Текст книги "Гальманах"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 11 страниц)

ДОДАТКОВІ НАЗВИ

Рухопис

Тиць

Капець

Сюржети

Бік

Це можна

Бе-ме

Майстер

Халява

Не гни

Гурт

Це зуби

Банзай

Зуби

Тут були

Нон-стоп проза

За литку

Нестяма

Джазуха

Геть

За цицьку

Усі падають

Надто

Фавор

Гоп

Ану

Васаг

Торба

Гаман

Замануха

Пробі

Кандид

Фан

Фарт

Вино № 5

Мирта

Стоян

Вау Тут є Туди Писк

Яйця курку

Інформагія

Шухляда

їдьмо, відьмо

За нирку

Гра в гру

Карма

Наклад

Абзац

Чари на яничари

Час на джаз

Гальма-матір

Поглянь

Назва

Постриб

Будь

Натура

Віз

Драйв

Там

Фарт

Щоб

Геть усі

Алюр

Проня

Хода

Маза

Зруб

Торбина

Чакра

Швидко

Очі

Воно

Дім

Воно таке Пупки Кранти Оце

Нестяма

Нога-нога

Аут

Тримай

Жуй-трава

Нумер нуль

Брехи

Версія

Колиба

Отак

Каністра

Фарш

Кшталт

Треба

Ґудзик в нікуди

Вирує

Тиць мамі

Стьоб-сторі

Воще

Це

Апорт

Себто тобто

Закони ніг

Стоп-сторі

Ралище

Хід

Нашатир

Оцей

Стоп-сторі

Починайло

Тиць-миць

Самопис

Стілос

Слово

Заморочка

Див

Межа

Єсьм

Ймено

Дехто

Лише

Бач

Уголос

Аргей

Андрос

Тобі

Рай

Стилос

Клан

Фол

Арка

Резон

Гуру

Телескоп

Зодіак

Код

Тор

Рош

Магма

Бігме

Відчини

Глечик

Осьо

Байда

Протез

Торчок

Банан

Когут

Гомін

Діжа

Натюрліх

Тандем

Кентавр

Стилет

Туса

Дива

Капище

Отут

Аз

Дещо

Решта

Троя

Ще

Звідти

Ого

Іще

Артей

Дара

Маг

Форвард

Клон

Фал

Толя

Бомба

Азарт

Поріг

Турбо

Третій

Цар

Агов

Яр

їжа

Жупан

Ось

Це оце

Спиж

Міць

Муза

Халепа

Бемц

Руна

Вірус

Дишло

Точило

Злам

Рус

Усі

Око

Трой

Троян

Акти

Азимут

Тесало

Яра

Зворотне життя Зворотнє буття Фугас

Здвиг

Ґвалт

Сексі-кола Гіпофіз

Либонь

Йєті

Жупан

Голова

Гамбіт

Кардан

Транс

Чар

Клепка

Збан

Тарас

Краса

Символ

Тік

Атас

Дзьоб

Бодня

Стоп-проза

Міх

Стеля

Тесло

 ГЛИНОПИС

Жінка Тетяна стояла на морозі, навколо неї, паруючи, обертався торг. Дивувало, що він, стихійний, виник саме тут, де колись поволі миналося дитинство, а тепер минається інше, аніж молодість; чи, скажімо, зрілість, або старість, – вона мала підозру, що не помітить, коли проминуть ці періоди. Покупців було небагато, й тому можна було не відволікатися на надію швидкого прибутку, а стояти й не стерегтися, що тебе упізнають колишні колеги, особливо зручно це робити було на морозі, закутавшись з носом у пуховик. Дивно, але саме велика кількість одежі змушувала відчувати власне тіло, воно слухняно корилося обставинам, якими сьогодні була холоднеча. Навколишні продавці вже позвикали один до одного поглядами і тому не нервувалися на можливу міліцію чи блатоту, а обмінювалися багатозначними, зичливими кивками, сподіваючись, якщо хтось щось і продасть, то це буде починайлом для їх усіх.

