Текст книги "Гальманах"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 11 страниц)

КРОЛІ поїдять

Засмальцьований світанок поволі всотувався в Тоньку, доки вона не прокинулася і побачила себе на тому ставку з тою ж вудкою, порожньою, як і уві сні.

Хоч би плотвина наклюнулась, міркувала дівчина, бо кролів рано різати, вони ще не доросли. Чому вони так не ростуть?

Тонька підмостила мішки з травою під зручніший бік і перезакинула поплавок, намагаючись думкою проникнути в глибини, де так багато поживи ховалося од гачка. Намагалася думати не про сковороду з олією з рибою, такою, в тісті, ця боротьба дозволяла їй бодай не глянути на далекий так званий пляж, зроблений кількома самосвалами піску та чудернацьким грибком, привезеним із району перед виборами.

– Виєборами! – люто пригадала вона, чим вони для неї скінчилися, тут автоматично спрацював дівочий самозахист, навертаючи її на сон, бо, доки сонце не зійшло, в нього ще був якийсь шанс.

Далекі відгавки не дали. Потім почулася гикавка міліційного «бобіка», який змагався з неякісним пальним, але сон відлетів не від цього, обступивши колом, п’яні дядьки штовхали ЇЇ один до одного, не даючи впасти, здираючи по черзі одежу.

Спогад увірвався тим же «бобіком», бо той, остаточно чхнувши, вглух. Водій непевно ступив на пляж і почав нетверезо роздягатися, однак форма не піддавалася куцим пальцям, які не піддавалися хазяїну, бо це вже був не руль, а ґудзики.

– З яких гульок його несе? – міркувала Тонька, побачивши далекі труси з губною помадою на них, так, що навіть одкдала вудку.

Той намагався переступити галіфе, топчучи їх щосили, сміючись до них, висмикуючись, впавши на лікті. Важко було упізнати його не у формі.

– Посажу, конфіскую, – сміявся він, погрожуючи штаням куцим неслухняним пальцем, доки не звільнився з них, і, голо похитуючись, рушив до води, вона кволо підсвітила його, і Тонька упізнала. Особливо коли той од футболив з піску розбиту пляшку, котра лежала тут з бозна-яких часів, і обережно ступив у хитку воду.

Пляшка була імпортна і тому гарно різала брезент, перше, що Тонька побачила крізь проріху в кабіні, – це кілька пластикових каламутних сулій, рука сама потяглася, відкрутила одну, і в ніс вступив тяжкий, як похмілля, дух підробленого бензину.

Борис Іванович випірнув і подивувався, переплутавши, звідки сходить сонце, бо воно ніколи не робило цього з боку пляжу, це напевне. Тверезість поволі входила в нього не од навколишньої води, а од того, що чоловік збагнув: то так ясно палає на березі його «бобік».

Село теж збагнуло про пожежу, і кинулося до неї хто з чим міг, воно бачило, як од машини раз у раз одскакує голий її міліціонер, бо там, усередині, часто вибухали патрони.

Тонька не встигала дивуватися, чому село порожнє, вона хекала, вона дотягла мішок до паркану, розв’язала і викотила звідти з трави першу сулію. Міліційний відділок, зроблений ще до війни з розкуркуленої хати, похмуро чекав, доки брязнув шибкою, й відчув, як разом з розбитим склом досередини заструмував, задзеленчав бензин.

Побачивши нову заграву з чорним димом, село з відрами кинулося од ставка туди, де вкручувалася в небо нескінченним вогнем міліційна споруда.

Тонька мчала городами в протилежний бік, мішок, перекинутий через плече відбулькувався ізсередини сулією. Упавши під штакетини, вона побачила крізь них, як Борисиха, хутко розперезавши фартух, кинулася з подвір’я за малим Петьком, що вже біг на пожежу:

– Мамо, мамо, тато голить!

Собака перелякано гавкав у спину і не давав чути, про що кричить дитина.

