Текст книги "Пеппі Довгапанчоха"

Автор книги: Астрид Линдгрен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

Він так реготав, що Томмі й Анніка дивувалися, як від його реготу не трісне ящик. Нарешті тато Єфраїм вибрався з-поміж полін. Тільки-но ставши на ноги, він кинувся на Пеппі й шпурнув її в другий кінець кухні. Вона впала обличчям у плиту, просто в сажу.

– Ха-ха-ха, ось вам і негритянська принцеса! – вигукнула Пеппі й повернула чорне, як смола, обличчя до Томмі й Анніки.

Тоді дико верескнула й кинулась на батька. Вона так труснула ним, що спідничка заторохтіла і з неї на всі боки полетіло лико. Золота корона спала в нього з голови й закотилася під стіл. Нарешті Пеппі пощастило кинути капітана додолу. Вона сіла на нього верхи й сказала:

– Будеш проситися?

– Буду! Змилуйся! – вигукнув капітан Довгапанчоха, і обоє вони весело засміялися. Пеппі легенько вкусила батька за ніс.

– Мені ще жодного разу не було так весело відтоді, як ми з тобою викидали п'яних матросів з винарні в Сінгапурі! – сказав капітан. Він витяг з-під столу корону й додав:– От якби побачили мої підданці, що моя корона валяється під столом!

Він надів корону на голову й розчесав спідничку, що тепер стала куди рідша.

– Мабуть, доведеться тобі віддати спідничку в художню майстерню, щоб її полагодили, – сказала Пеппі.

– Я думаю, що їй уже нічого не допоможе, – відповів капітан Довгапанчоха. Він сів на підлогу й витер піт з чола.

– Ну, Пеппі, доню моя, ти так само гарно брешеш, як і раніше?

– Так, брешу, коли маю час, але це буває не часто, – скромно відповіла Пеппі. – А ти як? Адже й ти був мастак прибрехати.

– Я своїм підданцям звичайно брешу в суботу ввечері, якщо вони добре поводились протягом тижня. Ми влаштовуємо вечір брехні й пісень у супроводі барабанів і танців зі смолоскипами. Чим більше я брешу, тим дужче б'ю в барабан.

– Он як! А мені немає кому барабанити, коли я брешу, – мовила Пеппі. – Я брешу сама собі, і так гарно, що аж приємно слухати, але ніхто мені не приграє на гребінці. Ось недавно я не могла заснути й набрехала собі про теля, яке вміло плести мереживо й лазити по деревах. І уяви собі, що я повірила кожнісінькому слову! Ото була справжня брехня! Та однаково ніхто мені не барабанив.

– Не журися, доню, – сказав капітан Довгапанчоха. – Я тобі побарабаню.

І він виконав для своєї дочки довгий барабанний марш. Пеппі сіла йому на коліна, притулилася замащеним у сажу обличчям до його щоки, і він став такий самий чорний, як і вона.

Анніка сиділа мовчки й про щось думала. Вона не знала, чи годиться сказати про це вголос, та все ж таки зважилася:

– Мама каже, що брехати негарно.

– Яка ж ти дурна, Анніко, – мовив Томмі. – Пеппі бреше не по-справжньому, а так, жартома, вона вигадує щось, як ти цього не розумієш!

Пеппі задумливо глянула на Томмі й сказала:

– Часом ти так мудро міркуєш, що я аж боюся, чи не вийде з тебе великої людини.

Настав вечір. Томмі й Анніці треба було йти додому. Вони провели чудовий день, побачили живого негритянського короля. І, звичайно, раді були, що до Пеппі повернувся батько. А все ж таки... все ж таки...

Коли Томмі й Анніка лежали в ліжках, вони не розмовляли, як бувало досі. В кімнаті панувала тиша. Раптом почулося зітхання. Це не витримав Томмі. За якийсь час знов почулося зітхання. Цього разу зітхнула вже Анніка.

– Ну чого ти там сопеш? – роздратовано запитав Томмі.

Та Анніка не відповіла. Вона вкрилася з головою і заплакала.

ПЕППІ ВЛАШТОВУЄ ПРОЩАЛЬНИЙ БЕНКЕТ

Коли другого ранку Томмі й Анніка зайшли кухонними дверми до вілли "Хованка", по всьому будинку лунало гучне хропіння. Капітан Довгапанчоха ще спав. Але Пеппі вже стояла посеред кухні й робила ранкову гімнастику.

