Текст книги "Пеппі Довгапанчоха"

Автор книги: Астрид Линдгрен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

– Ну, дитино, – повела далі панна Русенблюм, – а тепер скажи мені таке: коли помер Карл Дванадцятий?

– Ой, а він також помер? – вигукнула Пеппі. – Просто біда, скільки тепер помирає людей. А я була певна, що він ніколи не помре, якщо не намочить ноги.

– Запишіть це, – крижаним голосом сказала писарям панна Русенблюм.

– Авжеж, неодмінно запишіть, – мовила Пеппі. – А ще запишіть, що як намочиш ноги, добре зразу ж поставити п'явки. І випити перед сном теплого гасу, він також дуже допомагає!

Панна Русенблюм похитала головою.

– Чому в коня кутні зуби горбкуваті? – спитала вона.

– Гм, а ти певна, що вони горбкуваті? – задумливо спитала Пеппі. – А втім, ти можеш спитати в самого коня. Він стоїть он там, – додала вона, показуючи на свого коня, прив'язаного до дерева, і вдоволено засміялася. – Як добре, що я його привела! А то б ти, мабуть, ніколи й не дізналася, чому в нього кутні зуби горбкуваті. Бо я, щиро казати, не маю про це ніякого уявлення. І питатися в коня теж не хочу.

Панна Русенблюм так стулила губи, що рот у неї став як тоненька рисочка.

– Нечувано! – пробурмотіла вона. – Просто нечувано!

– Ага, я теж так думаю, – задоволене сказала Пеппі. – Якщо я й далі так добре відповідатиму, то, мабуть, не уникну подарунка – якихось рожевих штанців.

– Запишіть це, – звернулася панна Русенблюм до писарів.

– Ні, не треба, – мовила Пеппі. – Штанці, властиво, найменше мене цікавлять. Я не їх мала на думці. Але можете записати, що мені потрібна велика торбинка цукерок.

– Ставлю тобі останнє запитання, – сказала панна Русенблюм якимось дивним, здавленим голосом.

– Шпар, – мовила Пеппі. – Мені подобається ця гра в запитання.

– Скажи мені таке: Пер і Поль мали поділити між собою торт. Коли Перові припала четвертина, то що дістав Поль?

– Кольку в животі, – відповіла Пеппі і обернулася до писарів. – Запишіть це, – поважно сказала вона. – Запишіть, що Поль дістав кольку в животі.

Панні Русенблюм нарешті урвався терпець.

– Я ще зроду не бачила такої тупої і невихованої дитини, – сказала вона. – Іди он до тих дітей, що ганебно стоять у кутку!

Пеппі слухняно пішла від столу, сердито бурмочучи сама до себе:

– Яка несправедливість! Я ж відповіла на всі запитання.

Ступивши кілька кроків, вона раптом щось згадала і знов проштовхалася до столу.

– Вибачте, – звернулася вона до писарів, – я забула сказати, яка я на зріст і який у мене об'єм грудної клітки. Запишіть. Не тому, що я хочу юшки, ні, але ж у ваших книгах має бути цілковитий порядок.

– Коли ти негайно не станеш у куток, то одній дівчинці зараз добре перепаде, – мовила панна Русенблюм.

– Бідна дівчинка! – вигукнула Пеппі. – Де вона? Пошліть її до мене, і я її обороню. Запишіть це!

І Пеппі підійшла до дітей, що ганебно стояли в кутку. То було не дуже веселе місце. Багато дітей схлипували і навіть плакали, коли згадували, що їм скажуть батьки й менші сестри та брати, як вони повернуться додому без грошей і без цукерок.

Пеппі оглянула заплаканих дітей, ковтнула клубок у горлі і сказала їм:

– Зараз ми влаштуємо інший іспит!

Діти відразу трохи підбадьорилися, проте не зрозуміли добре, що Пеппі хоче зробити.

– Ставайте в два ряди! – скомандувала Пеппі. – Всі, хто знає, що Карл Дванадцятий помер, нехай стають в один ряд, а ті, хто ще не чув про це, – в другий.

Оскільки всі діти знали, що Карл XII помер, то вони стали в один ряд.

– Так не годиться, – заявила Пеппі. – Треба, щоб було щонайменше два ряди, а то вийде не справжній іспит. Як не вірите, то спитайте в панни Русенблюм. – Вона хвилинку подумала, тоді сказала:– Я знаю, що зробити. Всі безнадійні бешкетники нехай стають в один ряд.

