Текст книги "Пеппі Довгапанчоха"

Автор книги: Астрид Линдгрен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 12 страниц)

Журила їх також думка про Пеппі. Тепер вона, мабуть, спить уже в своїй холодній кімнаті, поклавши ноги на подушку, і їй нема кому підтикати ковдру. Томмі й Анніка вирішили завтра піти до неї, як тільки випаде нагода.

Але другого дня мама не захотіла їх відпустити, бо ж вона їх так довго не бачила, а крім того, на обід мала прийти бабуся привітати онуків з поверненням. Томмі й Анніка дуже тривожились, коли думали про те, що Пеппі цілий день сидить сама, і як почало смеркатися, не змогли довше витримати.

– Матусю, ми повинні піти до Пеппі, – сказав Томмі.

– Так, біжіть, – мовила пані Сетергрен. – Але не засиджуйтесь там довго.

І Томмі з Аннікою помчали до Пеппі.

Підбігши до її хвіртки, вони вражено спинилися. Все було як на різдвяній картці. Віллу "Хованка" лагідно огортав білий сніг, всі вікна гостинно світилися. На веранді горів смолоскип і кидав примарне світло на білу снігову поверхню. В садку була прокидана рівна стежечка, і Томмі й Анніці не довелося брести по кучугурах.

Коли вони струшували з себе сніг на веранді, відчинилися двері й на порозі стала Пеппі.

– Веселих різдвяних свят у цій хаті! – сказала вона й повела їх до кухні.

А там... там стояла справжня ялинка! На ній горіли свічечки й сімнадцять чарівних ліхтариків, що потріскували й надавали кухні приємного затишку. На столі стояла кутя, шинка, ковбаса та інші святкові страви, навіть були пахучі тістечка у формі гномиків і пиріжки.

В плиті палав вогонь, а біля ящика з дровами стояв кінь і легенько бив копитом. Пан Нільсон вистрибував по ялинці поміж чарівними ліхтариками.

– Я хотіла зробити з нього різдвяного ангела, – сердито сказала Пеппі, – та хіба його втримаєш на місці!

Томмі й Анніка захоплено дивилися на ялинку.

– О Пеппі, – врешті мовила Анніка. – яка вона чудесна! Як ти все це встигла зробити!

– Я дуже працьовита, – відповіла Пеппі.

Томмі й Анніка відчули себе страшенно щасливими, і їм стало весело, як ніколи.

– Я такий радий, що ми повернулися до вілли "Хованка", – сказав він.

Діти посідали до столу й заходилися їсти шинку, кутю, ковбасу, тістечка, і все їм було смачніше за банани й плоди хлібного дерева.

– Але ж сьогодні зовсім не святвечір, Пеппі, – сказав Томмі.

– Святвечір, – відповіла Пеппі. – Календар вілли "Хованка" трохи відстає. Треба покликати майстра, щоб його полагодив.

– Ой, як добре, що він відстав! – зраділа Анпіка. – Так ми відсвяткуємо різдво. Хоч і без різдвяних подарунків.

– Добре, що ти мені нагадала! – сказала Пеппі. – Я зовсім забула про них. Шукайте їх собі самі.

Томмі й Анніка аж зарум'яніли з радощів. Вони відразу кинулися шукати подарунків. У ящику з дровами Томмі знайшов пакуночок з написом: "Для Томмі". В ньому була гарна коробочка з фарбами. Під столом Анніка помітила їнший пакуночок, із своїм ім'ям, в ньому була загорнена чудова червона парасолька.

– Я візьму її з собою, коли ми знов поїдемо на острів Химерію, – мовила вона.

Біля витяжної труби над плитою висіло ще два пакуночки. У них виявились іграшкова машина для Томмі й ляльковий сервіз для Анніки. На хвості в коня також висів пакуночок, а в ньому був будильник для Томмі й Анніки до їхньої кімнати.

Коли Томмі й Анніка знайшли всі подарунки, вони міцно обняли Пеппі. Вона саме стояла біля вікна й дивилася на снігові кучугури в садку.

– Завтра збудуємо собі снігову хатину, – мовила вона. – І вечорами засвічуватимемо в ній свічку.

