Текст книги "Гальманах"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц)

ЧОМУ НЕ ПОЦДАМ

Гавкати, гавкати: чому не «Дрезден», чому «Лейпціг»? І як тепер поіменують цей ресторан, якого тридцять років ремонтують і от, нарешті, чому він стоїть, центровий, через перехрестя до самісіньких Золотих воріт; чому там, саме там бігає голий чоловік?

Голіший за голого, бо лише в краватці на шиї, він кидається до кожного:

– Агбореканусіторе, о, дралючіколастроплачідо, гав-гав! інтрадермонтограчі девенітеляджіле, гав! гав!

Верещав плутаною мовою, з чого можна осягнути лише собачі звуки, та й то, коли він падав навкарачки; не сахаються лише ті, хто вкляк, не од оголеного вигляду, а що труси тримав у руці, і, впадаючи в сльози, тиче перехожим, падає навколішки, імітуючи четвероногого друга, вихляючи неіснуючим собачим своїм хвостом, тицяючи щоразу собі у ніс, нюхаючи їх, після чого рвучися вперед:

– Гр-р! Гр-р-р! Гав!

Додати, що його тіло виділяється особливо білим клаптем, де не загоріло, усе інше, а також і лице, можна назвати «кавказькою національністю», лише мова його, незбагненна; зрозуміти можна лише «гав», тобто «гр», лякає людей посеред білого дня, бо жоден у нашому місті не бачив божевільного кавказця ані разу:

– Гр-р, кара міа, урляторекредоміосантамультіссіма, гав-гав!

Ніхто не викликав міліцію, проте кожен лютився, чого її довго нема, хоч вона була на цій же само Володимирській вулиці, тамечки само, де й КаДеБе, тобто еСБеУ; незнайомець скаче на чотирьох, картинно розмазує сльози трусами, нюхає їх, «бере слід», гарчить, може покусать, особливо, кого заціпило і хто не зрушить з місця, одна пані навіть впустилася і тому стоїть міцніш; а може, в міліції саме обідня перерва, але ж мусять тут бути хоча б контролери комунального транспорту? Бо ніхто з присутніх не знав, як викликати психіатричну карету, хоч про це багато говорено навколо. Вкляклий дідок витиснув:

– Оце заборонили відстрілювать бродячих собак, от і...

Зачувши слово «собак», незнайомець благально посунув до нього з трусами в зубах; ну чому він уперто не одягав їх? Невже тому, що вони були трохи надірвані, а може, тому, що були жіночі, такі чорно-ажурні, як показують у серіалах?

– Чаріссімамеакульпаастропераментекульт радженто, гав!

Примчало одразу дві патрульні машини, мало не посперечалися, яка першою; оточили невідомця, він ще трохи погарчав, а коли побачив, що в правоохоронців руки мимоволі потягнулися до зброї, притиснув до сліз свої горещасні труси і по-собачому заскімлив. Ті гидливо взяли його попід руки і потягли до «бобіка».

– Пєдік, – сказав один із беркутівців.

– А я щитаю: просто мудак, – відповів інший, хоча також ненавидів педерастів.

– Од простих мудаків нікада не бува запахів таких дорогих фірмових духів, пойняв? Пєдік!

Машина рушила, лишивши перехожим хмарку «Ланкастріану».

У КаПеЗе, забачивши постояльців, за півхвилини вмовк нарешті; не писнув, коли в нього забрано заповітні труси, бо КаПеЗе – це такий заклад, де в кожній камері сидять не чотири чоловіки за розкладом, а сорок, і ці всі можуть нагнать жаху навіть на нормальну людину, а не лише на собачого маніяка. Щойно в нього вперлися вісімдесят найвиразніших очей, добродій у краватці забалакав літературною італійською мовою:

– Вимагаю перекладача, вимагаю адвоката, вимагаю консула!

Й і ні разу не гавкнув; остерігаючися, аби глузд його знову не полишив, правоохоронці з’єдналися з амбасадою й переконалися, що бездокументний дуже легко, як про ідіота, володіє тією мовою. А коли сюди прибули всі, він, по-перше, нарешті охоче одягнувся в тюремне, а по-друге, відділок почув од перекладача:

– Я народився і виріс у Генуї, вийшовши на віа Прадо, я побачив дівчину, таку сумну, як і прекрасну. Хоча вона погано говорила, я без слів зрозумів, бо одразу в мене почалися почуття; виявилося, що вона родом з країни, яка постраждала од Чорнобильської катастрофи. І тому там ще подекуди трапляються нехороші люди, вони грабують інших, як оцю дівчину-Галину, вони захопили її власність, мале підприємство, а саму вигнали на вулицю, що вона просто змушена в Італії шукати порятунку; першого, кого вона в ній зустріла, виявився я, Вінченцо, я одразу дав їй усі гроші, які мав на рахунку, і наступного дня вона поїхала додому, обіцяючи, що одразу напише, як влаштує справи, так вона й зробила, але повідомила, що злі чорнобильські люди вимагають з неї ще грошей, тому я позичив усе, що міг, в друзів та родичів і вилетів до Києва, де вона мене й зустріла. Ваша країна мене приємно вразила, особливо готель, я таких ніколи не бачив...

– Який готель? – зраділи всі, що з’явилася ниточка. – Назва, адреса?

– Ну, це поруч з тим місцем, де ви мене затримали, називається він «Золоті ворота».

Міліція напружилася, але пригадати в Києві не змогла.

Звісна річ, бо починався той готель не в центрі, а в селі Чабани, там народилася дівчинка-Галина, яка одразу всіх примусила називати себе Ліна, щойно село приєднали до Києва.

Вона проклинала іподром за те, що він виявився найближчим до її села, і навіть дивувалася, чому її село називається Чабани, а не Конюхи? Тому що Лейпціг, а не Дрезден; а ще бентежило, чому там, такі азартні всі на трибунах, навіть ті, які вигравали, мало звертали уваги на дівочу красу, а лише на конячу? Погулявши годину секторами, вона спустилася вниз і побачила гурт чоловіків, одягнутих у незвичне.

– О, дівчинка інтерисуєтьця спортом, ілі как?

– Ілі, закурить не найдецця?

Жокеї припинили розмову, їх подивував голосок, надто тембральний як про чарівне сотворіння. Однак юність її була неперевершеною.

– Ти не хочеш узнать, хто виграє в заїзді?

– Вобще-то поїсти, – щиро зізналася та.

Отам-то вона одразу навчилася дуже хитрому

сексові, – з підскоком, її вчили цьому ділові не на сідлі, а на брикетах пресованої соломи, вони також добре амортизують; до того ж на пресованій соломі не треба навіть стремен – фокус, яким володіють лише жокеї, полягав у тім, що на кінець фази треба рвучко наддати – це як коли їдеш верхи, то щопоштовху слід майже аритмічно, синкоповано полегшуватися на стременах, тоді і вершник і коняка рухаються набагато легше й приємніше для обох, як на клусі, рисистій ході, чвалі, так і на галопуванні. Галя страшенно раділа, що одразу потрапила туди, куди слід, бо в Чабанах цього нічого не знали не лише вчителі, навіть фізкультури, а також дембіля, навіть з десанту, а від них же ж вона сподівалася найбільше, бо ті володіють різними секретними прийомами, це відчувалося й на танцях, однак поза танцями далі простої «фізкультури», коли вона на всі Чабани кричала, діло не рухалось, ніякого порівняння з іподромними брикетами. Жокеї не кривдили її в вільний од жокейства час, але далі діло не рухалось, і хоч вони були люди геть не бідні, однак подарунки їхні вменшалися, навіть заміж ніхто вже не обіцяв, а коли діло дійшло до простих мисок з вівсяною кашею з місцевого вівса – швидко Галя збагнула: після жокеїв почнуться конюхи, а не менеджери. Обтрусивши назавжди солому, вона подалася далі в Київ.

Швидко збагнувши, що місто – хоч і не село, однак її тут швидше розміняють, аніж скінчиться юність. Вона різними способами видобула заочного атестата про завершення школи і, не гаючи часу, рвонула в Італію – прощавайте, чабани-конюхи. Вінченцо закохався з третього поштовху, тому, що той, триваючи назад, трошки обтискав, і це було солодше за любов, яка прийшла з шостої фрикції, бо в Генуї ніколи не було іподромів, де муштрують не коней, там ніколи не було сіл Чабанів, де окрім соєвої фабрики перспектив ніяких, вже з дванадцятого тичка він почав гарчати, а з двадцятого несподівано забелькотів незрозумілою мовою, прокричав цілісіньку ніч, не маючи зупинитися, чим подивував не лише Галю, а й Геную, переконавшися цим, що дівчина йому небайдужа – і жах охопив його, коли довідався, що завтра розлука:

– Адже віза кінчається, раґґацціно.

– Подовжимо візу, кара міа.

