Текст книги "Гальманах"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 11 страниц)

Він озирнувся й узяв. Але чомусь йому стало зле.

Корови озиралися до нього, чи довго баритиметься? Бо він не сказав головного, щоби порозумітися, й до того ж не скривдити приїжджу жінку, яка також хоче чогось доброго, лише не гаразд знає, як до нього підступитися.

– От вона – ваша? – видавив він.

– Хто? – не збагнула вона.

Її непокоїло, чому він відводить очі. Проста думка: «щоби вберегтися її краси» – їй на гадку не спадала.

– Ну ота могила, що ви копаєте. От, наука. А чи наука її ставила, щоб тепер оце копати. Хто вона така, щоб отак брати й розривати?

Оксана знову сіла.

– Ну, якщо починати з того, чия вона, то, виходить, що нічия. Її скіфи ще поставили, і це було дуже давно, і...

– Які скіфи? Тут здавна наші жили, – не підводив очей хлопець.

– Хто це сказав? – чудувалася з нього Оксана.

– Як це хто? Батько казав.

Хто ж іще йому міг тут, в лісостепу, казати? Звісна річ, чийого слова він міг взяти на віру?

– От, Ярославе, от уявіть собі, що ваш батько міг помилятися. Ну звідкіля він це взяв?

– Як це «звідкіля»? – ожив той. – Як йому ще дід переказав.

Ох, не хочеться їй дискутувати отут, посеред вранішнього сонця...

– Але історія твердить протилежне.

Корови покинули роботу, дослухаючись розмови – якщо їхній пастух туди встряв, то, виходить, там має бути щось надто важливе, важливіше за жуйку.

– Ну ви скажете: де оно ваша історія – а це ж тут. Це ваша наука помиляється, бо вона далеко, – показав він. – Отут дідові про це казав прадід. А не десь якась... наука.

Вона подумала деяку мить:

– Ярославе, ваша теорія, тобто ваша версія дуже приваблива, а от скажіть: чи не лишилося, скажімо, од вашого прадіда якихось записів? Заміток?

– Та де? Тут же війна на війні, все згоріло, все. Навіть метрики.

– От бачте, а ви кажете.

– Ну то й що? – пхикнув хлопець. – Ми звикли своєму предку на слово вірити.

– Та він, – не стрималася Оксана, – й гаразд не знав, як його пра-пра й звали.

На її подив хлопець ані знітився.

– Чому? Його звали так само, як і мене – Ярославом.

– Ого. Як ти знаєш?

– Та дуже просто, а в нашому роду так заведено, що батько Володимир завжди називав свого сина Ярославом, а той свого сина завжди – Володимиром.

Не знав, чи вона хоч трохи йому повірила, та сподівався, що хоч на гумор спише, бо остерігався, адже вже не до суперечки, а до сварки, і було до болю кривдно, що кінчиться знайомство з нею.

А найпекучіше було інше – адже вона свято вірила в те, що казала; так само, як він вірив у своє.

– Оно бачите, отам, де геодезичний знак, отам скіфська баба стоїть? От хто, по-вашому, її поставив? – Оксана також одвела очі, бо не знала, як викрутиться хлопець. Який вимушено мовив:

– Скіфи. Скіфи поставили скіфську бабу.

І степ принишк.

– От.

Подолала паузу вона, але не він – його така пауза не переймала, тому, що він знав і деякі інші. Більш мовчазні, аніж якими володіють городяни, та й би такі гарнющі городянки володіли, й тому він відказав просто:

– А до скіфів тут наші жили, це точно. Мій прапрапрадід їх на власні свої очі бачив.

– Але наука...

– Та відпочиньте ви зі своєю наукою, – досить грубо увірвав хлопець. – Оно ваша наука ще недавно по всіх газетах писала, що голоду в тридцять третьому не було. В кожного-кожнісінького! з отих писателів наукових у голодовку повимирало по півсім’ї. Навмирало стілько, що оно ще й досі за селом – ідіть, покопайте. Цілим ровом лежать з тих часів, і старі, і малі. А коли були ми це питання почали порушувати, то нам з області ваша наука почала писать, що то – скотомогильник. Та ви спитайте оно в цих коров, у скотини ви спитайте – чи це скотомогильник, і вона вам скаже, що ні. А вчені ваші будуть з коровами сперечатися. Й самі вони, оці писаки тоді ледве живі зосталися – і от вони тепер раптом бачать вже, що наука їм каже, що голоду того не було. І вони самі починають в це вірити. От вам наука. А через тисячу років? Знову приїдуть вчені, викопають ті рови з нашими кістками... Й напишуть зверху: «скіфи»?

