355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Джеральд Даррелл » Балакучий згорток » Текст книги (страница 11)
Балакучий згорток
  • Текст добавлен: 18 марта 2017, 15:00

Текст книги "Балакучий згорток"


Автор книги: Джеральд Даррелл



сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 11 страниц)

Перша хвиля єдинорогів влетіла на міст, копита їхні прогриміли по дерев’яному помості, а далі почувся страшенний хрускіт дерева, коли вони з розгону ввігнали свої роги у величезні замкові ворота.

Єдинороги наступали хвиля за хвилею, гуркотіли копитами по мосту й били рогами у ворота, аж поки ті, повільно та невідворотно, почали піддаватися, тріщати й розпадатися під цією навалою. Василіски у відчаї притягли кілька величезних казанів із киплячою олією до мурів над ворітьми і вилили її вниз. Але Папуга, кружляючи поблизу, прокричав тривогу, єдинороги встигли відскочити вбік, і олія вихлюпнулась на міст, паруючи і булькаючи. Тоді передовий загін горностаїв із відрами прибіг на міст і посипав олію піском і гравієм, щоб єдинорогам не було ковзько.

Саме тоді, коли перша хвиля єдинорогів мчала галопом по підйомному мосту, Освальд із Дездемоною та іншими русалками, котрі сиділи в нього на спині, як у дамському сідлі, звісивши хвости на один бік, – отже, Освальд із цією ношею подолав шлях від Коркового Лісу і спустився в рів. Він виявився гарною мішенню, тож василіски вирішили повправлятися в гарматній стрільбі по ньому. Ядра падали на землю довкола Освальда, розтинаючи повітря і розорюючи пурпуровий схил, але, на подив, жодне ядро не вцілило ані в змія, ані в Дездемону та її компанію. Тож вони живі-здорові дісталися до рову і занурились під воду.

І тоді з-поза пагорбів Саймон почав повітряну атаку. Прозорі кулі, всередині яких сиділи вогняники, виблискуючи всіма барвами веселки, одна за одною злітали в небо. До кожної кулі було припасовано кошик, а в кожному кошику – повно розлючених горностаїв. Ті горностаї, щиро кажучи, вихлебтали стільки рути, що Саймон на превелику силу стримав їх від братерської бійки, поки ті дочекалися початку штурму. Кулі піднялися над мурами замку, ошелешені василіски взялися плюватись по них потужними струменями полум’я, але не змогли дістати. Натомість горностаї відповідали пострілами з пістолів, заряджених лавандовою водою, і невдовзі дійшло до того, що василіски на замкових мурах почали задихатися, кашляти і крутитися дзиґою, сліпнучи від сліз. Один з них, ніде правди діти, так тяжко чхав, аж звалився в казан із гарячою олією і отримав сильні опіки. Потрохи повітряні кулі з тріумфуючими горностаями на борту перелетіли через стіни та почали спускатися на велике внутрішнє подвір’я.

А тим часом Дездемона і її дівчата відшукали в рові головний корок. Знайти його було важко, бо існували тільки припущення щодо того, де він може бути, на додачу він укрився намулом і слизом, тому його відшукали не одразу. Але все-таки нарешті корок знайшли і до кільця прикріпили мотузку, вільний кінець якої не без труднощів прив’язали до Освальда. Річ у тім, що коли обв’язували мотузку Освальдові довкола грудей, виявилось, що він страшенно боїться лоскоту – словом, Освальд від цього так розреготався, що мусив виринути на поверхню і відхекатися. Врешті-решт їм довелося прив’язати мотузку Освальдові на шию. І тоді всі разом – і Освальд, і русалки – потягли-потягли та й витягли корок. Вода скаламутилась і ніби спухла, Г. Г. побачив у свою підзорну трубу величезний вир, що утворився над отвором, почулося булькотіння і плюскіт, ніби випускали воду з гігантського басейну, її рівень стрімко почав падати.

Василіски, очманілі від стількох атак зусібіч, продовжували запекло боронитися.

Снаряди грифонів і далі трощили фортечні стіни. Головні ворота замку розпадалися на шматки під натиском єдинорогів. Саймонові повітряні кулі приземлилися на головному подвір’ї, на василісків кинулися кровожерні горностаї з пістолями, зарядженими лавандовою водою.

Тим часом останні пригорщі води пробулькотіли в отворі рову й він оголився, порожній і брудний. Однак, у стінах замку відкрилися численні водостоки, такі, як той, що його досі використовували для проникнення в замок. Над двома цими виходами труб було причеплено червоні прапорці. Це й була хвилина, на яку так чекав головнокомандувач Етельред. Він вів за собою п’ять десятків сердитих і агресивних жаб, які складали загін Смертельно Страшних Жаб Пенелопи, та ще й кровожерних горностаїв із Коркового Лісу. Всі його вояки були озброєні вогнетривкими щитами і лавандовими пістолями. Пенелопа, напрочуд жвава у своїй червоній уніформі та шапочці з пером, бігла поряд із Етельредом.

