Текст книги "Гальманах"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 11 страниц)

СЕКС I КЕНГУРУ

Це все проклята фотографія, слава Богу, що уряд її заборонив і оддав увесь український фоторинок закордонним фірмам. Однак, незважаючи на це, мій козел не підкорився та продовжував робити чорно-білі фотки, ну?

– Тому що чорно-біла – це справжнє мистецтво, вона концептуальна, розумієш? А не ота кольорова профанація, яку друкують автоматично корейці. Автоматично! Хто з нормальних людей може з таким погодитися?

Найстрашніше для сімейного життя, що знайшлося в Києві ще кілька козлів із серйозних людей, які беруть і замовляють моєму козлу серію фото з архітектурою, і він витер пилюку зі свого допотопного фотоапарата й щез у відрядження. Так далеко він вишукував примхливі, якісь унікальні споруди, що я, нарешті, змогла сісти біля підвіконня, підперти рукою голову і підбити підсумки нашим почуттям.

– Ти не так мене збуджуєш! – обурювався він, коли я його збуджувала. – Ну хто тепер це так робить? – сердився він. – Хто тепер так це робить?

– А як?

– Ти хіба не бачила фільм «Секс і кенгуру»?

Дійсно, як це я могла проґавити фільм про тих

сумчастих, і про те, як вони збуджують двоногих.

– Сумками, чи що? – намагалася запитати я.

– Що «сумками»?

– Сумками збуджувати треба? – зажурено дивилася я на свій живіт і навіть помацала там, де сумка була відсутня.

– Боже, яка ти в мене дурна, – одвертався він до стіни, хутко й обурено засинаючи.

Боже, скільки років я його якось збуджувала, а тепер виявилося, що то була помилка. Не так збуджувала – а ти мене так, як треба, кохав?

І Інна, й Іра, і дві Олі переконували, що в нього хтось є, з ким він регулярно дивиться сексуальні передачі з «Циклу тварин». А потім під отим екраном впроваджує в життя. Наче в нас у хаті нема такого ж телевізора з такими ж програмами і з таким же гарненьким килимком під тумбочкою.

– Бо інакше, як же він може збуджуватися за допомогою далеких австралійських ссавців? – авторитетно доводила Інна, бо навіть одного разу була активісткою товариства захисту тварин. – Ясно, що зраджує.

– Там живуть бушмени, і вони весь час щось новеньке вигадують. Особливо в сезон посухи, коли їм робити нічого. І кенгуру навколо стрибають, їм теж робити нічого. Отак і доходять якось згоди.

– 3 бушменами?

– Ну, вони ж дикуни. В них же телевізорів нема. Що там у них у голові робиться невідомо, а особливо, що не в голові, – замріялася Оля.

Бо вона знала, де на глобусі є Австралія. Її чоловік ходив у географічний «Клуб Гея» і переконував усіх, що Гея – це давньогрецька Богиня Землі, наче ми всі такі дурні й не розуміємо, що таке «Клуб Гея». Ольга ніколи, навіть після третьої філіжанки кави, не зізнавалася, як вона збуджує чоловіка.

– Ніколи, ніколи не чула про фільм «Секс і кенгуру», – одразу провокувала вона нас на манівці, коли ми збиралися в мене на кухні поговорити про нове взуття Таїсії Повалій.

Яке там взуття! Словом, ми вирішили, що мій мене зраджує за допомогою аборигенок.

Бо іду я в маршрутці, яка рвучко гальмувала весь час, що один вірменин двічі на мене впав. Так вдало, що роздер об сумочку брову.

Потім виявилося, що він азербайджанець, який весь час казав, що вірменин, це коли я його завела додому йодом мазати брови, але ми чомусь до цього не дійшли, бо поки я намагалася влучити в брову, ми влучилися губами. Не знаю, чи дивився він фільм про кенгуру, але цілувався він значно краще. Не встигла я його збудити, як він почав раніше, ніж я, як ми здирали одежу і падали в ліжко після того, як почали, не пам’ятаю, це дуже дивно, бо пам’ять в мене завжди дуже хороша, як світ перекинувся, коли я отямилася і побачила, що я на ньому верхи й насилу перекинула світ назад, і тоді, слава Богу, пам’ять до мене на мить повернулася, щоби потім зникнути назавжди кудись, далі за Австралію. Мені здається, якби аборигени нас таких узріли, то вони б серйозно переглянули свої погляди на кенгуру.

