Текст книги "Пеппі Довгапанчоха"

Автор книги: Астрид Линдгрен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

– Вставай!

Пан Нільсон давно вже встав і тепер сидів на абажурі. Невдовзі ковдра заворушилася, і і-під неї висунулася кудлата руда голова. Пензі розплющила веселі очі й усміхнулася на весь рот.

– Ах, це ви лоскочете мене за ноги! А мені снилося, що це мій татко, негритянський король, мацає, чи немає в мене мозолів.

Вона сіла на край ліжка й заходилася надягати панчохи – одну коричневу, а другу чорну.

– Але звідки візьмуться мозолі, коли носиш он які ходаки, – додала Пеппі й показала на чорні черевики, вдвічі більші за її ступні.

– Що ми сьогодні робитимемо? – запитав Томмі. – У нас з Аннікою вільний день.

– Гм, треба подумати, – мовила Пеппі. – Танцювати навколо ялинки ми не можемо, бо вже танцювали три місяці тому. Та й кататися на ковзанах також не зможемо. Цікаво було б накопати золота, але й цього не можна, бо ми не знаємо, де воно лежить. Тобто, ми знаємо, що на Алясці повно золота, та до нього не дотовпишся через інших шукачів. Ні, треба придумати щось інше.

– Ага, щось цікаве, – мовила Анніка. Пеппі заплела волосся в дві тугі кіски, які стирчали врізнобіч, мов палички. Тоді сказала:

– А що, якби ми пішли до міста? Походили б по крамницях?

– Ми не маємо грошей, – сказав Томмі.

– Зате я маю, – мовила Пеппі. І, на підтвердження своїх слів, відкрила торбу, повну золотих монет. Пеппі взяла їх повну жменю й запхнула в кишеню, пришиту посередині фартушка.

– Я вже готова йти, тільки ще знайду капелюха, – сказала вона.

Але капелюха десь не було. Пеппі зазирнула в ящик з дровами і здивувалась, що там його також немає. Потім заглянула до хлібниці в буфеті, проте знайшла там тільки підв'язку від панчіх, поламаний будильник і скоринку хліба. Нарешті вона пошукала ще на полиці для капелюхів, але там лежала тільки сковорода й шматочок сиру.

– Ну, ніякого тобі ладу! – невдоволено мовила Пеппі. – Нічого не можна знайти! Агов, капелюху, де ти! Ти хочеш іти до міста чи ні? Мерщій показуйся, я не буду на тебе чекати!

Проте капелюх не показувався.

– Ну, як хочеш, про мене. Сиди вдома, як ти такий дурний. Але щоб мені не пхикав, коли я повернуся! – суворо сказала вона.

Невдовзі після цього на шосе, що вело до міста, вибігло троє дітей – Томмі, Анніка й Пеппі з мавпочкою на плечі. Діти були веселі, бо на синьому, чистому небі так гарно сяяло сонечко. Поряд у канаві дзюркотіла вода. Канава була глибоченька.

– Мені так подобаються канави, – сказала Пеппі і, не довго думаючи, залізла у воду, що сягала їй вище колін. Вона побрела по канаві так швидко, що на Томмі й Анніку полетіли бризки.

– Я граюся в корабель! – гукнула Пеппі, але тієї ж миті спіткнулася і впала у воду. – Тобто, в підводного човна, – виправилась вона, підвівшися з води.

– Ти зовсім мокра, Пеппі! – стурбовано сказала Анніка.

– То й що? – відповіла Пеппі. – Хто сказав, що діти неодмінно повинні бути сухі? Адже відомо, що холодна вода загартовує. Це тільки в нас дітям не дозволяють ходити по канавах. У Америці в канавах повно дітей, навіть воді не лишається місця. Вони не вилазять звідти цілий день. Взимку, звичайно, вони замерзають, тільки голови стирчать із криги. Матері приносять їм овочеву юшку й котлети, бо діти не можуть прийти самі на обід. Зате будьте певні, діти в Америці здорові, як дуб!

Того ясного весняного дня містечко було дуже гарне. Між розкиданими абияк будиночками звивалися вузенькі, бруковані камінням вулички. В палісадниках, що були майже біля кожного будиночка, цвіли проліски й крокуси. В містечку було чимало крамничок, і покупців такого погідного дня також не бракувало: дзвоники над дверима, які то відчинялися, то зачинялися, дзеленчали майже безперестанку. Жінки заходили з кошиками й купували каву, цукор, мило та масло. Забігали туди й діти купити лимонаду або пачечку жувальної гумки. Але в багатьох дітей не було грошей. Вони сумно стояли біля вітрин і не зводили очей з тих чудових ласощів, що були там виставлені.

