Текст книги "Гальманах"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 11 страниц)

Я бачила, як він уже був на дистанції кілометр попереду – де він взявся? Це вже, мабуть, шизофренія якась загострюється – як це могло фізично трапитись? І він стоїть рівнісінько супроти, як він встиг? Ну, я ж лише притулилась до берези, і не шепотіла до неї ніяких ритуалів, просто отак тілом торкнулася, ну якась мить, ну дві миті, не більше – ну як він тут? Якби він навіть біг, то не встиг так швидко, і ці дерева, і ця довбана алея, і ми тет-а-тет, і в мене така думка:

– Знову.

І я так: «Господи, ну що це причепилось?» що я так підсвідомо беру оцю сумку й перекидаю навхрест і вчіпляюся в неї, як в свій порятунок, бо більше ні в що, і дивлюсь: де люди? Озираюсь деревами, а їх нема, й бачу, шо над нами не небо, а ніч, тобто повне сонце, я на нього дивлюся з останньою надією, таке кругле над головою, вимощене кахлем, мертве таке стало, і розумію, що це повен Місяць. Пустеля. І тільки я і він.

І тут мені стало так страшно, як ніколи в житті. Що мені замиготіли в очах спершу чомусь ґратчасті паркани проходу вузького на Паньківську, і як вони потроху облямовуються кахлями нічного підземного переходу, все навколо ними так поділено; все вернулось: тут доля мене дожене. Отут, серед цих вкритих кахлями беріз, тобто на алеї, яка згорнулася в коридор умить з оцим чуваком навпроти і з оцим усвідомленням страшним, що не можна нікуди бігти.

Я враз пригадала: коли я була студенткою, я була в морзі, і там дійсно був коридор, і там надранні кахлі, дійсно довжелезний, це на Сирці, до речі, і там на ношах скрізь мертвяків оброблених вивозять і вздовж ставлять, і в коридорах вони там були, і по кімнатах; і от там ідеш випещеним блискучим ходом, там же вся антисанітарія в значенні санітарії, кругом хлорка і формалін, що я отут серед беріз: морг! Нема лише запахів хімічних. Мертвяцька така дійсність, передчуття її. І все вимощене кахлями підземельними, тільки б каблуки не роз’їхались, бо хлорка вологістю своєю проникає скрізь, де слизько. Дура. Не хотіла в «мерседесі», маєш в формаліні. Бачу: чоловік цей іде.

І в м-мене страх. Цей страх починається з-під колін, що я зрозуміла, що він в мене по ногах отак: д-д-д-д-д! І звідти пішла така страшна трансляція переляку, відчаю, і я вже хапаюся за останню свою сумку, але навіть не можу думати, що оце зараз я йому розкажу все про балончик? – повна кома. Ну інша планета, ну, Господи, ну чому нікого? чому трапилось таке безлюддя тривале? а він так дивиться на мене своїми очима такими, і я починаю розуміти, що бачить крізь мене кудись наче далі, тобто бачить перед собою якусь іншу істоту, і що мене тут немає взагалі, тому він може робити зі мною все, що сам хоче, а не я. І от зараз почнуться маневри ці страшні, Боже. Оці каблуки знову, крики. Бо сказано «злочинець і жертва – як ключ і замочок», одне до одного підходять; ну, це такий ключик, до якого кожен стане замочком, хоче він того, чи ні, бо це злочинець захоче, а більш ніхто не знає, чого. Ну й одержала цю несподіванку. Де були попередження, – і от маю тепер третій, ніч посеред твого дня, який згортається тепер навколо місячним вибіленим коридором, абсолютний документальний варіант, коли чуєш знову цокіт своїх каблучків, а потім починаєш розуміти, що це ти вже біжиш, і ти чуєш стукіт, наче не ти, а хтось хоче достукатися до тебе.

Я вмить упізнала цей дивовижний звук, коли до мене в кабінет отак якось не по-своєму постукано, я одчиняю тоді двері і бачу охайного такого, ну, асоціативно він нагадує диктора з телебачення, гумориста такого. Руденький такий, майже русявий, біла сорочечка, весь сам чистесенький, краваточка, гарно підстрижений, живий такий, очі приємні, блакитні, активний, гарно, стильно вбраний.

