Текст книги "Гальманах"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 11 страниц)

ТИРЛИЩЕ

Оповідання було чотириноге, сиділо двома тулубами обабіч лавки, типової для автовокзалу, з одного боку дригало ногами:

– Він же приїхав із Рави Руської і його тут ніхто не знав. Приїхав, і характер в нього такий впертий, що м’яса не їсть, а лише вінігретанство. І нема нікого, щоб мене предупредіть, бо на вид він такий важний, раніше вчительом був, що я за нього вийшла заміж. А потім бачу – що таке: п’є. І я йому кажу:

– Давай якось починать прекращать.

А він мені:

– Я ж не п’яниця, я такий, що можу в будь-яку мить припинити.

– Ну й прекращай чи припиняй, як тобі удобніше, – кажу.

– Навіщо, – каже він, – як мені подобається, а як не буде, тоді й покину.

– Ти ж вінігретанець, чого ж ти собі водку позволяєш, га? – кажу.

– Горілка – це ж не м’ясне, – отако відповідає.

Дійсно, думаю, ніде не сказано, що горілка – це скоромне, бо коли Євангелія писалася, тоді ж горілки ще не було в ті хароші святі часи. Хитрий такий виявився, усе робив для того, «щоб не пустувати себе приймаком» – каже. Шо вже почала пустувать себе приймачкою, оце.

Бува, стане отак на поріг, руки отак розведе, гірко так усміхнеться і скаже:

– Тирло.

– Що? – питаю я з хати, бо по-їхньому не понімаю.

– Тирлище! – і цілий день ні пари з уст, хіба що піднесе до них стакан.

Но вже ж не поніма, що водка може нравиться безконечно, і кінця їй міри ж ніхто ще не взнав, щоб убідіцьця в цьом. Що вже почав опускацьця і в лічной жизні, наприклад, лягаємо, я пригорнуся, а він:

– Дай склянку.

Що я не зразу розумію, при чому тут вобще скло, а то в них, на Западній, так стакан називається.

– Навіщо? – питаю.

– Дать поштовх серцю.

Доки до мене дойшло, що це я повинна разом з поцілунками нюхать перегар, і повинна думать в цю мить лиш про одне: щоби поруч у тумбочці не забуть поставить шкалик. До такої міри, що я вже починаю помічать, як у нього пропадає інтерес і тоді, коли він полупає толчок серця і починає продовжувать толкать серце, а не мене – безкінечно. Це мене почина сильно безпокоїть по причині того, що він вимагає толчка під час того посередині.

– Ти б якось через соломинку приспособився, чи шо лі.

– Навіщо? Ти при своєму глузді, жінко?

– А ти подивися на Запад, у їх там усі водки крізь соломку п’ються.

– Навіщо?

– Щоб не розхлюпати, милий, Запад од нас, дікарєй, тим і одлічається.

Ну ні, йому під час цього діла треба обов’язково зубами об гранчак цокать, а я должна це все терпіть, що в результаті він розпився вже до такої міри, що вже ніяка водка йому не помага.

– Водка що, – кажу, – вже не способствує?

– Так що? – огризається він. – Мені через твої примхи переходити на наркотики?

Отут я злякалася, бо мужики дураки і ще й таке впорять во ім’я любві, тому я давай бистренько, доки вогонь гасне, собирать гроші.

– Лягай, – кажу, – на ліченіє.

– На яке, бігме, «ліченіє?»

– На од анкоголізму.

– Алкоголік? Я?

– Головка од буя. Оно гроші насобирала, не ляжеш, піду й накуплю на них усіх імпортной собі косметики.

Він злякався і ліг.

Друге оповідання слухало, доки не задригало ногами з лавки, і перейшло майже на шепіт:

– Вони беруть, садовлять мого сина за стіл і починають вимагати од нього твір на тему «Як я був

у казковій країні». Ну? Це в них називається вступний екзамен, це така вільна тема, неначе в дитсадок вступає людина, а не в вуз. Яка ж вільна, якщо таких тем взагалі на світі не буває. Але мій не розгубився і, піднявши руку, питає: «А можна я опишу, як я був недавно в Англії?» Вони пошепталися, а потім кажуть: «Можна, лише вигадай для Англії іншу назву». А самі одразу на нього зло зачаїли, бо це ж скільки літ далі Жмеринки не їздили, бо моя кровиночка їздила туди на олімпіаду, а коли виграв і всі там отак сидять з одкритими ротами, а потім ними питають: «Звідкіля в країні третього світу такі знання?» «Вроджені», – каже він їм. Ну от, написав він, як їх там фантастично годували, і подає комісії. А вона йому й каже: «Ми ж просили тебе замінити назви країни Англія», а він каже: «Я й замінив на Великобританію». А ті двійку йому – раз...

– Він як злякався і ліг на кодіровку. Приходить полностю вилічиний, вєжлівий, такий акуратний, з дружками вже не встрічається, йому перед ними стидно, що він водку на дружину проміняв.

– Ну ти ж должен понімать, що якими б вони тобі дружками не були, а не постірають. І не заштопають, і не зварють, не кажучи вже про те, що, скажімо, цілувацьця.

– Так, – винуждін соглашацьця він, – оце напевне.

Тут приходять праздники Паски, приходить рідня, сідаємо за стіл.

– Стій! —як раптом крикне він. – Не пий! – Хап мене за рюмку.

– Чого це я, – кажу так, і родичі це чують, – должна не пить?

– Бо ж я не п’ю, – каже.

І всі на мене отак завмерли упіврота з рюмочками. Ну що тут робить?

– Яке ти право маєш мені сміть запрещать? – кажу я голосно. – Празник же в людей, все-таки. Я ж не яка-небудь алкоголічка, шоб мені на свято рюмку не взять.

– Ну, якщо ти не вважаєш, що чоловік і дружина не взаємоєдині, то тоді пробачай, люба.

– Отак я прибігаю в комісію, питаю, за що двійка? «Бо нема фантазії», – кажуть. «Він до вас не по фантазії вступає, а по знання, – кажу, – а от те, що він за кордоном олімпіаду виграв у їхніх дітей, які кожен день білки з вітамінами їдять – це не фантастика?» І вони поставили «відмінно», отак; а мій дурник би зроду б не зумів отак повернути вступні результати.

Отак їх роди, дурненьких, як я його родила, бо я кожного разу хотіла дівчинку. Альфа-ритми всі прорахувала. 1 от я жду, а все хлопчик і хлопчик, і так три рази. І що? Це ж як виросте, то все йому подай і принеси, і ніякої тобі материнської радості і ласки. А доця – це мамина доня, помічничка. А мій мені каже:

– Я лічно прослухав цикл лекцій по радіо, як зачатять дівчаток, і склав спеціальні грахвіки, як точно тримати ритм фрикцій.

– Що це таке? – здивувалася я, вперше почувши од нього розумне слово.

– А ще грамотна. Це, – показує він, вставляючи в банку од кетчупу пальця й виймаючи його, – раз! І є вже одна фрикція, пойняла? Туда-сюда, скільки разів, стіко й фрикцій. Понятно? Ну ха-ха-ха.

Я на те слово й купилася, бо на одну його фрикцію треба було відповідати, робити при цьому обжим.

– Як це?

– От ви, городські, коров не доїли, тому нічого не знаєте. Коли я туди, – показує пальцем в баночку, – то розжим, а коли назад, то обжим – і буде дівчинка. Тут гламне не ошибіцця, бо можна все спортить. Це тобі не альхва-ритми.

І так я йому, гаду, повірила, що ще двох хлопчиків народила. Доки не почула, як він по телефону підбиває свого диспетчера, аби і той на такий спосіб свою дружину підмовив, «лучче мінєту, – каже, – клянусь! Я сам це придумав, а моя грамотєйка й досі думає, що це наука, а яка ж це наука, як наука б до оджиму зроду б не додумалась», – гомоніло друге оповідання, стиха похитуючи ногою.

Я збунтувалась, но він, гад, так мене приучив, що в мене тепер виходить той обжим автоматично, ну не гад? Я ж кожного разу імена усім трьом доням готувала, і медитувала на них кожного разу в ліжку, не знаючи, що той гад вигадав все навпаки та ще й користувався цим.

Хвицьнуло друге оповідання ногою, що порожня банка одлетіла од лавочки.

– Якщо ти мене закодувала, то вже думаєш, що можеш все мені робити навпаки? Не пий, бо і я не п’ю, от тобі моє слово.

Всі ждуть, паска жде.

– Це в вас тост такий довгий? – не витримують куми.

– Я шо, должна не позволять собі те, що я можу позволить? – сказала я і випила.

– Ну, якщо ти так, – сказав мій.

І отако мовчки, без жодного слова собі наливає, так урочисто, медленно. Отак підносить до рота, отак видихнув тихо: «воістину воскрес», що я очам своїм не повірила, ні вони мені: а тоді хиль! і хильнув. Ну, думаю, зараз із ним щось страшне станецьця, вся та мідіцина з його вилізе, або об поріг ударить... Тоді він отако пальцями одними бере мовчки свяченої паски – і що? покорчило? – отак одламує її шматочок і урочисто занюхує. А потім – раз! – і надкусив... І я сиджу вся німа, і чує моє нутро, що мені нада ну хоч що-небудь сказать.

– Щоб знала, – сказав він.

– Да, – кажу, – отакі ви з Рави Руської.

– Аз якої ж іше? Ну ж не з німецької, – каже він.

СКАРБ<sup>[1] 1
  Вірші Єви Нарубиної.


[Закрыть]</sup>

Транс-історична повість

У лісі моторошно, особливо вобох кохатися – щомиті здається: оточують чи не прадавні духи, то первісні істоти, от-от розсунеться гілля і обступлять диким гуртом вас, оголених, озброєні в кремінь, вони натрощать паліччя, викрешуть іскор камінцями до пригорщу тополиного пуху і берегтимуть того хиткого вогника, благаючи його, аби він перекинувся на тоненькі трісочки, і щоб ті пройнялися, займаючись, і, щоби схилившись над тобою, як до ватри, вони гуртом дмухають на вас обох, захованих лише в спальних, одягнутих лише у власні обійми, як ви спалахнете упевнено, вперто і щоби зафуркотіло заввишки з десять неб, і вже ніщо, навіть хащі, – тепер вони вже бояться, щоби самим не спалахнути, спопелитись од вас, розступаються, даючи простору, аби вихор іскор, якого ви, навіжені, зметнете до неба, не влучив у жодную необачную його гілочку і щоб усе тут теж навколо не запалало...

Коли такий чоловік, як Пилип, у плащі і з берданкою, то він обов’язково зав’яже собі ганчіркою очі, а лише потім він скине свого лівого чобота і, крутнувшися кілька разів, з криком:

– Навздогад буряків! – пожбурить його під вечірнє небо, чобіт летить, відкидаючи тінь на різне, навіть на двійко коханців, Оксану та Євгена, які не звертають на нього аніякої уваги, бо мають чудового спального мішка – лише коли такий чобіт плюсне у воду, вони задивовано узрять його і дочекаються-таки, доки власник не прийде, і, крекчучи з докуки, не вбує знов.

– Да, непідхоже місце, – скаже він, й піде шукати іншого.

Він дивиться убік, наче уперше побачив і загін археологічних копачів – як ті неквапно вилазять із наметів, позираючи на небо, яке б мусило послати їм хоч сьогодні дощу, аби не копати зранку.

Особливо Анька, дівчина-практикантка, хорошої довжини. Бо похмелитися не буде – вчора було випито геть, і тепер усі млосно копирсаються у вчорашніх жаринах, моцуючи туди чай, щоби з вчорашньої заварки вилучити іскру сьогоднішнього буття.

Вже брязнули й перші лопати, виймаючись із кузова, але шофер в кабіні й не ворухнувся, він вчора хильнув над усіх, за весь той довгий переїзд, коли щосили тверезів на кожному звороті, аби увесь гурт живим потрапив на місце.

Уже залящали консерви на гуртовій пательні, вже під нею спопеліли кісточки вчорашньої ритуальної гуски, вже прокинулися перші анекдоти й полохнули реготом навколишнє птаство.

«А спальника свого я сюди потім принесу», – заспокоїв себе Євген Григорович, радіючи з нічного спогаду й теж почав прокидатися од цього, як од кружки міцного запашного чифіру, де заваркою була Оксана.

Замісниця його, ненормованої краси жінка, тим часом хутко спорядила планшета, папери, витягла надвір рюкзака з совками, ножами та щітками. Євген Григорович щосили не дивився на неї, щоразу дивуючися з себе, тобто з неї, що ними межи ночі межи них діяно. Такого, що би й зі свого студентського минулого він не пригадав. Тобто починалося нове життя – одно питання, що робити тепер зі старим?

– Триста шістнадцять, – натомість вимовив він, – ну, показуй, Оксано Степанівно, де твій славетний об’єкт.

– Тут копалася траншея, – говорила вона чи до нього, чи до гурту, ховаючись за папери, – меліоратори здивувалися, що дуже багато пішло знахідок з неї. Доки сюди не кинулися місцеві з лопатами, тоді начальство злякалося й почало дзвонити.

Вранці тут все було інакшіше, й археологічна братія роздивилася, що цікавого приташувалося на відрогах кургановго насипу, який іншим своїм кінцем ховався у лісі.

– Ану, разом, – наказав такий рудий копач, що його звали Романом.

Тоді бригада узялася й скотила з насипу вантажівку, шофер лише на мить прохопився, але, узрівши, що авто іде без мотору, заспокоївся, що це теж сон і щодуху поринув у нього.

Вийшовши на верхівку давньої земляної споруди, бригада зраділа, надибавши з того боку розкішну ріку, а надто типові райцентрівські бунгало бази відпочинку та чудовим діючим при ній ларьком.

Доки копачі трощили кущі та забивали кілки, протягуючи мотузочками розмітки над майбутнім розколом, прибули місцеві краєзнавці.

Оксана подивувалася, які вони первісні наззовні й мимоволі визначила місцевий антропологічний архетип, за розмовою вона переконалася, що предки їхні не пам’ятають, аби десь довго мандрували і втішилася, що здогадку про давню осідлість снувала вірно.

Вони висипали цілого коробка попередніх знахідок й подивувалися, як швидко ці двоє столичних науковців розташували їх за відповідними епохами: неолітичне шкребельце та трипільський свищик, скіфський гостряк од стріли та сарматська бляшка звіриного стилю, зарубинецьке прясло та гунського типу стремено, грецький бальзамарій, норманська гарда та ромейська фібула, монголоїдний ніж та фрагмент руського лемеша, турецька шпилька, литовське стіло, неозначеного взірця залізне, з крем’яним кресаком, кресало, шляхтинськая цинова кулька та козацькая щерблена люлька, уламок татарського вудила, москальська спижова тютюнниця, німецький багнет та радянська пряжка з армійського паса...

– Словом, курган цей напевне що сарматський, – нарешті підсумував столичний керівник.

Як грім упала несподівана новина на Оксану, в очах їй з’явилися нервові кольори, і Євген вмить збагнув, що за цим далі буде, й щосили почав висловлювати сумнів щодо власних слів.

Краєзнавці – це такі люди, особливо Степан, які беруть, наприклад, напівзруйновану фортецю й двадцять років морочать голову начальству, що те починає потроху відбудовувати твердиню, невідомо якого походження – чи римську, чи ромейську, чи грецьку, чи турецьку, чи руську, чи татарську?

І, щоби ніхто не мав сумнівів, переносять туди осідок краєзнавства, утвердивши її яко вкраїнську. Звідкіля роблять швидкі нальоти на всі навколишні новобудови, аби побачити в фундаменті чи в шурфі культурний шар й зчинити бучу; залучаючи до цього процесу найширші кола населення, вони іноді домагалися свого.

Щодо столичної експедиції вони мали переконання, що, марно покопирсавшись над рікою, та одразу ж справедливо перенесеться на гіднішого об’єкта – себто на подвір’я фортеці.

Вони підвели і повели Євгена Григоровича похмелитися за викорчувані пниська – усе, що путнього лишилося від меліоративних робіт, замість тостів лунали балачки:

– Хтось каже, якийсь привид лякнув канавокопачів так, що вони відмовилися длубати землю далі.

– Так воно, чи не так, а от, власне, археологічні знахідки можуть зупинити й не таку новобудову.

Техніку-бо похапцем перекинули на іншу ділянку, адже саме тоді епоха великої та малої меліорації почала кінчатися і вона щосили поспішала лишати по собі слід будь-де.

Цього разу сторож Пилип обирає для ворожіння найгодящіше місце – коло цвинтаря; тепер він перед пошуком виймає плящину, скаламучує білу рідину, надпиває, зав’язує собі очі чорною хустою, стрімко крутиться:

– Тут баба ворожила, кусок сала положила, тут воно є – щастя моє! – жбурить свою кирзову обувачку в білий світ, як в копієчку.

Після кидка ще обертається, тому, здерши запинало, не ладен добачити напрямку пошуків.

А це непросто, особливо, коли вірний чобіт зачепивсь за верхівку чималого хреста – то ти, будь за фахом навіть сільським сторожем, й тричі там пройшовши, недобачиш його.

Словом, до обіду час, як йому й належить, тягнувся поволеньки, як під гору, а потім покотився стрімко, наче з курганового насипу.

Себто околиці облетіла звістка, що археологи приїхали копати золото:

– Якого Полуботок не встиг вивезти до швейцарських банків...

– Бо це Пьотр І тоді начав був бороцьця з тіньовиками.

І все воно зосередилося де? Та саме під меліоративною траншеєю, й кожен знав уже достеменно, що закопано між отими кілками, яких позабивали прибульці.

Бо саме тут старше покоління пригадало «про козацьку печеру, куди запорожці волами завезли три вози золота і три вози срібла, відбитих у Потоцького», «про золотого та срібного бика», якого мало не вони самі бачили, і що саме цяя печера «було точнісінько з боку річки Істриці оно під тутою набокуватою могилою», саме яку копачі намагаються потривожити.

Народ сперечався отже лиш про одне: «золото завозилося туди чи волами, чи ж таки кіньми?»

Порожня база відпочинку враз наповнилася навколишніми романтиками, які споконвіку її цуралися, а також родичами районного начальства, хто вперше не поїхали у відпустку до Болгарії, а вирішили провести тут, в місцевому будинку відпочинку «Пролісок».

Вони щосили намагалися напоїти кожного копача, аби якийсь розколовся про правду; однак ті белькотіли незрозумілі слова типу «стратиграфія», «магнітохронографія», «дендрохронологія», проте краєм споюваної свідомості не заперечували можливості «золотого бика зі срібними рогами, якого закопано за часів першої колективізації, тобто Катериною II».

Та й навіть череда корів раптом почала випасатися якомога ближче до історії, яка несподівано почала починатися тут.

Скромніші вболівальники старовини трималися за рослинністю, але під вечір і їхнє коло сягнуло наметового табору.

Так, що до них долучилися вже й немісцеві, себто понад плесом на кручі замайорів тент, де розпакувалося двійко інородного субстанту, бо були виразно татуйовані, що аж обоє-рябоє. Це були тут єдині, хто уникав прямого контакту – адже вони були озброєні біноклем, по черзі ведучи спостереження.

– Ковиряюцьця, – щоразу коментував Гєша, передаючи іншому «чергування».

– Бо, бліняра, – приймав до рук бінокля Кєша.

Його дивували місцеві «рогомьоти», які геть

не цікавилися місцевою флорою, а серед неї було й чимало ужиткової, конопляної, якщо добре розібратися – така байдужість до швидкого збагачення, бодай до швидкого кайфу лише стверджувала їхню думку про меншовартість сільського населення.

Він уже «накосив» потрібного цивілізованій людині зілля, чимало, що висохши, ущасливить освіченого й досвідченого чоловіка.

– О, кльова... – шепоче він крізь лінзи бінокля.

– Находка? – не володіє нервами напарник.

– Тьолочка кльова, – коментує він бачене, коли воно нагиналося.

Щоразу дивуючись, що Оксана відчувала його погляд з тамтої відстані, певно тому, що посилений оптикою.

Тим часом Гєша притарганив із сільмагу дві путящі лопати. Він не поділяв ботанічного захвату колеги, настирно додержуючися класичних горілчаних переконань, тим паче, що навколо бази відпочинку буяло місцеве виробництво й геть непоганого ґатунку. Кинувши роскалі під намет, він кинув:

– Скупнутьсь.

Й побачив позад себе Євгена Григоровича, бо той прорік:

– П’ятсот тридцять дев’ять.

Гєша би не надто переймався таким гостем, але позад нього стояв шоферюга, який також мав на собі деяке татуювання. Тому й Кєша, не озираючись, увібгав під себе бінокля, удаючи людину, яка вляглася трохи засмагати на узліссі.

Запала мовчанка, така, що Гєша вирішив привітатися першим, ті також мовчки кивнули.

– Як вам тут? – поцікавився Євген.

– Клас, – відповів той. – Така природа. А риба. Клас.

Й тут наштовхнувся очима на цілковиту відсутність власного рибальського реманенту. Натомість дві новенькі сільмагівські лопати зрадливо вилискували у затінку.

– Ви звідки? – прогугнявив, наче стартером, водій, бо його звали Антін.

– Відпочиваємо, – ще неворожо відказав Гєша, тому, що усік, як напарник устиг заховати за спину зрадливого оптичного прилада.

– А це що? – кивнув на лопати шоферюга голосом, наче втрапивши не на те октанове число. – Риєте?

Себто вихлопи його свідчили геть протилежне, мовляв, хлопці, якщо ви й при ножах чи й при «волині», я, якщо захочу, отут вас розкатаю своїм «газоном», наче Бог черепаху.

– Ні, – невинно відповів Гєша, поволеньки посуваючись до лопати, яка, відомо, теж зручна й замашна річ, – ми теж копаємо. Черв’яків.

Кєша зацідив би його біноклем, якби не хотів щосили приховати цього небажаного предмета.

«Ідіот», – сказав би, коли б не хотів приховати правду.

– Ми – вугілля. Ми шах...тарі, – витягував щосили ситуацію він. Бо мало не вбовкнув «шахраї», а ці значення геть нетотожні.

– Еге, – долучився до неї приятель.

Євген Григорович подумав і сказав:

– Шістсот сорок. Хіба тут є шахти?

Ті озирнулися – шахт, дійсно було не тут.

– Ми – ні, – водноголос зірвалося в них. – Ми – там. Ми – в Домбасі, – вивершив Гєша.

І Кєша також:

– Ми – копаємо там. А тут ми відпочиваємо.

– Вугілля, – пояснив його напарник.

Настала тиша, в якій навіть виразно постало

штихування лопат на недалекому розкопі, та вагоме лопотіння кавалів землі, яке відволікало від слів доти, доки не почали на них навертати:

– Ну і що, – не вдержав Кєша й кивнув на курган, – що в ньому є?

Знову запанувала тиша, протягом якої Оксана подолала відстань до чоловіків, неохоче у них втупившись.

– Ну, – ляснув себе по потилиці, а не співбесідника, Євген Григорович, – це залежить від того, хто його збудував.

Оксана здивовано подивилася на нього, наче то був Кєша, а не навпаки. Бо це питання було між ними вже вирішено, ще після її першої розвідки тут, що, власне, й зумовило теперішню експедицію.

– А от... – тягнув Кєша до найзаповітнішого, – це ж ето, козаки, вони коли прятали, то вони отак шапками, шапками, брали й насипали зверху ето...

– Тєрікон! – радісно додав Гєша, сяйнувши ерудицією, в голові стало струмко.

– Ну да, тіпа того, – провадив його колега, – шоб було гарненько. Ну, й шоб ніхто не догадався, шо там насамдєлі. Да? Шо навіть вчоні не всігда можуть розібратися часом, що там усерьодки може бить заховане.

– Ну да, – підхопився й Гєша, – їм же нікуди було це здавати в банк, тім болі в сбіркаси, бо коли ті робили збіріженій, забраних в ляхів, чи в жидів – що було далі з ними робить? Посеред лісу? От тоді вони всі бралися за шапки.

Йому стало урочисто, од вдало висловленого складного.

Оксана зачудовано споглядала увесь полілог, тим більше, що їхній химерний водій неприховано позирав на чужу їхню авоську, де іронічно вилискувала плящина казьонки. Ці погляди не вбереглися й від «шахтьорів», які добре знали життя: що страшнішої людини над непрохмеленого шофера на світі не існує. Особливо, коли чоловікові теж є про що на собі витатуювати, і чогось варті якісь двоє чужинців для нього такого, хто порушує територіальні води, чи, пак, території навколо вантажівки.

Така рокіровка не прослизнула й повз Євгена Григоровича, бо і йому сьогодні було – адже зранку місцевих краєзнавців з прохмілкою не було.

– Ну, «вчоні», – вклинився він, – вони не мають сумнівів, бо вітчизняна наука доводить, що курган належить нашим предкам. Отже це – скіфський курган. Або сарматський.

Оксана:

– Або?..

Така недоречна репліка, втиснута межи чоловіків, трохи занепокоїла Євгена Григоровича, тому він сказав:

– Шістсот сорок один. Щоб не було ніяких «або», я, як керівник експедиції, ну, не наказую, а стверджую: цей курган сарматський. Ясно?

«Шахтарі» згідно кивнули, вирішивши, що «скіфи» – це назва для ще одного народу, який не мав ощадкас.

