Текст книги "Гальманах"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц)

НАВІЩО БУТИ ПОГАНОЮ

– Чого ти на мене кричиш? – не розуміла я.

– Тому що ти возьми й сядь на рушник, як положено, а не на банкетку! – Я кому сказала ясно. Не нарушать інструкцію! Вилетиш з басейну! – І так люто вирячилась, не треба інструкцій, я обтерлася, а потім сіла, підклавши рушника й дослухалася, як мені кінчається радісний настрій.

Медсестра одвернулася цього не бачити, хотіла ще говорити, тоді куцо махнула сама до себе долонькою, подалася в медпункт.

Я поплавала, вийшла, сходила набрати з бювету води і сіла перекурити. Мене дивувало це місце, що в ньому такого є привабливого, якщо воно бодай не тризіркове? Яка ж була мені несподіванка, коли п’яна, розпатлана жінка, упавши поруч, виявилася тою ж медсестрою! Не тому, що без білого халата, а тому, коли це вона так швидко встигла набратись? Вона загадково подивилася:

– Ти не понімаєш, – шепотіла вона, – чого я не буду просить прощенія, бо ти не понімаєш: на таку, як ти, не крикнуть, – то ніколи не дойде... Ой, не хочу говорить. – Тут вона помітила з другого разу, що я підвелася. – Стой, – зашепотіла, – тобі скажу, ми жи щодня дєлаєм аналізи води, ти навіть не знаєш, в чому ви купаєтесь, – і вона люто тицьнула долонькою вбік критого басейну. – Ти навіть уявить собі не можеш, – захотіла вона заплакати, але побачила мої серйозні очі й несподівано осміхнулася. Що я в думках про аналізи неохоче пригадала весь Чорнобиль і екологію імені його. – Для них влежувалися гроші, – тицьнула вона, – но ті вкладники так хитро підписали документи й відновили Центра дитячої творчості, ці ме-це-нати! Шо долають... А гроші на зміну води – нєтуті! – п’яно сповзала вона на суржик, – а по-посторонньому водою хто ползуєцця? І в басейні, і в сауні, і фітоцентрі? Хто?

Я тицьнула їй цигарку і вона вдячно засмоктала, хоч вогню не піднесла.

– Блін, така робота, – хнюпилася, – а скажи правду, то тут не тіко роботу втратиш, ай... – Вона рвучко вмовкла, аби перекрити хміль, і він не вивітрився з неї. Перечекавши фатальну мить, відпружилася, одкинувши розпатлане волосся. – Да, употребляю. Як не пить, не виливать його, оно скільки оставляють, – вказала долонькою на басейна, – вони, гади такі, що випивають більше, ніж висцикають просто в басейн, я їм кажу: «що ж ви робите», а вони регочуть, що уринотерапія. Коби ж тілько сцяли, ага. А то там виполіскують таке, що й страшно сказати. – Загадково озирнувшись, вона нахилилася до мого вуха: —

Каждний вечір. Кождну ніч! Де вони сили беруть – з ночі й беруть, отак, як наказяться, так з їх сила і пре – ніяка вода не вбирає, ніяка, – озиралася вона, наче сиділа в тій воді, – отак понапривозять цих лядєй цілу купу, отак повкидають в басейна і самі туди, не розбирая, де чия, ясно?

На просто нетверезу бридню це не скидалося, бо жінці бракло артистизму, притаманному міфоманкам. Я не стала розпитувати, аби не насторожити, а тицьнула їй з термоса кави і споглядала, як напій проганяє каламуть з очей навпроти – ну й медсестричка. Тривало, доки вона рвучко не підвелася й не подалась до праці.

Давно вже треба було здати довідки, і я прийшла навмисне в перерву, тому змогла потинятися перед зачиненими кабінетами, але нічого не витиняла, доки не спустилася в підвал. Там темряви додавав електрозварювальний сморід, а також матюки:

– Ти куди хвазу кладеш, дь-мать? – репетував голос, який вже наладився було на обід. – Ти дь-мать хоч понімаєш, шо таке хваза? Ти, казьол, кладовиш її на зливну трубу, а ти должен поньмить, що ток повбиває всіх в басейні, казьол, як ток піде, казьол-мать!

