Текст книги "Балакучий згорток"

Автор книги: Джеральд Даррелл

Джеральд Даррелл
Балакучий згорток

Цю книжку присвячено моїй хрещениці Дейрдрі Олександрі Плетт

Люба Дейрдре!

Ось обіцяна книжка, – маю надію, що вона стане тобі до вподоби.

За наступної нашої зустрічі дарма питати в мене, чи все в книжці правда, – я присягнув, що збережу таємницю. Але ось тобі кілька натяків.

Наприклад, можу тебе запевнити, що індійський кузен Папуги – істота абсолютно реальна і не лише роз’їжджав на ролс-ройсі, а й насправді мав міжнародний паспорт. Якщо тобі колись доведеться відвідати Грецію, ти знайдеш мадам Гортензію на її помості, точнісінько, як я описав, і зможеш проїхатися долиною до самого входу в Міфологію. І нарешті якщо ти зазирнеш в книжку Едуарда Топсела під назвою «Історія чотириногих», ти прочитаєш там, що горностаї справді були засобом проти василісків.

А якщо так, то як ти можеш сумніватися в іншому?

Твій хрещений Джеррі

Розділ І
Балакучий згорток

Саймон і Пітер прилетіли в Афіни, у гості до своєї двоюрідної сестри Пенелопи. Двері літака відчинились, і в обличчя їм хлюпнула хвиля гарячого, мов з печі, повітря, і такого яскравого сонячного проміння, що вони мимоволі примружились. Після вічно похмурої і дощової англійської погоди, до якої вони звикли, це була просто фантастика, і хлопчаки, розморені та засліплені, мружились, мов коти на полум’я, дослухаючись до розкотистого гортанного звучання грецької мови, що заполонила все довкола.

Дядько Генрі на перший погляд справляв грізне враження: це був здоровенний чоловік, схожий на великого брунатного орла, з гачкуватим носом, гривою сивого волосся і непропорційно великими руками, якими він розмахував без упину. Аж дивно, що такий непривабливий чоловік міг бути батьком такої гарненької дівчинки, як Пенелопа, – такої стрункої, з такими великими зеленими очима і каштановими косами.

– Ага, – сказав дядечко Генрі, суворо зиркаючи на них. – От ви й приїхали! Ну-ну. Радий вас бачити. Радий бачити вас уже не такими огидними, як тоді, коли ми зустрічалися востаннє – відразу після вашого народження. Тоді ви були ніби двоє білих мишенят: такі самі рожеві та бридкі.

– Тату, – втрутилася Пенелопа, – який же ти грубіян!

– Грубіян? Я не грубіян, – відрубав дядечко Генрі, – я просто розповідаю.

– А це ваш багаж? – поцікавилась Пенелопа.

– Так, – відповів Пітер. – Оті дві валізи і човен.

– Човен? – здивувався дядечко Генрі. – Який ще човен?

– Надувний, – пояснив Саймон. – Нам його тато подарував.

– Яка зручна і потрібна річ! – вигукнув дядечко Генрі. – Дуже добре, що ви його прихопили.

Хлопчики зашарілися від радості й вирішили, що, можливо, дядечко Генрі не такий уже й сердитий, як спершу здалося. Відтак вони взяли свої речі, завантажили їх у багажник великого відкритого автомобіля дядечка Генрі та рушили вперед, опромінені сонцем, а довколишній ландшафт невдовзі поцяткували сріблясті маслинові дерева і темно-зелені кипариси, стрункі, мов списи, під блакитним небом.

Вілла дядечка Генрі – велика безладна будівля, – розляглася на кручі над синім морем, її широкі веранди були затінені кущами винограду, з-поміж листя звисали величезні грона – хлопці ніколи в житті не бачили таких. Стіни дому були білі, вікна затуляли величезні зелені жалюзі. Коли жалюзі опускалися, у кімнатах ставало прохолодно, тьмяно і зеленаво, ніби в акваріумі. Хлопчикам відвели простору кімнату з кахляною підлогою і так званим «французьким вікном» – до самої підлоги – що виходило просто на обплетену виноградом веранду.