Десь над полудень, коли сонце світило найяскравіше, на головній вулиці містечка з'явилося троє дітей. Це були Томмі, Анніка й Пеппі, мокра-мокрісінька Пеппі, з якої стікала вода. Всюди, де вона ступала, залишався мокрий слід.

– Ой, які ми щасливі! – раділа Анніка. – Гляньте, скільки всього виставлено, а в нас повна кишеня золотих монет!

Томмі теж, коли уявляв собі, скільки вони всього накуплять, підстрибував з радощів.

– Так, мабуть, треба вже починати купівлю, – мовила Пеппі. – Найперше я хочу купити піаніно.

– Піаніно? – здивувався Томмі. – Ти ж не вмієш на ньому грати, Пеппі!

– Не знаю, я ще не пробувала, – відповіла Пеппі. – Не мала нагоди спробувати, бо не було піаніно. А я тобі скажу, Томмі: треба дуже довго вправлятися, щоб навчитись грати на піаніно без піаніно.

Крамниці з піаніно їм не трапилося, зате вони опинились біля парфюмерії. У вітрині вони побачили велику банку мазі від ластовиння, а поряд – картку з написом: "ВАС ТУРБУЄ ЛАСТОВИННЯ?"

– Що там написано? – спитала Пеппі. Вона не могла прочитати такого довгого речення, бо не хотіла ходити до школи, як інші діти.

– Там написано: "Вас турбує ластовиння?" – прочитала Анніка.

– Ти ба! – здивувалася Пеппі. – Що ж, на чемне запитання треба чемно її відповісти. Заходьмо!

Пеппі відчинила двері й зайшла всередину в супроводі Томмі й Анніки. За прилавком стояла літня жінка. Пеппі підступила до неї і твердо мовила:

– Ні!

– Що ти бажаєш? – спитала жінка.

– Ні! – ще раз мовила Пеппі.

– Я не розумію, що ти маєш на думці, – сказала жінка.

– Ні, мене не турбує ластовиння,

Тепер жінка зрозуміла Пеппі, але вона глянула на неї й вигукнула:

– Дитино моя, та ти ж уся в ластовинні!

– Так, але воно мене не турбує. Воно подобається мені. До побачення! – Пеппі рушила до виходу, проте в дверях обернулася й гукнула:-Але якщо у вас є така мазь, від якої виступає ще більше ластовиння, то пошліть мені додому вісім банок!

Поряд з парфюмерією була крамниця жіночого одягу.

– Бачу, поблизу немає цікавіших крамниць, отже почнемо купувати тут, – сказала Пеппі.

Діти зайшли до крамниці – попереду Пеппі, за нею Томмі, а позаду Анніка. Найперше вони побачили гарний манекен, одягнений у блакитну сукню.

– Гляньте, мабуть, це та жінка, що завідує крамницею, – мовила Пеппі. – Я дуже рада познайомитися з тобою, – звернулася вона до манекена й схопила його за руку.

Та лихо! Рука манекена не витримала щирого потиску Пеппі, відламалася й випала з шовкового рукава. Томмі затремтів з ляку, Анніка мало не заплакала. До дітей відразу підбіг продавець і сердито напався на Пеппі, що тримала довгу руку манекена.

– Тихо, не кричи! – сказала Пеппі, коли він замовк, щоб передихнути. – Я думала, що це крамниця самообслуговування. І хотіла купити собі цю руку.

Продавець ще дужче розсердився і сказав, що манекен не продається. А якби й продавався, то саму руку не можна купити. Але Пеппі й так доведеться заплатити за весь манекен, бо вона його зламала.

– Дуже дивно! – мовила Пеппі. – Добре, що хоч не скрізь так торгують. Уяви собі, що мені захочеться печені і я піду по шматок м'яса до різника, а він скаже, щоб я купувала цілу свиню!

З цими словами Пеппі недбалим порухом витягла з кишені дві золоті монети й кинула їх на прилавок.

Продавець занімів з подиву.

– Може, ваша лялька коштує дорожче? – запитала Пеппі.

– Ні, ні, звичайно, багато дешевше, – відповів продавець і ввічливо вклонився.

– То візьми собі здачу й купи на неї своїм дітям цукерок, – сказала Пеппі й рушила до дверей.

Продавець кинувся за нею, ще раз уклонився і спитав, куди послати манекен.

– Мені потрібна тільки ця рука, і я візьму її з собою, – відповіла Пеппі. – А решту манекена розбери на частини й роздай бідним. До побачення.

