Текст книги "Пеппі Довгапанчоха"

Автор книги: Астрид Линдгрен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)

– Його я спиляю першого, – впевнено сказав він.

Гарненька дівчинка в блакитній картатій сукенці зойкнула і злякано мовила:

– Пеппі, ти чуєш, що він каже?

Але руда дівчинка безтурботно стрибала навприсідки, як жаба, по садку.

– Так і зробимо, спиляємо цього дуплистого дуба, – знову сказав сам до себе вишуканий добродій.

Дівчинка в блакитній сукенці благальне простягла до нього руки.

– О, не пиляйте цього дуба! – сказала вона. – На ньому так гарно лазити. І в ньому є дупло, в яке можна сховатися.

– Дурниці, – мовив вишуканий добродій. – Ти, мабуть, і сама розумієш, що я не лажу по деревах.

Охайно зачесаний хлопчик також підійшов ближче і схвильовано сказав:

– На цьому дубові часто росте лимонад. І шоколад також. Кожного четверга. Не треба його пиляти.

– Слухайте, діти, мені здається, що ви надто довго сиділи на сонці і у вас запаморочилося в голові, – сказав вишуканий добродій. – Але це не моя справа, не я вас садовив на сонце. Я хочу купити цю садибу. Ви б мені не сказали, де можна знайти її господаря?

Дівчинка в блакитній сукенці заплакала, а охайно зачесаний хлопчик підбіг до рудої дівчинки, що й д4лі вистрибувала по садку, і спитав:

– Пеппі, ти чуієш, що він каже? Чому ти нічого не робиш?

– Як це я нічого не роблю? – обурилася руда дівчинка. – Я стрибаю, аж мені млосно став, а ти кажеш, що я нічого не роблю! Спробуй пострибати сам і побачиш, чи це так легко.

Вона підвелася й підійшла до вишуканого добродія.

– Мене звуть Пеппі Довгапанчоха, – відрекомендувалася вона. – А це Томмі й Анніка. – Пеппі показала на своїх друзів. – Ми до твоїх послуг. Може, треба розвалити будинок, чи спиляти дерево, чи зруйнувати щось інше? Ти тільки скажи, і ми все зробимо.

– Мене зовсім не цікавить, як вас звати, – сказав вишуканий добродій. – Я хочу тільки знати, де можна знайти господаря цієї халупи. Бо я вирішив купити її.

Руда дівчинка, що назвала себе Пеппі Довгапанчохою, знов застрибала, як жаба.

– Господаря тим часом немає, – мовила вона, завзято стрибаючи навколо вишуканого добродія. – Але як ти сядеш і почекаєш, то господиня прийде.

– То це жінка? – вдоволено спитав вишуканий добродій. – Ця халупа належить жінці? Тим краще. Жінки не розуміються на продажу. І можна сподіватися, що я куплю садибу за безцінь.

– Так, можна сподіватися, – мовила Пеппі. Поблизу не було жодної лавки, тож вишуканий добродій обережно сів на східці веранди. Мавпочка неспокійно бігала поруччям туди й назад. Томмі й Анніка – милі, чепурні діти – стояли віддалік і злякано дивилися на прибульця.

– Ви тут мешкаєте? – спитав той.

– Ні, ми мешкаємо в сусідній віллі, – відповів Томмі.

– Але приходимо сюди щодня гратися, – несміливо додала Анніка.

– Ну, цьому я відразу покладу край, – сказав вишуканий добродій. – Я не хочу, щоб дітлашня гасала по моєму садку. Немає нічого гіршого за дітей.

– Я теж так думаю, – мовила Пеппі. – Всіх дітей треба постріляти.

– Як ти можеш так казати? – вжахнувся Томмі.

– Так, так! Усіх дітей справді треба постріляти, – сказала Пеппі. – Але ніхто тих поганих дітей не постріляє, бо тоді не виросте жодного гарного дядька. А без дядьків хіба можна обійтися!

Вишуканий добродій подивився на руді кіски Пеппі й вирішив трохи розважитися, щоб не було нудно чекати.

– Знаєш, чим ти схожа на запаленого сірника? – спитав він її.

– Ні, не знаю, але давно хотіла довідатися, – відповіла Пеппі.

Вишуканий добродій боляче сіпнув Пеппі за косу.

– А тим, що і в тебе, і в сірника горить голова, ха-ха-ха!

– Чого тільки не наслухаєшся, поки оглухнеш, – мовила Пеппі. – А мені таке навіть на думку не спадало!

Вишуканий добродій знов приглянувся до Пеппі й сказав;

– Слухай, я, мабуть, ніколи не бачив бридкішої за тебе дівчини!