Тетяну трохи дивував парадокс, що усе те, придбане колись через численні блати, борги, черги й переплати, вистраждане кожнісінькою клітиною власного тіла, тепер не викликає в покупців аніяких позитивних емоцій.

– Це щоб не збільшити на товар ціну, – почула вона раптом власний голос і посміхнулася до нього, радіючи, що таку думку тут поруч має кожен.

– Нічого, – писнув дід, із колишніх кіношників, вічножива істота, – скоро самі тут будуть стояти й торгувать усім цим, ну, в нас купленим, – вимовив він заскладну, як про сьогоднішню негоду, думку.

– Коли ж ми їм усе продамо? – намагалася зрозуміти Тетяна.

– А ми будем ходити й плювать, – зрадів такій несподіваній радості колишній співробітник колишнього кінематографу, – а вони будуть дивувацься, чого ми нічого не берем, а на біса брать, як воно колись у нас було, еге?

Тут він умить засумував, бо з’ясував сам для себе, що, виявляється, він власним скарбом ніколи не володітиме, отже й не володів, коли виставив його отут промерзати.

Вона почала ворушити думками, пригадуючи, що в неї в хаті лишилося, аби прикрасити сьогоднішні торги, її неодчіпно гріла якась неокреслена думка, що там є, є ще якийсь товар... Лише пам’ять не бажає ту класну річ виводити наззовні, і Тетяна охоче почала грітися од неї, незавершеної – це було краще, аніж висловлювати вголос, бо з парою вилітало наззовні більше тепла.

«Ще одні рейтузи дов’язати, – знайшла додаткове подумкове зігрівання, – оце розпустити полувєра і кардіган, які класні рейтузи вийдуть».

Не для торгу вона готувалася в такий спосіб, її весь час нервозила перспектива одключеного опалення, і тому неважко було припустити, що якщо людина витримує на вулиці таку холоднечу, то вдома, аж за чотирма стінами, це буде набагато легше. Тут вона зачепилася за ще одну теплу ідею: спальник, справжній, на легкому синтапоні, навіть альпіністський – і начхать на опалення. Тетяна посміхнулася:

– Так, якщо ще поставити на паркеті намет і заховатись у ньому, то які гори? Тут набагато комфортніше, аніж в горах. От. А варити можна з бурульок.

Почувши лише останнє слово, колишній кіношник лапнувся за носа – адже його свого червоного він не відчував вже з півгодини. У нього в запасі був досвід натурних зимових кінозйомок, і тому він грівся од них, пригадуючи найвдаліші. Перед ним лежали розкішні старорежимні кабелі і до болю ображало, що їх – «не гівно ж якесь китайське» – ніхто не бере, не звертає навіть уваги на таке багатство, що чи в гараж, чи й на дачу, чи й хоч куди.

«Оце якби всі чесні люди взяли по цеглині, – подумав він, – та кожен би гепнув по мерседесу, то, може б, вони стали людьми? – подумав він і про тих, хто їздив мерседесами, і про тих, хто їх не мав; однак ця ідея була для нього не новою і тому не зігрівала. Особливо після думок про тих, хто керує цим домініоном. – Або хтось би рвонув атомну бомбу в тій столиці зла. Невеличку таку, але щоб усі людоїди вивернулись», – він побачив яскравий кавал спалаху над тамтешніми обширами і йому враз потеплішало.

Наступною його думкою було, що хоч-не-хоч, а таки треба нести й продавать улюбленого за все життя баяна; і од цього бурульок під його носом додалось.

Женько потрапляв на торг не випадково – він намагався встигнути до «бариг» – вищої касти торгівців, які, пробігши вранішніми рядками, збирали «піночку» з товарів, щоби потім за класну ціну виставити по своїх ятках.