– Ну от, тепер моє майбутнє забезпечене, – сказала вона. – Я стану негритянською принцесою і півроку плаватиму на "Стрибусі" по всіх морях світу. Тато вважає, що коли він півроку добре королюватиме в негрів, то другі півроку вони зможуть обійтися без короля. Адже старому морському вовкові треба час від часу відчути під ногами палубу. Та й про моє виховання він теж мусить подумати. Яка ж з мене вийде морська розбійниця, якщо я весь час житиму в палаці? Тато каже, що так можна зовсім зманіжитися.

– Ти вже ніколи не повернешся сюди? – здавленим голосом запитав Томмі.

– Повернуся, як піду на пенсію, – відповіла Пеппі. – Як матиму десь п'ятдесят чи шістдесят років. Отоді вже ми награємося досхочу!

Ні Томмі, ні Анніку ця обіцянка не втішила.

– Подумати тільки – негритянська принцеса! – замріяно вела далі Пеппі. – Не кожній дитині випадає таке щастя. О, яка я буду гарна! Носитиму золоті кільця у вухах і одне більше-в носі.

– А що ти ще носитимеш? – запитала Анніка.

– Більше нічогісінько, – відповіла Пеппі. – Але я матиму власного негра, який щоранку чорнитиме мене ваксою, щоб я була така чорна, як інші химеряни. Треба тільки виставляти себе ввечері за двері, як виставляють черевики.

Томмі й Анніка спробували уявити собі, який Пеппі матиме вигляд.

– Ти вважаєш, що чорний колір личитиме до твоїх рудих кіс? – несміливо запитала Анніка.

– Побачимо, – відповіла Пеппі. – Та й хіба довго пофарбувати їх у зелений колір? – Вона задумливо зітхнула. – Принцеса Пеппілотта! Яке життя. Який блиск! Як я танцюватиму! Принцеса Пеппілотта танцює при світлі табірного багаття під звуки барабанів! Уявляєте, як дзеленчатиме у мене кільце в носі?

– А коли... коли ти відпливеш? – запитав Томмі. Голос у нього трохи захрип.

– "Стрибуха" здіймається з якоря завтра, – відповіла Пеппі.

Усі троє надовго замовкли. Раптом їм чомусь не стало про що говорити. Та скоро до Пеппі знов вернувся добрий гумор, і вона заявила:

– Але сьогодні я влаштовую у віллі прощальний бенкет. Прощальний бенкет – більше я вам нічого не скажу! Всіх, хто хоче попрощатися зі мною – ласкаво просимо!

Звістка про бенкет миттю поширилася серед дітей маленького містечка.

– Пеппі Довгапанчоха виїздить з містечка і влаштовує прощальний бенкет у віллі "Хованка"! Хто хоче піти на бенкет?

Багато дітей захотіло піти на прощальний бенкет, а саме – тридцять четверо. Томмі й Анніці мама дозволила бути у Пеппі, скільки вони самі захочуть. Бо вона розуміла, що такого дня треба вдовольняти всі забаганки дітеи й прощати їм усі їхні примхи.

Томмі й Анніка ніколи не забудуть прощального бенкету в Пеппі. Вечір був на диво теплий і гарний, такий, що про нього кажуть звичайно: "Який чудесний літній вечір!"

В присмерку духмяніли і яскріли троянди в садку Пеппі, таємниче шуміли старі дерева. Все було б таке гарне, якби не... Томмі й Анніка навіть не зважувалися додумати свою думку до кінця.

Діти, йдучи в гості, взяли з собою глиняні свистки і тепер, крокуючи садком, весело свистіли. На чолі колони виступали Томмі й Анніка. Не встигли вони наблизитись до веранди, як відчинилися двері й на порозі з'явилася Пеппі. Очі її на веснянкуватому веселому личку радісно сяяли.

– Прошу до моєї скромної господи, – гостинно мовила вона.

Анніка не зводила з Пеппі очей: вона хотіла назавжди запам'ятати її обличчя. Ніколи не забуде вона, як Пеппі того вечора стояла на порозі вілли, не забуде її рудих кісок, усміхненого лиця в ластовинні й чорних великих черевиків.

Звіддалік долинав приглушений грім барабана – то капітан Довгапанчоха сидів на кухні, тримаючи між коліньми негритянський барабан, і гупав у нього. Він був одягнений, як і годиться негритянському королю. Пеппі навмисне попросила його, щоб він так одягся, бо знала, що дітям буде цікаво подивитися на справжнього негритянського короля.

