Текст книги "Балакучий згорток"

Автор книги: Джеральд Даррелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 11 страниц)

– Зупиніться на хвилинку, – прошепотів Етельред. – Це має бути десь тут. Зараз я гляну.

Папуга разом із дітьми слухняно чекали, поки Етельред нишпорив поміж листям небесної моркви і бурмотів щось собі під ніс.

– Ось вона, – сказав він нарешті. – Я так і знав, що вона десь тут.

При світлі ліхтариків діти побачили квадратний лаз і поряд із ним – дротяну решітку. Вони посвітили всередину й побачили, що лаз веде у велику, круглу, викладену цеглою трубу. Просто під лазом посередині стояв стільчик.

– Отак я і вибрався, – похвалився Етельред.

Вони обережно спустилися разом із манекеном через отвір у трубу, й тут їм стало зручніше, бо тепер могли присвічувати собі ліхтариками без остраху, що хтось їх побачить. Приблизно за п’ять хвилин помітили, що тунель полого спускається донизу, і відчули повів прохолодного вітерця.

– Ми майже на місці, – шепнув Етельред. – Тепер – мертва тиша. Вартові ось тут, за рогом.

Він вивів їх із стічної труби до великої похмурої темниці, натоптаної аж до стелі старовинними меблями, канделябрами та іншими дивними речами, які переважно можна знайти на горищі. Все тут було запилюжене й обплетене павутинням, густим, як чорне мереживо. Тут було холодно, пахло вогкістю, й Пенелопу почало лихоманити.

Етельред провів їх поміж височенними стосами меблів, обвішаних павутиною, аж до дверей, і тут він обережно прочинив їх та визирнув у шпарину.

– Агов, вистроміть носи та киньте оком навколо, – зрештою промовив він.

Усі по черзі й собі визирнули крізь шпарину. Трохи далі вниз по коридору виднілися великі, окуті міддю двері в арці. Очевидно, вели вони до тієї темниці, де зберігалися Великі Книги. Перед дверима з виразом нудьги на обличчях стирчали двоє василісків – очевидно, вартові. Один гострив дзьобом свої довгі кігті, а другий тим часом знічев’я розважався тим, що полум’ям із ніздрів випалював на стіні власні ініціали. Навпроти був пологий коридор, який спускався до рову.

– А тепер, – промовив Етельред, і голос його тремтів від страху й піднесення, – як тільки я заманю тих двох у темницю, відразу виставляйте манекен на потрібне місце, а тоді нехай Папуга що-небудь голосно скаже. Я знатиму, що ви готові, зрозуміло?

– Згода, – прошепотіли у відповідь.

Пенелопа відчувала, як стукотить її серце – мало не вискакує з грудей, – і запитувала себе, чи інші теж бояться так само, як і вона.

– Добре, – Етельред схвильовано ковтнув повітря, – час починати.

З цими словами він прочинив двері, вислизнув у коридор і залишив двері напіввідхиленими. Всі припали до отвору й побачили, як він поправив на собі циліндр і бадьоро, з безтурботним виглядом пострибав униз коридором до вартових із затиснутими під пахвою Пенелопиними олівцем і записником.

– Агов, – гукнув він вартовим, – прокидайтеся! І це називається вартові? Та я вже давно міг підповзти й подушити вас обох.

Василиски, щойно почули його голос, підстрибнули та виструнчились, та коли роздивилися, хто це, знову розслабилися.

– А, це ти? – прокаркав один різким грубим голосом, схожим на гарчання пса, що гризе кістку. – Чого ти хочеш, жабо дурнувата?

– По-перше, я хочу, щоб ви більше не пащекували, – твердо відповів Етельред. – Прошу притримати язики у своїх потворних рилах, бо я, власне, прибув сюди зі спеціальним завданням від самого Шефа, зрозуміли? Якщо не вірите, можете зійти нагору та спитати його. Хоча цього я б вам не радив, бо він зараз у паскудному настрої – бушує, наче вулкан.

– А чого це він? – тривожно перепитав вартовий. Вочевидь, коли Головний Василіск гнівався, перепадало всім.

– Це все через Г. Г., – відповів Етельред. – Так-так: річ у тім, що Г. Г. планує всім нам помститися.

– Цікаво, як це? – глузливо посміхнувся василіск. – Ми всі його Книги тримаємо тут. У нього не лишилося жодного заклинання.

– Це добре, – зловтішно сказав Етельред, – але якщо він не знає жодного заклинання, то як же йому вдалося загасити місяць?