– Панночко, будь ласка, – захекано промовив Етельред, коли вони спустилися в замулений рів і потюпали дном уперед, – будь ласка, панночко, тримайтесь впритул до мене і не наражайтесь на небезпеку.

– Гаразд, обіцяю, – сказала Пенелопа, личко в якої палало від захвату. – Як же цікаво! О, чорт! – гарматне ядро чвякнуло в болото зовсім поряд. – Ні, зовсім не цікаво, зате дуже небезпечно.

Вони дісталися до позначених прапорцями отворів, і тут бойовий загін Етельреда розділився надвоє. Командир наказав усім зберігати абсолютну тишу, щоб застати зненацька ворожу варту, й вислав горностаїв по одній трубі, а сам із Пенелопою і Смертельно Страшними Жабами Пенелопи рушив іншим ходом. Пенелопа йшла у темряві слідом за Етельредом, і їй здавалося, що ця труба ніколи не скінчиться. Аж раптом перед ними виросла стіна залізних ґрат, а за нею виднівся коридор, що вів до темниці, де зберігалися Великі Книги. Тишком-нишком жаби зняли ґрати і прокралися в коридор. Трохи віддалік так само зникли ще одні ґрати й звідти висипали горностаї. Знов усі об’єдналися та безгучно посунули далі з Етельредом і Пенелопою на чолі.

Загін дістався до повороту, і Пенелопа з Етельредом визирнули з-за рогу. Вони побачили з десяток василісків, яких, очевидно, поставили тут охороняти Книги: вартові зібралися біля сходів і сперечалися. Було зрозуміло, що вони не сподівалися атаки з тилу, бо з’ясовували, чи слід їм вийти на поверхню і вступити в бій на великому подвір’ї замку, чи ні. Нарешті їхній головний постановив, що один з них все-таки залишиться на варті та, якщо знадобиться, підпалить книги, а решта підуть нагору битися. Тоді вони відчинили двері в темницю, де зберігалися Великі Книги, й один вартовий став біля Книг напоготові, аби будь-якої миті змогти їх підпалити. Решта василісків протупотіли сходами нагору, на поле бою.

– Що ж нам робити? – прошепотіла Пенелопа. – Якщо ми підемо коридором, він нас побачить і підпалить Книги.

– Ага, – шепнув у відповідь Етельред. – Ану поможіть-но мені, панночко, скинути цей мундир, та мерщій!

Пенелопа швидко допомогла йому скинути однострій, і перш ніж встигла спинити, він пострибав за ріг і вниз коридором, просто до темниці, стискаючи в лапі лавандовий пістолет.

– Агов! – гукнув він до вартового. – Агов, вояче, а чого це нікого не видно?

– Ані руш! – гаркнув василіск. – Ще крок – і я дихну на тебе вогнем!

– Що це з тобою, га? – здивувався Етельред. – Я просто прийшов передати тобі й твоєму шефові цікаву інформацію, яку тут знайшов. Ану, поглянь-но сюди.

Етельред помахав вартовому пістолем із лавандовою водою.

– Що це? – недовірливо спитав вартовий.

– Я оце в трубі натрапив на одного горностая, – сказав Етельред, – та й уперіщив його каменюкою по голові. То він мав при собі ось що. Цією штукенцією горностаї там ваших гасять що є сили. Убивча річ. Тільки я не зовсім знаю, як воно працює.

Етельред зупинився якраз при дверях до темниці та крутив пістоль, ніби й справді не знав, як ним користуватися.

– Ану, давай сюди, я віднесу сержантові, – сказав василіск і на крок відступив у коридор. Етельред випорснув струмінь лавандової води просто йому в дзьоб.

Василіск відразу хитнувся назад, почав задихатися, кашляти і чхати, розбризкуючи довкола потоки полум’я. Пенелопа зрозуміла, що настав її час. Вона обернулася до жаб і горностаїв, гукнула: «Вперед!» – і побігла вниз коридором, а за нею ринула вся її жаб’ячо-горностаєва гвардія.

Василіск побачив юрбу ворогів, що мчала просто на нього, й хотів був утекти, аж тут по ньому вистрелили п’ятдесят струменів лавандової води з пістолів п’ятдесяти жаб, і ще п’ятдесят – зі зброї горностаїв. У василіска вирвався якийсь дивний крик, більше схожий на булькотіння, він закрутився на місці та непритомний упав горілиць.