– Ого! – поцінував Пітер. – Тепер я зможу щодня до сніданку зривати цілі кетяги винограду.

– Тут у саду ростуть ще апельсини, і мандарини, й інжир, – додала Пенелопа, – а ще кавуни, абрикоси і груші.

Дівчинка сиділа на ліжку і спостерігала, як гості розпаковують речі.

– Я ніяк не можу повірити, що ми вже справді тут, – сказав Саймон.

– Я теж, – погодився Пітер. – От тільки спека: раз така спека, значить, ми справді тут.

Пенелопа засміялася:

– Але буде ще гарячіше, ніж тепер.

– Скупатися – ось що нам потрібно, – відгукнувся Пітер.

– Я саме про це подумала: добре було б поплавати сьогодні пополудні, – сказала Пенелопа. – Після обіду. Тут зовсім поруч є величезний пляж, вода там тепла – найкраще місце, щоб поплавати.

– Можна буде спустити на воду човен, – сказав Саймон.

– Супер! – відгукнувся Пітер. – І вирушити на ньому в плавання, на пошуки пригод.

Після обіду трійко дітей переодяглися в купальні костюми, взяли човен з помпою і потягли його вниз кам’янистим схилом пагорба, серед тонких пахощів чебрецю і мирту, – туди, де навсібіч, скільки бачить око, простягся величезний білий пляж. Блакитні води були такі тихі, як води озера, й такі прозорі, як скло. Напомпувати човен виявилося нелегкою справою: діти між тим робили перерву та пірнали у морську прохолоду. Але врешті-решт човен напомпували, і тепер він непевно погойдувався на мілководді, ніби пухнаста блакитна хмаринка. Діти видряпалися на борт, прихопивши з собою найнеобхідніші для подорожі речі, які вони мусили-таки взяти через наполягання Пенелопи: велику пляжну парасолю і сумку з пляшками лимонаду. Саймон і Пітер сіли на весла, а Пенелопа за кермо – і так вони відчалили. Сонце палило нещадно, а з берега, з маслинових дерев, долинала невиразна музика цикад. Діти пропливли приблизно чверть милі, коли хлопці поклали весла і витерли піт з облич.

– Нічого собі, жарка робота! – промовив Пітер.

– Угу, – погодився Саймон. – Я просто плавлюся.

– Здається, ми вже далеченько запливли, – поспішила підтримати хлопців Пенелопа. – Все-таки це ваш перший день тут, та ще й за такої спеки. Може, нам би десь тут зупинитися перепочити?

Саймон зиркнув через плече. За кількасот ярдів від них над водою виступала довга полога піщана коса, утворюючи невеличку бухту.

– Ну, як вона вам? – запитав він. – Може, тут, на косі, й пристанемо?

Вони зайшли на веслах у бухточку, кинули якір на мілині, потім встановили парасолю (латка тіні від неї була завбільшки з добрячий гриб), а Пенелопа відкоркувала три пляшки лимонаду.

Вдячні навіть за той клаптик затінку, діти полягали під парасолею і пожадливо дудлили лимонад. Запаморочені спекою, знесилені веслуванням хлопчаки поснули, поклавши руки під голови. Пенелопа зробила останній ковток, трохи подрімала і вирішила піднятися на піщану дюну – поглянути, що там, на тому боці. Пісок аж пашів на сонці й ступати по ньому було важко, але дівчинка дісталася-таки до вершечка дюни і побачила, що пляж простягається далеко, ген до обрію – так їй здалося, – але вдалині від спеки здіймалося марево, і виразно розгледіти що-небудь було ніяк. Дівчинка вже збиралася повертатися назад, під гостинний затінок парасолі, аж раптом щось привернуло її увагу.