– О, справді збудуймо! – зраділа Анніка.

Їй дедалі більше подобалося вдома.

– А ще я думаю, чи не спорудити нам снігову гору від гребеня даху до кучугури внизу, – сказала Пеппі. – Я хочу навчити коня кататися на лижвах. От тільки не знаю, скільки йому треба лижв – чотири чи дві.

– Ой, як нам завтра буде весело! – вигукнув Томмі. – Яке щастя, що ми повернулися додому на зимові канікули!

– Треба, щоб нам завжди було весело, – додала Анніка. – І тут, у віллі "Хованка", і на острові Химерії, і скрізь.

Пеппі кивнула головою. Вони всі троє посідали на стіл. Раптом по обличчю Томмі пробігла тінь.

– Я не хочу стати великим, – твердо сказав він.

– І я також не хочу, – мовила Анніка.

– Ще б пак, є чого хотіти, – погодилася Пеппі. – Великі люди ніколи не радіють. Вони все думають про свою нудну роботу, модні убори, мозолі й пробиткові податки.

– Прибуткові, а не пробиткові, – виправила її Анніка.

– Байдуже, як їх назвати, однаково то погань, – сказала Пеппі. – А ще вони вірять у всілякі забобони та інші дурниці. Думають, наприклад, що станеться велике лихо, якщо під час обіду ненароком уколеш себе ножем у язик.

– І гратися вони не вміють, – мовила Анніка. – Ох, як погано, що ми всі колись виростемо.

– А хто сказав, що ми неодмінно виростемо? – запитала Пеппі. – Здається, я маю десь кілька пілюль.

– Яких пілюль? – запитав Томмі.

– Дуже добрих для тих, хто не хоче стати великим, – відповіла Пеппі й зіскочила зі столу.

Вона заходилася шукати на полицях та в шухлядах і через якусь хвилину показала Томмі й Анніці щось дуже схоже на три жовті горошини.

– Та це ж горох! – розчаровано мовив Томмі.

– Тобі так здається. А насправді це пілюлі круть-верть. Мені їх дав у Ріо-де-Жанейро один індіанський ватажок, коли випадково почув, що я страх як не хочу стати великою.

– А хіба такі маленькі пілюлі можуть допомогти? – недовірливо запитала Анніка.

– Ще й як можуть! – запевнила Пеппі. – Тільки їх треба з'їсти в темряві, та ще й сказати:

Будемо круть-верть ковтати,

Шоб великими не стати.

– Щоб, а не шоб, – мовив Томмі.

– Коли я сказала шоб, то й треба так казати, – відповіла Пеппі. – Вся штука в цім, розумієте? Багато хто каже "щоб", і стається найгірше, що може бути. Якось один хлопець ковтнув таку пілюлю і сказав "щоб" замість "шоб". І почав так рости, що аж страшно. По кілька метрів на день. Спершу йому навіть було добре, бо він міг кусати яблука просто з яблуні, наче тобі жирафа. Але потім він став надто великий. Коли приходили в гості його тітки й хотіли сказати йому: "О, як ти гарно виріс і змужнів!", то мусили кричати в мегафон, щоб він почув. Бо видно було тільки його довгі, тонкі, мов тички, ноги, що губилися десь у хмарах. Голосу його також не було чути. Хоч ні, якось він лизнув сонце і коли впік язика, то так верескнув, що на землі пов'яли квітки. Але то був єдиний раз, що його почули. Хоч його ноги й далі мандрували по Ріо-де-Жанейро і, мабуть, заважали вуличному рухові.

– Я боюся ковтати пілюлю, – злякано заявила Анніка. – А то ще скажу щось не так.

– Ти скажеш так, як треба, – заспокоїла її Пеппі. – Якби я думала, що ти помилишся, то не давала б тобі її. Бо було б нудно гратися з самими твоїми ногами. Уяви собі таке товариство: Томмі, я і твої ноги.

– Не бійся, ти не помилишся, Анніко, – запевнив сестру й Томмі.