Він стомився. Не дивитися на неї й казати убік, хотілося сьорбнути з термосу, але би вона побачила його втому, хотілося йти звідси, але хотілося й бути поруч, якомога довше – хай би й корови не випаслися, але! З твоєю наукою.

– Гаразд, – погодилась вона. – От докопаємося дна в тому кургані, тоді й побалакаємо. Курган же ваш? От і побачимо тоді.

– Що? – перепитав він.

– Чия правда, – змусила себе вимовити вона.

Такої ночі хочеться їсти, до того ж несподівано, рвучко. Коли думки усі геть про сторонні речі – Трипільську культуру, наприклад. Євген гнав ці думки геть, бо знав: у наметі порожньо. Однак і тут дещо муляло. О! Це вірна ознака, що не все втрачено. Сконцентруватися, благав він себе, хоч знав, що це не легко голодному, – в бляшаній банці лівого ящика отам, де теодоліт. Про яку він забув через цілковиту непрозорість тари, прикрашеної натуралістичними слонами й чужими літерами. Колись тут був справжній індійський чай, зібраний ручним способом, дивно, але там ще й досі береглися ті давні пахощі – не слонячі, звісна річ, а чайні.

Сірники кінчилися. Однак голод владно квапив почуття й одразу пригадалося оте химерне, неозначеного типу кресало, принесене краєзнавцями, Євген поліз до їхнього коробка, витрусив, взяв пристосування для здобування вогню – дивне воно було якесь, певно, одгнило од якогось мушкета? Припасувавши туди й затиснувши гвинтом кремневого неолітичного шкребельця, Євген на мить замилувався боковою пласкою пружиною, зробленою у вигляді людської долоні. Владної такої, з перснями. Дивувала також цілковита неушкодженість її од іржі, лише легка патина трафила метал.

Попустивши газ із балону, він звів кресака й спустив його кощиком. Брязнуло рясними іскрами, газ спалахнув.

Повернувся за водою й наштовхнувся на Діда. Од несподіванки Євген влучив каструлькою на конфорку.

– Кликав? – пильно запитав Дід.

Євген роздивився його лише за третьою спробою протерти очі: картинний надто, сивий, у дуже білій сорочці, такій же довжезній, як і борода. Підперезаний, як потім виявилося, висушеною гадюкою. Кий його упирався в стелю – як він пройшов досередини? Крізь двері, защібнуті на «блискавицю»?

– Я? Вас? – намагався отямитися археолог, бо очі йому розбігалися: на голові в гостя було аж три оселедці, у ліве вухо застромлено сережку, схожу надто на етруську фібулу, «чи фістулу?» – думки надто плуталися, чіпляючись щоразу за ідею назавжди запам’ятати вишиваний орнамент на комірі. А головне паморочили й морочили пахощі, які з’явилися в його голодному, після кількох краєзнавчицьких візитів, наметі, щось трависте, але на кшталт ладану.

«Ні, квіти. Так пахне пилок», – згадав Євген і на мить заспокоївся.

– Я вас не кликав, – відчув він у роті свій голос.

– А кресалом же нащо ляскав? – непідробно здивувався Дід і науковця вразили його ясні, міцні зуби.

– Та... вогню треба було, – намагався виправдатися він.

Тепер Дідо почав дивуватися:

– Вогню? З характерницького кресала? – наче почув надто смішне.

– То ви козак-характерник, —нарешті почав тямити Євген.

Дід поблажливо намружився.

– Та я трохи старший. Швиденько кажи, пощо кликав, не барись.

Та й сам, ховаючи зацікавлення, оглядав незвичного намета, напханого різним причандаллям, раз-у-раз навертаючися зором на ввімкнутий газ.

«Вогнепоклонник!» – здогадався Євген, однак вголос вимовив крізь голос:

– Непогано би такого ось чайку, – почув він свої слова, й вказав на бляшану банку, ковтаючи борлака, – мить – і на стелажі з’явилася така ж самісінько. Він відчинив її, звідтам війнуло пахучим, немов санскрит, чайним духом. Вода швидко закипала, і, заварюючи, Євген приказував:

– Це добре, що ви потрапили до мене. Бо когось іншого й Кіндрат би вхопив.

– А тебе чому ні?

– Ну... ми ж до старовини звичні.

Намагаючись добирати слова емоційно забарвлені, аби вони були зрозумілими.