– Як? Та їх же геть трохи, та й то на півдні. А в основному сармати ховали своїх на чужих скіфських курганах, – витиснула дівчина.

– Оксано, немає прописних істин. Деякі з них можуть і заперечитися.

– Але ж, – не вірила на власні вуха вона, – на насипу було виявлено биту кераміку, та й по периметру каміння теж, а Тєрєножкін, наприклад, вважав, що ознаки скіфського поховання...

– Тєрєножкін, – прошепотів Євген Григорович, наче йшлося про Мозолевського. – Чим влаштовувати дискусію, ви би перевіряли насип, тобто викид, аби часом наші орли не викинули лопатою туди чогось впускного.

Оксана не пойняла віри. Чоловік копає все життя кургани і щоразу розграбовані; й він чудово знає, що є чимало вчених, які, зумисне зробивши нечесного висновку, завдавали науці шкоди більшої, аніж оті злиденні грабіжники... Не може ж чоловік так сильно вдавати перед підлеглими відчуженість, щоби, навіть би й як про сторонню жінку, щоб її було так зневажено.

– Адже Тєрєножкін...

– Шістсот сорок два, – завершив диспута Євген і повернувся спиною. – Значить так, – поспішав він, доки ота плящина не взяла гору над підлеглим, – ви, панове шахтарі, звідси перебирайтеся.

– Куди? – голосом азербайджанського біженця видавив Гєша.

– Ну, туди, де живуть всі відпочиваючі, на базу відпочинку.

Ті зацікавлено перезирнулися:

– А тут є така? – голосом людини, яка знала шлях лише до річки й назад. Вони поглянули на свого сирітського тента, наче він примандрував з далекого скіфського минулого.

Воно навернулося й на очі Оксані, наукова образа, за Тєрєножкіна просоталася сльозою з її лівого віка. Отже Євген батькович будуть напрацьовувати матеріал на свою концепцію, себто таку, не власну, однак найзручнішу для науковця його рангу. На мить для неї ця публіка перевтілилася у скіфів-вершників, а вона, яко скуфійка-оратянка понуро подалася до одноплемінників, що вершили рискалями чорнозем.

Тим часом «шахтарі» хутенько поскладалися й зникли у напрямкові лісостепу, не лишивши на місці перебування анічогісінько. Окрім хіба пляшки, «забудькувато» покинутої при траві.

Казковий довгокосий Дід сів біля джерела, зачерпнув похідним кухликом. Він, надто довговусий, занурив гілочку глоду, помішав, донюхуючись, і замружився сьорбнути, коли кирзовий чобіт схарапудив тишу, проламавшись згори гілками й мало не шубовснув у воду Таємний незнайомець зненавидно втупився в кирзяка. Обережно, щоби не розхлюпати напою, підвівся.

– Кидаються, – плюнув він на чобота й зник.

На світі сім набридає все, і навіть купання в річці Істриці. Навіть би й по пилюжній землекопській праці, бо час вже братися до вечері, а по ній хутко хопитися гітар. Бо, відімкнуті від електроенергії, де ти ще споживеш музики, окрім акустичної? Такої, що навіть комарі вже не видавалися надокучливими, то що! – вже й перші мозолі відпружилися, полинувши у безвість до наступного трудового дня.

Щоб так теплий нічний вітер ішов на неї, відчутний лише травам, аби вони були гучніші за саморобну музику, й віддаляли її разом з денною образою.

Як воно тяжко, коли важко!

«Знову тебе використали», – видихнула в легіт Оксана, перший раз це було в університеті, коли свою курсівку віддала на висновок до наукового інституту – робота її загубилася. А рецензент згодом, через рік захищав кандидатську, яке було подивування Оксани, коли вона упізнала свою курсову майже без змін. Тому їй не важко було на захисті поставити тому добродієві кілька питань, на які не було відповідів. І, розкривши їх, залегко довести присутнім, як теоретик використав «анонімне» джерело, поцупивши у безіменної студентки.

Тоді вона з’ясувала, що її безмежна любов до науки археології – взаємна, що вони таки варті одне одного – це було головніше над усі неприємності, яких зазнала після свого «рейду» по наукових тилах претендента.

Вітер тішив її, вітер тишив, вітер і ніч. І нічого нич, і нічого дотич, коли колише, образу встудить і приколише, бо ночі досить на всі неправди, щоби розвіяти завади. «Це ми, – шепотіла йому Оксана, —добуваємо крихти малі зі старовини, бо в гумус у теплій родючій землі зітліють вони, бо де не копни, бери новину у кожній п’яді, хай гонять світами про дивину розумні дяді». Вона сиділа, і палкий пилковий шум вступив у вуха, і не було аніяких наукових проблем, тому що вона знала поза ними, хто вона тут є і чому – тут, де річка, тут, де ліс, тут, де степ тулився до них по прохолоду, вгасивши пашіння своє об воду, од нього бриніла одна душа, стояла боком до плину того, водночас вогкого і сухого.

Ранок починався з корови. Першої в череді, вона впевнено вела гурт і подивувалася, забачивши біля лугу дівчину в міському вбранні. Не стала з нею сперечатися за пашу, знаючи, що для цього позаду є пастух.

Оксана прокинулася од того, що збагнула: адже спить навсидячки. Зіщулилася у штормовці, коли побачила проти себе китайського термоса, за ним так же святково вилискував Ярослав, радий, що може налляти гаряченького цій дивній, як про пасовисько, дівчині.

– Пийте, це на травах, – заспокоював він її.

Ліниво ототожнювалося сонце.

Спершись на батога, він сів поруч, Оксана

сьорбала й намагалася не дивитися. Він вже закрутив посудину, кинув її до торби.

– А на чому настоювали? – запитала дівчина.

– Іван-чай, – пояснив він поглядом, надибавши поруч такого ж, зірвав, дав дівчині, та потерла пальцями, лизнула. – Та тут що хочеш, яку траву кожну – бери заварюй, не зашкодить. Воно все до діла.

– Ви десь цьому вчилися? Ви знаєте трави?

– Он навіть корови то знають, – кивнув він на череду. – А спитай, хто їх учив?

Вона ще надсьорбнула зі скляночки.

– Ви тут працюєте?

– Та хто тут тепер працює? – засміявся хлопець. – Так, пасемо по черзі ну, деяка робота є в домі, ну... ото і все. А ви... шукаєте?

Запитав він голосом, небайдужим до старовини, що дівчина не змогла втримати посмішки:

– Якщо чесно, то ми вже знайшли.

– Скарб? – мало не свиснув той.

– Та хто його зна, чи буде там скарб, а от курганчик-таки цікавий.

Хлопець підвівся, але трава йому застувала.

– Ота? Набокувата могила? Скільки раз я там пас і нічого не бачив. Навіть в нічну.

– А що там можна вночі бачити? – Оксані подобався цей тип, який щосили намагався не говорити про золото.

– А ви й не знаєте – а сама ходите вночі, щоби побачить, – хитренько мружився він.

– Що? – непідробно зраділа вона. Так он воно що, він вважає, що вона, слава Богу, не сновида.

– Що, що, – підморгнув він, – а що вночі скарби виходять нагору, от що. Або вогнем. Або півнем кричить, або совою. З Києва приїхали, а кажете, що не знаєте, чого люди в степу шукають поночі – ви ж вчені, ви ж знаєте. Та що вночі, тут, буває, і вдень такого надивишся.

– Що?

– Набачишся.

І вмовк. По-перше, що бачив, як вона не говорить правди, а по-друге, згадав, що вони незнайомі.

– Ярослав, – першим здогадався він.

Оксана також назвалася, і їй стало незвично, мабуть, од Іван-чаю: ані втоми, ані суму. А найдивніше, що до початку робочого дня було безліч часу і раніше вона ніколи такого в житті не мала. А, оно, виявляється, скільки є його, й так може бути тепер щодня – вранішня, передсонячна година, – їй, та віршам, яка не належить нікому іншому.

– То багато хто у вас шукають скарби? – запитала вона.

– Не без того, – одвів очі хлопець, він не розумів, куди вона хилить, ця красуня. Красуня, а геть не намазана, як би то личило їй, міській. – Ніна, оно, Пилипова теща, та все життя шукала...

– Мені цікаво знати, які в них прикмети. Ну, скарб, він же не лише золотом скарб, – підводила Оксана до основного, – а ще й, ну, як це сказати...

– ...науковою цінністю? —підказав Ярослав.

– Саме! А от зверху земля така переорана, перепаскуджена, ну що там по ній взнаєш? А от би об’єднати наші методики, то уявляєш, уявляєте, скільки, наприклад, лише з цього степу можна взяти для науки?