– Загасити місяць? – луною відгукнулися вартові.

– Ага, – підтвердив Етельред, – не вірите – вилізьте на замкову стіну та самі подивіться. Тому-то ваш Шеф і перелякався на смерть, авжеж. Тому-то й послав мене сюди шукати місячні заклинання у Великій Книзі Заклинань, і тому-то я не маю часу стояти тут із вами та базікати. Відчиніть-но ці двері та дайте мені зайти, бо інакше отримаєте на горіхи від шефа.

– Аякже, аякже, – поквапливо погодився вартовий, зняв зі стіни здоровенний ключ і відімкнув двері.

– Добре було б, якби ви обидва теж пішли зі мною та трохи допомогли, – підказав Етельред.

– Зараз, зараз… – закивали вартові й слухняно пішли слідом, коли він пострибав у темницю.

– Добре, – сказав Пітер, – Пенні, ти залишайся тут, поки вартові не кинуться за манекеном.

Хлопчики відчинили двері та спритно викотили двійника Г. Г. в коридор так тихо, як тільки могли. З темниці чути було, як Етельред всіляко намагається затримати вартових на місці.

– Так, ти тримай мого записника, а ти тримай мій олівець, – командував він. – Загасити місяць – то серйозна справа. Наступного разу, уявіть собі, він візьме та загасить сонце – отоді вже нам перепаде, га?

Швидко й обережно близнюки встановили манекен там, де починався спуск і де найлегший поштовх міг би зрушити його з місця – на прогулянку вниз коридором. Тоді Папуга зайняв своє місце у нього на плечі.

– Ну, все, – шепнув він, – повертайтеся і ховайтесь.

Тільки коли хлопчики зникли з очей, Папуга розправив пір’я та прочистив горло.

– Любий мій Папуго, – промовив він, неперевершено імітуючи високий голос Г. Г. – Сьогоднішнє вимкнення місяця – лише перший крок у моїй війні проти василісків.

– Еге ж? – сказав Папуга своїм справжнім голосом. – А який же буде наступний крок?

– Ого! Орли! Присягаюся шкарпетками і капелюхом! – пронизливо крикнув Етельред із темниці. – Дивіться! Це ж сам Г. Г. власною персоною! Хапайте його! За це обіцяно підвищення по службі, купу медалей! Шеф вас любитиме, як рідних. Мерщій, мерщій!

Вартові спантеличено озирнулися й побачили того, кого мали прийняти за Г. Г., – він стояв у коридорі з Папугою на плечі. За якусь мить вони вже отямилися від шоку. І тоді з переможними криками кинулися вперед.

– Стережися, Г. Г., тут василіски! – застережливо зойкнув Папуга, нібито з переляку, і злетів з плеча двійника та підштовхнув його лапами, як і планувалося.

Двійник повернувся кругом і покотився вниз коридором, набираючи швидкість. Довга мантія волочилася по землі, так що коліщаток зовсім не було видно й складалося враження, ніби це справжній Г. Г. біжить щодуху, рятуючи своє життя. Василіски лишилися позаду. Вони аж заґелґотіли від нетерплячки, прагнучи схопити Г. Г., штовхаючи один одного, й собі кинулися навздогін.

– Усе чисто! – гукнув папуга. – Мерщій!

Діти перетнули коридор і забігли в темницю, де на них чекав Етельред.

– Уперед, – гукнув він, – шукайте свої нещасні заклинання, а я тут попильную василісків.

Він пострибав із темниці в коридор і далі, слідом за вартовими, яких уже й слід прохолов.

А діти відразу побачили Великі Книги Врядування, по шість футів заввишки й по три завширшки кожна, виготовлені з найтоншої тисненої шкіри, оздобленої вишуканими пурпурово-золотими візерунками. Кожна книга лежала на дивовижної краси золотому столику, інкрустованому сріблом.

– Вітаю вас, Книги, – з любов’ю промовив Папуга. На превеликий подив, книги відгукнулися мелодійними голосами, схожими на голоси трьох маленьких бабусь:

– Вітаємо тебе, Папуго, як ти там? – відповіли вони. – Дуже приємно знову тебе бачити. Ти збираєшся нас врятувати?

– Ще не зараз, – сказав Папуга. – Ми готуємося тебе порятувати, моя кохана балакуча бібліотеко. Але зараз ми прийшли по заклинання проти василісків – будь ласка, Книго Заклинань!