«Оце, бляха, з першої ж Нобелівської премії скуплю собі весь базар», – укотре поклявся він Нобелівському комітету. Не з благодійних мотивів, а тому, що навколо лежало усе, чого йому бракувало в юності. Перочинні ножики, наприклад, або ліхтарики, ще й досі його тиснули залишки заздрощів до шкільних товаришів, які такими колись володіли.

Несподівано його погляд уперся в «колібрі», омріяну колись друкувальну машинку, ще в шостому класі, коли він безповоротно вирішив присвятити себе літературі, він мріяв про цей югославський раритет, бо вона була найпортативніша і дозволяла себе носити в портфелі. Однак, бувши досвідченим базарювальником, він перемістив увагу на бронзову муху поруч, із крильцями, навіть розсунув їх і приміряв туди цигарку.

– Дуже еротично, – несподівано почув.

Тетяна мало не чортихнулася, зачувши, що думки знову злітають в неї вголос – покупець же трапився інтелігентний, такого легко відлякнуть.

– Що? – ворухнув він носом окуляри.

– Кажу: дуже гарна попільничка.

– Чому?

– А вона закривається й не смердить нікотином, – жінка показала, як муха зачиняється.

– І... скільки вона «просить»?

Побалакали про ціну, і Тетяна відчула, що

втрачає торг, хлопець швидко скисав, однак заморожені його окуляри ковзнули по «колібрі», і почалася розмова: річ хороша, але в епоху портативних комп’ютерів мало доречна.

– Зате може одразу друкувати по кілька екземплярів, – не здавалася Тетяна, відчувши, що живець наживився, —до того, що ви будете робити з комп’ютером, як вам одімкнуть опалення, тьху, електрику? А, наприклад, в горах?

– Яких горах?

– Або на дачі. А ця машинка працюватиме хоч і на Північному полюсі.

– Що, й там одключають? – ожив під своїми бурульками екс-кіношник.

– Еге, тюлені ж не хочуть платить, – надто серйозно сказав Трохименко.

– Кому?

– Білим ведмедям, – пояснив хлопець.

– Кому-кому?

– Ну не бурим же, – несподівано засміялася Тетяна.

Нарешті Женік почув її справжній, а не базарний голос і зазначив, що він такий само, як отой пуховий платок; а коли вона струснула плечима, проганяючи холод, то він відчув отам попід запиналами й одягачками її тіло, подекуди, незважаючи на зиму, ще й досі смагляве. Вони стояли й балакали про переваги машинодруку, і екс-іношник враз втратив інтерес.

«Або хоча б вакуумну, якщо не атомну, нехай уже, – думав він про бомбу для епіцентру, де концентрується несправедливість. – Невже у чеченів на неї грошей нема? Не вірю».

– Якщо одпустить валки, – показувала на машинці дівчина, – то можна туди такого глиняного млинця закотить.

– Навіщо? – забув про Північного полюса хлопець.

– Як це навіщо, – не здавалася продавщиця, – друкувати на глині, і віками зберігатиметься, – раділа вона сама собі од несподіваного винаходу. – Оно ж клинописи на глиняних дощечках пережили тисячоліття. Хоч один диск стільки протягне?

Женько отетерів, ідея вічних шедеврів матеріалізувалася – він бачив глиняний сувій, якого прокручує «колібрі», однак в нього лишався ще один шанс поторгувати ся:

– Е, скажіть, чи має машинка українські літери?

– Та вона тільки їх і має, – Тетяна вже протирала її, щоби загорнути, несподіваний приплив тепла сколихнув її ізсередини, і вона пригадала нарешті, що її муляло з самого ранку, про що вона не могла пригадати до спродажу. – Скажіть, а ви не хочете купити віагру?

Це так легко і необачно злетіло в неї, що вона сама отетеріла і спостерігала тепер за Женьком. Той почав поволі відчувати себе чи не багатієм, бо, чесно кажучи, про ці ліки він лише чув, коли балакав про них із тими, хто їх також не бачив. І тому почервонів теж.

