Текст книги "Гальманах"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)

ТРОЛЕЙБУС В ОПОВІДАННЯ

Чадна компанія байкерів промайнула за вікном, і він одразу почав думати про ту свою мрію, в якій не погано би купити старого «Ка-750», одчепити назавжди коляску, переробити чотиритактного двигуна на двотактного (чи навпаки), розмалювати його не по-жлобському, під дизайнерські трафарети, а живописом, пензликами; одягнутися в козацьке або ні, краще в донкіхотівське, і отак поволі кружляти Києвом, доки не стати примарою, підвозячи вночі зневірених заблукалих дівчаток; або таранить хуліганів, які ламають нічні кіоски і одразу списом ставити їх на праведний шлях.

– На Шулявську? – одхекано запитав новий пасажир. Чемний такий, з православною борідкою, прасованими паперовими брюками.

– На Смілянську, – сказав Андрій, і подивувався, що голос став, як у кондуктора.

Не встиг він устигнути, як тролейбус круто повернув на міст, круто повернув пасажир:

– А кажиш на Шулявку. Одіот! Слишиш, ану скажи йому, шоб випустив мине, ну? Я кому сказав? Слиш, здєлай це, я кому сказав?

Кивав він Андрієві убік водія.

Андрій чемно одсунувся од нього убік своїх думок: «ну, лати, вони ж мають бути іржавими, тут головне щербату мисюрку на голову, підібрати на Сінному ринку, меча позичу в Юліка», – радів він, бо найголовніше, виявляється, вже мав: причу й вуса з борідкою, як у Ісуса Христа, а, виявляється, вона геть донкіхотоподібна.

– Зачім ти мене обманув? Ану, слиш, одкрий машину, я кому сказав? – знову ожив паперовий добродій.

Машина зупинилася під гору, одсапуючись, Андрій одвернувся до іншого вікна й узрів за ним дивовижну парочку, вона випадала геть із натовпу, бо була абсолютно щаслива, охайненька така, з портфельчиками, трималася за ручки, тобто за пальчики; «які розумні, – думав Андрій, – щоб долоні не пітнявіли, отак пальці просунь і ніяких проблем». Занадто закохані, ті крокували життям, міцно і радісно тримаючись одне за одного.

– А-а, з вами тут... – штовхнув пасажирів чоловік словами і просунувся під кабіну. – Слиш, випусти мене.

Водій повернув очі, він їх і тримав, як руля:

– Шо, батя?

Під курткою під сорочкою в нього була красномовна тільняшка.

– Випусти, кажу, ти ж стоїш, ну?

– На остановки, – одкотив той очі на дорогу. – Я випускаю людей, запомніть, только на остановки...

– Ти брось бюрократить, – гнівався випрасуваний.

– ...особинно, блін, таких, як ти. Шоб потом міні в депо наскандалив, ага.

Тупнув педаллю й посунув крутим акведуком, траса на Шулявку ковтнулася мостом унизу.

– Стой! – закричав пасажир. – Ти куди?

– На Смілянську, – була відповідь крізь мікрофон, – куди ж.

Добродій почав шарпатися в кабіну:

– А міні казав, шо на Шулявську!

– Нічого я тобі, поняв, не казав, – відказав туди ж «матрос».

– Як же не казав, ану астанови, я кому сказав, зараз же міні. Тикає він міні, ні, ви послухайте. Давай, астанавлюй.

– Ага, разгон.

Салон на це стримано стояв, особливо Андрій, бо він на Смілянську. Разом з салоном, і матросиком на чолі його; як добре, коли всі туди, а не туди.

В цей час ще устиг кинути погляда на занадто закохану парочку, і в юнакові він упізнав... кого? Себе! З такою ж дартаньянівською борідкою, патлами хвилястими, лише одежа джинсова геть вимита, і оцей жест патетичний, яким Андрій завжди одкидав пасмо з лоба!