Одхекавшись, старший голос знову вдавився бутербродом; «казьол» мовчав, не тому, що був геть молоденький, а тому, що побачив мене з купою папірців у руці.

– Справки принесла, – утон їм пояснила я.

– Бугалтерія не здесь, – відповів мені бутерброд голосом ковбаси, – вона, дь, на вфторім етажі.

Я завернула за ріг і не стала йти нагору; а пішла туди, де тут в підвалі були мляві вікна, такі, що їм не потрібні й грати – позапрівали вони ще комуністичною парою та закоксувалась відкладеннями. Я уперлася ногою й витягла шпінгалета, а потім дуже ретельно приладнала брудну павутину, замаскувавши.

Пригадала, що кожного разу, йдучи увечері до бювету, бачила тутечки повнісінько іномарок, але в мене тоді не виникало підозри. Коли їх цього разу порахувала, то зблідла. В деяких сиділа бритоголова варта, на мене уваги не звернула, бо саме підкотилася вітчизняна «дев’ятка», витрусившись довгоногими повіями; тут похмурі охоронці зробили обличчями все, аби виявити гостинність, – це були й красномовні жести, і поляскування по спинах, й широко відчиняні двері, у відповідь на що заслужили хихотінь, помережених слівцями, доки весь кагал не проштовхнувся всередину. А «дев’ятки» під’їздили й під’їздили, і мене вражала однаковість уніформ повій, навіть однакова засмага. «Чи то грим?» – не встигла подумати я, бо побачила, що моя пластикова фляга давно вже переповнена. Хоча плювати я хотіла на флягу; дочекавшися, коли охорона пропхне чергову партію нічних метеликів до фойє, я проскочила під тильну стіну.

Штовхнувши пітняву підвальну шибку, я лише за третім разом одчинила її – рама набубнявіла од пари. Виткнулася в коридора і отетеріла – такий стояв п’яний регіт. Я мало не наштовхнулася, в сутінках не встереглася, на кого – чи на бізнюків, чи на їхню шоферню. Тому встигла задерти сукню, розпатлалася і з найдурнішою у житті посмішкою прошвицяла повз них, за що схвально отримала по сідниці.

Дивно було од таких звуків, особливо в світлиці-вітальні, де на вітринах були дитячі вишиваночки, малюночки, пластика – я не стала рефлексувати, як належить мистецтвознавцю, на архетипи, а швидше проскочила до музичного фойє, звідти були чорні сходи нагору. Там, де туалет розходився з роздягалкою, була тренерська, крізь віконце якої я побачила те, чого не узрить жоден тренер: гірлянди на стінах басейну, а, головне, накриті дорогими скатерками розкладні столи. Харчі теж були не тутешні – коли б це тут пишалися ананаси? На мить мені здалося, що в одному куткові, де затиснуто й роздягано офіціантку, в якій я упізнала риси знайомої медсестри, але хто ж напевне твердитиме, коли тамо оно скільки макіяжу? Я ще довгенько озирала сервірування, бо несила перевести очі на масовку – повнісінько дівок та костюмованих дядь, які поступово позбувалися одежі, адже вони щосили прикидалися іншими, веселими, галасливими – бо протилежна стать була вже дополовини гола. Яку голість компенсувала занадтим верещанням і тіліпанням рук, щоби потім зарепетувати, це коли їх оптом посунуто в воду. «Куколкі! Куколкі!» – радісно лунало чоловічим хором. Слідом туди пострибали й неофіти бізнесу, що за бризками недогледиш, де хто який, поспішаючи вхопитися за намічену «куколку» раніше за кого іншого; таку масовку я бачила по телевізору, коли баптисти навальцем вкочуються в святу річку Йордань; однак вереску тутки було геть більше, зважаючи на причину– адже християни не злягалися в воді, а ці, вільні від комплексів, почали витинати явно не релігійно, гуртом трясучи воду; кожен намагався, окрім сексу, якомога дужче ляпатись й бризкатися, і я подумала собі, яка ж то біда, коли вже в чоловіка без оцього вже нічого не виходить, то як тоді статево жити без масовки? Воно ж зрозуміло, що бізнесове життя не лишає місця ні для чого людського, але щоби отак компенсувати нелюдським? Який з того оргазм?