– Мерщій, – звелів Етельред, – десятеро горностаїв і десятеро жаб – сюди, стерегти Книги.

Оскільки тут, у темниці, їм було більш-менш безпечно, Етельред замкнув їх, а ключ доручив Пенелопі.

– Тепер так, панночко: ви стійте тут, – розпорядився він, – а ми побіжимо сходами нагору.

З цими словами він очолив решту загону жаб і горностаїв, і вони рушили сходами на внутрішнє подвір’я. А тут битва вже майже скінчилася. Напівпритомних від лавандової води василісків, які, до того ж, без перестанку чхали, горностаї тріумфально зігнали в одну купу і зв’язували попарно. Переконавшись, що його допомога не надто потрібна, Етельред залишив своїх жаб і горностаїв допомагати у зв’язуванні василісків, а сам знову спустився в підземелля. І внизу на сходах раптом зупинився, охоплений жахом.

Пенелопа пильно чатувала біля дверей і не помітила, що знешкоджений ними василіск вже прийшов до тями і тепер підкрадається до неї, а очі його аж палають від люті. Етельред розпачливо роззирнувся довкола – він був беззбройний. На щастя, під ногами валялася піка, покинута кимось із жаб. Етельред схопив її, ретельно прицілився та метнув у василіска саме тоді, коли той уже збирався спопелити Пенелопу своїм вогняним подихом. Піка влучила йому точнісінько межи очі, й він вдруге без тями повалився на землю.

– Ой, Етельреде, ти врятував мені життя, – промовила Пенелопа і здригнулася, дивлячись на василіска: він лежав на землі, а з його ніздрів курів дим і часом виривався вогонь.

– Звичайна справа, панночко, – скромно відгукнувся Етельред. – Ви, до речі, теж врятували мені життя.

І тут знадвору долинули гучні радісні вигуки, а на мосту з'явився Г. Г. верхи на Королі Єдинорогів. Він поважно проїхав під мурами замку, на яких виднілися шрами та рубці, залишені грифонівською артилерією, по обшарпаних рештках воріт, рознесених на друзки єдинорогами, і в’їхав на подвір’я, де горностаї і жаби наглядали за жалюгідними купками зв’язаних василісків. Г. Г. зупинився посеред двору, і тут із підземелля вийшла процесія Смертельно Страшних Жаб Пенелопи: вони несли три Великі Головні Книги на золотих і срібних поставцях. І поява цих книг, цілих і неушкоджених, викликала таке голосне «Ура!», що його було чути по всій країні Міфології.

Тоді Король Єдинорогів і його вершник Г. Г. із Папугою на плечі рушили до Кришталевих Печер, а Пенелопа і загін Смертельно Страшних Жаб ішли за ними, несли Великі Книги, а слідом виступали єдинороги, грифони, Освальд із русалками, гордо крокувала Табіта з кошиком своїх ріднесеньких яєць, бігли горностаї, стрибали жаби, а над усією кавалькадою летіли вогняники на повітряних кулях. І так, із цією тріумфальною процесією, Великі Головні Книги повернулися додому, в Кришталеві Печери, під надійне піклування Генквіста Ганнібала Джанкетберрі.

Не так уже й багато лишилося розповісти. Г. Г. вислав василісків у вигнання на далекий острівець у Співучому Морі до того часу, поки вони там не навчаться знову бути доброчесними створіннями. Замок Василісків відремонтували та передали Освальдові під ресторан, і Освальд був на сьомому небі від щастя. З усіх Табітиних яєць успішно вилупилися дракончики, а це давало певність, що дракони в Міфології не переведуться.

У день від’їзду дітей Г. Г. влаштував на їхню честь особливий і незабутній прощальний обід. Він відбувся на березі Співучого Моря, де встановили з кількох столів величезний банкетний стіл: одним краєм він заходив у хвилі, ніби пірс чи дамба, щоб морські створіння могли сидіти за столом у воді, а наземні – на березі. Це був чудовий банкет. Усі страви до нього готував сам Освальд, було сказано багато гарних слів, прозвучало безліч тостів. А на завершення узяв слово Г. Г.

– Любі мої Пенелопо, Пітере і Саймоне, – почав він. – Це завдяки вашій доброті, вашому розумові та вашій хоробрості нашу Міфологію врятовано. Нам дуже шкода розлучатися з вами, але знайте, що тут вам завжди будуть раді й гостинно зустрінуть – приїздіть, коли захочете.

Тут залунали схвальні вигуки: «Правда, правда!»

– А зараз, – вів далі Г. Г., – від усіх нас я хотів би вручити вам подарунок.