– А в другий ряд хто має ставати? – жваво спитала одна дівчинка, якій не хотілося визнавати, що вона безнадійна бешкетниця.

– У другий нехай стають ті, хто не зовсім безнадійний бешкетник, – відповіла Пеппі.

Тим часом панна Русенблюм завзято провадила далі свій іспит, і до гурту дітей, де стояла Пеппі, раз по раз приєднувався якийсь хлопчик чи дівчинка, що насилу стримували сльози.

– Почнемо й ми іспит, – мовила Пеппі. – Зараз побачимо, чи ви уважно читали свої підручники. – Вона звернулася до худенького хлопчика в блакитній сорочці:– Ось ти, назви кого-небудь, хто помер.

Хлопчик трохи збентежився, але сказав:

– Стара пані Петерсон.

– Ось бачиш! – підбадьорила його Пеппі. – А більше ти нічого не знаєш?

Хлопчик не знав, хто ще помер. Тоді Пеппі склала руки трубочкою і голосно прошепотіла:

– Карл Дванадцятий!

Так вона по черзі спитала в кожного з дітей, чи вони знають кого-небудь, хто помер, і всі діти відповіли:

– Стара пані Петерсон і Карл Дванадцятий.

– Наслідки іспиту перевершують усі сподівання, – мовила Пеппі. – А тепер дайте відповідь на таке запитання: якщо Пер і Поль мали поділити між собою торт, а Пер не захотів ані шматочка, вперто сів у куток і почав гризти сухарика, хто мусив пожертвувати собою і вм'яти цілий торт?

– Поль! – хором відповіли діти.

– Не знаю, чи є де кращі учні, – похвалила їх Пеппі. – За такі успіхи ви також повинні отримати подарунки.

Вона витягла з кишені жменю золотих монет і роздала дітям. Крім того, кожне з них одержало ще й по великій торбинці цукерок, які Пеппі завбачливо принесла в рюкзаку.

От і вийшло, що діти, які повинні були соромитися, найдужче раділи. Коли панна Русенблюм скінчила свій іспит і всім дозволили йти додому, ніхто так високо не підстрибував і не квапився так додому, як ті, що вона їх поставила в куток.

Але спершу всі вони оточили Пеппі й загукали:

– Дякуємо, люба Пеппі! Щиро дякуємо за гроші й цукерки!

– Ет, це дрібниці, нема за що дякувати, – мовила Пеппі. – А от що я врятувала вас від рожевих штанців, цього ви ніколи не забувайте.

ПЕППІ ОТРИМУЄ ЛИСТА

Минали дні, настала осінь, а за нею й зима, довга, холодна зима, якій, здавалося, ніколи не буде кінця. Томмі й Анніка мали багато уроків і з кожним днем стомлювалися дедалі дужче і їм дедалі важче було вранці вставати. Пані Сетергрен почала вже турбуватися, такі вони були бліді і так погано їли. До всього, вони ще й раптом захворіли на кір і мусили кілька тижнів пролежати в ліжку. То були б для них дуже нудні тижні, якби Пеппі щодня не приходила під їхнє вікно й не розважала їх. Лікар заборонив їй заходити до кімнати Томмі й Анніки, щоб вона сама не заразилася, і Пеппі послухалась, хоч і заявила, що тих два чи три мільярди бацил кору, які до неї там причепляться, вона може легенько роздушити нігтем, коли повернеться додому. Але розважати хворих під вікном їй ніхто не забороняв. Томмі й Анніка лежали в ліжку й нетерпляче очікували на Пеппі, вгадуючи, який вона матиме вигляд, коли з'явиться за вікном на драбині. Бо в неї щодня був інший вигляд. Часом вона вбиралась, як сажотрус, часом – як привид у білій сорочці, а часом – як відьма. Іноді вона розігрувала для них справжні спектаклі, сама виконуючи всі ролі, або робила на драбині гімнастичні вправи – та ще й які вправи! Стане, бувало, на верхній щабель і розхитує драбину. Томмі й Анніка зойкали, так боялися, що Пеппі ось-ось упаде. Але Пеппі ні разу не впала. Коли вона кінчала свої розваги, то завжди злазила з драбини головою вниз, щоб ще й цим насмішити Томмі й Анніку. І щодня купувала в місті яблука, груші й цукерки. Потім пан Нільсон брався за кінець мотузки й видряпувався до Томмі, який відчиняв вікно й витягав кошика. Інколи пан Нільсон приносив від Пеппі листа, якщо вона не мала часу прийти сама. Але таке рідко бувало, здебільшого Пеппі цілими днями простоювала на драбині. Часом вона притулювалась носом до шибки й починала вивертати очі і страхітливо кривлятися, та ще й обіцяла Томмі й Анніці по золотій монеті, якщо вони не сміятимуться. Але вони не могли втриматись і так реготали, що мало не падали з ліжок.