І справді, діти відразу поквапились до кухні і з усіх боків обступили короля Єфраїма. "Добре, що не прийшло більше дітей, бо тоді всі не вмістилися б у кухні", – подумала Анніка. Та тієї миті з садка почулися звуки гармонії, і в дверях з'явилася вся команда "Стрибухи" на чолі з Фрідольфом. Це він і грав на гармонії. Вдень Пеппі ходила на корабель до своїх друзів і запросила їх на прощальний бенкет. Тепер, побачивши їх, вона кинулась до Фрідольфа й так щиро обняла його, що в нього аж обличчя посиніло. Тоді вона відпустила його й вигукнула:

– Музики! Музики!

Фрідольф заграв на гармонії, король Єфраїм загупав у барабан, а всі діти засвистіли в глиняні свистки.

Ящик з дровами був накритий скатертиною, а на ньому довгими рядами вишикувалися пляшки з лимонадом. Кухонний стіл був весь заставлений тортами, а на плиті стояла величезна сковорода з ковбасками.

Король Єфраїм перший поклав собі на тарілку вісім ковбасок. Гості наслідували його приклад, і скоро на кухні стало чути тільки такі звуки, які завжди бувають, коли їдять ковбасу. Потім перейшли до торта й лимонаду – кожен брав собі, скільки сам хотів. У кухні було трохи тісно, тому гості розійшлися хто на веранду, хто в садок, тільки то тут, то там білів у темряві крем на тарілочках.

Коли всі наїлися досхочу, Томмі запропонував у щось погратися, щоб повтрушувалися в животі ковбаски й торт. Наприклад, у гру "Роби, як Джон". Пеппі не знала, що це за гра, де Томмі пояснив, що хтось має бути Джоном, а решта всі повинні робити те саме, що й він.

– Чудово, – мовила Пеппі, – гарна гра. Надто як я буду Джоном.

– Вона почала з того, що вилізла на дах пральні. Спершу треба було вибратись на огорожу, а вже з неї на дах. Пеппі, Томмі й Анніка опинились там швидко, бо вже не раз долали цей шлях. Проте іншим дітям завдання здалося не таким простим. Матросам з корабля, що вміють лазити по щоглах, забратися на дах теж було заіграшки, а от огрядний капітан Довгапанчоха насилу дав собі раду. Та ще й його ликова спідничка за все чіплялася. Він довго відсапувався, коли врешті опинився на даху.

– Пропала моя спідничка, – похмуро мовив він.

З даху Пеппі стрибнула просто на землю. Менші діти не зважувались зробити те саме, але Фрідольф їм допоміг – поздіймав тих, хто боявся стрибати. Далі Пеппі шість разів перевернулася на траві. Всі зробили те саме, а капітан Довгапанчоха сказав:

– Нехай хтось підштовхне мене ззаду, а то я нізащо сам не перевернуся.

Пеппі взялася допомагати батькові. І так ревно, що коли раз підштовхнула його, він уже не міг спинитися й покотився клубком по траві, перекинувшись чотирнадцять разів замість шести.

Потім Пеппі помчала до будинку, перестрибнула східці на веранду, далі вилізла надвір крізь вікно й побралася драбиною, прихиленою до стіни, на дах вілли. Там вона пройшла по гребені, досягла димаря, вилізла на нього, стала на одній нозі й закукурікала. Тоді стрімголов кинулась до дерева, що росло біля причілка, зсунулася по його стовбурі на землю, помчала до дровітні, схопила сокиру, відбила нею одну дошку в стіні, пролізла тією діркою надвір, скочила на огорожу і пройшла нею метрів з п'ятдесят, насилу втримуючи рівновагу, далі вилізла на дуба й сіла відпочити на самісінькому вершечку.

На дорозі перед віллою зібралося багато цікавих. Потім вони всім розповідали, що бачили негритянського короля, який стояв на одній нозі на димарі й голосно кукурікав. Але ніхто їм не вірив.

Коли капітан Довгапанчоха пролазив крізь дірку в дровітні, сталося те, що й мало статися, – він застряг між дошками й не міг ні пролізти, ні вернутися назад. Тому гра припинилася, і всі діти зібралися біля дровітні, щоб поглянути, як Фрідольф пилкою розширює дірку.

– Нічого не скажеш, весела гра, – вдоволено мовив капітан, коли нарешті вибрався з дірки. – А тепер що ми робитимемо?

– Раніше ви, капітане, любили мірятися силою з Пеппі, – сказав Фрідольф. – Нам завжди було так цікаво дивитися на ваше змагання.

– Непогана думка! – мовив капітан Довгапанчоха. – Горе тільки, що моя дочка стала дужча за мене.

Томмі стояв біля самої Пеппі.