– Віагру? – вимовив він майже нечутно, аби колишній кіношник не почув.

– За півціни, – не своїм голосом провадила Тетяна, бо відчувала ним, що покупець не на цей товар, – і, головне, без рецепту.

Вона ще хотіла сказати, що пігулка опинилася в неї випадково, коли сиділа на синхронному перекладі конференції у Житомирі і там побачила, як під порожнім стендом хтось забув цілу упаковку, але говорити про це не стала, а просто й відверто сказала, скільки грошей та віагра просить.

– Хм, – зважив подумки ціну той, – як подумати, – жінки в нього не було вже півтора роки, дві його коханки – «швидкі допомоги» майже водночас одружилися і досі ще не визріли для подружніх зрад, – ну, за таку ціну... хоча, все-таки, якщо на ці ж гроші накупити, нарешті, путніх харчів, ну, калорійних там, або вітамінів, то, може, ефект від них буде не менший? Це ж тиждень їсти?

Тетянина свідомість зафіксувала лише дві компоненти: «калорійних», «вітамінами» – це те, про що в неї уявлення було таке ж приблизне, як і про віагру.

Тому вони вмовкли вобох.

Женік тримав у руках машинку «колібрі» і тому наважився перший:

– Не завадило б обмить, – кивнув він на неї, хоча вартість медпрепарату була більшою. Тобто еквівалент «калорійних з вітамінами» ще збільшувався на пляшку шампанського.

– Отут? – підняла вона до нього ясні очі і здмухнула з них пуховик, що надвисав.

– Дійсно, – косився він на старого кіношника і вобох зробили зусилля, аби не забурчали животи, бо вся попередня їжа там була переважно крохмалиста, підбита пісненьким чайком, а він стояв і думав, чому йому так запрагло віагри – адже в дитинстві вона була надто недосяжною для нього, недосяжнішою навіть за перочинні ножики з ліхтариками, бо тоді її просто не існувало.

– Розумієте, – говорила вона, коли вони тягли нагору здоровенні пакунки з харчами, – в Житомирі було винайдено аналогічний препарат, але значно тривалішої дії, аніж віагра.

– Тобто? Багаторазова пігулка? – зрадів він, що, нарешті, знову здобував властивість жартувати.

Вона засміялася:

– Ні, наші вітчизняні ліки, вони після вживання діють постійно, на відміну від закордонних, розумієте?

– Як глиняні клинописи?

Він хотів прокласти ще якісь паралелі, але щасливо опускався далі аналогів, та так і не пригадав про що, бо пригадувать уже не хотілось, а треба було поспішати, нарізати, кришити, мазати, розкладать, ллять, заїдать і запивать усе це разом з похапливими тостами і цілком забувать про курча в духовці, вони несподівано опинилися наче в незримому пуховикові, хата стала завбільшки з нього, такою може бути дуже ніжна мікрохвильовка, отака, як, наприклад, буває подвійний спальний мішок на високій горі, який гріє сам по собі і за хуртовини; їм було дивно, якими вони стали маленькими в ньому, поскидавши усю зимову одежу, обійнялися, і він ще з подивом устиг зафіксувати: її спина од дотику зросилася дрібненькими крапельками. Обоє ставали гнучкими, неначе глина, легко з’єдналась, переминаючись між двох валків-колібрі до нових клинописів, чіпляючись руками й ногами, міцна глина, масна, протерта з шамотом.

– Знаєш, – казав він їй між поцілунками, – а віагру я таки не встиг випить.

– Я теж, – засміялася вона, а потім їх ще довго веселила ідейка, а що вийде, якщо отам, на морозі, віагру підсипать кіношному дідові, може, вона б його гріла, він же й досі стовбичить там разом зі своїми бурульками.

Коли вони скинули надокучливу ковдру, то він зрадів, що не помилився – тіло в неї виявилося таким самісінько, як він його уявив уперше за цілою купою одяганок – з жовто-білої глини. Тут він помітив, що вона дивиться йому в очі ніжно, майже журно.