Помалу вони видужали, і їм дозволили вставати. Але ж які вони, бідолахи, були бліді та змарнілі! Пеппі сиділа з ними на кухні того дня, коли вони вперше піднялися, й дивилась, як вони їли кашу. Тобто намагались їсти, проте каша ніяк не йшла їм до рота. Їхня мама трохи не плакала, бачивши, як вони длубаються в тарілках.

– Та їжте ж бо! Така смачна каша! – вмовляла вона дітей.

Анніка водила ложкою по тарілці, проте їй зовсім не хотілося каші.

– Ну чого я її маю їсти! – жалібним голосом мовила вона.

– Не кажи дурниць, – мовила Пеппі. – Адже ясно, що кашу тобі треба їсти. Бо як ти не їстимеш цієї смачної каші, то не виростеш і не матимеш сили. А як не виростеш і не матимеш сили, то не зможеш примушувати своїх дітей їсти смачну кашу. Ні, Анніко, це не діло. Якщо всі так думатимуть, як ти, серед кашоїдів у нашій країні почнеться страшне безладдя.

Томмі й Анніка нарешті з'їли таки по дві ложки каші. Пеппі співчутливо дивилася на них, гойдаючись на стільці.

– Вам би треба було побувати в морі, – сказала вона, – там ви швидко навчилися б, як треба їсти. Пам'ятаю, коли я ще була на татовому кораблі, стався такий випадок: Фрідольф, один з матросів, раптом з'їв уранці тільки сім тарілок каші. Тато мало не збожеволів з тривоги, що в нього такий поганий апетит. "Фрідольфе, голубе мій, – сказав він крізь сльози, – я боюся, що в тебе якась небезпечна хвороба. Найкраще, ти полеж у ліжку, поки відчуєш себе дужчим і почнеш їсти як усі люди. Я зайду й дам тобі трохи томізуючих ліків!"

– "Тонізуючих", а не "томізуючих", – поправила її Анніка.

– І Фрідольф пішов вилежуватися, – повела далі Пеппі, – бо він сам був наляканий і все думав, яка на нього недуга напала, що він зміг з'їсти тільки сім тарілок каші. Він пролежав до вечора, а тоді прийшов тато з томізуючими ліками. Вони були чорні, гіркі, але дуже томізували, що правда, то правда. Бо коли Фрідольф проковтнув першу ложку, з рота в нього бухнуло наче полум'я. Він так крикнув, що наша шхуна здригнулася від носа до корми, і той крик почули на кораблі, віддаленому від нас на п'ятдесят морських миль. Кок ще не встиг нанакрити стіл до сніданку, коли в їдальню примчав Фрідольф, аж виючи з голоду. Він гепнувся на стілець біля столу й заходився їсти кашу, але й після п'ятнадцятої тарілки не перестав вити з голоду. Та каші більше не було, і кок, не знайшовши іншої ради, почав щоразу, як тільки Фрідольф роззявить рота, кидати туди по холодній вареній картоплині. Проковтнувши картоплину, Фрідольф знов сердито гарчав, і кок розумів, що коли він не хоче сам попасти йому в зуби, то мусить далі кидати картоплини. На жаль, їх було тільки сто сімнадцять, і, кинувши Фрідольфові в рот останню картоплину, кок швидко прошмигнув у двері й замкнув їх. Ми всі стояли біля їдальні й дивилися на Фрідольфа у віконце. Він скиглив, неначе голодна дитина, і швидко вминав хлібницю. Потім з'їв тацю та п'ятнадцять тарілок і нарешті взявся до столу. Відламав усі чотири ніжки й заходився їсти, аж тріски полетіли з рота. Він сказав, що це спаржа, тільки трохи ликувата. Ще більше, видно, сподобалась йому стільниця, бо коли він узявся до неї, то сказав, що такого смачного бутерброда востаннє їв, як був ще малий. Тато переконався, що Фрідольф остаточно видужав від своєї виснажливої хвороби, зайшов до нього і сказав: "Фрідольфе, спробуй стриматися, за дві години буде обід і тобі дадуть печені з тушкованою бруквою". "Гаразд, капітане, – відповів Фрідольф і витер рота. – Але я маю одне прохання, – додав він і його очі спалахнули голодним блиском. – Дозвольте мені зразу ж і повечеряти".