– Подовжить можна, але ніззя подовжить долг, в мене одберуть навсігда моє малоє підприємство.

– О, яке ти підприємство маєш?

Галина подивилася тоді в стелю, таку само, як і всі інші тут, бо місто Генуя не одне, їх тут п’ять міст Генуй; вони її надто втомили, вона хотіла лиш одного – в Чабани, одіспатись.

– По переробці цієї, сої.

– А де твоя фабрика, кара міа?

– В столиці в Києві, ось адреса, – вона взяла ручку й квадратними літерами назнаменувала йому в нотатнику на весь аркуш. – Приїзди, любий, як зможеш, я дуже буду ждать тебе.

Сказала вона втомлено, не сподіваючися навіть, якого результату завдадуть ці останні слова. Той одразу побіг одчиняти сейфа, а також телефонувати в банк, аби підготували суму про ліквідацію «конто», тобто рахунку.

– Я приїду до тебе, коли все владнаєш, ми будемо вирощувати сою, будемо щасливі, – шепотів він.

Так, що вона поцілувала його по-справжньому, смакуючи язиком.

Таксі, довгенько покружлявши Києвом, зупинилося біля дивовижної, ні на що не схожої, споруди Золотих воріт; вони вийшли, вийняли його валізи, й Вінченцо зачаровано озирнувся:

– Що це, кара міа?

– Це готель.

– Готель?

– Я не жилала, шоб ти жив у якомусь такому простому, а лише в такому, якого нєт ніде в мірє.

Він уже навчився розуміти її без слів і ладен був лише милуватися її аеродинамікою, нетерплячішою навіть за власні поривання; заплативши на вході лишню гривню, вона вблагала пустити їх за п’ять хвилин до відкриття, запросила гостя – той подивувався з нечуваного дизайну, від якого відгонило справжнім подихом тисячоліть.

– Я оце оформила наші документи сюди, до нашого гнізда любві, ти такого в Генуї не побачиш.

– Колізею кохання... – озирав він дивовижну, як і власні почуття, споруду.

Галя-Ліна підійшла до вартівника й, тицьнувши ще гривню, попросила ламаною українською, аби її валізи постояли тут п'ять-шість хвилин.

– Любий, я боюсь цих ліфтов, пройдьом нагору пішака, – знову сказала вона мовою кохання, бо італійську знала ще не краще за вкраїнську, – а вєщі нам підвезуть у номер.

Авангардові круті сходи протинали каркаломний досконалий, під старовину, дизайн, дотик долонь тьмарив уяву, лабіринти коридорів заплутаніші за дійсність. «Церква всередині готелю?» – дивувався гість, – «так, раґґацці мой, все для тебе», – притискалася, шаліла непідробно, як на старті, бо відчувала, що жокей вже тріпотить передфінішно, особливо, коли поцілував, то відчув цілющу прохолоду її гарячих уст, вздовж спини тіпнуло, але не передчасно, він хотів бігти в номер, та не знав, куди, її швидкі рухи зупиняли, а коли притиснули, то він забув про довгий переліт, тобто став італійцем; вона стягнула з нього піджак, «це все наше, не бійся, мілий, і я вся наша», шепотіла вона в барабанну перетинку, рвучкий голод, кара міа, каріссіма, він почав несамовито роздягати її, себе, «колізей», рвучи застібки, вона проникала під штани раніш, ніж він устигав скидати, краватку заклинило, увіп’явся пальцями в пишні груди, і вони подивувались, що хоч не з силікону, а твердіють од стиску, ніякий селікон не витримав того, що Галя; він відчув краплі жаркого поту, пристрать укотре прометнулася передчуттям підскоку, не бачучи навколо нічого, окрім натурального каміння, підтиснув її до прадавнього підмурку, вона піддалась нахиляти, розтулилася, скакова Галя, світ хитнувся перед ним, праслов’янський, коли явив на своїх підмурках напохилену її, чий стан вже випнувся чудо-рельєфами, а, головне, опуками, трусики з неї він би довго здирав, якби не подер, духмянощі пахощів непарфумованої, непідробної плоті, видихнувши, як перед пірнанням, Вінченцо отетерів, коли узрів, як вона знадно підтягує одне коліно під себе, однак тим самим вивертаючися назустріч, він вчепився в тремкі півкулі, але долонями такі опуки не вдержиш, хіба кінчиками пальців, а до талії, гнутої, далеко, хіба що ледве скраю за стегна, о, мадонна, аби не втратити рівновагу й глузд, ще мить, ще півмиті... і рвучкий копок п’ятою назад з-під живота, так би одбрикнулась кобила, але вона не вміє бити з одної поштовхової ноги, спритними м’язами пробіг підступний трем і стиск м’язів, усі опуки тіпнулись, вкладаючись в ще один удар з тієї ж ноги, безомильний; одлітаючи попід мур, Вінченцо лише встиг зафіксувати напівперекинуте небо над довершеним дизайном тисячоліть, які вклякли йому в зіницях на весь той час, коли він намагався продихнути судомину, що зконвульсувала його, поціленого в пах.