Тонька підсунулася під стіну й подивувалася, яка вона велика, мабуть, найбільша з тутешніх. Вкинувши сулію, насилу залізла й сама, чортихнувшись, на високе вікно. Задивувавшись на люстру й на те, яка вона висока, дівчина пригадала, що Борис Іванович задарма купив три конфісковані обійстя, розібрав будинки і змурував оцей палац. Блукаючи кімнатами, вона дивувалася на добро, скільки його тут як про трьох мешканців. Доки не побачила себе в розкішному трюмо, там були відбиття, які обступили дівчину колом, як тоді, на пляжі п’яні дядьки. Ну чому тоді, коли вони приїхали на «бобіку», вона не зібрала свої манатки? Спершу вони, святкуючи, лише дивились на неї, як вона засмагала на піску. Потім збагнула, що Борис Іванович робить рвучкі рухи до неї, запрошуючи до гурту. Вона встала і хотіла втекти, але погляд її упав до розстелених на піску наїдків, вона побачила дива, яких не бувало навіть у райцентрі, очі почали бігати від яства до яства, вона й незчулася, як підійшла, її посадовили на ту ж скатертину. Видерлася вона лише один раз, але гості, обступивши колом, штовхали її один до одного через наїдки, регочучи, наче вона волейбольний м’яч, а не людина; вона одразу збагнула, що то за гра, однак щоразу не вірила, що то може трапитися насправді.

...Й не отямилася, плюнула на трюмо, пляж звідти зник ураз, швидко знайшла на кухні балона з газом, подивувало, що схожий чимось на ту сулію, лише куціший і не прозорий.

Одхекалася лише біля вудки. Підхопила мішок кошеної трави під зручний бік, думаючи про кролів, чи їстимуть вони, адже туди вступив бензиновий дух.

За її спиною поставали три нескінченні дими, рвучись під небо, тріскотнява пожеж перекривала й людський лемент, аякже, вогонь міг перекинутися. Тонька підняла з води поплавок, потім витягла порожній гачок, на якого вловився пролиск вранішнього сонця.

ІДЕЯ НЕЗРИМОГО АВТА

– Життя змушує жити, – думав Вович. – Хіба це життя? Машини вистачає на один виїзд, це життя, якщо длубаєшся з ходовою довше, ніж на ній їздиш, еге, награчуєш, еге, хтось запізнюється на свято і трапиться щедрий? Всі гади на метро кинулись, аякже, завірюха, єдине добре, що світлофори заліпило, і котися собі, куди хочеш. Однак навіть такі думки не гріли, і Вович вирішив, що на сьогодні досить і неквапом завернув додому, вона зійшла з хідника рвучко, очі вперті в небо, сяйнув у фарі фанатичний блакитний спалах очей, тріск тіла об капот, дригнула ногами так, що зблиснула чорною смужечкою трусів, одкинута в кучугуру; Вович вискочив, хапав під неживі гомілки, а перед очима ще дригалися ноги з чорними трусиками, тягнув у салон, не знаючи – везти до лікарні чи в ярок, бо яка правда, хто доведе? Отой сніг, що котиться з неба, чи світлофор, осліплений ним, якщо єдиний свідок, що од удару перетворилася на речовий доказ? Він сів, узявся, стиснув кермо, щоби прийти до тями, і не одразу відчув, як йому жарко стало. Навколо ані душі, він знову виліз із кабіни, розстібнув куртку, знайшов там серце, потер, озирнув вікна, вони всі, передноворічні, світилися або ялинкою, або таким же телевізором. Вович додав до цього зблиск цигарки і з першим димом втягнув думку про те, як гівняно кінчається старий рік.

– У ярок, – майже вголос сказав він.

Прогазував і подерся лисими шинами проти

льоду, тискаючи на педалі, як на велосипеді, з такими ж матюками.

– Огогой, – відгукнулося ззаду, і лише за другим разом він збагнув, що труп ожив. Струснувши фарбованими світлими кучерями, жінка оддмухнула їх зі своїх блакитних очей і сказала:

– Це ж нада буть такою дурою.

– Ну да, – прокахикнув недавню цигарку він, – треба ж, дамочко, хоч якось правила руху виконувать.

– Я не про те, – простогнала вона, – я про життя.

Однак в кабіні перегаром не війнуло, і Вович вирішив, що вона має резон.

