Текст книги "Балакучий згорток"

Автор книги: Джеральд Даррелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)

– Ми принесли тобі вершків, – поквапливо докинула Пенелопа.

– Вершків? – повторила павучиха. – Як мило. Але тлю на закуску не принесли, ні?

– На жаль, ні, – серйозно відповіла Пенелопа.

– Ну що ж, – зітхнула Дульчібелла. – Я так і думала, це легко було передбачити.

Тим часом Папуга максимально сконцентрувався і вигадав із желе новий розкішний човен, тоді на човен завантажили спорядження та Папужину клітку й спустили на спокійні води річки.

– Йо-хо-хо і всяка всячина, – радісно вигукнув Папуга. – Ще трішки, й ми доберемося до лук Єдинорогів, а звідти ще якихось півгодини сходити вгору до Кришталевих Печер.

– Я вже так хочу побачити єдинорогів, – зітхнула Пенелопа. Вона вела долонею по золотавій осяйній воді, а Пітер і Саймон налягали на весла.

– Так, мушу визнати, єдинороги дуже красиві тварини, – розважливо сказав Папуга. – Але дуже, дуже набундючені, якщо ви розумієте, про що я, – ну, тобто вони завжди тримаються свого кола. Сноби! Завжди кажуть «Ну, нас це не стосується» – хоча насправді стосується, бо, щиро кажучи, в Міфології усе всіх стосується. Я маю на увазі, що всі ми маємо довіряти одне одному, інакше просто зникнемо, хіба ні?

– Може, вони просто сором’язливі? – припустила Пенелопа.

– Сором’язливі? Ні, це не про них, – обурився Папуга. – Вони просто ліниві. Коли я прийшов до них поговорити про василісків, знаєте, що вони сказали? Мене це просто розлютило. Вони сказали: «А яке нам до того діло? Це ваша з Г. Г. справа вгамовувати непокірних». Ха! Я їм ще покажу непокірних, коли ми повернемося до влади.

– Ліс закінчується, – сказав Пітер на носі човна. – Здається, ми виходимо на відкритий простір.

– Що ж, доведеться мені полетіти розвідати місцевість, – сказав Папуга, взяв підзорну трубу і полетів геть, а за кілька хвилин повернувся. Він хвацько облетів човен і сів до Пенелопи на плече.

– Все спокійно, – сказав він. – Нічого не видно. Пливіть он до тієї бухточки – там і пристанемо.

Так вони й зробили: витягли на берег човен, спустили його та спакували. І почимчикували горбистими луками, серед розкиданих тут і там куп блакитних кущів у яскраво-червоних квітках, великих, немов соняшники. За дві милі попереду здіймався хребет лісистих гір, а там, як казав Папуга, лежали Кришталеві Печери. Хоча сонце нітрішки не піднялося над обрієм, чомусь значно потеплішало, й хлопці відчули, яка це тяжка праця – нести Папужину домівку з усім начинням, та ще й власне спорядження і човен на додачу. Коли вони дійшли до того місця, де, як казав Папуга, стояла позначка, що означала рівно половину дороги, мудрий птах дозволив їм стати на перепочинок – і діти з радістю поскидали на землю пакунки, полягали в затінку великого блакитного куща і вгамували спрагу молоком місячних телят, якого їм уже давно хотілося.

– Я тільки прогуляюсь на вершину пагорба і подивлюсь, чи шлях відкритий, – сказала Пенелопа. – А ви тим часом гарно відпочиньте.

– Будь обережна, – застеріг Пітер. – Не відходь далеко.

– Та ну, тут відкрита місцевість, не думаю, що їй щось загрожує,– заспокоїв їх Папуга і сів на клітку подрімати.

– Добре, я все одно далеко не піду, – пообіцяла Пенелопа.

– Дай нам знати, коли побачиш щось цікаве, – ліниво промимрив Саймон у півсні. – І якщо натрапиш на василіска, не забудь втекти.

– Не бійся, не забуду.