І заходить з хлопчиком, височеньким таким, років чотирнадцять, я на хлопчика тоді так мигцем, бо він якось був наче не тут.

– Добрий день, – каже старший, – до кого тут звернутись?

Каже такою мовою, такою українською свідомою.

– Я слухаю вас, – кажу йому й називаю себе.

Він одразу починає викладати плакати такі

друковані, схеми, з портретами діячів, ну, й починає про те, що він такий волинянин, патріот, що треба рухати націю, що треба інакше формувати свідомість, тобто не інакше, а так, як було колись; ну я слухаю, бо ззовні дуже приємний такий, як картинка, такий бадьорий, очей не одведеш.

– Ну, я формую нову українську еліту й мені потрібна допомога вашого музею.

– Чому саме нашого?

– Тому що Лесі Українки.

І так поважно озирається на свого хлопчика, той виймає папери, де стоять під проектами схвальні підписи наших відомих академіків, усіх шанованих юдей, і в хлопчика так якось дивно рухається обличчя, що наче це він, і не він.

– Це мій син Лесь.

Хлопчик на якусь мить став наче трохи інший знов, невловимо так, і чоловік до сина поважно так звертається:

– Ось ми з сином робимо цю програму, яка має освітити шлях, тобто поки що нас небагато.

Говорить логічно, активно так, фонетика бездоганна.

– Я слухаю вас, – кажу.

– Освіта, бачте, в нас хибна, от ми застосували іншу з сином, – шановно киває в його бік, – їздимо, влаштовуємо, показуємо, заохочуємо людей, пробиваємо культурний дух народу, розумієте?

Киває він мені на аркуші з бланками, печатками, відомими підписами. Що я спочатку дивлюся і не врубаюся, до чого він хилить.

– То в чому суть? – питаю.

– Суть нової освіти, що ми граємося в образи, усталені в нашій духовності, і розвиваємо їх далі, але вже не на папері, а в житті, розумієте? Лише в такий спосіб можна поновити нашу деформовану духовність – продовжити здобутки, але в буквальному сенсі. Ми, так би мовити, з сином

Лесем, – шановливий кивок до хлопця, – якби втілюємо, сказати б, граємося в «Лісову пісню».

Западає пауза, під час якої я намагаюся не дивитися на сина, а той цілком спокійно сприймає мене.

– Як? – знову питаюся.

– Я – «Дядько Лев», – каже добродій і потім киває на сина, – а він – «Лукаш», і за цим принципом ми продовжуємо всі взаємостосунки. Наприклад, якби в «Лісовій пісні» зв’язок між нами двома не увірвався в сюжеті, то невідомо, якби склалося далі духовне життя і доля цього персонажа, розумієте? Якби не урвався вплив Лева, то все б склалося на користь правдивої ситуації, а не хибної, ясно?