Тролейбус остаточно виборсався на моста й полегшено скреготнув, дуже йому подобалося між колесами, коли не акведук, а прямо:

«Не обламаюся, – подумав він, – ше на два рейси фатить».

Тут він почув, що в нього стукають, це пропрасований пасажир ломився до водія; він думав, що кулаками проти дверей. Але ті були самопальні, посилені іржавими кутиками, й посміялися з тих зусиль.

– Останови! – кричано в них. – Куди ти розігнався, випусти, я кому кажу. Каже на Шулявську, а сам на Сміляньську, пфу! Тикає мені, старшій людині, панімаєш, дожив, понімаєш.

– Не плюйтеся, тут вам не вулиця, а салон, – культурно сказала дамочка, вона була зі Смілянської й продумала про неї думочку: «а що, як раптом поверне на Шулявську?» Й хоч знала, що такого ніколи на планеті Земля не трапиться, про всяк випадок зненавиділа того, в брюках.

Прокомпостована дійсність повільно сунула вгору.

– Шо ж ти людям брешиш, – калатав той своє в двері, щосили напружуючи обличчя, – обманюїш їх і везеш?

– Ніхто вас не обманював, – мовила дамочка. – Я сама лічно чула, як ви його не питали.

– Да одкроїш же ти, ілі нет? – майже жертовно репетував той.

Бо тролейбус, закоркований трефіком, знову став; Андрій притиснувся щокою до скла, аби знову хоч раз побачити ту щасливу парочку за вікном, і тулився, доки вона не вийшла на міст, і хоча розмовляли про щось веселе, погляди обох були спрямовані в одну точку – в далечінь – що вони там цікавого побачили? Певно, нічого, бо обоє дивилися в себе, занадто щасливі, і Андрієві, який ніколи не бачив себе збоку, до прикрощів щемно було, що він лише зараз починає упізнавати, такого легкого, світлоокого, який неквапом дибав мостом, не звертаючи на нього уваги.

Андрій запанікував, озирнувся салоном, хапаючись за візуальність оточення, однак його знову тіпнуло до вікна. А що це за дівчина? Лице знайоме, але звідки?

Тролейбус тіпнуло і потягнуло, парочка знову зникла з очей. «Або нехай світ роздвоїться, – чортихнувся хлопець, – аби не я», – вирішив він.

– Ти пасматрі, – одкинувся добродій од водійських дверей, він витрачав удвоє більше міміки, аніж в нього було, – вас не туди везуть, а ви всі – заодно? Одкривай, я кажу, одіот!

Про всяк випадок той звернувся до тролейбусу, а не до водія. Бо в того кулак був татуйований якорем.

– Діти, – пояснила йому жінка.

– Шо «діти»? – не впетрав той, бо думав про Смілянську, а не про Шулявську. Й про безнадійно програний міст.

– В салоні діти, – підкопилила та фарбу на губах.

– А я шо кажу? Нихай і діти, лише шо, йому жалко випустить? Остановить машину, одокрить її двері і все й і нікакіх разговоров. І все, і я вийшов од вас усіх.

Тролейбус повз повільніше за сварку, Андрій пошукав поглядом дітей, але погляд його, тренований у студіях худакадемії, несподівано наштовхнувся на дуже цікаву дівчину в протилежних дверях; не тому, що вона була тут єдина, яка не дослухалася потічного скандалу, а тому, бо щосили визирала на вулицю. Тиха, непомітна гравітація вступала в хлопця, така непомітна, що він її і не відчував. Лице її проступило крізь тонкий макіяж і подивувало художника ще тоншою шкірою; що вона там узріла, за вікном? Очі такі непідробно зелені. «Занадто молода для такої краси», – хотів подумати він, а замість того вийшло: «десь я її вже бачив», – почав тішитися Андрій своєю зоровою пам’яттю, одкидаючи образи з живопису, а лишаючи лише з натури; тут потроху до нього почало доходити, що ця дівчина кап-у-кап така, як ота, що із ним же отамечки крокує мостом!

