Текст книги "Гальманах"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 11 страниц)

– А на що? – запитала Анька, бо знала, що дядько до неї нерівно дише.

– От ви ж яблука пекти вмієте?

Дівчина, яка могла пекти усе завгодно інше, зацікавилася.

Він швиденько наскладав хмизу, запалив, і, наштрикнувши одне зелененьке, хутко спік, подав Аньці. Бо шорти в неї були найкуціші. Якщо: «у біди довгі ноги», то Анька була найбільша в світі бідою.

– Ти хукай, доню.

Та мляскала, не встигаючи хвалити.

– Оце ж вогнище палите. Оце ж щовечера. Отак накладіть, це ж простіше навіть, ніж картоплю пекти, – чомусь говорив він зажурено, видно було, що йому геть не до яблук. Однак він дочекався, доки всі напечуться ними.

– Чув я, що в старовину так ховали покойників, шо ніхто не міг знайти. От, приміром, піраміди. Там ше й досі нічого не знайшли.

Роман погодився:

– Так, уміли вони це. Бувало й ми, шукаємо, шукаємо і нуль. От і зараз, чує моя душа...

– Та я не про це. Значить так, хлопці. Прийшла пора сказати: чи не могли б ви мені викопати, ну, могилу? Хорошу?

Всі вдичіли.

– Дядьку Пилипе, а хто збирався жити вічно? Для чого було вапно пити? – намагався перевести на жарт Роман.

– Ні, не для мене, себто для мене, бо для моєї тещі. Ну? Таку, добрячу?

«Ясно, – подумав Роман, – доведеться тепер одробляти за всі яблучка й вишеньки».

Усі замугикали, що, воно, звичайно, без проблем.

– Не бійсь, я не безплатно, – й він назвав суму.

Що вже геть заплутало копачів.

– Та про які гроші? – розписалася за всіх Анька.

– Тещу свою дуже сильно люблю. От. Шо вона не така, як тещі. А гроші – то пусте. Ви думаєте, я у Воркуту – одного рефрежиратора? Ех! – несподівано він зажурився. – І що вони тепер там у Воркуті їдять, як їм України не стало?

Перекур кінчався, і Роман теж:

– Дядьку Пилипе, ви скажіть, хіба на кладовищі гарненько не вириють?

– Та вириють. Тіко я боюся, щоб її ще раз не вирили.

– Не ясно, – мружився Роман.

Вишні ще й досі бродили йому в очах.

– Ну я хочу, щоби її зробили такі люди, що з вищою осьвітою. Які знають усе. Як колись було ховали. Шоб ніхто не знайшов. Так закопайте. І я не хочу, щоб їй золоті коронки повиймали. Ну, там костюм, плаття можна ножницями в гробу порізать. І ніхто не вийме, ніхто її за тряпки не потривожить її сон. А от зуби з людини виймать, щоб не вкрали – я цього не можу. Як подумаю, як вона їх любила – так і не можу.

– Для чого? Хто це буде її виймать? – непокоїлася Анька.

Бо вона ще не знала життя, ні життя ще не знало її. Молодість!

Оксана, як науковець, розповіла, що скіфи робили цього секрета дуже просто:

– Вони ховали, потім пускали зверху табуна коней. Й лише тоді насипали Кургана, так, що тепер уже ніхто напевне не міг сказати, де саме поховання.

– Так де ж тепер коней візьмеш? – страждав Пилип. – Це ж усієї області стіко на табун не набереться, от біда. Ну, бач до чого довели? Скіки нам коні хорошого зробили, а ми їм що? Перевели поголів’я на ковбасу і от. – Враз оце слово «поголів’я» увійшло в нього іншим значенням: – Так же ж корови! Та я попрошу Ярославчика, то він мені через тещу череду двадцять раз прогонить. Туди-сюди! – зрадів він, наче дитина. – Ну, молодець мій Ярослав, оце хлопець, ну?

Він знову обернувся на того Пилипа, якого всі знали, тобто вийняв пепсікольну пляшечку, збовтнув білу каламуть, простягнув до гурту, але охочих не виявилося. Ніхто не хотів вічно жити.

Так гарненько усім од цього стало, що Роману прийшли й ліпші ідеї:

– А що, дядьку Пилипе, як ми розриємо цього Кургана, а потім, коли все зробимо. От все вашій тещі залишимо? – зрадів своєму розумові хлопець. – Ховайте там свою любу тещу, з почестями, ніякий злодюга там її з костюмом і зубами не потривожить. Гарно я придумав?