Пенелопа почала поволі підійматися схилом, насолоджуючись запашним повітрям, прекрасними барвами неба і м’якою пружною травою під ногами. Вона вийшла на вершечок пагорба, поглянула вниз і замилувалася долиною, що відкрилась її очам, і мальовничим різнобарвним пейзажем: ліловою травою, блакитними кущами і багряними квітами – аж раптом помітила маленьку тваринку, яка перестрибувала з куща на кущ так прудко, що вона не встигла як слід її роздивитися. Тому дівчинка зачаїлася в блакитних заростях і тихенько чекала, доки тваринка знову з’явиться. Незабаром це сталось, і Пенелопа мало не задихнулася від подиву й захоплення: виявилось, що це маленький єдиноріг лавандового кольору з великими темно-синіми очима. Його грива і хвіст були немов золоте прядиво, а тонкий ріг нагадував красиво скручений напівпрозорий золотавий пагін цукрової тростини. Єдиноріг застиг, кожен його мускул був напружений, вуха нашорошені, ніздрі розширені. Він озирнувся назад, туди, звідки примчав. Очевидно, хтось його наздоганяв, і малий не був певен, чи відірвався він від переслідувача, чи ні. І тут Пенелопа відчула, як кров холоне їй в жилах, бо на вершечок пагорба, поважно ступаючи, точнісінько як здоровенний кольоровий півень, вийшов василіск. Він зупинився і подивився навколо, його жорстокі смарагдово-золоті очі сяяли, а луска виблискувала на сонці червоним і золотим. Коли він повернув голову, щоб розглянутись кругом себе, Пенелопа почула тихе хрупання та брязкіт його луски, побачила хмарки блакитнуватого диму, які випливали з його ніздрів, мерехтіння жовтогарячого полум'я, яке то спалахувало, то гасло в такт із диханням.

Єдиноріг, напевне, теж побачив його, бо відразу озирнувся і поскакав долиною, то застрибуючи в блакитні кущі, то вистрибуючи з них, аж поки, захеканий, зупинився недалечко від того місця, де причаїлася Пенелопа. Вона бачила, як надимались його ніздрі й боки, чула, як він сопе. Очевидно, василіск уже давно гнався за ним.

Василіск оглянув долину, поводив туди-сюди роздвоєним кінчиком хвоста, як той кіт; тоді опустив свою велику півнячу голову до землі та почав принюхуватись і тихо гарчати низьким черевним звуком – для Пенелопи це був наймоторошніший звук на світі. Єдиноріг теж почув цей звук, але, видно, він так втомився, що не міг бігти далі, а впав на землю і прищулив вуха, очі його розширились від жаху. Аж ось василіск, вочевидь, нанюхав слід, бо звитяжно кукурікнув, аж кров похолола в жилах, а потім побіг униз, на долину.

Пенелопа опинилася в дуже скрутному становищі. Вона щиро бажала допомогти маленькому єдинорогові, але знала, що кожен крок, який ненароком приверне увагу василіска, може стати фатальним і для малого єдинорога, і для неї самої. Але, сидячи в кущах, Пенелопа обмірковувала план – хоч і небезпечний, зате надійний. Вона помітила, що василіск виявився не дуже вправним слідопитом – кілька разів зовсім губив слід і блукав по колу, стиха кудкудакаючи. Пенелопа зробила висновок, що коли вона переб’є запах єдинорога, то можна сподіватися, що василіск остаточно втратить його слід. Але існував єдиний спосіб це зробити: перебити запах єдинорога своїм власним. Вона розуміла, що план дуже ризикований і якщо він провалиться, то розлючений василіск може спалити їх обох. А ще вона знала, що коли довго думати про це – і про ризик теж, – то відвага може її покинути, тому Пенелопа підхопилася на рівні, зигзагами побігла поміж кущів туди, де лежав єдиноріг, і взяла його на руки. Малий, мабуть, подумав, що на нього знову хтось напав, ще якийсь василіск, тихо перелякано заіржав і заходився буцати її рогом та брикатися.

– Перестань битися, дурнику, – прошепотіла Пенелопа. – Перестань, заспокойся. Я твій друг. Я хочу тобі допомогти.

При слові «друг» єдиноріг перестав битись і тихо ліг у неї на руках, зазираючи в обличчя великими, наляканими, темно-синіми, як фіалки, очима.

– Друг? – тихо перепитав він. – Друг?

– Так, – шепнула Пенелопа. – Лежи тихо, і я спробую тебе врятувати.

