицяючи в карту великим пальцем, – отут є дві менші темниці, ними давно вже не користуються – хіба тільки як складом. Якось мене послали туди за стільцем, і тоді я й помітив оту ринву, зрозуміло? Тоді я пройшовся вздовж неї, просто так, без жодних серйозних намірів, уявіть, але побачив, що вона пролягає під замковим ровом і виходить на поверхню аж у полі, отут. І тоді я сказав собі: Етельреде, сказав я, згадай моє слово, коли-небудь ця ринва стане тобі в пригоді, – бачте, так воно й сталося, – Етельред обвів присутніх щасливим поглядом.

– Це був дуже поміркований вчинок, – промовила схвально Пенелопа.

Етельред зашарівся аж по самі корені своєї перуки.

– Ну що, – Саймон і собі насуплено втупився в карту. – Якщо нам і вдасться оцим проникнути всередину, все одно доведеться мати справу з вартою, якщо хочемо врятувати Книги.

– Ви не зможете винести звідти Книги, – понуро промовив Папуга. – Принаймні так просто. Кожна Книга важить приблизно три сотні фунтів, і кожна з них шість футів заввишки та три завширшки.

– О Боже! – вигукнув Пітер. – Чому ж ти не сказав цього раніше?

– Але ж, любий мій Папуго, – втрутився Г. Г., – нам не треба викрадати Книги – досить тільки знайти у них рецепт, як упоратися з василісками, котрий я так необачно забув, і тоді ми зможемо прогнати їх із замку і врятувати Книги.

– Ваша правда, – схвильовано промовив Саймон, – так і є, Г. Г. Якщо ми зможемо потрапити в замок і відшукати потрібне заклинання, то нам нічого більше не потрібно.

– А зараз ми всі маємо придумати, як налякати вартових, – сказав Пітер. – Чого бояться василіски?

– Ви що, пане, жартуєте? – здивовано спитав Етельред. – Вони самі кого хочете налякають. А їм чого боятися, коли вони плюються вогнем на вісім футів поперед себе?

– Теж правильно, – підтвердив Папуга. – Василіски завжди поводяться нахабно і зверхньо.

Запала довга мовчанка – лише Дульчібелла щось мугикала собі під ніс, перестеляючи Папужине ліжко.

– Гаразд, – озвалася нарешті Пенелопа. – Якщо ми не можемо їх налякати, то, може, нам вдалося б чимось їх відволікти?

– Може, когось і вдалося б, але тільки не василісків, – відповів Г. Г. – У них тут справжня військова дисципліна, розумієте, а це означає, що думати має право тільки вище керівництво, а вартовим залишається тільки слухняно виконувати накази. І якщо їм доручено охороняти темницю, то вони охоронятимуть її, не зважаючи ні на що.

Усі знову принишкли.

– Слухайте-но, – враз подав голос Етельред, – є одна річ, яка може зрушити їх із місця.

– Яка, яка?! – палко вигукнули всі разом.

– Зараз, – вів далі Етельред. – Головний Василіск довів до відома всіх василісків, що, значить, їхній обов'язок схопити Г. Г., а той, хто доможеться цього, отримає підвищення. Тож я подумав: якби вони побачили Г. Г. і вирішили, що можуть його схопити, тоді б і зрушили з місця.

– Блискуча ідея – якби тільки Г. Г. був років на двісті молодший, – саркастично зауважив Папуга. – А так, у його віці навряд чи можна сподіватися, що він готовий плазувати по ринвах і втікати від василісків.

– На превеликий жаль, мушу визнати, що Папуга каже правду, – підтвердив Г. Г. пригнічено.

– А може, нам підробити Г. Г.? – запропонував Саймон.

Усі мовчки перезирнулися.

– Ти маєш на увазі – зробити його двійника? – уточнила Пенелопа.

– Ага, – відповів Саймон. – Розумієте, вбрати кого-небудь під Г. Г. Може, когось із нас.

– Ні-ні, – втрутився Г. Г. – Я щось придумав. Коли мені востаннє шили одяг, то для примірок зробили манекен, схожий на мене.

– Кравецький манекен! – втішено прошепотіла Пенелопа.

– Так-так, – піднесено ствердив Г. Г. – Отже, ми маємо манекен мого зросту і габаритів, а я маю для нього мантію і капелюха.

– А обличчя йому зробимо з небесного желе, – вигукнув Саймон.

– І розмалюємо так, щоб було схоже на Г. Г.! – підхопив Пітер.

– І якщо вже це не змусить сторожу заворушитися, то вже нічого не поможе! – прокричав Етельред і аж згубив капелюха, стрибаючи в дикому галопі довкола столу.

– Чекайте-чекайте, – сказав Папуга, – це все чудово, але як зробити, щоб він рухався?

– Дуже просто! – сказав Етельред, якого так переповнювали почуття, що жакет аж тріщав на ньому по всіх швах. – На коліщатках, ось як!