Спершу їй здалося, що це уламок дерева, але воно було надто грубе й зовсім без гілок. Невідомий предмет легенько погойдувався на хвилях від подуву лагідного бризу, поступово наближуючись до берега – там, унизу, якраз у Пенелопи під ногами – аж дівчинка розгледіла у ньому великий брунатний паперовий згорток, перев’язаний пурпуровою шворкою. Він прибився до берега, і щойно дівчинка зібралася спуститися з дюни і роздивитися його зблизька – пакунок заговорив.

– Егей! – вигукнув згорток рипучим голосом. – Земля, еге-гей! Їй-Богу, нарешті. Вся ця хитавиця – гойда-да, гойда-да – вкрай небажана для моїх нутрощів.

Пенелопа спантеличено витріщилася на пакунок. Це було не що інше як звичайнісінький здоровецький коричневий паперовий згорток, перев’язаний пурпуровою мотузкою, розміром приблизно три фути заввишки і два завширшки. Це було щось на зразок старовинного вулика.

– Морська хвороба – це просто мука, – провадив далі згорток. – Моя прабабуся так страждала від неї, що її частенько нудило навіть коли вона приймала ванну.

«Хто це тут розмовляє?! – вигукнула подумки Пенелопа. – Не може бути, що звертаються до мене».

Тільки вона встигла це подумати, як із пакунка почувся ще один голос. Тонкий, ніжний, мелодійний голосок, ніби луна від маленького дзвіночка на шиї у ягняти.

– Ой, та замовкни вже зі своєю прабабцею і з тією морською хворобою, – промовив він роздратовано. – Мене нудить так само, як тебе. Я тільки хочу знати, що нам тепер робити?

– Ми на місці, – відповів той перший, рипучий голос, – завдяки моїм блискучим здібностям навігатора. Лишилося тільки почекати, поки нас хто-небудь визволить.

Пакунок, на думку Пенелопи, був усе-таки замалий для того, щоб там могла вміститися людина, не кажучи вже про двох людей, однак не було сумнівів у тому, що звідти долинали два голоси. Дівчинці стало страшно, і вона зрозуміла, що треба покликати Пітера і Саймона, щоб разом розібратися в усій цій містифікації, тож вона розвернулася і побігла вниз по піску, до парасолі, туди, де спали хлопці у блаженному невіданні про пригоду, яка щойно розпочалася.

– Пітере, Саймоне, вставайте, вставайте! – шипіла Пенелопа пошепки і штурхала хлопців. – Ну, вставайте ж, це дуже важливо.

– Що таке? – запитав Саймон, підіймаючись і позіхаючи спросоння.

– Скажи їй, хай іде собі, – пробурмотів Пітер. – Я хочу спати. Якісь ігри в таку спеку – це вже занадто.

– Це не ігри, – обурено прошепотіла Пенелопа. – Вам доведеться встати. Я знайшла щось над-надзвичайне з того боку коси.

– Що ж ти такого знайшла? – поцікавився Саймон, потягуючись.

– Пакунок, – відповіла Пенелопа. – Великий пакунок.

– О Боже! – заволав Пітер. – І заради цього ти нас розбудила?

– Що ж в ньому надзвичайного? – спитав Саймон.

– А ви коли-небудь бачили пакунок, який розмовляє? – відкрила таємницю Пенелопа тоном, не позбавленим сарказму. – Мені, наприклад, не так часто доводилося з таким стикатися.

– Розмовляє? – вигукнув Пітер, уже зовсім не заспаним голосом. – Розмовляє? Мабуть, це тобі причулося. Напевно, у тебе сонячний удар.

– Балакучий пакунок? – здивувався Саймон. – Певно, ти жартуєш.

– Ні, я не жартую, і в мене не сонячний удар, – сердито промовила Пенелопа. – Скажу вам більше – він розмовляє двома голосами.

Хлопці втупилися в неї. Було очевидно, що вона не жартує, і так само очевидно було, що сонячний удар тут ні до чого.

– Послухай, Пенні, – стурбовано сказав Саймон, – ти впевнена, що тобі це не причулося?