Діти знову здивувалися, коли Книга з написом «Се Є Велика Книга Заклинань» розгорнулась і почала перегортати сторінки, бурмочучи сама до себе:

– Василіски… василіски… Так відразу й не пригадаю… Василіски… Звичайно, я можу помилятися…

– Я прошу, швидше, – сказав Папуга, – вартові можуть повернутися будь-якої миті!

– Я стараюся допомогти тобі якомога швидше, – з готовністю промовила Книга. – У мене друк тільки з одного боку. Зараз я подивлюся… Василіски… Василіски…

Діти разом із Папугою мучилися невідомістю. Не могли навіть приблизно уявити, скільки часу манекен Г. Г. зможе відволікати увагу вартових, і аж ніяк не бажали попастися сердитим розчарованим василіскам, коли ті повернуться.

– Ага, є, маємо, – задоволено вимовила Велика Книга Заклинань. – «Заклинання, що порятують вас від василісків».

– Ти готова записувати, Пенелопо? – спитав Папуга.

– Так, – відгукнулася дівчинка.

– Тоді починаємо, – сказала Книга.

– «Засіб порятунку від василісків. Василісків винищують горностаї. Горностая приносять до лігва, де на дні, в глибині, ховається василіск, адже нема отрути без протиотрути, не існує лиха, на яке нема ради. І коли василіск набачить горностая, то втікає геть, а горностай його наздоганяє і вбиває, позаяк укус горностая смертельний для василіска, але тільки тоді, якщо горностай перед тим встиг скуштував рути – і не раніше. І проти цієї зарази горностай спершу куштує траву рути. Він набирається сили від соку цієї трави. І тільки тоді горностай нападає на василісків і перемагає цих ворогів».

– Що таке ота рута? – спитав Пітер.

– Це має бути такий вид рослин – я так думаю, – відповіла Книга Заклинань. – Зрештою, подивися в Словнику.

Великий Словник розгорнувся й зашелестів аркушами.

– Поглянемо, поглянемо, – бурмотів він… – Руда, рудий, рука, рум’янець, руно, рура, русалка, русло, рута… – ось воно: «Пахуча рослина, кущ із перисто-розсіченим листям і зеленаво-жовтими квітками, символ жалю, каяття або співчуття». Тепер слід подивитися в Довіднику лікарських трав, де вона росте.

Довідник Лікарських Трав Гепсібара почув це, також сам розгорнувся й почав перегортати сторінки.

– Ой, та рута, рута… – примовляв він. – Ось, будь ласка: «Рута в країні Міфології росте лише на галявині Мандрагорового Лісу, на Острові Вовкулаки, серед Співучого Моря».

– Чудово, – сказав Папуга. – Ти все записала, Пенелопо? Добре, Г. Г. напевно знайде в цьому якийсь сенс. До побачення, Книги, чекати лишилося недовго – ми вас врятуємо.

Аж тут двері розчахнулися й до них ввалився засапаний Етельред.

– Ану, рухайтесь! – видихнув він. – Ті вартові вже напірналися за Г. Г. й тепер повертаються, змоклі до нитки. Вони люті, як чорти, – до них нарешті дійшло, що їх одурили. Нам треба чимшвидше вшиватися звідси.

Усі вибігли з темниці – й раптом побачили, як по коридору від рову наближаються двоє мокрих вартових. Щойно василіски вгледіли дітей, відразу видали моторошний, пронизливий крик, що тисячоголосою луною відбився від стін підземелля та мало не оглушив Пенелопу й хлопчиків.

– Швидше, швидше, – командував Папуга, – назад у трубу, чимдуж утікайте, рятуйте своє життя!

Етельред нізащо б не встиг за ними, й Пенелопа нахилилася до нього, підхопила на руки, притулила до себе та помчала так швидко, як ще ніколи раніше не бігала. За ними гналися василіски – гелготіли, рипіли лускою та скреготіли кігтями по кам’яній підлозі. Щосекунди Пенелопа очікувала: от-от її огорне пекельна хвиля вогню… Але їм усе-таки вдалося добігти до малої темниці, заскочити всередину, зачинити двері та замкнути їх на засув – і тої ж миті перший вибух полум’я василісків вдарив у одвірок. Усі кинулись у той куток, де був вихід до труби, але все одно чули, як василіски кричали по-котячому, шаленіли, шкреблися та дерли кігтями двері темниці. Але втікачі вже спустилися в трубу, миттю проскочили її, вибралися на волю, перебігли поле небесної моркви й жодного разу не зупинилися, щоб перевести дух, аж поки не опинились у Кришталевих Печерах.