Пеппі схилила набік голову й глянула на Том-мі й Анніку та на їхні тарілки з недоїденою кашею.

– Отож я й кажу, що на морі вас покарали б за такий поганий апетит.

Тієї миті повз будинок Сетергренів проходив листоноша. Він побачив Пеппі у вікно й гукнув їй:

– Пеппі Довгапанчохо, тобі лист!

Пеппі так здивувалася, що мало не впала зі стільця.

– Лист? Мені? Лавжній сприст? Тобто я хотіла сказати справжній лист? Не повірю, поки не побачу його на власні очі.

Лист таки був справжній, з багатьма гарними марками.

– Прочитай його, Томмі, ти на це діло мастак, – попросила Пеппі,

І Томмі почав читати:

"Люба моя Пеппілотто! Коли ти отримаєш цього листа, то відразу йди в порт і поглянь, чи немає там "Стрибухи". Бо я надумав приїхати й забрати тебе сюди, на острів Химерію. Треба ж тобі побачити землю, де твій тато став таким могутнім королем. Тут дуже гарно і я певен, що тобі сподобається. Мої вірні підданці також дуже хочуть побачити принцесу Пеппілотту, про яку я їм стільки набалакав. Отже, справа вирішена. Ти мусиш приїхати – це моя королівська і батьківська воля. Ніжний привіт і багато побажань посилає тобі твій старий тато, король Єфраїм І Довгапанчоха, володар острова Химерії".

Коли Томмі скінчив читати, в кухні запала глибока тиша.

ПЕППІ СІДАЄ НА КОРАБЕЛЬ

І ось одного чудового ранку "Стрибуха", з носа до корми прикрашена прапорцями і вимпелами, ввійшла в порт. Невеличкий містечковий духовий оркестр вишикувався на набережній і гучно заграв чудесний вітальний марш. Багато людей прийшло поглянути, як Пеппі зустрічатиме свого тата, короля Єфраїма І Довгапанчоху. Був там і фотограф; він приготував усе, щоб увічнити на знімку цю зустріч.

Пеппі з нетерпіння підскакувала на місці, і не встигли матроси ще як слід спустити трап, як вона і її тато кинулись назустріч одне одному, а натовп радісно загукав:

– Ура!

Капітан Довгапанчоха так зрадів, побачивши Пеппі, що підкинув її кілька разів високо вгору; але й Пеппі не менше зраділа і підкинула свого тата вгору ще більше разів. Не зрадів лише фотограф, бо не міг зробити гарного знімка; адже весь час то Пеппі, то її тато були високо вгорі.

Томмі й Анніка також прийшли привітати капітана Довгапанчоху – але які вони, сердешні, були бліді та кволі! Це ж вони вперше після хвороби вийшли надвір.

Звичайно, потім Пеппі поспішила на корабель привітатися з Фрідольфом та іншими матросами, своїми давніми друзями. Томмі й Анніка теж пішли з нею. Хто не хвилювався, оглядаючи судно, що прибуло з далеких країв? Томмі й Анніка пильно до всього придивлялися, щоб нічого не проминути. Найдужче їм хотілося побачити Агатона й Теодора, але Пеппі сказала, що їх давно списали на берег.

Пеппі так міцно обіймала матросів, що їм хвилин на п'ять забивало дух. А потім вона взяла капітана Довгапанчоху на плечі й понесла його крізь натовп через усе містечко аж до вілли "Хованка". Томмі й Анніка, взявшись за руки, йшли ззаду.

– Хай живе король Єфраїм! – вигукували люди, бо вважали, що це великий день в історії їхнього містечка.

Через кілька годин капітан Довгапанчоха лежав уже в ліжку у віллі "Хованка" і так хропів, що дрижав цілий будинок. Пеппі, Томмі й Анніка сиділи на кухні біля столу, ще не прибраного після розкішної вечері. Томмі й Анніка були якісь принишклі й задумані. Про що ж вони думали? Анніка міркувала, чи не краще було б померти. А Томмі намагався згадати, чи на світі взагалі є щось справді веселе, але нічого не міг знайти. Все життя здавалося йому пустелею.

Зате Пеппі була в чудовому гуморі. Вона гладила Томмі й Анніку, насвистувала й мугикала якісь мелодії, подеколи навіть пританцьовувала і ніби не помічала, що Томмі й Анніка такі пригнічені.

– Як чудесно буде знов опинитися на морі! – раділа Пеппі. – Уявіть собі, яка широчінь, яка воля!

Томмі й Анніка зітхнули.

– Та й дуже кортить мені глянути на той острів, де тато королює. Уявляєте, можна лягти на піску й пробувати великими пальцями ніг, чи тепла вода в чистому справжньому океані, а спілі банани падатимуть тобі просто в рот.

Томмі й Анніка зітхнули.

– І гратися з негренятами теж, певне, цікаво, – вела далі Пеппі.

Томмі й Анніка зітхнули.

– Чого ви все зітхаєте? Вам не подобаються негренята?

– Подобаються, – мовив Томмі, – але нам з думки не сходить, що ти, мабуть, не скоро повернешся до вілли "Хованка".

– Звичайно! – радісно відповідала Пеппі. – Але нема чого сумувати. Я думаю, що на острові Химерії буде ще веселіше.

Бліда, засмучена Анніка підвела на неї очі й спитала:

– О Пеппі, доки ти думаєш там бути?

– Гм, важко сказати. Певне, до другого різдва.

Анніка жалібно застогнала.

– Хтозна, – повела далі Пеппі, – а може, на острові буде так гарно, що я залишуся там назавжди. Гей-гоп! – вигукнула вона і пройшлася в танку по кухні. – Негритянська принцеса! Зовсім непогано для дівчини, що так мало вчилася в школі.

Очі в Томмі й Анніки якось дивно заблищали, Анніка раптом схилилася на стіл і зайшлася плачем.

– Хоч, як добре все зважити, то, мабуть, нема чого залишатися там назавжди, – додала Пеппі. – Придворне життя може врешті набриднути. І я одного чудового дня візьму та й скажу: "Томмі й Анніко, як вам здається, чи не час вертатися додому, до вілли "Хованка"?

– О, як ми будемо радіти, коли ти напишеш нам так, – мовив Томмі.

– Напишу? А ви хіба глухі? Нащо мені писати? Я просто скажу: "Томмі й Анніко, їдьмо додому, до вілли "Хованка".

Анніка підвела голову зі столу, а Томмі сказав:

– Щось я не розумію.

– Чого не розумієш? Шведської мови? Чи, може, я забула сказати, що ви також їдете зі мною до Химерії? Мені здавалося, що я вам про це казала.

Томмі й Анніка посхоплювалися з місця. Їм аж дух забило з несподіванки. Але Томмі все-таки мовив:

– Ти нас дуриш! Мама й тато ніколи нас не пустять.

– А от і пускають! – сказала Пеппі. – Я вже про все домовилася з вашою мамою.

На якусь мить у кухні запала тиша. Тоді почулося два нестямних вигуки: це Томмі й Анніка скрикнули з радощів. Пан Нільсон, що сидів досі на столі й намагався намастити маслом свого брилика, здивовано глянув на них. А ще більше здивувався він, коли побачив, що Пеппі, Томмі й Анніка взялися за руки й почали несамовито витанцьовувати навколо столу. Вони так вистрибували й галасували, що відірвалася від стелі люстра і впала додолу. Тоді пан Нільсон шпурнув ножа у вікно й теж заходився танцювати.

– Невже це правда? – запитав Томмі, коли всі вони трохи заспокоїлись і посідали на ящик з дровами, щоб обміркувати майбутню подорож.

Пеппі кивнула головою.

Так, це була чистісінька правда. Томмі й Анніка мали поїхати з Пеппі до Химерії. Певна річ, усі містечкові тітки приходили до пані Сетергрен і питали:

– Невже ти думаєш пустити своїх дітей у такий далекий світ із Пеппі Довгапанчохою? Мабуть, ти жартуєш!

Але пані Сетергрен відповідала їм:

– А чого ж би я їх не пустила? Діти довго хворіли, і лікарі кажуть, що їм потрібне свіже повітря. А я знаю Пеппі, вона ще ніколи не зробила нічого такого, що зашкодило б Томмі й Анніці. Вона їх дуже любить.

– Так, але з ким – з Пеппі! – казали тітки й морщили носи.

– Саме з Пеппі я не боюся їх пускати, – заперечувала пані Сетергрен. – Може, вона й не завжди чемна, зате має добре серце.

Так ранньою весною, одного холодного надвечір'я Томмі й Анніка вперше в своєму житті кинули рідне містечко й вирушили разом з Пеппі в широкий дивовижний світ. Вони всі троє стояли на палубі коло поруччя, а свіжий вечірній вітер надимав вітрила шхуни. Всі троє? Ні, мабуть, краще сказати всі п'ятеро, бо пан Нільсон і кінь також були з ними.