– Знаєш, – казала вона, – чого я в житті найбільше боюся? Самого життя, – казала вона серйозно, що Женікові ледь вдалося стримати посмішку. Але, подумавши, вирішив: «А чого ж іще в ньому можна боятись?»

ГОЛА

У неї була трикімнатна квартира. А ще були такі руки, Боже, ні, не пітняві, а, сказа^-гладенькі, але холодні; і скільки разів я її, Ла] проводжав, а зайти до неї попити чаю не нав вався, навіть коли вона позичала конспекта, г давала, лише запросивши додому. Однак ми сі проти дому на лавочці, вона виймала руки і да їх мені, я тримав, як Ісус Христос рибини, та не відбувалось, бо ми обидва думали тоді про ловіка, сановника, який залишив їй квартиру тобто меблі; і я картав себе за те, чому я тут, н мені здавалося, що я хитріший од себе?

– О, – показала вона на Місяць.

Ще б пак, розводна студентка з хатою -мрія справжнього однокурсника, кожного, не зростав вище гуртожитку, в кого вона пози конспекти, а їхати доводилося до неї, цигані тої, додому. Починалася думка про себе, яки хто, бо Лариса Шевко мала все для щастя, т талію з там, де треба, фігурою, очі і все ^-іб але тримання це робило своє, ти потроху відчував себе, своє тіло, яке од тривкого тримання може перетворитися на таке мерзле.

Отже, ти забирав свого холодного підручника чи конспекта, віз його тролейбусом назад, радіючи, що всі пасажири не здогадуються, звідкіля ти вирвався, і це незнання загальне давало, відроджувало тепло, що ти навіть, підсміюючися, міг розгорнути свою ношу і звідти почитати, й навіть так захопитися, що забути Ларису з її Місяцем угорі.

До аспірантури нас потрапило двоє: я – через невпинні перемоги на студентських та міжвузівських конференціях, вона ж через бурхливу діяльність, і тому для мене було загадкою, через яку.

Так само, як загадково вона й захистила свою докторську, за неї проголосувало лише четверо зі вченої ради, а одинадцятеро були категорично проти:

– Невдала компіляція.

Та що там – сам Русалимський видав нищівну рецензію, і який же був загальний подив, коли ВАК оголосив про надання докторства. Всі кинулися до Русалимського, а той щебече, возносить раптом її докторську дисертацію до небес; ми відчули себе рибами. Особливо, як вона посіла нашу кафедру, нічого спільного до тематики взагалі не маючи, й почали заспокоювати себе думками, що підловимо її на крадіжці ідей зі студентських курсових та дипломних робіт, як це було, на такім от плагіаті попався наш декан і після того перестав бути деканом.

– Я вимагаю од вас роботи! – казала вона на кожному засіданні.

– Ну... – казали ми.

– Хіба я багато вимагаю? Покажіть мені, на що здатні, от і все, я хочу це бачити, – і кожен відчував провину, бо знав, що зроблено надто мало, аби ця «Лярвиса» сиділа нам на шиї, без своєї жодної, хоч би напівсправжньої наукової статті.

Якої? Щоби ми щосили пояснювали їй науковість, якою самі володіли. Тому я відкопав забуті теорії Марра та почав втюхувати їх за свої, очікуючи бодай-якого результату од її компіляцій. Цитував його, видаючи за розвідки Потебні, а потім із жахом усвідомлював, що вони в дечому перетинаються.

Я навіть тихцем переклеїв місцями для неї обкладинки цих авторів і зловтішно відчув, як холодіє в руках той папір, з якого пнуться на світ цитовані першоджерела.

Чому я не зробив цього, ще в аспірантурі бувши? Ще коли вона рвалася в кандидати? Чому? Рятувати ж треба було науку, яка лише почала зводитися на ноги. Чому чому я не допоміг їй тоді, коли ще міг?