– Ф-фу, – Пенелопа, захекана, прихилилася до кришталевої стіни. – Годі, я більше ніколи не хочу так швидко бігти.

– Я теж, – прохрипів Пітер: груди його ходили ходором.

– Ми мало не влипли, – сказав Саймон, хапаючи повітря. – Ми якраз вчасно замкнули двері. Ще мить – і всі були б підсмажені, як грінки.

– Ой, не згадуй, – Пенелопу пересмикнуло, – це жахливо.

– Агов, панночко, – озвався Етельред, який досі лежав у Пенелопи на руках і з циліндром на голові, – я хотів би подякувати вам за те, що врятували мені життя.

– Дурниці, – відповіла Пенелопа, опускаючи його на землю, – я просто подумала, що ти не зможеш бігти так швидко, як ми, й тільки тому взяла тебе на руки.

– Так, я б сам не зміг, панночко, – охоче погодився Етельред. – Присягаюсь, якби не ви, то я вже був би смаженою жабою. Я вам дуже вдячний, панночко, я вам справді страшенно вдячний!

– Добре, а тепер ходімо до Г. Г., – нагадав Папуга. – Побачимо, чи зможе він розгадати це заклинання. Я, наприклад, щиро кажучи, не можу. Надто вже воно заплутане.

Отже, вони відсапались і пішли далі кришталевими тунелями – туди, де Г. Г., Табіта й Дульчібелла нетерпляче чекали на їхнє повернення.

Розділ V
Горностаї та грифони

– Повернулися, повернулися! Богу дякувати! – загукав Г. Г., щойно їх побачив. – Як ваші успіхи, мої хоробрі друзі?

– Успіхи чудові! – щасливо промовив Папуга. – Просто чудові!

– А мій двійник став вам у пригоді? – поцікавився Г. Г.

– Двійник був, так би мовити, натхненником і джерелом енергії, – відповів Папуга.

– Ми принесли заклинання, – Пенелопа простягла Г. Г. свій маленький записник. – Хоч і не знаю, чи знайдете ви в них який-небудь сенс.

– Так-так-так… – Г. Г. поправив окуляри та вмостився зручніше. – Хвилинку, дайте-но я їх почитаю.

Усі дивилися, як він читає приписи, безгучно ворушачи губами.

– Може, ви бачили мої яйця? – пошепки спитала Табіта.

– Ні, – шепнула Пенелопа, – але ми на власні очі бачили, що вони надійно заховані.

– Нічого не вдієш, – зітхнула Табіта. – Добре, що хоч так.

– Це надзвичайно цікаво, – озвався нарешті Г. Г. – Справді, надзвичайно цікаве заклинання. Ну, хто б міг подумати, що горностаї – це жива зброя проти василісків!

– Тільки не я, – сказав Папуга. – Я ніколи не був про горностаїв високої думки – занудні, мляві, неадекватні, примхливі. Єдиний аргумент на користь їхнього залучення на наш бік – це їхня чисельність. Скільки їх було за останнім переліком, Г. Г., не підкажете?

– Сімсот сімдесят сім, – підказав Г. Г.

– От якби нам вдалося переманити їх до себе, це було б супер! – вигукнув Пітер, і очі в нього заблищали.

– Ага, і ще єдинорогів за компанію – тоді б, мабуть, нам вистачило сили, щоб іти в наступ? – припустив Саймон.

– Хо-хо-хо! – зареготав Папуга. – Ха-ха-ха! Хо-хо-хо! Пробачте, будь ласка, але ж ця оригінальна ідея про вояків-горностаїв… Хо-хо-хо!

– Але що тут такого смішного? – здивувалася Пенелопа. – Я думаю, що сімсот сімдесят сім горностаїв все-таки нам би допомогли. Хіба вони якісь хворі, чи що?

– Чи вони хворі? Гірше! Вони просто зграя ледарів і боягузів, ось вони хто, – втрутився Етельред. – Користі з них у бою, як від гнилих бананів.

– Це надто вульгарно, але правдиво, – ствердив Папуга. – У горностаїв стільки бойового духу, скільки, скажімо, в яблуневому цвіті.

– Однак, – заперечив Г. Г., – не слід забувати про вплив рути. Я з цією рослиною не дуже часто стикався, проте з усього написаного тут випливає, що вона робить горностаїв… м-м-м… ну…

– Войовничими? – підказав Папуга.

– Саме так, войовничими, – зрадів Г. Г. – Якраз настільки, щоб нападати на василісків. І якщо це правда (а хто може засумніватися у правдивості Великих Книг?), то про це має бути згадка в Історії Горностайства.