Тролейбус, скрипучи, поволі одтягався од нього, і Андрій усе б у житті віддав, аби висунутися назовні і переконатися, що то таки так. Але міг бачити лише незнайомку, яка в тому кінці салону мало не розсунула двері, аби визирнути. Дивовижна шкіра її, позбавлена фактури, майже неонова, просотувалася ізсередини рум’яним світлом – тонкі матерії напружилися.

– Ето етой умнік, – тицяв в Андрія пасажир, – ето він первий заявив, що тролебуз іде на Шулявку.

Андрій побачив, як пасажири втупилися в нього, – а хто ж іще почав цей полілог, цю довгу розмову з ним про транспортні напрямки? Хто перший одкрив рота?

– От що, – повернувся хлопець до нього. – Ви ображаєте водія, а він на роботі. Він буде нервуватись, а в салоні повно дітей. Ясно?

Не ясно, бо той ніяк не міг прив’язати дітей до Смілянської.

– А ти, – він думав, доки міряв Андрія поглядом, бо думав дуже довго, пригадуючи, пильненько додивляючися до борідки. – Ти диви, який одіот. І не жид, —додав здивовано він.

«І не жид», – подумав Андрій про це.

Одіот!

Бо тролейбус несподівано одчинив двері на малопомітній зупинці «по вимозі», і доки Андрій устиг збагнути, що незнайомка випурхнула, салон зачинився.

– Одчиніть, – зірвалося в хлопця, і всі зареготалися, особливо водій, який зробив це в мікрофона:

– Ти диви, ще один!

ФАЗИ ПОМИНАННЯ

– Якщо ти стомився, попий води.

Брюс Лі

Півгодини – і чотири тости минулося, доки я збагнув, що втупився в Люську; тоді я злякався, що помітять гості, особливо її чоловік Только, бо ці мої погляди турбували його ще з восьмого класу, коли я після канікул наче уперше побачив її на зарядці. Зараз була не зарядка, а поминки, бо наш однокласник Іванюк поїхав на заробітки, а привезли його неживого у труні – переїзд труни коштував набагато більше, аніж Іванюк міг заробити, отже стіл був переважно з хатніх харчів.

– Я хотів сказать, – почав класний керівник і сказав.

Чому люди із загальних фраз вибирають найзагальніші? А, головне, звідкіля їх стільки береться? І я знову втупився в Люську, бо свого часу, бувши з нею в одному класі, не надто наважувався це робити, а головне, прогавив момент, коли треба

не очима глипати. А Только наважився, мало того, він навіть не поїхав з Іванюком на заробітки, і тому підкреслено підкладав і підливав своїй гарній дружині – сам він красномовно не пив, бо був за кермом, це він повторював кожного разу, коли гості підносили чарку.

– Я за рульом.

Можна подумать, що він тут єдиний, в кого вже є авто. Аж доки тост не підійшов до нього, і тут усі одразу пригадали зі школи усі його складні жести, якими він надолужував свої нескладні слова, пригадали, як він страждав на уроках, навіть на математиці він дивував, усно вирішуючи важкі задачі, аби лише не писати. І от Люська. Чим він її взяв? Це була загадка для всіх, окрім Люськи, і тому вона сиділа урочиста, як на випускному екзамені; для кого був той екзамен – для неї чи для нас?

– Увотето, – нарешті сказав Толян, втупившись крізь рідину в денце чарки. – Я хутів сказать, шуб цей, ну, щоби ни забували, от.

І швидко проковтнув мінералку разом з останніми словами. Потім усі помітили, що це була остання мінералка, потім помітили, що й горілка раптово скінчилася – але не поминки, народ ще не перейшов навіть до третьої їхньої фази.