Що я просто змушена була наступного дня бігти в крамницю по найдорожчу каву, викликати Інну, Іру й обох Ольг, щоб за їхньою допомогою відновити хоч щось із вірменської події. Після першої кави Інна вирішила:

– Якщо чоловікам розбивати іноді голову, то вони щось зможуть вигадать.

– Бити, бити, починаючи з лівої брови, – сказала Іра, бо вона працювала методисткою.

– Дійсно! Чому це ми весь час мусимо вигадувати щось новеньке? Нехай вони хоч раз напружаться... Розбити усі їхні собачі голови, – не вгавала Інна.

– Бити, доки не стануть кенгурями! – постановили обидві Ольги.

Отже, якось ми разом, кава по каві, почали реставрувати того маршрутного вірменина, і навіть пригадали, яке в нього ім’я, і воно раптом виявилося азербайджанським. Збагнули навіть, як він мене перекинув і з чого почав, ще пару деяких позицій вдалося відновити; вже коли дійшли до того святого моменту, коли я опинилася, нарешті, на ньому згори, щось на кухні несподівано рипнуло.

Ми завмерли.

Бо дверцята кладовки повільно розчинилися, і звідтіля постав, тримаючи в руці мокру папірчину, мій законний чоловік. Він, виявляється, весь цей час друкував там свої ідіотські чорно-білі фотографії з такою ж концептуальною архітектурою.

Жодна фотографія на планеті Земля не змогла би передати, який повільний вираз був на його обличчі, він тільки розводив руками, намагаючись казати, але з пальців йому крапали розчини і заважали говорить. Правда, лице в нього витяглося довше, аніж в кенгуру. Він ішов з ним до мене, німо тіпаючи архітектурою.

Словом, подруги перекинули каву і зникли.

Словом, треба повністю заборонити фотографію, особливо чорно-білу. А також і всі кладовки на планеті Земля.

СТАНІСЛАВСЬКИЙ

– Вони цілуються, як вони це можуть делать? Канєшно, артистам многе позволяється, но це ж не шутки, якщо пойнять, шо в неї муж там є, дєті, і ув його сімн’я. І от вони цілуютьця на ввесь екран і всі ж це бачать, га?

Ліжко виявилося трьохсекційне, і Вітьок на кожній з них себе прокляв, що погодився допомагати, адже він не для цього сюди найнявся, однак чомусь штатні працівники «Відіум-студіум» не виявили аніякого ентузіазму. Тому що у вихідний? Коли вони з водієм затягли першу секцію в офіс, збагнув, чому– адже всі столи перенесли в сусідній кабінет, а тут робили павільйон, тобто діагонально затягували в марлю два кутки. Замість одхекатися, водій заторохкотів:

– Нехай би делали з поцілуями комбінірувані зйомки, так ні, я взнавав, вони ніколи цього не роблять, економлять, кажуть. На надписях не економлять, а тіки на цілуях. Був би я в тої актрисулі 158 мужом, я б її, суку, убив після першой от такой зйомки, убий мене Бог.

– Так їх розлучають.

– Кого?

– Ну, артистів. Дають їм розвод. От вони одцілуються, а потім уже назад женяться, по своїх сім’ях.

– Ти не бре?

– Я не бре, я ж сам актор, – збрехав Вітьок.

Вони тягнули другу секцію, і він збагнув, адже

може спітніти, і що тоді? Як грати роль, душу ж тут нема, це факт, дай Боже, щоби хоч який туалет.

На першій секції сиділа вже дівчина, і шофер почав її зганяти, нарікаючи, що «обсеруть, тоді шо?», тобто Вітьок устиг заховався в сусідній кабінет, витягнув цигарку і димом перевів подих. З шоферських вигуків за стіною поставало, що ліжко, взяте в мебльованому салоні напрокат, там, де «Відіум» позичив і рулона серпанкової тканини, тобто шофер усе це тимчасово украв на вихідний день, й метушливо остерігався пошкоджень.

Вітько заховався за шафу, перечекав, доки водій з матюками і новими помічниками посунув униз по третю секцію. До кімнати зайшла та сама білявка і скромненько притулилася на тумбу. Скромненько не виходило, бо мала потужну сідницю.

«Мабуть, спортсменка, – подумав він, – мабуть, ковзання».

Бо за його уявою, саме в льодовому спринті мають бути такі м’язи.