Шкільні товариші Томмі й Анніки стояли на набережній і мало не плакали з туги й заздрощів. Завтра їм доведеться, як завжди, йти до школи, доведеться вчити з підручника географії острови південних морів. А Томмі й Анніці не треба вчити уроків. "Нехай школа почекає, найперше треба подбати про здоров'я", – сказали лікарі. "А острови південних морів можна вивчити на місці", – додала Пеппі.

Їхні мама й тато також стояли на набережній. Коли вони крадькома втирали хусточкою очі, в Томмі й Анніки трішки щеміло серце. Та однаково діти були такі щасливі, аж їм ставало млосно.

"Стрибуха" поволі відпливала від берега.

– Томмі й Анніко, коли будете в Північному морі, надягніть ще по одній парі штанців!.. – гукнула пані Сетергрен.

Дальші її слова потонули в прощальних вигуках дітей на березі, до яких домішувалося іржання коня, радісний крик Пеппі і ще один гучний звук – капітан Довгапанчоха саме тоді сякався.

Почалася подорож. На небі засяяли перші зірки, навколо шхуни плавали крижини, у вітрилах виспівував вітер.

– Ох Пеппі, – мовила Анніка, – в мене якось так дивно на серці. Мені починає здаватися, що я теж захочу стати морською розбійницею, коли виросту!

ПЕППІ СХОДИТЬ НА БЕРЕГ

– Попереду острів Химерія! – гукнула Пеппі одного сонячного ранку. Вона стояла на вахті зовсім роздягнена, тільки мала пов'язку навколо стегон.

Їхня шхуна пливла вдень і вночі, багато тижнів і місяців, пливла по бурхливих хвилях і по лагідній морській гладіні, зоряними, місячними ночами, і тоді, коли небо облягали грізні хмари, пливла в дощ і в спеку, так довго, що Томмі й Анніка вже майже забули, як їм жилося вдома, у маленькому містечку.

Ото здивувалася б їхня мама, якби тепер побачила їх! Наче то не в них були бліді, хворобливі обличчя. Здорові й засмаглі, вони жваво видряпувалися на ванти, не згірше за Пеппі. І чим далі посувалися вони на південь, то більше скидали з себе одягу. З неповоротких, закутаних у теплий одяг дітей, що перетинали Північне море, вони обернулися тепер на голих, гнучких засмаглих шибайголов із барвистими пов'язками навколо стегон.

– Ох, як нам гарно! – щоранку вигукували Томмі її Анніка, коли прокидалися в каюті, де вони спали разом з Пеппі.

Часто Пеппі прокидалася раніше за них і вже стояла біля стерна, коли вони виходили на палубу.

– Кращого мореплавця за мою дочку годі знайти на всіх морях і океанах, – любив казати капітан Довгапанчоха.

І це була правда. Пеппі впевненою рукою вела шхуну крізь найбурхливіші хвилі і повз найнебезпечніші підводні течії.

І ось їхня подорож доходила кінця.

– Попереду острів Химерія! – гукнула Пеппі.

Так, перед мандрівниками лежав острів, весь у зелених пальмах, оточений найблакитнішим у світі морем.

Через дві години "Стрибуха" запливла в невеличку затоку з західного боку острова. Всі химеряни, чоловіки, жінки й діти, вийшли на берег зустрічати свого короля та його руду дочку. Коли спустили трап, химеряни закричали:

– Юсамкюра кюсомкара!

Що означало: "Вітаємо тебе, наш товстий білий володарю!"

Король Єфраїм, вбраний у блакитний капітанський костюм, велично зійшов трапом, а Фрідольф, стоячи на передній палубі, зіграв на гармонії національний гімн химерян.

Король Єфраїм підняв руку, вітаючи підданців, і вигукнув:

– Муоні манана!

Що означало: "Радий знов вам слугувати!"

Позад нього йшла Пеппі й несла на руках коня. Натовп вражено охнув. Звичайно, химеряни чули про незвичайну силу Пеппі, але чути – не те, що бачити на власні очі. Томмі й Анніка, взявшись за руки, також скромно зійшли на берег, проте химеряни їх не зауважили, бо всі дивилися тільки на Пеппі. Капітан Довгапанчоха підняв дочку з конем і посадив собі на плече, щоб її краще було видно, і натовп знову вражено охнув. Коли ж Пеппі, скочивши на землю, підняла однією рукою капітана Довгапанчоху, а другою коня, буря захвату перейшла в справжній ураган.