Я пригадав. Мені на уроках, і не лише фізкультури, бачилася Люська весь час у весільному вбранні – вона всюди малювала такі пишні сукні, де лише могла, дівчата в школі цим грішили, але вона перевершила всіх, бо в неї вигадка була найдосконаліша. А моя уява на уроках далі таких марень не ходила.

Толян у цей час намагався інтонаційно одбрикатися од присутніх, які змушували його до подвигу: сісти на авто і поїхати до якоїсь підпільної гуральні по горілку, але ми встигли дружно закидати асигнаціями швидше, аніж він устиг відмовитися.

Все завмерло, доки не одгуркотів його «москвич». І тоді я наважився на неї глянути – вона враз перехопила погляд і втупилася у виделку, дивилася на неї, доки не здогадалася наколоти квашеного огірка. Подумавши, запровадила до рота, а потім через деякий час хрумкнула. Я це усвідомив тоді, коли збагнув, що роблю так само – повільно жую ніжинського маринованого. І тому хутко одклав виделку, хоча заквашений він був класичним «букетом».

Однак Толян десь застряв. Що мати небіжчика, утерши сльози, подалася по сусідах і принесла несподіваної самогонки, хоча й стидалася її на синових поминках. Та виявилася концентрованішою, як про наше село, і я вже безсоромно міг оглядати Люську, подумки одягаючи на неї фату й роздягаючи. Вона також дуже швидко покинула споглядати виделку, а коли пішли регітні анекдоти, жваво сміялася де треба і не треба; доки не почала стукати виделкою об склянку, потім заспівала і рвучко припинила, наштовхнувшися на нещасний материн погляд, і тут я потроху зметикував: вона набагато п’яніша за мене.

Закуски набігати матір по сусідах змогла менше, і це мало й приємний результат переваги самогонки над обставинами – коли я вийшов на сходи попалити, замість них я там побачив її, Люську;

вона стояла, хоч і не мала цигарки, я хотів щось казати, але вона так рвучко сперлася на мене, так, що мало од цього не впала. Ідея виникла од вечірньої прохолоди, бо ми чомусь не наважувалися йти до хати, яка ще пам’ятала про небіжчика. Я притулив її до стіни, а сам намагався знайти очима лаву, хоч бодай якусь табуретку задрипану, чи ящика навіть, яких так багато буває по сільських дворах, однак для них було вже затемно, а вогник цигарки я загубив разом з димом; тому я намацяв Люську, і одежі на ній виявилося набагато більше, ніж вона намалювала протягом школи, тому я вирішив не випробовувати долю.

У «залі» краєм ока побачив, що навіть матір нетвереза, це мені дозволило прикинутися п’яним і несподівано заснути на пуфіку.

Прокинувся я раптово од того, що сиджу, власне, так і заснув, однак прокидання мене спонукало до того, що треба якось діяти, тобто десь лягти хоч умовно, переступив через когось із присутніх, хто обіймав килима, і почав неквапом досліджувати периметри хати.

У сусідній спальні ніч вилискувала в огірковому розсолі, він стояв разом зі банкою на столі, і коли я одковтнув його добряче, події потроху повернулися до мене. Я пригадав, що це були поминки, однак якийсь набагато важливіший спогад каламутив мене, не піддаючися, тому я вирішив діяти методично і пошукав очима те ліжко, на якому, певно, лежав колишній наш небіжчик, тобто однокласник Іваненко, коли його привезли із заробітків дев’ять днів тому. Ліжко також вилискувало в темряві, але не місячним сяєвом, а нікельованими деталями, тому я змусив свої очі звикати до темряви, доки не помітив межи нікелю й хрому жінку, яка безтямно спала нероздягнутою.