Пенелопа аж тупнула ногою з досади.

– Звичайно, впевнена, – сердито прошепотіла вона. – Ви двоє – такі тупі! Це пакунок із двома голосами всередині, й вони розмовляють між собою. Якщо не вірите, ходімо подивимось.

Не надто охоче – бо їм досі здавалося, що сестричка морочить їм голову – хлопці подерлися слідом за нею на піщану дюну. Коли зійшли нагору, дівчинка приклала палець до вуст і сказала:

– Ш-ш-ш… – тоді вона лягла долілиць на пісок і решту шляху проповзла на животі.

Уявіть собі, як три голови: одна білява, друга чорнява, і третя кольору міді – здіймаються над вершечком дюни. Біля підніжжя лежить пакунок. Дрібні хвильки розбиваються об нього, а діти вражено вдивляються у пакунок, який, власне, почав співати – сам до себе – двома різними голосами:

 
– О місячна морква! Із неї пиріг
Потішить усіх і розрадить усіх.
Свиня у хліві та корова у яслах —
Усі дуже люблять, їдять дуже ласо
Той добрий, солодкий, чудовий пиріг.
 
 
О місячна морква! Із неї вам тортик
Порадує серце, наситить животик.
Усім: віслюкам, і конячкам, і поні —
Смакує і в стійлі, і на припоні
Жувати той свіжий смачнесенький тортик.
 
 
О місячна морква! Із неї бісквіт —
Єдиний такий на цілісінький світ!
Чи голуб, чи півень – кого не візьми —
І взимку, і влітку, і восени
Їдять залюбки той пухкенький бісквіт.
 

– Ось бачите, – тріумфально прошепотіла Пенелопа, – я ж казала!

– Це неймовірно, – визнав Пітер. – Як ти вважаєш, що це може бути? Парочка карликів?

– Це мали б бути дуже малесенькі карлики, щоб там поміститися, – відповіла Пенелопа.

– Так, ми не можемо сказати, що це таке, – тверезо оцінив ситуацію Саймон, – поки не зазирнемо всередину.

– Думаєш, його можна розпакувати? – замислено спитав Пітер.

– Здається, вони говорили щось про порятунок, – відповіла Пенелопа.

– Добре, зараз ми спитаємо, – вирішив Саймон. – Зрештою, голоси розмовляють англійською.

Він широкими кроками зійшов з піщаної дюни в супроводі Пітера і Пенелопи та підійшов упритул до пакунка, який, незважаючи на його присутність, співав і далі:

 
– О місячна морква! Із неї варення
Дарує мені доброту і натхнення!
Столітній дідок і маля у візочку
Не можуть прожити й одного деньочка
Без цього небесно-смачного варення!
 

Саймон кахикнув.

– Пробачте, будь ласка, – сказав він. – Пробачте, що перебиваю, але…

 
– О місячна морква! Яка з неї юшка!
Лиш вип'єш – і аж червоніються вушка!
І квочка на сідалі, качка в ставку
Обожнюють страву гарячу таку —
Таку пресмачнющу наваристу юшку.
 

– Пробачте, будь ласка, – знову повторив Саймон, цього разу вже набагато голосніше.

Запала тиша – пакунок перестав співати.

– Що це було? – озвався нарешті з острахом тоненький голосок – майже пошепки.

– Голос, – відповів той другий. – Я майже впевнений, що це був голос, якщо, звичайно, не буря, не шторм, не тайфун, не цунамі, чи землетрус, чи…

– ПРОБАЧТЕ, БУДЬ ЛАСКА! – гукнув Саймон на все горло. – Скажіть: ви хочете, щоб вас розпакували?

– От бачиш, – відгукнувся рипучий голос. – Я ж тобі казав, що це був голос. І цей голос пропонує розпакувати нас. Як мило. То що, відповідаємо «Так!»?

– О, так, так, – промовив тоненький голосок. – Ми вже стільки просиділи в темряві.