...Підвали були порожні і тим хороші, що не було аніякого ляскоту; лише з дальнього кінця їх наповнювало відлуння колективного реготу, наче крізь воду, теліпалися темними закутками. Як відгомін моїх передчуттів до якогось низькосортного басейну? Звісно, чому – бо жоден високосортний не вмістить такої гігантської масовки.

Здавалося, що звуки линуть сюди крізь залізо рур, і я не втрималась, аби не прикластися вухом, однак почула лише водяне шамотіння. Це з тої труби, теплої, якою струмувала вода до басейну, і тому я, спершу перевіривши, чи одімкнуто електрощита, саме на неї примочувала товстючого дрота «нуль». А фазу силового кабелю почепила до протилежної – товстої зливної з басейну рури, підтиснувши її згори уламком арматури. Лише потім, ретельно витерши руки, а, головне, відбитки од них, перевівши подиха як слід, взялася до рубильника й врубала, – на мить весь водяний шабаш геть закляк, дослухаючись до незнаного відчуття, а потім з потроєною люттю й радістю пошвидчив.

Я не повірила, гадала, що вмить все вклякне. Тому взяла важіль регулятора й вкрутила на повну потугу, аж затріщали трансформатори.

Але це лише додало ляскоту й вигуків – посилило колективну радість.

ОБАБІЧ КРОКУ

Кинджала я помітив, коли той майже заховався в рукав добродія. Це щастя – підносячи до губ келиха з пивом, картинно виявляти його, татуйованого, щоразу із рукава. І, щоби розгледіти краще, я почав перемальовувати його на руку собі. Не тому, що в закладі не було для цього, скажімо, серветок, а тому, що оригінал був татуйований теж на шкірі; і, хоча моя копія чіплялася пастою за волосинки, я відтворював досконало, так, що міг, нарешті, роздивитися: отут вістря, туто стрічечка, осьде – оголена красуня.

Та й звідки б отут узятися серветці? Салон «Сало-ковбаса» зберігся, відколи тут вирував «ївбаз», ще й досі відвідувачі еротично лаялися з буфетницею, а вона лінькувато жбурляла в них порожні пивні банки, економлячи такі ж слова.

– Та ну йо ж майо, – зітхнув він до годинника.

Бо відчував, що його знавпроти копіюють, хоча не знав, хто – кулькову ручку я надійно затулив кульками пива.

Однак він рвучко надсьорбнув своє, і боді-арт на його руці постав у всій красі. Зафіксувавши мій скошений зір, добродій занервувався, не збагнувши, про що, проте першим порухом вирішив вихлюпнути в мене кухля. Однак із огидою на нього глянув, як і на мого удавано безжурного погляда. Він на когось тут очікував, доки не вислизнув на вулицю, і там магнітні поля його розпружились. Я пересунув через стіл його недопиток, здобувши право перебувати тут ще зо півпорції.

Та моя ручка вже запам’ятала деталі і тріпотіла завершити обриси; лишилася дещиця, тобто страхаючий кишкодер на лезі, я поринув у нього, обходячи родиму пляму; тут вітер гойднув бляшанку – двері відчинилися, новий дядечко, зайшовши, хутко сів поруч. Він не приховував уваги. Претендент на недопите пиво?

Я насупив брови і втупився в бульбашки, привласнюючи їх.

– Ти яке любиш? – почув. Це було б наказом, якби не пропозицією.

Я не встиг затулити кинджала, назвав «хмільне», як би личило кожному татуйованому.

– Так ето, – розмова не клеїлася, як у всіх, хто вдавали з себе інших.

– Ага.

Він зробив відчайдушне зусилля розсекретитись і запитально тіпнув бровами:

– Сидів? – кивнув на моє татуювання.