– Коли ми гралися, Пеппі, я боявся, що ти залізеш до нашого сховку в дуплі, – шепнув він їй. – А я не хочу, щоб ще хтось знав про нього. Навіть, якщо я ніколи більше туди не залізу.

– Ну що ти, це тільки наш сховок, – мовила Пеппі.

Батько Пеппі взяв залізний лом і зігнув його навпіл, ніби він був зроблений з воску. Пеппі взяла другий лом і зігнула його так само.

– Такими штуками я гралася, тату, коли ще лежала в колисці, – сказала вона. – Просто, щоб якось згаяти час.

Тоді капітан Довгапанчоха зняв із завісів кухонні двері й поклав на землю. Фрідольф і ще семеро матросів стали на двері, а капітан підняв їх угору й десять разів проніс навколо галявини.

Тим часом зовсім смеркло, і Пеппі запалила смолоскипи. Все навкруги залляло химерне тремтливе світло.

– Ану тепер я, – мовила Пеппі батькові, коли він опустив двері з матросами додолу.

Вона завела на двері коня, верхи на нього посадовила Фрідольфа й ще трьох матросів, а кожному матросові дала на руки по двоє дітей. Фрідольф тримав Томмі й Анніку. Потім Пеппі підняла двері вгору й пронесла навколо галявини двадцять п'ять разів. То було незвичайне видовище, та ще й увечері, при світлі смолоскипів!

– Справді, доню, ти дужча, – сказав капітан. Після змагання всі посідали на траві. Фрідольф заграв на гармонії, а матроси заспівали своїх найкращих пісень. Діти заходилися танцювати під музику, і найзавзятіше стрибала Пеппі, схопивши в руки два смолоскипи.

Бенкет закінчився фейєрверком. Пеппі стріляла з ракетниці, і небо осявали хвостаті ракети й круглі сонця. Анніка сиділа на веранді й дивилася на ту вогняну гру. Яке все було чудесне, яке миле. Троянд вона не бачила в темряві, але відчувала їхній запах. Як було б навдивовижу гарно, коли б... коли б... Анніці здалося, ніби чиясь крижана рука стиснула її за серце. Як вона витримав завтрашній день? А до кінця канікул? І взагалі весь час? Адже у віллі "Хованка" не буде вже Пеппі. Не буде пана Нільсона, а на веранді не стоятиме кінь. Вони вже не їздитимуть з Пеппі верхи, не вирушатимуть на прогулянки, не сидітимуть разом вечорами в затишній кухні вілли "Хованка", не буде в них дерева, в якому ростуть пляшки з лимонадом. Тобто, дерево, звичайно, буде, проте Анніка була майже певна, що лимонад у ньому перестане рости, коли Пеппі виїде. Що вони з Томмі робитимуть завтра? Мабуть, гратимуть у крокет. І Анніка тяжко зітхнула.

Бенкет закінчився. Діти з містечка подякували господині й попрощалися з нею. Капітан Довгапанчоха також подався з своїми матросами на шхуну. Він вважав, що й Пеппі повинна йти з ним, але вона сказала, що хоче переночувати останню ніч у своїй віллі.

– Не забудь тільки, що ми знімаємося з якоря вранці о десятій годині! – гукнув капітан уже знадвору.

І ось Пеппі, Томмі й Анніка лишилися самі. Вони сиділи в темряві на східцях веранди й довго мовчали.

– Ви, звичайно, можете приходити сюди гратися, – нарешті озвалася Пеппі. – Ключ висітиме на цвяшку біля одвірка. Можете брати все, що є в шухлядах. І я поставлю в дуплі драбину, щоб ви могли самі ховатися в ньому. Хоч, мабуть, у дубі не ростиме більше пляшок з лимонадом – на них саме неврожай.

– Ні, Пеппі, – сумно сказав Томмі, – ми більше сюди не прийдемо.

– Так, ніколи вже не прийдемо, – додала Анніка.

А сама подумала, що відтепер заплющуватиме очі, коли їй доведеться йти повз віллу "Хованка". Адже там більше не буде Пеппі! І Анніці знов здалося, ніби чиясь крижана рука стиснула її за серце.

ПЕППI СІДАЄ НА КОРАБЕЛЬ

Пеппі старанно замкнула двері вілли "Хованка" й повісила ключ на цвяшок біля одвірка. Потім винесла з веранди коня – востаннє вона виносила його з веранди! Пан Нільсон уже сидів набундючений у Пеппі на плечі: він розумів, що відбувається якась незвичайна подія.