Все населення острова Химерії нараховувало сто двадцять шість чоловік.

– Якраз стільки, скільки треба, – казав король Єфраїм. – Великим королівством керувати важко.

Химеряни мешкали в затишних хижах під пальмами. Найбільша і найкраща хижа належала королю Єфраїмові. Матроси зі "Стрибухи" також мали окремі хижі, де вони мешкали, коли шхуна стояла на якорі в маленькій затоці. І тепер шхуна мала стати на якір, тільки спершу треба було зробити невелику подорож до сусіднього острова, що лежав за п'ятдесят миль на північ, бо там була крамничка, де капітан Довгапанчоха міг купити тютюну.

Для Пеппі химеряни теж збудували гарну нову хижку під кокосовою пальмою. Там мали оселитися і Томмі з Аннікою. Та перше ніж діти пішли до своєї хижі змити з себе дорожню куряву, капітан Довгапанчоха захотів їм щось показати. Він узяв Пеппі на руки й поніс на берег.

– Ось тут, – мовив він, показуючи товстим пальцем на пісок, – тут я виплив на суходіл після того, як мене змила з палуби хвиля. Химеряни поставили на тому місці пам'ятний камінь, а на ньому витесали напис химерянською мовою: "З великого широкого океану до нас прибув товстий білий вождь. На цьому місці він вийшов на берег, коли цвіли хлібні дерева. Хай завжди він буде такий товстий і гарний, як того дня, коли вперше ступив на нашу землю".

Капітан Довгапанчоха прочитав дітям напис тремтячим з розчулення голосом і гучно висякався.

Коли сонце почало спускатися до обрію, щоб зануритися в безмежний простір південних морів, барабани химерян скликали жителів на майдан серед селища, де відбувалися їхні збори й бенкети. Там стояв бамбуковий трон короля Єфраїма, прикрашений червоними квітками гібіска. Король сидів на ньому, коли керував підданцями. Для Пеппі химеряни спорудили поряд менший трон. І навіть швиденько змайстрували два бамбукові стільчики для Томмі й Анніки.

Барабани загупали ще гучніше, коли Король Єфраїм велично сів на свій трон. Він скинув капітанський костюм і одяг королівський убір: коротеньку ликову спідничку, корону на голову, на шию повісив акулячий зуб, а на ноги біля кісточок – золоті обручі. Пеппі зручно вмостилася на своєму маленькому троні. Вона була в тій самій барвистій пов'язці навколо стегон, але, щоб бути гарнішою, заквітчала голову червоними й білими квітками. Анніка також заквітчала голову, тільки Томмі ніяк не можна було намовити, щоб він заткнув у чуб хоч одну квітку.

Король Єфраїм довго не був на острові і занедбав державні справи, тому тепер почав володарювати з усієї сили. А тим часом малі химеряни несміливо наблизились до трону Пеппі. Хтозна-чому їм здалося, що біла шкіра краща за чорну. Тому, чим ближче вони підходили до Пеппі, Томмі й Анніки, тим більшої пошани сповнювались. До того ж, Пеппі була принцесою. Дійшовши до її трону, вони раптом упали навколішки й посхиляли голови до самої землі.

Пеппі швидко підвелася.

– Що я бачу! – мовила вона. – Ви також граєтесь у пошуковців? Стривайте, будемо гратися разом!

Вона стала навколішки й почала обнюхувати землю навколо себе.

– Здається, тут уже були інші пошуковці, – за хвилину мовила вона. – Я певна, що тут не знайдеш навіть найменшої шпильки.

Пеппі знов сіла на трон. І не встигла вона вмоститися на ньому, як усі діти знов посхилялися до землі.

– Ви щось загубили? – стурбувалася Пеппі. – Але ж тут нічого немає, годі вам шукати, встаньте!

На щастя, капітан Довгапанчоха вже стільки прожив на острові, що химеряни трохи навчилися його мови. Звичайно, вони не знали, що означають такі слова, як "рекомендований лист" чи "генерал-майор", але багато-що добре розуміли. Діти навіть знали найпоширеніші вислови, такі, як "дам прочуханки", "намну вуха" тощо. Один хлопчик, на ім'я Момо, вмів досить добре говорити по-шведському, бо любив гратися поблизу того місця, де стояли хижі корабельної команди, і чув, як розмовляли між собою матроси. І ще одна дівчинка, яка звалася Моаною, пробувала розмовляти по-шведському.

І от Момо заходився пояснювати Пеппі, чого вони їй кланяються.

– Ти дужа, гарна біла принцеса, – сказав він.

