Текст книги "Пеппі Довгапанчоха"

Автор книги: Астрид Линдгрен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

Якщо йшов дощ, діти сиділи в хаті, і їм також не було нудно. Вони або перебирали чудесні скарби в шухлядах старого комода, або сиділи біля плити й дивилися, як Пеппі пече яблука й млинці, або слухали її цікаві розповіді про той час, коли вона плавала з батьком морями.

– Яка ж того дня була страшенна буря! – розповідала Пеппі. – Навіть риба захворіла на морську хворобу й хотіла якнайшвидше опинитися на березі. Я сама бачила акулу, що аж позеленіла з млості, а одна каракатиця всіма своїми щупальцями трималася за лоба, так їй було погано. Не часто бувають такі бурі!

– А ти не боялася, Пеппі? – спитала Анніка.

– Адже ваш корабель міг розбитися, – додав Томмі.

– Ну, наш корабель стільки вже розбивався, що я перестала боятися. Принаймні як починалася буря. Навіть не злякалась, коли вітер вихлюпнув з тарілки всю юшку, бо ми саме обідали. І тоді, як він видув у кока з рота всі штучні зуби. Та коли я побачила, що від корабельного кота лишилася тільки шкура, а його самого понесло голого ген на Далекий Схід, мені стало трохи моторошно.

– Я маю книжку, де написано про те, як розбився корабель, – мовив Томмі. – Вона зветься "Робінзон Крузо".

– Так, дуже цікава книжка! – підхопила Анніка. – Той Робінзон Крузо попав на безлюдний острів.

– А ти, Пеппі, ніколи не попадала на безлюдний острів, як твій корабель розбивався? – спитав Томмі, вмостившись зручніше на ящику з дровами.

– Ще б пак! – обурилася Пеппі. – Ніхто стільки не опинявся на безлюдних островах, як я. Що там ваш Робінзон! Думаю, що в Атлантичному й Тихому океанах не знайдеться й десятка островів, на які б я не попадала, коли позбивався корабель. Вони на туристських картах позначені як особливо небезпечні.

– Мабуть, дуже цікаво опинитися на безлюдному острові, – замріяно мовив Томмі. – Я теж хотів би там побувати.

– Це ж легко влаштувати, – мовила Пеппі. – Безлюдних островів є стільки, що хоч греблю ними гати.

– Так, я сам знаю один острів недалеко звідси, – сказав Томмі.

– На озері? – спитала Пеппі.

– Так.

– Чудово, бо якби він лежав на суші, то нам не підійшов би.

Томмі страшенно зрадів.

– Поїдьмо туди! – закричав він. – Негайно поїдьмо!

Через два дні в Томмі й Анніки починалися канікули, і саме тоді їхні тато й мама мали кудись виїхати на кілька днів. Отже, кращої нагоди погратися в Робінзона Крузо не могло й бути.

– Щоб корабель розбився, найперше треба його мати, – сказала Пеппі.

– А його немає, – мовила Анніка.

– Я бачила на річці неподалік старий затоплений човен, – сказала Пеппі.

– Але ж він уже розбитий, – мовила Анніка.

– Тим краще, – заявила Пеппі, – бо він уже знає, як розбиватися.

Пеппі зовсім легко було підняти з дна затоплений човен. Цілий день вона прововтузилась біля річки, затикаючи й просмолюючи його.

А другого ранку, коли йшов дощ, пішла в дровітню й витесала сокирою з дошки двоє весел. Нарешті в Томмі й Анніки почалися канікули, і їхні батьки кудись поїхали.

– Ми за два дні повернемося, – сказала їм мама. – А ви будьте чемні й слухайтеся Елли.

Елла була хатньою робітницею і тепер мала наглядати за Томмі й Аннікою, поки повернуться їхні тато й мама. Та коли діти лишилися з Еллою, Томмі сказав:

– Можеш за нами не наглядати, Елло, бо ми однаково весь час будемо в Пеппі.

– А крім того, ми самі за собою наглядатимемо, – додала Анніка. – Он за Пеппі ніхто ніколи не наглядає, то чому нас хоч на два дні не можна лишити в спокої?

Елла, звичайно, рада була мати два вільні дні, а Томмі й Анніка так довго просили і вмовляли її, щоб вона лишила їх самих, що врешті вона погодилась поїхати додому навідати свою матір. Дітям довелося пообіцяти їй, що вони будуть вчасно їсти й лягати спати і не вибігатимуть увечері надвір без теплих светрів. Томмі заявив, що він ладен надіти десять светрів, аби тільки Елла швидше їхала.