«Отже, не матір», – полегшено видихнув я, бо слабкий спогад потроху повертав мене до себе – побачив цілу копицю святкових мережив, поміж яких безтурботно лежала Люська. Коли я торкнувся, їй здалося, що вона й не спала, так міцно вона охопила мене правою рукою, а лівою почала шукати в пітьмі мої гудзики. Тобто не давала говорити, що між нами накопичилося за довгі роки поза школою, а тепер, коли вони раптом минулися, вона дозволяла лише сопіти, усі інші звуки затуляла мені поцілунком; це добре, що в неї завжди такі великі губи і тому легко влучали в мої.

Навколо все спало самогонним сном. Коли я добрався до Люсьчиного споду, то з полегшенням відчув, що він вже без трусів; це підтвердилося і її хихотінням, яке погрожувало перерости в сміх, і тому я затулив своїми губами і намагався діяти, не одтуляючи, бо раптом Люська теж захоче поговорить? Або пояснити те, без чого усього ми почали з нею одразу, не вдаючись до спогадів; якщо згадувати, то це були лише наші двосторонні мрії одне про одного, не висловлені, наші дотики були швидші за такі слова, хоча їм було через це кривдно, адже скільки їх накопичилось. А от тепер вони мусять мовчки споглядати, що робилося на мережаних покривалах багатої на нікель кроваті. Ну і я, звісна річ, був не кращий од них, бо скільки вже після школи перемріяв про Люську, а тут все відбувалося зовсім не так, як я бажав, а так, як того хотів самогон. Звісно, думок тоді в мені ніяких не було, було лише відчуття великого поспіху, нехай і так, бо, може, і це однімуть: прокинеться якийся п’яний кум та почне ходить, з’ясовувать, хто це його оце розбудив? Або матері захочеться раптом переконатися, чи усім гостям зручно лежати, наприклад, або хтось із гостей пригадає про недопитого графина з буряківкою – різне могло статися тієї ночі. Але влада була наша, єдине, що мене тоді дивувало в ній, як вона міцно, навіть боляче, хапалася руками й ногами, і це поза ніжністю поцілунків; і те, і інше не можна вже було списати на п’яний стан, з якого ми надто легко перейшли до іншого, найголовнішого, перебуваючи в міріадах мереживного сяяння та нікельованих зблисків; я кожного поштовху не вірив, що вони є, що мрія простіша за саму себе, що Люська щосили намагається не вкусити мене, тамує, тим самим і подовжуючи свої гойдання, посилені височезними перинами, в які ми провалювалися, віддаляючись і наздоганяючись; таких, як наше життя, що гамують, напхані, усі наші поштовхи, якими ми борсаємося у невагомому пір’ї, яке всотує і звуки, й коливання, і здатне провалюватися під нами нескінченно, доки не лягли упоперек їх, тому відчуття наші уперлись і я відчув, як Люська зараз закричить, побуджуючи до паніки, розбудить приголомшені поминки, і затулив їй вуста, здається, подушкою, а потім вона затискала мені рота, щоби я так само не зронив бодай лемента в цю просамогонену буряками ніч.

Дивно, що ми лежали й посміхалися одне до одного, і ніяка сила не здатна була зігнати з нас ці дурнуваті посмішки. І щосили намагалися не засміятися з цього, того, що ми посміхаємося.

– Пити, – попросила вона, і це слово прозвучало крізь її усмішку ніжним шепотом, що я неомильно потягнувся до вікна і подав їй трилітрову пляшку з розсолом. Я чув, як рідина протікає крізь бадилля весільного нашого букету, як Люська устигає між ковтками вдихнути й видихнути, і припадає знов.

Потім я пив квасиво, одпльовуючи гіркі стеблинки, і розумів, чому вона робила це так жадібно – адже кожен ковток повертав до розуміння, що все насправді.

Ми лежали, звикаючи до правди, наші долоні пітніли і висихали, цілунки були пекучі крізь припухлі губи, кілька разів Люська навіть завдала мені ліктем, щоб я її одпустив.

– Шуро, – шепотіла вона, – а чого ти тоді втік?

Чому вона називає мене Шурою, а не Сашком? Адже Шурою мене називали лише вдома.