«Ну, не штангістка ж», – озирнув він її тонке зап’ястя, до якого би пасував якийсь єгипетський браслет зі сканню і ланцюжками, тому що шкіра була смаглява і матова, сказати б – мармурова, якби мармур умів бути смаглявим.

– І ніякої фізіології, – наказав режисер, але не акторам, а операторам.

Цих також було двоє, і вони пишалися, що знімання буде багатокамерним.

«Мабуть, теж студенти», – подумав Вітьок, бо був уже голий. Це він особливо відчув, коли побачив з-за дверей перелякані очі шофера.

Дівчина довго і роздягнуто одверталася, вдихала повітря, словом, соромилася.

«Це тому, що в неї великі груди. Мабуть, теж студентка», – подумав він без аніякої зловтіхи.

Бо на одбірковому конкурсі її не було, певно, затвердили в останню мить. Великий природній бюст має недолік на кінозніманні, бо він не селіконований, отже, коли дівчина лягла на «альков», то груди трохи пластилися, і вона щосили хотіла вмоститися вище на подушках.

– Значить так, – не звертав на це уваги режисер, – цілуватись не довго, бо плівки на десять хвилин. І на камеру не працювать, мордами не торгувать, навпаки, не забувать, що ви – дублери головних героїв.

«Каскадери», – водночас подумали він і вона.

Повмикалося світло, і Вітьок подивувався, які в неї зацьковані очі, йому полегшало, отже не стриптизерка, «з інституту фізкультури», – переконував він себе, хоча м’язи в неї від природи, це факт, ніяка фізкультура такі не зробить, «це наша наддніпрянська генетика, типу найбільших у світі чорноземів», – вирішив він, це тоді, коли він ще міг думати, одразу торкнувся її і почав швидко цілувати груди ще до команди «мотор-камера», щоби ті хоч трохи встигли напружитись, аби вона так не комплексувала стосовно об’ємів, «це якісь десять хвилин», – шепотів ніжно, заспокоював і відчув вдячність у її рвучких обіймах, вона швидко збагнула, що довге волосся зручніше, аби ховати за ним лице, коли перший поцілунок минувся, то обоє відчули, що камери вже цокотять, сюрчать синхронними моторами, він почав розсовувати стегна і не повірив своїм долоням, не повірив стегнам, що вони такі теплі й пружні, і, коли вони розхилилися, з жахом усвідомив, що вона теж без трусів, «о, Боже, тільки не встань», тільки-но подумав він – і невдало, не встиг помолитись, аби вона схибила, як відчув під пальцями пуп’янки грудей, що несподівано швидко затверділи, «блін, навіщо? ти ж перелякана, о, Господи», відчував і відчував він.

Це як колись, ідіот, запросив учительку німецької танцювати на випускному і тоді теж не встиг попросити Господа, щоб не встав, а вийшло навпаки, і вчителька це відчула, як він не одсовувався в танго, та з неодмінним подивом дивилася, що він од злості кусав губи, свої, власні, не її ж, ну, тоді він був вмазаним, тепер на з’йомку навмисне прийшов навіть не поївши, щоб не повторити казус, але ж тут не танго, тут тісна сценографія, ноги міцно розведені, о, Господи, куди? тільки б не, Господи, одведи вбік, куди вбік? – мало не відповів той, бо зрадливо вковзнув, відчув теплий, вологий стиск, о, Боже, м’язи і тиск, «я не хотів», не встиг подумати: «я випадково», а відчув нігті на спині, знак не пристрасті, а розуміння, чи таки пристрасті, бо з неї злітав страх раніше, ніж з нього, особливо, коли вона прикрилася серпанком, це коли вона перекинула його на себе, зробила легко, невимушено, упритул, що він не спорснув, бо інакше б камери побачили фізіологію, а так вони не узрять, бо тут так тісно й не лише, щоби ще й камері вистачило, «яка розумна», Боже, і ці несамовиті м’язи, кавали зусиль, які розступалися, насідаючи, і стискувалися, охоплювали, здіймаючись, «це я стогну, чи вона?» не встигав думати, радіючи з її сили, якою подолала цих нездар навколо, кіношників, як вона вчепилася в його плечі, розгойдуючи трисекційний крадений альков, як вона розціпила раптом зуби і ніжно вчепилася губами в його поцілунок, «Господи, і за це платять гроші», він виштовхнув її коліна нагору, що вона, безпорадна, втратила рух, а наддавав його, ухопивши за коліна, довершені, аби вхопитись, добре софіти сліплять, спалахи сяйва світловою стіною одкинули павільйон, нехай же об’єктиви ховаються од наших лиць, щосили сновигав її колінами, тягнучи, налягаючи, знаючи; вона відкинула голову, бо ізсередини її зараз пішов трепет, треба подовжувать, він дуже хотів її крику і тому щоразу приповільнював, і вона наздоганяла, надолужувала, «ще викорчує», – лякнувся зо двічі він, однак вона одхилялася і одкидалася, і це було щастя, досконале, як несподіване супердороге і недосяжне колись для них ліжко, напхане такими ж м’язами і взаємними поштовхами зусиль, додаючи здвоєних; він обхопив її тканиною, тягнучи на себе, не даючи одійти, тягнув, тиснучи на коліна, щораз одштовхуючи, ліжко влучило, увійшло в чвал, надкидаючи знизу, даючи поштовх, упав, одпав у безвість софіт, бризнувши синьо.