– Е, нє-нє, – хитрувато хитав головою Пилип, – нема дурних, через тисячу років прийдуть нові ці архолуги й вириють.

Совість в нього була завбільшки з інтуїцію.

– Так через тисячу років, що їй, вашій тещі, станеться?

– Навіть через сто тисяч, – обурився дядько. – От вам би приятно було, щоби ваші косточки якісь вчоні лопатами перебирали?

– Роскалями, – засміялася Анька.

– Та хоч би й. Щоб тобі кожну косточку виймали тобі й роздивлялися, любувалися? Невже?

Роман знизав плечима:

– Ну, мені особисто це по барабану.

– Що? – не повірив старий.

– Байдуже, – пояснив хлопець.

Пилип не міг пойняти віри.

– Байдуже?.. – мало не закричав він. – І це кажите ви, ви, люди з вищим образуванієм?!

Пригуркотів «газон». Шофер мав такого обличчя, і всі копачі збагнули, що нічого путнього вони не почують, бо й начальник не підійшов до гурту, а чомусь боком посунув до свого намету. Однак його перепинив голос Аньки, який би перепинив кого хоч:

– Григоровичу! Які будуть вказівки? Щодалі робитимемо?

– Вісімсот чотирнадцять, – сумно ляснув себе по потилиці той. – Вказівки будуть надалі сумні.

Оксані вперше заманулося пожаліти його:

– Щось трапилося?

– Навпаки. Не трапилося анічого. Я щойно з пошти. Телеграма. Дізнався, що грошей з інституту на нашу експедицію знову не переказали.

– У-у-у! – дехто з загалу не договорив матюка. –Я-а-к?

Євген Григорович відчув себе інститутом:

– В нас там в бухгалтерії триває щось на зразок ревізії. Рахунки заморожені. Доки це не скінчиться...

– ...скінчимося ми! – викинув на відкид свою лопату Роман. – Аванса – не було, зарплати – не буде? Іди спробуй покопай, коли тобі в пузі самі лише яблука.

На доказ йому Анька гучно буркнула животом, Євген Григорович намагається цього не почути.

Але не Оксана:

– Ясно, грошей нема – можна подумати, що в інституті зараз багато експедицій? Раз-два – і все. Гроші є певно лише на ті, які копають в потрібному напрямкові – балто-алтайському? Чи балто-іранському? А на всі інші теорії – гоп! – і не стало. Я вірно розумію вас?

Той промовчав. У відповідь шофер люто зблід, так, що дужче позначилися його татуювання.

Копачам не до дебатів, вони понуро скидають рукавиці, жбурляють їх слідом за лопатами.

– Що, що ви надумали? – не наважується їх зупинити начальник.

Але ті вже взялися за улюблені гітари – взявши акорд, Роман акордно рикнув:

– Купатися! Загоряти!

– Рибку ловить, – підспівала йому Анька. – Напекти! – замріялася вона.

Бригада мовчки дефілює повз них до ріки, науковці лишилися на самоті.

З задуми Євгена Григоровича виводить ляпас по спині, якого завдала Оксана:

– Вісімсот п’ятнадцять!

Ця картина побільшується з-за верболозу біноклем. Той од обурення спітнів і тому спотворив зображення:

– От лохи! – лайнувся Гєша. – Ти ба, суки, не хочуть копати.

– Й подалі кидати, – несподівано в зажурі зримував Кєша. – Я б їх у зоні швидко навчив, як бугра не слухацьця. Бач, за гроші вони сердяться. Там тих грошей...

– Я б цих бухгалтерів!.. – недомовив колега.

– Шо?

– ...я б їх падлів – усіх за лопату! І в зону, падлів, як вони чесних людей дурять, – класовим гнівом спалахнули його очі крізь бінокля.

– Циганське щастя, – сказала Оксана таким голосом, наче коли знала іншого, – докопатися майже до кінця, і от.

До кого це вона говорила? До Євгена – так він це не згірш за неї знав. До себе? Так вона не згірш за нього знала.

До Гєші – то з бінокля читав по губах і мав виразну з того втіху.

– ...докопалися майже до кінця, – телеграфним голосом передає він напарникові. Той почав оживати.

Євген Григорович не слухав її. Він дивився в далечінь, туди, де перехрещуються балто-іранський з балто-алтайським напрямком. Туди, куди зорять всі, в кого совість завбільшки з інстинкт.