– Навіщо тобі ця рука? – запитав Томмі, коли вони були вже на вулиці.

– Ти ще й питаєш! Хіба в людей не буває штучних зубів, штучного волосся? І штучні носи бувають. То чому б мені не мати штучної руки? І щоб ти знав, мати три руки дуже зручно. Коли ми з татом ще плавали по морях, то пам'ятаю, раз попали в таке місто, де всі люди мали по три руки. Чудово, правда ж? Уявляєш собі, вони обідають і тримають в одній руці виделку, а в другій ножа, а тут раптом захочеться подлубатись у носі або почухатись у вусі. Так, непогано вони придумали з тією третьою рукою. Скільки часу виграють собі!

Пеппі задумалася, потім невдоволено сказала:

– Ох, я знов брешу! Дивно, але брехня з мене так і рветься, ніяк я не можу її стримати. Щиро казати, в тому місті люди не мають третьої руки. Мають тільки по дві, як і всі.

Вона замовкла, а за хвилю додала:

– Навіть чимало з них мають, по одній руці. Так, не буду більше брехати, скажу відверто, що вони взагалі не мають рук і коли хочуть їсти, то нахиляються до тарілки й хлебчуть з неї. А почухатись у вусі зовсім не можуть і мусять просити допомоги в своїх матерів. Он як там люди живуть.

Пеппі невдоволено похитала головою.

– Я справді ніде не бачила так мало рук, як у тому місті. Але зі мною завжди так. Раз у раз я щось вигадую, щоб звернути на себе увагу, от і набрехала про людей з трьома руками, коли в них зовсім немає рук.

Пеппі пішла далі вулицею, тримаючи під пахвою руку від манекена. Перед вітриною кондитерської вона зупинилася. Там уже стояла ціла зграя принишклих дітлахів і зачаровано дивилася на ласощі, виставлені за шибою: великі банки з червоними, синіми й зеленими карамельками, довгі ряди шоколадних тістечок, цілі стоси жувальної гумки й паперові пакети з солодким лимонадом. Не дивно, що діти, які стояли й дивилися на те добро, тяжко зітхали – адже в жодного з них не було грошей, навіть найдрібнішої монетки в п'ять ере.

– Пеппі, зайдімо сюди! – попросив Томмі й нетерпляче смикнув її за сукенку.

– Так, сюди нам треба навідатися, – рішуче мовила Пеппі. – Ходімо!

І діти переступили поріг кондитерської.

– Прошу, дайте мені вісімнадцять кілограмів карамельок, – сказала Пеппі й вийняла золоту монету.

Жінка витріщила на неї очі. Вона зроду не продавала ще нікому стільки карамельок.

– Може, вісімнадцять карамельок? – перепитала вона Пеппі.

– Дайте мені вісімнадцять кілограмів карамельок, – сказала Пеппі й поклала на прилавок свою монету.

Тоді жінка заходилася насипати цукерки у великі торбини.Томмі й Анніка стояли поряд і показували їй, з яких банок насипати. Найдобріші були червоні карамельки – якщо їх трохи обсмоктати, то вони мали дуже смачну серединку. Зелені були кислуваті, але непогані. Малиновий мармелад і солодцеві льодяники також були добрі.

– Купимо по три кілограми кожних, – запропонувала Анніка. Так вони й зробили.

– Мені ще треба сімдесят два пакети лимонаду й сотню шоколадних тістечок, і на сьогодні досить, – сказала Пеппі. – І, мабуть, потрібен буде візок, щоб усе це забрати.

Жінка сказала, що поряд є крамниця іграшок і там можна купити візочок.

Тим часом перед кондитерською зібралося ще більше дітей. Вони дивилися крізь вікно, як Пеппі купувала цукерки, і мало не мліли з хвилювання й цікавості. Пеппі побігла до крамниці іграшок, купила візочок і навантажила на нього всі свої пакунки. Тоді озирнулася на дітей і гукнула:

– Хто з вас не любить цукерок, виходьте наперед!

Але ніхто з дітей не вийшов.

– Дивно, – сказала Пеппі. – Ну, то виходьте, хто любить цукерки!

Всі діти – а їх було двадцять троє, – виступили наперед. Звичайно, Томмі й Анніка також виступили наперед разом з усіма.

– Томмі, відкривай торбини, – наказала Пеппі.