В цей час на обличчя Леся-Лукаша набігає новий вираз, лише я не можу уявити, який. І я чую, як починаю питати його, а чим я можу тут допомогти, і наче крізь воду чую, як він відповідає, що Музей Лесі Українки саме й існує для того, аби впроваджувати в життя ідеї Лесі Українки, а не лише зберігати, консервувати їх; і наші всі погляди починають перехрещуватися, і я ніяк не можу збагнути, в якій я тут ролі – Мавки чи Килини? І я починаю підсвідомо відчувати вибір, який я маю здійснити одразу, рефлекторно, я, середньоарифметична українка. І яку участь я братиму в усіх їхніх наступних заходах, тут у мене вже починає відбуватися входження, і разом з тим починає виникати бажання покликати сюди когось зі старших науковців і спихнути на них цю концепцію; і починаю озиратися на двері, щоб учепитися в них зором і спробувати вийти, покликати, аби хтось розібрався в цих принципах, і починаю бачити, як Лукаш одразу виймає ніжно сопілку таку дерев’яну, але яку я раніше не бачила навіть в музеях – усю вирізану такими орнаментами ромбічними і хвилястими, і підносить до вуст, і музики я не чую, а бачу її: я стою перед ними обома, а коли озираюся, то позаду бачу того чувака, який потроху підсовується до мене з-за берез, автоматично дивиться, такий, не кримінального геть вигляду, але з яким одразу алея перетворюється на нічний блискучий тунель з вимитим запахом формаліну; і я маю чухрати по ній, як на дистанції, і ніхто не скаже, чи добіжу, а тут поруч грає ніжними пальцями на сопілці хлопчик, а тато його схвально, шанобливо так киває влад музиці. Це як той слизький ключ марно провертається в замкові музею, так і мій мозок не може ні за що зачепитись; я озираюся і бачу на лиці чувака корч, і він, дивлячись крізь мене, рушає до мене рішучо; що я, притиснувшись до сумочки, кидаюся не вперед, а проломом між тими двома, розштовхнула батька з сином; і я так швидко зачесала, так на грані бігу, а там ліворуч різко за кущем починається головний проспект такий для прогулянок; біжу і думаю, ну ж, зараза, де ж я помру? І тут я бачу, що вибігаю з фільму жахів – ідуть повно бабців якихось, діти бігають, повно різних милих старих і молодих людей, туди, – звідтіля, де лише маніяк і бідна жінка; а тут повно ходять всі такі розслаблені сонечком, натуральна містика, дивовижна містика, тобто все виписане життям, навколо малеча, пенсіонери різні, я вас люблю, Боже, як я їх люблю за це, фінтілі-шмінтілі, кульки надимні, вереск, писк буття, пташки, траса вирує, як артерія, чувака я вже не відчуваю, люди, як я люблю вас таких, і всі спокійні такі, в пляжному настрої, тут ніхто нікого не боїться – тут взагалі не про це. А я з пекла видралась; а тут уже пішли потоки життя суцільного, райські кущі, тут вже інший вимір пішов, тут уже не для маніяків, інший потік пішов, і я подумала:

– Вискочила.

ЗЕЛЕНАВЕ

Чому в автобусі? Чіпляються просто тут, незважаючи ні на швидкість, ні на кондуктора. Ні, не до мене. Ну, на мене ніколи не зважають, на людину, яка, власне, іде пастись. Отак, по дорозі на роботу, щоб і на ній було чого перехопити, бо там не напасешся.

– Та відчепіться! – зойкнула дівчина.

Її звук відскочив від лискучо поголеної потилиці кривдника. Якою бритвою він користувався? Вона ідеально імітувала алопізм, і це дуже дивно було бачити на голові геть не старого молодика. Джинси мав занадто розкішні, як про лисину. Весь автобус відскакував, заломлювався в ній би досконало, якби не складки над шиєю. Вони, саме вони викликали огиду в дівчини, що вона висмикнула в типа свою руку й вискочила на тій зупинці, що й я.

Це було помилкою. Бо той тип також.

Позаяк тут стояло ще кілька чоловіків, то я з майже спокійною душею подалася геть. За дерева, за кущі, бо часу мала обмаль. Зате багацько кропиви, яку мала увібгати в не меншого кулька. Отак бери ножичком, отако пальчиком придави, кусь і в кульочка.

Жалива стояла тут, мов мініатюрний сосновий ліс, це якщо відволіктися і окинути образним оком плантацію. Дивуючи не кількістю, а тим, що чомусь зараз ніхто не хоче практично користатися з цього дива. Може, тому, що всі тепер прагнуть пепсі-коли?

Тут мені здалося, що наче щось поруч гукнуло чи крикнуло. Це якщо ударом в живіт чийогось вигука припинити. Однак навколишній затишок хутко поглинув це відчуття.

Чи то дощів не було, чи навпаки, надощило, що кропива виявилася не по сезону лютою. Довелося одягати рукавичку, яка уповільнювала процес. Який же зручний цей набуток цивілізації, що просто в кульку, стуливши його, можна натоптати цих жал і ще трохи згори наддати. В епоху авітамінозу чому я одна така розумна? Що на шару можна такого борщу наварити, якого ніяка інша зелень не надолужить. Заповітна галявинко, жаль, я не всю тебе можу з’їсти.