– Да, життя, воно, да, – отак сказав він, бо не зміг уголос сформулювати свої попередні думки про пасажирів, які поховалися у метро.

– Закурить, – попросило життя позад нього, і він, не озираючись, подав пачку.

– Прикурить, – додало воно і довго не могло влучити в електрозапальничку.

– Там попільничка є, – кивнув на дверцята він.

– Ого, та тут стільки класних бичків, – зраділо воно, – класно живеш.

– То од пасажирів, – пояснив він і збагнув, що виправдовується. – Забирай усі, мені не жалко.

Почув, як вона там шкрябнула нігтями, а потім, як у стереоефектах, полізла в попільничку навпроти.

– А куди ми, блін, ідемо? – почала обтрушувати шубку.

– Це філософське питання, – відповів Вович, йому вже ставало цікаво, а не страшно.

– Ага, філософське, бо в мене бабок нема, – занепокоїлася вона, але, не почувши відповіді, заспокоїлася; затягнулася, так, що навіть потім уважно глянула на цигарку. – Ясно, філософське, бо яке ж іще, це ж треба додуматись, під машину кидатись.

Вович загальмував.

– Кидатись? – ще раз в очах злетіла постать, дригнувши білими ногами там, де не було чулків, і влучила в сніговий замет. – Треба було б у метро стрибать, – перемкнув він на низьку швидкість, бо вирішив, що його розігрують.

– Ага, в метро, розігналась, там стіко народу, і щоби потім кожне пальцем тикало. Ти не повіриш, я вже була тут замерзла ждать, блін, доки хто проїде.

– Машини не ходять?

– Ні, зупиняються, путана, думають. Як тут жить? Вона ще раз уважно оглянула цигарку і потягнула. Потім заходилася обмацювати себе, дослухавшися дотиків.

– О, ліфон порвався, – скрушно зітхнула.

Він почав думати, що то за слово, «ліфон»,

аж доки наважився зиркнути на неї крізь дзеркальце – одкинулася так, що показала край чулків, однак хутко засмикнулась. Лише раз, коли поверталася боком, застогнала, бо садно на стегні відлунилося болем. Засміялася, закашлялася димом:

– Ну, це вже гаплик, як це я додумалась? Нормальна. І не каліка, чого, його, питається, ще нада? Ну он же каліки і то живуть. Ну? Так нє, додумалась, дура. Спасибі, що тормознув, а то б про що ми зараз говорили? – куцо реготнула вона.

– Ти в натурі? – не вірив Вович.

– А то ж як. Да, закрутило життя. От тіко хотіла з ним порвать, а тепер про це навіть смішно вспомнить. У тебе хіба такого не бувало?

Вович їхав і думав про те, що все його вільне од ремонту життя йде на гранування. І чим далі, то більше треба запчастин, а іномарок розвелося стільки, що за ними не вженешся. А що буде далі?

– Мовчиш? Ти ким робиш?

– Шофером я роблю.

–Де?

– В самого себе, – буркнув він, бо на мить йому здалося: він в снігову заметіль кидається під колеса авта, де за кермом сидить така блондинка.

– Да, буває, – видихнула вона з димом, і тут машину потягло боком; Вович наддав газу, колеса люто крутилися, доки не влучили в порожній каналізаційний люк, машина надсадно смикнулася й захлинулась. Фанатичний погляд фар вихопив горішні гілки. Вович зітхнув і вимкнув їх світло.

– Да, – сказала вона ще раз.

– Що – «да»?

– Ну, в смислі ями. Отак живеш і не знаєш, де тебе чекає.

Сніг лагідно припадав до вікон, і, здавалося, було чутно, як він це робить. Вович пригадав, що недопив термоса, налляв чаю.

– Да, отак раз – і все навпаки, – затягнулася вона й засьорбнула. – Повний комфорт, – потягнулася вона.