Томмі тільки на це й чекав. І почався такий цукерковий бенкет, якого ще ніхто не бачив у цьому містечку. Діти напихали в рот цукерки: червоні, що мають смачну серединку, зелені – кислуваті, але непогані, – малиновий мармелад і солодцеві льодяники. А заїдали їх шоколадними тістечками, бо шоколадні тістечка дуже смачні з малиновим мармеладом. З усіх боків надбігали ще діти, і Пеппі насипала їм повні пригорщі карамельок.

– Мабуть, доведеться купити ще вісімнадцять кілограмів цукерок, – сказала вона, – бо нічого не залишиться на завтра.

Вона так і зробила, та однаково на завтра мало що залишилось.

– А тепер ходімо далі, – мовила Пеппі і зайшла до крамниці іграшок.

Усі діти рушили за нею.

У крамниці було стільки цікавого, що в дітей аж очі розбіглися: іграшкові залізниці, машини, які можна заводити, чудесні ляльки в ошатних сукенках, іграшковий посуд, пістолети з пістонами, олов'яні солдатики, плюшеві собаки, слони, книжкові закладки й лялькові театри.

– Що бажаєте? – запитала їх жінка, що стояла за прилавком.

– Бажаємо всього потроху, – відповіла Пеппі, оглядаючи полиці. – Нам, скажімо, вкрай необхідний ляльковий театр. І пістолети з пістонами також не завадять. Але ви нам допоможете, правда?

І Пеппі дістала з кишені цілу жменю золотих монет. Після цього кожне з дітей одержало право вибрати собі, що хоче. Анніка взяла чудесну ляльку з русявими кучерями, вбрану в рожеву сукенку. Коли їй натиснути на животик, вона казала: "Мамо". Томмі давно мріяв про духову рушницю й парову машину. І тепер дістав і те, й те. Решта дітей також отримали є, що хотіли. І коли Пеппі скінчила купувати, в крамниці майже не лишилося іграшок. На полицях лежало тільки трохи книжкових закладок та дерев'яних кубиків. Собі Пеппі нічого не купила, а пан Нільсон отримав нове люстерко.

Наостанці Пеппі купила ще всім по глиняному свистку. Вийшовши з крамниці, діти щосили засвистіли в ті свистки, а Пеппі почала відбивати такт рукою від манекена.

На Головній вулиці зчинився такий гармидер, що туди прибіг поліцай.

– Що це тут за свист? – спитав він.

– Парадний марш гвардійців, – відповіла Пеппі. – Але, мабуть, не всі діти знають його, тому свищуть, хто що вміє.

– Негайно перестаньте! – крикнув поліцай і затулив долонями вуха.

Пеппі поплескала його по плечі рукою від манекена і сказала:

– Радій, що ми не купили сурм.

Одне за одним діти переставали свистіти. Нарешті затихли всі, крім Томмі, що час від часу ще стиха посвистував. Поліцай суворо наказав дітям іти додому – не можна збиратися такою юрмою на Головній вулиці. Та діти й самі раді були швидше опинитися на самоті й натішитись новими іграшками, завести машину чи викупати нову ляльку. Вони розійшлися веселі й задоволені, і того дня ніхто з них не захотів вечеряти.

Пеппі, Томмі й Анніка теж подалися додому. Пеппі тягла за собою візок, заглядала на всі вітрини і по складах читала, що там було написане.

– Ап-те-ка! Це не те місце, де продають ліки? – спитала вона.

– Те, – відповіла Анніка.

– О, то мені треба зайти й дещо купити.

– А хіба ти хвора? – запитав Томмі.

– Не хвора, але можу захворіти, – відповіла Пеппі. – Щороку захворює і вмирає безліч людей тільки через те, що не мають під рукою ліків. А хтозна, чи не звалить і мене якась небезпечна хвороба.

Аптекар стояв біля прилавка й готував таблетки. Коли ввійшли Пеппі, Томмі й Анніка, він саме кінчав свою роботу, бо вже час було зачиняти аптеку.

– Дай мені, будь ласка, чотири літри ліків, – сказала Пеппі.

– Яких ліків? – нетерпляче спитав аптекар.

– Ну, таких, що помагають від хвороби, – пояснила Пеппі.

– Від якої саме? – спитав аптекар ще нетерплячіше.

– Ну... щоб помагали від коклюшу, і від мозолів, і як болить живіт, і як нудить, і як ненароком запхнеш горошину в ніс, і таке інше. А ще добре було б, щоб я могла ними натирати меблі. Ну, щоб це були справді корисні ліки.