– Блін, поламаєте! – волав шофер, але його, підпільного крадія, кілька разів не пустили в двері, бо режисер був на порозі, неначе боксерський тренер, неначе його вказівки про фініш хтось чує на сліпучому квадраті.

Гойдався офіс, калатав альков, кінокамери благали плівок, синхронно їх ковтнувши, заглинувши останні перфорації, добре, що ніхто, окрім них, цього не відчув, особливо Вітьок міг стримувати, а міг наддати, хто про це, окрім неї, ще тут знав? Хто, окрім неї, бо і та вже не вона, втрачаючи радість до руху, а лише до судомин, які перевершили, подужали тіло, одкинувши його безвісти, лише й змогли, що крикнути...

...Разом сміялися, одкинувши сльози щастя, тобто утерши їх одне з одного, закутавшись у рулонну марлію од сторонніх очей, обійнявшись упритул, як у танго, провальсували в кабінет і зачинились.

Одягання їхнє було таке, вони жадібно утиналися очима в кожен клапоть тіла, який зникав під одягом.

Тут він зловив себе на думці, як це по-дурному прозвучить, коли він назве, наприклад, своє ім’я, або запитає про її; а потім подумав, що це не важливо, часу ж тепер безмір, що воно назветься, надійде саме по собі, вигадає для цього момент, тобто по-своєму перефразував відому сентенцію Віталія Кличка про нокаут.

Водій, вантажачи чергову секцію в пікап, мало не впустив її, забачивши: вони зі сміхом цілуються, вискочивши на вулицю.

Як вона довгенько потім любила згадувати:

– Пішли назавжди з малого кіно у найбільше.

ҐУДЗИК В НІКУДИ

– Це ж не по нашому профілю, – кволо намагався одбрехатися я.

– Ти, Вадиме, дуже розумний. Все, що нам спускає райком, все по нашому, – казав заввідділом, тому що він мав партквитка, а я ні.

– Чому?

– Ти б хотів, аби нам це спустив горком? Дограємось.

Ясно, що зазначена проблема взагалі не має вирішення, якщо нами, архітекторами, хочуть її заткнуть.

– Ми ж не експлуатаційники, ми, бляха, високі уми, проектанти, то чому ж ми...

– Тобі щось не ясно? – наказово гримнув шеф.

Я немічно взяв ті злощасні папірці, не підозрюючи навіть, яким чудом це все обернеться, ні, не для мене, а для райкому.

Дзвонив я довго. Бо це був будинок, де мешкало різне начальство, найцентровіший на Хрещатику, пародія на Кремль, лише зірка на ньому трохи більша; що лише перед цим виставляли тридцятиметрового Брежнєва, щороку домальовуючи йому нову зірку. Я тиснув пігулку дзвоника, благаючи, щоби ці двері ніколи не відкрилися, а от коли вирішив радісно тікати звідти, вони рипнули і на порозі з’явився дідок, застарий навіть для власних років.

– Ну, ви заходьте, – одрубав він мені шлях, блиснувши занадто світлими очима, – ви таки заходьте, отут сідайте, ну, – він намацав стільця і спритно підсунув мені, – ви посидьте, а я трохи, знаєте, поперу. Я, знаєте ви, люблю попрати шкарпетки. А ви любите?

Я намагався знайти вірну відповідь, шукав її серед інших, але всі вони були не про шкарпетки.

– Я, хочете? Я, ну, й вам поперу.