– Чудово, – підсумував рипучий голос. – Ну що ж, ми дозволяємо нас розпакувати.

Діти обступили пакунок, Саймон витяг кишенькового ножа та обережно перетяв тонкий пурпуровий шнур, і всі разом почали розгортати папір.

Коли папір зняли, то побачили під ним щось схоже на шовковий чохол, щедро гаптований золотими візерунками з квітів і листя.

– М-м-м… Хочете – ми знімемо цей, цей ваш… м-м-м… чохол? – запитав Саймон.

– Чохол? – обурено перепитав рипучий голос. – Ти, нерозумний, сказав «чохол»? Але це не чохол. Це балдахін, захист від нічного вітру і негоди, зроблений зі справжнього шовку тутового шовкопряда, ось що це таке.

– Ой, – знітився Саймон, – пробачте. Але що б це не було, може, все-таки, краще його зняти?

– Так, авжеж, – погодився рипучий голос. – Не шкодуйте зусиль, щоб провести цю рятівну операцію успішно.

Зверху на чохлі було щось на кшталт складеної петлі– Саймон потягнув за неї і зняв усе накриття. А під ним – велика куполовидна золота клітка, зовсім не схожа на жодну іншу клітку, яку кому-небудь із них доводилося коли-небудь бачити – вона була обставлена надзвичайно вишуканими мініатюрними меблями. Крім гойдалки і двох перекладин із кедру, тут було гарне ліжко на чотирьох ніжках, оббите червоним оксамитом, накрите чудовим напиналом ручної роботи, виконаним у техніці печворк – з малесеньких клаптиків барвистого шовку і парчі всіх кольорів веселки, – і маленький обідній столик з кріслом епохи короля Луї, й елегантний засклений сервант, а в ньому – дивовижна порцеляна, розписана вручну. Ще тут було велике – на всю висоту – дзеркало у золотій оправі, а біля нього лежали щітка і гребінець зі слонової кістки, а ще – дуже зручний шезлонг, обшитий розкішним яскраво-синім оксамитом, а поруч – клавесин із палісандрового дерева.

У шезлонзі невимушено розсівся папуга – найнезвичайніший з усіх, яких діти бачили досі. У нього було пурпурове, золоте, зелене, синє, рожеве пір’я, воно виблискувало, сяяло, мінилось, немов опал. У нього був великий, гладенький, вигнутий донизу дзьоб – такий чорний, що здавалося, ніби він вирізьблений з уламка вуглини, – й очі барвінкової барви. Але найбільший подив цей папуга викликав усе-таки своїм оперенням – бо замість того, щоб лежати собі гладенько одна біля одної, кожна пір’їна стирчала і кучерявилася, як шерсть у пуделя. Це робило його схожим на дивоглядне барвисте дерево навесні, коли щойно розпустилися всі пуп’янки. Він мав на голові зелену шовкову шапочку з довгою чорною китицею. Поряд із шезлонгом, де розсівся папуга, стояв маленький столик, а на ньому – ще одна клітка, але малесенька, завбільшки з наперсток, а в ній – блискучий золотий павук зі смарагдово-зеленим хрестом на спині. Було зрозуміло, що тоненький голос належав павукові, а рипучий – папузі.

– Ага, ось воно що, – сказав Пітер.

– Воно? – перепитав папуга і обурено випростався. – Воно?

– Це папуга! – захоплено вигукнула Пенелопа.

– Так, це лише папуга, звичайнісінький папуга, навчений говорити, – розчаровано буркнув Саймон. – Чому ми не здогадалися про це раніше?

– А ТЕПЕР СЛУХАЙТЕ! – промовив папуга так гучно і сердито, що діти замовкли. – Послухайте-но, – провадив він м’якшим тоном, привертаючи до себе увагу. – А й справді, чому б вам не взяти під ноги цього нікчемного елітного представника папужого роду?

– Пробач, – зашарілася Пенелопа. – Ми не хотіли тебе образити.

– Але образили, – насупився папуга.