 
Нуте, панове і панянки,
Нуте, кияне і киянки,
Поставайте до ладу,
Я не сам іду, —
Я козу веду!
 

Вистрибував я, аспірант, вистрибувала моя самодіяльність. Лише не робила цього студентка Сидоренко, найвеселіша на тодішній наш факультет.

– Що з вами? – намагався я, щоб вона не випадала з репетиції, однак вона продовжувала.

Щоб не перекинулося й на інших, я припинив дійство, відклавши на ті часи, коли ці двоє помиряться; але наступного разу він просто не прийшов, і тому похнюпився весь наш фольклорний колектив.

 
Наша козиця,
Гей, стара дівиця,
Недавно з Кийова,
Там була готова...
 

Щосили утнули ми, однак справа не йшла, і тут я, молодший викладач, не дав нудьзі перемагати:

– От що, любі. Костюми є?

– Є, – відказало товариство.

– Отже, рушаймо до колеги Радоцького та поколядуємо персонально.

Його мама отетеріла, побачивши на порозі ряджених:

 
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету!
 

Доки вона не отямилась, ми якомога веселіше вломилися до Радоцького в кімнату. Ми побачили його, як він там стояв обличчям у вікно, виглядаючи міську мряку.

На відміну від нього одягнутого, жінка, яка сиділа на застеленім ліжку склавши долоньки, була гола, настільки, що ми одразу не впізнали нашу завкафедрою Ларису. Голіша за правду, яку явила колядникам. Так вклякли всі, бо ніхто не бачив такого публічно; а я чомусь подумав, що така особа найкраще б виглядала у фольклорному гурті наприклад, в образі русалки; хоча, подумавши, яка взимку русалка?

 
Ой, де узявся вовк,
І козу потовк...
 

Несподівано зірвалося у міхоноші Діденка, аби розрядити атмосферу.

 
Товкли Під Кийовом,
Товкли і Під Львовом...
Дружно підхопив гурт.
 

...Не співала лише студентка Сидоренко, яка прикипіла поглядом до непорушної спини єдиної людини, що стояла, спершись на підвіконня, втупившись у вечірнє вікно.

Ми хотіли були податися назад, однак до кімнати вирішила проштовхнутися й матуся. Ми скупчилися, аби, наче ненароком, не пустивши досередини, врятувати цій жінці глузд, якого самі, одводячи очі од оголеної Лариси, починали втрачати, шукаючи пояснень. Тому наш «шандарь» надтиснув дискантом:

 
Кізонько-лебідонько,
На одній нозі ввійшовши до хати, Будь ласкава скакати.
Гоцки,
Гоцки!
 

Далі всі ми, одтираючи спинами невинну матір, виштовхали в коридора:

 
Ой, не ходи, коза,
У темнії ліса!
Там стрільці-митці З острова Хортиці!
 

Притоптуючи, пританцьовуючи, одтиснули старшу жінку на кухню і влаштували в коридорі тісний танок. Доки Лариса не вдяглася і не шаснула поза нашими спинами на вулицю.

Студентка Сидоренко люто рвонула за нею, однак її, «циганку», «лікар» устиг зачепити патлами за дверну ручку і втримав; дівчина, зціпивши зуби, випручалась, побігла, а слідом, плутаючись одне в одному, юрба вискочила надвір. Завкафедриця як крізь землю провалилася, така виявилася прудка.

Така перша гастроль розвалила би колектив, якби «міхоноша» Діденко не вигадав спосіб «гора до Магомета», тобто не сновигати Києвом по квартирах, а колядувати на виході з жовтого гуманітарного корпусу Університету, де поміж першою та другою зміною навчання юрмилося чимало пристойного люду, у якого ми одбирали переважно домашні бутерброди, траплялися цукерки і навіть гроші, що було вже геть в дивину. Але не це головне, а можливість погорлати та показитись, адже насувалася епоха, коли носієм фольклору ставав не народ, а науковці. Завзяття додав реманент – бо підлога мощена із чавунних плит і відлунювалася ефектно:

 
Що перший стрілець
Ой, славний львівець,
Козак-молодець.
 