Аптекар сказав, що таких корисних ліків немає. Від кожної хвороби треба окремих ліків. А коли Пеппі назвала ще з десяток хвороб, які вона хотіла б вилікувати, він виставив на прилавку довгий ряд пляшечок. На деяких він написав: "Зовнішнє" і пояснив, що тими ліками можна тільки натирати тіло зовні. Пеппі заплатила за ліки, подякувала аптекареві, забрала свої пляшечки й вийшла разом з Томмі й Аннікою.

Аптекар глянув на годинник і переконався, що пора зачиняти. Він замкнув двері і вже зібрався йти вечеряти.

На вулиці Пеппі оглянула свої ліки й вигукнула:

– Ой, ой, я забула найголовніше!

Двері аптеки були вже замкнені, і вона міцно натиснула пальцем на кнопку дзвоника. Томмі й Анніка почули, як шалено задзеленчало в аптеці. За хвилину в дверях відчинилося віконечко, через яке продають ліки, коли їх треба вночі якомусь тяжкохворому, і звідти висунулася голова аптекаря. Побачивши дітей, він почервонів з люті.

– Чого ти ще хочеш? – сердито запитав він Пеппі.

– О, вибач, любий аптекарю, – сказала Пеппі, – але в мене невідкладна справа. Ти так добре розумієшся на хворобах, то, може, скажеш мені, що краще робити, коли болить живіт: їсти підігріту ковбасу чи занурити живіт у холодну воду?

Аптекар ще дужче розлютився.

– Іди геть звідси, і негайно, а то я... – заревів він і зачинив віконечко.

– Лишенько, який він лютий, – мовила Пеппі. – Наче я йому щось зробила.

Вона ще раз подзвонила, і за кілька секунд з віконечка знов показалася голова аптекаря. Тепер обличчя в нього було страхітливо багряного кольору.

– Мені здається, що підігріта ковбаса надто важка для шлунка, – мовила Пеппі, дивлячись на нього лагідними очима.

Аптекар нічого не відповів, тільки хряснув віконечком.

– От тобі й маєш, – мовила Пеппі й стиснула плечима. – Спробую ковбасу. Хай нарікає на себе, коли мені стане гірше.

Вона сіла на східці аптеки й виставила рядком усі свої пляшечки.

– Аж дивно, що дорослі люди такі непрактичні, – мовила вона. – Ось тут – стривайте, я порахую – вісім пляшечок, і в кожній чогось потрошку, хоч усе це влізло б в одну. Та, на щастя, в мене здоровий і тверезий розум.

З цими словами Пеппі повідкорковувала пляшечки й злила всі ліки в одну. Тоді добре все змішала, піднесла пляшечку до рота й хильнула з неї. Анніка, що бачила на деяких пляшечках напис "Зовнішнє", занепокоїлась.

– Пеппі, не пий, там може бути отрута! – крикнула вона.

– Побачимо! – радісно мовила Пеппі. – Завтра вранці знатимемо. Якщо я буду жива, то ліки не отруйні і їх може пити навіть немовля.

Томмі й Анніка задумалися над її словами. Нарешті Томмі непевно, трохи сумно спитав:

– А коли вони отруйні, що тоді?

– Тоді візьмете те, що лишилося, й почистите собі в їдальні меблі, – відповіла Пеппі. – Принаймні ми недарма викинули на них гроші.

Вона поклала пляшечку на візок. Там уже лежала рука від манекена, духова рушниця Томмі, лялька Анніки й пакуночок з п'ятьма червоними карамельками. Це було все, що лишилося з вісімнадцяти кілограмів. Пан Нільсон також сів на візок. Він стомився й хотів, щоб його везли.

– А знаєте, це, мабуть, добрі ліки, бо я враз побадьорішала, – озвалася раптом Пеппі. – Якби я була кицькою, то високо задерла б хвоста.

Вона швидко рушила додому, тягнучи за собою візок. Томмі й Анніка ледве встигали за нею, бо натомилися, а крім того, в них трохи болів живіт.

ПЕППІ ПИШЕ ЛИСТА І ЙДЕ ДО ШКОЛИ– АЛЕ ТІЛЬКИ НЕНАДОВГО

– Сьогодні ми з Аннікою писали бабусі листа, – сказав Томмі.

– Он як! – мовила Пеппі, мішаючи щось у каструлі ручкою від парасольки. – А я готую смачний обід, – пояснила вона й нахилилася, щоб понюхати вариво. – Його треба годину варити і весь час мішати, а тоді відразу ж подавати на стіл. То ти кажеш, що ви писали бабусі листа?

– Так, – мовив Томмі. Він сидів на ящику й вимахував ногами. – І скоро отримаємо від неї відповідь.

– А я ніколи не отримую листів, – сумно сказала Пеппі.