– Але ж ти і є папуга, хіба не так? – спитав Пітер.

– О, знову починається! Знову ці пустопорожні балачки на тему «Про папуг». Я НЕ простий папуга, я – Папуга з великої літери.

– Пробач, але ми тебе, здається, не розуміємо, – сказала Пенелопа, ніяковіючи.

– Будь-хто, чи радше будь-який папуга, може бути просто папугою, – пояснював папуга, – але я – Папуга з великої літери. Ці ініціали промовляють самі за себе.

– Ініціали? Які ще ініціали? – здивовано спитав Саймон.

– Мої, – відповів папуга. – Але ж ви вмієте ставити безглузді запитання – на диво безглузді.

– То що ж це за ініціали? – допитувалася Пенелопа.

– Вам буде нелегко їх запам’ятати. Отже, слухайте: мене звати Персіваль Арчибальд Патрік Ульріх Герберт Артур.

– Ось як! Справді, перші літери складають слово «ПАПУГА»! Які гарні ініціали! – прощебетала радісно Пенелопа.

– Дякую, – скромно погодився папуга. – Ось чому я не просто папуга, а Папуга з великої літери. Можете так і називати мене – Папуга.

– Дякую, – сказала Пенелопа.

– А це, – він промовистим порухом крила вказав на малесеньку клітку, – це – Дульчібелла, мій співучий павучок.

– Привіт, – сказали діти.

– Привіт, – відповіла Дульчібелла.

– Привіт, – приєднався Папуга.

– Мушу визнати, – розважливо промовила Пенелопа, – що тепер я розумію, чому ти Папуга з великої літери. Тобто, звичайно, я не хочу видатись брутальною чи ще щось таке, але ти насправді говориш набагато більше, ніж звичайні папуги. Я маю на увазі, ти говориш значно розумніше, – розумієш, про що я? Тобто, видається, ніби ти знаєш, про що говориш, а звичайні папуги – не знають.

– Так і є, – відповів папуга. – Але як ви думаєте, чому звичайні папуги не знають, що говорять?

– Чому? – поцікавився Саймон.

– Бо вони повторюють за людьми. А це найшкідливіший спосіб навчання.

– Добре, а як же вчився ти? – запитав Пітер.

– Я вчився за словником, – гордо відповів Папуга.

– За словником? – недовірливо перепитала Пенелопа. – Як же ти міг навчитися за словником?

– А як же інакше? Головна проблема більшості, якщо не всіх папуг, власне, в тому й полягає, як я вже казав, що вони вчаться у людей – ось чому вони не знають, що говорять, бо люди ніколи не пояснюють їм те, чого навчають.

– Я ніколи про це не думав, – зізнався Пітер.

– Який розумний, здоровий, нормальний, інтелігентний папуга, наділений почуттям власної гідності, міг би цілими днями тільки те й робити, що повторювати: «Люба Поллі», якби знав, що це означає? – запитав Папуга, і голос його аж тремтів від запалу. – Який порядний, чесний, скромний, сором’язливий, пристойний птах міг би без кінця кричати при сторонніх: «Попка-дурник», якби знав, що це значить?

– Коли це показати в такому світлі, то воно справді видається жорстоким, – замислено сказала Пенелопа.

– Так, – погодився Саймон, – так само, як усі ці слівця, які втовкмачують немовлятам: «тато», «баба», «цяця», «кака» і всяке таке.

– Саме так, – тріумфально вигукнув Папуга. – Отже, яка нормальна дитина могла б кожного представника парнокопитних, якого тільки побачить, називати «му-му», якби знала, що це означає?

– Кожного представника чого? – запитав Пітер.

– Він має на увазі корів, – відповів Саймон: порівняно з Пітером, він краще знався на складних і довгих словах.

– Ні-ні, – провадив далі Папуга, – єдиний спосіб навчитися розмовляти – це вчитися за допомогою словника, і тут мені особливо пощастило, бо мене виплекав великий, багатий, всеохопний словник, справжній Словник з великої літери.