Діти погасили свічки на ялинці. В кухні стало зовсім темно, тільки червонів жар у плиті. Вони мовчки посідали в коло на підлозі і взялися за руки. Пеппі дала Томмі й Анніці по пілюлі круть-верть. Від напруження в них аж мороз пішов по спині. Подумати тільки, за мить ці чудодійні пілюлі будуть уже в їхніх животах, і тоді вони ніколи не стануть великими! Як гарно!

– Ну ковтаймо, – прошепотіла Пеппі. Вони проковтнули пілюлі і всі троє проказали в один голос:

Будемо круть-верть ковтати,

Шоб великими не стати.

От і все. Пеппі знов засвітила світло.

– Чудесно, – мовила вона. – Тепер ми ніколи не виростемо, не матимемо мозолів та інших прикрощів. Хоч пілюлі лежали в шафі так довго, що хтозна, чи з них не вивітрилася чарівна сила. Але будемо сподіватися на краще.

І раптом Анніка щось згадала.

– Пеппі, – злякано мовила вона, – ти ж хотіла стати морською розбійницею, як виростеш!

– Ет, я й так можу нею стати, – відповіла Пеппі. – Можу.стати маленькою розбійницею, що сіє навколо себе смерть і жах. – Пеппі хвилину подумала, потім додала: – Уявіть собі, що через багато років вулицею ітиме якась тітка, побачить, як ми вистрибуємо в садку, і, може, спитає тебе, Томмі: "Скільки тобі років, дитино?" А ти відповіси: "П'ятдесят три, якщо я не помилився".

Томмі весело засміявся.

– Вона, певне, подумає, що я дуже малий на свої роки.

– Так, – погодилася Пеппі. – Але ти зможеш їй сказати, що ти здавався більшим, як був менший.

Томмі й Анніка раптом згадали, що мама наказувала їм довго не сидіти.

– Нам треба вже йти додому, – сказав Томмі.

– Але завтра вранці ми знов прийдемо, – додала Анніка.

– Гаразд, – мовила Пеппі. – Ми почнемо будувати хатку зі снігу о восьмій годині.

Вона провела їх до хвіртки і помчала назад до вілли, аж заметляли руді кіски.

– Чуєш, Анніко, – сказав трохи згодом Томмі, коли вже почистив на ніч зуби, – чуєш, якби я не знав, що то пілюлі круть-верть, то заприсягся б, що то звичайний горох.

Анніка стояла в рожевій піжамі біля вікна й дивилася на віллу "Хованка".

– Глянь, я бачу Пеппі! – захоплено вигукнула вона.

Томмі також кинувся до вікна. Тепер, коли з дерев опало листя, можна було заглянути до кухні Пеппі.

Пеппі сиділа за столом, підперши голову руками. Вона замріяно дивилася на свічечку, що миготіла перед нею.

– Вона... вона, мабуть, тепер дуже самітна, – сказала Анніка тремтячим голосом. – О Томмі, як тільки настане ранок, ми відразу ж побіжимо до неї!

Діти якийсь час мовчки дивилися в зимову ніч. Над дахом вілли "Хованка" сяяли зорі. А всередині вілли була Пеппі. Вона повинна завжди там бути. Аж якось дивно було подумати про те, що роки спливатимуть, а Пеппі, Томмі й Анніка не ставатимуть більшими. Якщо, звичайно, пілюлі круть-верть не втратили своєї чарівної сили. Надходитимуть нові весни й літа, нові осені й зими, а вони все собі гратимуться. Ось і завтра вони збудують зі снігу хатку і кататимуться на лижах з гребеня вілли "Хованка" на кучугуру снігу, наче з гори. А коли настане весна, вони залазитимуть у дуплистий дуб, де росте лимонад, гратимуться в пошуковців, їздитимуть на коні Пеппі або, посідавши в кухні на ящику з дровами, розповідатимуть цікаві історії. Може, часом вони будуть навідуватись на острів Химерію. Так, дуже приємно було думати про те, що Пеппі завжди житиме у віллі "Хованка".

– Якщо вона гляне сюди, ми помахаємо їй рукою, – сказав Томмі.

Але Пеппі й далі замріяно дивилася на світло.

Потім загасила свічку.