– Ох лишенько! – мовила Пеппі. – Але мені здається, що й ти не такий уже мальований красень, щоб на тебе люди задивлялися.

Вишуканий добродій ображено насупився, проте нічого не сказав. Пеппі хвилину мовчки дивилася на нього, схиливши набік голову, тоді спитала:

– А ти знаєш, чим ми схожі між собою?

– Чи ми схожі? – перепитав вишуканий добродій. – Думаю, що нічим.

– Ні, ми обоє великі хвальки. Тільки, цур, не я! – мовила Пеппі.

Томмі й Анніка тихенько пирхнули, а вишуканий добродій аж почервонів з люті.

– Ага, ти ще й пащекуєш! – крикнув він. – Зараз я тебе навчу, як треба поводитись!

Він простяг товсту руку, щоб упіймати Пеппі, але вона відскочила вбік, а наступної миті опинилась на дупластому дубі. Вишуканий добродій аж рота роззявив з подиву.

– То коли ти почнеш мене вчити? – запитала Пеппі, зручніше вмостившись на гілляці.

– Я почекаю, в мене є час, – відповів вишуканий добродій.

– Чудесно, бо я думаю просидіти тут до середини листопада, – мовила Пеппі.

Томмі й Анніка засміялися й заплескали в долоні. Але дарма так зробили. Бо вишуканий добродій уже не тямився з люті і тому, що не міг досягти Пеппі, схопив Анніку й закричав:

– То я навчу тебе! Мені здається, що тобі теж не зашкодить дати прочуханки!

Анніку зроду ніхто не бив, і вона заверещала з переляку. Раптом щось гупнуло – то Пеппі стрибнула з дерева й підскочила до вишуканого добродія.

– Стривай! – мовила вона. – Поки ти почнеш давати прочуханки, я краще тобі трохи помну боки.

Вона схопила товстого пихатого добродія і кілька разів підкинула вгору. Тоді понесла до машини й шпурнула на заднє сидіння.

– Мабуть, сьогодні ми не будемо валити халупи, відкладемо це на інший день, – сказала вона. – Бо я, бач, валю будинки раз на тиждень. Але не в п'ятницю. Цього дня з мене досить прибирання. В п'ятницю я замітаю, мию підлогу, а будинки валю в суботу. На все свій час.

Вишуканий добродій насилу пересів до керма і дав повний газ, щоб якнайшвидше втекти звідти. Він був і наляканий, і сердитий, і невдоволений тим, що не зміг поговорити з господинею вілли "Хованка". Бо йому дуже хотілося купити її і вигнати звідти ту поганющу дітлашню.

Дорогою йому трапився поліцай. Вишуканий добродій спинив машину й запитав:

– Ви б не допомогли мені знайти даму, якій належить вілла "Хованка"?

– Залюбки, – відповів поліцай. Він сів у машину й скомандував: – Повертайте до вілли!

– Ні, її там немає, – сказав вишуканий добродій.

– Є, я певен, – відповів поліцай.

Вишуканий добродій почував себе безпечно з поліцаєм, тому зважився знов поїхати до вілли "Хованка". Бо він хотів поговорити з господинею вілли.

– Он та дама, якій належить вілла "Хованка", – мовив поліцай і показав пальцем на будинок.

Вишуканий добродій глянув туди, куди він показував, схопився рукою за голову й застогнав. Бо на веранді стояла руда дівчинка, та сама жахлива Пеппі Довгапанчоха, й тримала на руках коня. Мавпочка сиділа в неї на плечі.

– Гей, Томмі й Анніко! Може, трохи покатаємось, поки з'явиться ще якийсь скупелянт! – вигукнула вона.

– Не скупелянт, а спекулянт, – виправила її Анніка.

– Оце... оце й є... господиня вілли? – глухим голосом запитав вишуканий добродій. – Та вона ж зовсім мала дівчинка!

– Мала, – погодився поліцай, – зате найдужча дівчинка на світі. І мешкає вона тут сама.

Кінь, на якому сиділо троє дітей, підбіг до хвіртки. Пеппі глянула згори на вишуканого добродія і сказала:

– А знаєш, цікаво було відгадувати загадки. Я знов одну надумала. Відгадай, яка різниця між моїм конем і моєю мавпою?

Щиро казати, вишуканий добродій більше не хотів відгадувати загадки, але його так вразила сила Пеппі, що він не зважився їй відмовити.

– Яка різниця між твоїм конем і твоєю мавпою? На жаль, я справді не знаю.

– Так, це хитра загадка, – сказала Пеппі. – Але я підкажу тобі. Якщо ти побачиш їх обох під деревом, а потім одне з них вилізе на дерево, то це напевне буде не кінь.

Вишуканий добродій довше не відгадував її загадок. Він натиснув на педаль газу й швидко поїхав геть. І більше ніколи не приїздив у містечко.

ПЕППІ РОЗВАЖАЄ ТІТКУ ЛАУРУ

Якось після обіду Пеппі гуляла в своєму садку, чекаючи на Томмі й Анніку. Але вони не приходили, тому Пеппі вирішила пошукати їх. Вона знайшла Томмі й Анніку в альтанці в їхньому садку. Але не самих. З ними сиділи їхня мама, пані Сетергрен, і дуже приємна літня жінка, їхня тітка, що прийшла їх перевідати. Во ни з пані Сетергрен саме пили каву, а діти – сік.

Томмі й Анніка кинулись назустріч Пеппі.

– До нас прийшла тітка Лаура, – пояснив Томмі. – Того ми й не прийшли до тебе.

– Ох, яка вона мила! – вигукнула Пеппі, дивлячись на гостю крізь листя. – Я мушу поговорити з нею. Мені так подобаються старі ласкаві тітки!

Анніка стривожилась.

– Може... може, краще тобі не говорити з нею? – мовила вона, згадавши той випадок, коли Пеппі приходила до них на підвечірок і стільки всього наговорила, що її мати була незадоволена. А Анніка не хотіла, щоб хтось був незадоволений Пеппі, яку вона так любила.

– Як це мені краще не говорити з нею? – образилася Пеппі. – Затям собі, що я мушу з нею поговорити. Адже до гостей треба бути ввічливою. Якщо я сяду й мовчки надмуся, вона подумає, що я на неї чогось гніваюся.

– Ну так, але чи ти певна, що знаєш, як треба розмовляти з тітками? – спитала Анніка.

– Треба їх розважати, от і все, – твердо сказала Пеппі. – І я зараз таки почну її розважати.

Вона рішуче зайшла до альтанки. Спершу вона вклонилася пані Сетергрен, потім глянула на літню даму і вражено звела брови.

Кого я бачу, тітка Лаура! – мовила Пеппі. – І гарна, як ніколи! Ви не дасте мені трохи сок, щоб у мене не пересохло в горлі, коли ми розмовлятимемо? – 3 цими останніми словами вона звернулася до матері Томмі й Анніки. Пані Сетергрен дала їй склянку соку й зауважила:

– Приємно, коли діти сидять, але тільки тоді, як вони мовчать.

– Ну що ви! – обурилася Пеппі. – Люди ж мають, по-моєму, і очі, і вуха. І коли на мене приємно дивитися очам, то навіщо кривдити вуха? Вони теж хочуть мене почути. Та дехто думає, що вуха тільки на те й є, щоб ними ворушити.

Пані Сетергрен вирішила не зважати на Пеппі. Вона обернулася до своєї гості й співчутливо спитала:

– А як ви тепер почуваєте себе, люба тітонько Лауро?

Літня дама напустила на себе зажуру.

– Погано, – зітхнула вона. – Я стала така нервова, що мене все дратує.

– Точнісінько, як моя бабуся, – втрутилася Пеппі і вмочила в сік цілий сухарик. – Вона була така нервова, що її дратувала кожна дрібниця. Якось на вулиці їй упала на голову цеглина, і вона зчинила такий ґвалт, що можна було подумати, ніби сталося лихо. А якось була з татом на бенкеті, і вони танцювали польку. Мій тато дужий і ненароком так крутнув бабусю, що вона перелетіла через усю залу і впала на контрабас. І думаєте, вона промовчала? Де там! Знов зчинила такий крик, що тато схопив її і висунув у вікно, щоб вона трохи заспокоїлась і перестала нервуватися. Але й це не помогло! "Втягни мене назад!" – верещала вона. І тато, звичайно, послухався. Що ж він мав робити, кинути її з п'ятого поверху? Тато казав, що зроду не бачив, щоб стара жінка так коверзувала через найменшу дрібницю. Ох-ох-ох, тяжко, коли в когось розшарпані нерви, – співчутливо мовила Пеппі і вмочила в сік другий сухарик.

Томмі й Анніка неспокійно совалися на стільцях, а тітка Лаура безпорадно хитала головою. Пані Сетергрен квапливо сказала:

– Сподіваюся, що вам покращає, тітко Лауро.

– О так, напевне покращав, – підхопила Пеппі. – Бабусі також покращало. Вона пила заспокійливі ліки й зовсім видужала.

– Які саме ліки? – зацікавлено спитала тітка Лаура.

– Лисячу отруту, – відповіла Пеппі. – По столовій ложці в день лисячої отрути. І мушу вам сказати: їй відразу допомогло. Після того вона п'ять днів сиділа тихо, як миша, ані словом не озивалася, наче її й не було. Зовсім одужала! Ні тобі метушні, ні крику! Хоч кинь їй на голову з десять цеглин, вона й не ворухнеться. Я певна, люба тітонько Лауро, що й тобі полегшає, як моїй бабусі.

Томмі присунувся до тітки Лаури й прошепотів їй у вухо:

– Не зважайте на її слова, тітко Лауро. Вона просто вигадує. В неї навіть немає бабусі.

Тітка Лаура кивнула головою. Але Пеппі мала добрий слух і почула, що прошепотів Томмі.

– Томмі правду каже, – мовила вона. – Немає в мене бабусі, її просто не існує. Та й навіщо мені бабуся, кожи вона така страшенно нервова?

Тітка Лаура обернулася до пані Сетергрен і сказала:

– Знаєш, учора в мене не була така дивна пригода...

– Не дивніша, як позавчора, – перебила її Пеппі. – Я їхала кудись у поїзді. І коли він уже розігнався на повну швидкість, раптом крізь відчинене вікно вагона влетіла корова, а на хвості в неї теліпалася велика дорожня торба. Корова сіла навпроти мене, розгорнула розклад і почала шукати в ньому, коли поїзд прибуде до другої станції. А я саме налаштувалася снідати – розіклала силу бутербродів з оселедцями і з ковбасою. І думаю собі, що корова, мабуть, теж зголодніла, тому запропонувала їй бутерброд. Вона взяла один з оселедцем і почала жувати.

Пеппі замовкла.

– Так, справді дивна пригода, – ласкаво мовила тітка Лаура.

– Авжеж, такої корови треба пошукати. Уявіть собі: взяла бутерброд з оселедцем, коли було повно бутербродів з ковбасою!

Пані Сетергрен і тітка Лаура зі до кави, а діти налягли на сік.

– Про що я хотіла сказати, як била наша маленька приятелька? – почала тітка Лаура. – Ага, про те, що вчора в мене була дивна пригода...

– Коли ви вже завели мову про дивні пригоди, – втрутилася Пеппі, – то вам буде цікаво послухати про Агатона й Теодора. Одного разу, коли мій тато приплив до Сінгапура, нам треба було найняти матроса. І ми взяли Агатона. Агатон був два з половиною метри заввишки і такий худий, що кістки в нього торохтіли, як хвіст у гримучої змії, коли вона розлютиться. Волосся в нього було чорне, як вороняче крило, і сягало йому до поперека. А в роті в нього не було ні зубів, ні язика, саме тільки жало. Зате таке довге, що звисало аж на підборіддя. Тато вважав, що Агатон дуже поганий, і спершу не хотів його брати. Але потім подумав, що він пригодиться на кораблі, коли доведеться лякати коней. Ну от, так ми допливли до Гонконга. А там виявилося, що нам треба ще одного матроса. І ми взяли Теодора. Теж два з половиною метри заввишки, з чорним, як вороняче крило, волоссям, що сягало йому до поперека, і з жалом у роті. Агатон і Теодор були страшенно схожі один на одного, особливо Теодор. Наче близнюки.

– Справді дивно, – погодилася тітка Лаура.

– Дивно? – перепитала Пеппі. – А що ж тут дивного?

– Що вони були такі схожі, – мовила тітка Лаура. – Хіба не дивно?

– Анітрохи не дивно. Адже вони були близнюки. Обидва. Навіть від самого народження. – Пеппі докірливо глянула на тітку Лауру. – Я не розумію тебе, люба тітонько Лауро. Чого тут дивуватися й чого сперечатись через те, що двоє нещасних близнюків випадково були трохи схожі один на одного? Хіба вони винні? Будь певна, люба тітонько, що ніхто сам не захотів би бути схожим на Агатона. Тим паче Теодор, якщо вже на це пішлося.

– То навіщо ж тоді ти обіцяла розповісти про дивну пригоду? Якщо кажеш, що вона не дивна? – запитала тітка Лаура.

– Якщо мені не затулятимуть весь час рота, – мовила Пеппі, – то ви почуєте ще й про дивну пригоду. То от, ви навіть не уявляєте собі, як химерно ходили Агатон і Теодор: великими пальцями до середини. І на кожному кроці правий зачіпав за лівий. Може, скажете, що це не дивно?

Пеппі взяла ще один сухарик. Тітка Лаура підвелася.

– Тітонько Лауро, ви ж хотіли розповісти про те, що вчора у вас була дивна пригода, – нагадала пані Сетергрен.

– Мабуть, я почекаю іншої нагоди, – відповіла тітка Лаура. – Я подумала, і тепер та моя пригода здається мені не такою дивною.

Вона попрощалася з Томмі й Аннікою. Тоді погладила Пеппі по рудій голові й мовила:

– До побачення, люба дитино. Ти правду казала, я видужаю. І вже відчуваю, що стала не така нервова.

– О, яка я рада! – втішилася Пеппі й обняла тітку Лауру. – А знаєш, тато був задоволений, що прийняв Теодора в Гонконзі. Казав, що тепер вдвічі дужче може лякати коней.

ПЕППІ ЗНАХОДИТЬ БРУМА

Одного ранку Томмі й Анніка, як завжди, примчали до Пеппі на кухню й гукнули з порога:

– Доброго ранку!

Але відповіді не одержали. Пеппі сиділа посеред кухонного столу, тримаючи на колінах мавпочку, й щасливо всміхалася.

– Доброго ранку! – ще раз привіталися Томмі й Анніка.

– Ви тільки подумайте, – замріяно мовила Пеппі, – ви тільки подумайте, що це вигадала я. Саме я, а не хтось інший!

– Що ти вигадала? – в один голос запитали Томмі й Анніка. Вони нітрохи не здивувалися, що Пеппі щось вигадала, бо вона завжди щось вигадувала, але хотіли якнайшвидше довідатися, що саме. – Що ти вигадала, Пеппі?

– Нове слово, – відповіла Пеппі й глянула на своїх друзів так, ніби вперше їх побачила. – Нове-новісіньке слово.

– Яке слово? – спитав Томмі.

– Чудове слово, – відповіла Пеппі. – Одне з найкращих, які мені доводилося чути.

– То скажи ж його й нам, – попросила Анніка.

– Брум, – переможно мовила Пеппі.

– Брум? – перепитав Томмі. – А що ж воно означає?

– Аби ж я знала! – відповіла Пеппі. – Відомо тільки, що це не пилосос.

Томмі й Анніка розгублено замовкли. Нарешті Анніка сказала:

– Коли ти не знаєш, що воно означає, то з нього немає ніякої користі.

– Не знаю, і це мене найдужче дратує, – відповіла Пеппі.

– Скажи, а ти не знаєш, хто придумує, яке слово що означає? – спитав Томмі.

– Мабуть, гурт старих професорів, – мовила Пеппі. – І можу сказати вам, що вони великі диваки! Напридумували повно всіляких слів, про які ніхто не знає, звідки вони взялися: "діжка", "чіп", "мотузка" тощо. А от "брум", таке чудове слово, вони поминули. Яке щастя, що я на нього напала! І я зроблю все, аби тільки довідатися, що воно означає.

Пеппі трохи помовчала й додала:

– Брум! Я думаю, чи це часом не верхівка пофарбованого в блакитний колір флагштока?

– Але ж немає флагштоків, пофарбованих у блакитний колір, – заперечила Анніка.

– Ні, немає, ти правду кажеш. Ну, то я вже не знаю. Може, це той звук, який чути, коли босоніж ступиш у намул і він попаде між пальці? Спробуймо, як воно звучатиме: "Анніка почалапала по болоті, і зразу ж почулося "брум", "брум".

Пеппі похитала головою.

– Ні, не виходить. Треба було б сказати: "І зразу ж почулося: "чвак", "чвак".

Вона почухала потилицю.

– Це слово здається мені дедалі загадковішим. Але хоч би там як, а я неодмінно дізнаюся, що таке брум. Може, його купують у крамниці? Ходімо спитаємо.

Томмі й Анніка не заперечували. Пеппі зайшла до вітальні й дістала свою торбу з золотими монетами.

– Брум, – проказала вона. – Звучить як щось дороге. Краще взяти з собою більше грошей.

І вона набрала повну жменю монет. Пан Нільсон, як звичайно, стрибнув їй на плече. Потім Пеппі взяла на руки коня.

– Поїдемо верхи, щоб не спізнитися, – пояснила вона Томмі й Анніці. – Бо поки ми прийдемо, то, може, не залишиться жодного брума. Я не здивуюся, як бургомістр вихопить у нас з-під носа останній його шматок.

Коли Пеппі, Томмі й Анніка верхи на коневі мчали вулицями, підкови так лунко цокали по бруківці, що всі діти в містечку чули той цокіт і радісно вибігали надвір, бо вони дуже любили Пеппі.

– Пеппі, куди ти їдеш? – гукали діти.

– Купувати брум! – відповідала Пеппі, ледь притримуючи коня.

Діти спинялися й спантеличено кліпали очима.

– Це щось смачне? – спитав один хлопчик.

– Ще б пак! – мовила Пеппі й облизалася. – Як мед. Принаймні смачно звучить.

Нарешті вона скочила з коня перед кондитерською і допомогла злізти Томмі й Анніці. Вони всі троє зайшли всередину.

– Дайте мені, будь ласка, пакуночок брума, – мовила Пеппі. – Але свіжого.

– Брума? – вражено перепитала вродлива продавщиця за прилавком. – Ні, мабуть, його в нас немає.

– Мусить бути, – сказала Пеппі. – Він в у всіх пристойних кондитерських.

– Так, але в нас він сьогодні скінчився, – мовила продавщиця.

Вона ніколи не чула про брум, та не хотіла визнати, що їхня кондитерська не така пристойна, як інші.

– О, то вчора він у вас був! – зраділа Пеппі. – Будьте ласкаві, скажіть мені, який він! Я зроду не бачила брума. Він що, з червоними смужками?

Продавщиця дуже мило почервоніла й призналася:

– Ох, і я не знаю, що таке брум! Так чи так, а в нас його нема.

Цепні вийшла з кондитерської дуже розчарована.

– Будемо шукати далі, – заявила вона. – Без брума я додому не вернуся.

Поряд стояла крамниця залізних виробів. Продавець чемно вклонився дітям і запитав, що вони бажають.

– Дайте мені, будь ласка, брума, – попросила Пеппі. – Але найкращого гатунку, такого, що ним можна вбити лева.

Продавець хитро всміхнувся.

– Зараз поглянемо, – сказав він і почухав за вухом, – зараз поглянемо.

Він узяв з полиці залізні грабельки й простяг їх Пеппі.

– Такий буде добрий?

Пеппі сердито глянула на нього.

– Це те, що професори назвали граблями, – мовила вона. – А мені сьогодні випадково знадобився брум. Негарно дурити невинних дітей!

Продавець засміявся і сказав:

– На жаль, в нас немає того, що ти хочеш. Спитай у крамниці швацького приладдя на розі вулиці.

– Він мене посилає до крамниці швацького приладдя! – невдоволено сказала Пеппі Томмі й Анніці, коли вони вийшли на вулицю. – А я добре знаю, що брума там немає.

Вона спохмурніла, але за мить обличчя її знов проясніло.

– А може, брум – це якась хвороба? – почала вона розмірковувати вголос. – Ходімо спитаємо в лікаря.

Анніка знала, де мешкав лікар, бо він їй щепив віспу. Пеппі подзвонила в двері, їй відчинила медична сестра.

– Можна бачити лікаря? – спитала Пеппі. – Тяжкий випадок. Страшенно небезпечна хвороба.

– Прошу, заходьте, – мовила медсестра й показала їм на двері кабінету.

Лікар сидів за письмовим столом, коли з'явилися діти. Пеппі відразу підійшла до нього, заплющила очі й показала язика.

– Що в тебе болить? – запитав лікар. Пеппі розплющила свої ясні блакитні очі й сховала язика.

– Боюся, що в мене брум, – почала вона. – Все тіло свербить. І очі заплющуються, як я сплю. Часом на мене нападає гикавка. А в неділю я погано почувала себе, коли з'їла тарілку вакси з молоком. Але апетит у мене добрий, тільки їжа часто попадає не в те горло, що треба, і не дає мені ніякої користі. Мабуть, я таки хвора на брум. І ще скажіть мені одне: чи він не заразний?

Лікар глянув на Пеппі, на її рожеві щічки, і сказав:

– Думаю, що ти здоровіша за багатьох дітей. І певен, що ти не хвора на брум.

Пеппі жваво схопила його за руку.

– Виходить, є така хвороба, га?

– Ні, немає, – сказав лікар. – І якби й була, то не думаю, що ти могла б нею заразитися.

Пеппі спохмурніла. На прощання вона зробила реверанс перед лікарем, Анніка також зігнула коліна, а Томмі вклонився. Діти пішли доконя, що був прив'язаний до лікаревої огорожі.

Поряд із садибою лікаря стояв триповерховий будинок. Одне вікно на верхньому поверсі було відчинене. Пеппі задерла голову й показала на нього пальцем.

– Мене зовсім не здивує, коли брум виявиться он там. Я вилізу туди й погляну.

Пеппі спритно полізла ринвою вгору. Опинившись на рівні вікна, вона сміливо гойднулася вбік і схопилася за підвіконня. Тоді підтяглася на руках і зазирнула всередину.

В кімнаті біля вікна сиділи й спокійно розмовляли дві жінки. Можна собі уявити, як вони здивувалися, коли раптом за вікном з'явилася руда голова й почувся голос:

– Я хотіла спитати, чи тут є брум?

Жінки зойкнули з переляку.

– Ох, лишенько, що ти кажеш, дитино? Сюди хтось заліз?

– Саме про це я й хотіла дізнатися, – ввічливо мовила Пеппі.

– Ой, може, він під ліжком? – закричала одна жінка. – А він кусається?

– Здається, кусається, – мовила Пеппі. – З назви наче видно, що в нього гострі зуби.

Жінки злякано припали одна до одної. Пеппі зацікавлено оглянула кімнату і врешті сумно сказала:

– Ні, його тут і сліду немає. Пробачте, що я вас потурбувала. Мені просто здалося, що треба заглянути й сюди, коли вже я випадково опинилась на цій вулиці.

Вона з'їхала ринвою додолу.

– На жаль, у містечку немає брума. Треба вертатися додому, – заявила вона Томмі й Анніці.

І діти повернулися до вілли. Зіскакуючи з коня перед верандою, Томмі мало не наступив на жучка, що ліз стежкою.

– Обережно, не розтопчи жука! – крикнула Пеппі.

Діти присіли, щоб краще роздивитися на нього. Жук був маленький і мав зелені крильця, що полискували, наче метал.

– Який гарний жучок! – мовила Анніка. – Цікаво, як він зветься.

– Це не хрущ, – сказав Томмі.

– І не гнойовик, – додала Анніка. – Та й не жук-рогач. Усе-таки цікаво, як же він зветься. На обличчі в Пеппі засяяла радісна усмішка.

– Я знаю як, – заявила вона. – Брум.

– Ти певна? – засумнівався Томмі.

– Думаєш, я не впізнала брума, як тільки побачила його? – мовила Пеппі. – Ти бачив коли щось бруміше за нього?

Вона обережно перенесла жука в безпечне місце, щоб на нього ніхто не наступив.

– Любий мій брумчику, – ніжно мовила Пеппі, – я добре знала, що колись таки знайду тебе. Але дивно. Ми ганялися за тобою по цілому містечку, а виявляється, що ти весь час сидів перед моєю віллою.

ПЕППІ ВЛАШТОВУЄ УРОК ЗАПИТАНЬ І ВІДПОВІДЕЙ

Одного дня довгі, чудесні канікули скінчилися, і Томмі з Аннікою знов почали ходити до школи. Пеппі все ще вважала, що вона вчена і без школи, тому вирішила, що ноги її там не буде, хіба що їй колись до смерті закортить довідатись, як пишуться слова "морска хороба".

– Але я ще ніколи не хворіла на морську хворобу, то поки що проживу, й не знаючи цього. А якщо я справді колись захворію на неї, то навряд, чи захочу знати, як вона пишеться, в мене буде інший клопіт.

– До того ж, у тебе ніколи й не буде морської хвороби, – сказав Томмі.

І це була правда. Пеппі довго плавала по морях, поки її тато став негритянським королем, а сама вона оселилась у віллі "Хованка". Але в неї ні разу не було морської хвороби.

Часом задля розваги Пеппі їздила на коні забирати Томмі й Анніку додому після уроків. Томмі й Анніка були раді, бо дуже любили їздити верхи. Та й не кожен учень мав змогу вертатися додому зі школи верхи на коні.

– Слухай, Пеппі, приїдь сьогодні по нас після обіду, – попросив якось Томмі, коли вони з Аннікою прибігли зі школи снідати на велику перерву.

– А й справді, приїдь, – сказала Анніка. – Бо сьогодні панна Русенблюм роздаватиме подарунки слухняним і пильним учням.

Панна Русенблюм, багата стара дама, що мешкала в тому містечку, хоч і трусилася над своїми грішми, але все-таки раз на півріччя приходила до школи й роздавала учням подарунки. Щоправда, не всім, о ні! їх отримували тільки дуже слухняні й дуже пильні діти. А щоб переконатися, хто справді слухняний і пильний, панна Русенблюм спершу влаштовувала дітям довгі іспити, а вже потім роздавала подарунки. Тому всі школярі в містечку завжди тремтіли перед нею. Бо як тільки їм треба було вчити вдома уроки, а їх вабило щось інше, приємніше, їхні мама або тато казали:

– Не забувай про панну Русенблюм! І таки було дуже соромно того дня, коли панна Русенблюм відвідувала школу, вернутися додому, до своїх батьків і молодших сестер та братів, з порожніми руками, не принести бодай монетки, якщо вже не торбинки цукерок чи штанців. Так, штанців! Бо панна Русенблюм дарувала убогим дітям і одяг. Але навіть найубогішій дитині дарма було сподіватися подарунка, якщо вона не могла відповісти на запитання панни Русенблюм – наприклад, скільки в кілометрі сантиметрів. Тому й не дивно, що всі діти в містечку жили в щоденному страху перед старою дамою. А ще вони боялися її юшки. Справа в тому, що панна Русенблюм веліла важити й міряти на зріст усіх дітей, щоб побачити, чи серед них немає надто худих і вутлих, яким начебто вдома дають замало їсти. І всім тим худим, вутлим дітям потім доводилося на великій перерві ходити до панни Русенблюм, де їм давали по цілій тарілці юшки. Це було б чудово, якби в ту юшку не сипали стільки якихось поганих крупів – від них аж рот злипався.

Сьогодні якраз був той день коли панна Русенблюм мала завітати до школи. Уроки закінчилися раніше, і всіх дітей зібрали на шкільному подвір'ї. Посеред подвір'я стояв стіл, а біля нього сиділа панна Русенблюм. На допомогу їй дали двох писарів, що записували всі відомості про дітей: скільки вони важать, як відповідають на запитання, чи вони вбогі і потребують одягу, яка в них оцінка з поведінки, чи мають вони вдома братів і сестер, яким теж треба одягу, ну і все інше, що хотіла знати панна Русенблюм. На столі перед нею стояла скринька з грішми й лежали цілі купи торбинок з цукерками, трикотажних штанців, шкарпеток і вовняних штанів.

– Діти, станьте в ряди! – крикнула панна Русенблюм. – У перший – ті, в кого немає вдома братів і сестер, у другий – ті, хто має одного брата чи сестру або двох, а в третій – ті, хто має їх більше як двох.

Панна Русенблюм любила в усьому лад, та й справедливо, що діти, які мали вдома багато братів і сестер, отримували більші торбинки цукерків, ніж ті, хто був у батьків сам.

І ось почався іспит. Ох, як тремтіли бідолашні діти! Бо ті, що не могли відповісти панні Русенблюм, спершу мусили ганебно стояти в кутку, а тоді йти додому без жодної цукерки для своїх менших братів і сестер.

Томмі й Анніка були добрими учнями, а однаково бант у Анніки тремтів, так вона хвилювалася, а Томмі, чим ближче надходила його черга, тим ставав блідіший. І саме тоді, коли він мав відповідати, в ряду, де стояли діти "без братів і сестер", почався якийсь рух. Хтось настійливо проштовхувався наперед. І це був не хто інший, як Пеппі. Вона відсторонила дітей біля столу й підійшла просто до панни Русенблюм.

– Вибач, але я спізнилася, – мовила Пеппі, – і не знаю, в котрому ряду стоять ті, в кого немає чотирнадцятьох братів і сестер, з яких тринадцятеро – малі бешкетники.

Панна Русенблюм глянула на неї дуже невдоволено.

– Стій тим часом тут, – мовила вона. – Та мені здається, що скоро ти перейдеш до тих, що ганебно стоять у кутку.

Писарі записали прізвище Пеппі й зважили її, щоб побачити, чи їй потрібна юшка. Проте виявилося, що для дармової юшки Пеппі треба було важити на два кілограми менше.

– Юшки ти не отримаєш, – суворо мовила панна Русенблюм.

– Щастить часом людям, – сказала Пеппі. – Тепер ще аби якось спекатися ласощів і штанців, то можна було б жити.

Панна Русенблюм не слухала її. Вона шукала в читанці якихось важких слів, щоб спитати в Пеппі, як вони пишуться.

– Слухай-но, дитино, – нарешті озвалася вона, – скажи мені, як ти напишеш "морська хвороба"?

– Залюбки скажу, – відповіла Пеппі. – "М-о-р-с-к-а х-о-р-о-б-а".

– Невже? – мовила панна Русенблюм. – А. ось у читанці оці слова написані зовсім інакше.

– Це дуже добре, що ти хочеш знати, як саме я їх пишу, – мовила Пеппі. – Я ці слова завжди так писала, і ніякого лиха мені від того не було.

– Запишіть це, – наказала писарям панна Русенблюм і грізно стулила губи.

– Так, запишіть, – мовила Пеппі, – і догляньте, щоб у читанках якомога швидше виправили ці слова.