Єдиноріг був маленький, як фокстер’єр, але, як на зло, досить важкий, і Пенелопа швидко це відчула. Вона задкувала схилом, перебігаючи від куща до куща тільки тоді, коли василіск нахиляв голову і принюхувався, бо побоювалась, що в нього може виявитися гострий зір. Захекана, дісталася до вершини й вирішила переконатись, чи спрацював її план. Дівчинка боялася думати, що станеться, якщо василіск піде по її слідах, бо навіть не уявляла, що ж тоді робитиме. Василіск саме підходив до того місця, де Пенелопа взяла на руки єдинорога, й тепер вона дивилася на це, тамуючи подих. Василіск опустив дзьоб до землі, обнюхуючи все тут і там, аж зненацька став дибки та перелякано загарчав. Його очі заплющилися, він несподівано сильно чхнув. Полум’я і дим вирвалися з його ніздрів і випалили велику чорну пляму на пурпуровій траві. Він чхав нестримно, знову й знову, і за кожним разом спалював траву або кущі. На превеликий подив Пенелопи, він ніяк не міг зупинитись і поводився так, ніби в нього жорстокий напад алергії. Нарешті з його очей потекли сльози, і він, голосно чхаючи, повернувся та побіг геть, залишаючи за собою випалену траву й обгорілі кущі.

– Ось і добре, – сказала Пенелопа, не знаючи, чи гніватись, а чи радіти. – Не знала, що від мене так тхне. Але, як би там не було, він таки втік.

– Дякую, ти врятувала мені життя, – сказав єдиноріг приємним голосочком. – Ти дуже добра і дуже смілива.

– Ну, не знаю, – сказала Пенелопа, – нам просто дуже пощастило, і це головне. Але, скажи-но мені, якого лиха він тебе переслідував? І що ти тут робиш сам-один? І де твої тато і мама?

– Наш табун он там, – показав єдиноріг. – Я втік від них, бо хотів навчитися буцатись і трохи потренуватися.

– Що-що ти хотів? – перепитала Пенелопа.

– Побуцатись, – повторив єдиноріг і хитнув головою вгору-вниз, так, що його ріг зблиснув. – Рогом, розумієш? У нас щороку проводиться Великий Турнір з Буцання. Тепер я вже великий і братиму в ньому участь, а оскільки я кронпринц, то мушу здобути перемогу, розумієш?

– Кронпринц? – здивовано перепитала Пенелопа.

– Ага, – відповів малий. – Я Септімус, кронпринц єдинорогів. Мої тато і мама-король і королева.

– Тим більше ти не повинен був відбігати від своїх, – суворо сказала Пенелопа. – Подумай тільки – кронпринца єдинорогів могли захопити василіски.

– Я знаю, – промовив Септімус, і в його голосі вчувалося каяття, – але мені дуже потрібно було попрактикуватися в буцанні, а Корковий Ліс – ідеальне місце для цього, бо якщо вибрати великий корок, то ріг залишається майже неушкодженим.

– А твої мама і тато знають, що ти тут? – поцікавилася Пенелопа.

– Ні, – відповів Септімус. – Вони завжди зчиняють таку бучу!

– Але вони, певне, вже не знаходять собі місця, – сказала Пенелопа. – Чим швидше ти повернешся до них, тим краще.

– Так, – погодився Септімус, – але, будь ласка, поясни їм, що це не з моєї провини мене переслідував василіск.

– Добре, – відповіла Пенелопа. – Але чому ж він тебе переслідував?

– Він сказав, що хоче забрати мене до себе в замок, щоб василіски отримали вплив на єдинорогів, – відповів Септімус. – І він усе-таки один раз зловив мене, але я добряче буцнув його і втік. Він не ризикнув дихнути на мене вогнем, бо я був йому потрібен живий, розумієш. І це дуже добре, бо він міг спалити мою гриву і хвіст, а вони такі гарні, правда?

Пенелопа здригнулася від цих слів.

– Так, дуже гарні. Що ж, краще тобі піти зі мною до моїх друзів, а ми вже якось постараємось повернути тебе в сім’ю.

І вони пішли, щоб приєднатися до гурту.

Септімус весело вистрибував довкола Пенелопи і, здавалося, зовсім забув, якої небезпеки йому щойно вдалося уникнути. Коли вони повернулись, Пітер і Саймон не зводили з них захоплених і вражених поглядів, бо вперше в житті побачили справжнього єдинорога, та ще й почули, як ризикувала Пенелопа, щоб врятувати його від василіска.

– Слово честі, я б неодмінно всіх вас покликала, якби могла, – виправдовувалась Пенелопа, – але я не мала часу. Я повинна була робити все зразу.

– Сподіваюсь, це дурнувате створіння хоч подякувало тобі, – суворо сказав Папуга. – Такий легковажний малий не заслуговує на порятунок.

Але Септімус цього не чув. Він знайшов під кущами якусь калюжку і зачаровано милувався своїм відображенням.

– Вони всі однакові, ці єдинороги, – похмуро буркнув Папуга. – Всі як один самозакохані і марнославні. Дайте їм дзеркало чи взагалі що-небудь, у чому можна побачити своє відображення, і вони будуть милуватися собою, ніби загіпнотизовані.