Я неквапом заховав малювання в рукав і багатозначно втупився в кульки, які невагоміли в розчині, натякаючи: «хто з нас, – мовляв, – не був у одсидці?» І, навіть ковтаючи виставлене питво, медитивно ототожнювався з новими бульбашками, які чомусь поставали не в кишках, а в голові.

– Да, лучче не вспоминать, – почув я там свій голос, ховав щосили очі, хапливо пригадуючи слова з «Українського жаргону» Л. Ставицької.

– За шо?

– За всьо ту ж арифметику.

– ?

– Кєнтярі загнав піку, провернув три рази, а чотири роки получив. Знав би, чотири й провернув би.

– Ну?

– Гну.

– Що гну?

– Антилопу гну. Я ж більше чотирьох тепер щитать не вмію, – видихнув я перед новою навалою цупкої рідини. Ходіння в народ почалося не з того його кінця, однак початок був непоганий, пиво трапилося гарне і мені лишалося одне – недомовляти. Їй-Богу, утік би, але «хмільного» лишалося надто багато. Я зиркнув на годинника, тобто на двері.

Але буфетниця вже несла до нашого столика закусь.

«Готувався», – устиг подумати я про дядька, бо м’ясо виявилось підсоленим; я міркував не лише про нього, а й про систему взаємозобов’язань, яка керувала геть усіма генделиками на землі, і повільно посував у голову шматочки їжі.

– Вона, сука довбана, одкрила своє субстрахування і дума, сучара, що я ніколи не взнаю. Ти можеш собі таке представить – субстрахування!

Зачувши незнайому лексему, я второпав, що це не жаргон. Тим часом він підсовував конверта, ні, не з грішми, а жіночою фотографією. Я взяв, намагаючись не лишити відбитків. Цікаво – це секретарка, бухгалтерка чи просто дружина?

– Да-да, – сьорбнув я пивця. – Бува й похуже. Діствітільно – сучара. – подумав я, і додав: – В натуре.

– Ну? – магнетично оглядав він мальовидло на моїм зап’ясті, доки я не затулився рукавом. – Тіко не кажи мені про антилопу.

– Яка цифра? – не знаючи про що, запитав я.

Той умочив у рідину пальця і вивів на столі те,

що страхає найдужче, – конкретні числа. Мені стиснуло подих, я багатозначно припав до келиха, і пухирці замінили кисень.

– Добав до цього ще два нулі, – почув я свого непідробно хрипкого тембра.

– Да ти шо, – він теж почав втрачати дихання.

– Через плечо, – тетерів і я, дивуючись розмові.

– Дорогувато буде. Я на стіко не підписувавсь.

– Ти б на параші хоч день посидів, то взнав, що по чом стоє, – почав я застібати манжетину на «татуюванні». – «Дорогувато!» Ти шо, думав – я сам замочу? Бо фатить з мене параш. Перезакажу – і буду в той момент отут со свідєтєлями пивко сьорбать, – вирувало пиво.

– Що?

– «Хмільне» отут буду квасить з надьожними корєшами, доки твоя мамзеля буде виплачувать моїм пацанам повний взнос за свою... субстраховку.

– В смисле?

– В смисле крантів.

Я багатозначно поглянув на бляшанку, яка «вагалася» біля дверей, і та принишкла.

Пухирці виходили з дядька. Він думав про мамзелю і про те, чи варта вона смерті. Я теж міркував про неї, себто про того татуйованого типа, якого нещодавно зігнав з його законного місця, тобто про те – а що, як раптом повернеться?

Щоби ця думка не прописалася мені на лобі, я щосили почав згадувати, чи є слово «квасити» в значенні «вживати алкогольні напої» у словнику Л. Ставицької.

– Скинь одного нуля, – нарешті почулося знавпроти.

– Не, – рішуче відтиснув я.

– Такого базара не було, – здобував він рішучість.

Мені чомусь постав за вітриною єврейський базар, який півстоліття тому вирував повоєнний, голодний, злий, і навіть пригадалися балачки, що тут торговано пиріжками з людським м’ясом; і коли їли, чи всі здогадувались, з чого їх пороблено?

– Ну, як не було, то й не буде, – підвівся я, одсовуючи фотографію. – Я вийду, а ти погодь, погодь, не спіши зразу за мной.