– Але якщо рута справді робить горностаїв такими… такими… як ви там їх назвали, – сказала Пенелопа, – то, може, нам просто нарвати цієї трави та нагодувати їх, щоб приєдналися до нас?

Г. Г. спустив окуляри на кінчик носа і спідлоба глянув на дівчинку.

– Усе це чудово, моя дорогенька, – зауважив він, – але рута росте тільки на Острові Вовкулаки, а це дуже далеко звідси. До того ж, цей острів – один із найнебезпечніших і найнегостинніших куточків Країни Міфології, тож нема чого вирушати в таку далеку і небезпечну подорож по руту, якщо не переконатися напевне, що горностаї погодяться її вживати. Тут написано, що вона гірка. Я певен, їм це не до смаку. Щоправда, я міг би її підсолодити.

– Отже, перш за все треба вийти на контакт із горностаями, – запропонував Саймон. – Якщо ми зуміємо пояснити їм, яку загрозу для всіх становлять василіски, то вони, звичайно, нам допоможуть.

– Щось я в цьому дуже сумніваюся, – буркнув Папуга.

– Я теж, – сказав Г. Г., – але все-таки спробувати варто.

– А вони далеко живуть? – поцікавилась Пенелопа.

– Ні, не дуже далеко, – відповів Папуга. – приблизно за п’ять миль звідси, на мальовничому пагорбі у Пляшчаному Лісі. Вони називають цю місцевість Горностайством – іще б щось придумали!

– Ну, тоді, – сказала Пенелопа, – я пропоную ось що: зараз ми всі лягаємо спати, а завтра вранці йдемо туди на зустріч із Головним Горностаєм, чи як його там називають.

– Герцог Венслідейл! – мовив Папуга і пирхнув. – Дурнувате створіння.

– Отже, з герцогом Венслідейлом, гаразд, – вела далі Пенелопа. – Я впевнена, що коли поговоримо з ним, то нам вдасться його переконати.

Оскільки ніхто нічого кращого не придумав, усі погодилися з цим планом і понуро поплентались до ліжок.

Пенелопа довго лежала з розплющеними очима, тривожилася за те, що буде завтра. Головна проблема полягала в тому, що всі мешканці Міфології були страшенно неорганізовані, і видавалося цілком природним, що василіски, які натомість відзначалися дуже високою дисципліною, нині опинилися в кращому становищі. Але водночас вона була переконана: як тільки їм вдасться переманити горностаїв на свій бік, вони разом зможуть захопити Замок Василісків. Із цією втішною думкою дівчинка й заснула.

Наступного дня рано-вранці троє дітей сіли на своїх єдинорогів і вирушили в дорогу у товаристві Папуги, який сидів у Пенелопи на плечі, й Етельреда, який сидів у Пенелопи за плечима: ас-контррозвідник міцно тримався та старанно вдавав, ніби зовсім не боїться. Спершу вони проїжджали крізь Коркові ліси, а потім опинилися в неймовірно цікавій місцині. Червоне каміння безладно громадилось тут одне на одне, утворюючи високі хисткі колони, вежі, а поміж них росли небачені дерева зі стовбурами, схожими на пляшки для вина з довгими шийками.

– Пляшчані дерева, – пояснив Папуга, коли Пітер здивовано вигукнув. – Ще один винахід Г. Г. Ці стовбури всередині порожнисті й водонепроникні. Досить лише знати, яку ви хочете пляшку, вибрати стовбур потрібного розміру, обрубати гілля – і маєте, ось вам і пляшка! А дорогою назад витинаєте до неї ще й корок.

– Справді, погодьтеся, Г. Г. просто неймовірний – як тільки він усе це придумує! – захоплено вигукнула Пенелопа.

– О, це ще дрібнички, – легковажно кинув Папуга. – Далі на північний схід у нас росте два різновиди коробкового живоплоту.

– Аж два? – перепитав Саймон.

– Так, – кивнув Папуга, – картонні та дерев’яні. Вибирай собі яку завгодно коробку та зривай її просто з живоплоту. Разом із кришкою, звісно.

Тим часом стежка вивела їх до виступу на вершині пагорба, звідки відкривався чудовий краєвид: в долині, огорнута вранішнім туманом, лежала країна Міфологія, а довкола, скільки сягало око, сяяло золотом величезне море, то тут, то там поцятковане групками островів.

– Оце і є Горностайство, – повідомив папуга і широко повів крилом. – Якщо розглядати під різними кутами – це один із найпрекрасніших куточків Міфології. Я повсякчас повторюю Г. Г., що треба тут, нагорі, збудувати собі маленький літній будиночок для відпочинку. Горностаї не заперечували б.