Потім виявилося, що Дідо розуміє будь-які, й навіть більше того. Старий видобув свого похідного кухлика, орнаментованого, занадто архаїчного, як навіть і про нього.

Вони сиділи й напивалися чаю – експедиційний намет – найвдаліше місце для цього, дід так захопився трунком, якого, здавалося, зроду не куштував, що гріх було відволікати.

«От приведу Діда до Пасовецької, нехай тоді знає, які бувають праслов’яни. З її балто-алтайськими теорійками. Або ні – приведу одразу на вчену раду, це ж скільки докторських дисертацій лусне – варто лише ляснути отим іржавим кресалом».

Дід забулькотів, смаковито налягаючи на сьорб.

«Ні! Не так – приведу його одразу на конференцію до Пріцака, скажімо. Щоби вони не встигли наперед згуртуватися. І лусне тоді вся їхня наука».

Дідо знехотя одірвався од кружки:

– Що таке наука?

– Ну це, це. Це таке, як характерництво, лише навпаки, – «пояснив» Євген, і вони з дідом враз зареготалися, тичучи одне в одного пальцями. – Там бувають... теж добрі й теж злі чаклуни. Одна змія засіла в редколегії, Пасовецька така, і все мені виправляє, що б я не написав. «Доскіфський період» виправляє на «монгольський». Я пишу «рало», а вона виправляє «леміш». Я їй криком кричу, що мені треба вичитати коректуру, а вона її ховає. Ну?

Отак із Трипільської культури знов робиться Трипільська трагедія.

Дідо попивав, ствердно сьорбаючи. Тим часом Євгенові пригадалося, як колись чорт його штовхнув до тої, ще тоді аспірантки, вона була при кафедрі, й понесло їх по кущах, несподівано так міцно, що вона довгенько йому надзвонювала, хоч і вийшла вже й заміж, вже й діти. Ясна річ, яка там коректура...

– Стій! – несподівано Євген похлинувся чаєм. І підсунувся до Діда. – А чи не можна якось, оту Пасовецьку... куди-небудь прибрати?

Дід одставився од кружки.

– Куди? – тіпнув бровами.

На мить Євгенові привиділося, що сушена зміїна голова на пасі дідовому блиснула очима й запитально підвела їх до свого господаря.

«Дійсно, – зажурився Євген, – куди її, вічну лярву, прибирати, як вона ні на що, окрім кров пити з авторів, не здатна».

– Ну, куди-небудь... туди, – він показав повз двері в уявну далечінь.

– Кхм. Пора вже йти мені, – прогугнявив Дідо наче звідтам.

– Як це «йти»? – подивувався Євген, знаючи з казок, що господар кресала має необмежену владу над ним.

– А отак, – мовив той – і встиг раніше вхопити чарівного предмета, тицьнув його кудись під бороду, певно за пазуху.

– Стій, так вона ж гадина, ця Пасовецька, скільки горя вона вже наробила, сидячи на статтях...

– З вашою наукою, – мовив Дідо, підводячись.

Євгенові вмить нарешті промерехкотіли всі запитання до нього: «звідки-таки прийшли носії санскриту? Скіфи-орачі, це не скіфи-кочівники? І, зрештою, звідкіля походять слов’яни?»

Однак вимовити здався:

– Я більше не буду.

– Оце вірно, не будеш. Як се диво називається, кажеш? – він торкнувся бляшанки.

Цієї миті позад Євгена щось люто засичало.

Він сахнувся – це вода перекинулася, хлюпнувшись на газ.

Коли він повернувся до столу – Діда геть не було, лише стійкий дух «ладану» навпереміш із чайним.

За сніданком вона крадькома зиркала на Євгена – того наче підмінили, кілька разів не влучив ложкою до рота.

«Дивно, – думала Оксана, – вчора ж місцевих краєзнавців не було. З чого б це він?»

Бачити, як чоловік намагається приховати тремтіння рук, як під час їжі хапається за цигарку.

«І от хто б повірив, глядячи на такого, що він добрячий коханець?» – вже сама собі не вірила.

А коли перед Євгеном поставили чай, він, невдало сахнувшись, обпікся, одскочив з-за столу, подивувавши землекопів, які, посміхаючися, списали все на будун.

Сьогодні в насипі їм трапилися фрагменти впускного поховання, хтось лежав у землі, вкритий спижевою лускою. Лежав, але недолежав – кілька бомб з останньої війни влучило поруч, і він до частини тулуба, що вбереглася, притискав, як і належить невідомому сарматові у підсадній могилі, розтрощеного радянського польового телефонного апарата взірця 1942 року.