– Як же словник міг тебе виплекати? – невпевнено спитала Пенелопа.

– Там, звідки я прибув, це можливо, – сказав Папуга. – Словник – найбільша наша книга, поряд з Великою Книгою Чарів і Книгою Цілющих Трав Гепсібара.

– Боюся, я знову нічого не зрозуміла, – сказала Пенелопа.

– Бо ти напрочуд обмежена і вперта дівчинка, – сказав Папуга, – до того ж, нетямуща, непослідовна і легковажна.

– Не думаю, що тобі варто знову говорити брутальні слова і ображати когось, – зауважив Пітер, який хоч і не зрозумів половини почутого, але не вподобав їхнього звучання й тому відчув потребу заступитися за сестру.

– Ображати? – щиро здивувався Папуга. – Я нікого не ображаю, я лише кидаю жменьку слів на вітер, якусь дещицю малих слів. Це – моя праця.

– Кидати слова на вітер? – спитав Саймон. – Як це?

– Він – Хранитель Слів, – несподівано промовила Дульчібелла своїм тоненьким тихим голоском. – Це дуже важлива робота.

– Коли втручаєшся в чиюсь розмову, годилось би принаймні перепросити, – Папуга неприязно зиркнув на Дульчібеллу.

– Пробач, – сказала Дульчібелла і вибухнула плачем. – Я тільки хотіла допомогти, я тільки намагалася віддати тобі належне, я тільки намагалася…

– Може, ти вже замовкнеш? – гаркнув Папуга.

– Аякже, чудово, – відповіла Дульчібелла, посунулася вглиб клітки і почала пудрити собі носика. – Знай, я образилася.

– Образилася, – буркнув Папуга. – Типова жіноча поведінка.

– А що значить «кидати слова на вітер»? – спитав Саймон.

– І як розуміти оте «Хранитель Слів»? – додав Пітер.

– Як-як! – відповів Папуга. – Так і розуміти, бо це чистісінька правда, і зовсім не слід шукати тут якихось прихованих значень. Бачте, там, звідки ми прибули, існує три книги, які визначають плин нашого життя. Це, так би мовити, звукові книги, звичайно, зовсім не схожі на ваші нудні, старі, буденні, звичайні книжки, – наші книги вміють розмовляти. Одна з них – це Велика Книга Чарів, друга – Книга Цілющих Трав Гепсібара, і третя – Велетенський Словник. Я вивчав Словник і тому став Хранителем Слів.

– Але все-таки, що це означає?

– О, – промовив Папуга, – мушу сказати, це дуже важлива робота. Ось, наприклад, знаєте ви, скільки слів налічує англійська мова?

– Ні, – відповіла Пенелопа.

– Сотні, – припустив Пітер.

– Ні, мабуть, усе-таки тисячі, – виправив його Саймон.

– Майже вгадали. Якщо ж говорити точно – то в англійській мові є двісті тисяч слів. Нині пересічні люди вживають усе одні й ті самі слова зо дня у день, день за днем.

Тут очі його наповнилися слізьми, він витяг з-під крила картату носову хустинку, притулив її до дзьоба і висякався.

– Отже, – провадив далі Папуга, й голос його тремтів від зворушення, – як ви вважаєте, що стається з усіма тими словами, яких люди не вживають?

– Що з ними стається? – спитала Пенелопа, широко розплющуючи очі.

– Якщо про них не дбати і не вправлятися з ними, вони просто пропадають, зникають, вивітрюються, бідолашні маленькі створіння, – пояснив Папуга. – В цьому і полягає моя робота: раз на рік я маю сидіти і читати вголос Словник, щоб переконатися, що всі слова належним чином промовлені, але протягом року я також намагаюся вживати якнайбільше слів, бо й справді однієї вправи на рік не досить, щоб врятувати цих маленьких наших друзів. Їм так нудно весь час сидіти там, між сторінками.

– Час втікає, – несподівано озвалася Дульчібелла.