Вони пройшли звивистою стежкою поміж пляшкодерев і оминули якесь хистке нагромадження каменів. І тут, просто перед ними і – що найцікавіше – спиною до них, ніби з-під землі з’явився горностай-вартовий із величезним важким списом на плечі. Горностай був вбраний в блакитну оксамитову уніформу з блискучими мідними гудзиками, на голові в нього красувався капелюх із довгим зеленим пером.

– Гей, там! – заволав Папуга. – Еге-гей!

Результат виявився негайно. Горностай підскочив майже на висоту власного зросту, впустив спис, пронизливо зойкнув, втиснувся в каміння, заплющив очі та притис руку до серця.

– Здаюся! – запищав він. – Капітулюю! Я все віддам, усе скажу. Тільки, будь ласка, не чіпайте мене.

– Дурню, це ж я, Папуга, – сказав на це Папуга.

– Якщо ви не будете мене зачіпати, герцог винагородить вас, – лепетав горностай із міцно заплющеними очима. – І мої мама й тато винагородять вас… І ще моя тітонька винагородить вас… І троє моїх небожів винагородять вас…

– Ти безпорадна придуркувата бестія! – вибухнув Папуга. – Це ж я, Папуга!

– Що? – із заплющеними очима перепитав горностай. – Папуга?

– Ага, – сказав Папуга. – Досить істерики!

Горностай боязко розплющив одне око, потім обидва і кліпнув.

– Це й справді ти, Папуго, – отямився він. – А що це за створіннячка з тобою?

– Діти, – пояснив Папуга.

– Вони кусаються? – спитав горностай тремтливим голосом, схопив списа та націлив його на Пенелопу і хлопчиків. – Якщо вони кусаються, то я не хочу мати з ними нічого спільного. Скажи їм, що я битимуся на смерть. Скажи їм, який гострий у мене спис. Скажи їм, який я лютий, коли гніваюся.

– Вони анітрохи не шкідливі, дурню, – Папуга вже потрохи дратувався. – А тепер пропусти нас: ми тут, щоб зустрітися з Венслідейлом.

– Будь ласка, друзі, все гаразд, – погодився вартовий із тремтінням у голосі. – Другий поворот ліворуч біля наступної купи каміння.

– Мушу зізнатися, тепер я вже бачу, що ви мали на увазі, коли казали, що вони не дуже хоробрі, – сказав Пітер, коли всі рушили далі.

– Так, – погодився Саймон, – знадобилась би ціла гора рути, щоб змусити цього вартового битися.

Вони обійшли ще одне нагромадження каменів і раптом опинилися серед такої краси, що вражено застигли на місці. Велика ділянка лісу була розчищена, й там розбито розкішний регулярний парк із ретельно підстриженими кущиками, бездоганно рівними гравієвими доріжками, старанно прополотими клумбами барвистих квіток, із водограями і декоративними ставками.

Посеред парку стояв чарівний будиночок часів королеви Єлизавети, збудований наполовину з дерева, наполовину з цегли, з білосніжними стінами і агатово-чорними кроквами, під дахом із черепиці, на якому виднілися два вигнуті комини брунатного кольору. Безліч вікон відблискували та сяяли на сонці. Якби ви набрели на такий будиночок десь в англійському передмісті, ви б також звернули увагу на нього, але знайти його зненацька тут, серед вибагливого ландшафту Міфології, – це було взагалі щось вражаюче! Але найбільше дивувало те, що все довкола було дуже мініатюрне. Живоплоти – лише шість інчів[1]1
  Інч – дюйм, дорівнює 2,5 см.


[Закрыть] заввишки, водограї – завбільшки як балія, а сам будиночок ніби ляльковий.

– Ха, – посміхнувся Папуга, коли намилувався подивом супутників. – Здивовані, га? Справді, будиночок по-своєму вельми симпатичний. Це палац горностаїв, резиденція Венслідейла, герцога Горностайського.

– Чому в нього таке дивне ім’я? – поцікавився Саймон.

– Його батько обожнював сир, – пояснив Папуга. – Насправді він хотів назвати сина Горгонзола,[2]2
  Венслідейл, горгонзола – сорти сиру.


[Закрыть] але мама тупнула ногою. Ці горностаї – справжні гурмани. Що ж, єдинорогів краще залишити тут. Не хотілося б, аби вони витолочили увесь сад своїми копитами.