– Наче я все вже зробила, – мовила Пеппі. Томмі й Анніка мовчки кивнули головою. Справді, все вже було готове.

– Ще рано, може, підемо пішки? – запропонувала Пеппі.

Томмі й Анніка знов лише мовчки кивнули головою. І вони рушили до містечка. У порт, де стояла на якорі "Стрибуха". Кінь неквапом потупав слідом за ними.

Пеппі глянула через плече на віллу й сказала:

– Добра хатка, без бліх і взагалі зручна. Мабуть, з нею не зрівняється жодна негритянська глиняна хижа, де мені відтепер доведеться мешкати.

Томмі й Анніка все ще мовчали.

– Якщо в моїй глиняній хижі буде повно бліх, – повела далі Пеппі, – я приручу їх, триматиму в коробці з-під сигарет і вечорами гратимуся в "Третього зайвого". І поначіплюю їм бантики на лапки. А двох найвідданіших і найкмітливіших назву Томмі й Аннікою, і вони спатимуть уночі зі мною на ліжку.

Але й від такої заяви Томмі й Анніка не стали говіркіші.

– Що таке з вами? – обурено запитала Пеппі. – Знайте, що довго мовчати небезпечно. Язик зсихається, коли його не вживати. Я мала в Калькутті знайомого муляра, що отак мовчав, як ви. І з ним сталося те, що й мало статися. Якось він захотів сказати мені: "До побачення, люба Пеппі, щасливої дороги і дякую тобі за товариство!" І що ж ви думаєте? Спершу лице в нього скривилося, бо завіси в щелепах заіржавіли, тому їх треба було змастити мастилом для швацької машинки. А тоді він промимрив: "У бу, у му!" Я зазирнула йому в рот, і знаєте, що побачила? Язик у нього зсохся, наче зів'ялий листок! Потім уже той муляр довіку нічого не міг сказати, тільки: "У бу, у му". Було б дуже прикро, якби таке сталося й з вами. Спробуйте, поки не пізно, може, вам пощастить краще за того муляра вимовити: "До побачення, люба Пеппі, щасливої дороги і дякуємо тобі за товариство!" Ану спробуйте!

– Щасливої дороги, люба Пеппі, і дякуємо за товариство! – слухняно сказали Томмі й Анніка.

– Слава богу, – мовила Пеппі, – а то я вже боялася за вас. Якби у вас вийшло "У бу, у му", я б просто не знала, що робити.

Нарешті вони побачили порт і "Стрибуху", що стояла на якорі. Капітан Довгапанчоха давав з містка свої накази. Матроси жваво готувалися до виходу з потру. А на березі вже зібралися всі мешканці містечка, щоб попрощатися з Пеппі. І осіь вона з'явилася, разом з Томмі, Аннікою, конем і паном Нльсоном.

– Йде Пеппі Довгапанчоха! Йде Пеппі Довгапанчоха! Дайте їй дорогу! – почулося з усіх боків.

Люди розступалися, а Пеппі вітала їх, киваючи головою. Потім узяла на руки коня й понесла його трапом. Бідолашна тварина недовірливо роззиралася на всі боки, бо коні не дуже люблять морські подорожі.

– А ось і ти, люба моя доню! – вигукнув капітан Довгапанчоха і на мить припинив свої команди, щоб обняти Пеппі.

Він пригорнув її до грудей, Пеппі також обхопила його руками, і вони обнялися так міцно, що аж ребра затріщали.

В Анніки цілий ранок стояв у горлі клубок. А коли вона побачила, як Пеппі понесла трапом коня, клубок раптом зник, і вона заплакала, стоячи на пристані між пакунками, спершу тихенько, а потім дедалі голосніше.

– Не рюмсай! – гримнув на неї Томмі. – Людей соромно!

Та від цих слів Анніка ще дужче заплакала. Вона так ридала, що аж тремтіла. Томмі спересердя підгилив ногою камінця, який поторохтів по набережній і впав у воду. Власне, Томмі залюбки шпурнув би того камінця в "Стрибуху", огидну шхуну, що мала забрати від них Пеппі! Щиро казати, якби ніхто не бачив, Томмі й сам заплакав би. Але при людях він стримувався. Тому він і підгилив ногою камінця.

Пеппі збігла трапом униз і кинулась до Томмі й Анніки. Вона взяла їх за руки й сказала:

– Лишилося десять хвилин.

Почувши це, Анніка прихилилась до купи пакунків і заридала так, що на неї жаль було дивитися. Томмі не знайшов більше камінця, щоб підгилити його у воду. Тому він тільки насупився й міцно зціпив зуби.

