Текст книги "Пеппі Довгапанчоха"

Автор книги: Астрид Линдгрен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

Але бугай штурхав її далі, і врешті Пеппі стрибнула йому на спину, щоб трохи перепочити. Проте перепочити їй не вдалося. Бугаєві не сподобалося, що хтось сидить у нього на спині. Він почав вистрибувати й вихилятися на всі боки, щоб скинути Пеппі. Але вона стиснула дужче ноги її не падала. Бугай ревів, бігав по всьому лузі, аж у нього пара йшла з ніздрів. А Пеппі сміялася, підганяла його криком і махала рукою Томмі та Анніці, що тремтіли зі страху, як осикове листя.

– Танцюй, танцюй, небораче! – проказала Пеппі словами пісні.

Нарешті бугай так утомився, що ліг на землю, проклинаючи всіх дітей на світі. Він взагалі вважав, що без дітей було б краще жити.

– Ти хочеш трохи відпочити після обіду? – чемно спитала Пеппі. – Ну, то я не буду тобі заважати.

Вона злізла з бугая і пішла до Томмі й Анніки. Томмі вже перестав плакати. Падаючи, він подряпав собі руку, але Анніка перев'язала подряпину своєю хусточкою, і йому вже не боліло.

– Ой, Пеппі, Пеппі! – схвильовано вигукнула Анніка.

– Цить! – прошепотіла Пеппі. – Не буди бугая. Він заснув, а як ми його збудимо, він почне вередувати. Пане Нільсон! Пане Нільсон, де ти? – відразу загукала вона на повний голос, дарма що бугай спав. – Ми йдемо додому!

І раптом вони побачили на сосні пана Нільсона. Він підігнув під себе хвоста і був якийсь смутний. Бо такій маленькій мавпочці не дуже весело залишитися самій у лісі. Пан Нільсон відразу стрибнув Пеппі на плече й заходився вимахувати бриликом, як завжди робив, коли йому було весело.

– Ага, цього разу ти не найнявся до старої вдови, – мовила Пеппі, погладивши його по голові. – Ох, правда, це ж брехня, – додала вона. – Але якщо це правда, то не може бути брехнею. Бо, як добре подумати, то він, мабуть, таки служив у вдови в Сарабаї! До того ж, я знаю, що він уміє готувати чудові котлети.

Діти пішли додому. Пеппі й далі шурхотіла мокрою сукенкою і хлюпала черевиками. Томмі й Анніка вважали, що хоч їх перелякав бугай, вони чудово провели день і заспівали пісеньку, якої навчилися в школі. Власне, пісенька була літня, а вже почалася осінь, але їм здалося, що вона годиться й на цей випадок:

Нам тепле літо – рай,

Ми йдем у ліс і в гай,

Журба лишає нас,

Співаймо всі в цей час,

Гей! Гей!

Хто серцем молодий,

Хай вдома не сидить,

Не чахне і не спить!

Бо наша пісня лине

У гори і в долини,

Нам тепле літо – рай,

Співай і йди у гай,

Гей! Гей!

Пеппі також співала, але вона не знала добре слів і вигадувала собі інші:

Я йду у ліс і в гай,

У тепле літо-рай,

Роблю собі, що хочу,

В рівчак із кручі скочу,

Хлюп! Хлюп!

Чи вірите, чи ні,

Все мокре на мені,

Бугай уже не спить,

Бо наша пісня лине

Згори аж у долину,

Бугай мене лоскоче,

Все на мені хлюпоче,

Хлюп! Хлюп!

ПЕППІ ЙДЕ ДО ЦИРКУ

До малесенького містечка, де жили Пеппі, Томмі й Анніка, завітав цирк, і всі діти кинулися просити у своїх мам і татів грошей на квитки. Томмі й Анніка зробили те саме, і їхній тато відразу дістав з гаманця і дав їм кілька блискучих крон.

Вони затиснули гроші в кулаці й миттю помчали до Пеппі. Вона сиділа біля коня на веранді й заплітала йому хвоста в тоненькі кіски, оздоблюючи кожну червоним бантом.

– Сьогодні в коня день народження, – заявила Пеппі, – тому його треба причепурити.

– Пеппі! – гукнув Томмі, відсапуючись. – Пеппі, хочеш піти з нами до цирку?

– Я піду з вами, куди завгодно, – відповіла Пеппі, – але до сирку навряд, бо не знаю, що це таке. Там роблять боляче?

– Що ти, дурненька! – мовив Томмі. – Нікому там не роблять боляче! Там усім весело. Там є коні, блазні й гарні дами, що ходять по линві!