Я зробив перший крок і вже став по той бік його. А той слухняно втупився в пухирці, я чув, як вони шиплять, ще й тоді, коли йшов по вулиці.

СТРАШНЕНЬКИЙ СУД

Колодязь дослухався розмов, кращого вуха на Русі не було – лише коли відро вгатить, розплескавши слова, однак вони швидко вгойдувалися:

– Не просто так звабив, він же з нею спочатку стрічався, – провадила Марина так впевнено, наче з нею, – і обіцянки були. Там про шлюб, про вінчання, як почне, бувало, – зажурилася вона, – розписувать, яка служба пишна буде...

Усі троє замріялися. Навіть колодязь. Бо кожна гадала, що у її дочки учта буде краща, аніж у матері. Весілля – то що? Як не шпурляй гроші – однаковішого не втнеш. Бо пішло таке – напиватися. Раніше на Русі такого й не чули. А от вінчання... Це рай.

Жінота при цямрині забула про відра, які зібрали їх тут усіх.

– Невже ще є такі, – засумувала Катерина, наче їх, таких, уже не було. Для яких нема нічого святого, навіть церкви. – Як його? Денис?

– От присягнусь, що під вінець обіцявся, – шепотіла та правду-правдісіньку, бо вона оце саме навернулася їй біля колодязя й була найкраща з правд, які Марина знала – жінка вся була оперезана нею, як оце плахтою.

– Відки ти се сього певна? – тихо шепнула й Оксана, однак колодязь дочув. – «Певна, певна, певна», – закружляло в ньому, доки не доринуло води, куди поринуло.

– Люди кажуть.

Позаяк уся трійця була такісінькими, людьми, то хто ж тепер візьме під сумнів? Те, у що б він, сумнів, вже й сам пойняв віри.

– То вона, дурна, повірила? Невже Олена така недолуга?

– Гірше, він її підманював, і баче, що вона не піддається, тоді він тут же, прийшовши на вечорниці, почав підбивати клинці під Пріську – та так, щоб Олена все те не лише знала, а й сама бачила. А вже потім, ревнувавши, та й погодилася з ним зустрінутися вночі отуто, неподалік колодязя, вночі, так, щоб ніхто не бачив. Мовляв, побалакати треба. А сам взяв і взяв із собою пательню та й заховав її під жупан, а дівчина ж про це ж не зна. Вона ж приходить, Оленка ж, щоб побалакать – отак підходить, отак стає. Ну, про те, про се. А він раптом як не вихопить оту пательню, та як не вдарить дівчину нею по голові.

Не лише колодязь, але й вся Гетьманщина затамувала подих. Земля, яка чимало знала, й хотіла ще більше, й нашорошила всі інші свої криниці й копанки – та й кладки, що понад ріками та озерами, не проминули того дочутись:

– Упала, як мертва, а йому того було мало, він хутчій на ній одежу розбира й приступається, еге.

Збезчестив. Уже коли вона отямилася, то не змогла відбитися від ірода. І отак нелюдськи понавтішавшись, кинув він її, сердешну, понад кручею, а сам мерщій додому й далі спать, наче й не вставав. А її тато шукав, знайшов і з оцього колодязя водою одливав – з оцьцього відра.

Так тихо стало, що колодязь уперше дочув: хмари шарудять небом.

Молодиці не дивилися одна на одну, а всі убік, аби не зустрітися поглядом, бо щось постане; кожна-бо знавала про такі речі й не хотіла, аби інша бодай відчула, вони так вмовкли, що Марина лякнулася:

– І от суд, треба допитувать свідків, а свідків нема. Хіба шо цей колодязь, що поруч був, але ж його в суд не приведеш.

– А як і приведеш, що він там скаже?

– Ну й суд бачить, що таке діло наче й просте, але й складне водночас. Особливо насмішила ота пательня, на якій наполягали позивачі – яку той Денис та притахторив на побачення. А батьки позиваного Дениса лементують в один голос:

«Яка ще, на Бога, пательня? До чого тут вона?» – й мало в очі не сміються.