Вович засміявся, бо уявив, яка в нього тепер ходова, і як тепер добиратись до гаража; він взяв у неї чай, засьорбнув ідіотські думки, а натомість зосередився на її панчохах, крізь які тьмяніли недоречні в темряві ноги, його рука вже торкалася їх, а він ще про це не знав, тобто не вірив їм, пальцям, аж коли вона одклала в попільничку цигарку і повільно долонькою згори натиснула на його руку, тоді він здобув дотик, і перший же поцілунок влучив у вуста, відчувши, як вони швидко дихають, і хоча обидва заплуталися в шубці, та хутко знайшлися знову, і перекособочена машина охопила їх обіймами, накотилася, гадаючи; чи то пасажирка зойкає через забите стегно, чи, може, од того, що забула про нього.

Він отямився од того, що плаче, доки не збагнув, що то не його, а її сльози, і ніжно пальчиками утер, шкодуючи, що не зробив це поцілунком, тому сльози ринули з неї так, що вона ледве встигала говорити:

– Дура я, огой, дура.

А він переконував її, що це не так, а вона шепотіла: «ти ж нічого не знаєш», йому хотілося сказати, що знає все, однак боявся, що прозвучить банально.

Сніг сипався, додаючи тиші, і здавалося, салон злітає вгору; нарешті це помітила і вона, засміялася крізь сльози.

Старий рік скінчився разом з чаєм. Підсунувши кілька ломак під колесо, він наддав газу, так, що авто потроху посунулося з пастки і майже видряпалося, коли вона зненацька запитала:

– А куди ми ідемо?

Вович про це не думав, а коли почав міркувати, колесо знову посунуло назад.

– Ну, «куди»... Можна, наприклад, в лікарню.

– У лікарню? Під Новий рік?

– Нехай подивляться.

– Що подивляться?

– Ну, рентген там, чи що, – мимрив далі Вович.

– Рентген! – болісно скрикнула вона. – Я? Я кидалася під машину, щоб мене потім у рентген везли?

І, вискочивши в завірюху, зникла.

БІЛОВЩУК

Я давно казав, що Мунк пацан. Проти одного двірника з Пітерської номер вісім, бо він був лисий, але конопатий навіть там. Тому він був геть жовтий, як морквина.

Особливо руки, бо він ними збирав старі речі, а потім переминав, сушив, сортував. Тоді не було секонд хенду, а лише «старії вєщь» – ходили тоді дворами такі крикуни й скуповували. Потім в провінцію продавали? Невідомо, бо вони й там скуповували весь непотріб.

– Старії вєщь! – кричали вони з вулиці, й наш рудий двірник усе одразу їм виносив, не торгуючись.

Бо він був німий; ми знали, що це не так, раз на рік він міг сказати два-три заповітні слова.

Часто ми робили все, аби вони в нього злетіли з вуст, але ніколи нам цього не вдавалось. Бо він навіть не матюкався, що було заведено серед двірників; навколо тоді їх було дуже багато й жодного на це не треба було провокувати, вони самі провокували кого завгодно своїм матом.

Бо серед них повно було й бандитів. Морока кожному з них була навчити своєму ремеслу когось іншого. Бо бандитизм увесь був підконтрольний криміналітету. І треба було когось пристосувати, а потім примусити робити собі на користь.

– Дє він хова золото? – питали вони нас, менших.

І ми одразу були винуваті, бо не знали. Бандити за це довго мучили нас мовчанкою; ми були певні, що кожен з них має багацько цікавих життєвих епізодів. Але вони виймали лише крихти з них – чудернацьку запальничку у вигляді чобітка, або екзотичного портсигара з зішкрябаним орлом, царським чи фашистським. В них була історія у вигляді мундштуків, завжди із набірної пластмаси, порядок кольорів – це був певний шифр, й ми знали, що такі мають бути й ручки фінок. Але фінки показували у особливих випадках, це треба було дуже вислужитись; постояти, наприклад, на шухері, доки вони курять, багатозначно так і повільно, загадково посміхаючись до цигарок:

– То дє золото?

Вони мали підозру, що він ховає його глибоко в смітті, але їм за статусом не личило в ньому длубатись. І тому вони удавали, що прагнуть інших ^ємниць, важливих, якими володіють рецидивісти, а не прості бандити.

Нам було соромно, бо наш двірник розбирав руїни, спалені сараї, отже він знав, де люди ховають коштовності – інакше чого б це длубався з ломом цілісінький день? А головне, чого б він увесь вік мовчав?