Він не чув, а лише здогадувався, як спритні руки похапали його вдяганку й, шаруднувши, увіпхали в кульок, як праруськими плінфами процокотіли її гострі каблучки, перебігаючи атонально до сучасних металевих сходів; не зафіксував, як внизу важко ляснув багажник таксі, одтинаючи його речі, і як воно пискнуло протектором, од’їхав-ши, поглинувши його статки, лишивши лиш здерті ажурні трусики.

Усі в відділку сиділи, похиливши голови. Доки черговий офіцер не знайшов очима протокола й не вперся знову пером туди, насилу подолавши мовчанку:

– Блін, я не врубаюся: а чого це ви плигали на наших прахожих, махаючи трузерами, і, саме главне, гавкаючи?

Перекладач переклав на італійську:

– Я дуже стурбований тим, що ви змушені були звертатися до наших громадян, вдаючися до зрозумілих їм інтонацій.

Вінченцо спершу подивувався з толерантності офіцера, а потім спалахнув очима – що ж тут незрозумілого?

– Я благав, аби привели службову пошукову собаку, і вона, понюхавши, взяла би слід дівчини Галини. Її, о мадонно, треба негайно знайти. Її треба рятувати, їй же загрожує смертельна небезпека!

Запала тиша, гучніша за паузу.

Отетерів навіть перекладач, хоч він був з місцевих перекладачів.

Першим наважився порушити тишу черговий міліціонер.

– Од... кого?

– Злі чорнобильські люди силоміць змушують її вчиняти таке, невже це комусь незрозуміло?

Всі похнюпилися і переждали цей стан, особливо начвідділку:

– Ви ето, задвинули нам, що маєте її адресу? В натуре?

– Ну, звичайно, вона дала мені адресу своєї власної фірми.

Очі в правоохоронців похитнулися:

– Якої фірми?

Вінченцо, задоволено, без поспіху взяв перо й на папері квадратними літерами урочисто перемалював з пам’яті слово «Головпошта».

Всі перезирнулися, але стрималися.

– А ви б не могли ще написати її прізвище?

Вінченцо поблажливо хитнув ручкою в повітрі, а потім назнаменував:

«До Вимоги».

– О, кара міа... – сказав він до папірця. – Адреса точна, – заспокоював він їх, заклопотаних.

Тепер навіть консул і адвокат перезирнулися з перекладачем, а той лише знизав плечима, не міг же він пояснити Вінченцеві, що слово «кара» в нас означає геть протилежне, а не до чого італійці звикли.

– Ну, ви пустіть собаку по її сліду, я вимагаю! – бентежився він.

– Обязательно, – твердо вимовив начвідділку і красномовною кульковою ручкою поклав трусики до пакету.

ТЕТРАФОНІЯ

Любі Задніпровській

– А чого воно наче не крутиться?

– Ні, я так не можу, я так не люблю всих цих записів-шмаписів...

– Та не будь Кучмою, це не цифровий диктофон.

– Все, вирубай, не хочу, я не можу отак...

– Ну все, все, вирубав, бач, не горить навіть вогник, ну, давай.

– Ну я не можу оце все, коли записують, краще пам’ять треба розвивать, а не диктофони; це ж душевне переживання, ну, коротше, дзвонять мені вночі (а ще до цього дві ночі недоспала, ну, думаю, зара як вирубаюсь, як висплюсь), дзвонить наша вохровка:

– Любо, приїдь, у нас чепе, у нас музей не здається під сигналізацію, мабуть, форточка одкрита.