– Бо ти нікому не пишеш, – мовила Анніка. – Як може отримувати листи той, хто сам нікому не пише?

– А не пишеш ти тому, що не хочеш ходити до школи, – додав Томмі. – Не можна навчитися писати, коли не ходиш до школи.

– Я вмію писати, – заперечила Пеппі. – Я знаю багато літер. Фрідольф, матрос на татовому кораблі, навчив мене. А коли не стає літер, то завжди можна додати цифру. Звичайно, я вмію писати! Але не знаю, що. Що треба писати в листі?

– Що хочеш, – відповів Томмі. – Я, наприклад, спершу питаю бабусю, чи вона здорова, і пишу, що сам здоровий. Потім пишу про погоду та інше. А сьогодні ще написав, що вбив великого пацюка в льоху.

Пеппі мішала своє вариво й щось обмірковувала.

– Шкода, що я не отримую листів. Усі діти " отримують, а я ні однісінького. Так далі не може бути. Якщо я не маю бабусі, що писала б мені листи, то я сама собі їх писатиму. І я зараз таки й почну.

Вона відчинила дверцята груби й зазирнула всередину.

– Коли я не помиляюся, тут має лежати олівець.

І там справді лежав олівець. Пеппі дістала його, потім розірвала навпіл білу паперову торбинку, сіла до столу й наморщила лоба.

– Тепер не заважайте мені думати, – сказала вона.

Томмі й Анніка вирішили тим часом погратися з паном Нільсоном. Вони почали одягати й роздягати його. Анніка навіть спробувала покласти його в ліжечко, де він звичайно спав. Вона захотіла погратися в медичну сестру. Томмі мав бути лікарем, а пан Нільсон дитиною. Але пан Нільсон уперто вилазив з ліжечка. Нарешті він таки вирвався, стрибнув угору й зачепився хвостом за лампу. Пеппі відірвала очі від листа.

– Ти дурний, пане Нільсон, – сказала вона. – Хіба хворі діти чіпляються хвостами за лампу? Принаймні в нас у Швеції не чіпляються. От у Південній Африці, я чула, таке часом буває. Там дітей, як тільки в них підійметься температура, підвішують до лампи, і вони висять так, аж поки зовсім одужають. Але ж не забувай, що ми не в Південній Африці.

Врешті Томмі й Анніка залишили пана Нільсона й пішли чесати коня. Кінь дуже зрадів, коли вони з'явились на веранді. Він потицявся носом їм у руки, просячи цукру. Вони не мали цукру, проте Анніка вернулася до кухні й принесла кілька грудочок.

А Пеппі все писала. Та ось вона скінчила листа, але не знайшла в що його запечатати. Томмі побіг додому й приніс їй конверта, і марку також. Пеппі старанно вималювала на конверті адресу: "Панні Пеппілотті Довгапанчосі, вілла "Хованка".

– А що написано в листі? – запитала Анніка.

– Звідки я знаю, я ж його ще не отримала, – відповіла Пеппі.

Повз віллу якраз проходив листоноша.

– Часом мені щастить! – зраділа Пеппі. – Листоноша нагодився саме тоді, коли він потрібний.

Вона вибігла на вулицю й сказала:

– Будь ласка, віддай цього листа Пеппі Довгапанчосі. Негайно!

Листоноша глянув спершу на листа, тоді на дівчинку.

– А хіба не ти Пеппі Довгапанчоха? – спитав він.

– Звичайно, я. А ти думав, що я хто? Абіссінська принцеса, чи що?

– То чому ж ти сама не візьмеш собі листа? – спитав листоноша.

– Чому я сама не візьму листа? Отакої! Ну, це вже занадто! Виходить, люди повинні самі собі носити листи? Навіщо ж тоді листоноші? Коли так, то їх треба порозганяти. Я ще зроду не чула такого безглуздя. Ні, любий мій, якщо ти так ставитимешся до своїх обов'язків, то з тебе ніколи не вийде начальник!

Листоноша вирішив, що краще швидше спекатись дівчинки. Він підійшов до вілли і вкинув листа в поштову скриньку. Не встиг лист опинитися в скриньці, як Пеппі квапливо витягла його.

– Ох, я вмираю з цікавості! – сказала вона Томмі й Анніці. – Це я вперше отримую листа.

Всі троє посідали на східцях веранди, і Пеппі розпечатала конверта. Томмі й Анніка почали читати через її плече. Ось що там було написане:

– Бачиш! – радісно мовила Пеппі. – В моєму листі написано те саме, що ти писав бабусі. Отже, це справжній лист. Я не забуду його довіку.

Вона сховала листа в конверт, а конверт в одну з багатьох шухляд великого комода, що стояв у вітальні. Для Томмі й Анніки не було кращої розваги, як роздивлятися скарби, що лежали в тих шухлядах. Час від часу Пеппі дарувала друзям дещо з тих скарбів, але їх від того зовсім не меншало.

– Та однаково ти наробила в листі повно помилок, – сказав Томмі.

– Авжеж, – підхопила й Анніка. – Ти повинна піти до школи й навчитися краще писати.

– Красно дякую, – відповіла Пеппі. – Я вже раз була цілий день у вашій школі й набралася стільки мудрощів, що вони й досі бовтаються у мене в голові.

– А ми через кілька днів ідемо на прогулянку, – похвалилась Анніка. – Цілим класом.

– От лихо! – вигукнула Пеппі і з жалю вкусила себе за косу. – От лихо! Я не піду на ту прогулянку тільки тому, що не ходжу до школи. Яка несправедливість! Людям здається, що коли людина не ходить до школи й не вчить таблички вноження, її можна кривдити.

– Ми пройдемо пішки цілу милю. Зайдемо далеко в ліс і там будемо гратися, – мовив Томмі.

Другого дня було так тепло й сонячно, що діти просто не могли всидіти в школі. Вчителька повідчиняла всі вікна, і до класу лилося сонячне проміння. Біля самого ґанку школи росла велика береза, а на її вершечку сидів шпак і так весело висвистував, що Томмі, Анніка й решта дітей, слухаючи його, забули, скільки буде дев'ять разів по дев'ять.

Раптом Томмі аж підскочив з подиву.

– Гляньте, пані вчителько! – вигукнув він і показав пальцем у вікно. – Там Пеппі.

Всі діти також повернули голови до вікна. І справді побачили на березі Пеппі. Вона сиділа майже біля вікна, бо гілля берези нахилялось аж до шибок.

– Привіт, пані вчителько! – гукнула Пеппі. – Привіт, діти!

– Добрий день, люба Пеппі, – відповіла вчителька. – Що тебе привело до нас?

– Я хочу попросити, щоб ти кинула мені крізь вікно трохи таблички вноження, – мовила Пеппі. – Якраз стільки, щоб я мала право піти з вами на прогулянку. А якщо у вас є якісь нові літери, кинь їх також.

– Може, ти сама зайдеш до нас? – мовила вчителька.

– Мабуть, ні, – щиро відповіла Пеппі й зручніше вмостилася на гілляці. – У мене знов запаморочиться в голові. У вас там повітря таке густе від знань, що можна краяти ножем. А тобі не здається, що трішки знань вилітає крізь вікно й пристає до мене? – спитала вона з надією. – Якраз стільки, щоб я могла піти з вами на прогулянку.

– Може, й вилітає, – сказала вчителька й відновила перерваний урок.

Діти були раді, що на березі сидить Пеппі. Адже всі вони ласували її цукерками й розважалися іграшками того дня, коли вона ходила до міста. З Пеппі, звичайно, прийшов також пан Нільсон, і дітям було цікаво дивитися, як він перестрибував з гілки на гілку. Часом він стрибав аж на вікно, а одного разу розігнався, скочив Томмі на голову й почав торсати його за волосся. Але вчителька наказала Пеппі, щоб вона забрала мавпу, бо Томмі якраз мав поділити триста п'ятнадцять на сім, а хіба можна виконати такі складні рахунки, коли в тебе на голові сидить мавпа. В кожному разі урокові це заважає. Весняне сонце, шпак, а тут ще й Пеппі з паном Нільсоном – це вже забагато.

– Ви зовсім не думаєте, діти, – мовила вчителька

– Знаєте що, пані вчителько? – гукнула з дерева Пеппі. – Щиро казати, такого дня, як сьогоднішній, не випадає вчити табличку вноження.

– Ми сьогодні вчимо ділення, – мовила вчителька.

– Такого гарного дня треба кинути геть усі "ння", крім одного – грання, – мовила Пеппі.

– Ну, то поясни мені, що це за такий предмет, – сказала вчителька.

– Я не дуже добре на ньому розуміюся, – відповіла Пеппі і, зачепившись ногами за гілляку, повисла вниз головою, її руді коси майже торкнулися землі. – Але знаю одну школу, де вчать тільки грання, більше нічого. В розкладі так і написано: "Всі уроки – грання".

– Он як, – мовила вчителька. – А де ж та школа?

– В Австралії. В одному австралійському виселку на півдні, – не задумуючись, відповіла Пеппі.

Вона сіла на гілляку, і очі в неї радісно засяяли.

– І що ж діти роблять на уроках грання? – спитала вчителька.

– Як коли, – відповіла Пеппі. – Здебільшого починають урок з того, що стрибають крізь вікно на подвір'я, тоді з вереском мчать знов до класу, а в класі стрибають по партах, аж поки втомляться.

– А що каже на це їхня вчителька?

– Що каже? Стрибає разом з ними. Гірше за дітей, але нічого. Потім діти з півгодини б'ються, а вчителька стоїть збоку й заохочує їх. Коли надворі йде дощ, всі діти роздягаються й танцюють під дощем. Учителька грає їм марш на фортепіано, щоб вони танцювали під музику. А дехто стає під ринву, щоб побути під справжнім душем.

– Цікаво, – мовила вчителька.

– Ще й як цікаво! – сказала Пеппі. – То чудесна школа. Одна з найкращих в Австралії. Але вона дуже далеко звідси.

– Думаю, що далеко, – сказала вчителька. – Проте в нашій школі тобі так весело не буде.

– Шкода, – мовила Пеппі. – Якби я знала, що ми трохи пострибаємо, то, може, зайшла б на хвилину.

– Почекай, поки ми підемо на прогулянку, тоді настрибаєшся, – сказала вчителька.

– То мені справді можна буде піти з вами? – вигукнула Пеппі і з радощів перекрутилася на гілляці. – Я неодмінно напишу про це до тієї школи в Австралії. Хай не хваляться своїм гранням. Бо прогулянка ще цікавіша!

ПЕППІ ЙДЕ 3 ШКОЛЯРАМИ НА ПРОГУЛЯНКУ

На дорозі стояв галас – діти тупотіли, сміялися, кричали. Томмі ніс на спині рюкзак, Анніка одягла новісіньку сукенку. Разом з ними йшла вчителька і всі діти з їхнього класу, крім одного хлопчика, в якого саме того дня заболіло горло. Попереду їхала верхи Пеппі, а позад неї на коні сидів пан Нільсон і грався люстерком. Він пускав сонячні зайчики й дуже радів, коли йому щастило пустити його у вічі Томмі.

Анніка була твердо впевнена, що сьогодні неодмінно піде дощ. Така впевнена, що наперед сердилась на погоду. Але буває, що часом щастить, навіть якщо йдеш на прогулянку. Отак і сьогодні: на небі не було ані хмаринки. Анніка йшла дорогою в новісінькій сукенці, і серце в неї радісно стукотіло. Та й решта дітей раділи не менше за неї. Вздовж канави сріблилися на лозах котики, а в одному місці жовтіла велика латка первоцвіту. Діти вирішили, що коли вертатимуться додому, то наріжуть цілу в'язочку котиків і нарвуть великий букет первоцвіту.

– Світить, світить ясне сонце, – заспівала Анніка й зітхнула, глянувши на Пеппі, що сиділа на коні гордо, мов генерал.

– Атож, так гарно, як нині, мені було хіба ще того дня, коли я змагалася з боксерами важкої ваги в Сан-Франціско, – мовила Пеппі. – Хочеш трохи покататися?

Звичайно, Анніка хотіла покататися, і Пеппі посадовила її поперед себе на коня. Але тоді й решта дітей також захотіли покататися. Пеппі почала їх садовити на коня по черзі. Правда, Томмі й Анніка їхали трохи довше. Потім одна дівчинка намуляла ногу і вже до самого лісу не злазила з коня. Зате пан Нільсон весь час смикав її за коси.

Ліс, до якого вони йшли, називався Страшним лісом, бо там було страшенно гарно. Коли діти були вже під самим лісом, Пеппі скочила з сідла, поплескала коня по спині й сказала:

– Ти так довго нас віз, що, мабуть, стомився. Не можна, щоб хтось один весь час мучився.

Вона підняла коня своїми дужими руками й понесла його на галявину, де вчителька звеліла їм спинитися.

– Ходіть сюди, всі страховиська, й побачимо, хто дужчий! – гукнула Пеппі.

Вчителька пояснила їй, що в лісі немає ніяких страховиськ. Пеппі дуже розчарувалася.

– Страшний ліс без страховиськ! Чого тільки люди не вигадають. Скоро вони придумають пожежу без вогню і різдвяні свята без ялинки. А все через те, що скупі. Але як вони заведуть ще й кондитерські без цукерок, то я вже до них візьмуся. Ну що ж, доведеться бути самій страховиськом, бо іншої ради я не бачу.