Діти зійшли на землю і, обережно ступаючи, рушили далі цим чудово доглянутим садом.

– Яка розкіш, панночко, – трепетно промовив Етельред, очевидно вражений усім, що його оточувало. – Я б теж хотів мати такий будиночок.

– Так, тут чудово, – погодилась Пенелопа.

Папуга рішучим кроком зійшов на ґанок, підняв дзьобом молоточок і голосно постукав.

– Ідіть геть! – пронизливо заверещав голос із-за дверей. – Забирайтеся! Вдома нікого нема, так і знайте. Усі коштовності вже переправили в гори, а дім стережуть п’ятдесят кровожерливих горностаїв, озброєних до зубів. І взагалі тут нікого нема, тому йдіть собі геть.

– Венслідейле, не слинь! – гукнув Папуга. – Це я, Папуга, хочу з тобою поговорити.

– Папуга? – перепитав голос. – Папуга? Ти певен?

– Звичайно, певен! – роздратовано вигукнув Папуга.

– А як мені знати, що ти справді Папуга?

– Хіба я казав би, що я Папуга, якби не був Папугою?

– О, справді! – погодився голос. – Я про це якось не подумав.

– То відмикай же двері! – наполягав Папуга.

Почулося брязкання здоровенної в’язки ключів, звуки відмикання замків, відсовування засувів – і нарешті двері прочинилися та з’явився сам Венслідейл, герцог Горностайський. На ньому був багряний оксамитовий мундир, короткі штани, багряний капелюх із вигнутим жовтим пером та пишні мережива на комірі й манжетах. За ним вийшла його дружина в розкішній ніжній рожевувато-ліловій сукні з криноліном і з діамантовою тіарою на голові, між двох тендітних вушок.

– А чому, – здивовано спитала Пенелопа, – чому вони білі? Я завжди думала, що горностаї коричневі.

– Е, ні, панночко, – пояснив Етельред, – це ерміни, горностаї-аристократи. Усі вони білі, зокрема представники герцогської родини. А звичайні горностаї коричневі.

– Ага, зрозуміло, – сказала Пенелопа.

Тим часом Венслідейл обіймав Папугу з усіма проявами щирої радості.

– Мій любий друже! – вигукував він. – Мій найлюбіший друже! Як чудово бачити тебе живим і здоровим! Ми тут чули ЖАХЛИВІ розповіді про те, що з вами сталося. Нібито василіски спалили вас усіх, викрали Великі Книги, перетворили Г. Г. на малесеньку непомітну хмаринку. І, повір мені, друже, ми були СТРАШЕННО розлючені, правда ж, Вініфред?

– Так, – кивнула герцогиня. – Я НІКОЛИ не бачила, щоб він був такий розлючений.

– Я був аж чорний від злості, так, запевняю тебе. Я трусився від несамовитого гніву, скажи, Вінні!

– Так, Венслідейле, – підтвердила Вініфред, – це було щось неймовірне!

– «Я зі своїми вірними підданими мушу вирушити туди й поставити на місце тих брутальних василісків», – сказав я із піною на губах та вдарив по столі кулаком, правда, Вінні?

– Так, Венслідейле, – відповіла герцогиня, – із піною.

– «Я дам їм такого ПРОЧУХАНА, що вони ніколи цього не забудуть, – сказав я. – ДОБРЯЧОГО ПРОЧУХАНА!» – правда ж, Вінні?

– Так, Венслідейле, – підтвердила Вініфред, – добрячого.

– «Усі василіски стануть синьо-зелені від синців, – заприсягнувсь я, – навіть якщо мені доведеться робити це голими лапами», – пам’ятаєш, Вінні?

– Так, Венслідейле, – сказала Вініфред. – Голими лапами.

– Чудово, я радий застати тебе в такому настрої, – сказав Папуга, – бо ми, власне, за тим і прийшли, щоб покликати тебе на борню з василісками.

Венслідейл негайно зігнувся навпіл і схопився за поперек.

– Мій любий друже, – прокректав він, – я ж казав, що давно вже тих василісків на капусту порубав, мій любий, НА КАПУСТУ! Але в мене знову стався напад радикуліту, правда ж, Вінні?

– Так, Венслідейле, – сказала Вініфред, – напад радикуліту.

– А я й не знав, що ти хворієш на радикуліт, – здивувався Папуга.

– Я страдник, друже, – простогнав Венслідейл. – Я справжній СТРАДНИК. Коли у мене починається напад, я зовсім не можу рухатись. Біль пекельний, мій любий друже, просто ПЕКЕЛЬНИЙ. Але я тримаюся страшенно мужньо, скажи їм, Вінні!