Я тут всередині вся матюкаюсь: «це ж, блін, взагалі не моє чергування, в той день чергувала

Оксана», але та так хитренько живе, без телефона, в Дарниці десь закрилась, шли їй телеграми на село дідусеві, я одна тут, бо я одна в відпустці, як дура сиджу в Києві, щоб мені посеред ночі з роботи дзвонили: «Любо, їдьте, Любо, виручте, Любо, спасіть, – така тринденція, – словом, рятуйте!» Ми ж науковці, ми відповідаємо за експозицію, вохровка не може сама одімкнуть її, й зачинити ту забацану форточку, і знову все позамикати; коротше, я поперлась. Тільки думала заснути нарешті, і тут вже думаю: «життя повне пригод», бо без цього все якось по режиму йде, думаю, треба вибиватись із потоку. Ну, спочатку довго чекала тролейбуса, погано же ходять в цей час, потім доки я оце на метрі дочухрала до «Університету», виходжу, значить, ну, тут вже нема часу, чого я поперлася? А ця нещасна вохровка мені кричала в телефон:

– «Беріть таксі, Любо, я вам все оплачу, ой, оплачу ж в два кінці!»

Я розумію, що вона добра жінка, Ганя, і чого мені було тоді не сісти в тачку? Ну мені жалко чужих грошей, і свої жаль, хоча їм мене ніколи не було жалко; і я, дура, поперлася комунальним транспортом, доки ще ходить. І виходжу, чешу собі скромненько, і бачу собі, що в тому такому довгому проході, який з двох боків ґратами одгороджений, чомусь вже нікого нема, і тоді мене перший жах попередив, бо воно так вже неприємно, бо вже коли йде на дванадцяту, і от цей довгий безлюдний коридор – це перший сигнал небезпеки. Потім якась парочка таких собі інтелігентиків проскочила, мені аж полегшало, далі йду, іду, іду, і знову ні душі, куди вони всі поховались? І от вже коли вихід на Паньківську, там видно небо, дивлюсь, там повен Місяць, наче кахлем вимощений, блищить. Паньківська порожня. Значить, ні машин, ні людей, сама я йду, значить, отак шмигаю, і от нарешті Саксаганського, а на ній дофіга машин, людей подекуди, поодиноко, і я так вибираю, де б проскочити на той бік.

А тут зупиняється одна машина, така гіпершикарна, якої марки – не розберу, ну – наче «вольво» таке вищого класу, така шикарно-темна, а вся блищить, ну в фільмах такі люблять показувать, гіпер-пупер, і от вона мене не пускає. Я роблю крок обійти, і вона туди. Я назад кілька кроків проскочити, а в машині сидить такий кльовий чувак і не пускає. Такий весь престижний – тканина на ньому червонаста, така добряча, і сам він такий підкачаний, такий з біцепсом, він, поважний, за кермом, я так хочу обійти його разом з його авто, а він сам так бездоганно одягнутий, модна ця така на ньому фєнька, підтягнутий на ньому стрижка ретельна, такий євродизайн, тільки-но з тренажера.

Салон в нього такий шикарний, пердіманокль, освітлення там не таке, з прибабахом, і музика, не просто тобі стерео, а цілий телетеатр, не звук, а саунд, і я б не здивувалася, якби в нього у салоні було охолоджене джакузі. І так він двері одчиняє привітно, а звідти так повільно повіяло спершу парфумами геть продвинутими, а потім кондиціонером дорогим, а вечір же, спекота така, а тут тобі холодняк з чарівними звуками.

Тобто на «Окружну» – не поїде, це ясно; ну а я теж – не якийсь там тобі нічний метелик, така скромна, інтелігентна, хочу обійти його машину, а він задкує, я туди-сюди, і він теж машиною, і нічого при цьому не каже, і я починаю розуміти, що він дивиться якось крізь мене, тобто напевно, що бачить якусь іншу жінку, тобто дивиться автоматично, так само рухається, отак засмаглою рукою двері одчиняє трошки, щоб не весь холод випустить разом зі звуками, і отак показує: «сідай».

Ну, голосу я не чула, тому я так рукою одмахуюся беззвучно, мовляв: туди, туди котися собі, і він мене пропустив, і коли я перебігала дорогу, периферійним оком дивлюсь, він так стоїть, тобто не відразу газнув. Тобто стоїть, думає, може, баришня передумає, може, вона не така черства; а далі я не знаю, далі йшла, не оглядалась, так що, може, він і поїхав, я не фіксувала, чи він, чи не він – машини так і шастали тоді.

Ну, в музеї повний переляк, «беркут» приїхав, стоїть, жде невідомо чого; ну, продам секрет, що:

– Галочко, ну чому, – кажу, – ви без мене не одкрили помешкання і не закрили ту довбану кватирку?

І знаєте, що вона сказала? Ганя?

– Не положено, – каже, – по інструкції без наукового співробітника.