Оксана так заходилася ним з ножем та пензлем, що й на перекури не відволікалася. Тим-то на відвалі вітер гортав, бавився її загальним зошитом.

Доти, доки рудий Роман не приволік гітару.

Й лише за надцятим акордом жінка збагнула, що хлопці добирають мелодію до надто близьких, себто її власних, рядків:

 
Поглине земля і безжалісний час
ученого мужа.
Нащадки колись розкопають і нас.
Здивуються дуже!...
 

Слова з потойбіччя музичного долинали геть незнано, вона хотіла обуритися, особливо, бо гітарове бринькання було вельми банальне. Невже це тому, що й слова звичайні?

 
За помилки ті, що ми робимо, хай
це буде плата.
Однак, археологу, йди і копай,
копай завзято!
 

Доки з намету свого Євген Борисович не шпурнув паперами:

– Вам ночі мало було? Ну день же для того, щоби хоч трохи відпочити від усього цього.

Землекопи всі виразно подивилися на годинники й переконалися, що їхній законний п’ятнадцятихвилинний передих ще не минувся.

Аби якось залагодити ситуацію, Оксана підійшла до краю розкопу, забрала свого зошита, тицьнула його до польової сумки:

– А чим це, цікаво, вам, Євгене Григоровичу, наші пісні вже не подобаються?

– Тому що вони... антинаукові.

«Й знову все про одне і те ж», – подумала вона, а вголос сказала:

– Це залежить від того, що розуміти під словом «наука».

Все завмерло, бо відчуло, що це продовження якоїсь іншої суперечки, не сьогоднішньої. Навіть водій крізь кабіну.

– Ти, лаборантко, будеш мені, науковому співробітникові, казати, що таке наука? Бач, один разок в ній скандал зробила і вже думаєш про себе бозна-що?

Він гадав, що дошкулить Оксані, однак публіка чи не з пошаною на неї уперше глянула.

– Молодший науковий співробітник, – зауважила вона.

– Що?

– ...а не лаборантка.

Довго би було пояснювати інститутську субординацію, та й до чого? Відчувши ситуацію, Євген вимовив:

– Сімсот сімдесят дев’ять.

Шофер вантажівки, бо він був Антін, пошукав очима, кого б ці числа стосувалися, але не знайшов нічого, чого би було сімсот сімдесят дев’ять кількістю.

– Євгене Григоровичу, – нарешті зняв він себе з гальма, – а що це ви, якщо не секрет, рахуєте?

Землекопи поховали посмішки, бо, правду мовити, їх також це питання непокоїло. Начальник пошукав очима, хто тут такий цікавий, але, здибавши ними водія, вирішив відповісти.

– Це я, – він витримав паузу, недовгу, завбільшки з ляснути себе по потилиці, – сімсот вісімдесят, комарів рахую.

І ніяково посміхнувся, мовляв, ну має чоловік примху, ну то й що?

– Цікаво, – не втрималася Оксана, – так можуть й комарі геть зникнути?

Він зачудовано на неї позирнув, наче йому привиділася Пасовецька.

– Ти починаєш набридати.

Копачі перезирнулися, раді нагоді, що перекур подовжувався:

– Невже? – Оксана підвелася, постаючи. – А коли керували в нас практикою, то казали протилежне.

Євген Григорович здогадався піднімати папери, які розкидав біля намету.

– І що ж я казав тоді? – підвів він до неї свої, найневинніші з можливих, очі.

Вона витримала. Бо лише вони вдвох знали, що.

Помилувавшись невизначеністю, яка схиляла шальки на її користь, пожаліла його:

– Пригадайте, ви тоді казали, що я – сама досконалість, що в мене пропорції такі, як і у Венери Мілоської.

– Тебе б ще на дві тисячі років закопати в землю.

– І руки повідбивати, еге?

Всі засміялися й взялися до лопат.

Особливо Анька, біда ходяча. Чиї ноги надто напиналися, коли налягали на лопату. Євген Григорович склав папери, згорнув їх рурочкою й тицьнув нею на розкоп:

– Кхм. Оксано... Михайлівно. Беріть планшета, замалюйте, будьте ласкаві, верхні шари траншеї.

– Сімсот вісімдесят один, – відповіла вона, ляснувши себе по щоці.