Пеппі оточили діти з цілого містечка, що прийшли попрощатися з нею. Вони дістали свої глиняні свистки й зіграли для неї прощальну пісню. Та хоч пісня мала бути веселою, вона прозвучала дуже, дуже сумно. Анніка так плакала, що не могла встояти на ногах. Томмі згадав, що він написав для Пеппі вірша. Він витяг з кишені папірця й почав читати тремтячим голосом:

Прощай, люба Пеппі, ти їдеш від нас,

Але пам'ятай повсякчас,

Що друзів таких, як залишила ти,

Довіку тобі не знайти.

– Складено до ладу, – вдоволено мовила Пеппі. – Я вивчу цей віршик напам'ять і проказуватиму його химерянам, коли ми ввечері сидітимем біля табірного багаття.

До Пеппі з усіх боків тиснулися діти, щоб попрощатися з нею. Вона підняла руку й попросила тиші.

– Друзі, – почала Пеппі, – відтепер я зможу гратися тільки з негренятами. Я ще не знаю, які в нас будуть розваги. Може, ми будемо перекидатися з носорогами, чи бігати наввипередки з удавами, чи їздити верхи на слонах, чи гойдатися на пальмовому вітті. Одне слово, якось будемо коротати час.

Пеппі на хвилину замовкла. Томмі й Анніка відчули, що вони вже ладні зненавидіти тих негренят, з якими Пеппі гратиметься.

– Але, мабуть, настане такий день у пору дощів, довгий, нудний день, коли нам набридне бігати роздягненими по дощі, а нічого кращого ми не придумаєм. Та як добре поміркуємо, і може, здогадаємося залізти в мою глиняну хижу, якщо тільки глина не зовсім розмокне, бо тоді з неї можна буде лише пекти пиріжки. Та коли глина не зовсім розмокне, ми посідаємо в хижі, негренята і я, і вони, мабуть, попросять: "Пеппі, розкажи нам щось!" І тоді я розкажу їм про малесеньке містечко, що лежить дуже далеко, на другому кінці світу, і про те, що там живуть білі діти. "Ви собі не уявляєте, – скажу я їм, – які то гарні діти. Білі, мов сніг, тільки ноги в них бувають не дуже білі. І ще вони чудово свищуть у глиняні свистки, але найкраще знають таблицю вноження". Мабуть, негренята зажуряться, що вони зовсім не знають таблиці вноження, і мені доведеться якось їх утішати. Може, я тоді розвалю хижу, замішу глину з неї і ми напечемо глиняних пиріжків, а потім самі вимастимося в глину з голови до ніг. Думаю, що мені пощастить чимось їх розвеселити. А тепер дякую за все і бувайте здорові!

Діти знов засвистіли в свистки, ще жалібніше, ніж перше.

– Пеппі, підіймайся на борт! – гукнув капітан Довгапанчоха.

– Зараз, капітане! – відповіла Пеппі. Вона обернулася до Томмі й Анніки. "Який у неї дивний погляд", – подумав Томмі. Так дивилася на нього мама, коли він був дуже, дуже хворий.

Анніка й далі лежала на пакунках. Пеппі підвела її, пригорнула до себе й прошепотіла:

– Прощай, Анніко, й не плач!

Анніка обхопила її руками й жалібно схлипнула:

– Прощай, Пеппі!

Потім Пеппі міцно потиснула руку Томмі й кинулась трапом нагору. В Томмі скотилася по носі велика сльоза. Він щосили зціпив зуби, але це не допомогло. З очей скотилася друга сльоза. Він узяв Анніку за руку, і вони почали дивитися на Пеппі разом, але не бачили її на палубі. Бо перед очима завжди все розпливається, коли їх затуманюють сльози.

– Хай живе Пеппі Довгапанчоха! – загукали люди з берега.

– Підіймай трап, Фрідольфе! – скомандував капітан.

І Фрідольф підняв трап. "Стрибуха" була готова плисти в далекі краї. Аж раптом...

– Ні, тату Єфраїме, так не годиться, – мовила Пеппі. – Я цього не витримаю.

– Чого ти не витримаєш, доню? – здивувався капітан Довгапанчоха.

– Не витримаю, щоб бодай хтось на світі плакав і сумував через мене. А тим паче Томмі й Анніка. Спускайте знов трап. Я залишуся у віллі "Хованка".

Капітан Довгапанчоха трохи помовчав.

– Роби, як знаєш, – врешті сказав він. – Ти завжди мала волю.

Пеппі кивнула головою.