– «Це вона все вигадала, це вона його обмовила, бо заміж за нього хоче. Пательня!»

І всі хрестяться й присягаються, а надто на Євангелії клянуться...

...Карооке надвечір’я западало над масивом, волошковий місяць з неба зазирав до контейнера – як там не було нічого поживного навіть для якого настирного бомжа, то що могло світило там цікавого узріти?

Троє тіток зі сміттєвими відрами завмерли поруч, не дійшовши, дослухаючися останнього згука, що пробринів між ними, не ймучи йому віри – що воно вже й давно одгуло в бакові сміттєвому, полягши там, де йому й належить.

– Ну? – перша не втрималася Оксана Сергіївна, вчителька на пенсії, бо вона також знавала різні історії зі своєї педагогічної практики, які, правда, жодного разу до суду не доходили.

Марина Пилипівна відчула, що пауза не може тривати довше, ніж би їй самій того кортіло.

– Єдино що обідно, так це те, що бідній дівчині життя не стало. Всі ж узнали. Й не так за те, а як за те, що здря взнали – нічого ж довести не вдалося, то й вийшло, що вона двічі дура, ге?

Жінки похнюпилися; згірш за баки, які виструнчилися напоготові, чомусь два дні вже не займані сміттям – і тому не труїло його своїми випарами, які оце лиш почнуться, певно, з трьох відер, винесених сусідками.

– І що, оцей Дениска так і одмазався? – сплеснула Катерина Іванівна, якби вони не трималися за відро. – Отак йому нічого й не було?

– А що йому буде, як батько Оленки і побивався, і благав не робити кривди, що даром судилися, а суд взяв отак і все відхилив.

Особливо в тому місці, де Оля наполягала на сковороді як знарядді насильства, бо дуже вже невірогідна така деталь в її розповіді була – ну став би це хтось по мікрорайону зі сковородою носитися, ідучи на побачення? Ти бач, деталь, а як хитро її той Дениска продумав, бо візьми він туди із собою щось інше, то воно б не таке смішне для суда було.

І от приводить тато донечку свою додому, і сидить отак і думає, як їм далі жить. Це ж як тепер йому, а особливо їй – як на вулицю тепер вийти? Це ж його тепер на роботі затюкають. А Оленку? Як їй в школі поріг переступить?

Місяць почав ховатися, а позаяк було надвечір’я, то не знайшов куди, й ганьба, яка поставала на землі, змусила його бліднути. Що якби такий Денис трапився отут межи трьох жінок, або ще хто такий, то вони б його затовкли відрами, байдуже, повними чи порожніми.

Особливо Катерина Іванівна, вона все життя пробула домогосподаркою й тому ніколи не знала, чим такі історії кінчаються – й дуже хотілося їй завершити хоч одну власноручно.

– І це все? – зітхнула вона до свого відра.

Та не така була Марина Пилипівна.

– Ні, бо головне ще попереду. Зажурився дуже батько: «як же моїй Олені далі жити? Повз вулицю повз дюдей ходить? Де ходить Денис і його родичі, страшно з цього раді?» Це ж треба тепер кудись хату мінять, переїздить, школу, роботу, знайомих – все починать спочатку.

Доки йому та само сковорода не підказала.

Марина Пилипівна вирішила вже не робити пауз, бо хутко вечоріло, швидше, аніж оповідала:

– Так, так, сковорода, він тепер сам вибирає в себе найважчу, яка в нього ще була, з ручкою такою. Тоді добре шкребе її, миє і не може діждатися наступного клятого дня, якого такій людині, як йому, соромно вийти на вулицю. А особливо дівчині. От він і каже їй:

«Оленко, ти побудь, я в магазін, хліба».

А сам і виходить, і отак під піджак за пояс сковороду застромивши, шоб ніхто їх обох не бачив, боком, боком, йде вулицею – бо це час такий був, коли ще всі на роботі, а школярі вже зі школи поприходили. Де замість наук вони взнали дуже, дуже смішну історію, як дівчинка Оленка пробувала доказать свою честь на суді.