– Але за це треба платити, – додала Анніка й розтулила кулачок, щоб поглянути, чи вона не згубила блискучу монету в дві крони й дві монети по п'ятдесят ере.

– Я багата, як троль, – сказала Пеппі. – І, мабуть, зможу купити той сирк. Тільки нам буде тіснувато, як побільшає коней. Блазнів і гарних дам я вже якось розташую, а от із кіньми буде гірше.

– Що ти плещеш! – засміявся Томмі. – Ніякого цирку не треба купувати. Гроші платять за те, що дивишся.

– От лишенько! – вигукнула Пеппі й заплющила очі. – Треба платити гроші за те, що дивишся? А я цілими днями тільки те й роблю, що скрізь дивлюся. На скільки ж грошей я вже надивилася!

Але за мить вона обережно розплющила одне око, бо в неї в голові запаморочилося від того, що-нічого не було видно.

– Ну, нехай хоч скільки це коштує, а я мушу бодай раз глянути навколо.

Нарешті Томмі й Анніка розтлумачили Пеппі, що таке цирк. Пеппі взяла з торби кілька золотих монет, натягла на голову свого капелюха, такого великого, як млинове колесо, і всі троє подалися до цирку.

Перед входом у цирк юрмилися люди, до каси стояла довга черга. Та врешті й Пеппі опинилася біля віконця. Вона засунула в нього голову, витріщила очі на літню лагідну жінку, що там сиділа, й запитала:

– Скільки коштує поглянути на тебе?

Але жінка була чужоземка, вона не зрозуміла, що її спитала Пеппі, й відповіла:

– Люпа діфчинко, п'ять платити найкраще місце, три – гірше, крона – стуяче.

– Добре, – мовила Пеппі, – але пообіцяй мені, що ходитимеш по линві.

Втрутився Томмі й сказав, що Пеппі хоче купити гірше місце. Пеппі простягла золоту монету, і літня жінка недовірливо глянула на неї. Вона навіть узяла монету на зуб, щоб переконатися, що то золото. Впевнившись, що монета справді не фальшива, вона дала Пеппі квиток. І решту – цілу купу блискучих білих монет.

– Що я робитиму з цими негарними білими кружечками? – невдоволено сказала Пеппі. – Візьми їх собі, а я за те погляну на тебе двічі. Хоч стоячи.

Пеппі рішуче відмовилася брати здачу, і касирка поміняла її квиток на п'ятикроновий, та ще й дала п'ятикронові квитки Томмі й Анніці, не взявши з них ніякої доплати. Отак вийшло, що Пеппі, Томмі й Анніка всілися на гарних червоних стільцях біля самої арени. Томмі й Анніка крутилися, озирались і махали руками своїм шкільним товаришам, які сиділи далеко ззаду.

– Яка дивна буда! – мовила Пеппі, вражено оглядаючи цирк. – І підлога посипана тирсою. В мене не дуже чисто, але це вже просто хлів!

Томмі пояснив їй, що в кожному цирку підлогу посипають тирсою, щоб коням було добре бігати.

На естраді сидів оркестр; раптом він заграв гучний марш. Пеппі нестямно заплескала в долоні і аж почала підстрибувати з радощів.

– За музику також треба платити, чи її слухають задарма? – спитала вона.

Тієї миті з-за завіси, яка затуляла вхід для артистів, вийшов директор цирку в чорному фраці і з нагайкою в руці, а за ним вибігло десятеро білих коней з червоними плюмажами на голові..

Директор ляснув нагайкою, і коні забігали навколо арени. Він знов ляснув нагайкою, і коні поставали передніми копитами на бар'єр, що оперізував арену. Один кінь опинився біля того місця, де сиділи діти. Анніка не хотіла бути так близько від коня й притислася до спинки стільця. Але Пеппі нахилилася, взяла коня за ногу й сказала:

– Здоров! Можу передати тобі привіт від мого коня. В нього сьогодні день народження, але він оздобив собі бантами хвоста, а не голову.

На щастя, Пеппі встигла відпустити коневі ногу, перше ніж директор знов ляснув нагайкою, бо тоді всі коні зіскочили з бар'єра й побігли навколо арени.

Коли номер скінчився, директор чемно вклонився, і коні вибігли з арени. За мить знов відсунулась завіса, і на арені з'явився білий, як сніг, кінь, а на спині в нього стояла вродлива дівчина в зеленому трико. В програмі було написано, що її звати міс Карменсіта.