Міркуючи про те, яка я розумна, я наскубла великого поліетиленового мішка під саму зав’язку. Частину посічу на салат просто на роботі, там у мене прихована невеличка пляшечка з олією. Отак соли, отак жуй і не нада ніяких бананів. Бо скільки можна в обідню перерву чайком давитися?

Проминувши кущі, я наштовхнулася на композицію. Скульптурну б, якби один компонент її не рухався. Якби вранішнє сонце наочно обрисом не окреслювало це видиво, то я би сприйняла його за примару: заломивши дівчину навколішки, бридкий лисий тип вершив з нею акта, ірреальність якого засвідчувалася цілковитою заклякнутістю дівчини, а ще джинсами негідника, яких, власних, він полінувався, спустивши, бодай переступити.

Я вклякла не менше. Рухалася лише думка: певно люди на зупинці, які там були, усі й посідали в автобуса. Тоді, як ми з нього вийшли, я цього типа недооцінила, а тепер мусіла бачити, як заголена спина його ворушилася звивами татуювання. Насолоди йому додавало надто те, що він заломив жертві обидві руки і тепер міг керувати, повертати, як йому охочіше. Хоча його дії складали враження для нього самого, що то наче й не він. Це цікавий засіб відсторонитися від власної совісті, занадто уповільнивши секс. Найдивовижніше, що це передається, ще мить – і я залегко відчула цілковиту відсутність себе в цій ситуації.

Пам’ятаю, що перша думка хапати його за голу спину й одтягувати геть видалася мені за огидну. Позаяк іншої не спадало, я цілком автоматично натягнула на його лисину кулька з кропивою. По самі плечі вдалося лише, коли ляснула по мішкові згори. За мить до всіх нас трьох повернулася реальність. Не знаю, що він відчув. Однак, коли заверещав, то йому від болю забракло навіть скинути з голови. Він виступив з трусів, переступив штані і, хитаючись, чудом вберіг рівновагу. Дивно, як це йому вдалося, адже скісне сонячне проміння вихопило кілька смуг сперми, що з нього вилетіла. Наштовхнувся на стовбура і вдячно прилинув до нього, виючи до деревини.

...Перше, що їй вдалося промовити в автобусі, було:

– Я. Боюся.

Її рука, яку я гладила, ще й досі була нашорошена гусячою шкірою. Й була такого ж холоду, через якого я не могла проштовхнутися:

– Та годі, та чого боятися? Все скінчилося, ось ми зараз вийдемо, поп’єм гарячого чайку...

– Він. Дожене.

Я стиснула їй зап’ястя:

– От чого-чого, а цього не буде ніколи.

Нарешті вона підняла до мене очі:

– Дожене.

– Ні, люба.

І я показала їй речового доказа своїх слів. Це були ті само паскудні чоловічі джинси.

– Без них – чи далеко він побіжить?

Чи можна сказати, що я їх вкрала? Напевне, що ні. Це була проста компенсація за втраченого кулька вітамінів.

АФТЕР ЕГО

– Ти що мелеш? – прокинулися очі чергової по станції.

– Я? Мелю?

–Ну.

Перший раз в житті вона почула правду, і от... Жінка, повз яку проходять мільйони облич, – мусила б хоч вона збагнути, що моє єдине.

– От взять футбол...

Ми були на самоті біля ескалатора, тому вона удавала, що слухає.

...Хто, хто знає, яка команда переможе? Це я, я – отже я; і що я роблю? Щоразу йду на стадіон дізнатися, це не так, мене жене азарт, але найбільше хвилює: а може, я, нарешті, помилюся? Бодай хоч раз не вгадати, не вигадати, не передбачити, пробачити гравцям, а також невідомо кому, хто все для мене вигадав.

– Хто вигадав і футбол – це ж саме якийсь, а не інший же ідіот перший штовхнув кулю ногою,

не знаючи, чим це для людства кінчиться – велетенською грою...

– Ну й шо?

– ...Де мужність і чесність всесвіту змагаються в кожному чоловіку.