– Але він ще дитина, – сказала Пенелопа. – І, мусиш визнати, він справді дуже гарний.

– Вони всі такі, – сказав Папуга. – Особливо його тато і мама. Гаразд, думаю, нам пора в дорогу, та ще й треба повернути цього шибеника в лоно сім’ї.

І вони рушили вперед, а Септімус усе вибрикував довкола них.

– Як думаєш, Пенелопо, мені краще тримати ріг так чи отак – як гарніше? – усоте запитав він.

– Якщо ти не замовкнеш, – розлютився Папуга, – то я візьму в Пенелопи ножиці та обстрижу тобі хвоста й гриву.

Ця жахлива погроза справила бажаний вплив на Септімуса, він зробився дуже слухняний і навіть запитав Пенелопу, чи можна йому щось понести.

Їхній шлях пролягав між величезними блакитними кущами, аж раптом щось загриміло й земля затремтіла в них під ногами.

Перш ніж хтось устиг поворухнутись, табун лавандових і білих єдинорогів, проламуючись крізь кущі, протупотів копитами і раптово спинився за п’ять футів від наших мандрівників, так що діти опинилися всередині частоколу з гострих золотих рогів, загрозливо націлених на них.

– Агов! Тихше! – закричав Папуга. – Спиніться! Що це за дурниці? Це ж ми!

Тісне коло єдинорогів розступилося, і з-поміж них вийшов дуже великий єдиноріг прекрасного, глибокого лавандового кольору, із хвостом і гривою, ніби з медового бурштину, а його закручений ріг сяяв, як новісінька золота монета. Було зрозуміло, що це і є Король єдинорогів, а той стрункий білий єдиноріг із золотим хвостом і гривою, що стояв за ним, – це Королева.

– Жартуєш, Папуго, це що – ти? – здивовано запитав Король.

– Звичайно, це я, а ти що думав? – запитав Папуга.

– Нам сказали, що коли василіски захопили владу, ти втік із країни, – сказав король.

– Що?! – обурився Папуга. – Я? Тобто я втік з країни?

– Ну, це, звичайно, на тебе не схоже, – провадив єдиноріг, – але сам Г. Г. зізнався, що ти зник і не залишив навіть прощальної записки, а василіски сказали, що ти втік.

– Я їм покажу «втік», як тільки повернуся до влади, – грізно гукнув Папуга.

– Так, – підхопив Пітер, – аякже, втік. Ми їм завдамо жару, Папуго, не турбуйся.

– Це василіскам ще доведеться втікати, коли ми їх вгамуємо, – докинув Саймон. – Вони ж такі тупі, що одного вже обдурила навіть моя сестричка.

– Агов, – обурилася Пенелопа, – що значить «навіть моя сестричка»?

– Я не те мав на увазі, я не хотів тебе образити, – поквапливо виправдовувався Саймон. – Я мав на увазі, що це доводить, наскільки василіски тупі та як легко їх можна обдурити.

– Пенелопа врятувала мене від василіска, – сказав Септімус і почав розповідати (з деякими перебільшеннями), як вона це зробила.

– Усі ми, єдинороги, в боргу перед тобою, – сказав Король, і очі його заблищали. – Віднині кожен єдиноріг у країні Міфології до твоїх послуг. Тільки попроси, і ми зробимо все, щоб виконати твоє бажання. А поки що ці четверо моїх слуг до ваших послуг – по одному на кожного з вас, щоб їхати верхи, та ще один для Папуги і спорядження.

– Красно дякую, ваша величносте, – сказала Пенелопа. – Ви дуже щедрі. Сподіваюся, мені можна попросити вас про маленьку послугу?

– Говори, – промовив єдиноріг. – Якщо тільки буду в змозі, то я виконаю будь-яке твоє бажання.

– Тоді чи не погодились би ви разом зі своїми підлеглими приєднатися до нас із Папугою, Саймоном і Пітером, щоб спільними силами перемогти цих невихованих і небезпечних василісків? – запитала вона.

– Узагалі-то, ми, єдинороги, тримаємся окремо, у своєму колі, – сказав Король. – Ми не втручаємося в чужі справи. Але якщо ти цього бажаєш і оскільки василіск намагався викрасти мого сина, я, таким чином, урочисто заявляю, що всі єдинороги в Міфології, зі мною включно, служитимуть вам, аж поки ми не переможемо василісків.

– Красно дякую, – сказала Пенелопа, – я дуже, дуже, дуже вам вдячна.