Не знаю, чому так, однак саме по цій фразі сходами спускалася завкафедрою Лариса, нас усіх вона за машкарою не пізнала, або удала, однак, позаяк на ній самій аніякого гриму не було, то їй майже вдалося вийти на вулицю – цієї миті студентка Сидоренко вихопила у «циганки» рогача (справжнього, з наукової колекції) й несподівано кинулася доганяти молоду свою начальницю, і от що в дивину – перший же влучний удар оджбурив ту вперед, наддавши швидкості, і, щоби завдати другого, студентці довелося чимало попобігти, чому не заважали її «циганські» лахи, численно плутаючися межи ногами.

 
Дав козі духу,
Поцілив козу під правеє вухо!
 

Ми рвонули слідом, а за нами ще більший гурт охочих подивитись, не розуміючи, що то геть не дійство.

– Лярвиса! – волала Сидоренко.

Так само й помилялися рясні перехожі, бо утікачка вже була заляпана в червоному гримі і мчала практично наосліп, одмахуючися портфельчиком, одкидаючися паперами, траєкторію втеч накреслювали люті удари рогача, процесія несподівано хутко домчала тролейбусної зупинки, і черговий навальний удар збив Ларису з ніг.

 
Туг коза впала,
Нежива стала.
З лівого вуха Потекла макуха.
Ой, тиць, коза впала,
Хвіст позадирала!
 

Там на Сидоренчиху накотилися колядники й заходилися однімати паукового експоната, однак та навіжено опиралася, а вся тролейбусна зупинка реготала, радіючи з такого надто енергійного виконання. Хоча до декого поволі й доходила його справжня суть.

Усе інше крутилося навколо неживої, заюшеної кров’ю завкафедрихи, то нападаючи на рогача, то сахаючися його, однаково затуляючи маневром жертву. І тут до мене дійшло, що саме я ініціатор створення ансамблю, хоча кафедра наша й не була фольклористичною, не пам’ятаю, може, й не ця думка мене штовхнула до рішучих дій; однак саме я спромігся вчепитися в закривавлене рогате знаряддя помсти; студентка відчайдушно сіпала, Лариса відчайдушно фарбувала сніг, відповзаючи.

Над’їхав, ковзаючись, тролейбус із переляканим водієм та пасажирами, які витріщилися на кривавий танок. Несподівано для всіх нежива Лариса зірвалася на ноги й стрибнула в салон, Сидоренко видрала в мене рогача і вбила б її, нарешті, однак я вхопив її за ноги, і ми покотился огидним перетоптаним холодним місивом, а рогач люто ляскав бруківкою, не маючи іншої жертви, рвучися туди, де вже одсовувався боком переповнений пасажирами й жахом тролейбус.

 
Ой, устань, козо,
Та ізструсися!
Та й по всьому дому,
Веселому,
Та й ізвеселися!
 

– ...я вимагаю од вас перш за все чітких робочих планів, а також ретельної звітності. І якщо хтось думає, що в бібліотечний день може вештатися по крамницях чи по кав’ярнях, то нагадаю таким: в кожнісінькій бібліотеці в картках фіксується дата отримання книжок абонентом, – повчала нас новоінкарнована докториця наук Лариса Шевко, затуляючи гематоми. – Отож, розумієте, неважко перевірити ваші відвідини і якість наукової праці.

Не знаю, як кому, а мені весь цей час чергових зборів у голові гудів один і той самий куплет.

Так, що мої губи тіпнулися:

 
Го-го-го, козо,
Го-го-го, сіро,
Ой, розходилася,
Що й кафедра ворухнула ротами:
По всьому дому,
Товариському,
Розвеселилася.