Отак усе й сталося. Елла поїхала додому, а через дві години Пеппі, Томмі, Анніка, кінь і пан Нільсон вирушили на безлюдний острів.

Було хмарне, але тепле червневе надвечір'я. До того місця, з якого видно було безлюдний острів, довелося йти досить далеко. Пеппі несла човна, тримаючи його над головою, а на коня вона навантажила великий мішок і намет.

– Що ти везеш у тому мішку? – спитав Томмі.

– Вогнепальну зброю, ковдри й порожню пляшку, – відповіла Пеппі. – Бо я вирішила, що задля початку хай це буде приємна аварія. Звичайно, раніше, коли розбивався корабель, я підстрелювала антилопу або даму і їла сире м'ясо, але, мабуть, на цьому острові немає ні антилоп, ні лам, то було б смішно загинути з голоду через таку дрібницю.

– А навіщо тобі пляшка? – спитала Анніка.

– Навіщо пляшка? І ти ще й питаєш? Звичайно, в корабельній аварії найважливіший корабель, але після нього йде пляшка. Тато вчив мене цього ще в колисці. "Пеппі, – казав він, – байдуже, чи ти не забудеш помити ноги, коли тебе запросять до королеви, але не забудь узяти пляшку, коли ти готуватимешся до корабельної аварії. Без неї краще взагалі сидіти вдома".

– Ну добре, але навіщо вона? – спитала Анніка.

– Ти ніколи не чула про пошту в пляшці? – мовила Пеппі. – Потерпілі пишуть записку, в якій прохають допомоги, кладуть у пляшку, міцно затикають ту пляшку й кидають у море. І вона пливе просто до того, хто тебе має врятувати. Бо як інакше можна врятуватися після корабельної аварії? Чи ти хочеш лишити все напризволяще? Ото гарно придумала!

– Та ні, тепер я зрозуміла, – відповіла Анніка.

Невдовзі діти були вже біля озера, посеред якого виднів безлюдний острів. Крізь хмари пробивалося сонце і привітно освітлювало свіжу зелень.

– Чудесно, я такого гарного безлюдного острова ще ніколи не бачила, – мовила Пеппі.

Вона швидко спустила човен на воду, зняла з коня вантаж і скидала все на дно човна. Анніка, Томмі й пан Нільсон стрибнули в човен, а Пеппі поплескала коня по шиї і сказала:

– Любий конику, я так хотіла б тебе взяти, – а не можу. Але думаю, що ти вмієш плавати. Це ж так просто. Ось глянь!

Вона як була одягнена, так і шубовснула у воду й трохи поплавала, широко загрібаючи руками.

– Плавати страх як гарно, а коли хочеш, щоб було ще краще, то можна погратися в кита. Ось так.

Пеппі набрала в рот води, перекинулася на спину й випустила воду фонтаном. По коневі не видно було, що ця гра йому сподобалась, та коли Пеппі залізла в човен, узялася за весла й відчалила від берега, він кинувся у воду й поплив за дітьми. Щоправда, він не грався в кита. Коли човен був уже біля острова, Пеппі крикнула:

– Всім вичерпувати воду!

А за мить додала:

– Надаремне! Доведеться покидати корабель! Рятуйтеся, хто як може!

Вона побігла на корму й стрибнула вниз головою, але швидко виринула, схопила човна за мотузку й попливла до берега.

– Я мушу найперше врятувати харчі, а команда нехай почекає, – мовила вона й прив'язала мотузку до каменя.

Потім вона допомогла Томмі й Анніці вибратися з човна. Пан Нільсон вистрибнув сам.

– Сталося диво! – гукнула Пеппі. – Ми врятовані! Принаймні на якийсь час, якщо на острові немає людоїдів і левів.

Кінь також доплив до острова, виліз на берег і почав струшувати з себе воду.

– Дивіться, наш штурман також урятувався! – радісно вигукнула Пеппі. – Треба провести воєнну нараду.

Вона витягла з мішка пістолета, якого знайшла колись на горищі в матроській скрині, і, тримаючи його в руках, сторожко оглянула навколишні кущі.

– Що там таке, Пеппі? – занепокоєно спитала Анніка.

– Мені вчулося, що в кущах забурчав людоїд, – відповіла Пеппі. – Зайва обережність ніколи не завадить. Бо нащо було рятуватися, вибиратися на берег, коли тебе потім мають з'їсти з тушкованою городиною!

Проте людоїдів ніде не було видно.

– Вони поховалися, – мовила Пеппі. – Або сидять удома й по складах вивчають з куховарської книжки, як краще нас зварити. Та коли вони з'являться, я їм скажу, що не дозволю тушкувати себе з морквою. Я її страх як не люблю.