– Так, Венслідейл, – сказала Вініфред. – Надзвичайно мужньо.

– Спробуй попрасувати свою спину гарячою праскою – кажуть, це допомагає від радикуліту, – порекомендувала Пенелопа.

– Ой, вони говорять! – перелякано вигукнув Венслідейл і відскочив до дверей. – Хто це такі, Папуго?

– Це діти, – відповів той.

– Вони кусаються? – кволим голосом спитав Венслідейл. – Якщо кусаються, то тримай їх на ланцюзі. Ніколи не знаєш, чим можна заразитися, якщо хтось такий тебе вкусить.

– Не мели дурниць, – сказав Папуга. – Вони хочуть нам допомогти. Але ви теж повинні нам допомогти, бо інакше ми василісків не здолаємо.

– Мій любий друже, подумки й у душі я завжди з тобою, – промовив герцог. – Хоча якби не той жахливий радикуліт, я негайно виступив би на чолі мого хороброго війська, правда ж, Вінні?

– Так, Венслідейле, – повторила графиня, – хороброго війська.

– Ну, досить уже цих нісенітниць про люмбаго,[3]3
  Люмбаго – раптовий гострий біль.


[Закрыть] – сказав Папуга. – Я хочу знати, що тобі відомо про руту.

– Про руту? – повторив Венслідейл. – Рута? Яка рута?

– Це така рослина, що, кажуть, позитивно впливає на горностаїв, – пояснив Папуга. – Вона додає їм, тобто вам, снаги.

– Хи-хи-хи, – засміявся Венслідейл, видобув з кишеньки хустинку та почав нею обвіювати собі обличчя. – Ти завжди такий кумедний, Папуго, в тебе такий вигадливий розум! Хи-хи-хи! Треба ж таке: рослина, що додає снаги.

– Зараз я покажу тобі вигадливий розум! – сердито перебив його Папуга. – Ти, плаксивий, нікчемний, дурноверхий Венслідейле, вислухай мене. Рута – це така рослина. Якщо ви, горностаї, з’їсте її, вона додасть вам сили та відваги, й ви зможете нападати на василісків. Так каже Велика Книга Заклинань. А тепер я хочу знати, чи є будь-яка згадка про це у вашій тупій Історії Горностайства.

– Як цікаво, – сказав Венслідейл. – Як цікаво. Рута може зробити нас хоробрими? Ні, звичайно, як ви здогадуєтеся, нічого такого нам не знадобиться. Ні-ні, звичайно ми не такі хоробрі, як леви, ми, горностаї, миролюбні, але коли нас розізлити, о! Присягаюсь Юпітером, тоді начувайтесь!

– Власне, в тому-то полягає проблема, – зауважив Папуга. – Послухай, Венслідейле, не мели дурниць, будь ласка. Ходімо зараз же і подивимось у вашу Історію. Ти ж маєш її у себе в бібліотеці, чи не так?

– Так-так, звичайно, – відповів Венслідейл. – Але є одна річ, розумієш…

– Що таке? – спитав Папуга.

Венслідейл нахилився і голосно прошепотів Папузі на вухо:

– Неможливо запросити їх усередину, отих… оті істоти – завеликі вони, меблі потрощать… налякають милу Вінні…

– Добре, нехай, – погодився Папуга. – Якщо діти обійдуть будинок і там, з іншого боку, ляжуть на галявині, то зможуть зазирати в бібліотеку крізь вікна.

– Тільки скажи їм, щоб лягали на галявину дуже обережно, – попросив Венслідейл. – Це моє поле для гри в крокет.

Папуга пішов за господарями в дім, а діти обійшли його з іншого боку та вляглися на крокетній галявині. Крізь відчинені вікна вони побачили велику бібліотеку, обшиту дубом і заповнену книгами від підлоги до самої стелі. Невдовзі туди ввійшли Венслідейл і Папуга.

– Так, – сказав Венслідейл, – «Історія» стоїть он там, високо, на десятій, одинадцятій і дванадцятій полицях. Ми, горностаї, маємо велику історію, не те що деякі, в кого, правду кажучи, історія така коротка, ніби їх ніколи й не було на світі.

– До роботи, – сказав Папуга. – Алфавітний покажчик є?

– Є, – Венслідейл витяг грубий брунатний том. – Ось він.

Герцог добув із кишені лорнет і подивився крізь скельця, тоді розгорнув книгу і взявся гортати сторінки.