Вони всі хотіли бути не простими бандитами, а рецидивістами, але для цього треба було сідати в тюрму. Сідати вони не хотіли, і тому казали:

– Вовко, лізь!

Чесно скажу, що страху в мене перед крадіжкою не було, бо за мною стояла сила-силенна людей, які вже курили із портсигарів. Боявся я не її, а рудого двірника, найбільше тоді, коли він сідав у затінку, вивалював з мішка старе взуття, брав звідти і голіруч залегко оддирав підметки. Я уявляв, що буде зі мною, бо я навіть не черевик.

– А він не жид? – питалися бандити.

Дійсно, він був занадто рудий як про слов’янина. Про жидів я знав, що це такі пташки, яких повнісінько в нашім дворі; вже згодом, виросши, я довідався, що то горобці.

– А ти, Біловщук, не жид? – питалися бандити.

– Ні, – відказував я.

– Тоді лізь.

Бо тут часто переселяли, і покидалися цілі бараки, або й цілі блоки, і там лишалося усілякого, цілими поверхами виселяли. І, ясно, усе те, що приховано з-перед війни – евакуації, окупації – по старих житлах, ясно, було золота повно. І хто знав? Ясно хто.

Бо він нікого у свою мусорку не пускав, ніхто й разу не бачив, що там робиться, бо такого замка він начепив, що навіть на гаражі в дяді Шури був менший – а, між іншим, то було державне авто і мусіло берегтися як зіниця ока.

Ми довго вираховували двірника й довго вибирали день, в якому ми поховалися за парканом, аби двірник міг спокійно піти пообідать.

І от мене підсаджують з тилу до вікна, бо мені було п’ять років і я міг пролізти, де жоден уголовник не зможе. То нічого, що головатий, просто я дуже кучерявий, а голова залегко пройшла повз чуприну. Усе інше вони теж проштовхнули, а самі поховались за паркан – стояти гуртом на шухері.

Я увійшов туди. В мусорці в нього виявилося чистіше, ніж по деяких хатах; все стояло прибране, підметене й окремо лежало сміття, окремо речі, так, що навіть окремо підошви од черевиків; мене вразило, що вони, одідрані, світили переважно не цвяхами, а такими кілочками дерев’яними. Хто б повірив, що черевики цілі епохи на такому можуть триматись?

Я насилу пригадав про золото. Ясно, що воно було десь тут – інакше чого б він так ретельно прибирав?

Єдино, чого він не зміг подолати в цім храмі, це пахощів, – вони смерділи всі зразу, й дуже дивними були в сонячних променях, повітрі. Лише було геть неясно, де шукати скарб, тому я вибрав найбільшого бака і засунув руки.

І в цей час речі відчули господаря. З’явився нечутно, однак влучив у промінь, і все одразу стало золотим, що, не озираючись, я знав: він стоїть за спиною.

Я не озирнувся, а закричав щосили, бо уявив, що буде зі мною, коли він візьме мене однією рукою за чуба, а іншою за плечі, й ніякі дерев’яні гвіздочки мене не втримають, не завадять одірвати залегко, як і належить усьому, що тут підпадало під сортирування.

Бандити, зачувши, умить урвали п’яти разом із шухером.

Вікна всі в дворі од зойку розчахнулись, мешканці не розуміли крику, адже війни давно нема...

А я зрозумів смерть; цей рудий на мене дивився, як усі глухі, які не розуміють крику; його дивував вираз обличчя, він жував, додивляючись, як одна його стара річ в баку раптом ожила й тріпоче.

Його лице знову не означало нічого, саме тому ми всі його й боялися, бо ніколи не вгадаєш, що в нього на думці; а для мене цей його погляд, аніякий, означав лише одне: я вже знав, я вже бачив, як б’ються глухонімі, вони не чують благань, а гатять, як у тісто.

Я дивився проти сонця на веснянкувате руде обличчя, і його подив додавав мені страху. Я кричав ще дужче, а він однаково нічого не робив і не чув, і міг через це мені зробити все.

