Текст книги "Гальманах"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 11 страниц)

ДЖАЗОВА ЛЕСЯ

– Я ж казала, треба фарби гріти, – зітхала вона, але ніхто не хотів слухати, всі були радісні й не хотіли проблем. їй навіть почулося, що хтось у відповідь прошепотів: «Лярва».

Дотик колонкового пензлика до бюсту збуджував, якби навколо не було стільки людей, особливо фотографів, а, особливо, аби пензлик не липнув. Холодними фарбами, адже всі вони містять в собі клей, аби триматися на ґрунтованому картоні, наприклад, чи полотні. Однак картон чи полотно не мали ніжних рецепторів і не відчували холоду.

– Лоскотно, – шепотіла, посміхаючись до присутніх, бо як же без посмішки, коли художник промальовує тобі груди? З одного перса роблячи яблуко зваби, а з іншого – голову Єви, композиційно поєднавши все це райськими кущами та обплутавши змієм, породжуючи єдине бажання: швидше усе це пережити, забрати гонорар і змити все, окрім нього.

Навіть пристрасні софіти не здатні зігріти, адже тонкий фарбований шар сохнув, тягнучи шкіру. Зрештою, кого це хвилювало? Ставлення до натурниць в усьому світі однакове, навіть якщо ти не натурниця.

«Козли, не здогадалися взяти грим, він же не гірший», – Леся лютилася, власне, на себе, бо це вона не здогадалася підказати менеджерам, а тепер мусіла любенько посміхатися, удаючи байдужість перед телекамерами, і думати про те, що раніше натурниць перемальовували на картини, а тепер на живу плоть, аби лише привернути увагу преси до оцієї гончарної інсталяції, щоб це була найбільша керамічна подія року, звісна річ, усі телеканали покажуть таке чудо. Слава Богу, лице було густо промальоване християнською символікою, тобто рибами, що й рідна мама не впізнає.

«Добре, що не обліпили глиною, не посадили в піч», – посміхнулася вона непідробно, і кілька фотокамер вмить блимнули, фіксуючи. Коли вона вийшла на подіум, то позбулася всіх нарікань – вся зала поглядами пропекла її, а не лише зігріла.

...Позаду ляскіт дверей маршрутки, попереду скверик, якого вона завжди остерігалась, хоча пригод тут не траплялося. А тепер тицьнутий якийсь депутат здогадався зробити дитячий майданчик з лавочками, і Леся побачила типа, який удавав, що сидить, палить цигарку, тобто щосили намагався не привертати уваги. Треба було поспішати, щоб у випуску новин встигнути побачити себе, невпізнану за живописним досконалим камуфляжем, бо де ж іще роздивишся себе всю, як не в телевізорі? Поспішала, і вже швидше відчула, а не почула кроки, озирнулась, побачила, що той здоганяє з котячою пластикою, а, зустрівшись поглядами, перейшов на нормальний крок.

– Так ти мені й не скажеш? – почула захекане, ні, схвильоване, він збуджувався, відчувши її страх, і тому здобував ситуацію.

– Що я можу сказать? – наддала ходи.

– Ну, например, которий час, – він здоганяв, – бляха, тут так пізно, а ти, бляха, тут ходиш, і шо, не страшно одной?

– Я не бляха, – несподівано відповіла вона й притисла до себе торбинку.

– З юмором, – критично, з притиском відповів, ухопив за лікоть. – Ну що ж, – зітхнув, – з юмором, так з юмором.

Тіпнув до себе, але вона висмикнулась і побігла, якщо це взагалі можливо на десятисантиметрових шпильках.

– А ти резвая бляха, – гумор прокинувся і в нього, бо попереду було з півсотні метрів темряви, і він одкинув цигарку – тепер йому були потрібні обидві руки, наздогнав, лівою хап, а правою замахнувся ударить; саме тут каблук у неї ковзнув, її крутнуло, торбинка з розльоту влучила в нього, і несподівано вона відчула, а не почула, як той упав. Озирнулась і дійсно, він намагався підвестися, хапаючись за скроню.

Леся мацнула торбинку, і було за що: косметичка, пудрениця, а головне – чимала в’язанка ключів; звісно: од хати, од студії, од поштової скриньки можна не рахувати, бо загалом виходило чимало.

«Бляха, не може буть», – зважувала вона їх в руці, боючися знов наступити на зрадливий каблук.

А нічний незнайомець уже підводився, лапаючи правицею себе за кишеню, але куртка на ньому була затісна, щоби одразу влучити по ножа.

– Ах ти лярва, – прохрипів він і зробив крок, бо ніж-викидушка вже трапив йому в долоню, – лярва срана.

Леся одмахнулась рефлекторно, а вийшло навпаки – торбинка як примагнічена ляснула знов у знайому скроню, і дівчина з подивом дивилася, як чималий чоловік, втративши рівновагу, безтілесно одлітає й здобуває вагу лише тоді, коли спиною влучає в твердий нічний асфальт. Одкинувся він картинно, розкинувши руки. Коли пилюка вляглася, все навколо затихло.

Чи зачаїлось? Леся озирнула навколишні сутінки, однак, окрім байдужих дерев, свідків не стояло.

Вона б утекла, та помітила, що він геть не дихає. Рухалася лише цівка крові під закопиленим у безвість оком, і в Лесі наче каблуки одпали; побачивши труп, вона чомусь вирішила знайти документи, засвідчили, хто він такий; вона вивернула верхні кишені і знайшла все що завгодно: рідкий гребінець, ніж зі страшним лезом, ланцюг, кульок, тюбик клею «Момент»; вона хаотично шукала папірці, які допоможуть знайти родичів загиблого, аби повідомити про смерть близької людини; вона боялася, що міліція все перекрутить, травмує психіку нещасної сім’ї, і цим людям простіше буде пояснити особисто: це була самооборона, проста самооборона, а не навпаки.

Вона стягла з нього куртку, але і всередині нічого схожого на документи не було; розстібнула й здерла брюки, бо інакше влізти в тісні кишені було несила, однак ніде посвідчення особи не знайшла; коли вона стягнула й сорочку, то побачила татуювання. Нічогеньке, така собі шкіряна інсталяція в кельтському стилі, псевдорослинному, несподіваному, як про нічного чоловіка.

«Отут, на плечі б трохи продовжити лінію листочка, тобто закрутити його до шиї». Підтягнути до рівчака крові, узгодити напрямки ліній...

Цієї миті труп затріпотів і одкрив очі, о, цей моторошний рух зіниць, які швидко починали фокусуватись.

– Лярва, – люто простогнав він, шукаючи руками по асфальту рівноваги чи ножа, але швидко покинув змагатися із земним тяжінням і вирішив одсапатися.

– Я? – перепитала вона, але на відповідь не дочекалася.

Взяла тюбика з клеєм, витиснула чоловікові на плече і завершила татуйованого завитка на плечі, одступила, помилувалася. Клею лишалося надто багато. Вилила й на голову і почала робити «ірокеза»; гребінець ковзав густим волоссям, стовбурча-чи, утинаючись смородом у нічне повітря; густий дух увійшов у ніздрі пораненому і, як не дивно, заспокоїв. Леся хутко здерла з нього труси і наіроке-зила все, що було, тобто вийшов куций гребінець кучерявий, який візуально дотепно подовжив статевий орган до пупця. Додала помадою завитків. Клей швидко всихав, і щоби не пропав марно, приліпила до спини ножа, подовживши лінію лопатки, завершуючи образ татуйованого янгола, де лезо було крилом.

Деяку мить гадала, що слід здерти шкарпетки, але постановила, що вони, контрастні за тоном, лише додадуть оголеності об’єкту. Тут болісна здогадка пронизала дівчину:

«А якщо зможе одягнутися й зіпсувати задум?» Тому хутко зв’язала речі вузликом і подалася в ніч шукати, куди б подалі в неї закинути.

DO YOU SPEAK (ДУ Ю СПІК)

Навіщо вона, стоячи на трасі, обсмикнула кофтину, втягнула живіт і випнула груди? Ти ж голосуєш, аби кудись доїхати, а не навпаки. Кудись – це до рідної хати, а не кудись.

Додати, що «запорожець» був геть не тутешній, бо капот прикрашений оленем, таким, який буває на старих «волгах», та й кепочка на водієві була не наша чи турецька, а темно-рожева, одягнута козирком назад, та й загальмував він якось з підхвицьом, кинувши вбік пилюку.

– Скільки буде, щоб довезли до Степанівки? – запитала вона ввічливо, притискаючи авоську з книжками.

– Сідайте, женщино, якось домовимось.

Однак їхали мовчки, й оте «якось» повисло

між ними на кілька кілометрів; ще Марину непокоїли «женщина» і «домовимось».

– Тобто, – нарешті вимовила вона, – як домовлятися будемо?

Вона була вчителькою англійської, тому рідною говорила підкреслено правильно, ніколи не дозволяла собі збиватися на цей жаргон.

«Чи сленг?» – подумала вона, а потім вирішила, що сленг буває лише в англійській мові, тобто думки почали плутатись через отой хитренький погляд, якого вона несподівано переходила в дзеркальці; чоловік одштовхнувся од нього очима і враз покинув посміхатися, бо вона постукала по бардачку.

– В смисле? – почула вона од водія.

«Вийти», – почула вона власну думку так,

ніби хтось сторонній її вимовив у салоні.

– Я тут зійду, – кволо перекричала вона мотор, бо водій, диркаючи ним, несподівано почав з’їжджати з траси в густі кущі дерев, пішло дике коріння під колеса, якось ритмічно почало обох підкидати, а їй вхопитись було ні за що, хіба за пакунок книжок; за кожним таким поштовхом обличчя його, пласке, кривилося то болісно, то млосно.

– Я тут зійду! – кричала вона. – Вийти, мені треба терміново вийти! Чуєте? Я вимагаю!

Зойкнула вона, тому що натуральні хащі дерлися обабіч віконець.

– Так розщитатися ж, – уперто крутив той руля.

– Що? – не чула за гуркотінням вона.

– Ви ж сама... казала, щоб розщитацьця, – наполягав він на педалі.

Машина вглухла посеред похмурої галявини Марина Пилипівна слабими ногами ступила в непевну траву, притискаючись до книжок, однак вони важкі, не додавали впевненості. Хотіла проскочити повз багажник, але там стояв чоловік, такий, що одною рукою виймав звідти простиню, доволі невипрану; а іншою – ніж. Пташки на деревах притихли усі...

Такий кривий увесь, зроблений з уламку коси.

Він ступив до неї, пішов повільно й багатозначно, простягаючи до неї те й інше, заохочуючи киваннями голови; хотів говорити, але, певно, цієї миті був небагатий на слова, лише раз-у-раз лице його тіпалося чи то болем, чи то насолодою, особливо коли його куці босоніжки перечепилися об густу траву, то він впустив простільню й хапнувся за поперек, тіпнувся гримасою, де були біль і зло, а потім ще страшнішою виявилася там лагідність. Бачучи, що жінці теж заціпило, мовчки вказав ножем на білу ту замурзану тканину в патьоках зелені, а потім владно кинув їй до рук, певно, підстилалася на траву вже не раз і не два, а тепер вкотре? Плям крові вона там не побачила, але ж кому потрібно, щоби вони там з’явилися? Вона дуже боялася розсердити ніж.

Марина Пилипівна, аби їй з переляку не одібрало ноги, якими вона ще мала надію втекти, почала швидко-швидко робити руками рухи і стелити постіль, бо чоловік весь час вказував і вказував туди ножем; певно, від хвилювання йому одібрало мову, адже цей ніж уособлював і його самого; вона жадібно ще хотіла втекти, Марина Пилипівна вже не чула, як її власні вуста шепотять назустріч незнайомцеві:

– Я оце книжки дітям, тобто підручники, – намагалася затягти авоську поміж ними двома, – казала вона замість: «лише не вбивай».

Ноги її не могли сповзти з тканини, такий в них увійшов страх, що переступити вона не могла, чоловік мовчав, ніж отой саморобний з уламка коси нагострено зблиснув, – «скільки ж тою косою було накошено, доки вона вломилася», – ай ем, ай ем, я й так, я сама, – хутко зиркала на озброєного його, що пальці самі побігли власними ґудзиками і застібками, одежа власноруч одлетіла, вітерець підказав їй, що вона вже гола, впала на спину й одкинулася, розкинувши надвоє бюст.

Чоловік щосили стримував здивування, навіть почухав ножем між плечима, незграбно дивувався, мникався, потім несподівано побачив, як брюки йому відстовбурчилися, подив вирвався з нього зітханням, тобто надією, бо не одступило. Він зволікав, не бажаючи вірити, потім перевів зір на жінку, похитав скрушно головою, хутко розстібнувся і впав на неї обіймами, тобто вчасно підставивши свої грубі лікті, намацав, поцілив, відчув – волого й прохолодно, далі дедалі тепліше, і не став, як було одразу, поспішати, а уповільнив, як роблять водії, щоб не перегазувати, бува, мотор, дихання його хрипке змінилося на ніжне, він навіть поцілував жінку; «тільки не, тільки не...», хотіла подумати вона, «тільки не збавляй життя» і з переляку поцілувала також; той зашморгав розчулено носом, моторошнішого вона нічого не чула за все своє учительське життя, «тільки не, тільки не...» – благала вона, вже не тямлячи кого; озирнулася і наче в чужому телевізорі побачила того кривого ножаку, як він, одкинутий далеко поза простиню, одсвічував гостривом, «тільки, тільки» тіпалося їй неанглійською, а іншою мовою, щоб ще затримати, відчула, що й він вже солодко притримує, інакшачи поштовхи, силячися вже навпаки повернути ритм, хапаючись за незнайомку, наче за руль, яка вчепилася в нього, підтягуючи за поперек, почав пальцями гребти тканину, зібрав докупи бюст, уткнувся туди сопливо, тамуючи гарчання, наче колесами по корінню пішло взаємне здригання, почула, що він теж стогне, стримуючися з останніх своїх зусиль, і прокричала нутряно, полохнувши, нарешті, цікавих птахів.

– Нуда, ти оце, – ввічливо одкотився на бік.

Лежала горілиць, додивляючись до листочків,

густо помережених сонцем.

– Не вб’єш? – несподівано запитала.

Чоловік од несподіванки аж сперся на лікоть:

– Кого? Я? Кого? Ти оце, той, – намагався збагнути почуте.

Утерши з брів піт, вона з жахом закліпала на одкинутого. Того кривого ножа.

Чоловік перехопив погляд, думав, засопів густіше, потім усередині йому забулькотіло, вирвавшись сміхом:

– Ти, значить, подумала, – кивав він на ніж, – шо я маніяк?

І враз лице його, широке, намагаючись посміхнутися, стало винуватим. Вона ж збирала до авоськи потовчені книжки, зітхаючи, що доведеться реставрувати тепер – хто повірить, що це новенькі, куплені в райцентрі?

– А що ж я мусила думать, коли мені показують ножа і дають простільню, – пошукала кофтину. – Що?

– Ти тот, ти етот, – булькотів він сміхом, – я ж оцей-отой, вийняв простільню, щоб ти туди трави нарізала. Моїм кролям, вони ж у мене як прорви жеруть.

– Що? – не розуміла Марина Пилипівна про кролів.

– Кажу, той-цей, нагнуцьця не можу, поперек болить, а трави ж скіко оно треба, коли вони вже наїдяцьця. Ну, я й хотів, щоб ти розщиталась зо мною травою для них, щоб ножем для них накосила. Бо в мене ж спина.

Він хапнув себе за поперек, хотів скривитись, однак з подивом відчув, що там біль минувся.

Книжки випали їй з рук.

– Кролям? – не могла згадати вона, як «кролі» будуть англійською.

– О, не болить, – радів він, – ти не фельшарша будеш?

– Англійської мови, – мовила, – я вчителька, – додала і гордо одягнулась.

ЗВІДТІЛЯ

Чи випадково відмінили рейс, чи навмисне? – з такими думками Толя заснув на твердій лаві, такій, що наснилася така ж худа дівчина. Він насилу виринув з цього і щосили міркував про бачене, аби остаточно прокинутись із автовокзального сну, викликав деталі; дивувало, що вона була геть нервова й шепотіла в сексі: «Я проклята, я проклята». Він не встигав про це думати, бо подали запасний автобус, і він щосили вагався, де стати на платформі, аби влучити проти дверей. Позаду насідав натовп науковців з речами, одна молода аспірантка зашпорталася у валізах, твердими руками Толя автоматом їх підхопив; обох пропхали у прохід, потужно, так, що ледве встигли вскочити вбік на сидіння й попадати. Вмить сплячка накотила. Не проїхавши кілометра, водій раптом зупинив:

– Я прошу пробачення в учасників конхверенції, но зломився жекльор, тобто інжектор, і охолодження мотору буде осущіствлять тепер система водного опалення в салоні.

Ніхто не збагнув, про що йдеться, один Толя.

– Що, що це значить? – запанікувала сусідка, й Толя пригадав – це вона сновигала щойно від довідкової до каси із важким багажем, хлопця подивувало, як оті тоненькі руки науковиці ладні все втримати.

– Охолодження мотору буде йти не через радіатор, як належить усім автобусам, а через батареї салона. Може, взимку б це було й чудово.

«А от спекотної ночі»... – він не став лякати її такою перспективою; глянув на супутницю, аби сказати щось нормальне, однак та вже спала, напружено тримаючись за сумочку. Толю вразила не так витончена краса, як рукавички – зловив себе на думці, що зроду не бачив їх на жодній дівчині влітку.

– Аспірантка ж, – заспокоїв себе і вирішив швидше поринути в сон, доки не почалася спека.

Прокинувся він не од неї, а од дотику. Хотів одсунутись, та не зміг – аспірантка прилинула замість сумочки до нього, по-дитячому тулилася щічкою, лагідно сопучи йому в плече, й він замилувався, яке в неї нарешті спокійне виявилося личко. Салон уже пашів передиханим повітрям, усі вдавали, що дрімають, особливо ті двоє попереду професорів, доки одному не перехопило поперек:

– Бігме, там у маєтку меблів менше, аніж є нас. Запевняю, я там вже неодноразово бував.

– То що? – прокинувся лисий.

– То те, що заледве чи настарчить кожному по місцю до спання.

– Господи, знову штурм, – зітхнув інший професор, розстібнувся від задухи й почав відпочивати перед новим випробуванням.

– А яка ж фортеця без штурму? – заспокоїв сусіда.

Йшлося про невеличкий, отже не надто знаний замок Острозьких, той, яким колись володіла армія, а хотіла перепродати бізнюкам, не визнаючи, що це культурна спадщина, тому вчені захопили об’єкт і робили там невпинні конференції, тримали облогу, везли туди ковдри та харчі, навіть будматеріали, підмазували щілини, підмуровували, словом, вживалися. Тим часом по пресі ширився скандал, словом, культура здобувала шанс на пам’ятку.

Лише тут Толя побачив, що личко в супутниці небесної вроди, усе інше було непомітне, замасковане екзотичними одежинами – складочками, мережками, рукавичками.

– У бабці Шапокляк! —пригадав Толя, на кому він востаннє бачив такі.

А ще цікаво, що сниться цій неземній феї.

– Мабуть, джунглі, – видихнув він спар і уявив себе Тарзаном, навіть здалося, що фея міцніше притулилася, й він охоче почав тетеріти, шукаючи сну.

Отямився од того, що пхається салоном до виходу, біжить незнайомим подвір’ям, сходами, як і всі інші, хто рвався захопити спальне місце. Нарешті помітив, що тягне й важезні речі аспірантки, загубивши її в нічнім натовпі; коли помчав нагору і майже першим вдерся до вітальні – з жахом спостеріг, як з протилежного кінця туди вкочується навала науковців, попереду – юна дамочка в рукавичках, і коли без вагань кинувся до чималої канапи, то вчасно опинилася і вона, полегшено впавши, випроставшись, і не тому, що матрац виявився прохолодним, а що безліч учасників конференції змушено мостилися на килимі, радіючи, що не на паркеті. Толя б ще про щось думав, однак це відбувалося вже уві сні, який не є думанням, лиш довільним перебуванням, таким ніжним на розчавленому прохолодою матраці, що пестив не одне покоління Острозьких і їхні усі сновидіння нереального світу. Він спав і навіть не здогадувався, що це перший у житті спільний сон, таке саме ввижається й аспірантці. Вона нарешті виповзла з рукавички, матрац, прочавлений століттями, стирчав навколо ватою, пружинами, морською травою, був найкращою підпорою свободи. Толя так само бачив себе в морі й не дивувався навіть, що він русалка чоловічої статі, бо хвіст у воді зручніший за всі інші на землі кінцівки, особливо у лагідних водоростях. Там відчувалася ще одна рідна істота, ось вона випливає, посміхаючися, з прозорої імли, спільна глибочінь єднає їх, тулить без дотиків, красуня заплющена, дивиться вперед посмішкою, не очима, вода веде її краще за будь-який зір, веде в обійми, невагомі, як море; коли вони цілувалися. Толя прокинувся від хропіння, яке лунало з килиму, де сусідам снилося що завгодно, лише не цілюща глибочінь; Толя цілувався, знаючи, що й дівчина не спить, і тут почалося: зуби ж нечищені, пригадав він, тіло ще й досі вогке від автобусного пекла, намагався заспокоїтися, що й дівчина звідтіля, однак руки самі знайшли її груди, вдало замасковані колишньою одяганкою – коли вони відчули реальні долоні, інструменти дотику, дівчина відсунулась.

Лежали горілиць доти, доки в темряві не розгледіли різьблену з дерева стелю, дивовижні давні ботанічні візерунки повели в новий сон про орнаменти-рельєфи, де обидва були постатями оздоб, котрим вдалося торкнутися нарешті одне одного за сотні років. Толя відчув, що від цього сну вона схвилювалася раніше від нього й не опиралася, як попереднього, і кожен дотик додавав дихання; найбільше заважала одежа, розсунути її важко, бо не у воді, а в гілках дерев – доки просотаєшся вітами, листочками крізь ґудзики, застібки. Хвилювання допомагало шукати дотиків, Толя несподівано відчув її на собі, рішучу, хоч вона не знала – він готовий не дуже, вони знайшлися там теплими руками й повільно почали, переляк змагався з подивом щастя, зі страхом оскандалитись, хоча в Толі була причина й для виправдання – навколо ж сплять безліч чужих людей, вони, мовляв, заважають, принаймні зосередитися, відсторонитися від вітальні. Чомусь виплило, пригадалося: в нього діряві шкарпетки, почав терти її стегна, груди, щоб швидше допомогти собі, знаючи, вона відчуває його непевність, спробу подолати, це може бути образливим зараз, коли вона втрачає себе, а він тисне долонями там, де треба пестити. Тут він почув:

– Не треба бути одразу героєм... – шепотіла, цілуючись.

Тобто, краєм іншого вуха тямив Толя – не все могти з першого разу, ось чого хотіла вона, розуміючи, що і йому непросто, і од цього все пропало геть. Вона була згори, це було докучливіше, вона нахилилася, губи зустрілися, вона тремтіла, однак йому нічого не передавалось; вона соромилася, що надто струнка, тобто худенька, і це також передавалось.

«Мабуть, через ці кляті рукавички», – дурив він себе, хоча знав – їх вже ніколи не буде. Просто долоньки виявилися шорсткими; він цілував, вона хотіла заховати їх. Нахилилася до вуха:

– Я зелена господиня, – дивилася крізь пітьму на свої руки і сміялася тихенько до них, що бовкнула не те, однак він збагнув: працівниця зеленого господарства, тобто працює по озелененню.

Йому одлягло, що не аспірантка.

– Я... цей, по воді, водоелектрик, – також видихнув дурницю він, однак вона зрозуміла, що сантехнік.

Цей поцілунок її був найповільніший, стиснуло в грудях обом, ніжно й любо; Толя відчув сльози, цілував тверді долоньки, вона хапалася йому за плечі, притислась, здригаючись; він відчув себе героєм швидше, аніж збагнув, почалося знову, страхи позникали, лишався лише спільний: не розбудити когось із конференції; так розходилися, що він навіть втратив відчуття радості: невже це його кохана, невже коханка, невже ж кохаються? Це так, це так, це так – ось лише встигали відчувати, переконливіше й лагідніше.

Вона одгорнула його мокре волосся й цілувала у вушко:

– Я, дурна, думала, ти професор, – тихенько стримувала сміх.

– Аспіранточка моя, – шукав цілунками губи, а вони посміхалися.

– Де нас поселять? – подумав він.

– На кухню пошлють, —терлася вона щокою.

– Чому?

– Бо ніхто там не хоче.

– А мене? – пестив їй спину.

– Охороняти, – твердо сказала вона, – периметр.

– А можна, я буду охороняти твій периметр? – торкнувся.

– Не бійсь, мене не вкрадуть. Замок можуть, мене – ні.

– До лампочки замок, – святотатствуя а в він.

– А знаєш, – шарілася вона, – я, мабуть, в автобусі не спала.

– Я, мабуть, теж.

Вони притулилися губами й нишком рушили в цілунковий сон.

Вмивальники він знайшов за колишніми стайнями, студенти саме вправлялися в охороні водопостачання й проштовхнутися до крану було зась. Робили це дуже серйозно, хоча автомати мали іграшкові, й по наказові «піль» ретельно тиснули на гачки, зброя пластмасово торохтіла.

– Перевірка води, – здогадався він, як туди добутись, й показав посвідчення сантехніка.

Всі виструнчилися навколо, пересвідчившися, що він таки той, за кого себе видає.

– Перевірка на миття облич, – ще й досі був щасливий, і тому якомога удавав військовість. Суворо набравши пригорщ води, ретельно понюхав, лизнув, умився.

– Та-ак, – сказав він. – Перевірка води на зубочищення, – пояснив він присутнім, бо ті надто пильно стежили, аби розуміти слова.

Набравши вобіщоки пасти, квадратними, військовими рухами чистив зуби, всі йому втупилися в рот, коли виплюнув.

– Перевірка на миття тулуба. Подайте мило, – наказав старшому.

І вже роздягся до пояса, нахилився під рукомийника, коли його спинив знайомий сміх: побачив під сусіднім тентом свою «аспіранточку» – як вона ножем чистить лушпиння, як щасливо радіє, од чого картопля й сльози рясно падають У відро.