Оксана копалася в польовій сумці, однак натикалася лише на вірші.

– А такий цікавий матеріал уже йшов. Єдиний раз в житті знайти неграбований курган...

– ...неграбований?!! – спітнів уже й не бінокль, а Гєша.

Колега його вкляк од цього заповітного слова.

– Біс його зна, що робити, – нидівся Євген Борисович. – Може, підняти громадськість?

– Яку громадськість? – зітхнула Оксана. – Де ти зараз її візьмеш? Про що її просити – про марш протесту під Верховну Раду? Про зарплату для археологів?

– Попросити громадськість, нехай покопає трохи. – Наштовхнувшись на надокучливий жіночий погляд, почав швидко пояснювати: – Тут же повнісінько відпочиваючих. їм нудно. Прочитаємо їм в клубі лекцію, а тоді роздамо лопати. Нам же трохи лишилося. Ну, от хоча б цих... шахтарів.

– Ага, разгон, – брутально вилаявся Гєша. – Так я тобі й розігнався! – крикнув він на всеньке горло.

– Я вб’ю тебе, мудель, – просичав до нього Кєша, – отбойним молотком!

Оксана полинула поглядом туди, куди і Євген, туди, де перетиналося балто-ірано-алтайське, виразно перекреслюючи трипільське.

– Женю, а давай, як колись. – І щоб той вірно її зрозумів, поспіхом завершила: – Самі візьмемося за лопати. Ти штикуй, а я відкидатиму. Треба ж швидше дійти до материкового ґрунту – скільки там того насипу лишилося, га?

– Ну, ну, ну. Лопата – ні, – не повертався з далечіні він. – Я кабінетний вчений.

– Так я ж теж, – тицьнула йому до рук вона держака, – на, разом, га? Єднання розумової і фізичної праці?

Вона й сама негаразд знала, чи жартує, чи ні.

– Одчепися, навіжена, – грубо урвав її він.

– А називав Венерою.

– Тебе б ще на дві тисячі років...

– ...закопати в землю?

– Попроси-но краще свого того пастуха. Нехай село зіллється з містом.

За що отримав лютого ляпаса.

– Вісімсот шіснадцять, – коментує він. – В землю б закопати і руки молотком поодбивать, – розтирає він ушкоджену щоку.

Гєша не повірив на власні очі.

– Сука буду, там уже дєльожка началась.

– Д-да, – протягнув той, – там серйозно, разборкі. Як ти думаєш – рижьйо? Сєрєбрішко?

На що Гєша сумно видихнув у оптичну перспективу:

– Там у них значно цінніші цінності.

– Бриліки?.. – затамувався.

Той виждав паузу, завдовжки, аби підняти вказівного пальця:

– І-і-істина.

Антін допоміг зняти труну з машини, подав і кришку, закрив борт. Череда стояла й чекала, вона ще зроду не бачила людського похорону.

Пилип хотів скидати свого вірного лівого чобота, але раптом сльоза його так пройняла, що він ухопився за серце. Він, який житиме вічно, мусив поховати те, заради чого воно того варте.

Тому він хутко витягнув біляву свою пляшчину, збовтнув, нашвидку затулив очі долонею, крутнувшися зо три рази, пожбурив її позад спину. Та, каламутно бризкаючи безсмертям, полинула шукати, й дзенькнула на скалки перед верболозом.

Там же встромилися лопати. Теща Ніна терплячіше з усіх терпінь чекала, доки двоє в безлюдному полі викопають їй прихисток.

– Цюк! – сказала лопата. Та, що була в руках у Ярослава. Пилипова ж на це не повірила. Доки не вшилилася в глину поруч:

– Цок!– зойкнула вона.

Чоловіки обережненько на дні могили, наче пританцьовуючи колом, обкопали чималого глека.

– Скарб... – сказала одна лопата іншій.

Ярослав хотів уже взятися за нього, так старший чоловік застеріг. Він підіткнув його знизу на роскаль і, перекидаючи, вигукнув:

– Як я розсипаю тебе, так і закляття розсипся!..

Звідтам висипалася низка дукачів і розкотилася, бо мотузочка зотліла. А слідом – віночок з руж – про них свідчили хіба колючки на стеблинах, однак серпанок, хоч і зітлівши, а тримав усе вкупі.

Чоловіки перезирнулися на весільні ці обладунки.