– Оце штука! – вигукнув Папуга. – Оце удача! Разом ми зможемо підкорити і знищити цих вогнедиших, нікчемних і неслухняних василісків.

Діти поклали своє спорядження і клітку Папуги на широку спину єдинорога та осідлали інших трьох.

– Пам’ятайте, – сказав Король, – коли ми будем вам потрібні, пришліть нам повідомлення, і ми відразу прибудемо. Півтори сотні гострих рогів у вашому розпорядженні.

– Дякую, ваша величносте, – сказала Пенелопа.

– Ми зв’яжемося з вами, щойно розробимо з Г. Г. план операції, – пообіцяв Папуга. – А тепер, будь ласка, скажи своїм підлеглим, щоб ні пари з уст про те, що ви нас бачили. Знаєте, несподіванка – це половина успіху.

– Жоден єдиноріг про це не розкаже, – запевнив його Король.

– Тоді ми поїхали! – сказав Папуга і сів до Пенелопи на плече. – Чим швидше ми доберемось до Кришталевих Печер, тим краще.

І невеличка кавалькада єдинорогів із дітьми та спорядженням на спинах рушила до лісистих гір, які були десь за півмилі.

– Було дуже розумно з твого буку заручитися підтримкою єдинорогів, – прошепотів Папуга на вухо Пенелопі. – А ти кмітлива дівчинка!

– Але як нерозумно з їхнього боку було не підтримати нас відразу, – пошепки відповіла Пенелопа. – Зрештою, Міфологія така само їхня країна, як і ваша, то чому ж вони вам не допомогли?

– Правильно, – сказав Папуга. – Так і є. Але навіть із їхньою допомогою нам доведеться боротися що є сили, аби подолати василісків. Вони, мабуть, дуже впевнені у власній могутності, якщо ризикнули розлютити єдинорогів спробою викрасти Септімуса.

– Добре, а в Міфології часом нема інших тварин, які б могли нас підтримати? – запитав Пітер, який їхав поруч із Пенелопою, тим часом як Саймон брав ліворуч.

– Та нібито є, – відповів Папуга, – але від них мало користі. Ну, скажімо, місячні телята. Вони дуже корисні створіння, але нічим не можуть нам допомогти. Можливо, грифони приєднаються до нас, це була б добра підтримка. Дракони теж могли б нам допомогти, якби Табіта не зробила такої дурниці.

– Але що ж такого зробила Табіта? – запитав Саймон.

– Розкажу, коли прийдемо на місце, – відповів Папуга. – Нам лишилося тільки поминути оці дерева.

Вони йшли крізь зарості коркових дерев, і тут побачили довгасту, теракотово-червону скелю, а в ній – ракоподібний вхід у печеру. Коли наблизилися, побачили, що вся трава при вході в печеру випалена, а кущі почорніли і обгоріли.

– Знову ці василіски, – вибухнув гнівом Папуга. – Вони були тут і пробували дістатися до Г. Г. Гляньте лишень, як вони спалили підлісок.

– Надіюсь, вони не заподіяли містеру Джанкетберрі ніякої шкоди, – сказала Пенелопа, зі страхом згадуючи, як гарчав василіск, переслідуючи Септімуса.

– Думаю, що ні, – відповів Папуга. – Кришталеві Печери особливі. В них не можна зайти ззовні та вийти зсередини.

Як і багато іншого в Міфології, це звучало дуже дивно, й діти сказали про це Папузі.

– Розумієте, – пояснив Папуга, – коли ми знайшли їх, то це були просто звичайні печери, але Г. Г. придумав щось схоже на рідкі кристали, які можна було пускати, як мильні бульбашки, а через певний час вони твердішали. Г. Г. так пишався цим винаходом, що заповнив ним усі печери. І тому коли заходиш сюди, то ніби йдеш крізь гігантські мильні бульбашки. Вони прозорі, тож ти бачиш, куди йдеш, але потрапити всередину дуже важко, якщо не знаєш, куди звертати. Ніби в прозорому лабіринті. Тільки я і Г. Г. знаємо, як можна сюди зайти і як вийти звідси.

Тепер вони опинилися перед входом до величезної печери, й діти побачили, що вона справді має такий вигляд, ніби її наповнили великими мильними бульбашками, прозорими та ніжними, з веселковими відблисками на кожній – ніби справжні мильні бульбашки.

– А тепер, хлопці, – сказав Папуга єдинорогам, – попасіться краще тут тихенько, поки ми не покличемо вас.