– На коліщатках? – здивовано перепитали присутні.

– Так, – відповів Етельред. – Де наш план? – Він кілька хвилин постояв над планом, а потім сів і вдоволено посміхнувся.

– Так, усе правильно, – підтвердив він.

– Що правильно? – перепитали всі.

– Ну, гаразд, – Етельред знову схилився над планом і почав водити по ньому пальцем. – Ось тут ми маємо дві темниці, які використовують за склади, бачите? А ось сюди ми маємо потрапити.

– Ясно, – перебив Папуга, – давай далі.

– Отже, в цій темниці вони тримають Книги, – показав Етельред, – а якраз навпроти неї – довгий коридор, який спускається до рову.

– Так і є! – Г. Г. ляснув себе по лобі. – Тут вимірюють рівень води в рові. Як я міг про це забути!

– Наприкінці коридору буде рів, розумієте? – пояснив Етельред.

– Я не розумію, – зізнався Пітер.

– Дивіться: ми заходимо в цю темницю, а тоді я виходжу і відвертаю увагу вартових, – продовжував Етельред.

– Ти здійснюєш відволікаючий маневр, – підказав Папуга.

– Ні, – заперечив Етельред, – щиро кажучи, я зовсім не збираюсь наражатися на небезпеку. Я просто відверну їхню увагу і поки вони будуть відволікатися на мене, ви маєте поставити фальшивого Г. Г. на початку коридору та підштовхнути його. Тоді лялька на коліщатках поїде коридором, а я скажу: «Агов, погляньте, орли, – скажу я, – це часом не Г. Г.?» – й тоді всі вони кидаються за ним, зрозуміло?

– Який блискучий задум! – захоплено вигукнув Саймон.

– Справді, – підтримав його Пітер і поглянув на Етельреда з повагою. – Він перетворюється на справжнього аса-контррозвідника.

– Угамуйтеся, бо нам ще треба здолати довгий шлях до успіху, – стурбовано промовив Папуга.

– Пропоную розподілити роботу, – сказав Саймон. – Етельред, Г. Г. і я вивчаємо план, проводимо вимірювання та розрахунки, детально розробляємо операцію – і розпочинаємо просто зараз. А ви, Папуго, Пітере та Пенелопо, готуєте манекен. Табіта і Дульчібелла допомагають. До речі, як ви вважаєте, коли найкраще провести атаку?

– Серед ночі, – відповів Г. Г. та видобув зі складок мантії великий годинник. – Таким чином, на все маємо шість годин. Щоб забезпечити цілковиту темряву, я вимкну місяць.

– Невже? – здивувалася Пенелопа.

– О, саме так, – гордо відповів Г. Г. – Простісінько. Я можу навіть вимкнути сонце, якщо це конче знадобиться.

– Добре, тоді починаємо, – сказав Пітер. – Ходи зі мною, Папуго, покажеш, де ви тримаєте небесне желе.

Наступні три години робота просто кипіла. Етельред, Г. Г. і Саймон намалювали на підлозі крейдою вхід у темницю й пологий коридор та вибрали найкраще місце для розташування манекена. Табіта з Дульчібеллою, не без деяких суперечок і суперництва, натягли-таки мантію на манекен, який уже стояв на коліщатках, зроблених із небесного желе. Але найбільше часу знадобилося на голову моделі. Шість варіантів обличчя Г. Г. було змайстровано і відкинуто як невдалі, аж поки нарешті вдалося зробити таке, яке визнали бездоганним. Потім Пенелопа дуже старанно та прискіпливо розмалювала його олійними фарбами; на голову моделі наклеїли штучне волосся і бороду, припасували голову до тулуба, насунули гостроверхого капелюха – й відступили назад. Довгу паузу перервав Етельред.

– Оце-то так! – хрипкувато прошепотів він. – Як живий! Ну, просто ніби брат-близнюк. Якщо вже цим їх не обдуриш, то нічим не обдуриш.

– Мушу сказати, – розважливо промовив Папуга, – на мій погляд, це справедливі слова. Навіть я міг би сплутати цю ляльку з Г. Г. Неймовірно схожий, тобто дивовижно оманливий дублікат.

– Оце так! Ви як почнете говорити, то я розбираю тільки п’яте через десяте! – захоплено вигукнув Етельред. – Не уявляю, як можна запам’ятати усі ці слова.

– Ти теж мав шанс опанувати мову, – суворо сказав Папуга, – коли Г. Г. організував Безкоштовну школу для жаб. Але хоч хтось відвідував її? Ні! Вам більше подобалося кумкати в болоті й за сумісництвом висиджувати яйця для василісків, до того ж, і те й інше кепсько.

– Я в цьому не винен, присягаюся, – виправдовувався Етельред. – Я хотів ходити до школи, але моя мама сказала, що нема жодного сенсу в цьому дурнуватому навчанні. Вона сказала, що мені, мовляв, треба займатися ремеслом.

– То чим же ти займався? – спитала Пенелопа співчутливо.