Глечик з дукачами тримала тепер теща Ніна, вона з Пилипом поцілувалася востаннє, й віко зачинилося за нею. Коли земля засипала яму врівень з долиною, лише тоді Ярослав подав знак череді, та слухняно рушила до свого пастиря, перетоптавши рушену землю разом з нерушеною.

Так, що під нею не раз весільний глечик з дукачами здригнувся Ніні в долоньках, вона всеньке життя шукала скарбів, жаль, що лише після нього знайшла.

Пилип висипав першу шапку з землею, а потім заторохкотіли лопати, кожна хотіла якомога швидше завершити дійство.

Тепер степ не видавався безлюдним, бо посеред нього височів хрест, де лише птахи могли прочитати табличку, кому він належить.

Оксана йшла навперейми вітрові, розставивши долоньки, наче хотіла ввібрати весь пилок квітковий, непомітний окові, але відчутний тілом, особливо там, де попечена лопатою шкіра скніла – і вітер вступав туди в зашпори, і, здавалося, Звідтам розтікався усім тілом.

Дивно було ступати лугом вдень – геть не таким, як вона звикла. Здалеку вона побачила на їхньому пагорбові букетика, отже й Ярослав десь там поруч ховає свою білу сорочку – дивний цей пастух у випрасуваних брюках. Та де ж він?

Вона знеможено кинула штормівку, зверху кинула вірші, дописані й початі, бо найкраще було чекати Ярослава за ними – час непомітно перебігав з рядка до рядка:

 
Поставимо дім
на диво усім,
наробим вікон
з чотирьох сторон.
 

– У вас всі археологи вірші пишуть? – почула вона, й підвела свої чудоподібні очі.

Хвильована мить!

Він підняв букетика й подав Оксані, та прилинула щокою.

«А чому люди ще не додумалися брати букети замість подушок? Який сенс в тому пір’ї наволочному, коли в нас так багато пухких, ніжних рослин?» – міркував він.

– Що ти зробила з руками? – сполошився хлопець.

– Я ненавиджу свої руки. – Її подивували очі його, які прекрасніших рук не бачили. – За те, що вони такі слабі.

Він дивився на її долоні й не вірив:

– Ти що, копала? А ці козли? А цей козел? Вони що, стояли й дивились? Та я їх там зара усіх піду закопаю к бісовій матері! – Тут він побачив, що вона ніжно милується ним. Й слова його пропали, перейшли на шепіт: – Я зараз сам піду і вирию ту кляту могилу до самого споду. Я доведу твоєму триста-двадцять-п’ять-не-знаю-якому, що тут наші жили.

Зривається на рівні ноги, але Оксана своїми безсилими руками міцно тримає його:

– Славо... я тебе благаю. Ну посидь краще. Ну там ще п’ять кубометрів насипу. Ну ми щось придумаємо з ними. А я тут тобі пісеньку написала. От лише слова є, а музики ще нема:

 
Як одне вікно
на чистеє поле,
а друге вікно
на синєє море...
 

Він сидів і удавав спокійного, його лютило, що він майже не чує її, так йому та невибрана земля застувала очі, тут він відчув, що вона вже мовчить.

– П’ять кубометрів, кажеш. Є в нас один дідівський метод, як копати. Ти не повіриш, але багацько погрібів отак було викопано.

– Який? – дивувалася вона на нього, такого вже не ніжного, а рішучого свого Славу.

– Пра-прадідівський.

Як він був без корів, то й двійця сприйняла його спокійно, тим паче, що він ішов так, аби вони його побачили перші.

– Ну, як рибка? – запитав Ярослав.

– Клює.

– Не клює.

Водноголос відповіли обидва – Кєша і Гєша. Що їм навіть закортіло врізати лозину й сотворити вудку. А чого? За цей час оно вже скільки можна було її запасти, насушити, наприклад.

– А ти пасеш?

– Пасу, – відказав Ярослав.

– Ну і як... випас? – поцікавився по-науковому Гєша.

– Клює! – засміявся приязно хлопець.

В цей час з-під майки в Гєші зрадливо вислизнув бінокль і завис на ремінці.

– Ми теж, – кивнув на нього Гєша, – пасемо.

– Цить! – цитьнув на нього Кєша. – Ідіоте! Я вб’ю тебе.

– Відбійним молотком? – реготнув той.

Ярослав кивнув убік кургану:

– Багато трупів і так буде. Там скоро всі переріжуться.