Та і всіх навколо – і хто як: шахрайством, романтикою, математикою – однак ніхто не переможе ні мене, ні мого передбачення. Бо той, хто дозволив вигадати футбол, той вигадав для нього мене. Я не певен, що в день мого народження, бо тоді з’явився геть простий, зовсім інший чоловічок, і якби хтось поставив на тоталізаторі, що з того виросте – пророк чи телепень, той програв би двічі. Слава Богу, діти не пам’ятають свого народження, бо вони цього не обирають, а він їх, ясна річ, і починає обирать, або уникать; перебираючи їх, бавлячись, діти викликають радість у близьких, чи неймовірне роздратування – і от вже починають виважувати результати діянь, тут вони нерозкрито скасовують талант.

Вона, чергова й уніформована, кволо удала з себе матір.

Тут починається громадянин, істота, яка радіє лише з того, що є. Починаються нескінченні загравання з самим собою стосовно буття, допоки воно не почне загравати з тобою, ваблячи результатами зусиль; доки всі люди на Землі не долучаються до твоєї гри, й кожен з них, найвіддаленіший, а таки вплине на твій особистий, так званий, розвиток.

Це, наприклад, як усі триста телеканалів брешуть, але про одну подію, а ти обираєш правду, знаючи, який канал у який бік бреше.

Вичленовуючи різницю – неомильно обираєш істину. От що таке плюралізм; коли в нас його не було, ми ж мали, кажуть, лише єдину версію. І вірили у яку завгодно іншу лише тому, що вона була не така. А тепер вони усі – інакші, окрім хіба тієї, якою, власне, є ти. І ти щоразу обираєш себе, зіштовхуючи лобами інші. Це б можна порівняти з надто ускладненим кросвордом, але гам в перехрестях виникають невідомі, приховані літери, з яких постануть незнані, але найпевніші слова – а тут перетинаються одразу міліарди людських доль, які стоять за примітивним фактажем світових подій.

Ні. Нас бентежать і приваблюють ускладнені варіанти: «На думку поважних експертів та консультативних комісій, вам, можливо, од зміни тиску та магнітних полів захочеться спати»... «Позаяк планета Нептун вийшла навпроти Сатурна, то ви, якщо за гороскопом Водограй, то краще кохайтеся сьогодні зі Скорпіонками. Або «ось альфа-ритми, які ми розрахували для вас, – зважте на них хоч трішечки, і, можливо, вам сьогодні поталанить у бізнесі». Однак ніхто з нас ніколи не зважав на найголовніше – на особистісь астролога. Хто він такий за гороскопом?

Сільські ворожки, ті завжди чесні – вони обов’язково користуються замовляннями, які геть незрозумілі принципово: «Ходила я по горах, по долинах, носила я горщика на вилах...» Тобто в таких конструкціях кожен, хто напружено слухає, здобуває, власне, лише себе самого, бо висновок із такої високої поезії конче залежить лише од вибору пацієнта.

– Ти що верзеш? – злякалася дівчина-чергова, просто, по-людському, хоча й була в уніформі.

А що я сказав? Лише що кожна людина живе ціною власного самогубства – оточена електрострумом, газом, водою – це в кожній хаті! Не кажучи вже поза хатою – з Чорнобилями, хімією; а чого варті армійські й спецслужбівські угрупування?

– Та ти п’яний.

– Я? – здивувався, демонструючи граничну тверезість, на яку лише здатен. Власне, з цього моменту все й почалося, – шлях у провидці, бо вся ця історія біля турнікету в метро відбувалася ще за часи мого «афтер его».

Забачивши ці зусилля, вона красномовно піднесла до рота міні-рацію з явним наміром викликати ментуру.

– Все, йду, аріведерчі, – найрівнішими кроками рушив я.

Бо тут головне от що: в хрещатицьке метро є ще три входи, отже, треба, щоби ментура не сполошилася в інших двох. Правда, чергувати їй лишилося недовго, до закриття кілька хвилин, – тільки-но я про них подумав, як відчув, що зараз мій міхур лусне, він, гад, був завмер, дослухаючись моїх теревенів з уніформованою красунею. І от, альтернатива: вивільнити його чи запізнитися на останній потяг?