Він простягнув Пенелопі гарну різьблену скриньку, і коли дівчинка її відкрила, їй перехопило подих. У скриньці лежало три намиста для неї – перлове, рубінове та діамантове. Ще там були шпильки для краваток і запонки – також із перлів, рубінів і діамантів – звісно, призначені Пітерові та Саймонові. І ще там виблискували три нагороди – Ордени перемоги над василісками. На кожному був зображений повалений василіск в оточенні щасливих мешканців Міфології. До того ж, нагороди були щедро інкрустовані дрібними коштовними камінчиками, перлинками і декоровані золотою і срібною філігранню. Виявилось, що це не скринька, а справжній скарб, і діти були просто вражені. Усі присутні стали свідками їхнього зворушення і заспівали для них «Многая літа». Пенелопі на очі навернулися сльози. І ось гості обнялися з усіма своїми друзями, а насамкінець – із Г. Г.

– Приїздіть до нас чимшвидше, не зволікайте, – сказав він. – Ми на вас дуже-дуже чекатимемо.

– Ми приїдемо, – пообіцяли діти, – неодмінно.

Потім вони осідлали трьох своїх єдинорогів, а Етельред із Папугою видерлися на четвертого, щоб провести їх, і всі вирушили в дорогу, залишаючи своїх друзів і далі щасливо святкувати перемогу на березі Співучого Моря.

За годину невпинного галопу домчали до того самого входу, яким колись потрапили в Міфологію.

– Будь ласка, панночко, – прошепотів Етельред, коли вони зіскочили на землю. – Чи міг би я сказати вам кілька слів на самоті?

– Звичайно! – відповіла Пенелопа і пішла з ним за скелю.

– Я хотів запитати, панночко, чи ви б не погодились зробили дещо для мене, і всяке таке? – промовив він і зашарівся.

– Усе, що хочеш, Етельреде, ти ж знаєш, – відповіла Пенелопа.

– Ну, тоді, значить, так… – бурмотів Етельред і червонів дедалі більше. – Якось… ну, я читав одну історію про жабу – чи то жаба, бо це був він, – і там була, ну… принцеса, розумієте… вона, коротше, ну, ніби поцілувала того жабу, і, уявіть собі, він перетворився на прекрасного принца.

– Тобто ти хочеш, щоб я тебе поцілувала? – спитала Пенелопа.

– Якщо вже ви не принцеса, то я просто не знаю… – переконано заявив Етельред. – Отже, якщо ви не проти, панночко… Я маю на увазі тільки один раз, задля експерименту.

– Звичайно, – сказала Пенелопа.

І Етельред міцно заплющив очі, а Пенелопа нахилилася і поцілувала його.

– Ого! – видихнув Етельред із заплющеними очима. – Ну як, панночко, чи помітні якісь зміни?

– Боюся, що ні, – зізналась Пенелопа.

Дві великі сльози викотились з його очей і повільно сповзли по щоках.

– І це дуже добре, – сказала Пенелопа.

– Добре, панночко? Що ж тут доброго? – Етельред від подиву навіть очі розплющив.

– Я б нізащо не проміняла тебе на якогось там прекрасного принца, – пояснила Пенелопа. – Ти подобаєшся мені таким, який ти є, – симпатичним, відважним, розумним і добрим жабою Етельредом.

– Невже, панночко… невже це правда? – перепитав Етельред, і обличчя його проясніло. – Ви справді готові повторити це, поклавши руку на серце, і перехреститися, й поплювати в долоні, й заприсягтися життям?

– Слово честі, присягаюся! – сказала Пенелопа. І на підтвердження своїх слів поцілувала його ще раз.

– Пенні, ходімо, – загукав Пітер, – бо ми так ніколи не дістанемося додому!

Вони підійшли до входу в тунель. Хлопці потиснули Папузі лапу, а Пенелопа цьомнула його в дзьоб з обох боків.

– Бувайте, мої добрі, відважні, дорогі друзі, – сказав Папуга. – Будь ласка, повертайтеся, не баріться.

– Як тільки зможете – так і приїздіть, – додав Етельред.

– Ми постараємося навідатись до вас через рік, – сказала Пенелопа. – Обіцяємо. Ми надішлемо вам листа через мадам Гортензію.

Діти востаннє окинули поглядом Міфологію: її прекрасні синюваті ліси коркових дерев і пурпурову траву, далекий золотавий відблиск Співучого Моря, нефритово-зелене небо з караванами кольорових хмаринок. Вони ще раз глянули на своїх друзів: Папугу і Етельреда, і на єдинорогів, лавандових і білих, які стояли позаду та кивали їм головами на прощання. Тоді, з останнім помахом руки, Пенелопа, Пітер і Саймон увійшли в тунель, який мав привести їх назад – у наш буденний світ.



    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю