Текст книги "Пеппі Довгапанчоха"

Автор книги: Астрид Линдгрен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

– Уявляєш, як нам було б весело разом вертатися зі школи! – казав Томмі.

– І до школи ми б ішли разом, – додавала Анніка.

Що більше вони думали про це, то сумніші ставали. І нарешті вирішили вмовити Пеппі теж піти до школи.

– Ти не уявляєш собі, яка в нас добра вчителька, – хитро сказав Томмі, коли вони з Аннікою прийшли до Пеппі, спершу вивчивши уроки.

– Якби ти знала, як у школі цікаво! – підхопила Анніка. – Я б збожеволіла з горя, коли б не могла ходити до школи.

Пеппі сиділа на ослінчику й мила ноги в шаплику. Вона не озивалася, тільки так жваво ворушила пальцями, що вода розбризкувалася на всі боки.

– І сидіти в школі не так уже й довго, – вів далі Томмі. – Тільки до другої години.

– Атож, і не встигнеш озирнутися, як уже канікули – різдвяні, великодні, літні, – додала Анніка.

Пеппі й далі мовчала, тільки задумливо покусувала палець. Нарешті вона рішуче вихлюпнула з шаплика решту води на підлогу, замочивши штани панові Нільсону, що сидів там і грався люстерком.

– Це несправедливо, – суворо сказала вона, не звертаючи уваги на розпач пана Нільсона і на його мокрі штани. – Дуже несправедливо! Я цього не стерплю!

– Що несправедливо? – запитав Томмі.

– Через чотири місяці буде різдво і у вас почнуться канікули. А в мене нічого не почнеться, – сумно мовила Пеппі. – Я не матиму канікул, навіть коротеньких, – крізь сльози додала вона. – Треба щось робити. Завтра ж я почну ходити до школи.

Томмі й Анніка аж заплескали в долоні з радощів.

– Ура! То ми чекатимемо на тебе о восьмій біля нашої хвіртки.

– Е ні, так рано я не встигну. А крім того, я поїду до школи верхи.

І справді поїхала. Рівно о десятій вона винесла з веранди коня, а за якусь хвилину всі мешканці містечка кинулись до вікон глянути на дивину – на коня, що ширяє у хмарах. Тобто, їм тільки здавалося, що кінь ширяє у хмарах. А насправді то Пеппі поспішала до школи. Вона вчвал примчала на шкільне подвір'я, зіскочила з коня, прив'язала його до дерева, загрюкала в двері так гучно, що Томмі, Анніка й решта учнів з несподіванки аж підскочили на своїх місцях, і, помахавши капелюхом з широкими крисами, щосили гукнула:

– Привіт! Думаю, я не спізнилася на табличку вноження?

Томмі й Анніка попередили вчительку, що до класу має прийти нова учениця, яка зветься Пеппі Довгапанчоха. Вчителька й сама вже чула про Пеппі, бо в малесенькому містечку всі про все знають. А що вчителька була добра й терпляча, то вирішила зробити все, щоб Пеппі сподобалося в школі.

Тим часом Пеппі, не чекаючи дозволу, сіла на вільне місце. Але вчителька не зробила їй зауваження, тільки ласкаво сказала:

– Просимо до нас, люба Пеппі. Я думаю, тобі тут сподобається, і ти навчишся багато цікавого.

– А я думаю, що матиму різдвяні канікули, – відповіла Пеппі. – Я тому й прийшла сюди. Справедливість перш за все!

– Скажи мені, будь ласка, як тебе звати, щоб я записала в класний журнал.

– Мене звати Пеппілотта Віктуалія Гардина Рута, дочка капітана Єфраїма Довгапанчоха, колишнього постраху морів, а тепер негритянського короля. Пеппі – це, власне, моє здрібніле ім'я, бо тато вважав, що Пеппілотту вимовляти надто довго.

– Зрозуміло, ну то й ми будемо тебе звати Пеппі. А тепер побачимо, що ти знаєш, – мовила вчителька. – Ти вже велика дівчинка і, мабуть, багато що вмієш. Почнемо з рахунків. Скажи мені, Пеппі, скільки буде сім додати п'ять?

Пеппі вражено глянула на вчительку й відповіла невдоволено:

– Ну, якщо ти сама цього не знаещ, то чого я маю рахувати замість тебе?

Діти спантеличено витріщили очі. А вчителька пояснила Пеппі, що в школі так не відповідають і до вчительки звертаються на "ви", кажуть: "пані вчителько".

– О, вибачте! – зніяковіла Пеппі. – Я цього не знала і більше так не казатиму.

– Думаю, що не казатимеш, – мовила вчителька. – Ти за мене не хотіла рахувати, а я за тебе порахую. Якщо до семи додати п'ять, вийде дванадцять.

– Ти диви! – вигукнула Пеппі. – Якщо ти знаєш сама, то навіщо було мене питати? Ой лихо, я знов сказала на тебе "ти"! Пробачте, – мовила Пеппі й болцче смикнула сама себе за вухо.

Вчителька вирішила вдати, що нічого не сталося, і знов спитала:

– Ну, Пеппі, а скільки, по-твоєму, буде вісім додати чотири?

– Рівно шістдесят сім, – відповіла Пеппі.

– Та ні, – мовила вчителька, – вісім додати чотири буде дванадцять.

– Отакої! Це вже, люба моя, занадто, – мовила Пеппі. – Ти ж сама щойно казала, що сім додати п'ять буде дванадцять. Повинен же бути хоч якийсь лад навіть у школі! А крім того, коли тобі так хочеться гаяти час на ці дурні рахунки, то стань собі в куток і рахуй скільки завгодно, а нас відпусти надвір гратися в квача. Ну от, я знов сказала "ти"! – злякано вигукнула Пеппі. – Вибачте мені востаннє. Я спробую поводитись краще.

Вчителька сказала, що вибачає їй. Вона кинула думку навчити Пеппі рахувати й почала питати інших дітей.

– Томмі, скажи мені ось що. Коли Аксель має семеро яблук, а Ліса дев'ятеро, то скільки яблук у них разом?

– Атож, скажи, Томмі, – втрутилася Пеппі. – І ще скажи, чому в Ліси болів живіт дужче, ніж у Акселя, і в чиєму садку вони накрали яблук?

Вчителька знов удала, що нічого не почула, і звернулася до Анніки:

– Ну, а ти, Анніко, розв'яжи таку задачу. Густав поїхав з товаришами на екскурсію. Вдома йому дали одну крону, а коли він повернувся звідти, в нього лишилося сім ере. Скільки грошей він витратив?

– Отож-бо! – додала Пеппі. – І я ще хочу знати, чому він такий марнотратник? І чи він не розтринькав грошей на лимонад, і чи дооре вимив вуха, як вибирався на екскурсію?

Вчителька вирішила кинути рахунки. Вона подумала, що, може, Пешгі більше сподобається вчитись читати. Тому вона витягла невеличку карточку, на якій був намальований їжак. Біля малюнка стояла літера "ї".

– Ось, Пеппі, я тобі покажу щось цікаве, – мовила вчителька. – Це ї-ї-ї-жак. А літера біля нього зветься "ї".

– Так? Зроду б не повірила, – відповіла Пеппі. – Мені здається, що "ї" – це паличка з двома цятками, такими, наче мухи наслідили. А до чого тут їжак? Хіба він лишає такі сліди, як муха?

Вчителька взяла другу картонку, де була намальована гадюка, і сказала Пеппі, що літера коло неї зветься "г".

– Коли хтось заводить мову про гадюк, я завжди згадую, як я билася з гадюкою в Індії, – сказала Пеппі. – Ви навіть не уявляєте собі, яка то була величезна гадюка: чотирнадцять метрів завдовжки і така люта, як оса. Кожного дня вона пожирала п'ятеро індійців і ще двох дітей на закуску. А раз прилізла й хотіла з'їсти на закуску мене. Обкрутилась навколо мене – шур-р! Але я не розгубилася, торохнула її по голові – гуп! А вона як засичить – ш-ш-ш! А я її ще раз – гуп! І капець. Ага, то це літера "г", дивно!

Пеппі довелось передихнути, і вчителька, яка вже остаточно переконалася, що Пеппі важка учениця, запропонувала дітям щось намалювати. "Тепер Пеппі напевне сидітиме тихо", – подумала вона й роздала всім папір і кольорові олівці.

– Малюйте, що хто хоче, – сказала вона, а сама сіла перевіряти зошити.

За хвилину вчителька підвела очі й глянула, як діти малюють. І побачила, що всі відклали олівці й дивляться на Пеппі, яка лежить на підлозі й захоплено малює.

– Пеппі, чому ти малюєш не на папері? – нетерпляче спитала вчителька.

– Я вже давно його змалювала. Мій кінь не вміщався на такому маленькому клаптику паперу, – відповіла Пеппі. – Я оце малюю передні ноги, а коли дійду до хвоста, доведеться вийти в коридор.

Вчителька хвилину подумала, а тоді запропонувала:

– Може, ми краще заспіваємо? Всі діти підвелися з лавок, крім Пеппі, яка й далі лежала на підлозі.

– Співайте собі, а я відпочину, – мовила вона. – Бо від цієї науки і в коня може голова тріснути.

Вчительці нарешті урвався терпець. Вона звеліла всім дітям вийти на подвір'я, щоб можна було наодинці поговорити з Пеппі.

Коли вони залишилися самі, Пеппі підвелася з підлоги й підійшла до столу.

– Знаєш що, – сказала вона, – чи, пак, знаєте що, пані, мені було страшенно цікаво побачити, що ви тут робите. Але більше я не хочу ходити до школи. Нехай уже я залишусь без канікул. Бо тут надто багато яблук, їжаків і гадюк. У мене аж голова йде обертом. Думаю, що тебе це, пані, не засмутить?

Але вчителька сказала, що це ЇЇ дуже смутить, а найбільше смутить її те, що Пеппі не хоче добре поводитись.

– Кожну дівчинку, що так поводиться, як ти, Пеппі, відразу виганяють зі школи.

– Я погано поводилась? – здивувалася Пеппі. – А я й не знала, – зажурено додала вона.

Її не можна було не пожаліти, бо ніхто так щиро не журився, як Пеппі. Вона трохи постояла мовчки, а тоді сказала тремтячим голосом:

– Розумієш, пані, коли в тебе мама ангел, тато – негритянський король, а сама ти ціле своє життя плавала по морях, то й не знаєш до пуття, як треба поводитись у школі серед усіх цих яблук та їжаків.

Вчителька сказала, що розуміє Пеппі, більше не гнівається на неї і сподівається знов побачити її в школі, коли вона трохи підросте. Пеппі аж засяяла з радощів і сказала:

– Ти дуже добра, пані. Ось тобі подарунок від мене!

Вона витягла з кишені маленького золотого годинника й поклала на стіл. Вчителька сказала, що не може взяти такого дорогого подарунка.

– Мусиш узяти, а то я завтра знов прийду сюди і ти матимеш зі мною мороку.

З цими словами Пеппі вибігла на подвір'я й скочила на коня. Всі діти зібралися навколо, щоб погладити коня й подивитися, як Пеппі їхатиме.

– На щастя, я знаю аргентинську школу, – з почуттям переваги мовила Пеппі й поглянула на дітей. – Отуди якби ви попали! Великодні канікули там починаються через три дні після різдвяних, а коли скінчаться великодні канікули, через три дні починаються літні. Літні канікули кінчаються першого листопада, і тоді, звичайно, дітям доводиться добре попрацювати, бо різдвяні канікули настають аж одинадцятого листопада. Але з цим якось можна змиритися, бо зате в Аргентині не завдають уроків.

– Часом, правда, буває, що котрась аргентинська дитина сховається в шафу й нишком учить уроки, але вже їй і перепадає від мами, коли вона помітить це. Арифметики в тій школі взагалі нема, і якщо знайдеться учень, що знає, скільки буде сім додати п'ять і ненароком пробалакається про це вчительці, то вона поставить його в куток на цілий день. Читають вони тільки в п'ятницю, та й то, якщо знайдеться книжка. Але книжка ніколи не знаходиться.

– То що ж вони роблять у школі? – запитав один хлопчик.

– Їдять цукерки, – впевнено відповіла Пеппі. – Поблизу є цукеркова фабрика, і від неї проведено трубу просто в клас, тому цукерки сипляться туди весь час, і в дітей повно роботи – треба їх їсти.

– А що ж робить учителька? – запитала одна дівчинка.

– Як що, дурненька? Підбирає за дітьми папірці, – відповіла Пеппі. – Чи ти, може, думаєш, що діти самі їх підбирають? Аякже! Там діти навіть до школи самі не ходять, а посилають за себе своїх братів і сестер. – Вона помахала капелюхом і весело гукнула:– Бувайте здорові! Мене ви більше тут не побачите. Але пам'ятайте, скільки яблук мав Аксель, а то буде вам лихо! Ха-ха-ха!

І, дзвінко зареготавши, Пеппі помчала до брами, аж камінці полетіли з-під копит у коня і в класі задзвеніли шибки.

ПЕППІ СИДИТЬ НА ХВІРТЦІ Й ЗАЛАЗИТЬ У ДУПЛО

Якось теплого сонячного дня в кінці серпня Пеппі, Томмі й Анніка гралися у віллі "Хованка". Пеппі сиділа на одному стовпці хвіртки, Анніка – на другому, а Томмі вмостився на самій хвіртці. Груша, яка росла біля самої хвіртки, опускала своє віття так низько, що діти могли сидячи рвати солодкі золотисто-червоні груші. Вони ласували грушами й кидали качанчики просто на вулицю.

Вілла "Хованка" стояла на самому краю містечка, там, де вулиця переходила в шосе. Мешканці містечка дуже любили гуляти поблизу вілли, бо тут були наймальовничіші місця. Ось і тепер, саме коли діти ласували грушами, на дорозі з'явилася якась дівчинка. Побачивши їх, вона зупинилася й спитала:

– Ви часом не бачили, мій тато не йшов сюди?

– А який твій тато? – запитала Пеппі. – З блакитними очима?

– Так, – відповіла дівчинка.

– І середній на зріст, не високий і не малий?

– Так, – мовила дівчинка.

– У чорному капелюсі і в чорних черевиках?

– Так, так, – зраділа дівчинка.

– Ні, такого ми не бачили, – впевнено мовила Пеппі.

Дівчинка насупилася й мовчки пішла далі.

– Стривай! – гукнула їй услід Пеппі. – А він лисий?

– Ні, не лисий! – огризнулася дівчинка.

– Ну, то йому пощастило, – сказала Пеппі й виплюнула зернятка з рота.

Дівчинка знов рушила далі, але Пеппі ще раз гукнула:

– А вуха в нього такі довгі, що звисають на плечі?

– Ні, – дівчинка здивовано обернулася. – А що, сюдою йшов чоловік з такими вухами?

– Ні, не йшов, бо таких вух нема ні в кого. Принаймні в нашій країні, – додала вона, подумавши. – От у Китаї – там трохи інакше. Якось у Шанхаї я бачила одного китайця з такими величезними вухами, що він ними накривався. Коли йшов дощ, він просто залазив під свої вуха, і йому було тепло й затишно. Хоч, певна річ, вухам не було так затишно. В негоду він із друзями розташовувався під вухами, і вони співали своїх сумних пісень, аж поки переставав дощ. Друзі його дуже любили, звичайно, за вуха. Він звався Хай Шанг. Аби ви побачили, як він уранці поспішав на роботу! Він завжди прибігав останньої хвилини, бо любив довго поспати. Він мчав вулицею, а вуха маяли ззаду, наче двоє жовтих вітрил. Ви навіть не уявляєте собі, що то було за видовисько!

Дівчинка, роззявивши рота, слухала Пеппі, а Томмі й Анніка навіть перестали їсти груші.

– Хай Шанг мав стільки дітей, що не міг їх порахувати, а найменшого його сина звали Петер, – повела далі Пеппі.

– Хіба може китайський хлопчик зватися Петером? – здивувався Томмі.

– Отож-бо, його дружина також казала: "Хіба може китайський хлопчик зватися Петером?" Але Хай Шанг був страшенно впертий, він заявив, що або назве сина Петером, або взагалі ніяк його не назве. І так розсердився, що сів у кутку, накрився вухами й сидів там набурмосений, аж поки бідолашна дружина погодилась. Так хлопчика й назвали Петером.

– Он як! – мовила Анніка.

– Петер був найвередливішою дитиною в цілому Шанхаї, – повела далі Пеппі. – Так перебирав їжею, що його мама була у відчаї. Ви ж знаєте, що в Китаї їдять ластів'ячі гнізда. Якось мама наклала Петерові повну тарілку ластів'ячих гнізд і почала годувати його, приказуючи: "Їж, синку! Оце гніздо ми з'їмо за тата!" Але він стулив рота й похитав головою. Нарешті Хай Шанг так розсердився, що звелів нічого не давати Петерові, поки він не з'їсть одного гнізда за тата. А коли Хай Шанг щось казав, то так воно й було. Те саме гніздо носили Петерові з кухні щодня на сніданок від травня до жовтня. Чотирнадцятого липня мама Петера попросила Хай Шанга, щоб він дозволив дати хлопцеві дві котлетки. Але батько був невблаганний.

– Дурниці, – сказала дівчинка на дорозі.

– От-от, те саме сказав і Хай Шанг, – підхопила Пеппі. – "Дурниці, – мовив він, – хлопець міг би з'їсти ластів'яче гніздо, якби не був такий упертий". Але Петер тільки стискав губи весь час від травня до жовтня.

– То як же він жив? – здивувався Томмі.

– А він не жив, – мовила Пеппі. – Він помер. З самої впертості. Вісімнадцятого жовтня. Дев'ятнадцятого його поховали, а двадцятого у вікно залетіла ластівка і знесла яйце в те гніздо, що й досі лежало на столі. Отже воно знадобилося, – радісно закінчила Пеппі. Потім підозріло глянула на дівчинку, що збентежено дивилася на неї. – Що таке? Ти, може, думаєш, що я брешу, га? Ану признавайся! – Пеппі погрозливо підняла руку.

– Ні, що ти! – злякалася дівчинка. – Я не думаю, що ти брешеш, але...

– Не думаєш? – перебила її Пеппі. – А я якраз брешу. Так брешу, що аж язик заболів, хіба не чуєш? Невже ти справді повірила, що дитина може жити без їжі від травня до жовтня? Ну ще нехай тричотири місяці, але від травня до жовтня – це ж просто безглуздя! І ти добре знаєш, що я брешу. Навіщо ж ти дозволяєш, щоб тобі втовкмачували в голову хтозна-що?

Дівчинка швидко пішла геть, ні разу не обернувшись.

– Які люди бувають довірливі, – мовила Пеппі Томмі й Анніці. – Не їсти від травня до жовтня, ну й дурниці!

І вона гукнула вслід дівчинці:

– Ні, ми не бачили твого тата! Сьогодні сюдою не йшов жоден лисий. Зате вчора їх ішло аж сімнадцятеро, руч об руч!

Садок у Пеппі був дуже гарний. Щоправда, занедбаний – там росла буйна трава, якої ніхто не косив, і на старих трояндових кущах було повно білих, жовтих та рожевих квіток, може, й не найкращих, зате як вони пахли! Там було також багато яблунь і груш, але найважливіше, що серед них росло кілька старезних дубів та берестів, на які можна було так легко вилазити.

В садку Томмі й Анніки таких дерев було негусто, та й мама боялася, що діти впадуть і розіб'ються. Тому вони не часто мали змогу лазити на дерева. А тепер Пеппі сказала:

– Ану вилізьмо на цього дуба!

Томмі зрадів і відразу зіскочив з хвіртки. Анніка трохи повагалася, та коли побачила, що на дубі багато сучків, за які можна триматися, вирішила й собі спробувати.

За два метри від землі стовбур розгалужувався іі утворював зручне місце, ніби курінь. Скоро вже всі троє сиділи в тому курені, а над ними здіймалася могутня крона дуба з густим зеленим листям.

– Давайте нап'ємося тут кави! – сказала Пеппі. – Зараз я злізу й зварю її.

Томмі й Анніка заплескали в долоні й загукали:

– Браво!

За кілька хвилин Пеппі принесла кавник. Булочки вона спекла раніше. Вона стала під дубом і почала кидати нагору чашки. Томмі й Анніка ловили їх. Із трьох чашок дві влучили в стовбур і розбилися. Але Пеппі не зажурилася, а зразу ж побігла замінити розбиті чашки. Потім вона почала кидати булочки, аж вони замигтіли в повітрі. Булочки принаймні не розбилися. Нарешті вона вилізла й сама на дерево, тримаючи в одній руці кавник. Вершків вона налила в пляшку, а цукру взяла в коробку.

Томмі й Анніці здавалося, що вони ще зроду не пили такої смачної кави. Їм не часто випадало пити каву, хіба тоді, коли вони були в гостях. Але й тепер вони були в гостях. Анніка вилила трохи кави в пелену. Спершу їй було мокро й тепло, а потім мокро й холодно, але вона сказала, що то пусте.

Коли діти випили каву, Пеппі покидала чашки в траву.

– Я хочу перевірити, чи з міцної порцеляни роблять тепер посуд, – мовила вона.

Якимось дивом уціліла одна чашка і всі блюдця, а в кавника відпав тільки носик.

Пеппі як сиділа, так і подерлася вище.

– Ви бачили таке! – раптом гукнула вона. – В дереві дупло!

І справді в дубі було велике дупло, якого досі діти не бачили крізь листя.

– І я полізу глянути на дупло! Добре, Пеппі? – сказав Томмі, але не одержав відповіді. – Пеппі, де ти? – занепокоєно гукнув він.

І почув голос Пеппі, але не згори, а знизу. Він звучав так, ніби долинав з-під землі.

– Яв стовбурі! Дупло сягає аж до землі. В дірочку тут видно кавник на траві.

– А як ти вилізеш? – злякалася Анніка.

– Я ніколи звідси не вилізу, – мовила Пеппі. – Сидітиму тут до пенсії. А ви будете кидати мені їжу в дірку. П'ять-шість разів на день.

Анніка заплакала.

– Не плач, не тужи, – сказала Пеппі словами пісні. – Лізьте краще сюди і будемо гратися у в'язнів, що гинуть в підземеллі.

– Я нізащо туди не полізу, – мовила Анніка й відразу злізла з дуба – далі від небезпеки.

– Гей, Анніко, я бачу тебе в дірочку! – гукнула Пеппі. – Не наступи на кавник! Це старий, порядний кавник, який ніколи нікого не образив. Він не винен, що залишився тепер без носика.

Анніка підійшла до дуба і крізь маленьку шпарку побачила кінчик пальця Пеппі. Це її трохи втішило, але вона все-таки була схвильована.

– Ти справді не можеш вилізти, Пеппі? – спитала вона.

Палець зник, і не минуло й хвилини, як голова Пеппі з'явилася вгорі над дуплом.

– Може, й вилізу, як дуже захочу, – сказала Пеппі, розгортаючи руками листя.

– Коли звідти так легко вилізти, то й я хочу трохи побути в підземеллі, – сказав Томмі, що все ще сидів на дереві.

– Знаєте що? Принесімо сюди драбину, – запропонувала Пеппі.

Вона виборсалася з дупла й стрибнула на землю. Тоді побігла по драбину, витягла її на дуба і всунула в дупло.

Томмі кортіло якнайшвидше забратися вниз. Та виявилося, що це не так легко, бо до дупла було високо. Але Томмі сміливо побрався стовбуром угору і зник у темному дуплі. Анніці здавалося, що вона його більше ніколи не побачить. Вона зазирнула в дірочку.

– Анніко, тут так гарно! – почувся голос Томмі. – Лізь сюди! Це нітрохи не страшно, бо є драбина. А як ти сюди залізеш, то більше не захочеш гратися ні в що інше.

– Справді?

– Ось побачиш! – сказав Томмі. Тоді Анніка знов полізла на дуба, хоч у неї тремтіли ноги, і за допомогою Пеппі дісталася до отвору. Вона аж здригнулася, побачивши, як там темно всередині. Пеппі взяла її за руку й почала підбадьорювати.

– Не бійся, Анніко! – гукнув зсередини Томмі. – Я бачу твої ноги і спіймаю тебе, якщо ти падатимеш!

Проте Анніка не впала, вона щасливо спустилася до Томмі. Слідом за нею злізла й Пеппі.

– Правда, тут чудесно?

Анніка не могла не погодитися з братом. І виявилося, що в дуплі не так уже й темно, бо крізь потрісканий стовбур туди пробивалося світло. Анніка підійшла до однієї шпарки й припала до неї оком. І також побачила кавник у садку на траві.

– Це буде наш сховок, – сказав Томмі. – Ніхто не знатиме, що ми тут. А коли хтось шукатиме нас, ми стежитимемо за ним у шпарку І будемо сміятися з нього.

– Або візьмемо прутика, просунемо його в шпарку і будемо шпигати кожного, хто наблизиться до дуба, – додала Пеппі. – Хай думають, що це привид.

Ця ідея так їх розвеселила, що вони почали галасувати, обіймати одне одного. Але тієї миті почулися удари гонга: Томмі й Анніку кликали на обід.

– От шкода, треба йти додому, – сказав Томмі. – Але ми прийдемо сюди завтра, зразу після уроків.

– Приходьте, – мовила Пеппі.

І діти вилізли драбиною вгору – перша Пеппі, потім Анніка, а останній Томмі. Тоді спустилися на землю – перша Пеппі, тоді Анніка, а останній Томмі.

ПЕППІ ВЛАШТОВУЄ ПРОГУЛЯНКУ

– Сьогодні ми не йдемо до школи, бо в нас санітарний день, – заявив Томмі, прийшовши до Пеппі.

– Що? Знов кричуща несправедливість! – вигукнула Пеппі. – Чому в мене немає санітарного дня, хоч він мені дуже потрібен? Гляньте, яка в кухні підлога! Та, зрештою, коли добре подумати, – додала вона вже весело, – то її можна вимити й без санітарного дня. Я саме лаштуюсь мити її без санітарного дня, і хай-но мені хто стане на заваді! Сідайте на стіл і не плутайтесь під ногами.

Томмі й Анніка слухняно вилізли на стіл, пан Нільсон також стрибнув до них і вмостився спати в Анніки на колінах.

Пеппі нагріла великий казан води й вилила її просто на підлогу. Тоді скинула свої великі черевики й поставила їх рівненько на хлібинцю. Далі поприв'язувала до ніг щітки й почала їздити по підлозі, розбризкуючи воду.

– Коли я мию підлогу, мені здається, що я чемпіонка світу з фігурного катання, – мовила вона і підняла так високо ліву ногу, що відбила щіткою клапоть абажура з лампи. – Принаймні спритності й грації мені не бракує, – додала вона й перестрибнула стілець, що стояв їй на дорозі. – Ну все, тепер підлога чиста, – мовила врешті вона й повідв'язувала щітки.

– Тя не будеш її витирати? – здивувалась Анніка.

– А навіщо? Нехай сохне на сонечку. Вона не застудиться, якщо буде рухатися.

Томмі й Анніка злізли зі столу і обережно, щоб не замочити ніг, вийшли надвір.

З чистої, по-осінньому прозорої блакиті світило сонце. Такого вересневого дня аж тягне піти в ліс, і Пеппі запропонувала:

– А що як ми візьмемо пана Нільсона й підемо на прогулянку?

– Чудово! – зраділи Томмі й Анніка.

– Тоді біжіть додому й спитайте в мами, чи вона вас пустить, а я тим часом приготую кошик з їжею.

Томмі й Анніка помчали додому й швидко вернулися назад. Пеппі чекала на них біля хвіртки. В одній руці вона тримала палицю, а в другій – кошик з їжею. На плечі в неї сидів пан Нільсон.

Спершу діти пішли по шосе, потім звернули в гайок на стежечку, що вилася поміж березами й ліщиною. Так вони дійшли до огорожі, за якою починався ще кращий гайок. Але перед огорожею стояла корова і, видно, й не думала сходити їм з дороги. Анніка крикнула на неї, Томмі відважно підступив ближче й хотів її прогнати, але корова не зрушила з місця, тільки дивилася на дітей великими коров'ячими очима. Щоб покласти цьому край, Пеппі поставила кошик на траву й штовхнула корову так, що та помчала в кущі.

– Яка вперта може бути корова! – сказала Пеппі й перестрибнула через огорожу. – І що з цього виходить? Що всі вперті – корови! Не інакше.

– Який гарний гайок! – захоплено вигукнула Анніка.

Вона видряпувалась на кожен камінь, що траплявся їм на дорозі. Томмі взяв із собою ножика, який йому подарувала Пеппі, й вирізав собі та Анніці палиці. Правда, він трохи порізав собі пальця, але й не думав плакати.

– Може, назбираємо грибів? – мовила Пеппі й зірвала великого червоного мухомора. – Цікаво, чи його можна їсти? Ну принаймні пити не можна, це ясно, отже, лишається тільки їсти. Бо що з ним іще зробиш? – Вона відкусила клаптик гриба й почала його жувати. – Смачний! – радісно мовила вона. – Але краще збиратимемо їх іншим разом, – додала вона й шпурнула мухомора аж до верхівки дерева.

– А що в тебе в кошику? – запитала Анніка. – Щось добре?

– А от я й не скажу тобі цього навіть за тисячу крон, – відповіла Пеппі. – Спершу треба знайти гарне місце, де можна посидіти.

Діти почали шукати гарного місця. Анніка знайшла великий плаский камінь, де можна було б розташуватися, але по ньому лазили червоні мурашки.

– Я з мушками не хочу сидіти, бо не знайома з ними, – заявила Пеппі.

– До того ж вони кусаються, – додав Томмі.

– Як вони кусаються, то й їх можна вкусити, – мовила Пеппі.

Томмі натрапив на галявину серед ліщини, і йому здалося, що там можна було б розташуватися.

– Ні, тут надто мало сонця для мого ластовиння, – заявила Пеппі. – А я його плекаю, бо що може бути краще за ластовиння!

Неподалік здіймався невисокий пагорб, і вони легко на нього вибралися. Нагорі була рівна місцинка, така завбільшки як балкон. Там вони й посідали.

– Заплющте очі, поки я накрию стіл, – наказала Пеппі.

Томмі й Анніка міцно стулили повіки й почули, як Пеппі відчинила кошика й зашелестіла папером.

– Раз, два, дев'ятнадцять – дивіться! – нарешті скомандувала вона.

Томмі й Анніка розплющили очі і аж скрикнули з захвату, коли побачили розкладені на камені ласощі. Там були й маленькі смачні бутерброди з котлетами й шинкою, і ціла купа оладок, посипаних цукром, і кілька копчених ковбасок, і три ананасові пудинги. Адже Пеппі вчилася куховарити в кока на кораблі свого тата.

– Ох, як добре мати санітарний день! – вигукнув Томмі, напихаючи рота оладками. – Якби кожен день був санітарний!

– Аякже, щоб я весь час мила підлогу! Це, щоправда, приємна робота, але втомлива, як її робити щодня.

Нарешті діти так наїлися, що навіть не мали сили поворухнутись і тільки мовчки грілися на сонці.

– Цікаво, чи літати важко, – за якийсь час озвалася Пеппі, задумливо дивлячись за край каменя. Круча стрімко спадала вниз, і до землі було далеко. – Думаю, що летіти вниз можна навчитися, – повела вона далі. – Вгору, звичайно, важче. Але ж можна почати з легшого. Мабуть, я зараз спробую.

– Не літай, Пеппі! – в один голос закричали Томмі її Анніка. – Пеппі, люба, не треба літати!

Але Пеппі вже стояла на краю урвища.

– Лети, ластівко, лети! І ластівка полетіла! – проказала вона і при слові "полетіла" звела руки й скочила з кручі.

За мить унизу щось глухо гупнуло. Це Пеппі ляпнула на землю. Томмі й Анніка підлізли до краю каменя і злякано глянули на неї згори. Пеппі підвелась і обтрусила коліна.

– Я забула, що треба махати руками! – весело гукнула вона. – Та й надто я обважніла від оладок.

Раптом діти похопилися, що пан Нільсон кудись зник. Мабуть, вирішив погуляти без них. Вони згадали, що бачили, як він недавно грався кошиком. Та поки Пеппі вчилася літати, вони не звертали на нього уваги. І от він десь дівся.

Пеппі так розсердилася, що вкинула один черевик у глибокий рівчак.

– Ніколи не треба брати з собою мавп, як кудись вирушаєш! Хай би пан Нільсон сидів удома й ловив бліх у коня. Так би йому й треба було!

Пеппі полізла в рівчак по свого черевика. Вода сягала їй по живіт.

– Треба використати нагоду і вимити ще й голову, – заявила Пеппі й пірнула у воду, тільки бульбашки спливли на тому місці, де вона стояла. – Тепер можна йти до перукаря, – мовила вона вдоволено, коли нарешті випірнула.

Вона вилізла з рівчака, взула черевика, і всі троє подалися на пошуки пана Нільсона.

– Чуєте, як на мені все хляпає! – засміялася Пеппі. – Сукенка каже: "Хляп, хляп", а черевики – "Хлюп, хлюп". Ох, як приємно! Спробуй і ти пірнути, – звернулася вона до Анніки, що йшла поряд така вичепурена, в рожевій сукенці, яка дуже личила до її русявих, золотистих кучерів, і в білих шкіряних черевичках.

– Колись іншим разом, – розважно відповіла Анніка.

Діти пішли далі.

– Ну й сердита ж я на пана Нільсона! – мовила Пеппі. – 3 ним завжди так. Раз він утік від мене в Сарабаї і найнявся служити до однієї старої вдови. Звичайно, про вдову я брешу, – засміялася вона, хвилину подумавши.

Томмі запропонував, щоб вони шукали кожен окремо. Анніка спершу боялася йти сама, але Томмі присоромив її.

– Невже ти така боягузка! – сказав він. Анніка, звичайно, не хотіла признатися, що їй страшно. І діти розійшлися в різні боки.

Томмі подався на луг. Він не знайшов папа Нільсона, зате побачив щось інше. Бугая! Тобто бугай побачив Томмі, і хлопчик йому не сподобався, бо то був лютий бугай, що дуже не любив дітей. Він опустив голову, заревів і кинувся на Томмі. Томмі так заверещав на весь луг, що Пеппі й Анніка почули крик і прибігли глянути, чого Томмі так верещить. Бугай саме взяв хлопчика на роги й підкинув високо вгору.

– От тварюка! – сказала Пеппі Анніці, що ревно плакала. – Хіба можна таке робити? Він же забруднив Томмі білий матроський костюмчик. Доведеться піти й навчити розуму того йолопа.

Пеппі так і зробила. Вона підскочила до бугая й схопила його за хвіст.

– Вибачте, я вам переб'ю роботу, – сказала Пеппі й шарпнула бугая за хвіст.

Бугай обернувся, щоб і її підняти на роги.

– Вибачте, ще раз кажу, я вам переб'ю роботу, – знов мовила Пеппі. – Ласкаво вибачте, – засміялася вона й відламала бугаєві один ріг. – Тепер не модно мати два роги. Всі пристойні бугаї носять тільки по одному рогові або ходять зовсім безрогі, – мовила вона й відламала йому другий ріг.

Бугаї не відчувають болю в рогах, тому наш бугай не знав, що став безрогий. Він про всяк випадок вирішив трохи побуцати дівчинку, і якби це була не Пеппі, то з неї нічого б не лишилося.

– Ха-ха-ха! Перестань, не лоскочи! – закричала вона. – Ти собі не уявляєш, як я боюся лоскоту. Перестань, бо я лопну зі сміху!