Намагання прикидатися тверезим одібрало силу. Ще я біг вниз ескалатором, по інерції стримуючи його, бо він теж був прикидався тверезим, і сечовий міхур, аби його впустили зі мною в метро.

Ставши скраю платформи, я відчув, що краще зроблю тут, аніж у вагоні, бо там гади не зробили жодного туалету, як би це личило за гороскопом. На пероні, чемно одвернувшись спиною, я вигідно замаскувався, дасть Бог – і струмінь затулю, якщо не надто широко розставляти ноги.

Пустив цівку, наче в прірву. З першого полегшення все перетворилося на стоп-кадр: вибух, вихор бризок і блискавок навколо.

Картинка почала розпадатися, дійсність заворушилася, поволі перетворюючись на лікарняну палату. Кілька медиків неприховано зраділи, а інші, з такими квадратовими валізами, дуже схожими на переносні холодильники, – навпаки, мало не виматюкалися, глянули на годинники, плюнули й подались геть.

– Ну, ти дав! – сміялися ті, що лишилися.

– Я? Дав? – поволі приходив я до тями.

– А хто ж? – повільно зазирав мені в зіниці сивий медик, досконало сивий, як і халат на ньому. – Людина в комі по закону може лежати на апаратах місяць.

– А далі що?

– А далі апарати відмикають.

– Вимикають? Чому? – озираюся боксом.

– Бо мозкова речовина в пацієнта перероджується, от чому. І «зондеркоманда», – кивнув він на двері, які зачинилися за гуртом невдоволених людей, – ріже красавця на запчастини. На тебе, блін, вже черга стояла.

– На мене? – я намагався не втратити свідомість.

– На тебе, красавець, ти ж класний, нирки, печінка. А очі, які в тебе гарні очі, – сміявся старий. – Да, красавець, розпатрали б тебе.

– За що? – не міг повірити я.

– Щоб не сцяв у метро. Чесні ж люди сцють біля нього, – зігнав він посмішку.

Всі дивились на мене уважно, що поволі обличчя їхні серйознішали.

– Місяць? – намагався рахувати я. – Який місяць?

– Місяць тому ти попісяв на фазу, – мацяв мені пульса сивоголовий. Якби я був поетом, порівняв би його зі святим Петром. – Тебе шваркнуло, і от ти тут, ми тебе оживляли. А ти, це, не оживлявся.

«Навіщо їм брехати? – думав я. – Вигадувати про цілий місяць?» І так напружився, що почала повертатися стоп-картинка: застиглий рій бризок і блискавок навколо.

Про всяк випадок я злякався і прогнав їх, неначе мух, з очей.

– Да, а кажуть, що коматозні нічого не тямлять. А цей, фокуснік, ну-ну... як наче відчув, що його будуть одключать, – хитала головою бальзаківська жіночка, швидко записуючи щось у стоса документів. – Го-го. Ще би п’ять хвилин, і тю-тю...

Сесію я здавав на відмінно. І хоча був як у ваті, це мені не заважало. Навпаки, завдяки їй я вчив один-однісінький квиток і спокійно витягав саме його. Поділитися такою радістю я не міг, бо всі на мене, реанімованого, й так позирали перелякано. Єдино, на чому я мало не проколовся – точно вгадував, хто з друзів яку оцінку отримає.

– Шаман! – лютилася староста Танька, несподівано схопивши трояка з історії філософії. А це була єдина в нас особа, яка виступала, що нам на курсі бракує саме теоретичних знань. – Знав і не попередив?

– Я ж попередив. Я ж казав, що трояк буде, – намагався не сміятися, бо кілька навколо не стрималися, адже до старост специфічне ставлення: їх люблять, але заздрять за посаду.

– Ну, як ти такий шаман, то на скільки я перездам?

– Теж на трояка, – одразу, не подумавши, ляпнув я.

І не помилився.