Кєша й Гєша обрали верболіз, тут дух стояв приємний такий, наче в кошику, звідси можна було навстоячки розглядати омріяного розкопа й чекати. Коли всі там раптом почнуть підкидати вгору лопати, стрибати й вигукувати:

– «Золото! Золото!»

Як це бувало в кінофільмах про нього. Ну, а потім несподівано для мішпухи виникнуть вони, вони, Кєша й Гєша, непомітно так і прихоплять усе. А може, й навпаки, помітно – «волина» ж у них є класна, чого б і не бубухнуть з неї пару разів?

Гєша, помилувавшись, знову замотав у ганчірку пістолет.

Але досі там нічого не було цікавого, окрім Оксани, та ще трьох студенток-практиканток, навколо яких точилася головна романтика.

– І як їм ото не западло оті вірьовки, вірьовки, вірьовки перетягувати? Ото все підмітати, чистити, шкребти? Вони в себе в хаті, наспор, менше прибирають, чим отут по чотири рази на день, – лютився Кєша, бо дівчата тоді вовтузилися здебільше на дні розкопу, і, чи нагиналися вони там у своїх шортах, чи ні, а геть не було видко.

– Харе базлать, – застеріг його Гєша. – Бо чим на попки торчать, то й пропустиш, коли вони втіхаря щось мимо тебе пронесуть. Отак возьмуть отого царського кубка, поняв, винесуть втіхаря в палатку, а вже там, поняв, втіхаря всі брильянти й повиколупують. Шо, не знаєш, як це в лохів робаться? Рогомьоти, блін.

– Якого кубка? – розкумарився Кєша.

– Золотого, якого. Якого колись закопували, – пояснив той.

Він сплюнув і повернувся. Охнув би: всі корови на чолі з Ярославом тихцем стояли поза їхніми спинами – як тут ціла їхня армія опинилася, що ніхто й не почув?

– Блін... – страшним шепотом прорвалося в Гєші.

Що Кєша, й плечем не повівши, а сунув за пазуху бінокля, й також почав поволеньки обертатися.

Череда стояла німо, очікуючи.

– Во, поняв, черв’яки, – промовив Гєша. – Де тут вони у вас? – не кліпаючи, він оглядав Ярослава.

– Вони у нас скрізь, – була відповідь.

Кєша зробив вигляд, що повірив, узяв цурупалок, добряче вколупнув. Й одразу переконався, що пастух не жартує – там злякано зміїлося чимало чого червивого.

– Ми тут по рибній ловлі оддихаємо, – пояснював Гєша. – Ми би були благодарні, якби ти сказав, де вони тут у вас самовкусні? В смислі – для рибки?

– Це ти про що?

– Про черв’яків же.

– Вони такі скрізь, – поза інтонаціями мовив хлопець. Й несподівано зірвався на лютий крик: – Куди ти, стерво, лізеш?! Чого тобі, падло, треба?!

Обидва «шахтарі» од несподіванки вклякли – на мить забувши й про ножі в халявах – на й про «волину» в сумці на мить одібрало. А Ярослав навіснів:

– Тобі батога захотілося, стерво? Пробачте, це я на корову. В грязюку їй треба, весь час лізе, скотинюка. Я пастух, – пояснив він.

Якби бінокль не поповз по животу в Кеші, вони обидва б не отямилися.

Ярослав повільно повернувся до них спиною, і всі корови також; щоби влад ступаючи, рушити геть.

Вболівальник старовини відрізнявся від інших тим, що тримав у руці пляшку, наче з молоком, яке потім виявилося простою вапняною водою.

– А що це ви, інтересно, копаєте? – з такою узвичаєною фразою підсідав на відкид дядечко, одразу, не питавшися, вгадаєш, що такого звуть Пилипом.

– Погріба, – узвичаєно й буркнув копач, рудий, бо він був Роман. Той, хто з-поміж інших був охочіший до гітари, а не до розмов.

Дядечко оцінив ретельність ями і був би повірив, але швидко зметикував:

– Отут? Та кому ж, пробачте, він аж отуто потрібен?

Це була та павза, якою, тамуючи посмішки, копачі могли би насолоджуватися нескінченно.

– А ми, дядю, – буркотів рудий улад з лопатою, – викопаємо його спершу отут гарненько, а потім перенесемо й продамо в село.

Так він простенько промовляв утроп із штихуванням, що дядечко на мить повірив, якби Роман не реготнув.

Народний чоловік образився.