«Шахтарі» – перезирнулися, себто їхні версії потверджувалися. Єдино, що треба було поглибити гіпотезу, вони запросили хлопця сісти, вийняли пластикові скляночки, самогонову флягу. Коли перехиляли, то не одводили очей од Ярослава, наче він цим міг виявити себе.

– Аз чого, блін, там їм різатися? – неквапом, неначе про погоду, почав Кєша.

– От ти подивися уважно, – показав на курган хлопець, – бачиш, який насип? От його поверх скарбу насипано. Прикинь, скільки його, тог оґрунту до горизонту лишилося? Дурня, на півгодини копати. От вони вже й почали наперед ділитись. Тільки як поділиш на десятьох? От. Біда.

Двоє ще раз перезирнулися, тому що на двох ділити, ясна річ, набагато легше. Що один мимоволі озирнувся, на лопати, нові, свіжі, райцентрівські такі, вони лежали поруч.

Поночі зігнута фігура скрадемці посувалася табором, так таємно, що мало не влучила до Євгенового намету. Однак пахощі, які поночі були неомильніші за зір, підказали незнайомцеві, що слід шукати не цього житла, він би ще спотикався потемки, якби за третім іншим з клапану не висунулася тендітна рука та не затягла його досередини.

І Славко упав у обійми Оксани, притиснувшися, аби не наробити гармидеру. На мить обоє забули, навіщо. Однак дівчина опанувала себе.

Місяць картинно ховався за хмару, то, навпаки, хмара за місяця.

– А може, вони не прийдуть? – благала його Оксана.

– Дзузьки, – відказував місяць, тобто Ярослав. – Пертися сюди здалеку, два тижні пасти вас і все це задля того, щоби в критичний момент заховатися. Де? У верболозі? Та вони – приповзуть.

– Ну, може, вони-таки чесні люди?

Уперше хлопець злякався чесних людей – ще б пак, тоді вони зірвуть його план.

Дівчині було млосно поруч в тісному просторі. Ні, вона просто боялася, що розв’язка може бути крутою й небезпечною в першу чергу для кого? Для того, хто все заварив.

Вони відсупонили запинало й благали Бога, аби очі їм не зблиснули, так пильно вдивлялися в розкоп. З якого вже хтось потиху викидав пасмами землю.

Як «копачі» там опинилися? Заповзли вони туди, чи що? Разом із реманентом? Бо до намету долітали лише легкі удари рушеної лопатами землі об викид, обережні такі, але ритмічні. Що «охоронці» й незчулися, як почали цілуватися улад з кидками.

– Вони за ніч, – одірвалася вустами Оксана, – не викидають... п’ять кубів.

– Викидають, – прилинув знову Славко, – я їм сказав, що копати треба просто, по всьому розколові й так до самого золота. Як же не викидають? – Тут він знову відсунувся. – Та ти знаєш, за цими пошуками скарбів, скілько у нашому селі колодязів, погрібів викопано? Отак пусти чутку, що в тебе за клунею щопонеділка вночі скарб пищить, чи кукурікає – а наранок приходиш – і погрібець вже й готовий. А тут – двоє здорових лобів. Е, та ти не знаєш, що таке ентузіазм.

І щоби довести правдивість своїх слів, торкнувся дівчини поцілунком.

– А нам і не треба, щоби п’ять, – одірвалася Оксана, – нехай викидають хоча б чотири куби.

А решту ми вже якось самі, правда? – зиркнула вона на свої пошкоджені долоньки.

Ярослав на це ствердно поцілував їх.

Так само, як Кєша поринав углиб, методично налягаючи на штих, його лише непокоїло, що земля видалася спершу неістотною на опір. Отож він міг сподіватися змін? Він не хотів, аби копальні відчуття інакшилися. Й тому він зашепотів пісню:

 
Я поїхав на Домбас
вугілля копати.
А яке ж воно тверде,
чортовая мати!
 

– Ти тут приповз співать? – здивувався Гєша. Він саме оддав «зміну» напарникові й дивувався, що не встигає сам одхекатися – а цей – ще й співає. – Ти хочеш усіх лохів побудить?

Колега ображено замовк. А тоді проти місяця одгородившися, знову перевів годинникові стрілки, після чого тицьнув циферблата напарникові:

– Не виступай, а лізь. Давай, іш, розлежався. Врємічко твоє підійшло рить.

Той стримано крекнув, підвівся з кухвайки.

– Нюхом чую – нічого тут нема. Обдурив нас пастух.