Кінь забігав по арені, посипаній тирсою, а міс Карменсіта стояла в нього на спині й усміхалася. І раптом тоді, коли кінь пробігав повз стілець Пеппі, в повітрі щось майнуло, і те щось виявилося самою Пеппі. Вона вискочила на спину коневі й стала позад міс Карменсіти. Міс Карменсіта спершу так здивувалася, що мало не впала. Але потім вона розсердилася й замахала позад себе руками, щоб скинути Пеппі. Але дарма.

– Тихо, не гарячкуй так! – мовила Пеппі. – Я також хочу розважитись. Не тільки ти заплатила гроші!

Тоді міс Карменсіта вирішила сама зіскочити з коня, але не могла, бо Пеппі міцно тримала її руками. А публіка аж вищала зі сміху. Дуже кумедне то було видовисько: ошатна міс Карменсіта, в яку вчепилася руда дівчинка, що стояла у великих черевиках на спині в коня так, наче ціле своє життя тільки те й робила, що виступала в цирку.

Але директор цирку не сміявся. Він дав знак своїм людям у червоній уніформі, щоб вони спинили коня.

– Хіба номер уже скінчився? – розчаровано спитала Пеппі. – Шкода, мені було так весело!

– Погана хлопець! – засичав крізь зуби директор. – Геть з мій цирк!

Пеппі докірливо глянула на нього:

– Чого ти такий сердитий? Мені здавалося, що сюди приходять розважатися.

Вона зсунулася з коня й сіла на своє місце. Але до неї підійшли двоє охоронців і хотіли вигнати її з зали. Вони вчепилися в дівчинку й спробували підвести її. Проте дарма. Пеппі всілася так міцно, що не було змоги відірвати її від стільця, хоч чоловіки натужувалися з усієї сили. Врешті вони стиснули плечима й дали Пеппі спокій.

Тим часом почався новий номер. З'явилася міс Ельвіра, що мала ходити по линві. Вона була вбрана в рожеву сукню з мережива, а в руці тримала рожеву парасольку. Дрібними, зграбними кроками вона пройшлася по линві, тоді почала робити різні акробатичні штуки. Це був гарний номер. Міс Ельвіра навіть показала, що вона вміє ходити по тонкій линві задки. Та коли вона досягла маленького помістка в кінці линви і обернулася, то побачила там Пеппі.

– Чого ти дивишся? – радісно сказала Пеппі, бо міс Ельвіра була дуже вражена.

Міс Ельвіра нічого не відповіла, тільки стрибнула на арену й кинулась на шию директорові, що був її батьком. А той знов послав своїх людей скинути Пеппі з линви. Цього разу послав уже п'ятьох. Але всі глядачі в цирку загукали:

– Не чіпайте її! Ми хочемо подивитися на руду дівчинку!

Вони навіть загупали ногами й заплескали в долоні.

Пеппі рушила по линві. І всі штуки міс Ель-віри були ніщо в порівнянні з тим, що показувала вона. Опинившись посеред линви, Пеппі задерла ногу так високо, що носок її великого черевика дашком завис над головою. Потім трохи опустила ногу й почухала нею за вухом.

Директорові зовсім не сподобалося, що Пеппі виступає в його цирку. Він хотів її спекатися.

Тому покрутив механізм, який натягав линву, сподіваючись, що Пеппі впаде.

Але Пеппі не падала. Вона сіла на линву, немов на гойдалку, й почала гойдатися все швидше й швидше, аж поки нарешті пустила линву й стрибнула просто директорові на спину. Той так злякався, що забігав по арені.

– Оце то кінь! – гукнула Пеппі. – Але чому тобі не почепили червоної китиці на гриву?

Проте час було вже вертатися до Томмі й Анніки. Пеппі зіскочила з директора й сіла на свій стілець, чекаючи, коли почнеться новий номер. Та номер трохи затримувався, бо директорові спершу довелося напитись води й зачесати чуба. Нарешті він знов з'явився на арені, вклонився публіці й сказав:

– Шанофний пані й панове! Сарас ви попачите найпільше тиво сфіту! Найтущий чолофік сфіту, Тужий Атольф, якого ніхто ще не переміг. Путь ласка, шановний пані й панове, ось фін!

І на арену вийшов величезний чоловік у трико тілесного кольору, підперезаний леопардовою шкурою. Самовпевнено всміхаючись, він уклонився публіці.

– Тивіться лишень, який м'яси, – сказав директор і поплескав Дужого Адольфа по руці там, де під шкірою видималися горбом м'язи. – А тепер, шанофний пані й панове, я хочу запропонувати вам один цікавий річ! Хто з фас сважиться посмагатись із Тужим Атольфом, хто з фас сважиться перемогти найтужчий чоловік у сфіті, той дістане сто крон! Сто крон тому, хто переможе Тужий Атольф, шанофний пані й панове! Прошу фиходьте на арену!