– Ох, Пеппі, не кажи такого страхіття! – мовила Анніка й здригнулася.

– Ти теж її не любиш? Попросимо їх, щоб не клали моркви. Але насамперед треба поставити намет.

Так Пеппі й зробила. Невдовзі в сухому місці на березі вже стояв намет. Томмі й Анніка відразу залізли в нього, і їм там дуже сподобалося. Неподалік від намету Пеппі розіклала кружечком камінці й почала носити туди хмиз.

– О, як добре, що в нас буде багаття! – зраділа Анніка.

– Певне, що добре, – мовила Пеппі.

Вона заходилася терти один об один два шматки дерева. Томмі напружено стежив за нею.

– Ти хочеш добути вогонь тертям, як дикуни? – захоплено спитав він.

– Хотіла добути, – відповіла Пеппі, – але в мене аж пальці померзли. То не страшно, як я просто підпалю хмиз. Зараз пошукаю сірників.

За кілька хвилин над купою хмизу вже застрибало веселе полум'я. Томмі сказав, що йому ще зроду не було так гарно, як тепер біля багаття.

– Так, біля багаття гарно сидіти, а ще воно відлякує диких звірів, – мовила Пеппі.

– Яких диких звірів? – тремтячим голосом запитала Анніка.

– Наприклад, комарів, – відповіла Пеппі, задумливо чухаючи те місце на нозі, де її вкусив комар.

Анніка з полегкістю відітхнула.

– І, звичайно, левів, – додала Пеппі. – А от проти гадюк і американських бізонів багаття не допомагає. – Пеппі погладила пістолет і сказала: – Але не бійся, Анніко, з цією штукенцією ми не пропадемо.

Пеппі зварила на вогні каву, і тепер діти сиділи навколо багаття з чашками й бутербродами в руках і почували себе щасливими. Пан Нільсон примостився на плечі в Пеппі й також пив каву, а кінь часом простягав морду, щоб йому дали шматок хліба чи грудочку цукру. А крім того, навколо росла буйна соковита трава, в якій він пасся.

Небо знов облягли хмари, почало смеркатися, в кущах було вже зовсім темно. Анніка присунулася якомога ближче до Пеппі. Полум'я кидало навколо такі дивовижні тіні, що здавалося, ніби темрява за невеличким кружалом світла сповнена живих істот. Анніка вся тремтіла. Ану да за котримось кущем стоїть людоїд! Або за каменем причаївся лев!

Пеппі відставила порожню чашку й заспівала хрипким голосом:

На мертвого скриню – п'ятнадцять осіб,

Йо-го-го, та ще й пляшка рому!

Анніка затремтіла ще дужче.

– Ця пісня з іншої книжки, я її також маю, – жваво сказав Томмі. – З книжки про морських розбійників.

– Може, – погодилася Пеппі. – Як так, то її написав Фрідольф, бо це він навчив мене співати цю пісню. Коли я, бувало, стояла на палубі татового корабля ясної ночі й дивилася на Південний хрест просто над головою, Фрідольф поряд співав:

На мертвого скриню – п'ятнадцять осіб,

Йо-го-го, та ще й пляшка рому!

заспівала Пеппі ще хрипкішим голосом.

– Коли ти отак співаєш, Пеппі, в мене стає так дивно на душі, – сказав Томмі. – Водночас і страшно, й приємно.

– А мені майже тільки страшно, – сказала Анніка. – Лиш ледь-ледь приємно.

– Коли я виросту, то піду в море, – твердо заявив Томмі. – І стану морським розбійником, як ти, Пеппі.

– Чудесно! – зраділа Пеппі. – Ми з тобою будемо "Пострахом Карібського моря". Грабуватимем золото, коштовності, діаманти, матимем потаємний сховок для своїх скарбів на якомусь безлюдному острові Тихого океану, а охоронятимуть печеру три кістяки. А ще ми вивісимо прапор із зображенням черепа й двох схрещених кісток і співатимем "На мертвого скриню" так, що буде чути з одного кінця Атлантичного океану до другого, і всі мореплавці бліднутимуть зі страху й думатимуть, чи не кинутись їм у море, щоб уникнути нашої кривавої помсти!

– А як же я? – жалібно спитала Анніка. – Я не зможу бути морською розбійницею. Що ж мені робити?

– Нічого, ти також можеш плавати з нами, – заспокоїла її Пеппі. – Стиратимеш порох з піаніно в кают-компанії.

Тим часом багаття пригасло.

– Пора йти спати, – мовила Пеппі.