До першого мішечка яблук, якого він притарґанив за годину, копачі насилу дочекалися перекуру й напосілися на фрукт; доки вони не вмололи, він говорив:

– Да, хлопці, ага. Дуже жалько. Шо в нас, бач, історія не така. Та вона правда є, є, але уся, бачицьця, глиняна. Ні тобі, цих, пірамід, наприклад. Це ж скіко камня нада. От тепер у нас є й камінь. А хто тепер буде історію строїть? Як оно й китайці вже її не строять.

– Як ще? – поцікавився крізь яблуко Роман.

– Не хочуть вже далі, к приміру, тягнути свою китайську стіну. Хоча, подумавши: хто їм мішає? Камня тобі в них же, рядушком, скіко хоч: бери собі зі скали, колупай та тягни її далі, скіко хочиш.

Тут він пригадав, що бреше.

Туди, нижче Істрицею, там були колись каменярні – з них камінь возили нагору, коли там будували фортецю, але камінь скінчився і фортеця теж. У відповідь од копачів він чув лише гучне яблучне хрумкання бригади. Тому:

– А якшо подумати, то слов’янська нація не молодша. Раз ми існуємо, наприклад, зараз, то ми і в ті, давні часи десь же були? Бо де б ми інакше б узялися з тих часів? Правда, непомітні такі, бо з дерева. А дерево – скіки з нього не будуй, а воно, як глина. Раз – і нема. Наче й не було. Раз – і грязь.

Це вже коли проминулося мішків з кілька, він міг отак годинами. Дивно, що під його голос руки менше томилися од лопат...

– ...роскалів! – щоразу виправляв він кожного. – Якщо вже ми з вами роси. То в нас і роскалі, а не лопати.

Він гордо підвівся, аби його бачив увесь світ.

Бачила його лише недобудована бойлерна, її мудро почали класти біля будиночків відпочинку, гадаючи, що тим подовжать курортний сезон. Однак і вона виявилася потрібнішою не менш, аніж китайська стіна.

– Да, брат, історія... – мружився на сонце дядько Пилип. Але воно мовчало.

Наступного дня все починалося спочатку:

– Нате, хлопці, поїжте. Яблучка хароші. От вже нікому не нужні. Раніше, бувало, їх хлопці з колгоспного саду крали. О жизнь була – якось я з ружжа вгору бахнув – то вони мене мало тоді не вбили. Повірте, по саме горло закидали тоді яблуками. Отак весь стою й бачу, як вони тікають, а ворухнутися не ладен. Отакенну купу накидали – піраміду!

Що тепера робити? Як оприходувать? Зелені. Коли приходить до мене один такий москаль із Воркути і почина: «Продай еті яблука нам!»

– «Так зелені ж», – кажу.

– «І харашо, – каже, – що зельоні. Доки до Воркути доєдуть, саме доспіють.

Дивлюся я, а ніхто не баче. Зелене ж усе, учотчики ще не учитують. Загрузилися вони бистрінько в фуру. Шо я тоді бистрінько своїй тещі усі геть золоті зуби вставив. Во була довольна женщина. За все своє життя не могла заробить, що й не мештала. Весь час золото в землі шукала. На зуби. І от. Хароша в мене теща, хлопці.

Замріявся він. Хіба поясниш про любов?

– Як жінка вмерла, то од неї й лишилося хіба що теща. Та й та, сердешна, оно хворіє.

Ніяк перехворіти не ладна, – як це поясниш?

– От проживеш ти з нею душа в душу тридцять год. Оце тіко зараз сильно почала боліть. І між нами нічого плохого не було, лише золоті зуби – це ж цілий тобі скарб виходить. А тепер? Яблука є, а накладних нема. Оце, приміром, як наша історія, слов’янська. Наче й не було усього того сада. Наче його й нема – а зуби ж золоті – єсть!

– Оце точно, – хекав Роман, – раніше б підігнали до кургану бульдозеряку, й він за два дні оцього насипу зняв. Так зараз соляра дорожча, виходить, ніж наші мозолі, вручну це все копати?

– Да, якого це бульдозера треба, – не вгавав дядько, – щоби з усійої нашої країни познімать насип. Та тут же золота, кажу я вам, на кілька історій вистачить, а не лише на нашу.

І вмовкав, приголомшений власним внутрішнім зором, далі кректав, виймав з кишені свою пляшечку, каламутив у ній біле, смаковито надпивав.

– Дядьку, – не витримав Роман, – а що це ви весь час п’єте?

– А це мій секрет. Власний, мого долгожительства.

Всі на це почали повільніше копати.