Единороги дружно кивнули та пішли собі в Корковий Ліс.

– Ходімо за мною, – сказав Папуга, подлубався в шафі та видобув звідти компас.

Діти зібрали спорядження і клітку й пішли за Папугою в Кришталеві Печери.

У Пенелопи було таке відчуття, ніби вони йдуть крізь прозору хмару. Обабіч виднілися відгалуження, які здавались нескінченними, але куди б вони не звернули, скрізь, ніби в лабіринті, натикались на стіни, вкриті пінявими кристалами.

– Третій справа, другий зліва, п’ятий справа, четвертий зліва, – бурмотів дорогою Папуга та пильно вдивлявся в компас.

Кришталеві коридори освітлювало тьмяне зелене світло, й здивований Саймон запитав у Папуги, звідки воно.

– Світлячки, – пояснив Папуга. – Г. Г. віддав їм усю стелю за умови, що вони освітлюватимуть коридори. Звісно, головні відділи освітлюються грибами.

– Грибами? – перепитав Пітер.

– Так, люмінесцентні гриби дають дуже гарне світло, – сказав Папуга.

Вони вже дуже далеко заглибились у печери, й кришталеві бульбашки дедалі більшали. І за якусь мить крізь багато шарів прозорих кристалів вони побачили яскраве біле світло.

– Майже прийшли, – пробурмотів Папуга, – майже прийшли. Б’юсь об заклад, бідолашний Г. Г., йому погано тут без мене. Але тепер ми тут, і скоро розв’яжемо цю проблему.

Вони завернули за ріг й увійшли до величезної овальної кришталевої зали, освітленої купками білих люмінесцентних грибів, що звисали зі стелі. Тут було два півкруглі алькови, які теж кудись вели. У головній залі стояли довгий стіл і багато стільців зі спинками, змайстрованими зі срібного дерева, а також кілька зручних низьких диванів із яскраво гаптованими подушками. В першому півкруглому алькові стояла величезна кухонна плита, на якій кипіла безліч різноманітних баняків і каструль, а над нею висіло щось схоже на курячі стегенця, ковбаси та в’язки цибулі. В другому алькові містилася лабораторія: пальники, реторти, пробірки, товкачик і ступка, і море пляшечок із травами й мінералами різних кольорів.

Спиною до них там стояв низенький товстенький чоловічок у чорній із золотом мантії, такому само чорному з золотом капелюсі, із луком, більшим за нього, та стрілою в руках.

– Стій! – закричала проява, неоковирно розмахуючи луком і стрілою. – Стій! Ще один крок – і я запущу стрілу тобі в горло, ти, бридкий, непокірний василіску!

– О Боже, – сказав Папуга. – Він знову загубив окуляри.

– Стій! Наблизишся бодай на крок – і я пристрелю тебе! – Г. Г. знову потрусив луком.

– Г. Г.! – погукав Папуга. – Це я, Папуга!

Г. Г. озирнувся на голос, і капелюх звалився у нього з голови. На превеликий подив дітей (бо вони звикли думати, що всі чарівники високі, худі та похмурі, як чаплі), виявилося, що у Г. Г. радісне кругле обличчя, довга сива борода аж до пояса та довге сиве волосся, крізь яке, ніби рожевий гриб, світилася лисина.

– Паскудний василіску! – закричав чарівник, дико озираючись. – Як ти смієш видавати себе за Папугу? Невже ти думаєш, що я піддамся на таку нахабну імітацію?

– О Боже, – сказав Папуга, – як би я хотів, щоб він клав свої окуляри туди, де зможе їх потім знайти, або краще взагалі не знімав їх.

З цими словами Папуга перелетів через кімнату і сів до Г. Г. на плече.

– Це я, справді, це я, Папуга. Я повернувся! – сказав Папуга йому на вухо.

– Папуго, Папуго, невже це ти? – запитав чарівник тремтячим голосом, підняв велику тремтячу руку й погладив його.

– Авжеж! – відповів Папуга.

– Ох, Папуго, я такий радий, що ти повернувся, – сказав Г. Г.

– І я радий, що повернувся, – сказав Папуга.

– Ну, ну… – сказав нарешті Г. Г., потужно висякався і сів на крісло. – Де ти був, Папуго? Я все тут обнишпорив і був упевнений, що ці жахливі василіски спалили тебе.

– Це все жаби, – пояснив Папуга, – вони напали на нас серед ночі, загорнули мене разом із Дульчібеллою в грубий коричневий папір та вкинули в річку.