Вона настелила в наметі ялинового гілля, а зверху – кілька товстих ковдр.

– Ти ляжеш зі мною в наметі? – спитала вона коня. – Чи тобі краще ночувати під деревом? Ти ж завжди скаржишся, що не можеш заснути в наметі. Про мене, спи надворі. Я вкрию тебе попоною, – мовила Пеппі й поплескала коня по спині.

Невдовзі діти і пан Нільсон лежали вже в наметі, закутані в ковдри. Знадвору долинав хлюпіт хвиль.

– Слухайте, як шумить океанський прибій, – сонним голосом мовила Пеппі.

В наметі було темно, як у мішку. Анніка не відпускала руки Пеппі, щоб було не так страшно. Раптом пішов дощ. Краплі залопотіли по брезенті, але всередині намету було сухо й тепло, а шурхіт дощу тільки заколисував дітей. Пеппі вийшла надвір і вкрила коня ще однією ковдрою. Він стояв під ялиною з густим гіллям, і дощ йому не заважав.

– Як тут гарно! – зітхнув Томмї, коли Пеппі вернулася.

– Ще б пак! – озвалася Пеппі. – Гляньте, що я знайшла під каменем: три плитки шоколаду.

За кілька хвилин Анніка вже спала, тримаючи Пеппі за руку й не дожувавши шоколаду.

– Ми забули почистити зуби, – мовив Томмі й також заснув.

Коли Томмі й Анніка прокинулися, Пеппі не було в наметі. Вони швиденько вилізли надвір. Там яскраво світило сонце. Перед наметом палало багаття, а біля нього сиділа Пеппі, смажила шинку й варила каву.

– Від щирого серця бажаю вам щастя й веселого великодня! – вигукнула Пеппі, побачивши Томмі й Анніку.

– Але ж Великдень уже минув, – сказав Томмі.

– Минув, – погодилась Пеппі. – А ви прибережіть мої побажання до другого року.

Запах смачної шинки й кави лоскотав дітям ніздрі. Вони посідали, підібгавши ноги, біля багаття, і Пеппі дала їм по шматку шинки з яйцем і картоплею. Потім вони пили каву з печивом. І ніколи ще їм сніданок не здавався таким смачним.

– Думаю, що нам краще, ніж Робінзонові, – сказав Томмі.

– Авжеж, краще. А ще як ми наловимо на обід свіжої риби, то Робінзон позеленів з заздрощів, – мовила Пеппі.

– Пхе, я не люблю риби, – сказав Томмі.

– І я також, – озвалась Анніка.

Проте Пеппі вже їх не слухала. Вона вирізала тонку лозину, прив'язала до неї з одного кінця нитку, зробила зі шпильки гачок, наліпила на нього крихту хліба й сіла з своєю вудкою на прибережний камінь.

– Зараз побачимо, що вловиться, – сказала вона.

– А що ти хочеш спіймати? – спитав Томмі.

– Каракатицю, – відповіла Пеппі. – Такого смачного м'яса, як з каракатиці, ви ще не їли.

Вона просиділа на камені цілу годину, але каракатиця не ловилася. Раз до гачка підплив окунь і тицьнувся носом у крихту хліба, але Пеппі швидко відсмикнула вудку.

– Є ні, голубе, дякую, – мовила вона. – Коли я кажу "каракатиця", то й маю на увазі каракатицю, а не окуня. Тому не крутися в мене перед очима!

Вона посиділа ще трохи, тоді рішуче кинула вудку в озеро.

– Вам пощастило, – звернулася вона до Томмі й Анніки. – Доведеться їсти на обід млинці в м'ясом. Бо каракатиці сьогодні не клюють.

Томмі й Анніка дуже зраділи.

Вода так знадливо блищала на сонці.

– Ходімо купатися! – запропонував Томмі.

Пеппі й Анніка відрязу погодились. Але вода виявилася холодною. Томмі й Анніка попробували її ногою й побоялися залазити в озеро.

– Я знаю, що робити, – мовила Пеппі.

На самому березі росло велике дерево, і гілля його нависало над водою. Пеппі вилізла на дерево й прив'язала до гілляки мотузку.

– Ось як треба купатися, коли холодно, – мовила вона, схопилася за мотузку і з'їхала по ній просто у воду. – Оце то хрещення! – захоплено вигукнула вона, з'явившись над водою.