– Яка там дужа, гарна біла принцеса! – заперечила Пеппі. – Я просто Пеппі Довгапанчоха, і мені вже набридло сидіти на троні.

Вона зіскочила на землю, і король Єфраїм також підвівся, бо саме закінчив володарювати.

Сонце, червоне, мов розпечена куля, занурилось у воду, і на небі засяяли яскраві зірки. Химеряни розіклали на майдані велике багаття.

Король Єфраїм, Пеппі, Томмі, Анніка і вся команда посідали на зелену траву й почали дивитися, як химеряни танцюють навколо багаття. Глухі удари барабана, дивовижні танці, незвичайні пахощі безлічі невідомих квіток із джунглів, усіяне зорями небо – все це навівало на Томмі й Анніку якийсь чудний настрій. А ще до них долинав вічний гомін морського прибою, наче могутній акомпанемент до танців і гупання барабанів.

– Я думаю, що це дуже гарний острів, – сказав Томмі, коли діти вже полягали у свої ліжка в хижі під кокосовою пальмою.

– Я теж так думаю, – погодилась Анніка. – А ти, Пеппі?

Пеппі якийсь час лежала мовчки, поклавши, як звичайно, ноги на подушку. Потім замріяно сказала.

– Слухайте, як гомонить прибій.

ПЕППІ ДОМОВЛЯЄТЬСЯ 3 АКУЛОЮ

Другого дня Пеппі, Томмі й Анніка вийшли з своєї хижі дуже рано. Та ще раніше прокинулися малі химеряни. Вони вже сиділи напоготові під кокосовою пальмою і чекали, коли білі діти вийдуть гратися. Чекаючи, малі химеряни жваво розмовляли по-химерянському, а як вони сміялися, на чорних обличчях поблискували білі зуби.

Діти, на чолі з Пеппі, подалися на берег. Томмі й Анніка радісно застрибали, побачивши дрібний білий пісок, у який можна було загребтися, і синє звабливе море. Кораловий риф неподалік від берега відбивав хвилі, і вода перед ними була гладенька, мов дзеркало. Діти, і білі, й чорні, поскидали свої пов'язки і, сміючись та галасуючи, кинулись у воду.

Потім полягали на піску, і Пеппі, Томмі й Анніка одностайно визнали, що краще мати чорну шкіру, бо вона чудово вписується в білий пісок. Та коли Пеппі закопалася в пісок так, що видно було тільки її веснянкувате личко й дві руді кіски, вона теж чудово вписалася в нього. Діти посідали навколо неї і почали розмову.

– Розкажи нам, як живуть білі діти в країні білих дітей, – звернувся Момо до обличчя в піску.

– Всі білі діти дуже люблять таблицю вноження, – сказала Пеппі.

– Множення, – виправила її Анніка. – І я не сказала б, що ми її дуже любимо, – сумно додала вона.

– Білі діти люблять таблицю вноження, – вперто повторила Пеппі. – Просто місця собі не знаходять, коли якогось дня не дістануть хоч трохи таблиці вноження.

Їй важко було розповідати каліченою химерянською мовою, і вона перейшла на свою рідну мову.

– Коли хтось почує, що біла дитина плаче, то не питає чому, бо й так знає: або її не пустили до школи, або почалися канікули, або вчителька забула завдати додому приклад на таблицю вноження. А що там буває, коли починаються літні канікули, годі й описати. По всій країні стоїть такий плач і лемент, що важко витримати. Всі діти ходять заплакані, коли сторож замикає на літо шкільну браму. Вони сумно йдуть додому, співають жалібних пісень і аж схлипують, як згадують, що доведеться чекати кілька місяців, поки їм знов дадуть трохи таблиці вноження. Так, немає нічого сумнішого, як шкільні канікули, – закінчила Пеппі й глибоко зітхнула.

– Ох! – тільки й сказали Томмі й Анніка.

Момо не міг добре зрозуміти, що таке "таблиця вноження", й попросив, щоб йому докладніше пояснили її. Томмі почав був пояснювати, але Пеппі перебила його.

– Зараз зрозумієш, – сказала вона. – Це ось що: сім разів по сім дорівнює сто два. Втямив, га?

– І зовсім не сто два, – мовила Анніка.

– Звичайно, бо сім разів по сім буде сорок дев'ять, – додав Томмі.

– Ти забув, що ми тепер на острові Химерії, – сказала Пеппі. – А тут усе інакше, все росте буйніше, отже й сім разів по сім буде більше, ніж у нас.