Відтоді життя моє змінилось – вже на підході до інституту стояла купка студентів, кожен притискав до серця хабаря, наче надію на відмінну оцінку. А я їм роздавав свої, і, чесно кажу, робив це незалежно від розмірів «гонорару». Просто всі вони, як і земля під ногами, як і дерева, споруди інституту, всі стали для мене рідними, я б навіть сказав, моїми; так само, як і я відчував себе їхнім. Лише я посилював це. І мені все ставало ясно: без зусилля називав кожному оцінку, так само байдуже кидав до рюкзака подарунки. І, не побоюся зізнатись, щиро шкодував про швидкий кінець сесії, а з нею й несподіваних прибутків.

– Скотина, – гарні очі Таньки несподівано блиснули люттю. Очі старости! – Ось. – Тицьнула вона мені заліковку.

– Що? – зробив я найневинніші, як про шамана, очі.

– Перездала, – налягаючи на приголосні, промовила вона.

Я розгорнув і побачив трояка.

– Ну?

– Ти знав, ти знав, і не сказав?

– Я й сказав, – одводив я провину. Слава Богу, поруч кілька колег підтвердили.

Правда, остерігався гніву не старостихи, а Петра, її бойфренда. Здоровенний і веселий парубок, він міг легко й весело зіпсувати здоров’я.

– Таню, – тихенько почав я, – Таню, Таню, це не я ставив тобі оцінку, ясно? Не я.

До неї повільно дійшло, однак додало люті:

– Щоб тебе ще раз током вдарило!

Рвонула з рук заліковку, повернулась і пішла. Я дивився в її гарну спину, і поволі доходила правда.

...Спалах іскор і бризок! – лише стоп-кадр, який зафіксувався, й більш нічого.

А що за тим кадром, який розтягнувся на місяць?

Єдине, що тут тішило: я передбачив, що бойфренд Петро вже ніколи мене не зачепить, це вже я наперед знав.

Весілля вони готували одразу після сесії, щоби друзі не роз’їхались, і, правду сказати, йти туди не хотілось. Чому? Просто не хотілося і квит, от в лом було. Я ще не знав, і навіть коли Танька подзвонила і сказала, налягаючи на інтонації, властиві старостихам:

– Ти ж прийдеш?

Неначе на семінар з філософії.

Родичі в Петра виявились занадто багатими. Й з інтервалом у п’ятнадцять хвилин, зупиняючи музику, дарували на великих тацях чималі грошові конверти, а тамада, ретельно зазираючи в список, проголошував прізвище й цифру.

Наші кавеенщики хильнули добряче, тому подалися в підсобку, швиденько нарізали газет, обклавши двома доларовими купюрами, й обклеїли акцизними стрічками од шампанського. І цей, завтовшки з цеглину, пакунок винесли під фанфари молодятам:

– А однокурсники, – оголосив тамада, – вручають молодятам на довге й щасливе життя од усього курсу. – Тут він спітнів і двічі перевів очі від папірця свого до товстенної пачки «грошей». – Дарують... двісті тисяч доларів.

Все втихло. Особливо найбагатші родичі. Навіть музиканти —так і не брязнули в інструменти.

Таня й Петро, зніяковівши, озирали родичів, потім тацю з купюрами, які не лізли б до жодного конверта, як до жодного глузду; потім однокурсників. Ті, як належить кавеенщикам, суворо й урочисто заціпили лиця. Обнесли столи, щоби кожен сахнувся вперше в житті од такої купи грошей.

– А чого? – шарудів папірцем тамада, шукаючи слів, яких там не було. – Нові часи настали. – Піт і літери з прізвищами потрібних людей застилали йому очі. – Нові часи й нові порядки, й нові подарунки. Нехай же молодята на ці гроші куплять собі нову квартиру й щасливо...

Вир аплодисментів заглушив його, зрушивши закуски до рота, оркестр полегшено врізав, все покотилось далі.

Я ще міг дременути, однак не піддався передчуттям, бо не окреслив їх, так би мовити. Міг чкурнути й перед танцями, але не зробив цього.