Він покинув жувати і витяг мене на подвір’я й тут побачив, як усі вікна вирячилися на нього. І вмить ошкірились проти нього, півбудинку вже й вискочило. Блатних же не було, щоб пояснити, що насправді трапилось. А люди чують і бачать, як зі смітника рудий виводить дитину.

Тоді я збагнув, що ніхто його не порятує. Мовчазного, чужого тут морквяного чоловіка, до якого ставляться усі, як до асенізатора, хто наважився тягать за руку кучерявого законного мешканця Біловщука. Один я знав, що замість убити мене він просто взяв і вивів надвір – але поміж нас стояв нелюдський крик.

Я швидко збагнув, як це зробити: я почав пісять.

Спершу засміялися бабусі, бо ми тут у дворі багато їм шкоди завдавали, їм було приємно, нарешті, побачити одного такого, який принаймні зараз таким не є.

А за старенькими й усі інші, хто повискакували надвір, бо калюжка більшала.

Я щосили її робив, навіть тоді, коли перестали кричать, зупинитися я не міг. Доки й він не посміхнувся.

Полудень. Літо. Він сміється, а я пісяю. До того в нього ніколи на рудому обличчі не було аніякого виразу. Це був перший.

СЛОВО ЛЮБОВ

Крапало на гіпофіз цілий день, я це помітив, уже приїхавши на кінцеву – ясно, що там ніхто не ждав, коли раптом далеко за мокрими кущами побачив білу постать, яка мигичила на лавочці.

– Хто це такий ідіот, як я?

В школі такого самого не існувало й здавна, а тут побачив дівчину, зачіска її досконаліша за парик, тобто мжичка не пошкодила. Вона встала, й з удаваної радості я збагнув, що теж не впізнала. Хоча пройшло п’ять років, однак контактні лінзи в нас замінили окуляри, а особливо спотворював пам’ять одяг, для нас, колишніх, недоступний. Невпізнання тривало мить, цілу мить, аби радість зустрічі стала убивчою. «Людка чи Мілка?» – мижичило в голові; так мало часу пройшло, а вже забулося найголовніше.

– Людка! – писнув я.

– Толька! – заверещала вона.

«А може, Мілка?» – лякнувся я обох імен, однак щасливо пригадав їх, бо вони були —Людмила.

Ми втрапили в обійми й крутилися, мотляючи кульки з харчами, і тут я відчув полегкість, що ніхто не прийшов на зустріч, адже призначену задалеку, далі, далі, аніж куцих п’ять років. Бо спина в неї виявилася надто легкою для такої пружності, тобто вік пішов на користь. Так, ідея гарна – зустрітися класом в ювілей і відзначити його на катері. Однак коли по телефону розписували, хто які харчі купить, вже відчувалася теперішня мжичка – не сказати б, холодна, але якась вогка. Тут я ще встиг подумати, що ніколи не торкався Людки, навіть на випускному вечорі примудрився не потанцювати з нею. Чому? Це була велика загадка для такого великого мудька, як я.

– А я думаю, ну якого ще одного дурня принесе сюди? – верещала вона, одхекавшись од першої радості.

Так, щось єднало нас, наприклад, відсутність парасольок, свою я не взяв принципово, щоб віднадити дощ.

– А я думаю, – посміхалася вона, – от візьму зонтік – і обов’язково дощ піде. Тому й не взяла, ну?

Вмить скисла, узрівши, що я теж без парасольки – обгорнув її курткою й легко, несподівано сказав:

– Любов моя, – мало не засміявся.

Бовкнув найдурнішим зі своїх голосів – наче

вона могла знати про мою таємну любов у 8-му класі, якою я любив її аж по 9-й – про це не здогадувався навіть класний керівник, викладач фізкультури. Незважаючи на ці обставини, спина її раптом обм’якла. Тут я, мудько, згадав, що нікому не освідчувався в коханні, навіть жартома. Вже вирішив пояснити про злощасний 8-й клас, коли відчув її губи. Якби міг думати, то здивувався, адже прилинути, тримаючи кульки під тісною курткою, – річ неможлива – де ж вони взялися, губи, котрі виявилися швидшими за просту правду, що вони цілують?