Кєша на це не погодився:

– А я нюхом чую, що є. Й і не тільки нюхом – стали б сюди із столиці цілий грузовик лохів гнать? Вроді там їм більше нікуди їх ганять-копать?

Він заліз на кухвайку й заходився стерегти час, тоді, як його колега досліджував надра, налягаючи на держак. Примостившися боком, він пантрував кожного кавала землі, викинутого Гєшою. Хоча до дна було ще далеченько, однак хто його зна?

Табір мирно спить, хропучи на всі різновиди, якими перегукуються межи собою намети, молодь бо одтягнулася на природі і вперше заснула праведно, потомлена не виробничою, а радісною втомою.

Лише в одному наметі вдвох це не вдавалося. Але чи існує на Землі засіб, кращий за поцілунки?

Надцятий раз заступивши на зміну, Кєша відчув, що цю – не дотягне. Однак з подивом зазначив, що Місяця вже не бачить за купою викинутого ґрунту – виходить, що так глибоко вже забурилися? Якби він міг думати про щось інше, аніж золото, то пригадав, що небесні світила мають ходу і тенденцію рухатися за лісові дерева. Оно, наприклад за ту красуню-сосну.

Тої миті лопата його уперлася у щось надто тверде, аби бути землею.

– Що? – наче зо сну схопившися, одстрибнув од кухвайки Гєша. Що навіть забув зопалу, що треба знову перевести час назад.

Напарник його знову посунув лопатою в те саме місце, і вона непідробно дзенькнула.

В наметі, який пантрував їхню радісну працю, розлучився поцілунок. Бо відчув, що ритм копання, геть порушився. Хлопець і дівчина припали зором до розкопу – без бінокля, було добре видно, що купа земляного викиду значно повищала. Чи не на п’ять кубів?

Оксана вчула заледве тонкий згук, як коли метал влучив об металеве ж. Вона рвонулася з намету, але Ярослав владно спинив її, і сам, намацавши заготоване кайло, поповз туди краєм ока глянути, що ж знайшли аматори там, де професіонали не змогли?

А там, на дні, обоє-рябоє долонями одгортали землю од чогось принадливо опуклого, щоби, вивільнивши знахідку, взяти її на руки й подивуватися важкості, яка може бути лише в найважчого металу, найважчого й найкращого, а саме – в золота.

– Ми багаті, – прошепотів заповітно Гєша.

– Що це? – насилу стримувався не кричати його напарник.

– А ти не сікьош – царський кубок.

– Який?

– Царський, блін. Ось бачиш, – поплював він і потер, – тут щось написано. Не по-нашому! А намальовано – гадом буду, – плюнув він ще раз, – та це ж орел. – Він зрадів, так, доля знайшла його, а він знайшов долю, бо мав такого ж самого приблизно орла, витатуйованого на грудях. Орли ці, нарешті, зійшлися, розчулено притиснувшись. – А тяжолий же, ідол, ге-ге. Золотішечко!

Удвох несучи його нагору, не тому що він затяжкий, а тому, що ще ними не поділений, вони постали над розколом.

Тяжко й щасливо одхекавшись, побачили, як над ними стоїть хто? Та той же самий лох, пастушарадовбаний!

– Покладіть, де взяли, – спокійно, неначе до корів, наказав він, ба, навіть спокійніше – бо цього разу він мав у руці не батога, а замашне кайло.

Надлетіла Оксана і завмерла, долучившись до композиції, де обоє-рябоє, не могли показати сільському пастухові, де раки зимують, бо вперто не бажали випустити здобич з рук.

Позаяк Місяць чесно ходив своїм циферблатом, а не по злодійському годинникові, то він й визирнув з-за соснової верхівки, аби шляхетним світлом променя впасти на несподівану для всіх знахідку.

Й лише тут кожнісінький узрів, що то – пузатий німецький авіафугас.

– Бонба! – заволав Гєша.

Кєша не став сперечатися – і вони дружно кинули свою знахідку назад у розкоп, падаючи ниць – готський орел на ній, здавалося, місячно зблиснувши, змахнув крилами й провалився під землю, – аби вмить зметнути її вгору більше, аніж її накопали злодії й чесні люди, разом узяті, – вибух люто рвонув розкопа, остаточно переплутавши там всі історичні епохи.

Звідтам вилетів хтось бородатий, з трьома оселедцями, підперезаний змією, блискотливий, з довгими вусами, і, регочучися над низькими гілками, щедро сипонув по них блискітками, цокаючи крем’яним кресалом.