– Ти ж, здається, щойно була страшенно ображена? – сказав Папуга, зиркаючи на неї.

– Я вже перестала ображатися, – сказала Дульчібелла. – Я ображалася по-дружньому. Але все-таки час втікає.

– І що ти маєш на думці, коли постійно це повторюєш? – сердито поцікавився Папуга.

– Ну, ми ж не збиралися сидіти тут цілий день і тільки вислуховувати твої лекції, присвячені словам, – відказала павучиха. – Ми маємо надолужити згаяний час. Пам’ятай: у нас багато роботи.

– У нас багато роботи, у нас багато роботи, як мені це подобається, – роздратовано сказав Папуга. – Все, що ти робиш цілими днями, – сидиш у своїй клітці, співаєш і ображаєшся, і тому мені не залишається нічого іншого як тільки всім керувати, усе робити, приймати важливі рішення, демонструвати найвищі зразки розуму та відваги…

– Думаю, це було не надто розумно запроторити нас обох у вигнання, – перебила його Дульчібелла, зневажливо пхикнувши. – Я не бачу в цьому нічого такого, що можна було б назвати розумним, аж ніяк.

– Так-так, правильно, звинувачуй мене, – скрикнув Папуга. – Але як я міг знати, що вони нападуть серед ночі, га? Як я мав знати, що жаби запакують нас у цей грубий коричневий паперовий згорток і вкинуть у річку, га? Ти думала, як завжди (це для тебе характерно), що я допомагав василіскам захопити тебе… тебе… дурнувату, пристаркувату, павучиху-співачку, тебе…

– Я образилася, – зойкнула Дульчібелла і заплакала. – Я гніватимуся цілу годину. Наша угода не дає тобі права ображати мене частіше, ніж раз на тиждень, а ти тільки сьогодні, тільки за один день, устиг зробити це двічі.

– О так, так, – втомлено погодився Папуга. – Пробач, будь ласка; зараз же припини гніватись, і тоді я подарую тобі пиріг із мухами, щойно ми повернемося.

– Обіцяєш? – спитала Дульчібелла.

– Аякже, обіцяю, – роздратовано сказав Папуга.

– А може, ти подарував би мені пиріг із мухами та суфле з коників-стрибунців? – улесливо спитала Дульчібелла.

– Ні, оце вже ні, – відмовив Папуга.

– То й добре, – зітхнула вона і знову взялася пудрити носик, тихенько мугикаючи.

– А що це за історія з жабами? – спитав Пітер, заінтригований почутим.

– І з василісками, – вигукнула Пенелопа. – Хто це такі?

– Що вони захопили? – спитав Саймон.

– І звідки ви втекли? – не вгавала Пенелопа.

– Тихо! – скомандував Папуга. – Тихо, тихо, тихо.

Діти посідали мовчки.

– А тепер, – сказав Папуга, – насамперед, прошу вас, відчиніть, будь ласка, дверцята.

Саймон поквапливо витяг кишенькового ножа, перетяв пурпуровий шнурок на дверцятах і відчинив їх.

– Дякую, – сказав Папуга, повагом вийшов і виліз на самий вершечок клітки.

– Не хотілось би, щоб ти там застудився, – зауважила Дульчібелла. – Ти ж не взяв свого плаща.

Папуга не звернув на неї уваги. Він ретельно поправив свою шапочку, яка зсунулась набік, на одне око, поки він ліз нагору, та обвів поглядом дітей.

– Отже, – сказав він нарешті, – ви хочете знати відповіді на всі ці запитання, чи не так?

– Так, будь ласка, – сказала Пенелопа.

– Чи можу я вам довіряти? – спитав Папуга.

– Звичайно, можеш, – обурився Саймон.

– Ну, тоді знайте: те, про що я розповім вам зараз – це страшна таємниця, розумієте? Нікому ані слова – ні пари з вуст.

Діти щиро пообіцяли зберегти в таємниці все, що їм Папуга розповість, повмощувались довкола клітки та нашорошили вушка.