Томмі й Анніка трохи повагалися, та коли пдобачили, як Пеппі весело, вирішили спробували й собі. А пірнувши раз, вони вже не могли спинитися, бо ця розвага виявилася куди кращою, ніж їм здавалося. Пан Нільсон також розважався разом з ними. Він блискавично з'їжджав мотузкою вниз, але біля самої води спинявся й чимдуж видряпувався назад. І так щоразу, хоч діти соромили його, казали, що він боягуз. Потім Пеппі спало на думку з'їжджати із стрімкого берега на дошці, і це було також цікаво, бо коли вони з розгону падали у воду, здіймався цілий сніп бризок.

– Хотіла б я знати, чи Робінзон теж з'їжджав так на дошці, – мовила Пеппі, лаштуючись до нового спуску.

– Не знаю, принаймні в книжці про це не написано, – відповів Томмі.

– Так я й думала. Мабуть, його корабельна аварія була нудна. Що він робив цілими днями? Вишивав хрестиком, чи що? Гей-гей, тікайте, бо я їду!

І Пеппі ковзнула вниз, тільки руді кіски заметляли ззаду.

Накупавшись досхочу, діти надумали обстежити безлюдний острів. Вони всі троє сіли на коня, і він повіз їх рівним чвалом по горбах і долинах, крізь кущі й густі зарості, через болота й зелені галявини, всіяні луговими квітками. Пеппі тримала напоготові пістолета й час від часу стріляла, і тоді кінь ставав дибки з переляку.

– Я застрелила лева, – вдоволено казала Пеппі. Або вигукувала:

– Отой людоїд від мене не втече! Це його остання година!

– Я хотів би, щоб цей острів був назавжди наш, – мовив Томмі, коли діти вернулися до табору й Пеппі заходилась пекти млинці.

Пеппі й Анніка теж хотіли цього.

Виявилося, що млинці дуже смачні, коли їх їсти просто зі сковороди. Діти не мали ні тарілок, ні виделок, і Анніка спитала:

– Можна їх їсти руками?

– Як хочеш, – відповіла Пеппі. – Сама я волію їсти ротом.

– О, ти чудово розумієш, що я маю на увазі, – мовила Анніка. Вона взяла пальцями млинець і задоволене запхала його в рот.

І знов настав вечір. Багаття погасло. Діти, тісно притулившись одне до одного і вкрившись ковдрами, лежали в наметі. Вони навіть не витерли губ після масних млинців. Крізь дірочку в наметі світила зірка, а прибій заколисував їх до сну.

– Сьогодні нам треба повертатись додому, – жалібним голосом сказав Томмі другого ранку.

– Така несправедливість! – підхопила Анніка. – Я б хотіла пробути тут ціле літо. Але сьогодні приїздять мама й тато.

Після сніданку Томмі подався на берег, і раптом звідти почувся його відчайдушний крик. Човен! Зник човен! Анніка була приголомшена. Як же вони виберуться звідси? Звичайно, вона залюбки пробула б на острові ціле літо, але зовсім інакше почуваєш себе, як знаєш, що будь-коли можеш вернутися додому. А що скаже бідна мама, коли не знайде вдома Томмі й Анніки? В Анніки аж сльози виступили на очах, як вона подумала про таке.

– Що з тобою, Анніко? – спитала Пеппі. – Як же ти собі уявляєш корабельну аварію? Що б, по-твоєму, сказав Робінзон, якби через два дні по нього приплив корабель? "Просимо, пане Крузо, підіймайтеся на корабель, дозвольте вас урятувати, можете помитися, поголитися, обрізати нігті!" Ні, красно дякую! Я думаю, що пан Крузо втік би й сховався в кущі. Бо коли вже пощастить комусь попасти на безлюдний острів, то треба там прожити хоча б сім років.

Сім років! Анніка затремтіла, навіть Томмі розгубився.

– Але я не думаю, що ми пробудемо тут так довго, – заспокоїла їх Пеппі. – Я вважаю, що нам треба дати про себе звістку, не чекаючи, поки Томмі стане моряком.

Анніка ще дужче перелякалася. Пеппі якийсь час задумливо дивилася на неї, тоді сказала:

– Ну гаразд, коли ти так боїшся, доведеться послати звістку в пляшці.

Вона видобула з мішка порожню пляшку. На щастя, папір і олівець у неї також знайшлися. Пеппі поклала їх перед Томмі на камені й сказала:

– На, ти краще за мене вмієш писати.

– А що писати? – спитав Томмі.

– Зараз подумаю. Можна так: "Урятуйте нас, поки ми не загинули! Без тютюну ми не витримаємо на цьому острові й двох днів!"

– Але ж, Пеппі, так не годиться, – докірливо сказав Томмі. – Це ж неправда.

– Що саме неправда? – спитала Пеппі.

– Не можна писати: "Без тютюну", – мовив Томмі.

– Чому не можна? Хіба ти маєш тютюн? – спитала Пеппі.

– Ні, не маю, – відповів Томмі.

– То, може, Анніка має?

– Не має, але ж...

– Чи, може, я маю? – допитувалася Пеппі.

– Ні, ніхто з нас не має тютюну. Але ж ми не куримо, – сказав Томмі.

– Так, я й хочу, щоб ти написав: "Без тютюну ми не витримаємо..."

– Але ж якщо ми так напишемо, люди неодмінно подумають, що ми куримо, – наполягав Томмі.

– Слухай, Томмі, – мовила Пеппі, – скажи мені одне: хто найчастіше не має тютюну: ті, що курять, чи ті, що не курять?

– Звичайно, ті, що не курять, – відповів Томмі.

– Ну, то чого ж ти сперечаєшся? – обурилася Пеппі. – Пиши те, що я кажу. І Томмі написав:

"УРЯТУЙТЕ НАС, ПОКИ МИ НЕ ЗАГИНУЛИ! БЕЗ ТЮТЮНУ МИ НЕ ВИТРИМАЄМО НА ЦЬОМУ ОСТРОВІ Й ДВОХ ДНІВ!"

Пеппі взяла папірець, засунула його в пляшку, заткнула її і кинула у воду.

– Тепер наші рятівники не забаряться, – мовила вона.

Пляшка трохи відпливла й зачепилася за коріння вільхи при березі.

– Треба її закинути далі, – сказав Томмі.

– Ми б тоді зробили велику дурницю, – мовила Пеппі. – Якби пляшка попливла далеко, наші рятівники не знали б, де нас шукати. А так ми можемо гукнути їх, якщо вони пляшку знайдуть, а нас не помітять, і ми відразу будемо врятовані.

Пеппі сіла на березі чекати рятівників.

– Найкраще весь час не спускати пляшки з очей, – мовила вона.

Томмі й Анніка також посідали біля неї. Хвилин через десять Пеппі сердито сказала:

– Люди, певне, думають, що в нас немає іншого діла як сидіти, й чекати, поки вони врятують нас. Просто глум! Де вони всі заподілися?

– Хто? – спитала Анніка.

– Наші рятівники, – відповіла Пеппі. – Хіба можна так недбало ставитись до своїх обов'язків, коли йдеться про людське життя?

Анніці вже почало здаватися, що вони й справді загинуть на цьому безлюдному острові. Раптом Пеппі стукнула себе по лобі й вигукнула:

– Лишенько, яка я неуважна! І як я могла забути про це?

– Про що? – спитав Томмі.

– Про човна, – відповіла Пеппі. – Я вчора ввечері витягла його з води, коли ви поснули.

– Навіщо? – докірливо спитала Анніка.

– Боялася, щоб він не промок, – відповіла Пеппі.

Пеппі швиденько витягла з кущів човна, винесла його на озеро й сказала понурим голосом:

– Ну, хай би тепер вони з'явилися, ті рятівники! Тільки б даром пливли. Бо ми самі врятувалися. Так їм і треба. Може, це навчить їх бути не такими забарними, коли йдеться про людське життя.

– Як ти гадаєш, ми встигнемо вернутися додому раніше за маму й тата? – спитала Анніка, коли вони вже сиділи в човні і Пеппі дужими ударами весел гнала його до суходолу. – Бо мама страшенно хвилюватиметься.

– Не хвилюватиметься, – відповіла Пеппі.

Сетергрени, батьки Томмі й Анніки, вернулися додому на півгодини раніше за дітей і ніде не могли знайти їх. Зате вони знайшли в поштовій скриньці клаптик паперу, на якому було написано:

ДО ПЕППІ ПРИЇЗДИТЬ ВИСОКИЙ ГІСТЬ

Якось надвечір Пеппі, Томмі й Анніка сиділи на веранді і їли суниці, що їх вони вранці самі назбирали. День був на диво гарний, довкола співали пташки, духмяніли квітки, все дихало спокоєм. До того ж у них було повно суниць. Вони напихали їх у рот і майже не розмовляли. Томмі й Анніка задоволене думали про те, що літа лишилося ще багато і навчання в школі почнеться не скоро. А про що думала Пеппі, невідомо.

– Пеппі, ти живеш тут уже цілий рік, – раптом сказала Анніка і взяла Пеппі за руку.

– Так, час летить, і починаєш старітися, – .мовила Пеппі. – Восени мені буде аж десять років, найкраща пора життя вже позаду.

– Скажи, ти тут житимеш завжди? – спитав Томмі. – Тобто, аж до того часу, як виростеш і станеш морською розбійницею?

– Хтозна, – відповіла Пеппі. – Бо я думаю, що мій тато не лишиться назавжди негритянським королем. Як тільки він спорудить новий корабель, він приїде сюди й забере мене.

Томмі й Анніка зітхнули. Раптом Пеппі схопилася з місця.

– А ось, до речі, й він! – крикнула вона й показала пальцем на дорогу.

– В три скоки вона опинилася біля хвіртки. Томмі й Анніка нерішуче пішли за нею й побачили, як вона кинулася на шию якомусь дуже огрядному дядькові з рудими вусами, одягненому в сині моряцькі штани.

– Тату Єфраїме! – вигукнула Пеппі і, повиснувши на шиї в дядька, так замахала ногами, що черевики позлітали додолу. – Тату Єфраїме, як ти виріс!

– Пеппілотто Віктуаліє Гардино Руто Єфраїмівно Довгапанчохо, люба моя доню! Я саме хотів сказати, що ти виросла.

– Я так і сподівалася, тому й випередила тебе, – відповіла Пеппі.

– Ти така дужа, дитино, як і була?

– Ще дужча, – мовила Пеппі. – Може, поміряємось силою?

– Давай, – погодився тато Єфраїм.

У садку стояв столик, і Пеппі з батьком почали мірятися на ньому силою. Вони вперлися ліктями в столик і зчепилися долонями. Томмі й Анніка зацікавлено стежили за змаганням. У цілому світі тільки одна людина могла зрівнятися силою з Пеппі, і це був якраз її тато. Тепер вони натужувалися біля столика, але жодне не перемагало. Нарешті рука тата Єфраїма ледь затремтіла, і Пеппі сказала:

– Коли мені сповниться десять років, я переможу тебе, тату Єфраїме.

– Тато Єфраїм теж так думав.

– Ой лишенько! – похопилась Пеппі. – Я ж вас не познайомила! Це мої приятелі Томмі й Анніка, а це мій тато, капітан і його величність Єфраїм Довгапанчоха, бо ти ж, тату, негритянський король, правда?

– Правда, – відповів капітан Довгапанчоха. – Я король племені химерійців, що населяв острів Химерію. Я доплив туди після того, як мене змело у воду з палуби, ти ж пам'ятаєш?

– Авжеж, я так собі й уявляла, – відповіла Пеппі. – Весь час була певна, що ти не втонув.

– Щоб я та втонув? Ні, швидше верблюд пролізе крізь вушко голки, ніж я втону. Я плаваю, мов кит.

Томмі й Анніка зацікавлено дивилися на капітана Довгапанчоху.

– А чому ви, дядьку, не в негритянському вбранні? – нарешті запитав Томмі.

– Воно в мене сховане в торбі, – відповів капітан Довгапанчоха.

– Одягни його, одягни! – почала просити Пеппі. – Я хочу побачити тебе в уборі негритянського короля!

Вони всі зайшли до кухні. Капітан Довгапанчоха зник за дверима спальні Пеппі, а діти, чекаючи, поки він одягнеться, посідали на ящик з дровами.

– Достоту, як у театрі, – сказала Анніка, що аж тремтіла з напруженого очікування.

Аж ось нарешті – грюк! – відчинилися двері, і на порозі з'явився негритянський король. Стегна його опинала спідничка з лика, на шиї довгими разками звисало намисто, а голову оздоблювала золота корона. В одній руці він тримав спис, а в другій – щит. Більше на ньому нічого не було, хоч ні: товсті, волохаті ноги, що витикалися з-під ликової спіднички, внизу, біля кісточок, були оздоблені золотими браслетами.

– Усамкюсор-мюсор-філібюсор, – сказав капітан Довгапанчоха й грізно насупив брови.

– Ой, він розмовляє по-негритянському! – захоплено вигукнув Томмі. – Що це означає, дядьку Єфраїме?

– Це означає: "Тремтіть, мої вороги!"

– Слухай, тату, а негри не здивувалися, коли ти вийшов з води на їхній острів? – запитала Пеппі.

– Ще й як здивувалися! – відповів капітан Довгапанчоха. – Спершу вони хотіли з'їсти мене та коли я голіруч вирвав з корінням пальму, вони передумали й зробили мене своїм королем. Після цього я зранку правив островом, а після обіду будував собі човна. Мені треба було багато часу, бо все доводилося робити самому, хоч я й задумав змайструвати невеличкий вітрильник. Коли човен був уже готовий, я сказав неграм, що мушу їх покинути на якийсь час, але неодмінно повернуся й привезу з собою принцесу на ім'я Пеппілотта. Почувши це, вони затарабанили в свої щити й загукали: "Усюм-плюсор! Усюмплюсор!"

– А що це означає? – спитала Анніка.

– Це означає: "Браво! Браво!" Потім я два тижні правив островом дуже прискіпливо й видав підлеглим стільки різних наказів, щоб їх стало, аж поки я вернуся. Тоді нап'яв вітрило й виплив у море, а химеряни гукали мені вслід: "Усюмкуру кусомкара!", що означає: "Щасливо повертайся, наш товстий білий королю!" Я взяв курс просто на Сарабаю. І як ви гадаєте, що я побачив, коли підплив до берега? Свою давню чудову шхуну "Стрибуху". А біля поруччя стояв мій добрий, відданий Фрідольф і щосили махав мені рукою. "Фрідольфе, – сказав я йому, – тепер я знов перебираю на себе командування "Стрибухою". – "Слухаю, капітане!" – відповів він. Так я опинився на шхуні. Вся моя команда теж уціліла, і тепер шхуна стоїть на якорі в порту і ти, Пеппі, можеш піти й привітатися з своїми давніми приятелями.

Коли Пеппі почула ці новини, вона так зраділа, що скочила на стіл, стала на голову й замахала ногами. Але Томмі й Анніка посмутніли: дуже скидалося на те, що Пеппі поїде від них.

– Треба влаштувати бенкет! – вигукнула Пеппі й знов замахала ногами. – І такий бучний, щоб аж гуло!

Вона накрила в кухні стіл, і всі сіли вечеряти. Пеппі на радощах запхала в рот відразу троє варених яєць разом із шкаралущею. І час від часу кусала батька за вухо, так їй було приємно бачити його. Пан Нільсон уже був ліг спати, але гамір у кухні збудив його, і він почав вражено терти очі, коли побачив капітана Довгапанчоху

– Ти глянь, і пан Нільсон тут! – втішився капітан Довгапанчоха.

– Я маю не самого тільки пана Нільсона, – мовила Пеппі.

Вона внесла до кухні коня і його теж пригостила вареним яйцем. Капітан Довгапанчоха був дуже вдоволений, що його дочка так гарно влаштувалася у віллі "Хованка", і радів, що вона взяла з корабля торбу з золотими монетами, а тому в його відсутність не знала нестатків.

Коли всі повечеряли, капітан Довгапанчоха витяг із своєї торби барабан – справжній негритянський барабан, на якому химеряни відбивають такт, коли танцюють або складають жертви. Капітан сів на підлогу й заходився барабанити. Кухню заповнили глухі, ні на що не схожі звуки – таких Томмі й Анніка ще зроду не чули.

– Негритянська музика, – пояснив Томмі сестрі.

А Пеппі скинула свої великі черевики й почала танцювати в самих панчохах танок, що також був ні на що не схожий. Потім король Єфраїм виконав дикий танок воїнів, якого він навчився на острові. Він вимахував списом, затулявся щитом і так вистукував босими ногами, що Пеппі крикнула:

– Гляди, а то підлога провалиться!

– Байдуже, хай провалюється, – відповів капітан Довгапанчоха і ще швидше закружляв по кухні. – Ти ж однаково будеш скоро негритянською принцесою, втіхою мого серця!

Тоді Пеппі пішла в танок з батьком. Вони виробляли одне перед одним якісь химерні фігури, викрикували дикими голосами і час від часу так високо підстрибували, що в Томмі й Анніки, які не зводили з них очей, врешті аж у голові запаморочилося. Видно, панові Нільсону також голова пішла обертом, бо він забився в куток і затулив очі лапками.

Поступово той дикий танок перейшов у боротьбу. Капітан Довгапанчоха так підкинув свою дочку, що вона полетіла просто на полицю з посудом. Але Пеппі довго там не просиділа. Дико верескнувши, вона скочила звідти через усю кухню просто на батька, схопила його, і за мить він уже полетів, наче метеор попід стелею, влучив головою в ящик з дровами біля плити і вгруз у нього, тільки його товсті ноги заметляли вгорі. Він не міг вибратися з ящика сам, бо був надто огрядний, та ще й тіпався зі сміху. Серед полін його сміх звучав, мов далекий грім. Пеппі потягла батька за ноги, щоб допомогти йому, але він засміявся ще дужче, так, що почав душитися. Виявляється, він страшенно боявся лоскоту.

– Ой, не... не... не лоскочи мене! – стогнав він. – Роби зі мною, що хочеш, кинь мене в море чи в садок крізь вікно, тільки не лоскочи в п'яти!