Такий пердіманокль. Це вже не перший раз – коли буря вибила ту ж само дристану кватирку, там теж була паніка з вохрами, з «беркутом», біганина через весь Київ з усіх кінців, щоб ту кватирку правильно закрить. Отже ми вдвох починаємо знову зривати печатки, одклеювати наліпки, виймати ключі – і не можемо. Довбаний ключ провертається в замкові, а не одмикає, як ми його вдвох не крутили.

– Бачте, – шепоче Ганя, – а ви не вірите. Я тут уже стою скільки і чую ваш голос ізсередини, як ви мене звідти, замкнута, так жалібно кличете.

Вона вже не раз у нас містифікувалася, жалілася, що чує звідти вночі шелести, грюки. «Плаття шарудять, діти маненькі балуються», – шепотіла вона частенько.

Наші інші вохровці скільки не прислухалися, а їм такого не було, а ця так тихенько плачеться, що їй є.

– От чую ваш голос, як ви там кричите, – шепотить вона, – наче «рятуйте!» отак жалібно, «прибери руки!» і все таке.

– Ганю, Ганю, я не там, я тут, – торсаю її за плече.

– Знаю, знаю, – скинула мою руку, – но так дуже бігали ви там, просилися, тупотіли.

А ключ крутиться, як по маслу, і не одкри-ває,це хорошо з одного боку: якщо ключем музей не одкриєш, то вже одмичкою й поготів. От маразм, час іде, ми нічого не можемо зробить, от єдрьона, отаке чепе.

Один «беркутівець», що по тривозі виїхав, тут давно вже чекав, я йому кажу:

– Ви чоловік, ви робіть що хочете, ось вам коробка ключів.

Чортихнувся, взяв того ключа, сунув і з першого разу одімкнув. Господи. І так на нас дивиться, як на ідіоток, так само, як ми дивилися на того ключа. Ну, ми поодмикали, кватирку тут довбану задовбали, позамикали все знов, сигналізацію я здала, все, аріведерчі.

Ну, я на метро встигла зекономити до «Либідської», щоб швидше, а там далі вже візьму тачку, бо вони там луплять в три тарифи, добігла до «Автовокзалу», думаю, піднімусь по проспекту, так буде теж економніше, я думала по поверхні пройти, а дивлюся, там повно машин, там кругом розвороти, розв’язка, такі дорогі машини, такі темні всі, що не дуже там побігаєш, бо, може, тут дехто на «Окружну» їде з певними думками, та почне взад-вперед не пускать через дорогу, а що йому варто? Сиди, педалі смикай, а ти навколо машини бігай, не пускайся.

І от я вскакую в перехід, а він там, під землею, складний такий; і знову мені страшно, і чому – я сама ще не знаю, може, тому, що такий само суцільний коридор, як я до Паньківської бігла між ґратами, ну, така само аналогія, бо там мені теж неприємно було, і от я знову потрапляю в таку само довгу ситуацію, довгий такий глянець, там же завжди різні торговки стоять, а тепер тільки кахлі самі блищать, нікого нема, тільки світло горить, так мертво, наче сюди місяць пробиває світлом.

І я отак по цьому коридору чешу-чешу і чую вже, що за мною хтось іде, такий чувак, така чорна сорочка довга, десь йому за тридцять, так під сорок, я так мигцем оглянулася – чувак, я так прискорила, коридор довгий такий, я так стиснулась вся в ньому, я як зачешу по ньому, отак зразу сумочку перекинула навхрест, не бігла, а так дуже 7* швидко, не знаю, може, й бігла, хіба зафіксуєш, так, великий, великий прогон, і коли я вже бігла так неприемно, мені чогось ввижалося, що там самечки він мене й дожене, і тут мені поперек якась людина шастнула, і так мені вже полегшало, що периферично зиркнула, а та людина сама побачила і швидко так в інший бік. Шмигнула. Я як зачешу, що вискакую вже з цього коридору нагору, а тут же мені ще на проспект вирулить, рулю і периферично дивлюсь – а той чувак чеше. Ну, я до автовокзалу, а він теж, на відстані, правда. Я таки вирулила на проспект і вже не бачу, а чую, що він чеше за мною. Ну, думаю:

– Не треба лякатися, ну, в усякому разі він же не кидався на мене, в коридорі начебто не приставав і, може, наші дистанції співпадають, може, йому по тому ж маршруту.

А сама думаю:

– Ну що робить, як кинеться?