Але ніхто не вийшов на арену.

– Що він каже? – запитала Пеппі. – Чого він говорить так незрозуміле?

– Він каже, що той, хто кине додолу того чоловіка, дістане сто крон, – пояснив Томмі.

– Я могла б його кинути додолу, – мовила Пеппі, – але мені його шкода, він такий симпатичний.

– Не хвалися, бо не кинеш, – заперечила Анніка. – Він же найдужчий чоловік у світі.

– Так, він найдужчий чоловік, – погодилася Пеппі, – але ти забула, що я найдужча дівчинка

в світі!

Тим часом Дужий Адольф підіймав важкі тягарі й гнув грубі залізні прути, щоб показати, який він дужий.

– Ну, шанофний пані й панове, – гукнув директор цирку, – якщо спрафті нема такий, хто пажає саропити сто крон, я сховати їх сопі то кишені!

І він помахав асигнацією в сто крон.

– Ну, це вже мені не подобається! – заявила Пеппі й перелізла через бар'єр на арену.

Директор цирку, побачивши її, зовсім осатанів.

– Киш, погане тіфчисько, щоп я тепе тут не пачив! – засичав він.

– Чого ти такий лютий? – дорікнула йому Пеппі. – Я тільки хочу поборотися з Дужим Адольфом.

– Тут не місце тфій виприк! – крикнув директор. – Іти геть, щоп Тужий Атольф не почуф тфій сухвальство!

Проте Пеппі обминула директора й підійшла до Дужого Адольфа. Вона потиснула його велику руку й сказала:

– Ну, давай поборемося з тобою.

Дужий Адольф витріщив на неї очі, нічого не розуміючи.

– За хвилину я починаю! – попередила його Пеппі.

І справді почала. Вона міцно схопила Дужого Адольфа за стан, і не встиг ніхто отямитись, як кинула його на мату. Дужий Адольф відразу схопився на ноги. Він був червоний як рак.

– Ура, Пеппі! – гукнули Томмі й Анніка. І всі глядачі також закричали;

– Ура, Пеппі!

Директор цирку сидів на бар'єрі і з люті стискав кулаки. Але ще більше лютував Дужий Адольф. Він зроду не зазнавав такої ганьби. Але зараз він покаже цій рудій дівчинці, що таке сила. Дужий Адольф кинувся на Пеппі, схопив її за стан, але вона стояла непорушна, мов скеля.

– Ану ще раз! – підбадьорливо мовила Пеппі. Потім випручалася від нього, і за мить Дужий Адольф знов лежав на маті. Пеппі постояла, чекаючи, поки він підведеться. Довго їй чекати не довелося. Адольф люто крикнув, скочив на ноги й кинувся на неї.

– Гура-бура-бом! – вигукнула Пеппі. Публіка в залі почала підкидати шапки, гупати ногами й кричати:

– Ура, Пеппі!

Коли Дужий Адольф утрете напав на Пеппі, вона підняла його над головою і на витягнених руках обнесла навколо арени. Потім кинула на мату й притримала коліном, щоб він не підвівся.

– Ну, друже, більше, мабуть, з тобою не варто морочитися. Принаймні веселіше вже не буде.

– Пеппі перемогла! Пеппі перемогла! – закричали глядачі.

Дужий Адольф ганебно втік з арени, а директорові довелося підійти до Пеппі й простягти їй сто крон, хоч він мав такий вигляд, наче хотів її з'їсти.

– Прошу, люпа панно, – сказав він. – Ось сто крон.

– Навіщо мені цей папірець? – зневажливо мовила Пеппі. – Візьми його собі, як хочеш.

Вона вернулася на своє місце і сказала Томмі й Анніці:

– Цей сирк нудний, а трохи подрімати завжди корисно. Збудите мене, коли знов буде потрібна моя допомога.

Пеппі відкинулася на спинку стільця й заснула. Вона солодко сопіла собі, поки блазні, ковтачі ножів і заклиначі змій показували своє мистецтво Томмі, Анніці та іншим глядачам.

– Але все-таки мені здається, що Пеппі виступала краще, – прошепотів Томмі Анніці після вистави.

ДО ПЕППІ ЗАКРАДАЮТЬСЯ ЗЛОДІЇ

Після події в цирку в цілому містечку не лишилось людини, яка б не знала, що Пеппі страшенно дужа. Про це навіть написала газета. Але мешканці інших місцевостей, певна річ, не знали, хто така Пеппі.