– Ні, дякую, в мене чисті, – озирався я велетенською квартирою імперського планування, з вмонтованими у стіни різьбленими шафами, між якими недоречно компонувалася миска з мильною піною. Він намацав її і урочисто випростався.

– А от ви даремно, бо знаєте, хто мене навчив прати шкарпетки?

«Мафусаїл», – не встиг подумати я, як почув відповідь приголомшливішу:

– Ль-ль-єнін!

«Кранти», – подумав я. Особливо, коли побачив на вікні шворочку, там сушилося вже чимало попраних їх.

– Так-так, Ленін. А чому? А тому, молодий чоловіче, що мої батьки всі воювали на фронтах революції і мене ні на кого було залишити, знаєте, я тоді був дитиною; і от мене, ви повірите?

Беруть і поселяють куди? В Кремль, навколо ж вороги, і от мене там поселяють, і одразу ж на мене звернув увагу вождь, знаєте, бо він над усе любив дітей, ну? Ви хіба не вірите, що він любив дітей?

– Ні, ну що ви, – сказав я, наче він і мене любив.

– І от Ленін увесь свій вільний час віддавав мені, ну знаєте, учив прати шкарпетки, бо я маленький тоді був і не вмів. А він, знаєте, ну дуже любив, бо це – найкращий відпочинок, бо, ну, коли переш шкарпетки, то ні про що не думаєш. От спробуйте попрати брюки і вам доведеться думати, так? А шкарпетки – ні, не доведеться.

Я дивився, як він спритно це робить, і мимоволі подумав, що це від тих часів без упину.

– А потім приїхав з фронтів революції тато, він мене в Леніна, ну, забрав, але я вже научився цій справі, вірите? Тато працював у чека, ну він був не простий чекіст, начальник, бо він їх усіх ненавидів. От ви повірите? Що отак ночами вставав, виходив на вулицю погулять, і де не побачить чекістів на фургоні, то зупиняв. Чекістів, знаєте, він розстрілював, а людей випускав, і ще й досі багато хто з них вдячні йому за це.

Я автоматично озирнувся кутками і перевів тему:

– Тут до нас надійшла ваша скарга... – почав я і з жахом пригадав, що забув її прочитати, – про порушення норм освітлення, – зазирнув я до аркуша.

Він викрутив своє прання, не влучивши цією водою в миску.

– О, о, які ви оперативні, молодий чоловіче, – він намацав мотузку і почепив туди новий комплект на просушку. – Ці норми називаються в архітектурі солярійними, ну? А мені затулили всі вікна.

– Чим?

– Як чим? Брєжнівим.

Я визирнув у вікно і переконався.

– Поставили найбільший у світі плакат. І з ким? З Леніним? От скажіть ви мені, він із Леніним?

– Ні, – у тон відказав я.

– Ну правильно, ну з яким Лєніном, ну хто він такий, так? Якщо в нього немає жодної зірки? Ну хто він такий порівняно з цим чемпіоном світу по медалях? Ну? Щоб йому ставити плакат перед моїми вікнами?

Запала пауза, яка могла вартувати мені свободи. Я мовчав. Бо думав, як же цюю справу узять та перекинуть на службу сангігієни, чи пожежників, адже в них там мають бути якісь прилади, от нехай приїздять, міряють світло, порахують...

– От бачте, бо ви не знаєте. А чому? Бо ви не знаєте історії партії. А в історії партії, між іншим, не записано ніде, щоби цей, – він тицьнув пальцем, – Брєжнєв хоч раз бачив Леніна? Не бачив? А я – бачив! То хто він такий, щоб закривать мені сонце?

Насолоджуючись логікою, він застиг, а я поволі помітив, що палець його вказує не на вікно, а на поруч. Це мене насторожило, однак він рвучко повернувся до мене і ми зустрілися очима. От-тоді то я збагнув, що він незрячий – досконала катаракта виїла йому обидва ока. Тому вони були сліпучо, пронизливо білі.

– А звідкіля ви знаєте, – почав обережно я, – що він стоїть за вашим вікном?

– Сусіди сказали. Вони знають, що я стою за правду. Бо, по-перше, ніхто не знає так історію партії, а по-друге, ніхто так не бачив Леніна, як я бачив, ну. Ну скажіть – а Брєжнєв хоч раз Леніна бачив, га?

Я, архітектор, безпорадно озирався квартирою, саме вона, наочна, доводила, що таку можна отримати лише за великі заслуги, не інакше. Скажімо так, не кожен секретар райкому міг таку мати.