– Так, я завжди мала волю.

Вона почала прощатися з батьком. Вони знов обнялися так міцно, що аж ребра затріщали. І домовилися, що капітан часто, дуже часто навідуватиметься до Пеппі у віллу "Хованка".

– І взагалі, тату Єфраїме, тобі не здається, що дитині краще мати свою домівку, ніж тинятися по морях і мешкати в глиняній хижі? – мовила Пеппі.

– Ти, як завжди, кажеш правду, доню моя, – відповів капітан Довгапанчоха. – Певне, що у віллі "Хованка" життя твоє буде впорядковане, не те що на морі. А для малих дітей впорядковане життя багато важить.

Пеппі попрощалася з матросами шхуни і ще раз обняла тата Єфраїма. Тоді взяла на свої дужі руки коня і знесла його на берег. "Стрибуха" тим часом знялася з якоря. Але в останню мить капітан Довгапанчоха згадав про одну важливу річ.

– Пеппі, – гукнув він, – у тебе ж, мабуть, немає вже грошей! Ось на, лови!

І він кинув на берег скриньку з золотими монетами. Та, на жаль, шхуна вже відпливла далеченько і скринька не досягла берега. Хлюп – і вона зникла під водою. Люди на березі розчаровано зітхнули. Але тут знов почулося: хлюп! Це Пеппі пірнула в море і відразу з'явилася над водою, тримаючи в зубах скриньку. Вона вибралася на берег, скинула водорості, що прилипли в неї за вухом, і сказала:

– Тепер я знов багата, як троль.

Тільки Томмі й Анніка все ще не могли збагнути, що сталося. Вони стояли, вражено пороззявлявши роти, й дивилися то на Пеппі, то на коня, то на скриньку, то на шхуну, що під усіма вітрилами виходила з порту.

– Ти не... ти не відпливаєш? – несміливо запитав нарешті Томмі.

– Вгадуй до третього разу, – відповіла Пеппі, викручуючи мокрі коси.

Потім вона посадовила на коня Томмі, Анніку й пана Нільсона, поклала на нього скриньку й сіла сама.

– Гайда додому! – крикнула вона дзвінким голосом.

Аж тепер Томмі й Анніка все збагнули. Томмі так зрадів, що навіть заспівав свою улюблену пісню:

Вирушають шведи в далекий похід!

Анніка стільки плакала, що не могла відразу спинитися. Вона й далі схлипувала, але тепер уже з радощів. Пеппі обняла її рукою, і Анніка відчула незвичайний спокій. О, яке все раптом стало чудове!

– Що ми сьогодні робитимем, Пеппі? – спитала Анніка, коли врешті перестала схлипувати.

– Та, може, зіграємо в крокет, – відповіла Пеппі.

– Добре, – погодилася Анніка, бо знала, що г Пеппі навіть грати в крокет цікаво.

– Або ще... – Пеппі на мить замовкла. Всі діти тиснулись навколо коня, щоб почути слова Пеппі. – Або ще підемо на річку і вчитимемось ходити по воді.

– По воді не можна ходити, – сказав Томмі.

– Чому не можна? – заперечила Пеппі. – Якось на Кубі я зустріла рибалку, що...

Кінь учвал рушив з місця, і діти, що оточували його, більше нічого не почули. Проте вони все ще стояли на пристані й дивилися вслід Пеппі, що поспішала до вілли "Хованка". Скоро їм стало видно тільки темну цятку, а потім зникла й вона.

Пеппі Довгапанчоха в Південних морях

 

У ПЕППІ КУПУЮТЬ ВІЛЛУ "ХОВАНКА"

Наше малесеньке містечко дуже гарне й затишне – бруковані вулички, низенькі будиночки, оточені барвистими квітниками. Кожному, хто приїздить сюди, мабуть, відразу спадає на думку, що тут приємно й спокійно живеться. Щоправда, в містечку мало є такого, що було б варте особливої уваги. Є тільки два місця, цікаві для прибулих: краєзнавчий музей і стародавня могила. Оце й усе. Мешканці містечка послужливо вивісили акуратні таблички для тих, хто хотів би оглянути ті пам'ятні місця. На одній табличці великими літерами написано: "До краєзнавчого музею" і намальована стрілка, а на другій – "До стародавньої могили".

Є в містечку ще одна табличка, а на ній стоїть напис:

"ДО ВІЛЛИ "ХОВАНКА"

Ця табличка з'явилася зовсім недавно. Так склалося, що останнім часом прибулі часто питали дорогу до вілли "Хованка", властиво, куди частіше, ніж до краєзнавчого музею чи стародавньої могили.