Загалом, мудьки – це такі люди, які спершу все мають спланувати, а потім вимагати, щоб саме так і відбувалось. Бо тут відчув, що кульки попадали – як це могло взагалі статись? Тобто значно пізніше пригадав, чи кульки пригадали?

Добре, що ми на них не сіли й не розквецяли харч – а куди б поскладали всю нашу одежу? Чому не робили цього в 9-му, 10-му, 11-му класах, не кажучи про 8-й? Якби міг думати, то вирішив: вона така само мудьоха. Хоч у неї було хворе серце, вона вперто ходила на фізкультуру, аби такий я міг, затамувавши погляд, бачити, як вона, наприклад, закидає баскетбольного м’яча. Досконаліше за будь-якого хлопця. Чого ті м’ячі коштували, знала лише мама та дільничий лікар. Навіть наш класний керівник не знав, бо якось облапав її у підсобці. Не сподівався, що вона виявиться дужою, навіть без крику сама видерлась, і це я помітив, як вона потім хапалась за валідол. Валідол! У 8-му класі...

Він вважав себе Сковородою, навчав про єднання з природою й проводив уроки фізкультури надворі. Що хтось не втримався і кинув з коридору вогнегасника, на жаль, влучив лише в спину, однак фізорг втратив свідомість. Правда, не назавжди. Винуватого не знайшли, бо тим хтось був я.

Вона знала! Вона знала й про це, бо була точнісінько такою мудьохою, адже це вона, єдина, з якою я не перекинувся жодним словом у 8-му, особливо після вогнегасника. Після якого фізкультурник взагалі покинув лапати, навіть завучиху, математичку – та ходила люта, червона, за що одразу погіршила йому розклад.

Себто кохання було таємне, а жертви – явними.

– Скажи, – шепотіла вона.

– Любов моя, – і це виявилося не важче, аніж жбурнути балона.

Що влучив одразу, це відчув потім, тобто трохи краще, аніж вона баскетбольним м’ячем, і щосили не вірив, що вже відбувається, триває, мамо рідна, й не потребує аніяких страхів там, підготовок і такого іншого, як годиться в людей, тобто наче ми коханці вже сто років, а не кількох хвилин чи секунд.

Я націлявся, правда, йому в лисину, тому мудькові, шкільному керівникові 8-го Б, а зараз ми влучили, наче робили це з випускного вечора, навіть досконаліше, я маю на увазі, що коли їхали на непотрібний ювілей, то вже знали, що він лише на нас двох; бо були створені, певно, одне для одного, тому й лякалися, шукали все життя перший раз щоразу лише таких, з ким би це було проблемою, зате можна справедливо долати праведні перешкоди й безконечно випробовувати почуття. Зрештою, якщо почуття треба випробовувати – чи почуття вони взагалі? Про випробування нам товкмачило все навколо, навіть шкільні програми, не кажучи про вузівські, які були ще дужче.

Це тому, що навколо всі – мудьки, не кажучи про мудьох, й не вірили: проблем не існує ніяких, однак треба змарнувати півжиття, цілісіньких п’ять років, аби дійшло. І як? На мокрій лавочці, яка раптом побачила на собі таких же голих ідіотів, які хутко встигали, не марнуючись на поцілунки – для них – місце поза кущами. Навіть у будь-яку маршрутку, чи й у катер можна вдвох влізти, не кажучи про метро, й цілуватися, скіко влізе – ні в кого не викличе зауважень, адже вони не потребують додаткових квитків.

А тут потребували, бо лавочка встигла сохнути швидше, аніж мокла, швидше, аніж ми встигали, вона знала, що якби й стояла на Північнім полюсі, то однаково б розпашілася, й навіть і там лякнулася всіма дошками своїми, бо стільки дурості накопичилось за час, а, особливо, що залегко можна було чекати аж наступного ювілею, такого, щоб знову цілий клас не з’явився на зустріч. Рівняний клас, ми й тоді були не дуже дружні, тому завжди програвали чемпіонат з баскетболу, незважаючи на всі переваги: керівник же в нас – фізкультурник. Особливо програвали після балону, то цей різновид спорту в нас взагалі занепав. Не тому, що покинула великий спорт центрофорвардка, а тому, що вчитель навіть глянути в її бік остерігався, бо хтось жбурляв балони точніше, аніж вона м’ячі.