Одного темного осіннього вечора повз віллу "Хованка" йшло двоє волоцюг. То були небезпечні злодії, що вешталися по країні й роздивлялися, де можна щось поцупити. Вони побачили світло у вікні вілли й вирішили зайти попросити по шматку хліба з маслом.

Пеппі саме того вечора висипала в кухні на підлогу всі свої золоті монети, щоб порахувати, скільки їх є. Монет було так багато, що вона однаково не могла б їх порахувати, але все-таки часом пробувала, бо любила, щоб у всьому був лад.

– Сімдесят п'ять, сімдесят шість, сімдесят сім, сімдесят вісім, сімдесят дев'ять, сімдесят десять, сімдесят одинадцять, сімдесят дванадцять, сімдесят тринадцять, сімдесят сімнадцять... Ох, у мене аж шия затерпла! Мабуть, є якийсь інший спосіб рахувати, бо ж хіба так можна порахувати стільки золота. Ага, згадала – чотириста, тисяча.

Тієї миті почувся стук у двері.

– Заходьте, як хочете, а як ні, то не заходьте! – крикнула Пеппі. – Я нікого не силую.

Двері відчинилися і волоцюги зайшли до кімнати. Можете собі уявити, як вони витріщили очі, коли побачили руду дівчинку, що сиділа посеред підлоги й рахувала золото.

– Ти сама вдома? – хитро спитали вони.

– Не сама, – відповіла Пеппі. – Ще є пан Нільсон.

Звідки злодіям було знати, що пан Нільсон– це мавпа, яка тепер саме спала в зеленому ліжечку, вкрита ляльковою ковдрою. Вони подумали, що Нільсоном звати господаря вілли, й мовчки перезирнулися. їхній погляд означав:

"Ми заглянемо сюди трохи пізніше".

А Пеппі вони сказали:

– Ми зайшли спитати, котра година.

Вони так розхвилювалися, що зовсім забули про хліб і масло.

– Ви такі великі, а не знаєте, котра година? То відгадайте, що це таке: цокає і йде, а до дверей не дійде. Може, ви теж знаєте загадки, то загадайте й мені якусь.

Злодії подумали, що Пеппі надто мала й не вміє визначати час за годинником. Вони повернулися й вийшли.

– Що, не вгадаєте, га? Ніколи не чули такого собі "цок-цок"? А ще питаєте, котра година, коли не знаєте, що таке годинник! Але нічого, йдіть собі здорові, – сказала Пеппі й знов заходилася рахувати гроші.

Злодії поставали надворі, потираючи руки з радощів.

– Ти бачив коли стільки грошей? Ну й ну! – сказав один.

– Еге ж, нам пощастило, – озвався другий. – Треба тільки почекати, поки це дівчисько й той Нільсон поснуть. Тоді зайдемо до хати й заберемо все.

Вони посідали під дубом. Сіяв дрібний дощик, злодіїв мучив голод, і чекати було не дуже приємно, але думка про гроші додавала їм бадьорості.

Поступово в сусідніх будинках гасло світло, але у віллі "Хованка" й далі світилося. Пеппі саме надумала вчитись танцювати твіст і не хотіла лягати, поки не опанує цього танцю. Нарешті і в її вікнах стало темно.

Злодії ще трохи почекали, щоб пан Нільсон устиг міцно заснути. Потім крадькома підійшли до кухонних дверей і приготувалися відімкнути їх своєю злодійською відмикачкою. Один із них– він звався Блюм – несамохіть натиснув на ручку. Виявилося, що двері не замкнені.

– Глянь, які дурні люди, – прошепотів він товаришеві. – Не замкнули на ніч дверей!

– Тим краще для нас, – відповів другий злодій, високий чорнявий чоловік, якого знайомі звали Шибайголова Карлсон.

Шибайголова Карлсон засвітив кишеньковий ліхтарик і злодії зайшли до кухні. Там було порожньо. А в кімнаті поряд спала Пеппі й стояло лялькове ліжечко пана Нільсона.

Шибайголова Карлсон відчинив туди двері, обережно зазирнув усередину й прислухався. З кімнати не долинало ніяких звуків, і він почав водити навколо ліхтариком. Коли пучок світла впав на ліжко Пеппі, злодії побачили на подушці ноги її страшенно здивувалися. Бо Пеппі, як завжди, сховала голову під ковдру, а ноги поклала на подушку.

– Це, мабуть, та сама дівчинка, – прошепотів Шибайголова Карлсон. – До того ж вона міцно спить. Але де, по-твоєму, спить той Нільсон?

– Пан Нільсон, з вашого дозволу, – почувся з-під ковдри спокійний голос Пеппі. – Пан Нільсон спить у ляльковому зеленому ліжечку.

Злодії спершу так злякалися, що хотіли дременути, але потім до них дійшов зміст слів Пеппі: пан Нільсон, виявляється, спить у ляльковому ліжечку! Вони освітили ліхтариком ліжечко й побачили в ньому мавпу, вкриту ковдрою. Шибайголова Карлсон не міг утриматися від сміху.

– Блюме, – сказав він, – пан Нільсон, виходить, мавпа! Га-га-га!

– Так, а ви думали, що він молотарка? – почувся з-під ковдри спокійний голос Пеппі.

– Хіба твої тато й мама не вдома? – запитав Блюм.

– Ні, не вдома, їх ніколи не буває вдома.

Шибайголова Карлсон і Блюм так зраділи, що аж замурчали з утіхи.

– Послухай, дівчинко, – мовив Шибайголова Карлсон, – вилізь на хвилину, нам треба побалакати з тобою.

– Ні, я сплю, – відповіла Пеппі. – А ви що, хочете й мені загадати загадку? Коли так, то спершу відгадайте мою: що то за годинник, який іде, йде і ніяк до дверей не дійде?

Але Блюм рішуче підійшов до ліжка й стягнув з Пеппі ковдру. Дівчинка спокійно глянула йому у вічі й запитала:

– Ти вміст танцювати твіст? Бо я вмію!

– Надто ти багато питаєш, – втрутився Шибайголова Карлсон. – А ми також хочемо щось запитати. Наприклад, де ті гроші, які ти рахувала на підлозі?

– У торбі в шафі, – щиро відповіла Пеппі.

Шибайголова Карлсон і Блюм захихотіли.

– Думаю, ти не образишся, золотко, якщо ми заберемо торбу? – спитав Шибайголова Карлсон,

– Чого мені ображатися, беріть! – відповіла Пеппі.

Блюм підійшов до шафи й витяг торбу.

– А я думаю, ти також не образишся, золотко, якщо я заберу її назад, – мовила Пеппі, зіскочивши з ліжка й підступивши до Блюма.

І не встиг він отямитися, як торба була вже в Пеппі.

– Тільки без жартів, – мовив Шибайголова Карлсон. – Давай торбу!

Він схопив Пеппі за руку й спробував відібрати здобич.

– А мені якраз закортіло пожартувати, – сказала Пеппі й висадила Шибайголову Карлсона на шафу. За мить там опинився й Блюм. Тоді обидва волоцюги збагнули, що Пеппі не звичайна дівчинка, і дуже злякалися. Проте їм так хотілося заволодіти торбою з грішми, що вони побороли свій страх.

– Гайда, Блюме! – скомандував Шибайголова Карлсон, і вони обидва стрибнули з шафи й кинулися до Пеппі, яка досі тримала в руці торбу.

Пеппі ткнула одного й другого вказівним пальцем, і вони розлетілися в різні боки. Поки вони встигли звестися на ноги, Пеппі схопила довгу мотузку і зв'язала їм руки й ноги. Після нього злодії заспівали іншої пісні.

– Люба дівчинко, – благальне мовив Шибайголова Карлсон, – вибач нам, ми просто пожартували! Не роби нам лиха, ми двоє нещасних волоцюг і прийшли до тебе попросити хліба.

Блюм навіть схлипнув.

Пеппі спершу сховала торбу в шафу, тоді обернулася до своїх полонених і запитала:

– 3 вас котрийсь уміє танцювати твіст?

– Аякже, – сказав Шибайголова Карлсон. – Думаю, що ми обидва вміємо.

– Чудово! – втішилася Пеппі й заплескала в долоні. – Може, потанцюємо? Я саме сьогодні навчилася його танцювати.

– Залюбки, – погодився Шибайголова Карлсон, трохи спантеличений такою пропозицією.

Тоді Пеппі взяла великі ножиці, перерізала мотузки й звільнила полонених.

– Але в нас немає музики, – заклопотано сказала вона. І враз придумала. – Ти вмієш грати на гребінці? – звернулася вона до Блюма. – Заграй, а ми з ним потанцюємо. – Пеппі показала на Шибайголову Карлсона.

Блюм, звичайно, вмів грати на гребінці. І він заграв на цілий будинок. Пан Нільсон прокинувся й сів на ліжку, здивовано спостерігаючи, як Пеппі гасає з Шибайголовою Карлсоном. А вона танцювала так завзято, наче від цього танцю залежало її життя.

Нарешті Блюм заявив, що більше не хоче грати, бо гребінець лоскоче йому губи. А Шибайголова Карлсон, який мандрував цілий день, сказав, що в нього болять ноги.

– Любі мої, ще хоч трішечки! – попросила Пеппі й знов закружляла по кімнаті.

Шибайголова Карлсон і Блюм мусили змиритися.

Нарешті о третій годині ночі Пеппі сказала:

– Я б могла танцювати до четверга! Але ви, певне, стомилися і зголодніли.

Злодії таки справді були стомлені й голодні, проте не зважувалися признатись. Пеппі дістала з буфета хліб, сир, масло, шинку, холодне м'ясо й молоко, і вони всі посідали до столу – Блюм, Шибайголова Карлсон і Пеппі – і їли, аж поки на столі майже нічого не лишилось. Решту молока Пеппі вилила собі у вухо.

– Воно помагає, коли стріляє у вусі, – пояснила Пеппі.

– Бідолахо, в тебе стріляє у вусі? – пожалів її Блюм.

– Ні, – мовила Пеппі, – але може стріляти.

Нарешті злодії підвелися, подякували за їжу й почали прощатися.

– Як добре, що ви завітали до мене! Посидьте ще трохи, невже вам неодмінно треба йти? – зажурилася Пеппі. – Я ще зроду не бачила, щоб хтось так гарно вмів танцювати твіст, – сказала вона Шибайголові Карлсону, а Блюмові порадила: – Частіше грай на гребінці, тоді тобі не буде лоскотно.

Коли злодії були вже на порозі, Пеппі наздогнала їх, дала кожному по золотій монеті й сказала:

– Беріть, ви чесно їх заробили.

ПЕППІ ЗАПРОШУЮТЬ НА ПІДВЕЧІРОК

Мама Томмі й Анніки влаштовувала підвечірок для своїх приятельок. З цієї нагоди вона напекла пиріжків і вирішила, що Томмі й Анніка також можуть запросити до себе свою нову товаришку. "Та й мені буде легше, – подумала вона. – Діти будуть гратися, і я зможу спокійно посидіти з гістьми".

Томмі й Анніка страшенно зраділи, коли почули, що їм можна запросити Пешгі, і відразу помчали до неї. Вони застали її в садку. Пеппі поливала зі старого іржавого відерця останні прив'ялі осінні квіти. Сіяв дощик, і Томмі сказав, що в таку погоду квіток не треба поливати.

– Добре тобі казати, – сердито мовила Пеппі. – А я цілу ніч не спала і мріяла, що вранці поливатиму квітки. І тепер не дозволю, щоб якийсь там нікчемний дощ став мені на заваді, так собі й затям!

Тут Анніка повідомила Пеппі, що її запрошено на підвечірок.

– На підвечірок?.. Мене?.. – вражено перепитала Пеппі й так захвилювалася, що почала поливати замість квіток Томмі. – Ой, що ж робити! Я так хвилююся!.. Що, як я буду там погано поводитися?

– Я певна, що ти будеш гарно поводитись-сказала Анніка.

– Все може статися, – мовила Пеппі. – Я, звичайно, спробую, повір мені, але я вже не раз помічала, що людям моя поведінка не подобається, хоч я поводжусь з усієї сили. Коли я була на морі, то про це не думала. Але я обіцяю, що все робитиму, аби тільки вам не довелося червоніти за мене.

– Ну й добре, – сказав Томмі і разом з Аннікою побіг по дощі додому.

– Не забудь: о третій годині дня! – гукнула ще Анніка, визираючи з-під парасольки.

О третій годині дня перед дверима вілли, де мешкали Сетергрени, спинилася Пеппі Довгапанчоха, вичепурена, як дама. Задля цієї події вона розпустила свої руді коси, що спадали їй на плечі, мов лев'яча грива. Губи вона нафарбувала яскраво-червоною крейдою, а брови так начорнила сажею, що аж страшно було дивитися. Нігті вона також нафарбувала червоною крейдою, а до черевиків причепила зелені банти.

– Я певна, що буду найошатніша гостя на підвечірку, – промурмотіла Пеппі сама до себе й натиснула на дзвінок.

У вітальні Сетергренів сиділи три поважні дами, Томмі, Анніка та їхня мати. Стіл був уже накритий, а в каміні палали дрова. Дами спокійно розмовляли між собою, а Томмі з Аннікою, вмостившись на канапі, гортали альбом. Усе навколо дихало миром і спокоєм. Та несподівано той спокій порушили:

– Гвинтівку на плече!

Команда почулася з коридору, а за мить на порозі з'явилась Пеппі Довгапанчоха. Вона крикнула так голосно, що з несподіванки дами аж підскочили:

– Рота, кроком руш! – І, гупаючи підборами, Пеппі підійшла до пані Сетергрен.

– Рота, стань! – скомандувала вона й спинилася.

– Руки вперед, раз, два! – крикнула далі Пеппі і обома руками щиро потиснула господині руку.

– Коліна зігни! – вигукнула вона й присіла в поклоні.

Тоді всміхнулася до пані Сетергрен і мовила своїм звичайним голосом:

– Я дуже несмілива і якби не скомандувала собі, то й досі стояла б у коридорі й не зважувалася б зайти.

Після цього Пеппі обійшла всіх трьох дам і кожну поцілувала в щоку, проказуючи:

– Шарман, шарман[1], маю честь!

Вона чула, як ці слова проказував один чоловік, коли його знайомили з дамою.

Потім Пеппі всілася на найм'якіше крісло. Пані Сетергрен думала, що діти підуть нагору, до кімнати Томмі й Анніки, коли прийде їхня товаришка, але Пеппі, видно, й гадки не мала покидати вітальню: вона поплескувала себе по колінах і раз по раз позирала на накритий стіл.

– Стіл мав дуже апетитний вигляд, – нарешті мовила вона. – Коли ми почнемо?

Тієї миті Елла, дівчина, що допомагала пані Сетергрен у хатній роботі, принесла гарячий кавник, і господиня сказала:

– Прошу до столу!

– Цур, я перша! – гукнула Пеппі і в два скоки опинилася коло столу.

Там вона нагребла на тарілку цілу гору пиріжків, укинула в чашку з кавою п'ять грудочок цукру, вилила туди з половину вершків і вернулася на своє крісло із здобиччю, перше ніж дами встигли дійти до столу.

Пеппі поставила на коліна тацю з тарілкою й чашкою і почала так швидко вмочати пиріжки в каву й напихати ними рот, що не могла й слова вимовити, хоч скільки пробувала. За якусь хвилину вона вм'яла все, що було на таці. Тоді підвелася, вдарила в тарілку, наче в барабан, і знов рушила до столу поглянути, чи там не лишилося пиріжків. Дами невдоволено позирали на Пеппі, але вона не помічала того. Весело щебечучи, вона ходила навколо столу і час від часу запихала в рот то пиріжок, то тістечко.

– Як гарно, що ви мене запросили, – мовила вона. – Мене ще ніколи ніхто не кликав на підвечірок.

Посеред столу стояв великий торт із кремом, прикрашений квіткою з цукатів. Пеппі якийсь час, мов зачарована, дивилася на нього, заклавши руки за спину, тоді раптом нахилилась і викусила цукатну квітку. Але нахилялася вона надто швидко, тож коли підвела голову, все обличчя в неї було заліплене кремом.

– Ха-ха-ха! – засміялася Пеппі. – Тепер можна гратися в піжмурки. Я весь час буду жмуритися, бо й так нічогісінько не бачу. – Вона висунула язика й заходилася облизувати крем. – Що там казати, сталося нещастя, – вела вона далі. – В кожному разі торт зіпсований, і краще я його з'їм увесь.

Так вона й зробила. Взяла лопатку, за кілька хвилин змела весь торт і вдоволено поплескала себе по животі.

Пані Сетергрен на той час вийшла до кухні й не знала, що сталося з тортом. Але інші дами дуже суворо дивилися на Пеппі. Бо вони також хотіли скуштувати торта. Пеппі помітила, що вони невдоволені, й вирішила їх втішити:

– Не беріть так близько до серця всякі дрібниці. Головне, щоб ви були здорові. І в гостях завжди треба бути веселим.

Вона взяла цукерницю й розсипала по підлозі грудки цукру.

– Ох, що я наробила! Ото роззява! Я думала, що це пісок. Та коли вже сталася біда, треба шукати якоїсь ради. А як розсиплеш грудочки, то єдина рада – притрусити їх піском.

З цими словами вона набрала в рот із другої цукерниці цукру піску й почала щосили роздмухувати його по підлозі.

– Ну от, якщо й це не допоможе, то вже ніщо не допоможе, – мовила Пеппі й висипала весь цукор із цукерниці. – Зверніть увагу, це пісок, отже я виправила свою помилку. А тепер хотіла б я знати, навіщо розсипають пісок, як не на те, щоб по ньому було легко ходити.

Тієї миті вернулася пані Сетергрен і, побачивши розсипаний цукор, сердито взяла Пеппі за руку й відвела її до Томмі й Анніки, що сиділи на канапі. Тоді підсіла до своїх гостей і запропонувала їм ще по чашці кави. Зауваживши, що торта немає, вона дуже зраділа, бо вирішила, що він так сподобався гостям, що вони з'їли його до крихти.