– Яка брутальність, яке нахабство, – Г. Г. почав нервово походжати туди-сюди. Його обличчя почервоніло від злості. Він так розхвилювався, що аж врізався в кришталеву стіну і впав. Пітер і Саймон допомогли йому стати на ноги.

– Дякую, дякую, це дуже люб’язно, – промимрив Г. Г. – І що було далі, Папуго?

– Ну, – сказав Папуга, нас винесло на якийсь берег, у зовнішній світ, і нас знайшли ці гарні діти.

– Які діти? – запитав чарівник, роззираючись довкола.

– Ті, що стоять ось тут, біля вас, – терпляче пояснив Папуга.

– О Боже, то це діти? – запитав Г. Г. – А я думав, це стільці. Як ся маєте, дітки? – запитав він і приязно помахав рукою найближчим стільцям.

– Чим швидше я знайду ваші окуляри, тим краще, – підсумував Папуга. – Але в будь-якому разі, якби не відвага і доброта цих дітей, мене б зараз тут не було.

– Тоді я перед вами в боргу, – сказав Г. Г., намагаючись потиснути руку стільцю. – Я у великому боргу перед вами.

– А тепер, перед тим як ми продовжимо, – сказав Папуга, – дозвольте мені знайти ваші окуляри. Де ви їх залишили? Де ви востаннє їх бачили?

– Я не знаю, – безпорадно визнав чарівник. – Спочатку я розбирався з василісками й загубив першу пару. Потім я говорив із Табітою – мушу вам сказати, вона жахлива істеричка! – і загубив другу пару. Потім я надягнув запасні окуляри, але вже забув, куди їх поклав.

– Добре, стій на місці, поки я не повернусь, – сказав Папуга, – бо знову вдаришся.

Тепер він літав по кімнаті й скрізь, куди тільки міг, заглядав у пошуках окулярів.

– Ви часом не хочете сісти, містере Джанкетберрі? – запитала Пенелопа й поклала руку йому на плече. – Ось тут є диван.

– Е… Так, дякую, – сказав Г. Г. – Тільки, будь ласка, звіть мене Г. Г., як усі.

– Дякую, – сказала Пенелопа і допомогла йому сісти на диван.

– Ти дівчинка? – зрозумів Г. Г., вдивляючись їй в обличчя.

– Так, – посміхнулася Пенелопа. – Мене кличуть Пенелопою, а це мої двоюрідні брати, Пітер і Саймон.

– Вітаю, вітаю, – покивав чарівник туди, де стояли Пітер і Саймон. – Я подумав, якщо ти дівчинка, то, може, ти б змогла заспокоїти Табіту. Розумієш, як жінка жінку?

– Ну, я ще ніколи не заспокоювала драконів, – тривожно відповіла Пенелопа. – Я зовсім не впевнена, що мені це вдасться, розумієте?

– А я впевнений, – Г. Г. широко всміхнувся. – У тебе такий гарний голос. Як це великодушно з твого боку – запропонувати допомогу. Я відведу тебе до неї, щойно отримаю окуляри.

Цієї миті Папуга налетів на них із окулярами в дзьобі.

– Ось, тримай, – сказав він і віддав їх господареві. – Вони були в банці з-під джему із місячної моркви. Як вони там опинилися?

– Ой, так-так… – сказав Г. Г. і радо начепив окуляри. – Я вже згадав, як вони там опинились: я сам поклав їх туди, бо це було найневідповідніше місце для окулярів, і я не сумнівався, що, власне, через це обов’язково його згадаю.

Папуга тяжко зітхнув, бо для нього це була не первина.

– Які ж ви гарні дітки, – сказав чарівник, посміхаючись їм, як маленький, товстенький Миколай. – Хлопчики такі симпатичні, дівчинка така гарнесенька. Та ще й у кожного інший колір волосся, а це дуже зручно, бо я зможу розрізняти вас, навіть коли загублю окуляри. Дайте-но мені пригледітись, я мушу запам’ятати: Пенелопа руденька, Пітер чорнявий кучерявий, так, а Саймон, очевидно, білявий. Так, так, я неодмінно запам’ятаю це за якийсь тиждень або за два.

– Облишмо це на потім, – сказав Папуга. – А зараз розкажіть нам, що тут відбувається.

– Ну, – захихотів Г. Г., – у василісків почалися невеличкі проблеми. Вони заволоділи заклинаннями для яєць, і це, звичайно ж, тривожно, але відколи у них з’явилася Книга Заклинань, відтоді й почали з’являтись амбіції. Але ти ж знаєш, які вони незграбні. Вони переплутали всі заклинання і поки второпали, що та як, устигли перетворити одного вартового на пучок місячної моркви, а ще одного – на маленьке коркове деревце, розколоте блискавкою.