– Скажи, – кусалася вона.

– Любов моя.

Белькотів однозначно, не витрачався на складніші звуки, яких я не вживав.

Катер не приходив і не приходив, а я збагнув, чому вона, сильна, хворіла колись на серце, бо, окрім фізкультурника, ніхто не розумів, чого вона й сама не розуміла, де вже про нас, школярів, які, відомо, дозрівали повільніше, аніж школярки. Особливо природжені баскетболістки, які стояли на фізкультурі першими по зросту, що лише аж в 9-му класі поступилися хлопцям. Та й вищими ми не стали розумнішими – змінилася ціла епоха, і всі довготелесо думали про майбутнє життя, а не про теперішнє.

Це добре, що вчасно по всіх школах замінили старі вогнегасники на нові, втричі менші. Інакше б він, убивши викладача, міг убити й святі почуття, дуже несміливі серед школярів.

– Навіщо ти взяла парика? – нарешті запитав я, коли ми перший раз одхекались.

– Я знала, тобі завжди подобались блондинки.

Вона знала! Якщо я цього не знав. Які блондинки, коли кращого волосся не існує, аніж каштанове, я все життя лише шукав такого. Добре – що перука, добре – що не перефарбувалась, що б я робив, розминувшись з таким розкішним кольором? Вологим таким, найніжнішим.

– Ой, а де він? —лапнулася вона голови.

– Ексгібіціоністи вкрали.

– Хто?

– Або вуаєристи, – нарешті зблиснув інтелектом.

Якого мені завжди бракувало у 8-му класі. Адже це лише зараз вийшли словники, які мають усі відповідні терміни.

Доки вона шукала цигарку, я одягнув на себе її білу перуку.

– Або транссексуали, – засміялася вона так, що вдавилася першим димом.

І слава Богу, бо картинка виявилася б ще смішнішою: двоє голих під дощиком сидять на лавці, одягнуті лише у цигарковий дим.

– А хто це, екс... ну, ці самі?

– Це такі мудьки, які підглядають за такими мудьками, як ми, – огорнув я її курточкою. – Однак в дощ – вони відпочивають.

Бо вони не були дурніші за катера.

– Жаль, – скинула вона курточку.

– Ти їх жалієш? – перехопив я цигарку.

– Жаль, що ніхто не бачить. Бо от я – не вірю, сама собі не вірю, розумієш?

Вона мала рацію. Я також не вірив, усе довге життя це була проблема, з першого разу ніколи не виходило, а коли й виходило, то кепсько – тобто не так, як планував, а тут, слава Всевишньому, продумать не встиг. Отож слід було перевірить принципи, бо під рукою було таке тіло, яке вчасно покинуло баскетбол, особливо там, де були білі смужки, такі яскраві, що додавали досконалості засмазі навколо од моїх дотиків і дощу й торкатися безкарно можна було більше, ніж, наприклад би на випускному вальсі. Я б подумав, що багато можу розповісти, наприклад, правду про балон, однак поцілунок в її виявився кращий за цигарковий, без фільтру втягнув думки, на які багаті мудьки. Цигарка впала у перуку й засвистіла, однак їм було не до того, вони виявилися єдиними ексгібіціоністами, ладними засвідчити, що починалася ще одна правда, або, нарешті, шкільна історія, яка свого часу проґавила сама себе; тому поспішала, а раптом дощик скінчиться чи таки припреться колишній клас із безліччю своїх безіменних, змарнованих кохань, з ідіотською кількістю цікавих історій, лише не про любов, а про якусь там фізику з ботанікою, як, наприклад, налили в акваріум спирту, і що потім та нещасна жаба витворяла.

Капітан катеру дбайливо сканував матюками берегову лінію, хоча чудово знав, за такої погоди групові екскурсії мудьків зриваються. Звісно, він був старий і тому вживав цю, вочевидь, застарілу лексику – так чи інак вона була вже не про нас. Бо які ж ми мудьки? Зізнаюся, правда, зблиснула дум очка така, піти й добряче прокататися катером; однак на ньому, головне, не було ніяких кущів.