Одного чудового літнього дня до містечка приїхав машиною якийсь гість. Він мешкав у великому місті, тому вважав, що він кращий і значніший за людей маленького містечка. Пихи йому додавало й те, що він мав дуже елегантну машину, та й сам був виряджений у лаковані черевики, а на пальці в нього поблискував великий золотий перстень. Тож і не дивно, що він. так пишався собою. Їдучи вуличками містечка, прибулий гучно сигналив, щоб усі чули, що він їде.

Нарешті він побачив таблички, і губи йому скривила зневажлива посмішка.

– "До краєзнавчого музею"! Ні, красно дякую, такої розваги мені не треба, – сказав він сам до себе. – "До стародавньої могили", – прочитав він напис на другій табличці й додав: – Там, мабуть, ще нудніше. А це що за безглуздя? – вигукнув він, побачивши третю табличку. – "До вілли "Хованка"? Що за чудернацька назва!

Він хвилину подумав. Вілла не може бути таким пам'ятним місцем, як краєзнавчий музей чи стародавня могила. Певне, табличку вивішено з якогось іншого приводу. Врешті він знайшов для себе розумне пояснення. Ту віллу, мабуть, продають. І вивісили табличку, щоб показати дорогу тим, хто захоче її купити. Вишуканий добродій давно хотів придбати собі будиночок десь у глушині, далеко від гамору великого міста. Він, звичайно, не мав наміру мешкати там постійно, хотів лише час від часу їздити туди на відпочинок. Крім того, в маленькому містечку дуже впадатиме в око, який він гарний та які в нього вишукані манери. Він вирішив негайно оглянути віллу "Хованка".

Для цього йому треба було тільки звернути туди, куди показувала стрілка. Довелося їхати аж на околицю містечка, поки він знайшов те, що шукав. І там, на старій, скривленій огорожі, він побачив напис червоним олівцем:

ВІЛЛА "ХОВАНКА"

За огорожею простягався занедбаний садок із старими замшілими деревами, з некошеною травою і безліччю квіток, що росли, де самі хотіли. В глибині садка виднів будиночок – ой леле, що то був за будиночок! Здавалося, він от-от завалиться. Вишуканий добродій витріщив на нього очі й стиха застогнав. Бо на веранді побачив коня. А він-бо не звик бачити коней на верандах. Тому й застогнав.

На осяяних сонцем східцях веранди сиділо троє дітей: посередині веснянкувата дівчинка з рудими кісками, що стирчали на обидва боки, по ліву руку від неї – гарненька дівчинка з русявими кучерями, у блакитній картатій сукенці, а по праву – охайно зачесаний хлопчик. На плечі в рудої дівчинки примостилася мавпа. Вишуканий добродій задумався. Мабуть, він помилився. Бо ж яка нормальна людина продаватиме таку стару халупу!

– Слухайте, діти! – гукнув він. – Невже ця перекособочена хижа зветься вілла "Хованка"?

Дівчинка з рудими кісками, що сиділа посередині, підвелася й підійшла до огорожі. Двоє інших дітей неквапом рушили за нею.

– Ти що, не маєш язика? – спитав прибулий, не чекаючи, поки дівчинка наблизиться. – Ця руїна справді зветься вілла "Хованка"?

– Дай мені подумати, – відповіла руда дівчинка й наморщила лоба. – Це не краєзнавчий музей і не стародавня могила. Ага, тепер я знаю! – вигукнула вона. – Це вілла "Хованка"!

– Відповідай по-людському! – гримнув на неї вишуканий добродій і вийшов з машини. Він про всяк випадок вирішив докладніше оглянути садибу. – Можна, звичайно, розвалити цю халупу й збудувати новий дім, – промурмотів він сам до себе.

– О, то зразу ж почнімо! – вигукнула руда дівчинка і спритно відірвала від будинку дві дошки.

Вишуканий добродій не слухав її. Діти його взагалі не цікавили, а тепер він ще й мав на думці щось інше. Садок, хоч який занедбаний, такого сонячного дня здавався гарним і затишним. Якби збудувати новий дім, скосити траву, поробити стежечки й розпланувати грядки, то тут могла б мешкати навіть дуже значна особа. І вишуканий добродій вирішив купити віллу "Хованка".

Він озирнувся навколо, шукаючи, що ще можна поліпшити. Звичайно, ці старі замшілі дерева треба буде повикорчовувати. Він невдоволено глянув на товстого сучкуватого дуба з крислатою верхівкою.