– Я? Коли?

– Ну, тоді, на танцях?

– Яких? – щиро здивувався я, бо скільки їх було, таких танців, з яких я тікав.

– «Яких», «яких»! Ех, Шура ти й Шура, – удавано розсердилася вона, а тоді раптом передумала. – Одвернись, – наказала нарешті і знову удала з себе нетверезу.

Бо їй не хотілося звідси йти, навіть би й для того, що вона вирішила зробити все просто в ту саму, випиту нами, банку. Од чого їй набагато важче стало стримувати сміх. І аби допомогти їй, я також прошепотів:

– Одвернись, – і теж зліз додолу і учинив над банкою так само.

Однак почуття гумору змусило мене поплескати наповнену нами посудину й поставити її знову на підвіконня.

– Ну? – полегшено запитала вона мене, а я вирішив краще покласти її руку собі туди, де «ну» було непотрібне. Вона знов обхопила мене руками, які мусили бути лагідними, тобто такими, як у мріях, а не навпаки; однак поспіх не допускав ніжності, цілунки виявилися солоними од розсолу, отака реальність, але нехай краще вона, аніж нічого крім тривалих, нетривких мрій.

Це добре, що практичні сільські люди вкладають під матраца добрячі дошки, бо до якої міри могли розтягтися пружини, передбачити важко особливо, коли про це не встигаєш думати, бо перини вже попередньо втрамбувалися і дозволяли реальніших відчуттів, аніж почуттів. Деяка тверезість дозволила нам діяти навздогін тому, ще ми поспіхом прогавили попередньо; Люська вже не така чіпка була, а навіть дозволила собі подекуди уповільнювати, це тоді, коли я хотів навпаки це як танцюючи, коли кожен має ще й додаткову власну для цього музику.

Вона увірвалася гарчанням «москвича». При речено ляснули його дверцята. Наступна пауза знерухомила нас, краса Люсьчина принишкла неначе заворожені, слухали, як важко рипнув під ним ґанок, як невблаганні кроки нічними сунули до нас – Люська зіщулилася на мені, мертво вчепившися; краєчком глузду я напружився, не виймаючись, обхопити її з усіма речами перенестися під ліжко, але здолав лише запнутися з головою мереживом. Ми солодко і німо завмерли одне в одному, споглядали з-під візерунків і сутінок на двері, очікуючи кінця.

Кроки пошвидшали і стали, просунулась його вранішня голова. Закліпали очі і повернулися до вікна – там його чомусь привабила наша гріховна банка, яка вилискувала опукою скла й рідини. Він став над нею, міркуючи.

– Толя, ти? – почувся знадвору голос матері, вона хутко йшла від повітки, запинаючись у товсту хустку. – Де ти так їздив, бо ми заждались.

– Д-д-д, менти, зупинили, «вилазь!» «п’яний за рульом?» Де п’яний? то бідон пахне, кажу. «Кий бідон?» І повезли на кспертізу.

– Ну? – підійшла вона до вікна.

– Ну протокол, ну кспертіза. Ньдь. Д-д-д, потім мене одпустили, а бідоньчик – ні. Арестували.

І пригадав усі кривди в міліції, лаяв, бо він не був п’яний, а п’яна горілка, яка вихлюпнулася у салон його автомобіля.

– Ну?

– Шо «ну», а от шо я друзям скажу? – насилу прожував він.

– Ох, Толя, ну ти й Толя, – сказала вона.

На доказ він рвучко зітхав. І вирішив не говорити, бо взяв банку і гучно припав до неї вустами. Я не повірив, однак почув його переконливе «ковть», голосне і спрагле; насилу одхитнувся од рідини, додивляючись до неї, яка влягалася, накульбачившися у склі млявим коливанням ранку.

– Тьфу, мамо, – одплюнувся він настирним бадиллям. – Ну, намішали, ну електроліт, ньдь.

І припав ще дужче.