Поле вмить стало стрибочим – хом’ячки, тушканчики всі разом повискакували з нір – та що гризуни – пропиті споконвіку слов’янські горобці зі свого п’яного саду, з переляку отверезівши, полинули увись!

Ґрунт здригнувся й тут, в тещиній могилі, й просипався крізь дошки до труни.

Ударна хвиля зірвала намети і вмить поставила на ноги усіх, хто під ними спав. За переполохом ніхто не догледів, що Анька, наприклад, вихопилася з обіймів не Романа, як було заведено, а Євгена Григоровича, вона не встигала соромитися і в неї принизливо стирчали груденята двома п’яними пташинами. Іншим разом всі б замилувалися туди, однак видовища бувають і чарівливіші – бо кожен чарувався їдким чадом, той злітав до свого рідного брата Місяця, а ґрунт тим часом згори вже падав і падав блискітками на груди Матері Землі.

Євген же дивується не з того, що на нім одежі не є, й що намета не стало – він чи не перший побачив найдивовижнішу картину за все своє життя.

Її, приваблені подзенькуванням, майже галюційним, узріли й злодії. А потім, коли злякано шофер Антін увімкнув фари – і всі інші, отетерівши ще раз: геть дерева навколо розкуроченого кургану розцяцьковані, немов новорічні ялинки – лише не іграшками, а стародавніми прикрасами, золотими й срібними – тут і браслети, й золота луска, діадеми, – пекторалів там лише не вистачало...

Обоє-рябоє злодіїв не стали зважати – накинулися на них, кленучи долю за дріб’язкову мілкість власних кишень.

– Кладови назад! – заволав Ярослав, знову шукаючи свого кайла.

– Розігнався! – буркнув Кєша, не відволікаючись на лоха.

Й тут нарешті все стало на свої місця – коли бригада підступалася до злодіїв, то ті ошкірилися, хлопці одступилися. Й двійця грабіжників подовжила стрибки навколо ялинок, обираючи з них неочікувану красу.

Це було помилкою, бо копачі хопилися лопат і, хоча й не бачили з-позад себе владних жестів свого геть голого начальника, обступила зайд. Уся композиція надто скидалася на первісні картини з життя дикого лісу – коли один гурт насувається на іншого в хащах.

Обоє-рябоє задкували од них, гіпнотично прикуті зором до місячного сяйва на простому залізі.

Доти, доки Гєша не труснув головою й не прогнав ману, й не видобув з-за спини із поясу чималу «волину». Себто «тетешніка». Забачвиши пістолета, тепер позадкували копачі.

– Ех, жаль, – мовив Ярослав, – немає тут моєї вірної череди.

– А то б шо б? – підіграв йому Кєша.

– Розтоптала б.

Копачі остерігалися загострення сварки, й ще одступилися.

Так упевнено, що Гєша бубухнув разок в небо для впевненості.

– Рогі, одойдіть і на колені! – злопереконано процідив він крізь пошкоджений у зоні зуб.

Бо завдання було важливіше – оно скіко цяцьок ще лишилося на деревах – та тут золота більше, аніж би заважив отой фашистський «кубок»!

Однак, повернувшись до найсвятковішої з ялин, обходячи й оббираючи з неї врожай, він умить відчув на потилиці крижане кружальце цівки. Лише більшого калібру, аніж в його «волини».

– Кинь пістолет, – почув він такі ж виразні слова, – синку. Не знаю, що там у мене в патроні, сіль чи дроб, однаково твоя голова одлетить оно за отенькі кущі.

Зломити зло!

Все своє життя дядько Пилип чесно працював сторожем. І ось нарешті. Аж коли він щось вберіг од напасників, тому він діяв неквапом, урочисто. Звісно, він трохи засапався, бігши од бази відпочинку на вибух, тому щосили намагався стримати голосові стулини – то ж вони й бриніли телесеріальним голосом, і цей врівноважений звук, резонуючи стволиною «берданки», увіходив просто у гіпофіз рецидивістові:

– Кинь його, мудак.

Сказав старий уже без лютої сили.

Той випустив зброю додолу, й тут же безліч натружених землекопських рук повалили, притиснули злочинців до землі.

Довкола стрибала гола Анька, репетуючи:

– В’язать! В’язать!

І замість бігти по труси, помчала зривати з кілків на розколі шворки, які вмить перетворилися на пута.

Лише тоді всі полегшено зітхнули.