Я так сумочку підтягую і так наче туди рукою, наче в мене там всередині балончик. З нервово-паралітичним газом, це я роблю такий вигляд, наче він там в мене є, і перша така ідея, що: «Я вас попереджую, що в мене такий пристрій», – якайсь такая дурня, взагалі, хто тут твої тексти слухатиме.

Я так ремінець навхрест повісила та вже якось зібралася докупи, але відганяю такі думки і йду вище проспектом, отак ближче до траси, відчуваю, що це артерія життя, ця дорога, там якісь люди снують, хоч і на авто, але.

І таки відчуваю, чеше таки за мною, але на відстані; а потім він уже мене доганяє і починає отак щось наче шепотіти, така тринда, і повний такий місяць, для шизофреніків класичний символ. «Ну й нічка, – думаю, – класична попалася».

І таким гидким голосом і таким же тоном починає щось таке типу:

– Дєвушка...

Щось таке починає ляпати:

– Куди це ви йдете, – щось таке, точно, мовляв, так пізно, а ви йдете і т. д.

Що я з переляку забула вже тексти всі свої про балончики, лише чую його бурмотіння якесь гидке і пам’ятаю, що ніколи в таких ситуаціях не треба огризаться, коли агресія в них, вони одразу всі такі стають дурні, – я це знала, а тут в мене просто зірвалося, і я йому щось таке гавкнула роздратоване типу:

– Йди, – мовляв, – йди своєю дорогою.

Щось таке плюнула, як то кажуть; і відразу ж

спалах йому в очах такий агресивний, а тим часом отак я вже до універсаму прочесала такий шматик, а в мене висить отак сумка, і всі тексти, «Боже мій, про що його отут попереджати», липкий, дурний якийсь стан маніакальний чужий отак над тобою, я хотіла, думала, що отак візьму і скажу про «балончик, що отак як бризну зараз!» – але вже воно якось не прозвучало, і тут він якось якимось ривком таким до мене, хапає отак мою сумку і хвать, а я якось рефлекторно відчула, що я її не одпускаю, я вже знала, що буде кидатись, і так уся вчепилась в неї. А він отак як смикне – а ні фіга! – а в мене сили десятирились, і це для нього так несподівано, що він – друга спроба – як смиконе до себе, але адреналін, така судома, що я нічого не випускаю, і він ще щось таке наче патякає, і я бачу – починається в нього третя його спроба, він отак мене вхопив тепер за руки й хоче за них – і жбурнути в кущі; ну я отак спружинила на всі боки, що він мене тільки гойднув добряче в той бік, але не настільки, щоб я завалилася, встояла, одірвалася од нього з ремінцем, вирвалась в протилежний бік так, що мало не впала. І на дорогу отак шмигону і отак під колеса, бо помирать чи в кущах, чи на трасі – це велика різниця; і одразу одна машина отак од мене боком – це Господь-Бог помилував, що не збила, а той ідіот стоїть отак біля темряви і звідти на мене дивиться таким же дурним поглядом, як і він сам, автоматичним, так, наче мене й не бачить, але вдивляється, наче бачить там замість мене якусь іншу взагалі, волосся таке русяве, але не сиве таке, погане, такий крючкуватий ніс, і такі само вилуплені, але якісь світлі очі, ні, не темні, якісь такі сірі, як бувають, в кого вони водянисті, вирячені, як у жаби, а ніс такий гачком, такий противний, чорна сорочка така, світлі брюки якісь, але пам’ятаю деталі містики – такий крючок замість носа і такі дурні, вилуплені очі, світлі такі й дивляться невідомо в що.

І я отак од видираю сумочку од них на трасу в рятівний гуркіт машин, самогубно викидаюсь під колеса в секунду – тут якраз таксі з фішкою, я так в секунду туди влетіла, значить, так сіла:

– Господі, маніяки!

Таксист так дивиться на мене, і я раптом бачу: всередині якась світломузика, такі парфуми тонкі, повітря таке холодне, тобто прохолодне, як і музика в салоні, наповненого кондиціонером, і я починаю бачити навколо, що це зовсім не таксі, а щось дуже таке з гіпердорогим салоном і починаю впізнавати того крутелика в червонавій тканині з надто акуратною стрижкою, од якого я одбрехалася на розі Паньківської, що я мало назад не вискочила.

– ...Які маніяки? – питає він повільно, і я, нарешті, бачу, що це таки задристане таксі, наша таки «волга», і таксист такий наш, підстаркуватий, роботящий чоловік, який дивиться на мене так: «сучка, бігає тут поночі і хоче, щоб до неї ніхто не ставав маніяком», – так подивився на мене лише одними очима, що мені вмить все стало ясно й без слів. Як на шизофренічку дивиться, а везе, тобто я збагнула, що співчуття од нього такого не діждусь. Словом:

– Дівчино, а в чому річ?