– Чи там не молоко? – міркував хлопець.

– Воно саме, – прицмокував Пилип, облизуючи губи. —Лише з розмішаного вапна. – И щиро дивувався на переляк столишного чоловіка: – Це ж що? Це ж кальцій, необхідний найдужче організмові – ти хіба навуки не знаєш?

Сказав він і закусив з хлібини.

Роман не повірив. Він обережненько взяв площину з-під колишньої пепсі, понюхав.

– О, а одіколоном пахне.

– Вгадав, синку. Дікалон, сказати б, для приправи. Воно, якщо має хороший запах, то й виходить, що воно корисне для людського організму, хіба не понятно?

– Ой, потравитесь, дядьку, – не здержала Оксана.

Пилип розцвів:

– От хоч ви тут з вищим образуванієм, а і не знаєте. От навіщо ж людині нюх? Щоб хороше од поганого одрізняти. От узяти приміром гивно. Його ж ніхто їсти ніколи не стане. А чому? Бо хто хоч раз гивно понюха – то тут не нужно й образуванія!

Він реготнув разок, що йому вдалося висловити таке складне.

– А шлунок же ваш як?

– Як обценьки крепкий. Я, хлопці, вже год п’ятнадцять так обідаю. З того часу, як придумав. І ніякого вреда, окрім пользи, не відчуваю. От Ніна моя теща, не хоче вапна і боліє, глупа. Ти б попробував, ге?

Всі дивилися на Романа, особливо практикантки, той героїчно ковтнув, заплювався.

– Да, воно з непривички. Тобі, синку, треба трохи більше дікалону долляти. Я завтра принесу. Бо воно, мать, трохи мулке здаєцьця.

Роман тим часом кинувся до мішка яблук, заїдати.

Були там різні – і солодкі, і кисленькі, і геть терпкі, й навіть пепсікольні на смак – та що й казати – навіть вапнисті були.

Оці лише дядько й хрумкав:

– Вони, може, не бозна. Але тут – кальцій. А кальцій, хлопці, це жизнь. Одно лише треба знати секрети її, і тоді житемеш, скіко хоч. Бо я люблю вічно жити. От де – історія, га? – Несподівано він одпускав її внутрішнім своїм зором: – От шо, слухайте сюди. Тут раніше ніколи! Стіко народу не наїжджало. Отдихающого. Ви мене послухайте, вони всі ждуть, доки, нарешті, і в наших краях золото покажетьця. Тут і з начальства чимало. І ще гірші є субчики, ви мене послухайте, я всю жизнь сторожом працював, я знаю. Я цього брата-кіндрата носом чую. Шо іноді так і хочеться за своє ружжо сторожове хапатися.

– Дядьку, – відверто кокетувала Анька, – а от скажіть: а ви самі шо, ніколи скарбів не шукали?

– Дочко, – не міг збрехати до неї Пилип, – я чесно скажу: я цей етап в жизні вже пережив. Кажний було поколупався з надією на краще життя. Но це в прошлом. А в настоящом я вам серйозно кажу: ви з цим ділом не шутіть, бо ви не знаєте, що це таке, скарби. Ви б мене, старого, послухалися, та краще б міліцію найняли. Бо що це буде, коли ви дна нашої історії докопаєтеся? Всі ж ждуть. А яблучка хароші, – несподівано згадував він. – То, було, хоч піонери крали, а тепер так. От хоч нікому не нуждне, а родить. От тобі й історія, да...

– Дядьку, ви б собі самогонку з них гнали. Кальвадос називається.

– Каль-ва-дос... – замріявся на гарнюще слово Пилип. – Воно б да. Бо гарним словом чого поганого ніколи ніхто не назве. Кальвадос. – Аж плямкнув він. – Так на біса гнати, коли в мене в саду ще й досі вишні не збирані. Ви не повірите – отак просто на деревах п’яні й висять. Піди собі нарви жмень кілька – і готовий. І тобі й випивон і закусон заразом. Я був чотири бутлі отак був насипав ними. Така наливка, скажу, шо ні цукру не треба – з ніг сама валить, ну? От не вірите. Ходіть, покажу.

Всі вискочили з ями й рушили, мріючи про гранчасті склянки з рубіновими спалахами.

Дядько Пилип привів їх на куток саду:

– Дивіться ж.

Всі побачили дивовижу – під деревами навпереміш із подзьобаними вишнями валялося й деяких птахів. Кволо намагаючися підвестися, вони не завважили на людей аніяк.