– Ха-ха-ха! – зареготав Папуга, плескаючи себе крильми по боках. – Оце так штука! А що далі?

– Тоді вони прийшли сюди і пробували змусити мене спуститися вниз і читати заклинання замість них, – обурено розповідав Г. Г. – Але я заховався тут, і вони побоялись піти за мною.

– Питання в тому, – сказав Папуга, – що нам тепер робити?

– Ну, – сказав чарівник, – ти ж сам знаєш, що без Травника й Книги Заклинань я нічого не можу зробити. А василіски, якщо їм вірити, тримають ці три Найголовніші Книги в підземеллі свого замку і, треба думати, надійно їх охороняють. Я жодного уявлення не маю, як нам їх звідти забрати, а без них ми нічого не вдіємо.

– Невже ви не можете пригадати жодного заклинання? – запитав Папуга.

– Ні, – сумно відповів Г. Г. – Коли доживеш до такого віку, як я, то пам’ять починає тебе підводити. І це жахливо. Я пригадую собі, що у Великій Книзі Заклинань є спеціальна формула проти василісків, але ніяк не можу її згадати дослівно.

– Ану ж, – втішив його Папуга, – раптом вам це все-таки вдасться.

– Ні, – ще сумніше відповів чарівник. – Я вже старався пригадати, й не раз, але все марно.

– Нічого, – бадьоро сказав Папуга, – не переживайте, ми щось придумаєм. А зараз, може б, ви приготували яку-небудь розкішну страву з місячної моркви, як ви вмієте?

– Звичайно, нема питань, – сказав Г. Г. – Але спочатку я відведу Пітера до Табіти, вона складе їй гарну жіночу компанію.

– Тобто, мабуть, Пенелопу? – виправив його Папуга.

– Оцю білявеньку, так? – перепитав Г. Г.

– Ні-ні, руденьку, – сказав Папуга.

– Ага, так, так, звичайно, – заметушився чарівник. – Ходімо, Пенелопо, дорогенька.

– Іди, – підбадьорив її Папуга. – Табіта не зробить тобі нічого лихого.

Та Пенелопі, як на зло, незважаючи на умовляння Папуги, було дуже страшно йти слідом за Г. Г. кришталевим лабіринтом.

– Я розмістив її у східному крилі, – важко дихаючи, сказав Г. Г. – Бо воно, по-перше, вогнетривке, а по-друге – звукоізольоване.

Пенелопа збагнула всі переваги такого рішення, коли вони дійшли до східного крила. Гамір, який зчинила там нещасна дракониха, годі було уявити:

– О-о-ой, ой-ой-ой! Гоу-у-у! – почула Пенелопа її ревіння.

– М-м-м-м! Ого-го-ой! У-у-у! О, найтупіша, найдурніша дракониха у світі – це я. О-о-ой! У-у-у! Яка ж я необачна, нерозумна істота… О-о-о-о!

Г. Г. завів Пенелопу в кімнату, облаштовану як спальня. Там стояло величезне ліжко на чотирьох ніжках, а на ньому лежала дракониха та ридала ридма. Вона була значно дрібніша, ніж Пенелопа собі уявляла, – не більша за поні. Мала яскравий брунатно-рожевий колір, а вздовж шиї та спини в неї вимальовувався зигзаг із золотої та зеленої луски. Її величезні очі, ніби з блакитної порцеляни, були повні сліз.

– Поглянь-но, Табіто, – сказав Г. Г., – кого я тобі привів: це дівчинка, і звати її Пенелопа.

– Добрий день, як справи? – сказала Пенелопа.

– Ніяк, це мої проблеми. У-у-у-о-о! – заревла Табіта. Сльози збігали по щоках і випаровувалися від вогню з її ніздрів. – Немає на світі другої такої нікудишньої драконихи, як я. О-о-о-у-у!

– Можливо, – ввічливо продовжила Пенелопа, – якби ти поділилася зі мною своїм горем, то йому можна було б зарадити. Розумієш, я разом із братами прийшла сюди, щоб вам допомогти.

– Ти така добра, – ковтала сльози Табіта, – а я така самотня і нещасна, й ніхто вже не зможе мені допомогти, а я сама в цьому винна. О-о-о-у-у! У-у-у!.. І тут уже… – у-у-у! у-о-о-о! – нічого… – г-у-у! г-у-у! – не вдієш! О-о-ой-ой!