– Ви мовчите, ну? Ви, мабуть, думаєте, а навіщо сліпому сонце, так? – Слина бризнула в піну. – Так я вам скажу: кожен, навіть сліпий, має право на хорошу солярійність. Для всіх однакова, і для сліпих, і для зрячих. Де моє право на ультрафіолет, ну?

Кволо, без зненавиди думав я про тих, хто нацькував на цього партійного діда, що я опинився між ним і райкомом.

– Однакова! – погодився я.

– От! От!

Він налапав стіну, тоді підвіконня, потім шкарпетки на мотузці. Дивна річ, цей дотик одразу заспокоїв його. І він запитав тихо:

– Ви знаєте, а ви знаєте, од чого я осліп? Ну?

«Побачивши Леніна?» – мало не бовкнув я,

тому запанувала мовчанка.

Фрагмент велетенського портрета оком, ні, не оком, а велетенським ґудзиком затуляв шибку, цей дифузіон робив світло за вікном містичним, немов у оранжереї, а я думав про те, чи дозволить райком, наприклад, прорізати тканину саме навпроти вікон ветерана партії, аби заповнити квартиру реальним світлом?

– Не знаю, – чесно зізнався я.

– Я написав свою історію партії, ну...

– А... хіба можна?

– Я писав пісні, – зітхнув він.

Зависла пауза, яку я знову не знав чим порушити. Тому зашарудів його скаргами, нагадуючи про себе.

– Я написав так багато пісень, що мої очі не витримали. Мені ще батько казав, він казав мені: «ну не пиши ти так багато пісень, залиш щось іншим, ну?» А я писав і писав їх, бо ніхто інший не зміг додуматися про те, про що додумався я. Ну?

«Пересунути портрет? Хто наважиться?» – думав я, аби не говорити про пісні, бо якщо він почне зараз мені їх співати, то я теж, певно, осліпну.

– Люди здавна їх писали, – зітхав дідок, – але ніхто не здогадався перекласти на музику історію партії. Всю історію партії.

Я впустив папірці. І не наважувався їх піднімати.

«Де ж взяти стільки нот?» – осягав я.

Штовхаючи пальцями поперед себе незрячість, дідок спритно кинувся до шаф. Ухопивши навпомацки кілька тек зі стосів, він тицьнув мені їх на коліна – там були рельєфні клинописи; провівши по них пальцями, дідок урочисто видихнув:

– «Лєнін – нєтлєнєн»... Ну, це вже про ленінський етап «Іскри», а ось, – він знову кинувся до полиць, – ні, це про Адама Сміта, ось! —

Він вихопив одну і притис. – Ось, первісний комунізм.

– А... музика? Ви її – теж?.. – намагався я тактовно подолати цю загадку.

– Музику – народ. Все, що краще ним написане, лягло на слова. Ось цей цикл, – він притис міцніше теку, – на мотив «Прощання слов’янки».

– А «На сопки Маньчжурії» у вас що? —діловито поцікавився я.

– Це коли партія була у підпіллі! – радісно вигукнув дідок і подався шукати відповідника.

Навіщо я бовкнув про «Маньчжурію?» Він почав виймати зошити, бігати пальцями, неначе піаніст, опуками знаків, я заворожено слідкував за цими вправними дотиками і мене, як архітектора, заворожувала думка, а яким робом це письмо створюється?

«Чимось на зразок контролерського компостера», – заспокоївся я нарешті.

– От тільки біда, ну? Нікому це не потрібно.

– Як це? Хто таке сказав?

– Сусіди. Скільки разів я намагався зобов’язати їх співати... Ну, хоч би одну оду, ну хоч би про три складові наукового комунізму. Не хочуть. А це ж на мотив «Чіо-чіо-сан», – зітхнув він. – Мабуть, тому, що вони не справжні.

– Хто? Сусіди?

– Несправжні комуністи.

І вперся незрячими зіницями туди, в простір, тобто в велетенського ґудзика. В мене піднялася хвиля.

– Треба справжніх пошукать, – майже прошепотів я.

– Де? Де, молодий чоловіче? – недовіра боролася в його голосі зі сподіваннями.

– В райкомі, – видихнув я. – Організувати певний для цього день після роботи, щоби вони всі там збиралися і розучували. А як же?

– Не захотять. Ні, не будуть співати, – напружений голос свідчив, що надію він, попри ці слова, ще має.

– Захотять, – сказав я твердо. – Натисніть на них через горком – і захотять.