Що ти такому поясниш? Ну я й мовчу, словом, трошки так підвіз, тільки під гору; я вже вискочила, і вже біжу, бо мені навколо здається, що з темряви на мене зараз кинуться усі бандити, я коли вискочила з машини, то тут уже було якось страшніше – таке голе повітря, таке нічне, що коли я вскочила до себе в хату, то відчула: Кличко на рингу. У мене було таке бажання запрограмоване, якщо бандит сюди сунеться – дати йому в щелепу. Чому? Пояснень нема, бо не було ніякої ідеї, наприклад, коліном в яйця... Я ж – ніколи не билась, ну в яку «щелепу»? Він би мені у відповідь як дав, то завалилась би – ну в яку «щелепу»? Ну я ніколи не била в щелепу, тим більш кулаком;

тут в мені прокинувся боксер, я такого стану ще ні разу до того не відчувала – таке страшне бажання дати в щелепу й більшь нікуди. В мене відбулася така страшна мобілізація, я ж підготувалася до смертельного бою, і тут раптом така «сільська» моя хатка мила з рушниками, що я лише тут розслабилася вся, що в мене виникло бажання люте таке: хук з лівої. Ніколи в житті не билась, дітей навіть по попі не могла тріснуть; а тут з підсвідомих дрімучих лісів: ударить в морду.

Може, я колись в минулих життях була боксером? Боже, таке незреалізоване дать в мордяку, як у японців, які можуть побоксувати гумове опудало свого начальника для розрядки стресу.

Ну, я потім залізла в ванну і одразу думала там все зразу з себе й змити: очі, очі оті карячкуваті, оцей кривий ніс, і він, цей, в чорній сорочці – не проходить, так, що мене почало в ванні всю трясти, коли я нарешті розслабилась.

І тут ця історія бере й починає продовжуватись, бо я на другий день біжу на Дніпро, бо знаю, що Дніпро змиє все. Ну чому мене туди поперло очиститись? Треба було в аптеку валеніуму накупить, а я, як кожна дура, у вихідний пруся не на Довбичку, а ліворуч, бо там русло підходить під пляж і там я проти течії годину намахалася, поки одпустило. Бо погода така з вітерцем, раптом отак похолодало, такий вітер пісок підняв на пляжі, вихори такі, що в воді гострі такі хвильки, що очі бризками забиває, ну, це саме те, що треба, такий додатковий душ для нервів. Але нормально. Зібралася, чешу, там є така широка алея, де попереду такий поворот, там навіть оці лавочки стоять, вийшла на офіційну таку алею, де завжди дофіга народу, завжди дофіга, центральна така широченна алея, а збоку там така трава з кущами, з прогалинами, берізки там якісь такі, і тут я починаю думати:

– Чого народу нема?

Денно так, нормально, а людей – нуль, іду собі, озираюся.

Коли чувак. Такий за тридцять років, вираз такий не кримінальний, засмаглий такий, і він мене якось так обходить, що навіть не дивиться на мене, а так починає індиферентно переганяти, що я пригальмувала, в мене на чуваків уже небезпеки сигнал, і я починаю відчувати, як в мене вмикається автопілот – ззаду нікого, спереду – нікого, лише один чувак цей так індиферентно йде, поруч нікого, ну, як в пустелі, такого начебто не може бути, ну – Гідропарк посеред білого дня, містика, бляха, жодної душі; і якби це був собі якийсь закуточок там, а тут же завжди повнісінько, тут же валеоцентр, завжди пердунів повно; якось у мене всередині зашурхотіло, я так уже вповільнила ходу, «іди, парень, іди впєрьод»; і він так начебто іде, такий на вигляд геть безпечний, наче він десь отут поруч працює по прокату човнів, чи в шашличній; і так віддаляється, віддаляється, «з Богом, парень», а потім в мене таке підкралось: «от не буду я з ним йти по одній алеї», якесь таке, чогось мені не хотілось по одній з ним іти, що я починаю розуміти, треба якось очиститись, а тут такий березнячок, я бачу, чувак вже далеко перегнав мене, і я так ступила убік, гасонула до стовбурів, берізку обняла, ну які півсекунди пройшло і вже одразу одпустило, і вже ніякого екстазу, і так легко вже обертаюсь – і так у мене все падає: чувак.