– Пропаще покоління. От бач, в нас вже й птахи спиваються. О – порядки. Дожилися, – зажурився він. – Й ніде про це не записано в історію. Й ніхто про це згодом не взнає, й жоден тобі потім архолог не одкопа. Наче й не було в нас ніколи птичого алкоголізму. А між іньчим, це вже дає й зараз великі результати. Так, так, в історії. Екологія ж! Тепер без птахів черви, комашні наплодиться, й піде перехил природи ув інший баланс...

Усі куштували просто з гілок – часом до рота донести було неможливо – густючі ж, п’янючі, швидко витікали, спливали кров’ю.

– А ти кажеш кальвадос. Раніше було за Сталіна, знаєте? Дерева пекли кип’ятком, рубали, словом. Це я розумію. Щоби податок не платити. А зараз не хуже? Ніхто нікому не нужен, навіть на самогон. І вже ніхто нічого не хоче робити, от. А землю – копають люди з вищим образуванієм. О, порядки, страшне.

Виждавши теплого легіту, Оксана рушила на луг, тому що в голові її бриніли прості вірші:

 
По скарбах біжать дороги
і пасеться череда,
топчуть їх колеса й ноги
і хлюпочеться вода.
 

А їх хотілося складніших. Й не довелося навіть ждати до ранку тої череди – Ярослав сидів уже там. Вона кинула штормовку поруч, сіла й не віталася, він теж не бажав говорити, тобто хотів цього, але якось без слів. От так, як оцей вітер, отак між ними витає мовчки, а степові пахощі вмить помінялися на дівочі. Коса так духм’янить, чи що? Еге, її коса після річки.

Його попрасована сорочка пахтіла прасом, й брюки також, лише трохи відгонило синтетиком. А в кишені лежав пакуночок з цукерками, це вже вітер знав напевне.

Сидіння було б невідомо яке, коли б у неї не зірвалася дурниця:

– Ярославе, а ви давно захоплюєтеся історією?

«От ідіотка, – подумала вона, – як на екзамені. Ну не питати ж: „Скажіть, а історія давно захоплюється вами?“»

– Та так, – повільно відказував хлопець, – коли є вільний час.

«От дурень, – думав він, – от і виходить, що я сиджу тут, бо є вільний час, виходить, то я й захоплююся, виходить, тут історією? Господи, що вона про мене подумає?..»

Хоча нутром він давно збагнув, що не подумає нічого.

– Щось вивчаєте?

– Та ні, не дуже. Просто люблю її.

Сказав і заплющив очі, бо прозвучало, як «люблю тебе». Тому він похапцем додав:

– Просто так, взагалі.

Вона вже відчувала, що говорить не те, однак її понесло:

– А ви знаєте, ваше твердження, що до скіфів тут жили наші, не позбавлене наукового сенсу. Така проста думка про беземіграційність народорозселення...

– Ще б пак! Та мені ще мій дід...

Тут він мало не поцілував її. Повернувся до неї і – однак вона випросталася, щоби проректи:

– ...тобто автохтонна теорія етногенезу слов’ян. Ще Тєріножкін...

«Боже, що це зі мною?» – сахнулася вона сама себе.

Й сперлася на руку. Несподівано її пальці відчули поруч Ярославові, торкнулися і завмерли, спиралися на густу траву й дотик був такий само. Слава Богу, що слова одійшли, а тиша нарешті не була паузою, тобто не стало пусток аніде, все навколо було заповнене, як вкраїнська земля скарбами, бозна-чим, однак таким страшенно ж цікавим.

Отак сиділи. Він не знав. А що знати, як попереду ціла ніч. Тут він схаменувся, бо могло пройти вже півночі. Чи чверть? Тоді він, тримаючись лише за її пальці, осягнув, що нехай вони й думають, а він, нарешті, відпочине від цього. І вмить долоня торкнулася її ліктя.

Одразу Оксана поклала йому голову на плече, лише й того, однак її огорнула полегкість, вперше земля покинула гойдатися, так легко стало голові, що вона безборонно заплющила свої очі, вони ж уночі непотрібні, особливо заплющені.

Сиділи удвох і починали схід сонця.

Коли вони зіштовхнулися вустами, ті знайшли одне одного одразу, не ворушивши словами.

Не було Пилипа днів два, потім з’явився на себе не схожий, себто дуже заклопотаний.

– Ви це, замучили старого. Заморився я до вас мішків таскать. Хоч би раз прийшли. Наберіть, тут не лише на кальвадоси хватить.