– Та шпигунством же, хіба ж ви забули? Моя мама казала: для доброго шпигуна завжди знайдеться робота, – відповів Етельред.

Папуга тяжко зітхнув.

– Усі вони, жаби, однакові, – пробурмотів він. – Логіка не для них.

– Час, – проголосив Саймон. – Іще раз повторимо план операції. В експедицію вирушають Пітер, я, Папуга і, звісно, Етельред як провідник і ас-контррозвідник.

– Ага, – вигукнула Пенелопа, – а як же я?

– А тобі краще буде залишитись тут, зі мною, моя дорогенька, – сказав Г. Г. – Все-таки це небезпечна місія.

– Я не боюся, – наполягала Пенелопа, – я піду з ними. Згадайте – це ж я хитрощами змусила Етельреда обмовитися про ринву, а якби не це, ви взагалі не мали б куди йти.

– Так, це правда, – присоромлено промовив Пітер.

– Ну, добре, ходімо з нами, – погодився Саймон. – Але обіцяй, що як тільки з’явиться найменший натяк на небезпеку, ти відразу щодуху рвонеш звідти.

– Не дочекаєтесь! – гордо відповіла Пенелопа. – Я тільки тоді рвону щодуху, коли решта теж рвоне.

– Сподіваюся, ми зможемо дотримати безпеку Пенелопі, – сказав Папуга. – А зараз що робимо?

– Ну, – сказав Саймон, – коли ми проникнемо в темницю, отут Етельред зразу виходить і починає відволікаючий маневр.

– Агов, я ж казав, що не збираюсь робити нічого такого, ніяких – як там воно? – маневрів! – обурився Етельред. – Я тільки відволікаю увагу вартових.

– Гаразд, – Саймон посміхнувся, – щойно Етельред заманить вартових у темницю, де зберігаються Книги, ми відразу виходимо та ставимо рухому модель у коридорі, отут, Папуга сідає йому на плече і розмовляє голосом Г. Г. Тоді Етельред каже вартовим, що це Г. Г., Папуга злітає з плеча й підштовхує модель ногами, двійник Г. Г. котиться по коридору і падає в рів. Якщо пощастить, вартові побіжать услід і, може, навіть пірнуть за ним, бо він вийшов у нас важкенький, тож тільки впаде у воду – відразу піде на дно. Поки все це відбуватиметься, ми відкриємо Книги та пошукаємо засобів проти василісків, а Пенелопа їх запише. Й тоді можна втікати.

– Чудово, просто чудово, – похвалив Г. Г. – Який досконалий план! Як я вдячний вам, мої відважні дітки!

– А про мене ні слова? – образився Етельред.

– Ти проявив себе як воістину далекоглядна і винахідлива жаба, – втішив його Г. Г. і поплескав по денцю циліндра. – І коли все успішно скінчиться, я призначу тебе старостою у Безкоштовній школі для жаб.

– Ого! – Етельред був просто приголомшений такою честю.

– А зараз, мабуть, усім нам слід випити гарячого какао з небесної моркви, а тоді я вимкну місяць, і ви можете рушати, – сказав Г. Г.

– Одне мені не дає спокою, – зізнався Етельред, сьорбаючи какао. – Чи я маю залишатися в замку як ас-контррозвідник Ікс, а чи втікати звідти разом із вашою компанією?

– Утікати з нами, – впевнено підтвердила Пенелопа. – Василіски на той час уже знатимуть, що ти перейшов на наш бік. До того ж, у нас для тебе знайдеться купа іншої важливої роботи.

– Скажіть тільки слово, панночко, – відповів на це Етельред, збиваючи циліндр трішки набакир у дещо легковажному стилі. – Скажіть тільки слово, й ас-контррозвідник Ікс до ваших послуг!

– Дякую, – поважно мовила Пенелопа.

Коли вони випили какао, дуже тепле та приємне для шлунку, Г. Г. звірився з годинником.

– Саме час гасити місяць, – повідомив він. – Ви готові?

– Готові! – відгукнулися всі.

– Щасти вам! – побажали Табіта і Дульчібелла. Обидві вони гучно сякалися в носовички.

Загін крокував одним із багатьох бічних тунелів Кришталевих Печер – власне, тим, який мав вивести якнайближче до поля небесної моркви, де й був розташований вхід до заповітної ринви. Пенелопа і Етельред із ліхтариками в руках ішли попереду, з ними Папуга, а позаду Пітер і Саймон несли манекен Г. Г.

Нарешті вони вийшли з тунелю і далі рушили полем; без місячного сяйва тут було чорно, як на дні колодязя. Стояла мертва тиша, так що можна було почути шарудіння листочків небесної моркви, м’яких і оксамитових, які терлися об їхні ноги. Ліхтариками вони користувалися лише в разі крайньої необхідності, особливо коли впритул наблизилися до великої похмурої споруди Замку Василісків, побоюючись, що сторожа може помітити світло та здійняти тривогу.