Прокляття могло відступитись? Де там – наречена жбурнула через плече черевика, і як наші дівчата не кинулись ловити, він влучив просто мені в лоба. Весілля покотилося зо сміху, певно, пика в мене була геть дурніша, аніж личило в кавеені.

І перший же танок нареченої вхопив мене, огортаючи спалахами весільної фати:

– Ти, зараза, – шепотіла Танька, – ти скажеш мені.

– Що скажу? – не розумів я, але ватне відчуття вже огортало.

– От що нас з Петром чекає?

– Чекає? – намагався я вивільнитися з коматозного стану.

– Що нас чекає в майбутньому, ну, як ми жити будем, і ти скажеш, зараза, ну?

П’яні наречені мають ту особливість, що пальці в них, навіть тримаючи фату, дуже цупкі, весільний манікюр втинався мені в плечі, вальс обертав усе навколо, однак голова паморочилася не од цього.

«Ну навіщо я посцяв на рейки?» – мало вголос не зірвалося в мене, тому що поза серпанком фати я виразно побачив геть іншу тканину.

– Не знаю, – прагнув прошепотіти я.

Однак пальці впивалися дужче:

– Ти знаєш, ти знаєш, зараза, – наполягала вона.

– Ні, ні, – клявся я. Це було однаково, як роздерти акцизні стрічки, розпечатати гроші й показати їй, щасливій, лиш купу нарізаних газетних статейок, які, щільно стиснуті, розпорошені, а однаково розсипалися на цілком певний пас’янс. – Ні, ні, —каявся я, —не скажу, не знаю.

Навіть після того я міг би дременуть. Ну, скажімо, пославшись на шлунок. Та й, зрештою, їм не до мене було, бо сесія, знесиливши їх, дуже легко піддавала алкоголеві.

– Так скажеш? – наштовхнувся я спиною на Петра.

Позаяк він вже години зо три був не бойфрендом, голос його бринів наказово. А рука владно лягла мені на інше плече. Танька очима додавала йому рішучості, і я злякався.

– Ну? – вимагала вона компенсації за ту злощасну трійку з філософії.

Коматозний стан підступився впритул, пас’янси з газетних вирізок пхалися в очі, і я, щоб не впасти, прошепотів:

– Бачу тебе, бачу на столі, – тицьнув я пальцем Петра.

– Якому ще, блін, столі? – весело насторожився він.

– Такому, великому, там тебе, накритого тканиною, білою.

Видав я все, що міг.

Він так непідробно реготнув, що врятував мене од непритомності. Але не Таньку:

– Коли? – встигла вчепитися вона.

– Через тиждень, – видихнув швидше я, аби звільнитись од вати, тканини, манікюру, серпанку, весілля. – Я благаю тебе, переходь вулицю обережно, – намагався одбрехатись.

Бо, певно, сам не розумів, які це столи, на яких накривають тканиною, доки не почув, що через тиждень Петро, вискочивши в кіоск, підлетів під авто п’яного джипа – той несподівано з місця газонув заднім ходом, сука.

Танька божеволіла. Доки не пригадала. Я ледве одбився од неї, однак вона стала розумнішою, знайшла арматурину і, загорнувши її в газету, сховалася під сходами. Хто б їй підказав, що я знав про її мету? Коли вона кинулась, ухилився, залізяка, ляснувши об сходи, одсушила їй руки.

– Уб’ю! – верещала вона. – Уб’ю суку!

Що вона могла ще казать? «Сука», «сучара», «падло»... чого ніяк не розуміли сусіди, одтягуючи її.

– Падло! Це ти, ти! Ух! Знав!

Тепер вже розумію, що таки знав. Вата розступилася, і я збагнув, що моє нове уміння – не фокуси, чи, скажімо, збіг обставин, чи там якісь угадування. Чи...

Жити далі, жити з цього, й непогано, а казати всім, що все почалося з того, як тебе вдарила блискавка.

–Де?

– В Стоунхенджі (на Говерлі... біля Тадж-Махалу...)

Скільки людей робили це в метро на кабель? Став хто пророком?

Невідомо, одне лиш я дізнався напевне: спосіб подачі струму в метрополітені змінили на інший, геть безпечний.