І от тато приходить не в хлібний магазин, а до того нужного йому дому й піднімається на той етаж. І от дзвонить, і одкриваються йому двері, і ким? Тим само Дениском, який не встиг подивуватись, як той тато його сковородою по голові – гуп! Падає Дениско, а тато заходить в хату й бачить, що там нікого нема – тоді він зачиняє двері, тягне того Дениска в на кухню, там зв’язує йому рушником рота, щоб не кричав. Й бере...

Тут їй забракло повітря, бо воно було вечірнє і непомітне. Для дихання.

– Ну? – водноголос не дали їй передихнуть подруги – вони дружили так давно, що й разу не винесли сміттєвого відра, аби не зустрітись біля баку.

– Так от він, як батько, бере того Дениска за ногу й розшнуровує йому одну кросовку, тоді бере отак й витягає звідтіль одного шнурка – тоді бере йому отак розстібає штані, спускає їх; тоді бере і все оте, що там в штанях у хлопця ховається, бере витягає крізь матню й отак тугенько перев’язує. Тоді бере салфетку, щоб не було на ній одпечатків пальців, бере отакечки нею з кухні гострого ножа – і отак – раз! – і все те одним махом одрізав!

Місяць тіпнувся, беззахисний, на небі.

Бо три відра, впущені на асфальт водночас, брязнули терцією. Коли звукові кола уляглися навіть в порожніх сміттєбаках, Марина Пилипівна ще кілька разів рубонула долонею повітря, показуючи нею. Й кожного разу її подруги хапалися затуляти собі роти, хоч вони й без того були німі.

– Як одрізав? – намагалася отямитися першою Оксана Сергіївна, бо вона була пенсійною вчителькою. – Отак... як одрізають євреї?

– Отак, як одрізають вкраїнці – по сам корінь, ну, під шнурок, значить. Тоді батько знову засунув за спину під жакет сковороду, зачинив салфеткою двері, тихенько купив хліба в магазині й прийшов додому обідать. Його дочка Оленка, хоч він нічого їй і не сказав, усе зрозуміла, бо це вже не був той батько, який був на суді, а вже сам був такий, як суд.

І от починається страшна паніка, якої ще не було, бо це шутка лі – таке одрізати й собакам викинуть? Що тепер вже родичам Дениски треба позиватися в суд. А як? Без вещдоків, без свідєтілів. Правда, таких батьки знайшли, які перелякані тим, що сталося в їх мікрорайоні, погодились. А тоді:

«Це що получаїцьця – то це, виходить, ми стояли на кухні і все бачили, як він різав, і ми не вмішалися в це діло? Отак і позволили йому одрізать? Які ж ми після цього свідєтілі?»

І відмовились.

От суддя говоре:

«Чому ви одрізали?»

А батько:

«Я? Я нічого такого не різав. Навіщо це мені?»

«Як навіщо? Він же згвалтував вашу дочку Олену».

І раптом батько каже:

«Що? Не може такого буть. Такого ніколи не було, якщо ви, пане суддя, лише позавчора доказали всьому світові, що ніякого згвалтування не було!»

Отак. Тобто тепер бери й доказуй, що ти неправильно судив.

А родичам Дениска в кращому разі тепер треба довести, що їхній синок таки згвалтував дівчинку при помощі такої самопохожо сковороди...

Й батько й дочка нарешті вийшли з суду з гордо піднятою головою.

Бо суд навіть не знайшов одрізаного того, що батько Денискові втяв, бо він після цього, йдучи в хлібний магазин – отуто в бак його й викинув. А чого його з ним носицьця? Тут йому й місце – нехай отуто й лежить, бомжів лякає.

Тицьнула вона в морок сміттєзвалища.

Зорі захотіли поховатися за місяця на таку історію, сміттєві баки так і лишилися з роззявленими ротами, Катерина Іванівна насилу притулила свого:

– Ну, а цей батько? Як же йому жити далі з такою совістю? Після того, як він, – намагалася не зиркати на контейнери, – таке зробив?

Марина Пилипівна нахилилася за своїм відром, підняла його:

– Він на суді про це так тоді сказав:

«Я батько. Й Бог мені прокурор. І Бог мені адвокат».