Однак чарівність обцяцькованої золотом галявини була привабливіша над усе, надто вже вона подзенькувала своєю красою, наче в чарівному своєму сні, де Дід Мороз, нарешті, голий; а особливо Снігуронька, теж нарешті, бо її білизну закинуло вибуховою хвилею на найвищу гілку.

Кєша тіпнувся, аби вивільнитися, однак на ньому було намотано мотуззя більше, аніж би на колодязній корбі, тому він штовхнув боком свого напарника:

– Ну шо, козьол, попався?

Той мовчав, тобто нечутно плакав.

Навколо них святково походжав Пилип:

– Я цих умніків з першого дня засік, – принюхувався він, – тут не нада вищого образуванія!

Експедиція не стала чекати ранку, надто збуджена, наробила смолоскипів, шофер не пошкодував туди автолу, замерехкотіли спалахи межи сосен, щоразу відлунюючись від дерев радісними зойками, коли траплялося щось надто історично цінне. Пилип ніжився у зблисках вогню, відчуваючи себе казковим Доглядачем, Охоронцем, словом, Оберігачем усього сущого.

Знахідки зносилося досередини, де Оксана хутко переписувала їх, благаючи Бога, аби ніч не кінчалася, аби ранок не привабив завчасно інших відпочиваючих – усю місцеву злидократію зі своїми родичами. Які, залякані вибухом, затемно сюди й кодлом не поткнуться.

Над горою коштовностей стояв голий і непотрібний керівник, й лише коли дядько Пилип одкоментував чергову знахідку, яка лягла Оксані на стіл:

– Пістолет Токарева, модель 1934 року, заряджений.

Лише тоді він озирнувся не лише навколо, а й на себе такого, відчувши елемент моменту, він споглядав купу коштовного металу, не чуючи навіть, як його гризуть комарі, лише на двадцятому з них він схаменувся.

– Дев’ятсот десять! —ляснув його по сідниці Пилип.

Євген посмикнувся-посміхнувся, й затулився, але не одійшов.

Лише тут товариство помітило свого начальника.

На що Ярослав відповів:

– А що я казав? Га? А ви не вірили.

– Що ти можеш сказати, ти, пастух? – увірвав його дядько Пилип, – це я, сторож...

Доки він набирав повітря, аби вивершити історичну фразу, хлопець випередив:

– Та тут же повнісінько скарбів – мій прапрадід не бреше!

Корови здалеку дивилися, як лугом навколо недоречних, розкиданих наметів блукає геть голий геть дорослий чоловік, чого він там шукає, перекидаючи реманент?

Зграйка допитливих відпочиваючих, наштовхнувшися на нього, вмить дає драла.

Ось до рук Євгенові Петровичу трапилися розпорошені папірці, він починає розглядати їх, складати по порядку.

Цей же й стосик паперу, дбайливо зброшурований, лежить йому в руках, коли він завершив доповідь на міжнародному археологічному симпозиумі.

Де на сцені за спиною його на стенді начеплено із золотої колекції знахідок, тих, які колись прикрашали нічний ліс, та й на екрана спроектовано усі коштовні прикраси.

Тривалі аплодисменти змушують його знітитися, але й саме вони потроху починають наповнювати його науковою самоповагою, він починає озирати залу, де безліч вчених різних країн, деякі доволі екзотичної зовнішності.

От як оцей, високий, не так вусатий, як надто надто чубатий. Сумка через плече висить на ремінці з висушеної змії. Добродій неквапом підводить очі на Євгена Петровича й намагається притамувати усмішку, той захвилювався, намагаючись пригадати, звідкіля це обличчя йому знайоме?

А дід налапав сумку, вийняв з неї сигару, пом’яв, понюхав її, ба, й лизнув, потім видобув звідтам велетенську химерну запальничку у вигляді стародавнього крем’яного кресала.

Одвів кощика, ляснув, видобув вогню, смаковито втягнув перший дим, потримав у горлі, насолодившися, раптом несподівано видихнув просто в очі Євгенові.

Той рвучко замружився, а коли розплющив очі, знову побачив дим і пил, і себе голого посеред степу, де за спиною височів розкурочений вибухом курган.

Озирнувся.

Нарешті на бур’янах віднайшов свої строкаті труси, оглянув, обскубав остюки, повільно подався геть.

А череда коров’яча, на це глядячи, розступилася, і, аж коли полегшено зітхнула, даючи дорогу.